Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 1"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 57 (всего у книги 70 страниц)

Але як завважив Ольб. Радивил, стихії не сприяли польським бажанням використати ослаблення козацького війська і його внутрішні непорозуміння. Зима була мокра, тепла, відлига приводила дороги до непрохідного стану ¹¹). А з другого боку-незаплачене військо не хотіло йти в похід і грозило конфедерацією. Одначе король наперся, вистарався тимчасову “донативу” в 200 тис. зол. для війська і прислав гетьманові Потоцкому наказ виступати в похід. Могло се бути при кінці лютого, за яких два тижні перед соймиками ¹²). Чи королеві хотілось зробити шляхту охотнішою на всякі грошеві жертви сим фактом розпочатої війни, чи хотів позбутися незаплаченого, незадоволеного, бунтливого війська в сусідстві будучого сойму? Одно і друге можливе, а особливо друге.

Королівську пропозицію соймикам зложено в сентіментальнім тоні: “Боліє батьківське серце добротливого пана, й. кор. м., коли безчесний віроломець, задавши незносні рани зболілій Матери нашій, що раз відновляє її шрами і забезпечивши собі спокій присягою, її милих синів-одних тирансько губить, инших в поганську забирає неволю. Але ще тяжчого причиняє то жалю й. кор. милости, що досі за такі нечувані злочини той зрадник не дістає пімсти, і його зухвала гордість, безкарно ухиляючись від заплати, тим більшої набирає злости, все до більшої приходить сили, і підбиває до подібного ж віроломства неприязних нам сусідів-котрих досі вірність союзам і заприсяженим договорам ще стримувала і стримує. Той жаль привів до того й. кор. мил., що вже не раз, забувши свій маєстат, він ставав як рядовий жовнір у війську і рискуючи життєм виставляв на небезпеки свої королівські груди. До того привів його той жаль; що наповнений смутком за стількома визначними синами сеї Корони, страченими під Батогом безприкладним варварством суворого тиранства, він прикований до ліжка тяжкою хоробою, осінніми ночами нічого не випускав з свого батьківського піклування і тільки про те й думав, якби по стількох змінах невірної фортуни дати бідній вітчині знову великий день і до давніших щасливих побід додати найвищий тріумф”.

Гірко нарікав, що його бажання-йти на чолі війська на Україну, і спочатку в осени, коли військо стояло під Сокалєм, і потім зимою (коли війську визначено збір в Ковлю)-кождого разу розбивались о брак війська (“паперовий компут”-“котрого на папері рахуємо в полі 30 тисяч, а кінець кінцем-дай Боже аби було його 20 тисяч”), о непослушність сього війська і всякі ухиляння від походу, і нарешті о стихійні перешкоди-“нестаточну зиму”, і т. д. Вимовляв надії, що принаймні нинішній сойм дасть йому сю змогу-піти на чолі відповідного війська на розправу з неприятелем. Ухвалить відповідні кошти на заплачення старих довгів війську, на наєм відповідних для такого завдання контінґентів, і т. д. ¹³).

В депеші з 26 лютого нунцій дає деякі ілюстрації до ситуації. Він пише, що в тих днях приїхав до короля звісний нам патер Щитніцкий з дорученням від Лупула. Він сказав нунцієві, що Лупул прислав його намовляти короля до найскоршого походу на козаків-бо він ще може їх знищити, поки з ними зійдуться Татари. Король же пояснив йому, нунцієві, що головною метою посольства було просити за господарівну, “силою видану за Хмельниченка”, на випадок походу на козаків; але король додав, що при Лупулі він має вірного чоловіка, і той його остерігав не довіряти господареві вповні, бо той іде за тим, від кого сподівається більшої користи ¹⁴).

Правдоподібно, посольство господаря стояло в звязку з порадою Януша Радивила: не занедбувати посередництва й старатися скільки можна коло польсько-українського замирення. В звязку з тим посольством могла стояти поголоска, в реляціях австрійського посла в Польщі, що Лупул всіми силами заходиться коло козаків, аби замирити їх з Річпосполитою ¹⁵). Але рахуючися з тими настроями, які він застав у короля, єзуїтський дипльомат мабуть не став говорити на сю тему-а навпаки, як бачимо, став виясняти користні шанси негайної кампанії.

