Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 1"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 70 страниц)

Все се зараз відчули в варшавських політичних кругах, і там пішли балачки на тему можливого зближення Радивила з Хмельницьким на сім ґрунті і под. ¹⁷). Се показує що такий плян, як отсе я представив, не був цілком фантастичним. Виникши, як я собі уявляю, доволі припадково, з такого ж самого припадкового козацького походу на Волощину, він від сього часу став одним з стімулів політики Хмельницького, і треба признати, повторяю, що в певних обставинах він міг здійснитися і принести політичні користи.

Але передбачати се – було одно, вплинути ж на бажану комбінацію сих моментів було дуже трудно в таких бурхливих обставинах. Плян був за тонкий і складний як на такий час!

Справжніх мотивів свого плану, причин і рації волоського епізоду, гетьман і старшина таки не вважали можливим дати ні своїм союзникам, ні своїм рідним українським масам, як ми бачили. Але ж надати відповідне освітленнє і оправданнє сьому несподіваному епізодові вони мали за потрібне, і інспірували громадську гадку тими засобами, які мали в роспорядженню. Їх офіціозні рапсоди дістали завданнє звеличати сей вимушений обставинами і в ґрунті річи зовсім не симпатичний епізод козацької політики як славний і величний акт її мудрости, що служить на честь і хвалу Запорозького війська.

Дивним дивом їх твір, присвячений такому малозамітному і маловажному епізодові, пережив віки і в доволі свіжій і яскравій формі, заховавшися в устах кобзарів XIX в. був записаний в трьох варіянтах: короткім на Миргородщині на початку XIX в. (виданий Цертелєвим), в ширшім на Чернигівщині в Сосницькім повіті в 1850-х рр. (записанім від звісного кобзаря Шута Кулішем і виданім Метлинським), і в анальоґічнім, але коротшім (що можливо походив з тої ж школи Шута),записанім в 1872 р. від лірника з с. Березина С. Ф. Ліндфорс-Русовою ¹⁸). Досі, наскільки знаю, ніхто з дослідників не висловляв підозрінь що до автентичности сього тексту, і я теж не бачу причин підозрівати його основи – в повній мірі рахуючися з можливістю деяких підправок. Наводжу її в тексті Шута, варіянти подаю в скобках, а дрібних, буквальних відмін не зазначаю:

Як із низу, із Дністра тихий вітер повіває

(Військо козацьке в похід виступає).

Бог святий знає, Бог святий і відає,

Що Хмельницький думає-гадає, —

Тогді ж то не могли знати ні сотники, ні полковники,

Ні джури козацькі,

Ні мужі громадські,

Що наш гетьман Хмельницький,

Батю Зинов Богдан чигиринський

У городі Чигрині задумав вже й загадав!

Дванадцять пар пушок вперед себе одсилає,

А ще сам з города Чигрина рушає ¹⁹),

(А ще з-тиха до нас козаків словами промовляє:

“Козаки ви молодиі, ідіть же ви рідниї!

Прошу я вас: добре дбайте,

Та в охотноє військо поспішайте!)

За ним козаки йдуть —

Яко ярая пчола гудуть!

Котрий козак не має в себе шаблі булатної.

Пищалі семипядної,

Той козак кій на плечі забирає.

За гетьманом Хмельницьким у-в охотнеє військо поспішає.

Оттоді ж то як до Дністра річки прибував.

На три части козаків переправляв ²⁰).

А що до города Сороки прибував,

Під городом Сорокою шанці копав,

У шанцях куренем стояв.

А ще од своїх рук листи писав,

До Василя молдавського посилав,

А в листах приписував:

“Ей Василю молдавський,

Господарю волоський!

Що тепер будеш думати й гадати —

Чи будешо зо мною биться,

Чи мириться?

Чи города свої волоські уступати,

Чи червінцями полумиски сповняти,

Чи будеш гетьмана Хмельницького благати? ²¹)

Тоді ж Василь молдавський,

Господар волоський

Листи читає,

Назад одсилає

А в листах приписує:

“Пане гетьмане Хмельницький,

Батьку Зинов Богдане чигиринський!

Не буду я з тобою ні биться,

Ні мириться,

Ні городів тобі своїх волоських уступати,

Ні червінцями полумисків сповняти:

Не лучче б тобі покоритися меншому,

Нижли ²²) мині тобі старшому?”

