Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 1"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 66 (всего у книги 70 страниц)

Гетьман і писар вислухавши сю довгу історію запевнили послів, що вони вповні покладаються на царя. Схоче він їх прийняти в вічне підданство ¹⁴), як вони просили,-вони з військом будуть йому до віку служити “і за нього скрізь помирати”. Помирить він їх з королем-гетьман з військом однаково служитиме далі цареві до віку свого, як служить тепер-памятаючи клятву [наложену на нього його батьком при смерти: у всім цареві служити і добра хотіти.

Після сього Матвеев і Фомин перейшли до другого пункту посольства Бурлія і Мужилівського: пропуску до шведської королеви, і пояснили, звісними вже нам мотивами, чому цар не вважав можливим їх пропустити. Гетьман і писар з свого боку розповіли, що їx до того спонукало. Стало їм відомо, що Радзєйовский, бувши приятелем гетьмана, післав до нього своїх післанців, але Поляки їх переловили “в Литві за Бряславлем”; так от гетьман і просив царя перепустити Бурлія і Мужилівського до Швеції, щоб вони могли побачитися з Радзєйовским і довідатися, в яких то справах посилав він до нього своїх післанців. Але що цар їx не пропустив, то за се гетьман не претендує і покладається у всім на царя, що він не дасть церков божих “на разоренье”, а їx самих “на росхищенье” (инакше сказати, в делікатних виразах складав відповідальність на царя: він мусить знайти способи охоронити інтереси України, коли перебиває війську можливість звязатися з закордонними приятелями).

На сім секретна розмова скінчилася; гетьман приймав послів обідом, і прийнятим звичаєм підчас його стріляно з гармат, і гетьман за кожним вистрілом проголошував тост за здоровлє і побіду царя. Потім частував послів і пив їх здоровє, а після почастунку показав їм честь: “з світлиці проводив до коней”, і велів провести до господи писареві, його братові Данилові, Бурлієві з Мужилівським і всім хто приводив послів на обід. Матвеев з Фоминим після сього частували всю сю компанію у себе в господі (л. 97-116).

Наступного дня, 15 н. с. липня вони знову мали розмову з Виговським. Спитали його, чи Бурлій з Мужилівським повернули Радивилові пункти, прислані Лупулом– що Виговський з ними присилав цареві? Виговський потвердив, і розповів притім про останнє посольство гетьмана в справі Лупула до Ракоція: “Як гетьман Б. Хмельницкий стояв під Бедриховим Городком, посилав до Мутьянської й Венгерської землі послів своїх: полковника паволоцького ¹⁵), Михайла Сулитича-аби вони замирилися з волоським господарем”. А далі сказав: “За ласку в. государя скажу вам, щоб дали знати п. величеству. Писав турецький султан до кримського хана і всіх мурз, аби були готові з усею ордою, бо хоче йти сам літом, або на весну на донських козаків, щоб їx викорінити-аби ix там і не було, а на тім місці поставити город; тому що велику тісноту роблять йому на морі, і кримським юртам”. На запитаннє послів пояснив, що він се чув від перекопського боя Батирші. Оповів іще про лист полк. Глуха, що Лупул кличе його на поміч, “він (Глух) питає гетьмана чи йти-і гетьман не велить” ¹⁶).

Потім, тогож дня прийшов Мужилівський і розповів, що гетьман того дня одержав від Лупула безпосереднє проханнє-прислати йому в поміч 2 тис. козаків і тисячу Татар, бо наступає на нього мунтянський господар з угорськими Німцями і Ґеорґіца з наємним військом. Але гетьман “думає” (мабуть в розумінню: радить раду з старшиною)-посилати чи не посилати, а післанцеві тим чином велів затриматися в Чигрині.

Прийшли нарешті Виговський, Мужілівський, Волеваченко, Мисько, Ф. Пашкевич і 6 гетьманських дворян: повідомили послів, що на завтра їм гетьман визначив “відпуск” і просить на обід.