В звязку з сими розмовами нунцій записує, якими силами розпоряджає одна і друга сторона. Сили козаків дуже ослаблені чумою, що зробила серед них великі спустошення: Хмельницький тепер не збере і ста тисяч, рахуючи й обозову службу. Королівське військо-як йому сказав король-матиме до 30 тис., в тім кілька німецьких полків, дуже досвідчених у війні; до того треба додати 15 тисяч, в. кн. Литовського, а вербунки йдуть далі, і в момент коли король приїде до табору, що буде після сойму, військо може мати коло 50 тисяч, і се вважається досить аби осягнути добрі наслідки, коли сили козаків не збільшаться понад ті, якими вони розпоряджають в сім моменті (с. 166).

Двотижневий сойм мав закінчитися перед католицьким Великоднем (що припадав 10 квітня), і очевидно зараз після великодня король сподівався вийти в поле і стати на чолі кампанії проти козаків. На сойм-як пише нунцій тиждень пізніш, сподівалися приходу козацьких послів; але що Хмельницький-припускалось-стоятиме далі при зборівських пактах, то хоч би навіть сенат вважав можливим повірити його обіцянкам, він не міг би задоволити його вимог.

Примітки

¹) В інформаціях післаних венецькому послові Джустініяні з королівської кватирі 23 листопаду, говориться, що в тім часі були у короля козацькі посли з оправданнями з батозької пригоди (Жерела XII с. 188); але се очевидне непорозуміннє: реляція ся стоїть в явнім звязку з реляцією нунція з того ж дня з тоїж кватири, а та говорить про козацьке посольство, що приходило на сойм в серпні-див. Жерела XVI c. 161.

²) Далі я сі етікетальні повторення пропускаю.

³) Памятники III с. 169.

⁴) Універсал у Ґоліньского, ркп. Осол. 189 л. 608. У Величка за браком докладнішої дати в його джерелі, сей ковельський збір перенесено на осінь, зараз після сойму, і військо стоячи під Ковелем до Пилипівки, нарікає на голод і брак плати, с. 69.

⁵) Вістун Торопчанин оповідав на допиті 18 січня, що чув за кордоном: Військо польське і литовське стоїть против Б. Хмельницького і козаків в обозах в Бобруйську і Речиці, сам гетьман Радивил в Петрокові; Хмельницький з козаками в обозі в полі коло Білої Церкви, а син Б. Хмельницького стоїть обозом з другої сторони (де саме, вістун забув). А як ріки стануть, так польські й литовські люди зараз підуть на обоз Б. Хм., хочуть дати йому й козакам бій, щоб нинішньої зими з козаками покінчити (розвестися).-Польські справи 1653 р. ст. 1 л. 104.

⁶) Mosci panie starszy і ze wszystkim woyskiem Zaporowskim, звертається він на початку до Хмельницького-Памятники III с. 171.

⁷) Отже Хмельницький посилав якісь супліки королеві після свого посольства на сойм; се потверджує звістку нунція про лист від Хмельницького– вище с. 486.

⁸) Жерела XVI с. 165.

⁹) Memoriale під місяцем лютим.

¹⁰) І с. 360-1.

¹¹) Описує се Твардовский с. 83.

¹²) Альбр. Радивил записує сей похід під місяцем лютим, хоч він відбувся в березні-квітні, очевидно з огляду на дату наказу про наступ.

¹³) Теки Нарушевича 147 ст. 87-98.

¹⁴) Жерела XVI с. 165.

¹⁵) Жерела XII с. 191.

ПОЛЬСЬКИЙ НАСТУП НА УКРАЇНУ В БЕРЕЗНІ 1653 Р., КРИМ І ПОРТА, ПОЛЬСЬКИЙ НАСТУП НА УКРАЇНУ В БЕРЕЗНІ 1653 Р., ОБЛОГА МАНАСТИРИЩА, ЧАРНЄЦКИЙ І БОГУН, МОБІЛІЗАЦІЯ КОЗАЦЬКИХ СИЛ.

Тим часом коронне військо, згідно з королівським наказом присланим гетьманові С. Потоцкому з Жиґмонтом Скаршевским, в другій половині березня рушилося з своїх становищ і почало позгортувати свої операції. Маємо про них кілька відокремлених звісток, які в сумі дають доволі виразний загальний образ.