Оттогді ж то Хмельницький як сії слова зачував,

Так він сам на доброго коня сідав

Коло города Сороки поїзжав,

На город Сороку поглядав,

Іще з-тиха словами промовляв:

”Ей городе, городе Сороко,

Ще ти моїм козакам-дітям не заполоха!

Буду я тебе доставати,

Буду я з тебе великий скарб мати,

Свою голоту наповняти,

По битому тарелю на місяць жаловання давати!”

Оттогді то Хмельницький як похваливсь,

Так гаразд добре й учинив:

Город Сороку у неділю рано д-обіддя взяв ²³)

На ринку обід пообідав,

К полудневій годині до города Січави ²⁴) припав,

Город Січаву огнем запалив і мечем іспліндрував.

Оттогді то іниї Січавці (всі непишні бивали),

Гетьмана Хмельницького у вічі не видали —

Усі до города Яси повтікали,

Перед Василиєм на колінця впадали,

До Василя молдавського із-тиха словами промовляли:

"Ей Василю молдавський,

Господарю наш волоський,

Чи будеш за нас одностайне стояти —

Будемо тобі голдовати,

Коли ж не будеш за нас одностайно стояти,

Будем иншому пану кровю вже голдовати” ²⁵).

Оттоді то Василь молдавський,

Господар волоський

Пару коней у колясу закладав,

До города Хотині одїжджав,

У Хвилецького копитана станцією стояв,

Тоді ж то од своїх рук листи писав.

До гетьмана Потоцького посилав ²⁶):

“Ей гетьмане Потоцький

(Що в тебе розум жіноцький),

Ти ж б то на славній Україні пєш-гуляєш,

А об моїй пригоді нічого не знаєш ²⁷),

Що ж то в вас гетьман Хмельницький Русин

Всю мою землю Волоську обрушив,

Все моє поле копєм ізорав,

Усім моїм Волохам, як галкам,

з пліч головки познімав;

Де були в полі стежки-доріжки-

Волоськими головами повимощував.

Де були в полі глибокі долини —

Волоською кровю повиповнював!”

Оттоді то гетьмане Потоцький листи читає.

Назад одсилає,

А в листах приписує:

"Ей Василю молдавський,

Господарю волоський!

Коли ж ти хотів на своїй Україні проживати,

Було тобі Хмельницького у вічниі часи не займати!

Бо дався мині гетьман Хмельницький добре знати, —

У первій війні, на Жовтій Воді пятнадцять моїх лицарів стрічав,

Не великий їм одвіт оддавав:

Всім як галкам з пліч головки поздіймав!

Трох синів моїх живцем узяв —

Турському салтану в подарунку

одіслав.

Мене, гетьмана Потоцького три дні на прикові край пушки держав,

Ані пить мині, ані їсти не дав!

То дався мині гетьман Хмельницький добре знати.

Буду його во вік вічний памятати!” ²⁸)

(Тоді Ляхи із города із Сочави

утікали,

Василю молдавському знати давали.

То Василий молдавський до Яс прибуває.

Словами промовляє:

“Ой ви Яси мої Яси,

Були єсте барзо красні,

Да вже не будете такі,

Як прийдуть козаки!”

То пан Хмельницький добре учинив:

Польщу засмутив,

Волощину побідив,

Гетьманщину звеселив.

В той час була честь-слава

Войсковая справа:

Сама себе на сміх не давала,

Неприятеля під ноги топтала) ²⁹).

Але громадянство, видимо, не дуже піддавалось сим офіціозним величанням молдавського епізоду. Вражіння від нього зістались більш неприємні. Найріжче висловлені вони в нашім українськім письменстві у “Самовидця” (Романа Ракушки) – що так яскраво, хоч з стилістичного погляду і дуже несправно висловлюється про сей похід: “Не хотячи войско порожньовати, а звлаща – з таким поганином и ворогом віри християнской збратавши ся, – Волоская земля – християнство, любо зостаєт в подданст†Турчинови, але однак же юж почали обфито жити при одном господару спокійно, Василю ЛупулЂ, – и позавидЂвши жебы оных уменшати – же християнство а звлаща Русь гору узяла, – так розумЂю же за позволенієм Турчина ханъ кримскій з гетманомъ Хмельницким несподЂвано зо всЂми потугами козацкими и татарскими в инвецъ усю обернули ³⁰). Звоєвали по самыє горы, людей побрали в полон в набытки ихъ. Тилко замки моцніє одержали ся. И самъ господаръ уступилъ былъ з Ясъ, мЂста столечного, але знову ся навернулъ. А Хмелницкій стоялъ з ханомъ у Прута, а тую чатами звоєвали. А напотомъ господаръ поєдналъ орду и гетмана Хмелницкого, жебы ся вернули з єго земли, и учинилъ сватство з Хмелницкимъ – дочку свою за сына Хмелницкого приобицалъ дати, што напотомъ и учинилъ”.