16 липня прийшов Мужилівський з Миськом і 6 дворянами-потвердити послам, щоб приїхали до гетьмана. Згодом прийшов Мужилівський з Волеваченком, Пашкевичем і 12 гетьманськими дворянами і привели коней для Матвеева, Фомина і його сина Івашка. Cим разом гетьман стрів їx з сином Тимошем. Виговский приніс уже готового листа до царя; гетьман його поцілував і передаючи послам висловив побажаннє, щоб Біг ласку свою показав і так справи обернув, як гетьман в секретній авдієнції говорив. Віддавши листа “поклонився до землі” (торкаючись рукою землі), за ним Тимофій, Виговський і всі присутні повторяли се побажаннє і кланялися “в землю”. По сім сіли за обід (тостів сим разом не згадується). По обіді гетьман з Тимошем провели гостей з світлиці, а ті що їх привели-провели до господи. Там посли знову честували всю компанію, а гетьман прислав їм до господи прощальні дарунки: Матвееву коня, лук ядринський і грошима 40 єфимків (талярів), від Виговського також ядринський лук і пару “ольстр” (піхов) для пистолів. Фомину коня і 25 єфимків грошима, синові його коня, а людям 25 єфимків. Посли дякували– і на сім уривається їх звідомленнє.

Примітки

¹) Теки Нарушевича 147 с. 221-2.

²) Видано з двох копій-з Щорсівської бібліотеки в Памятниках III ч. 13 і з збірки Міхаловского ч. 253. Theatrum Eur. (415) додає, що Хмельницький післав королеві два цуґи гарних коней; посла він називає Antus, Антусь!

³) Лист Колонтая з Котюжинець з 21 липня до кн. Заславського-бібл. Осоліньских ркп. 3257 л. 46.

⁴) Теки Нарушевича 147 с. 248.

⁵) Акты Москов. гос. II с. 333-4.

⁶) Польські сп. 1653 р. ст. 1 л. 397 дд.

⁷) Польські справи 1653 ст. 1 л. 425-6, зізнання в Путивлі 3 липня с. с.

⁸) Тамже л. 371, заява зложена 24 с. с. червня.

⁹) Осол. 3257 л. 46.

¹⁰) Акты Москов. госуд. II с. 334.

¹¹) “чтоб онЂ были в згоде против договору, какъ был договор под Збором (!). А будетъ згоды такой не будетъ, и они Украину всю покинутъ и пойдутъ в городы к великому государю вашему, его царскому величеству, врознь, гдЂ кому податнее”-л. 86.

¹²) “да которые живут при гетьмане ближние люди 7 чел”.

¹³) На л. 123-4 маємо такий реєстр полковників:

“Да по Артемонову ж и Іванову провЂдыванью, у гетмана и у писаря и у иных знатныхъ людей и канцелярии (!)-сколько ныне у гетмана полковъ ратных людей учинено и хто у нихъ полковников имяны:

Полкъ Чигиринской-полковникъ Карп Трушенка.

Полкъ Черкаской-полковникъ Яско Порхоменко.

Полкъ Каневской-полковникъ Федор Стародуб.

Полкъ Корсунской-полковникъ Максимъ Нестеренко.

Полкъ Белоцерковской-полковникъ Семен Половець.

Полкъ Уманскиі-полковникъ Есипъ Глухъ.

Полкъ Бряславскиі-полковникъ ТимофЂі Насачь.

Полкъ Кальницкиі-полковникъ Іванъ Бугунъ. Полкъ Киевскиі-полковникъ Онтонъ Ждановичь.

Полкъ Переяславскиі-полковникъ Павел Тетеря.

Полкъ Кропивенскиі-полковникъ Филонъ Ждалалы.

Полкъ Прилуцкиі-полковникъ Яско Воронченко.

Полкъ Миргородцкиі-полковникъ Григорей Сохновичь.

Полкъ Полтавскиі-полковникъ Мартин Пушкарь.

Полкъ Черниговскиі-полковникъ Степан Побудайло.

Полкъ НЂжинскиі-полковникъ Іван Ничипоренко.

Полкъ Паволоцкиі-полковникъ Михайло Сулитичь.

ВсЂхъ 17 полковъ, а в нихъ со 100 тысячь козаковъ”.

¹⁴) В московськім протоколі, розуміється, “холопство”.

¹⁵) В ориґіналі “павловского” – л. 118.

¹⁶) Про сей лист нижче с. 571.