Хронольоґічно починає сю серію звісток оповіданнє Єрлича про польський рейд на київсько-волинськім пограничу. 13 березня роз'їзд польського полку п. Ґурского, що зимував в Корці і волости Корецькій, триста чоловіка, в ночи напади на Коростишів, де стояли залогою три сотні козаків-там і зимували. Роз'їзд вхопив сотника з Білої Церкви Гребінку і з ним три корогви, двох убито, “шубравство” (наволоч) вирубали-“кількасот чоловіка”. За тими наїздниками того ж часу кварцяне військо-легкі хоругви козацькі рушили з Волини на Україну і пішли під Паволоч.

“З Паволочи військо пішло під Кальник. Довідавшися, що зрадник Богун, полковник браславський з уманським полковником зібрали військо в Манастирищах і мають з собою, як говорилося-коло шести тисяч, гетьман вислав на них польське військо, котрого було до 8 тисяч, під начальством Чарнєцкого і Маховского. Заставши козаків в Кальнику, вони дали їм битву, а ті не витримавши в ночі утікли до Балабанівки, а звідти з людьми з инших місточок пішли до Манастирищ. Не давши й тут битви в полю Полякам, замкнулися в місті. Зібралося там “поспільства” до 70 тисяч і стали боронитись. Наше кварцяне військо побачило, що за валами і палями не можуть нічого їм зробити, а тільки поносять утрати: забито татарського ротмистра Челебія і чимало товариства. Тому позсідавши з коней з кількох сторін кинулися на штурм і опанували місто. Тоді зрадники кинулись до замку, а инші хто куди міг. Вирубавши місто (жовніри) запалили його. Казали, що Богуна підстрелено, і він з кількома втік, а уманського полковника забито; але був близький смерти і пан Чарнєцкий, бо йому рота прострілено з самопалу”.

Сю на гарячім сліду зроблену записку (в сім наїзді між польськими вояками поліг брат мемуариста) доповняють піздніші історичні оповідання про різню в Погребищах і облогу Манастирища-до них я зараз перейду, а тут наведу припадкову звістку про сей коростишівський рейд, з донесення конотопського протопопа Мировицького путивльському воєводі Хилкову:

В неділю четвертую поста ¹) є. м. господин отец митрополит києвский прислал мнЂ весть попом тым что укусус к нему возил, так пишет ко мнЂ, що Ляхи ис козаками задор чинят, и пан Маховскій в ночи впавши в мЂсто Коростиєв там козаков и людей (и священников вистинал, и в ВойташевцЂ и в Вилии и по розных мЂстех залоги козацкии побили ²).

Мабуть про перші стадії сього рейду згадує Хмельницький в листі до царя, 2 н. с. квітня, висланім з Бурлієм і Мужилівськім, говорячи про віроломство Ляхів, що замісць обіцяної комісії зрадливо перейшли границю в 15 тисячах війська і кільканадцять городів спалили, людей вирубали, церкви понищили і духовних замучили ³).

Виговський з сього приводу дав потім такі пояснення: “За два тижні до великодня ⁴) напали крадькома ⁵) п. Чарнєцкий та полк. Маховский з 15 тис. війська; вирубали і випалили гетьманські ⁶) городи: Погребища, Борщагівку. Манастирища, Немирів, Кальник, Балабанівку, та ріжні містечка, котрих імен не памятаю ⁷), під тими городами п. Чарнєцького ранено, одного ротмистра вбито і богато людей побито” ⁸).

Досить докладна реляція в Tneatrum Europ. Передова частина королівської армії в числі 14 тис. кінного війська здобула приступом Погребище, Борщаговку, Кальник і Ілинці, вирубала все що було і спалила міста, забрали богату здобич і господарювала як хотіли, бо побунтовані селяне, захоплені таким несподіваним нападом тікали як могли, лишаючи королівському війську всю пограбовану здобич. Але в Монастирщу козаки боролись неймовірно, і хоч за третім приступом корол. війско його здобуло, але стратило 600 найкращих своїх вояків, побитими і пораненими. Неприятеля побито на 8 тис., між ними полковники: уманський Грошенський (!), а черкаський (!) Богун хоч і пострілений в плече, заложився в замку з найкращими козаками, і так як Полякам то так дорого коштувало, вони відступили до Липовця; а Богун скориставши з сеї оказії з усіми козаками вийшов. Поляки ж розіслали скрізь сильні роз'їзди, щоб нагнати більшого страху на неприятеля (413).