Відзив сей дає, як бачимо, дуже неприхильну оцінку турецько-татарським звязкам Хмельницького взагалі.

Примітки

¹) Аnnаlium 1. III, c. 199.

²) Hist. Pol. c. 64.

³) Протасьев зі слів Виговського й инших старшин, роспитувавши їх в Ямполі, пише, що було в сім поході з гетьманом козаків тисяч із 70 або й більше”, “а з калгою было тысяч 30 и больше”. “А при гетмане было разных полков тысяч с 10 и больше (хіба в значінню: з ріжних полків тисяч по 10 і більше), а наряду в Чигринском полку 20 пушек, а в иних во всЂх полкЂх пушек по 6 и по 7 и больше”.

Козаки розпитувані Унковским – що приїхали від гетьмана до Лубень, оповідали: з гетьманом в Волоській землі було 18 полків, а два полки лишилися по сей бік Дністра: полковник Криса з Київським полком та полковник Шангирей з Канівським (Акты ЮЗР. VIII с. 326).

Любєнєцкий в цитованій реляції рахує козацьку армію, що війшла до Волощини, на 40 тис. вибраного війська, а заставу лишену під проводом Нечая против польського війська – на 5 тисяч (Transsylvania с.10).

Камінецький анонім пише, що Хмельницький після того як Татари пішли від нього, “тільки з 30 тисячами прийшов на Україну” – Міхал. 580; він натякає при тім на велику козацьку дезерцію з молдавського походу.

Инший кореспондент з обозу, войський галицький, кладе ще менше козаків: 20 тис., а Татар не більш півтори тисячі (Осол. 2346 л. 69) – але се той останок Орди, що зістався при гетьмані, по тім як головна маса пішла до Криму Мясковский, вважаючи перебільшеними балачки про велике число Татар, завважає в листі 22 вересня з слів полковника чечельницького: Ich ledwie kilkanascie tysiący iest (Ос. 225 л. 320).

⁴) Варшавські новини з місяця вересня (Осол. 223 л. 307) за донесеннями з польського табору кажуть, що до третього вересня Хмельницький стояв спочатку під Уманню, і коло нього поблизу Татари, відти пішов до Рашкова, потім до Прилуки, як кажуть (тих назв, які обивалися о його вуха, кореспондент не вмів звести разом), “і виправив козацьку чату з частиною Татар за Дністер до Волощини, а потім одного полковника, аби зловивши господаря відіслати в кайданах до Порти – так як присяг Туркам”. І далі: “про самого Хмельницького кажуть, що до 3 септембра стояв на Оратовськім полю, в 20 милях від нашого обозу, і потім з головним військом сам пішов до Дністра”.

⁵) Вище с. 78.

⁶) Що Татари пішли наперед і з початку вони пограбували країну, а тільки потім далися їй в знаки козаки, коли Татари вже почали відходити, се видко з вищеподаних слів Протасієва і ще ясніше з дальшого, ним наведеного оповідання Виговського. Те саме виходить з донесень Лупула до Царгороду, що переказує цісарський посол в Царгороді Реніґер – Жерела XII с. 139 і 143, і з реляції Ракоція цісареві – Monumenta Hungariae XXIII с. 668. Те ж саме пише король в додатковій інструкції на соймики, 23. X, Michałowski c. 581-2. Але задалеко йдуть ті дослідники, які зовсім розділяють напад татарський і напад козацький, як дві цілком відокремлені акції: в дійсности се були дві стадії одної кампанії, які мали ріжні спільні моменти. Ні топоґрафічно, ні хронольоґічно не могли вони розійтися скільки небудь значно: занадто мало було часу, і в звістках учасників операції козаки й Татари зливаються до купи. Так і у Костина: Татари й козаки разом переходять Дністер, і розділившися на дві частини йдуть одним полком на захід, другим на полудень, “а оба полки мішані – з Татар і козаків”. Але його оповіданнє – коли виключити згадки про тих бояр, що потерпіли від татарських загонів, та кілька конкретних вказівок на місцевости, що грали ролю в сій війні, в сумі дуже загальне, і звістки зібрані московськими післанцями відкривають дійсну обстанову компанії значно докладніш. Його згадка, що Татари пустошили Волощину разом з козаками, коли порівняти з оповіданнєм Виговського, вказує на другу стадію пустошень, коли Орда була вже вийшла (чи стала виходити) з Волощини, але надійшли козаки, і калґа вислав з ними своїх Татар на добичу вдруге.