ЦАР ПРИЙМАЄ УКРАЇНУ, РАДА В ЧИГРИНІ ПРИ КІНЦІ ЛИПНЯ, ЛУПУЛ У ГЕТЬМАНА, ДРУГИЙ ПОХІД ТИМОША

Тільки що виправили Матвеева, аж приїхав до Чигрина инший посол-стольник Ладиженский, що привіз гетьманові царську грамоту з 22 червня с. с., що мала бути корективом надмірної здержливости, виявленої московським урядом супроти попереднього козацького посольства (Бурлія-Мужилівського). В сій грамоті 22 червня навпаки в цілком катеґоричній формі заявлялось, що цар приймає Запорозьке військо під свою зверхність і збирає військо для оружної інтервенції-“хотЂлъ ихъ царское величество принять подъ свою государеву высокую руку въ вЂчное холопство и своихъ государевыхъ людей на помочь на Ляховъ имъ дать”-переказує зміст сього посольства гетьман в звідомленню Фомина ¹). Змусили московський уряд до сього останні слова гетьмана перед путивльським післанцем Яциною, що як цар далі протягатиме з сею справою, то козакам прийдеться стати підданими Порти. Московський уряд, що вже в принципі рішивсь іти на інтервенцію і тільки для форми хотів ще раз проробити пропозицію посередництва, очевидно злякався, що тим часом Україна справді може піддатися султанові і поспішив з такою категоричною заявою ²):

Божою милостю і т. д. (царський титул). От нашого царського величества Б. Хмельницькому гетьманові війська Запорозького і всьому війську Запорозькому нашого царського величества милостиве слово. Писав нашому цар. вел. з Путивля воєвода кн. Хилков: посилав він до тебе Путивльців-Сергія Яцина з товаришами і листи писав; 15 червня сі Путивльці приїхали до Путивля і на допиті сказали, що у вас були посли турецького солтана, і ще йде уповажений посол, тільки чекає присяги. А ти, гетьмане, говорив Яцину, що ти чекаєш нашої милости до тебе і всього війська Запорозького і вичікуєш своїх післанців, та бачиш, що не дочекатись тобі нашої милости і не минути бісурменських невірних рук. (Говорив ти), що був у тебе посол турецького царя і намовляв тебе з військом Запорозьким бути під рукою турецького царя і служити йому; ти чекаєш нашої повної (совершенної) милости (що вона буде прислана) з твоїми післанцями: що ми звелимо тебе прийняти і бути під нашою царською високою рукою, а коли тої повної нашої милости не буде-будете слугами і холопами турецького (султана).

Отже ми, перенявшися спасеною ревністю до Бога, і пожалувавши вас-щоб між вами віра християнська не пропала, а навпаки-преісполнялася, і стадо великого пастиря-Христа Бога множилося, як то він каже: Нехай буде одно стадо і оден пастир,-ми зволили прийняти вас під високу руку нашого царського величества, аби ви не стали притчею і зневагою для ворогів креста Христового. А військові люде за наказом нашим збираються і до походу готовляться. І на те післали ми до вас нашого стольника Федора Абросимовича Лодиженского, аби вам-гетьманові й війську Запорозькому наша государська милость була відома. Присилайте до нас, великого государя своїх післанців,-а ми пошлемо до вас думних людей нашого царського величества. Писано в дворі государствія нашого, в царствующім граді Москві літа від сотворення світу 7166, місяця юня 22 ³).

Як бачимо, деклярація була витримана в височайшому стилю ⁴), відповіднім такому важному актові, що становив дійсно епоху історії Східньої Европи, не тільки нашої України. Сьому відповідала доволі велика особа післанця (був то царський стольник, а не якийсь безтитульний дворянин чи піддячий) і обіцянка прислати великих послів-членів царської думи. Спішність висилки (15 с. с. червня Яцина зложив своє звідомленнє в Путивлю, а 22 вже підписано царську грамоту, що відкликалася на се звідомленнє) не тільки давала об'єктивне свідоцтво московського заінтересовання українською справою, але мабуть і свідомо мала підчеркнути гетьманові й старшині се заінтересуваннє: цар дійсно бере в свої руки їх долю і буде нею опікуватися не гаючись уважно і пильно.

На превеликий жаль, ми не знаємо переговорів гетьмана з Ладиженским, що мусіли вестися з приводу такої далекосяглої деклярації, ані взагалі яких небудь подробиць сеї місії взагалі. Знаємо тільки, що Ладиженский мав у гетьмана авдієнцію 20 н. с. липня ⁵), і з пізнішого звідомлення Фомина довідуємось іще, що він, як і Матвеев мав порученнє добути від Виговського дипльоматичну кореспонденцію гетьмана: Матвеев одержав від нього листа султана і хана, сілістрійського баші і Радивила, а Ладиженский лист Потоцкого, мабуть присланий з тим старцем Теофілом унівським (вище с. 561).