Про операції на Поділлю доводі глуха звістка у Єрлича-як то полк Петра Потоцкого, під проводом Кондрацкого-як зараз побачимо-пустившися з Камінця понад Дністром, “громив розбійників”: “кажуть, що згинуло їх до 4 тисяч, а з жовнірської сторони погромлено хоругов волоську; але потім кварцяне військо, поправившися гонило за опришками аж до Дністра: розбійники втікли за Дністер, а наші за ними, і тепер тримають їх в облозі в окопах”.

Фіналом може служити отсей лист камінецького урядника Конажевского до гетьмана Потоцкого з 19 квітня (подаю з нього дещо в скороченню):

Несправедливо обмовив хтось перед в. м. пана Кондрацкого, ніби то він не виконав того, з чим був післаний від в. м. на Подністровє, і відступив з призначеного йому місця. Навпаки, маючи таку малу горстку людей, він тримався як годиться чесному кавалєрові. Мавши стільки неприятельських нападів щодня ставився він мужно й одважно, так що неприятель, хоч і з великою силою, мусів уступитися в замішанню і немалою шкодою! Тепер ото пробуючи трохи не останніх сил, неприятель подністрянський вдарив на ту горстку людей, що лишилася з ним, щоб їх знищити; але Бог дав, що й ту купу він побив на толову й самого її ватажка, якогось Вонденка-що був найбільшим бунтівником всього Подністровя, він зловив і мав відіслати в. м. Та хоч і тепер досить він доказує, але при такій відвазі міг би й більше зробити, коли б були прийшли хоругви, призначені до його полку; але ні одна не прийшла йому в підмогу, крім тих, що давно були. Люде князя Дмитра (Вишневецького), не дійшовши п. Кондрацкого, пішли назад, не знати з якої рації. Навіть і Волохи, що були з ними, утікали до Волощини, довідавшися про тамошнє замішаннє; але він їх догонивши добре скупав (nadplawil) в Дністрі ⁹).

Такі сучасні відомости. В пізніших історіях сеї доби кілька епізодів сих карних експедицій оброблено літературно.

Твардовский так оповідає про сі операції-лишаючи на боці ріжні поетичні ампліфікації:

Перше пішов під розвідку під'їзд під проводом Челебія. Наїхав на козаків Браславського полку з Уманцями; вдарив під Носеловим(!), так що поля вкрилися калюжами їх крови. В пень вирубав Самгородок і Прилуку. Але що доброго язика добути таки не вдалось, післано Чарнєцкого, чоловіка в тім ділі справного здавна, з 12 тис. самого вибраного комонника. Ніколи до того часу не було пролито залізом стільки крови в тім краю, ані не спалено стільки міст і сіл, як тоді. Бо майже всю Браславщину вкрито попілом: по Бершадь і Умань і дальші дикі степи-почавши від Погребища. Там велика сила гультяйства була замкнулась під ярмарок, і перше ніж могли зробити у себе якийсь лад, наші через усі застави і засіки добилися до міста. Тут на ніяку стать не вважав роз'ярений жовнір: ні на дівчину ні на вагітну жінку, ні на невинних дітей на грудях матери-аби не даремний страх мали инші міста. Відти величезною лавою, пішли полки в глибину. І був би в їх руках сам Богун-коли б останній день марцовий не помішав усього. Бо Хмельницький вислав був (Богуна) з комонником, введений у помилку невірною відомістю втікачів, ніби в тій чаті наших небогато, і то своєвільних людей. Коли ж (Богун) помітив сильне військо, відступив до Монастирищ, і заразом остеріг через спішних післанців Хмельницького, а сам замкнувся в тій твердині і відбив кілька разів наших, з немалою їх шкодою. Самого вождя пострілено стрілою в лице, і він перший окровавив ту облогу, а одначе доказав того, що замок спалахнув в огні, і Богун, стративши надію на оборону, серед замішання й огню непомічений втік. Але коли хтось в такім ґвалті крикнув: “Орда, орда йде”, наші як попарені кинулися тікати, покинувши не тільки місто з усею здобичею, але навіть свої вози і тягарі, ранених і хорих, так що за ту ніч сім миль пробігли. Очевидно, була поголоска, що Хмельницький з Татарами надходить на одсіч, і він справді був у тій дорозі-але прийшов за кілька днів по всьому ¹⁰).