⁷) Любєнєцкий в наведеній вище реляції датує наступ Хмельницького на Молдаву 1 вереснем н. с., і сим же днем позначений універсал гетьмана з Ямполя; нічого неможливого в тім, що гетьманська квартира того дня ще була в Ямполі, хоч військо вже переходило й займало Сороку. У Єрлича дата 25 серпня – мабуть старого стилю. Про знищеннє Сороки козацьким військом оповідання козаків в Актах Ю. З. Р. VIII с. 328 і 329.

⁸) От оповіданнє Костина: “Калґа-султан з своїм кошем і гетьман Хміль з своїм табором від Сорок посунули просто на Цецору і султан став тут своїм обозом, а Хміль з козаками спинився коло Вламника. Господар – в безвихіднім становищу, тому що Татари з-під самих Яс відогнали табуни і лишили його двір без коней, виправив свою дружину з родинами своїх боярів на Капотешти лісами під Нямецький замок. Сам також недовго лишився в своїй столиці – зіставив у Ясах для охорони своєї палати скількість драбантів, а сам заложився з своїм двором у лісі під Капотештами. Драбанти побачивши, що Татарів і козаків прибуває все більше й більше, кинули в ночи палату й розбіглися; палата, боярські доми, все місто скоро стали одним попілищем. Помилувано тільки манастирі, тому що козаки не важилися переступити заборону гетьмана Хміля, а Татари без них нічого не могли зробити, бо люди, що поховалися по манастирях, мали рушниці. Потерпіли тільки ті, що були в манастирі трьох святителів: коли стало горіти місто, манастир також загорівся від сього огню, люди кинулися через фірточку на ріку Бахлуй, і тут Татари забрали богатьох, а чимало, тікаючи від полону, кидалися в ріку й потонули” (І с. 320).

Сю подробицю, що гетьман заборонив чіпати манастирі, варто запамятати, тому що польський уряд потім не переставав повторяти, що козаки воюють зовсім не за віру, коли так знищили манастирі й церкви в Молдавії.

⁹) Адерсбах, бранденбурський аґент, 30 вересня н. с. доносить, що Потоцкий післав Лупулові на його прошеннє 4000 Німців, – і з того ворожить нову війну (Jorga, Acte si fragmente, c. 201). Але тут можуть бути чутки про поміч, що її Лупул тільки ще просив.

¹⁰) Памятники київ. ком. I ² с. 182 – пише людина видимо дуже близька до Кондрацкого.

¹¹) Звідомленнє в Польських справах 1650 р. ст. 8 (деякі витяги з нього були надруковані у Соловйова т. X. с. 1604); стовбець сей не паґінований, і тому я далі не повторяю вказівок на нього.

¹²) Московським звичаєм промови держаться то в третій особі, то переходять на першу. Я тримаюся в перекладах чого небудь одного.

¹³) В дійсности не більше 8 тижнів; подробиці оповідання взагалі не дуже докладні.

¹⁴) Христ. Чт. 1883, X, с. 693.

¹⁵) Наведу дещо інтересніше з польського листування сих місяців: вересня-жовтня :

Лист з Язлівця від невідомого, з датою 24 вересня:

“Про волоського господаря от що принесли Вірмени, що були присутними в тім огню в Ясах і великі шкоди понесли: Не вірив госпрдар як йому дали знати про Татар, пофукав! Бо то вони таку штуку зробили: при його післанцях пішли з Кучманя на Бог, ніби то на Москву. Коли вже й другий і третій прибіг: що вже стада й вівці позабирано, і вже близько Яс – вискочив з міста, хотів їх громити, але побачивши не-рівню, уступився назад. Велів шанці робити з гноїв, що навколо міста були, і вислав до них балджі-башу ханського, що приїхав був туди за медами. Але Татари ні трохи не вважаючи, що то земля цісаря турецького, затримали послів. А мешканці почали вивозити на Буковину жінок, дітей і майно на тих возах, що гній мали возити, не слухаючи труб і бубнів господаря. Він теж забравши що міг на вози мусів тікати туди ж: в двох (!) милях від Ясів “засікся” і відти повів переговори. Дав 20 тис. червоних золотих готівкою, братанича в застав і нарешті (обіцяв) щороку платити стільки, що давав цісареві турецькому. Одначе Татари до міста впали і спалили разом з двором (господаря) – тільки в манастирі люде відборонились. Підчас тої завірюхи вийшов з Криму наш Балабан, і він вів переговори з Татарами іменем господаря” (Осол. 225 л. 321).

