Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 1"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 47 (всего у книги 70 страниц)

Послові Прончищеву оповідали при кінці січня в Дорогобужі, що з Смоленська й инших повітів крім послів поїхало до Варшави на сойм богато иншої шляхти, щоб на соймі доконче вчинити рокош на короля-аби йому більше королем не бути, а київського воєводу Ад. Кисіля без усякого милосердя скарати на смерть, тому що за тайними зносинами короля і Ад. Кисіля з Хмельницьким мало що не зруйнувалась уся держава. Думають, що рокошане вчинять у Варшаві велике повстаннє, і сойм розірветься без діла. “Король їздив до Ґданська збирати податки, незаплачені за останні роки, і за ті гроші король потайки найняв чимале військо, боячися рокошу на соймі против себе. А рокош на соймі хочуть підняти на короля самі Поляки, Литва ж, козаки і Німці (пруські посли) всі стоятимуть за короля, бо й на королівство Яна-Казимира вибрала Литва та Запорозьке військо, а Полякам його й тоді на королівство не хотілось ⁶).

Писар королівської канцелярії оповідав Дохтурову в лютім: “В січні сього року 1652, писав Хмельницький до гетьмана литовського Януша Радивила, мовляв– відомо йому, що Ляхи, замирившися з ним, починають бунт на його милостивого пана Яна-Казимира; так він, Хмельницький, дав знати Ляхам, що він, Богдан Хмельницький, гетьман запорозький-страх ляховський, бич жидовський, і за пана свого милостивого вчинить гірше ніж перед тим. Про сей лист довідалися, і через се до короля до решти знеохотилися” ⁷).

Як бачимо між всяким иншим добром відроджувався і старий козацький монархизм: союз козацької старшини з королем против шляхти. Чи тільки в уяві шляхти? Може й ні. Є познаки, що старшина справді ще раз загравала в дуду льояльности до короля, заявляла бажаннє послужити йому опорою против шляхетських претензій і використати в своїх інтересах його сварку з шляхтою й маґнатами. Тим більше що одним з шляхетських обвинувачень против короля було се, що він тримав з козаками в останній кампанії і не допустив до повного їх знищення. Відзначу, що уродини королевича, 10 січня, прийняті взагалі з великою радістю в королівських кругах, дали привод також до маніфестацій льояльности з боку козаків. Про се писав Кисіль в нераз уже цитованім своїм листі до короля 23 січня: “Козаки з приводу щасливого народження потомка в. кор. мил. роблять ріжні проґностики і віщування: що він буде другим Олександром на світі, і не тільки імя козацьке буде служити йому (властиво: “кормигу служальства носити”, але се мабуть уже Кисілева стилізація), але й богато инших народів”. Правдоподібно й послам козацьким було доручено зложити козацькі поздоровлення і вирази льояльности в такім духу-тільки ж поки козацькі посли до Варшави доїхали, малий королевич помер, і поздоровленням уже не було місця.

Так само видохлася ще перед їх пізнім приїздом і справа Радзєйовского. Роздражнений його інтриґами король завзявся знищити його ще перед соймом, щоб не дати йому роздмухати свої справи в польській палаті і зробити з сойму судище над королем. Рідня і прихильники Казановскої-Радзєйовскої провокували підканцлєра ріжними способами. Прийшло до збройної битви під палацом Казановских, в сусідстві королівської палати; участників її покликав на свій суд маршалок двору за образу королівської резіденції, і сей суд, взагалі майже не практикований і що до компетенції своєї дуже сумнівний, збувши сторону Казановскої легкими карами засудив Радзєйовского, за тиждень перед соймовим терміном, на кару смерти, інфамію (позбавленнє чести) і конфіскацію маєтку за образу маєстату (стурбованнє королівської резіденції). Засуджений переніс справу на суд пьотрківського трибуналу-найвищого суду, зложеного з виборних шляхетських делєґатів, і сі дуже енерґійно взялися до справи шляхетського демаґоґа. Трибунал уневажив рішенець маршалка, оправдав Радзєйовского, а на інфамію засудив його противників, що перші напали на його мешканнє. Але король не чекаючи сього рішення-винесеного в середині лютого, уже в перших днях місяця розпублікував інфамію на Радзєйовского, що позбавляла його горожанських прав і надавала право кожному, денебудь здибавши, безкарно його вбити. Зарядив конфіскацію маєтків і роздав уряди і держави Радзєйовского новим кандидатам. Сойм розпочатий в розгарі сеї справи, 26 січня, став ареною завзятої боротьби партій: королівської і Радзєйовского. Королівська партия обстоювала правосильність маршалківського рішення і боронила головного противника Радзєйовского, підскарбія Служку, брата його жінки; партія Радзєйовского добивалась відставлення Служки, уже давніш засудженого на інфамію, але оправданого королем. Серед сеї боротьби сам Радзєйовский в середніх днях лютого потиху виїхав з Польщі за кордон, мовляв побоюючись убийників, що на його як на баніта насилав король. Він хотів пошукати протекції за кордоном, його ж приятелі тим часом порушили всі пружини, щоб підняти сойм і сенаторів в оборону неприсутного. Вони стали на чолі соймової опозиції; справа Радзєйовского стала осередком, збираючи наоколо всякі инші неприємні для уряду і двору справи. Авторитет короля впав цілком. Сесія сойму проходила зовсім безплідно серед нападів на короля і уряд і відгризань його прихильників.