Але найбільше причинилось до популяризації сього епізоду оповіданнє Коховского, котрого центром він зробив ту славну рану Чарнєцкого:

Гетьман довідавшися про незгоду між козацькою старшиною, спішно вирядив 10 тис. панцерного товариства і 20 тис. райтарів, під проводом Чарнєцкого, досвідченого вояка, прославленого особливо своєю невтомною проворністю, котрою він використовував всяку оказію. Була середина зими(!) і ріки були сковані ледом. Спішним маршом хоругви пройшли в Україну, наче простеленими на болотах мостами, і перед усім зійшлися під Уманем. Захопивши несподівано країну, вожд рішив приступати до всього що стрічалось на дорозі: окружаючи військом, без усяких насильств, з початку обережно розвідувався про людність, коли ж переконувався про непокірність-здобував і витинав, як Ягубець, Липовець, Погребище й инші міста, і військо ставало все охотніше і від успіхів нестримне. Чутка про сей наступ кінець кінцем збентежила повстанців. Не слухаючи наказів Хмельницького, що заохочував їх до боротьби, вони замикалися в містах, нищили припаси й фураж. Вважаючи швидкість єдиним способом знищення неприятеля, Чарнєцкий розислав на всі сторони під'їзди, використовуючи ситуацію-поки не довідався, що Богун іде на нього з вибраним військом. Рішив стати з ним до бою-але у Богуна була лися вдача: як лис показує собакам то зуби то хвіст, так сей то силу то хитрість. Виваблюючи на бій підвів Чарнєцкого під укріпленнє Монастирищ-щоб тут використати против нього вали й рови й усі звичайні свої штуки. Той так само жваво кинувся на приступ, як на полевий бій. З криком і лоскотом пішли хоругви, стараючись для більшого страху удати як найбільші сили. Вали були вже в їх руках і зарубавши сотника Дрозденка почали вони розбивати палісади, сподіваючись здобути місто-коли несподіваний випадок розбив се завзяттє. Чарнєцкий літаючи серед стріл з своїми розпорядженнями без шолома і наличників, дістав з гвинтовки рану в обідві щоки, майже смертельну. Все піднебіннє вирвала йому куля й кров позбавила його не тільки голосу, але й віддиху. Півживого зняли його з коня товариші й підтримували, поки він підвівшись виплював кров і спитав присутніх-чи вже місто здобуто? Довідавшись, що місто не піддається, а наші збентежені його пригодою, він схвилювався, і кров пішла ще сильніше. Тим часом Богун з його звичайною проворністю в забіганню і витривуванню небезпек, вирвавшися з вибраною кіннотою, підняв крик на татарський спосіб, аби навести страху, що наближається підмога. Отже недостача потрібної для облоги артілєрії і всякого иншого знаряддя, гостра зима, труднощі в фуражуванню, гололідь, на котрій коні падали, і взагалі занадто були змучені, щоб могти витримати свіжі сили неприятеля, випадок з Чарнєцким й ріжні міркування захитали настрій війська, так що воно кинуло не тільки Монастирище, але й Україну взагалі, як найспішнішим маршом, так як би від рани одного всі стратили дух. Але се не було нерозважно; бо як би ще хоч маленька проволока, затопила б їх Україна своїм військом. А Чарнєцкому ся невдача більше завдала жалю, ніж ся рана, що не загоїлася до кінця його життя, і він мусів носити бляшку на піднебінню, аби воно йому не перешкоджало говорити ¹¹).

Таким чином сей похід, очевидно надхнений Чарнєцким з його гаслом: “ані на лікарство не лишити Руси”, видохся й згубився в серії дрібних карних експедицій, крівавих, огидних, але кінець кінцем безрезультатних-як що не рахувати того, що вони мабуть дали нові імпульси переселенням з Правобічної України на схід, що почали масово розвиватися з минулого року. Навзаєм ретірада польского війська викликала нову утечу шляхти з козацького погранича. “Місяця мая 7 дня по великодні в півпятій неділі, волинська шляхта від Корця, скоро тільки довідалася, що військо від Чуднова уступилось назад під Острог, знову почала з домів своїх виїзжати за Стир” (Єрлич).