З приводу сеї царської деклярапії про те що він приймає козацьке військо в свою протекцію і готує воєнну інтервенцію в його інтересах, гетьман скликав старшину на нараду. Про се знайшлася звістка в зізнаннях брянського вістуна Уривкова, що був у гетьмана в Чигрині в днях 21-23 н. с. липня. Він оповів в посольськім приказі: “Бувши у гетьмана чув він, що велів (гетьман) полковникам з'їхатися до нього; при нім (Уривкову) був в Чигрині полковник переяславський, инші мали бути скоро” ⁶)

Заява царського уряду про можливість спільних військових операцій в недалекому часі мусіла зараз же стати предметом всяких стратеґічних і тактичних міркувань, і той плян білоруської кампанії, що гетьман-як далі побачимо-начеркнув перед піддячим Фоминим при кінці серпня н. ст., а перед тим, без сумніву переказав через посольство Яцковича і Абрамовича, був обговорений і вироблений правдоподібно зараз ж по приїзді Ладиженского, в двадцятих днях липня. Тим більше, що крім справи московської вимагала пильного обговорення також і справа кримська і справа волоська в своїй новій фазі.

Вище було наведено оповіданнє Павла алєпського про сю останню війну Лупула з Стефаном, що закінчилася повним погромом Лупула 6 (16) липня і утечею до Хмельницьких (с. 540). Подам ще де що з оповідання Костина. Довідавшися, що після його утечі з-під Тарговишта Стефан з мунтянським і угорським військом війшов до Молдавії і простує на Яси, Лупул вирушив против нього з значно більшими силами, і вислав наперед частину свого війська під проводом свого братанича Стефаниці. Передовий полк Стефана стояв під Баковим, і зайнявши неприступну позицію, погромив се передове військо Лупула, набране здебільшого з бесарабських селян. Після сього Стефан посунув до Бакова своє головне військо і діставши нову підмогу від Ракоція під проводом Яноша Бороша, пішов на Лупула, що заняв позицію на захід від Яс над р. Сиркою, коло міста Тирґул-Фрумос. Коли Стефанове військо наблизилось, Лупул вислав свою кінноту на герць, але Борош не бавлячися в герці рішучо вдарив на позиції Лупула, і під сим наступом Лупулове військо раптом кинулось тікати “як отара овець”. Маса Молдаван погинула в сій утечі. Козацьке ж військо з незначними утратами відступило на Браницю до Дністра, Лупул побіг на Рашків і пробувши тут кілька день поїхав до Ладижина, виславши перед собою вістерника Йордакі до гетьмана Хмеля з повідомленнєм про своє нещастє і проханнєм помочи, а Стефан, опанувавши Яси, пішов з військом під Сучаву, де сиділа Лупулова родина з його скарбами ⁷).

Матвеев і Фомин записали в своїм звідомленню під днем 5 (15) липня, що того дня гетьман отримав листа від уманського полковника Глуха, з Умани. Василь воєвода кличе його на поратунок з його полком-чи гетьман йому велить іти? “І гетьман полковнику відписав, щоб без його наказу не йшов, тому що господар писав до полковника, а не до нього, гетьмана”.

Але того ж дня приїхали післанці вислані від Лупула просто до гетьмана-вони просили прислати дві тис. козаків і тисячу Татар, бо наступають на нього господар мунтянський, венгерські німці і Ґеорґіца. Гетьман не дав відповіди і затримав післанців в Чигирині.

Кілька день пізніш прийшла відомість, що Лупул їде сам до гетьмана. Згаданий брянський післанець Уривкова записує, що підчас його побуту в Чигрині 13 (23) липня стало відомо гетьманові, що приїхав у гості до зятя свого, Богданового сина Тимофія “в его имения” господар волоський Василь-і гетьман з Виговським того ж дня виїхали його стрічати ⁸).

Се сталось саме перед радою старшини, що гетьман, за відомістю того ж Уривкова, скликав до себе на кінець липня. На великий жаль, нічого не дійшло до нас з сеї цікавої ради, що обговорювала такі високо-політичні справи, скріпляла наново політичну позицію гетьмана, захитану бунтом війська і росходженнями з низкою найвпливовіших старшин включно до Виговського. Незмірно цікаво було б знати, яких засобів вжив старий гетьман, щоб запанувати знову над політичними течіями-але він очевидно потрапив се осягнути: волоська справа-найкращий покажчик.