18 лютого посольська палата ухвалила такі резолюції (перші ухвали сього сойму): зажадати відчитання сенаторського рішення в справі зміни курсу монети (одна з справ яка мала велике аґітаційне значіннє против короля і уряду); друге– домагатися справоздань з посольств до Москви і Швеції, справлених без порозуміння з шляхтою; третє: “чому пп. комісари визначені до укладання згоди з козаками, зложили сю згоду під Білою Церквою не згідно з інструкцією: мали вони дати згоду на 6 тис. козаків, а не на 20 тис., отже переступили зміст інструкції” ⁸).

З резолюцій сих нічого не вийшло, бо король з свого боку супроти всіх домагань опозиції став на непримиренім становищі і в нічім не хотів попускати. Йому властиво не грозило нічого реального. Опозиція не виявила стільки енерґії, як можна було думати. Під кінець вийшли на чергу ще справи двох Радивилів, гетьмана і канцлєра, які зовсім помішали всякі рахунки й перетворили сойм в повний хаос. Цілком ясно було, що він дійсно скінчиться нічим, не дасть нічого крім конфузу, як пророковано ще з початку. Ряд послів поставили ультімативно ріжні свої справи й грозили своїм veto, коли вони не будуть сповнені. Прославлений сим соймом унітський посол Сіцінский, що вважався привидцею розірвання сього сойму і був проклятий сучасниками й потомками як провинник усіх бід Польщі, в дійсности не був сам оден. Король не був заінтересований в резолюціях сойму і не робив нічого для його уратовання. Терпіла Річпосполита, а не він. Він, навпаки, міг бути вдоволеним, що таки знищив ворога і скріпив ряди своїх прихильників, роздавши між ними ваканси Радзєйовского, а ще перед тим Потоцкого. В своїх руках він лишив головний провід війська-не давши нікому гетьманської булави не вважаючи на домагання шляхти. З зірваннєм сойму відпадали її вимоги зменшення війська до 20 тис. і зіставалися в силі ухвали попереднього сойму про збільшені контінґенти.

Супроти сього, очевидно, менше важними здавались инші політичні ускладнення. Московське посольство, що привезло нові претензії за неправильні царські титули і домагалося суду над провинниками, лишилось невдоволене з суду над сими провинниками: одні померли, живі зложили присягу, що помилки їх були не з злої волі; нікого не скарано смертю, як того домогались посли. Вони поставили питаннє руба: коли король не хоче карати смертю, нехай сконфіскує їх маєтности, а московському цареві за те віддасть землі забрані від Москви останнім вічним трактатом, себто Смоленськ і Сіверщину. Се звучало як ультіматум, і в політичних кругах вважали, що се серйозна погроза війни; але заморочені своїми внутрішніми суперечками, вони пустили її повз вуха.