Вісти зі Львова, отримані в Кракові в перших днях жовтня (у Ґоліньського с. 356): "(Татари й козаки) Волоську землю огнем і мечем всю чисто спустошили, богато людей стинали, нікого не милували. Столичне місто Яси спалили так, що тільки замок лишився та кілька церков. Сам господар ледво втік до лісів з дітьми, піславши наперед свої скарби. Був (тоді) у нього шведський посол і шляхтич польський, що вийшовши з неволі від Татар приїхав до Яс – їх господар попросив поїхати до калґи на трактати і просити за господаря, щоб більше Волощини не пустошили. Стала згода і замиреннє на певних умовах: господар дав калзі 120 тисяч твердих талярів, щоб він уступився з Волощини, і одержавши сю суму Татари з Волощини пішли, але повертаючи силу людей ще вигубили, краї Волоські спустошили і велику здобич забрали. Козакам з тих грошей нічого не дісталось, тільки хто що зарвав. Татари небогато чоловіків забрали, тільки стинали; жінок забрали тільки молодих. Волів дуже багато вигнали, коней і баранів не богато брали – і тим баранам ноги утинали”.

На підставі того що оповідали козаки з посольства Кравченка до Потоцкого пише оден шляхтич, войський галицкий воєводі подольському (Ос. 2346 с. 69-80):

“Козацького війська у Хмельницького не більше 20 тис. козаків, Татарів небагато було з мурзою перекопським: не рахували їх більше як півтори тисячі. Хмельницький проводив аж за Дніпро і прощався з ним з великою церемонією: велів стріляти з усіх гармат і всьому війську з рушниць.

“При наших послах були (у Хмельницького) посли господаря волоського: привели Хмельницькому коня гарно убраного і “дородного”; господар дав Хмельницькому 40 тис. талярів і доньку свою обіцяв відати за сина його Тимоша, але через послів своїх просив наперед “процвічити (Тимоша) на обичаях” – кажучи, що він же чоловік простий і глупий і недавно до Коломиї з сіллю ходив(!). Хмельницький їм відповідав на те, що велить йому конверзувати: процвічитися з значними людьми, що будуть до того приставлені (kaze mu konwersowac y przecwiczyc się znacznemi ludzmi, ktorych mu naznacza). А нарешті так висловивсь: Swadba ne znaiu czy doydet, koli pan chce – ozeno (оженю коли буде згода пана, – короля чи султана? мабуть останнього).

В львівських новинах з 22 жовтня – що походять від тих же післанців Потоцкого, що їздили до Хмельницького, читаємо про нього таке: “Повертається з Волощини з побідою й великою здобичею, змовивши доньку господаря волоського за свого сина Тимошка, весіллє по Різдві, інтерциза (подружний контракт) списана і заприсяжена від господаря волоського Хмельницькому Чотирьох боярів дав господар Хмельницькому в закладі за свою доньку. Бо що мусів, то заявив готовність сповнити, але з тою умовою, що має відправитися весіллє – аби син Хмельницького на те весіллє приїхав з шляхтою польськoю і політикою нашою. Сього певне докаже, бо має при собі богато що його буде вчити політики.” (Осол. 2286 л. 112).

Павло Алепський, переїздивши через Волощину в 1654 р., записує, що йому оповідали – що в першу війну Татари забрали в полон 75 тисяч людей (І с. 112)

¹⁶) Рудавский збирає зміст порозуміння в такі точки, котрим він надає ляпідарні форми римського законодатного стилю: завдяки сій формі вони пішли як щось автентичне – напр. у Антоновича-Драгоманова, Ист. пЂсни “Волощина зістається Лупулові, Тиміш буде його зятем; Татарам і козакам зараз буде виплачено 600 тис. талярів; Полякам господар не сприятиме” (с. 65).