Яка б не була опозиція новій експедиції на Волощину-я думаю, що і на сій липневій раді вона виявилася досить серйозно,-старому гетьманові вдалось її перебороти й обійти, не вважаючи на перспективу польської кампанії і на можливість серйозного невдоволення Порти на дальші мішання в волоські справи.

Як тільки Тиміш і Лупул з'їхалися в Чигрині, почалась приспішена підготовка нового походу, і в останніх днях липня нового стиля перший корпус був готовий до походу. Про се оповідав гетьман Фомину, і се оповіданнє, наведене вище (с. 525) найбільш докладна і скільки небудь конкретна звістка про сей новий похід Тимоша. Гетьман каже, що Лупул найняв за свої гроші, за дозволом і згодою гетьмана, 20 тисяч козаків, кіних і піших, а також отой відділ Ногайців, що прилучився до нього в поході, в Кальниболоті. Чи був се реальний наєм, себто чи мав Лупул гроші з собою, се досить сумнівно, коли йому так легко прийшлось тікати з поля битви в Волощині. Скорше може се була обіцянка нагородити з тих Лупулових скарбів, що тепер лежали в Сучаві, разом з його родиною повернені з Камінця, і далі дражнили уяву сучасників своїми казковими розмірами. Момент найму може бути-неприпадково підчеркнений в словах гетьмана: таку форму надано мабуть сій пропозиції нового походу в поміч Лупулові, супроти опозиції в війську і серед старшини. Про се чув навіть і Ракоцій і писав палятинові, повідомлюючи про те що Лупулового братанича разом з иншими бранцями і трофеями привезено йому до Брашова: Лупул удавшися до козацького війська пильно просив помочи, щоб звільнити від облоги Сучаву, тісно обложену семигородським військом; але досі йому в тім відмовляно, і навіть так звані запорозькі козаки сварилися з Хмельницьким, що він почав таку війну за для Лупула. Саме тепер у Ракоція козацькі посли, і вони досить катеґорично заявили йому, що поміч Лупулові не буде більше подана ⁹).

З другого боку новий господар Стефан пускав на всі боки відомости, що хан став по його стороні і рішучо заборонив Хмельницькому підтримувати Лупула, инакше хан розірве свій союз з козаками ¹⁰). Сі поголоски ширилися по Волощині і деморалізували останки Лупулової партії, і те що зісталось від його війська, і його вороги сподівалися, що протягом тижня Сучава з Лупуловими скарбами їм піддасться ¹¹). Так писали палятинові 12 серпня. Але тут покотилась инша поголоска: що Хмельницький таки посилає своє військо на Волощину і можливо, що й сам таки піде туди ¹²).

Козацьке військо як таке не взяло більше участи в волоській афері, але Лупул найняв охочих козаків і Татар, і гетьман міг фактично патронувати нову кампанію.

Але як Хмельницькому, так само і королівській партії удалось провести плян оружної інтервенції. Вона могла виступити в інтересах нового господаря против Лупула і Хмельницького, не вважаючи на серйозну опозицію і повну несвоєчасність такої операції в даних умовах, коли не можна було зібрати путящого війська навіть против козаків. Очевидно тут теж як у Чигрині і ще більше-маґнетичний вплив виявили все ті ж казкові Лупулові скарби, які треба було вирвати з Сучавського сховку. А офіціяльним оправданнєм служило, що ся інтервенція бє по козаччині і притягає против неї сполучені сили трьох румунських князівств-Молдавії, Валахії й Семигороду.

Польська і українська сторона, в хвилі коли московський уряд удавав, по заходиться коло мирового посередництва між ними, підтримували нібито теж перемирє на Україні,-але звели фактичну війну на волоськім грунті, за Лупулові скарби.

Примітки

¹) Акты Ю.З.Р. III с. 502.

²) Надруковано в Х т. Актів Ю.З.Р. під ч. 1.

³) Цікаво порівняти автентичну стилізацію сеї грамоти з наведеним вище її парафразом, вложеним Фоминим в уста гетьманові з його “вічним холопством”. Се показує, наскільки у всіх взагалі московських переповідженнях треба рахуватися з сим “вічним холопством” стилю-додаваннєм рисок і фраз в сім холопськім стилю, і всяко їх виключати.