Так само пустили без уваги таку серйозну річ як незатвердженнє Білоцерківського трактату. Козацьке посольство збуто легковажно. Я відзначив вище зневажливі варшавські балачки, що в посольстві приїхали люде “з найнижчої й найгрубшої черни”, хоча се були особи досить заслужені в війську. З приводу їх богатих убрань, в яких вони ставились на авдієнції у короля, в сенаті й посольській палаті іронізовано, що се на них “шляхетські ферезії”. Посли презентували королеві дорогих коней від гетьмана, з котрими перемандрували через цілу Україну, і доручили йому новий козацький реєстр-для ствердження. Але се діялось на самім передодні замкнення сойму, і звісного нам листа Хмельницького, адресованого сенатові, зараз не читано, а відложено на після сойму ⁹).

Про дальше довідуємось від московських послів (Прончищева і тов.), що не вважаючи на гостру заборону польського уряду знайшли спосіб звязатися з козацькими (а саме бачився з ними піддячий Василь Старий, або Старово, в тиждень по соймі. 6 (16) березня).

Козацькі “післанці”, як він їх називає, висловлялись, що вони з прийняття задоволені: “були у короля і після того богато разів бували у сенаторів на банкетах і ласку їх бачили”,-але не вважали се за певний знак трівких відносин, “бо вже Поляки не оден раз мирні договори порушували і війною на них наступали”. Настрій шляхти їх зовсім не настроював оптимістично: “Супроти того, що вони чують від шляхти, як шляхта говорить між собою, то вони не сподіваються, щоб той договір був на довгий час, бо шляхта між собою говорить, щоб військо Запорозьке конче все знести, бо як не знести-то їм від війська добра не буде. А люд в Польщі вільний: коли хто за свою шкоду схоче ту згоду розірвати, то без відома короля і всеї Річипосполитої ту згоду й розірве: в пограничних містах звелить зробити зачіпку або яку небудь обиду, з того біда й почнеться,-так як тепер в Варшаві сталося: оден шляхтич повітовий посол на соймі в якійсь справі не позволив, через те і сойм розірвався, і все діло, що на соймі робилося, пішло на ніщо, як конституції не надруковані”.

Резолюції одержані на свої петиції вони так переказували:

В справах віри король і пани-рада благочестивій вірі в тих місцях (де вона досі була) бути позволили, і король велів дати їм на то привилей; в справі ж люблинської церкви, король обіцяв дати наказ комісарам, що будуть вислані “для межевого діла” (розслідити чи полагодити справу-не ясно, перше мабуть правдоподібніше).

Війську Запорозькому жити на своїх місцях, “і життє держати”. Бути у них (найвищим начальником) гетьману Б. Хмельницькому, а під ніяким иншим начальством не бути у нікого; і Жидам у них бути не велено, і на то король теж казав дати їм привилей.

На Чигрин з повітом і иншими місцями велено видати королівський привилей Хмельницькому, також щоб давніші козацькі місця були за військом Запорозьким; сі місця велено відграничити від королівських, сенаторських і шляхетських маєтностей, і на се будуть вислані від короля комісари.

“За королівським наказом велено військові Запорозькому готовити човни. Але куди в тих човнах буде Запорозькому війську похід за королівським наказом, нічого їм не сказано.

“Як були вони на відправі у короля, коронний канцлєр ксьондз Андрій Лєщиньский казав їм, щоб гетьман Б. Хмельницький і все військо Запорозьке були під королівською рукою як давніш, а з неприятелями королівського величества зносин і приязни ніякої не мали. А з ким саме гетьманові зносин не мати, поіменно не сказав”.

“Конституції їм при королі відмовлено, бо сойм з деяких причин розірвано, і конституцій нинішнього сойму не буде, а канцлєр Лєщиньский їм сказав, що гетьман Б. Хмельницький і все військо Запорозьке одержать конституцію з другого сойму, що буде в тім же 1652 році. А чи на тім другім соймі будуть гетьманські післанці, і їм дадуть конституцію, чи пришлють з комісарами, того їм не сказано”.

Просили також післанці, щоб король звільнив козаків взятих до неволі під Берестечком, що тепер сидять у вежі в Варшаві, і король велів кількох звільнити зараз, а решту обіцяв звільнити пізніше ¹⁰).