¹⁷) “Король має підозріннє на кн. Януша Радивила, литовського гетьмана” що має жінкою доньку господаря молдавського – що він може бути в порозумінню з Хмельницьким. На соймику того повіту де він перебуває, він виступив против дозволу на нобілітацію згаданого господаря (котрої просив Лупул, і за сим старався Потоцкий). Говорив, що се не новина, що доньки таких господарів виходили за польських шляхтичів, отже коли господар молдавський просватав свою доньку, а його своячку, за сина Хмельницького, то мусить дотримати слова. Сей Радивил завсіди був головою єретиків і лихих гадок, отже з сим новим виступом против короля і свого тестя, з такою охотою посвоячення з Хмельницьким, його вірність до батьківщини і свого короля стає підозрілою.” – Реляція Торреса з 26 січня 1651, с. 97.

Потоцкий роблячи підсумки волоської кампанії Хмельницького в листі до короля 22 жовтня так представляє небезпечні наслідки посвоячення Хмельницького з Лупулом – коли б воно прийшло до здійснення: “Великий тягар впав би на Річпосполиту, бо той неприятель (Хмельницький) при своїх домашніх силах матиме поміч татарську, турецьку, волоську, і може наробити Річипосполитій великого клопоту такого що трудно буде й вибрести. Той зрадник хоче обложити військо в. кор. милости, Ракоція з господарем мунтянським – що має готового війська тридцять тисяч – пустити на Краків, шляхту викорінити, у вашої кор. милости королівство відібрати і на престолі королівськім иншого посадити – бодай чи не Ракоція!" – Жерела XII с. 142 = Міхалов. с. 578.

¹⁸) Всі три варіянти у Антоновича-Драгоманова, але текст Цертелєва передруковано з збірника Максимовича, з деякими змінами, і против тексту Куліша-Метлинського тут теж єсть деякі відміни.

¹⁹) У Шута в часі минулім – одіслав – рушав.

²⁰) В старшім варіянті: “.Як до Дністра прибували. Через три перевози переправу мали. Сам Хмельницький наперед всіх рушав, До Хатії прибував, У старшого копитана на квартирі став”.

²¹) В стар. вар.: “Чи на примирє будеш приймати, Чи славної Волощини половину оддавати?” В новішім: “Чи можеш ли мені полумиски червінцями ісповняти?” Сі елєменти можна б об'єднати в такій формі: Чи будеш мене гетьмана Хмельницького благати, Мині полумиски червінцями сповняти, Та славної Волощини половину оддавати?

²²) У Шута: неужли, в новіш.: нежели.

²³) У Метл.: задобіддє, у Ант.-Драг. знадобіддє, нов.: до обіда.

²⁴) Сучави.

²⁵) Нов.: Так будем за иним королем стояти.

²⁶) У Шута і в нов. тут є далі: “Івана Потоцького кроля польського; відновляю з старшого варіянту, хоч і не певен, чи се не поправка видавця, Цертелєва, але вона відповідає архетипові.

²⁷) В старшім коротше: “Ти за дорогими напитками, бенкетами уганяєш, Чом ти Хмельницького не єднаєш? Вже почав він землю кінськими копитами орати, Кровю молдавською поливати”. В архетипі мусіло бути: Землю Волоську."

²⁸) В нов. мабуть старший оборот: “Оттепер я буду знати, До віку вічного Хмельницького не займати!”

²⁹) Се закінченнє з старшого вар.; останні 4 стихі відділені у Цертелєва звіздкою; можливо – се вказує на долученнє сього закінчення з иншого джерела. В вар. Шута дума закінчується так: “Оттогді то Хмельницький помер, а слава його козацька не вмре не поляже! Теперешнього часу, Господи, утверди і подержи люду царського, і всім слушащим православним християнам, сьому домодержавцю – хазяїну і хозяйці подай, Боже, на многа літа“!”

³⁰) Подаю парафразу сього незугарного періоду: Військо козацьке не хотіло дармувати, тим більше – збратавшися з таким поганином, ворогом християнства. Волоська земля – християнська, і хоч у підданстві Турчина, але спокійно живучи при одном господарі без змін – стала богата. Кримський хан позавидував тому, що християнство, а особливо Русь (православні) гору беруть, і так розумію – що за дозволом Турчина, несподівано напав з гетьманом Хм. і всіми силами козацькими і татарськими і в нівець усю обернув.