⁴) Я все таки значно покоротив сю пишну фразеольоґію-як те повторюваннє “царського величества”, і т. д.

⁵) Про се згадує брянський післанець Уривков (див. нижче)-каже що застав Ладиженского в Чигрині, приїхавши туди 11 (21) липня: попереднього дня, 20 н. с., Ладиженский був у гетьмана “на посольстві”, а після свого повороту з гостини у сина з Лупулом, коло 25 н. с., гетьман мав йому дати відпуск.

⁶) Польські справи 1653 р. ст. 1 л. 486.

⁷) Виданнє Коґальнічану с. 338-9. Короткі згадки про битву під Баковим в реляціях Ракоція палятинові з 7 і 19 липня і в відповіди гетьманові Потоцкому, без дати-Жерела XII с. 234, 236, 241. Про битву під Тирґул-Фрумос Doc. с. 19, Жерела с. 234 і 241; в останній звістці вичислені страти козаків: в першій битві (під Тарговиштем очевидно) стратили вони 12 тис в другий, 3 липня (під Баковим) 2000, в останній (під Тирґул-Фрумос– датується 11 липня), до 3000, і висловлюються надії, що козаки стратили духа і більше не помагатимуть Лупулові. Цифри страт дуже побільшені, особливо для останніх битв. Про утечу Лупула в листі Ракоція до гетьмана Потоцкого 24 липня: після погрому козацького війська, яке помагало Лупулові, він “утік за Дністер до Запорозців, як то ми напевно довідались-сподіваючись від них помочи”-Жерела XII с. 293.

Супроти докладних звісток Костина обозові авізи Ґоліньского цікаві більше як покажчики того, що про се говорилося в польськім таборі:

“Старий господар з Тимошком, уступившися до Яс, там перебули якийсь (час), не знаючи що робити по такій своїй і старого Хмельницького конфузії... А що зле було з господарем і з Тимошком, вислав старий Хмельницький полковника Носача з 16 тис. (козаків) і півтори тисячі Орди, давши наказ помагати старому господареві. Носач з ними підійшов до волоської границі. Новий господар вислав комонника під Яси. Старий господар, почувши се, виправив кілька тисяч своїх Волохів і козаків против того комонника, але щастє так послужило новому, що всі полягли і ледви лишилось кому дати знати про сей погром нещасливого чоловіка. Василь Лупул мусів спішно відступати до Носача-зачувши що він уже недалеко від його держави під Ямполем ночує. Так відбіг і жінки своєї в Сочаві, не лишивши їй ніякої охорони, була б далеко щасливіша з своїми скарбами, аби він її з Камінця не вивабив, запевнивши, що має той спокій з неприятелями своїми” (с. 627-8).

“Господар новий заняв Яси, а стара господарова з недобитками свого чоловіка по програній битві 16 липня під селом небіжчика Кутнарского замкнулася в Сучаві з скарбами. Велів її сильно штурмувати, і здається вже прийшла до нього (відомість), що її взято в полон” (с. 631).

Власні записки Ґоліньского: “В липні старий господар волоський, зібравшися з козаками, дав битву Волохам, опанувавши наперед Яси і вигнавши того нового господаря Стефана. Але військо кн. Ракоція і Мультани зібравшися дали рішучу битву Волохам і козакам-був там і Тимошко в війську при господарі, батьку своїм, і знову побито Волохів і козаків, так що полягло їx до 4 тисяч” (с. 632). “Посол приїхав до короля від Ракоція, даючи знати про побіду над козаками: 10 тис. побив їx у Волощині, забрав корогви і армату і вязнів-козаків-щоб король поміг йому на другу сторону: бити Хмеля і козаків” (с. 637).

Оповіданнє Кравса ще більш баламутне:

Після того як Матій воєвода так погромив молдавське і козацьке військо-так що до 28 тисяч козаків і Волохів лягло на купу – Лупул зібравши останки козацького і молдавського війська-що мусило поневолі його триматися-пустився з ним по Молдаві, грабуючи церкви і манастирі шоб зібрати нові кошти на військо. Потім удався до Орди по поміч, а Тимоша з козаками відправив до дому з такою умовою, щоб вони прийшли знову, як він повернеться з Татарами. Але коли він прибув в Орду, хан бажаючи заприязнитися з Ракоцієм, велів його вхопити і всадити до одної печери в Бахчисараю-пригадавши йому, як він підчас війни з Польщею велів побити Татар на молдавській границі і відібрати здобичу. А до Ракоція післав посольство, повідомляючи про заходи Лупула і його увязненнє, і обіцяючи всяку поміч, коли б вона була потрібна-з чого Ракоцій тішився і з богатими дарунками відправив послів.