Ситуацію витворену білоцерківськими умовами вони готові були представляти оптимістично:

“Козакам, що лишилися поза 20-тисячним реєстром, і на них грошей не буде ухвалено,-тим в війську Запорозькому жити на своїх місцях як досі. Їм тепер іще краще, бо хто в реєстрі не буде, тим вільно ходити по всяку добичу куди хто хоче, а реєстровим козакам нікуди ходити не вільно: коли б їх не покликали, вони завсіди мусять бути готові. А чи буде королівське жалуваннє й на ті 20 тис. чи не буде, того напевне не знати, та ледве чи будуть гроші й реєстровим козакам”.

З виданих тоді козацьким послам королівських привилєїв знаю два: се “Ґенеральна конфірмація прав, привилеїв, свобід і вільностей реєстрового Запорозького війська й. кор. мил.” з датою: в Варшаві, на вальнім соймі 10 марта 1652 р. Король оповіщає, що він уже раніш, за пильним і гарячим проханнєм комісарів визначених на переговори з військом Запорозьким, на покірну просьбу його, прийняв був його до ласки своєї і в непамять пустив все, в чім воно провинилося против маєстату його і Річи. Тепер же милостиво прийнявши супліку, принесену послами козацькими і маючи надію, що тепер вони вже своєї вірности більше не нарушать, він рішив потвердити їм права, привилеї, свободи і вільности, надані його попередниками. Просили його про се сенатори зібрані на нинішній сойм. Він потверджує всі привилеї в усіх пунктах і обіцяє за себе і за своїх наступників, що вони будуть непорушно заховуватись супроти реєстрового Запорізького війська, “в скількости 20 тисяч, уставленій останнім договором під Білою Церквою” ¹¹).

Друге-потвердженнє Терехтемирівської фундації для калік і інвалідів Запорозького війська, видане на покірне проханнє війська 15 березня 1652 р. ¹²). Документ нічого інтересного не дає, але дата інтересна тим що вповні потверджує оповіданнє козацьких послів, записане московським посольством під днем 6 (16) березня.

Своє оповіданнє козацькі посли закінчили словами, що “хоч король трохи не у всіх справах велів їм дати привилеї, одначе в війську все таки Поляків остерегаються, бо вже Поляки не оден раз договір порушали і війною на них наступали”.

В двадцятих числах березня, перед латинською вербною неділею посольство виїхало з Варшави. 29 березня, в латинський великий пяток бачимо його в Луцьку, де козацькі посли приятельською угодою закінчують процес про вчинений на них напад ¹³). Коло 10 квітня н. с. вони мусіли складати гетьманові звідомленнє з своєї місії.

Примітки

¹) З доручення короля він їздив з секретним листом короля до козацьких старшин весною 1646 р. і привіз до Варшави на переговори з королем Барабаша, Іляша Караімовича, Нестеренка і Хмельницького, див. в т. VIII, ч. II, с. 142-146.

²) Польські справи 1652 р. вязка 90,-московський переклад донесення, згаданого вище, с. 392-3.

³) Архивъ Ю.З.Р. III. IV, с. 685 і 693-4.

⁴) Нагадую, що “Білоруси” в московській термінології того часу се Українці й Білоруси разом.

⁵) Архивъ Ю.З.Р. тамже, с. 692-3.

⁶) Польські справи 1651-2 р. кн. 81, л. 126-130.

⁷) Архивъ Ю.З.Р. III. IV, с. 686-7.

⁸) Друковані у Кубалі II, с. 306 нов. вид.

⁹) Новини з Варшави у Кубалі, с. 303, 305, 306.

¹⁰) Польські справи 1651-2, кн. 81 с. 468-478.

¹¹) Confirmacya generalna praw, przywilejow, swobod i wolnosci woisku Zaporozkiemu i. k. mсі.-Рукоп. разноязычн. б. Петерб. публ. библ., тепер варшав. унів. F. IV № 143 л. 12.

¹²) Копія з Коронної Метрики в теках Ґолємбіовского, в бібліотеці Дідушицьких у Львові.

¹³) Архивъ ЮЗР III.IV с. 720, підписано тими словами: “Именем всих их милостей сознаваючих и при том персоналитер будучих яко писати неумеючих подписуєт се Федор Конельский писар при них будучий”. Се потверджує, що посли були люди не едуковані, хоч і заслужені в козацькім війську.