Альбр. Радивил не без рації завважає з приводу сього наїзду: “Богатьом се не подобалось, і в числі їх був і я; бо результат був тільки той, що навбивали селян, позабирали провіянт, що міг би нам придатись, коней зробили нездатними до війни, і вернулися без слави, але обвантажені здобичею. А навіть чув я від самого короля, що хоч могли зловити визначного бунтівника ¹²)-але взявши 10 тис., чи золотих чи угорських червоних і зрушені милосердєм, вони пішли назад, з немалими втратами. Сам привидця Чарнєцкий, ранений в лице з самопалу, пішов скрівавлений і прикрашений шрамами” ¹³).

Новіший польський історик іронізує над таким “особистим і утілітарним становищем” старого канцлєра, що жалував того даремного спустошення-не передчуваючи для кого щадить той “наш край” Чарнєцкий ¹⁴). Такий підхід в оцінці звірств XVII ст. лишається характеристичним документом польських настроїв початку XX століття.

Але польські наїздники помилялись, щиро чи не щиро, пояснюючи чи виправдуючи свою спішну ретіраду з України наступом головних сил Хмельницького. Військо козацьке трималось на поготові, але не наступало. Людність трівожно оглядалась на всі боки, сподіваючись заповідженого королівського наступу польських і литовських військ на знищення руської віри і народу. При кождім руху польського або литовського війська починалася трівога, людність починала тікати до безпечніших сторін.

Климент Старушич розповідав напр. одному путивльському вістунові; 5 (15) січня були в Чернигові загонщики від маршалка в городі Чорнобилі і побили козаків, що були тут на заставі, і в Київі 5 січня була велика трівога, і гетьман Хмельницький велів київському полковникові Антонові йти з усім своїм полком в похід за Поляками; але Поляки з Чорнобиля пішли назад до маршалка, до Степани, й козаки за ними не пішли ¹⁵).

Межигорські монахи, що пішли з свого монастиря після Єрдану, оповідали в Яблонові в місяці лютім: Писав до Межигорського монастиря “пан з Чорнобиля”, щоб ігумен з братією не лишалися в манастирі, аби їх Ляхи не побили; бо як прийдуть Ляхи, то всіх ченців побють. Кияне з Київа перевозяться на сей бік Дніпра до Переяслава, зо всім. У чернигівського полковника Пободайла за Стародубом був бій з Ляхами; козаки зловили двох Ляхів, і ті козакам розповіли, що Ляхи збираються обманути гетьмана Б. Хмельницького і козаків мирним договором, а як козацьке військо після договору розійдеться до дому і не буде стерегтись, тоді Ляхи й прийдуть на козаків війною ¹⁶).

Далі (с. 508) ми побачимо, як поясняв король припиненнє польського наступу молдавськими подіями.

Примітки

¹) Четверта неділя була 26 н. с. березня.

²) Польські справи 1653 р. ст. І л. 175, ориґінал з країв потлів і дещо трудно прочитати.

³) Акты Ю. З.Р. VIII с. 362.

⁴) Себ то коло 6 н. с. квітня.

⁵) искратчи.

⁶) Звертаю увагу на сей цікавий вираз: городы гетманские.

⁷) В ориґіналі в третій особі: того он, Иван не упомнит.

⁸) Звідомленнє Матвеева, безгл. столбцы 74 ч. І.

⁹) Теки Нарушевича с. 115-6; кінець листу, про приїзд Лупула до Камінця, подам далі.

¹⁰) Ч. III с. 84-5, Величко повторює се оповіданнє з деякими своїми, неважними додатками.

¹¹) Коховский І с. 361-3, перекладаю свобідно, не йдучи за всіми плетіннями його схолястичної риторики. В скороченню, з деякими прикрасами, повторене се оповіданнє у Грабянки с. 118. В літературу пішли головно всякі польські й українські перерібки Коховського і Твардовского-див. Костомаров с. 511-2, Равіта-Ґавроньский II с. 228-230.

¹²) Мова мабуть про Богуна.