“Тиміш тим часом з дня на день чекав Лупула, а одержавши натомість відомість, що його вхоплено, рішив помстити ся за такий сором свого тестя і з 12 тис. козаків прийшов на Молдаву”. Саме тоді Ракоцій післав туди свого ґенерала Стефана Петкі з 10 тис. найкращого війська, щоб наново посадити на молдавськім господарстві Стефана Ґеорґіцу, наказавши їм так довго зіставатися там, поки Молдаване не зложуть йому присяги. Вони стали табором і окопалися з кількома тисячами Молдаван під Сучавським замком-коли Тиміш, прийшовши дуже непомітно через Дністер, і розвідавши всі подробиці про сей табор Семигородців, надійшов туди. Розділивши своє військо на дві частини, він з більшою, 8 тисяч, пішов звичайною дорогою, а 4 тис. післав боком, горі Дністром, щоб воно там перестояло тихенько ніч. Тим часом як сам Тиміш ішов грабуючи й палячи все по дорозі, щоб звернути на себе увагу табору-ті 4 тис. мали зробити над ним свою штуку. Коли воєвода Стефан з семигородськими ґенералами, довідавши ся про прихід Тимоша, лишили в таборі 300 Семигородців і 200 Молдаван, а з головними силами пішли попробувати щастя з Тимошем-ті 4000 козаків, розвідавши все, напали на табор, вирубали його залогу, зайняли табор і почали укріпляти його шанці “на свій козацький спосіб”. Стефан і Петкі, побачивши сили Тимоша, рішили вернутися до обозу й почекати помічних полків, що мали до них прибути з Семигороду і Валахії, але наблизившися до табору, спостерігли, що їx гніздо занято. В великім переляку вони стали ставити собі нові окопи, а заразом післали по поміч, щоб поспішала до них. Тим часом Тиміш наблизившися до табору і довідавшися що ті 4000 зайняли табор Стефана, війшов туди і зайнявся його укріпленнєм-так що той став справжньою твердинею. А що в сусіднім Сучавськім замку замкнулася жінка Лупула з дітьми, і жінки ріжних бояр, се їм було дуже користно с. 211-3.

⁸) Польські справи 1653 р. ст. 1 л. 482-3.

⁹) Жерела XII ч. 287 (без дати).

¹⁰) Таке читаємо в семигородській реляції-Жерела ч. 292, але ясно, що реляції йшли від воєводи Стефана; пор. відповідь Потоцкому тамже с. 235.

¹¹) “Супроти того (становища хана) і Лупул і Хмельницький попустять з свого завзяття і не з таким запалом воюватимуть далі. Військо Лупула, набране головно з черни і з селян, почало росходитись, і думають що найдальше за 6 день Сучава мусить бути здобута”-тамже с. 249.

¹²) Реляція Реніґера з 10 серпня, тамже с. 248.

“ЛЬВІВСЬКА КОМІСІЯ”, АРЕШТ ЖДАНОВИЧА, КОРОЛЬ ВИРІКАЄТЬСЯ ЛУПУЛА, СПІЛКА З РАКОЦІЄМ, ВИСИЛКА ПОЛЬСЬКОГО ВІЙСЬКА НА ВОЛОЩИНУ, РАКОЦІЙ РОЗРИВАЄ З КОЗАКАМИ.

Сі два місяці, що король сидів у Львові-від середини червня до 20-х днів серпня н. с., з одного боку йшли негідні, в високій мірі компромітуючі польський уряд торги з військом і всякі закулісові штуки, звернені на те щоб якось зацитькати й розложити жовнірський бунт та звернути сих наємників війни до їх крівавого ремісла, відложивши розрахунок на лекші часи-котрим не судилось ніколи прийти. А паралєльно-велися дипльоматичні переговори незвичайної ваги: з Москвою, козаками, Ракоцієвою ліґою, Портою, німецьким цісарством-що мали рішити всю дальшу долю Річипосполитої.