ЛІКВІДАЦІЯ НАПРУЖЕННЯ, ПОСОЛЬСТВО ДО РАКОЦІЯ, ПЕРЕСИЛКИ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО З ПОТОЦКИМ, ПОСОЛЬСТВО КРАВЧЕНКА, ПОВОРОТ КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА, ЕКЗЕКУЦІЇ НАД СВОЄВІЛЬНИКАМИ, ХРИСТИЯНСЬКА. ІДІЛІЯ, ЖОВТНЕВІ ПЕРЕГОВОРИ, ПОСОЛЬСВО ВАСЬКА ХОРУНЖОГО, РОЗПУЩЕННЄ ПОЛЬСЬКОГО ВІЙСЬКА, ЗВІДОМЛЕННЄ ПОТОЦКОГО. 22 ЖОВТНЯ 1650.

Волоська кампанія скінчилася занадто скоро як на пляни Хмельницького і його штабу. Господар прикладав всі зусилля, щоб як найскорше за всяку ціну позбутися наїздників з свого краю, аби користаючи з перебільшених вістей про його погром, хто небудь з претендентів не дістав тим часом від Порти надання на молдавське господарство. Він слав до Царгороду гроші й заспокоюючі реляції – і дійсно утримав ся на господарстві завдяки сій політиці ¹), а тим часом приложив усі старання аби як найскорше випровадити за границі Татарську Орду, не жалував грошей і дарунків і се йому вдалося. Даремно Хмельницький робив з свого боку всякі заходи, щоб затримати її.

Татари обвантажені богатою здобичею спішили до дому, і се змусило й Хмельницького як найскорше кінчати переговори й теж вертати до дому, поки престіж його сил не розвіявся з утечею Татар, і насмілені Поляки не відтяли йому дороги. В польських кругах було переконаннє, що коли б Татари не кинули козаків, Хмельницький ще був би наробив великих діл – погромив би Потоцкого й поставив би Польщу знову на краю погибелі ²). Але коли Орда обловилась, затримати її була несила, і облишений нею Хмельницький мусів кінчати як скорше свої переговори з Лупулом і задовольнятись його обіцянками, присягами, заставниками, замість довести справу до кінця зараз і на місці. Так само мусів спішно виясняти свої відносини до польської сторони: вдоволятися дипльоматичною ліквідацією сього напруження, яке властиво вимагало оружної розправи – що й прийшла півроку пізніше, але в далеко менше сприятливих обставинах.

Очевидно були вислані посольства до всіх, кого зачіпав сей козацький похід: до Отоманської Порти, до Семигороду, до господаря Валахії ³). Маємо грамоту вислану з послами до Ракоція – “з над ріки Прута 16 вересня 1650 р.”

“Світлійший княже Семигороду, пане, пане і приятелю прешановний! Постановили ми провідати добре здоровлє світлости вашої через послів наших і незміннє бажаннє наше до всякої послуги в. світлости об'явити. Просимо через них з звичайної своєї прихильности нас обвістити, а коли трапиться якийсь неприятель – поміч подати. Ми ж також готові противстати неприятелям вашої світлости, коли б потреба зайшла, і що в. світлость накаже – вірно і щиро виконати. Що на користь чи некористь нам може бути, просимо нас повідомити. Ми ж все ширше доручили послам нашим устно переказати і просимо їм віру дати”.

Наступають звичайні поздоровлення і потім рід наказу більш конкретного:

“Спеціяльно сі пункти світл. князеві об'явити: Хоч з світл. господарем молдавським дійшло до війни, але непорозуміння сі усунено через замиреннє, і приязнь обопільно укріплено, так що в. світлість всі свої справи до нас через його землю можеш полагоджувати, і не дай Боже якогось випадку, і він і ми також обіцяємо бути цілком приязними і на всякі посилки в. світлости готовими. Коли ж на нас схоче напасти якийсь неприятель, особливо Поляки, – зволиш св. в. нас не облишати, але простягти руку на оборону! Вашій же світлости обіцяють свою приязнь господарі Валахії й Молдавії, як і всі Татари – в звичайнім своїм братерстві з нами і в переконанню про необхідність для них нашої приязни і братцтва, за нашим впливом і посередництвом” ⁴).

Як бачимо, се була пропозиція нової ліґи, до котрої дунайські князі – семигородський, молдавський, валаський мали прийняти українського гетьмана і татарського хана – в результаті їх замирення з Лупулом. В дорозі до Ракоція сі посли мали в сій справі говорити також з господарем мунтянським – від Арсенія Суханова (див. нижче с. 119) знаємо, що 3 жовтня н. с. вони мали у нього авдієнцію. Про предмет її він не згадує нічого, але сей лист до Ракоція дає про се поняттє.