КОНФЛІКТИ ПОЛЬСЬКОГО ВІЙСЬКА З ЛЮДНІСТЮ ЗА ДНІПРОМ, РІЗНЯ В ЛИПОВІМ, ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ВИБИРАЄТЬСЯ ДО ПОЛТАВИ, МАСОВА ЕМІҐРАЦІЯ ЗА МОСКОВСЬКУ ГРАНИЦЮ.

Таким чином Білоцерківський тратат не був затверджений соймом; більш того-резолюцією 18 лютого посольська палата досить рішучо його опротестувала і призвала неправосильним (через переступленнє інструкції даної соймовим комісарам). Король, що правда, видав привилеї на потвердженнє козацьких вільностей; але супроти такої сильної й рішучої опозиції, що зазначилася в отсій соймовій сесії, його привилеї значили менше ніж коли небудь. Козацьке військо не тільки мало розвязані руки,-воно мусіло подбати про те, щоб забезпечити себе супроти можливих несподіванок; воно не мало ніяких ґарантій свого нинішнього становища.

Одночасно перехід польських військ на Задніпровє і розложеннє його на території Чернигівського воєводства-правосильне за буквою Білоцерківського трактату, але дуже сумнівне що до своєї правосильности, коли трактат був опротестований,– викликало страшенне обуреннє серед української людности, гострі нарікання на гетьмана і правлящу старшину, і масову утечу людности за кордон. Попередні більш спорадичні переселення почали прибирати характер масовий, захоплювати людність як психольоґічна епідемія, так що супроти неї ніяк не можна було далі зіставатися в пасивности.

“Самовидець” дає такий ретроспективний образ сього що діялось тоді:

Тоєїж зими з тим позволеннєм гетьмана Хмельницького войска коронніє росположил гетьман коронний Калиновский, которий зостав по Потоцкому Миколаю. Бо Потоцкий тоєї же осени померл. И так брат Калиновского, Калиновский же, на Задніпря притягнул з войсками коронними, за універсаломъ гетьмана Хмелницкого. Которому (Калиновському) Задніпря не спротивляючись в городы пустило. И сам стал Калиновский в Ніжині и там зимовал. А войска которіє міл при себі немалиє, росправил по розних городах по Задніпрю и по Задесеню. А литовскоє войско стало в Стародубовщині, як идет граница в. кн. Литовского.

Козацтво зась зостаючоє в городах, волно сходили з тих городов, кидаючи набитки свої, у городи ку Полтаві, и там слободи поосаживали. А инніє на кгрунтах московских слободи поосаживали, не хотячи з жолнірами зоставати и стацеї оним давати,-бо незносную стацію брали. А на тоє міли козаки позволення, жеби сходити з домов, от гетьмана Хмельницкого. Которим не могли жолнірове заборонити, бо і з гарматами виходили з городов. Але напотом хто зостал ся, юже оного не пущено, и давати мусіл стацію жолнірам.

Що не могучи ся згодити у Вишневеччині в Липовом учинили задор жолніре і там на самоє воскресеніє людей вирубали. У Миргородском полку ¹) і там з собою не згодили ся. На що любо учинил инквізицію Хмельницкий,-але видячи попудливость (задиркуватість або мстивість) жолнірскую, инним промислом промишлял– бо на жаданнє жолнірскоє полковника миргородского Гладкого казал стратити. Толко ж тая причина большая, же (кгди) он ишол од Берестечка, Гладкий (у войску) гетманом отзивая ся ²); и так на оного причини Хмелницкий шукал-аж тая причина стала о завод з жолнірами-казал єго стратити ³).