Розплата війську була визначена на середину червня, але скарб не мав для того ніяких ресурсів. За обчисленнями самого уряду війську належало залеглої платні до 8 міл. золотих, саме ж військо рахувало її на 15 міл. Більша половина війська не дістала нічого за останні три чверти, а були такі частини, що їм не плачено 13-15 чвертей. Найгірше ж що в скарбі не було на те майже нічого: ті невеличкі гроші, які збиралися від поборців, розходилися на ріжні біжучі витрати уряду і двору, а військо приходилось лагодити ріжними обіцянками. Се й було ділом комісії, визначеної на ліквідацію військових претенсій. Головна увага була звернена на те, щоб задобрити дарунками, бенкетами і всякими обіцянками впливовіших провідників жовнірства; загал же даремно чекаючи платні або розходився на всі сторони, або старався полатати свої злидні грабуючи панські й всякі инші маєтки. “Нещасна та комісія”, писав король виступаючи в похід-“що більше нас затримувала, тим більше шкоди чинила Річипосполитій, бо зменшила й знищила військо так, що і в найбільшій битві не понесли б ми в нім більшої шкоди,-бо одні стоячи кілька тижнів на однім місці повимирали від ріжних хороб, инші нікому не заявившим повиїздили, а декотрі, не дочекавшися платні виповіли службу й зложили корогви, так що з тридцяти й кілька тисяч війська, що ми застали приїхавши під Глиняни, тепер до бою всього ледво тільки 16 тисяч знайшлося” ¹).

В таких обставинах зложилася перспектива експедиції на Волощину, по скарби Лупула-до котрої закликав особливо новий молдавський господар.

До козацького посольства король рішив поставитися можливо зневажливо. Антона й його товаришів трактовано не як послів, а як бунтівників, авдієнції їм не дано, і відповідь післано від кор. гетьмана, начебто не вважаючи можливим займати особу монарха такою низькою справою. Про се докладно, і з усіми прикметами достовірности оповідають згадані обозові авізи Ґоліньского:

Була в обозі нарада над тими козацькими пропозиціями й інструкцією, з'їхалися сенатори зі Львова, і рішили трактувати сю справу начебто без відому короля: відповідь Хмельницькому написав п. гетьман, кидаючи йому в очі незломну гордість, зарозумілість і надутість, виявлену ним в тих пунктах: він забороняє панові свобідно поступати в своїй державі, не допускаючи, щоб військо Річипосполитої ходило через власні волости Річипосполитої і наче переможець становить умови гордої угоди. Коли попустить (такого високого тону) і відішле тих турецьких послів, що має у себе, замісць їх слухати з старшиною й поспільством, прийме ті кондиції, котрі пан завсіди може поставити згідно з своєю волею і уподобаннєм,-тоді він, гетьман, вставиться за ним перед королем і проситиме милосердя. Титул на тій відправі дано Хмельницькому такий: Пане старший війська Запорозького і т. д. Антона з иншими затримано в Глинянах, а одного з козаків вислано з тим рескриптом. Чекаємо, що він принесе: як прийме того листа Хмельницький з черню” (с. 629).

Авізи сі писані десь 24 липня; близчу дату відповіди дає Колонтай, згадавши, що він виїхав з обозу разом з козацькими послами ²) і приїхав до своїх Котюжинець 16 липня; відповідь дано очевидно коло 12-го, і 22-3 отримав її Хмельницький ³). Якраз перед радою. Він очевидно не відписав на се нічого, і польський штаб і двір очевидно були немало збентежені, з напруженою увагою чекавши, що скаже на таку науку запорозький гетман і військо. Натомість, як знаємо, кор. гетьман одержав 21 серпня іронічну відповідь на своє клопотаннє про допущеннє до своєї воєводської столиці.

Одночасно з такою відправою козацького посольства випущено королівського універсала до воєводств на посполите рушення, визначаючи їм термін походу-10 серпня ⁴). Король мотивував се тими (сильно запізненими, як бачимо) вістями, що неприятель наступає з усіма силами, разом з Татарами, що йдуть під проводом ханського брата. Се, мовляв, стало певно відомо від татарських під'їздів, захоплених під Зборовом в обозі польськім Татар виглядають що години і що моменту,-хоч в дійсности вже два тижні стало відомо, що Татари пішли додому.