Мобілізація була тим часом припинена. Козацькі полки, що далі наспівали на підставі попередніх універсалів, заверталися назад, як оповідають очевидці, московські посли в своїм звідомленню: 8 (18) вересня козаки київського полку, примарширувавши до Волощини й перейшовши Дністер під Могилевим, отримали наказ вертатись назад ⁵) – ce початок відвороту, або сильнішого прикривання тилу з польської сторони для відвороту.

Очевидно се стояло в звязку з дипльоматичною перепискою, заведеною між обома гетьманами, Хмельницьким і Потоцким: вона проходила в тонах спокійних і розвантажувала напруженнє, що витворилося наслідком воєнних приготовань обох сторін. Від московських висланців Протасьева і Богданова, що крутилися в тім часі коло гетьмана з дорученнями в справі Акундинова, довідуємося, що від Потоцкого приїздили до Хмельницького посли, під час його переговорів з Лупулом ⁶). Судячи з змісту їх посольства, переказаного сим післанцям, вони привезли від Потоцкого заспокоюючу відповідь на висловлені з боку Хмельницького побоювання, що мобілізація польського війська, вчинена Потоцким, може привести до конфлікту з козаками Хмельницький затримав у себе післанців Потоцкого, а для ґрунтовнішого вияснення вислав своє посольство: сотника Ів. Кравченка з кількома представниками того останку Орди, що він її при собі затримав. Не вдоволяючися заспокоєннями, він, мовляв, рішучо жадав негайного розпущення польського війська – инакше козацьке військо піде зараз же з Волощини на Камінець (перспективи походу – на Хотин в напрямі Камінця, коли польське військо не буде роспущене, або на Могилів до дому, коли український ультиматум в цілости буде задоволений – див. вище с. 92). Се оповіданнє московських висланців подам тут з огляду на подробиці:

“Як Петро Протасьев і піддячий Богданов стояли в Могилеві, від гетьмана Б. Хмельницького їхав через Могилів сотник Іван Кравченко і з ними козаків чоловіка сто або й більше, і Татар четверо. Говорив сей Кравченко, що гетьман вислав його спішно, наказавши вернутися за Дністер з відповіддю коронного гетьмана. А від коронного гетьмана Мик. Потоцкого до Б. Хмельницького прийшли посли у Волоській землі, перед тим як вислано Кравченка, з тим щоб Б. Хмельницький і військо Запорозьке не боялися нічого від його, Потоцкого, обозу: обоз стоїть за королівським наказом, згідно з старим звичаєм (щорічного військового збору). Гетьман Б. Хмельницький затримав тих послів у себе, а для явнішої відомости післав до гетьмана М. Потоцкого його, Ів. Кравченка; а поки він у Потоцкого буде і назад не вернеться, доти гетьман Б. X. не пустить від себе посланців (Потоцкого)”.

По повороті той же Кравченко, здибавшися з тими московськими висланцями “в Бушуїві” (очев. Буші), так оповідав, як він відправив своє посольство, і що говорив Потоцкому – то значить (з чим він був від Хмельницького післаний): В обозі у коронного гетьмана під Камінцем подільським він був, лист гетьмана Б. Хм. віддав, і устно сказав, щоб Потоцкий в обозі війська не тримав: велів його розпустити; а коли не звелить розпустити, то гетьман Б. Хм. піде війною на його обоз з усім військом Запорозьким і з Кримськими Татарами. Бо гетьман і військо Запорозьке вважають, що той обоз зібраний на нього, гетьмана Б. Хмельницького.

“Гетьман корунний (на те) сказав, що він зібрав польське військо й стоїть обозом за королівським наказом і давнім звичаєм – як і давніш їхнє польське військо стояло бувало обозом при границі для оборони. Гетьманові Б. Хмельницькому з військом Запорозьким і кримськими людьми йти війною на його обоз нема чого, бо се військо зібране не на нього – гетьмана війська Запорозького, нехай він нічого злого від нього не боїться: він, гетьман корунний, з військом польським війною на них не піде і війни на них не замишляє. Говорив він се під присягою (очевидно – з поминаннєм імя божого). А що йому гетьман написав і устно з ним, Іваном, переказав, аби він військо з обозу розпустив і обозом не стояв, то сього йому М. Потоцкому без королівського наказу ніяк не можна зробити; а як буде такий королівський наказ, то він зараз роспустить військо з обозу. З тим він його, Івана, відправив, а лист з ним післав такий, під присягою, що він війни не замишляв і ніякого лиха Запорозькому війську чинити не хоче, і договору короля з військом Запорозьким порушати не буде.”