¹³) Memoriale в ркп. Осол. 117 л. 191. Наведу ще невеличку записку Ґоліньского: “На Україні військо наше розбило козацький полк і гетьман їх Болуг(!) утік до Церкви (се “Монастирище”), там замкнувся й боронився. Наші побоялися, щоб не прийшли більші сили татарські й козацькі йому в поміч, і відступили від Церкви; вирубали кілька міст з козаками і ріжною Руссю” (с. 621). В реляціях нунція 29 березня: “Пішла чутка про побіду нашу над великою партією козаків; останок їx сховався до одного українського міста (citta dell'Ukraina), і написав до иншого міста, просячи помочи в людях і муніції, але сей лист наші перехопили, написали відповідь з обіцянкою помочи наступної ночи. Справді прийшли туди, проведені вояками, що добре вміли руської мови (lingua ruthena) і не обійшлося без різні мешканців, що рішилися боротися до упаду. Чекають потвердження сеї звістки”. В депеші 16 квітня: Минулої суботи (9 квітня) курієр з обозу привіз звістку, що наші порубали 500 козаків, що були під проводом славного ватажка Воhаm, а більша частина пішла в розтіч, троє старшин взято в полон, а самого Богама смертельно ранено; після сього війшли до Chonasterowicz (Монастирища) і там знайшли чималі запаси поживи, взяли богато коней і всякого добра.

¹⁴) Rawita-Gawroński II с. 228.

¹⁵) Польські справи 1653 р. ст. І л. 125.

¹⁶) Столбці Приказного столу, № 203.

ДИПЛЬОМАТИЧНІ ЗНОСИНИ (ЗИМА-ВЕСНА 1653), КРИМ І ПОРТА, МОЛДАВІЯ, ВАЛАХІЯ, СЕМИГОРОД, ПОСОЛЬСТВО БУРЛІЯ І МУЖИЛІВСЬКОГО ДО МОСКВИ 23 с. с. БЕРЕЗНЯ 1653, ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ І РАДИВИЛ.

Гетьман тим часом мобілізував сили і на всі боки вів зносини, забезпечуючи собі поміч для війни, що йому загрожувала. Особливо жваві зносини були з Кримом-післанці снували туди й сюди, і ріжні відділи Орди, більші й менші, не вважаючи на зимовий час, то мандрували на Україну, то вертали до Криму, поки не було в них негайної потреби.

На різдвяних святах полтавський полковник сповіщав сусіднього воєводу, на його запитання:

Божиєю милостию великого государя Яна Казимира короля полского і великого князя литовского і иных єго королевского величества, тоєю жъ божиєю милостию от Богдана Хмельницкого гетьмана войска Запорозкого города Полътавы от Мартина Пушкаря полъковника войска Запорозкого і наяснЂйшого вел. государя і в. князя АпексЂя Михайловича всея Русии самодержца і многихъ государствъ государя і обладателя єго царского величества ув украинный город Вульный его царского величества воеводЂ, ВладымЂру Михайловичу Новосынъцову о ГосподЂ радоватися! Писалъ ты ко мнЂ довЂдуючи ся про крымъских і нагайских і про всяких воєнных людей, що бы мЂли под украинныє города войною подходиги єго царского величества. А тепер тых Татар у нас у Пулта†немашъ, і не слыхати; мирно живуть со всЂми; і не чайте їх к себЂ, бо у пана гетмана козакъ муй тепер былъ, і вЂстей жадных нЂмашъ про тЂх людей. А затым тебе Господу Богу поручаю. Писанъ в ПултавЂ. 30 декамвря 1652.Т. милости всего добра зычливый приятель Мартин Пушкар, полковник войска Запорозкого полтавский ¹).

А вже два тижні пізніше путивльський пушкар бувши в Переяславі на ярмарку, чув як там викликали від гетьмана оповіщеннє, щоб у Переяславі, в селах і хуторах (деревнях) люди хліб стоячий молотили, до міста везли і в ямах ховали, і худобу тримали в місті або в лісах, тому що будуть в Переяславі і в околиці його Татари-йдуть на поміч козакам на Поляків ²).

Остороги були зовсім не зайві, бо з сих татарських маршів і постоїв виникали суперечки і бійки. Ханський товмач оповідав в Криму московському послові: кримські й ногайські Татари, що ходили гетьманові й козакам в поміч против королівських людей, бувши в довгім стоянню витратились і почали забирати у козаків фураж. Козаки за те побили богато Татар, і хан посилав до гетьмана “копичея” з листом, що гетьман недобре з ним поступає: покликавши Татар, велить їх убивати,-нехай надалі так не робить і козакам заборонить ³).