Се сумаричне і не дуже докладне оповіданнє можна доповнити за поміччю ріжних сучасних документів і вістей. Насамперед отся цікава осторога Хмельницького до звісного нам Пободайла-ориґінал його заховався в актах московського посольського приказу:

Богдан Хмельницкий гетман з войском єго кор. милости Запорозькимъ-тобЂ Стефану Пободайлу бывшому полковникови черниговскому ознаймуємо, иж реєстри войска єго кор. мил. Запорозького уже споряжоныє и до книг києвских отданыє, также послы на сеймъ до єго кор. мил. з утверженєм покою поприсяжного пошли. А ты до тых час в БорзнЂ у воєводст†Черниговском и в инших мЂстахъ мешкаєш и подобно– не хочеш козаковать: зычиш быть з другим своим товариством панскими поддаными, же ся не выпроважаєш у Києвскоє воєводство. Росказуєм теды, жебы-сь зараз ты того уступилъ с товариством, которыє волностей наших заживать хотят, которыє ... єднакже ознаймуєм, же войско коронноє там идет на становиско: в Черниговщину и в Новогородщизну-где абысь жаднои не давал до звады причины. А єслибы якиє бунтовники всщинали бунты, нехай о тым вЂдают, же без похибы горлом караны будут. Бо уже войско за тых свавольныхъ не будет вадитись. Подданыє зась абы панам своим вшелякую отдавали повинность, иначей не чинячи. Дан с Чигирина дня 28 генваря року 1652. Богдан Хмельницкий-рука власная ⁴).

Дата, очевидно, старого стилю; вона вказує, що перехід польського війська відбувався в лютім н. с. Сам лист дає поняттє про ті універсали, згадувані в сучасних вістях, що ними Хмельницький забезпечував спокій і послух польському війську за Дніпром. Ми бачили таку вістку київського вістуна (вище с. 390), що Хмельницький дав свій знак Каліновскому-молодшому, щоб його всі слухали. В новинах з Варшави, записаних в збірці Ґоліньского, мабуть зі слів козацьких послів, оповідається, що Хмельницький дав згоду на становища і лежі польського війська за Дніпром, розіслав універсали і післанців своїх, аби їм хліб давали охоче і в спокою ⁵). Відомий нам путивльський агент Марк Антонов, переїзжаючи з Чигрина через Лівобережжє в перших днях березня н. с., бачив богато Поляків-аж під московську границю (“около украинных городов в 50 верстах”); він рахує їх тут 16 хоругов, і в них людей до 16 тис. (київський чернець Арсеній рахував 7 тисяч, і се ближче до правди, коли говорити про властивих вояків, не рахуючи челяди). “Тих Поляків козаки до Ніжина пустили, і сидять від Поляків в осаді, з козацьких полків післано відомість гетьману, чи звелить їм пускати Поляків до міст” ⁶).

Не задоволяючися територією Чернигівського воєводства, Поляки стали просити у Хмельницького вступу до богатої Вишнівеччини, і той ніби то дав їм і на се дозвіл. Але коли польські хоругви стали збирати стацію й тут, прийшло до непорозумінь, далі до бійок, і нарешті до формальних боїв, а скінчилося тим, що польські хоругви, роздражнені сею партизанською війною почали до ноги вирубувати і випалювати непослушні села. Маємо про се реляцію гетьмана Каліновского королеві, писану в Браславі 23 березня-з чого можна міркувати, що сі різні сталися не на великдень, як пише Самовидець ⁷), а далеко раніш, між 5 і 10 березня н. ст. приблизно. Лист настільки характеристичний, що я наведу з нього дещо в перекладі:

“Звичайна сваволя хлопської зради і щоденна нестатечність запорозького гетьмана виростила на Задніпровю немало мішанини. П. мечник браславський, брат мій, спокійно осів в Ніжині і в поблизькій Чернигівщині. Але в дальній Чернигівщині і за Удаєм полки п. Маховского і п. Войниловича-що були від мене післані до гетьмана запорозького в справах Річипосполитої, вимовили (собі) ті становища і пішли туди з його універсалами і приставами-попали в колотнечу і заживають її. Бо п. Войниловича, що спокійно осів своє становище за Удаєм за тими універсалами і приставами, за наглою зміною збунтованого поспільства і скупленого гультяйства з його становища виперто. Полкові хоругви витиснено. Полковий знак п. старости житомирського підчас відбивання натиску своєвільників стратив чотирьох товаришів і до кількадесять челяди-побитих, ранених і погромлених. А полк п. Маховского ще заживає тих суперечок і мішанин-через те що його не пускають до Ромна. Коли сталась та колотнеча з полком п. Войниловича і з знаками,-збіглись у мене нараз обидві скарги: з Задніпровя реляція про сю колотнечу, як я її вище виложив, і на Войниловича (скарга) від гетьмана запорозького-що він (Войнилович) мовляв війшовши між міста Прилуцького полку, козаків в пень стинає і хоругвам (своїм) каже (те ж робити). Посилає (Хмельницький) реєстр побитих козаків й жадає слідства: обіцяє своїх загамувати і того ж від мене жадає. Се проба статечности гетьмана Запорозького: дав на займаннє становищ універсали та приставів, а приватним листом підбурює своєвільство. Против присяги, против всякого безпеченства ⁸), подавши реєстровий компут, боронить випищиків від підданства і стації. До наших дає писання з офертами дотримання згоди, а до своїх-з підущаннями до злого, і під такою покривкою діється всяке лихо. Ваша кор. мил. легко се зміркує з тих задніпрянських альтерацій теперішніх і з тих ріжних листів, що я посилаю ⁹)”.