7 (17) лютого товмач оповідав, що він чув від ханського скарбника: Б. Хмельницький прислав послів з листом, що на нього йде польський король з Ляхами і Німцями ріжних країв. Він просить хана не порушити своєї присяги і не видати його ворогам, а прийти в поміч з Ордою, або прислати царевича. Турецький султан велів також своїм пограничним башам помагати козакам. Хан радився над сим з башею, з нуреддіном і з ближніми людьми, і рішили козацьких послів відправити негайно, а з ними скарбникового дворянина Імельдеша за вістьми: аби гетьман післав козаків під неприятельський табор по язика і прислав його зараз ханові з Імельдешом. А якби ніяк язика не вдалось дістати, то має Імельдеш напевно довідатись, чи сам король іде на гетьмана і козаків? скільки з ним війська? яких країв Німці йдуть і скільки? Хто гетьманом і инші старші? Коли напевно йде сам король, то сам хан піде в поміч Хмельницькому з царевичами і Ордою; коли йде тільки гетьман (польський), то хан пішле тільки царевича. А тепер в усякім разі хан посилає “перед собою” до гетьмана ширинського бея Мельдейгірея, аринських беїв (князів), та Кураш-мурзу, з 30 тисячами, і вони скоро підуть походом ⁴).

Чотири тижні пізніш (5 н. с. березня) говорив московському послові Мамет-бей, що на Хмельницького дійсно йде король з великим військом, і гетьман з козаками й Кримцями підуть против Ляхів. Крім того гетьман писав до турецького султана, щоб той йому також прислав своє військо. До Мамет-бея писав також польський король, щоб він прислав свою орду на козаків, але він на се не пристав, бо він слухає турецького султана. Сам хан з царевичами й Ордою піде в поміч гетьманові на короля весною діждавшися кінського корму, і таку вість післав султанові ⁵).

4 (14) квітня Татарин Муса оповідав послові, що того дня приїхало від гетьмана четверо козаків і привезли двох Ляхів-язиків. Оповідали сі козацькі посли, що 20 тис. литовських людей несподівано напавши здобули три козацькі городи-Животів і ще инші (мова як бачимо про березневий рейд). Козаків в тих городах вони порубали з жінками і дітьми, і тепер козакам від панів утиск великий. Нехай хан іде в поміч, а перед собою спішно вишле “муйнацького царевича та перекопського бея, аби Поляки не наробили більшої шкоди” ⁶).

Про гетьманське посольство до султана писав австрійський резидент з Царгороду 21 лютого: “Сіауш-баша з Сілістрії повідомляє, що до нього приїхав козацький посол, в дорозі до Царгороду; Хмельницький просить помочи у Татарів і Турків, бо Поляки зібрали великі сили і особливо з Німеччини дістали богато війська. За се обіцює служити султанові. В Царгороді певні, що буде даний наказ вислати 5-6 тисяч Турків йому в поміч ⁷).

Такі ж відомости мали і в Варшаві перед відкриттєм сойму. Просячи помочи у цісаря, король звертав його увагу, що Хмельницький крім Орди прихилив на свій бік Молдавію й Валахію, лякаючи їх Татарами. Просив помочи від Турків, і з Царгороду такі вісти, що дістане в підмогу сілістрійське військо.

Але кінець кінцем австрійський резидент в Царгороді доносив свому урядови, що Порта дала дозвіл іти в поміч козакам з Сілістрії та її пашалика хто хоче, але самого сілістрійського башу з формальною підмогою не хоче посилати ⁸). Так що з сеї великої турецької хмари пішов лише малий дощ.

Зносини з Молдавією і Валахією з сих часів на жаль мало відомі. Від Ракоція приходило посольство в березні-Юрий Рац і Стефан Луч, вислані з Семигороду в середині лютого ⁹). Відправляючи їх Хмельницький переслав з ними листа, що до нас заховався-з Суботова 29 березня ¹⁰), але в нім він мало що написав. Констатував приязнь, дякував за посольство, просив і на будуче держати в своїй ласці-“аби наші вороги потіхи не однесли”, і з свого боку обіцяв бути готовим против кождого Ракоцієвого ворога. Все ж конкретне переказував устно через сих Ракоцієвих послів, так що се зістається від нас закрите. Тільки найближчі події показали, як богато тут зісталось невиясненого і не скоординованого, коли між гетьманом і Ракоцієм виявилася така яскрава розбіжність в молдавській справі. Чи гетьман і Ракоцій не виявили оден перед другим своїх дійсних замірів, чи збив їх з пантелику своєю двоєдушною тактикою старий Лупул, зістається перед нами закритим.