Ся офіціяльна реляція замовчувала розправу вчинену сими польськими хоругвами над місцевою людністю. Офіціяльні пояснення давані в Варшаві і записані нунцієм в його черговій реляції також не згадували про се.

Нунцій сповіщає про слідство призначене з приводу інціденту що стався між Поляками й козаками. З двох польських компаній вбито двох шляхтичів і до 30 служби– инші мали змогу втікти. Вони приходили по провіянт до Київського воєводства, вважаючи своїм правом вибирати його у панських маєтках-бо королівські маєтности зістаються в розпорядженню козаків, для їх утримання. Але козаки заявляють, що хоч поміщики мають приступ і свобідну юрисдикцію в своїх маєтностях, як давніше, і вони їм то ґарантують, але ніяким пактом вони не обовязувалися давати туди приступ салдатам республики для будь якої мети ¹⁰).

Лист якогось двірського аноніма з початків квітня подає такі відомости: з України прийшли листи і сповіщають, що козаки, особливо з Прилуцького полку, за Дніпром хоругов пана Семашка ¹¹) знищили до щенту, ледви тільки 20 пахоликів утікло. Під хоругвою п. (старости) житомирського 4 товаришів і 60 пахоликів витято, решта втікла. Се з тих хоругов, що в числі 40 ¹²) пішли за Дніпро за-для хліба. Від кого оказія ¹³), ще невідомо, але гетьман козацький Хмельницький просить слідчих (“інквізиторів”), обіцяє вчинити всяку справедливість, поскільки були б винні козаки, але при тім скаржиться на наше військо, що дає причину до порушення пактів. Але се вже так звичайно буває, що козаки на зиму коряться, а на весну скаржаться і бють ¹⁴).

В збірці Ґоліньского читаємо такі “новини з України”, принесені до Кракова 26 квітня: за Дніпром на становищу посварилися жовніри польського війська з козаками, чи то за становище, чи з иншої причини, і кинулися з обох сторін одні на одних. Хоругов п. Семашка знищено, і полкові п. Даниловича дісталось. А полк п. Маховского мав вирубати Липове і три тисячі людности в нім, та кілька сіл (с. 574).

Подробиці різні заданої Поляками подає лист стражника Уєйского, з 28 березня, на підставі варшавських вістей: “За Дніпром піднялися бунти й чималі замішання так що до значної битви прийшло. Полк п. Войниловича постраждав (przepleniony), хоругов п. Семашка знищена, але п. Маховский добре віддячив за ту нещасливу для нас битву: тих що вийшли були против нього по тій битві з Липового, коло 40 тисяч (!) вирубав: впавши до міста всіх трупом положив і спалив” ¹⁵).

Хмельницький, оповідаючи причини нової мобілізації московському післанцеві Внукову, як casus belli називав се, що Поляки нарушили згоду “вирубавши козацькі города Липовець і Робуху”,-a тепер збираються воювати з козаками ¹⁶).

Сей інцідент потім включив до свого апокрифічного універсалу Хмельницького Величко-нарушеннє Білоцерківського трактату “вирубаннєм до щенту двох сел, Рябухи и Липового, такожде и на инших многих мЂстцах” ¹⁷).

Свої розпорядження пороблені з огляду на сей інцидент Каліновский в такім вигляді подає до відома короля в згаданім листі 23 березня:

З огляду на збіг таких альтерацій і відомостей я разом з сим посилаю до гетьмана запорозького, висловлюючи свій жаль, і охоче згоджуюсь на розслідуваннє, обіцяю покарати винних, на кого буде доведене, і того ж вимагаю від нього. Запевняю, що я стримаю рицарство своїм наказом і жадаю, щоб і він теж учинив.

Заразом посилаю листа до п. воєводи київського, щоб він з свого уряду вислав відповідного суб'єкта на розслідуваннє до рицарства, на місце події, аби той огонь був загашений кровю винних в тій колотнечі.

До п. мечника (Каліновского, що стояв у Ніжині) раз-у-раз пишу, аби поки вистануть спокійні способи гамування тих замішань, старався він утихомирити сю колотнечу ¹⁸), зносився з гетьманом запорозьким і пильнував всякої обережности і здержливости, вважаючи на ситуацію: тримав полки поблизу і негайно всякі відомости посилав п. старості житомирському, щоб він без розголосу тримав на поготові перевози і пороми (на Дніпрі) ¹⁹).

Військо в. кн. Литовського післало писарів до Новгородка і Сосниці, а само чекає на розпорядженнє гетьмана литовського і не переходить (туди). Я написав до них, але не знаю, який то матиме наслідок, тому дав п. мечникові таку інструкцію, аби він з ним у всім порозумівався, але якби воно відмовилося перейти до Новгородчини-тому що в глубшій Україні Задніпрянській добуваннє хліба трудне, і він уже кровю облитий,-то аби він постарався зібрати хліба для того (литовського) війська.

В закінченнє того всього він підчеркує недостатність свого війська, котрому “треба й задніпрянському війську секундувати, і тут держати фронт неприятелеві, і від степу бути твердою заслоною”. Вважає потрібним рахуватися з тим, що та неспокійна голова-гетьман запорозький-в виданню хліба як на Задніпрянській так і на тутешній Україні тільки час протягає що хвиля відмінними варіяціями, тому треба забезпечити військо провіянтом з инших провінцій Корони. З гетьманом же і всім військом Запорозьким на його погляд треба дотримувати “ґрунтовну конфіденцію”, виявляти їм всяку ласку і тим способом затримувати спокій-невважаючи на все переконаннє про “хитрість і конспірацію” козацької сторони ²⁰).

Результатом сих представлень і переговорів було визначеннє мішаної польсько-української слідчої комісії, що з'їхалася в Корсуні в квітні (мабуть під кінець його). Перед тим Хмельницький заповів був свій приїзд до Полтави-щоб там чекати повороту Іскри з московського посольства. Хотів мабуть при тім спільно з лівобічними полковниками виробити плян, як належить поступити в справі польського розкватирування, кар на замішаних в тих конфліктах й инших питаннях ²¹). Але потім відмінив сей приїзд і натомість з'їхав на сесію комісії до Корсуня, щоб тут вчинити розправу над ріжними неприємними йому людьми в звязку з тими задніпрянськими замішаннями.

В народній памяти різня в Липовому і Рябухах очевидно зісталася як крайній вершок жовнірського знущання над людьми. Недурно записав сей епізод “Самовидець” богато літ пізніше, як привід для нової войни з Поляками-так як назвав його Хмельницький під безпосередніми вражіннями. З другого боку він, очевидно, послужив психольоґічним імпульсом, що дав гасло масового руху за московську границю. Маю таке вражіннє, що власне тепер люди рушились масово. Ще з осени, як тільки рознеслися вісти про козацьку виписку, жовнірські лежі-і “зраду гетьмана” народнім інтересам, вони насторожено чекали і на найгірший оборот готовилися кидати своє господарство й мандрувати на схід. Московський уряд зараз на першу вість про берестецьку катастрофу відкрив свою границю українській еміґрації, як ми бачили вище (с. 314). Але тільки тепер-під весну 1652 р., під вражіннями жовнірських наступів і перед перспективою панської неволі, що розгорталася в їх уяві в звязку з новим господарським сезоном, рушили українські пересельці масово.