355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Михайло Грушевський » Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 » Текст книги (страница 6)
Історія України-Руси. Том 9. Книга 1
  • Текст добавлен: 12 октября 2016, 05:30

Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 1"


Автор книги: Михайло Грушевський


Жанр:

   

История


сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 70 страниц)

Віміна на се відповів, що при великім множестві козацького війська не трудно було б його поділити й пуститися на війну з частиною його – лишивши другу частину для охорони. Польщі козакам нема чого боятися – так вона знищена і вичерпана, і прихильники реваншу не мають послуху у короля і більш розважних людей. Що до грошевої субсидії з боку Венеції Віміна припускав, що вона її не відмовить, хоч має величезні видатки. На се гетьман нічого не сказав, а запитав, чи Віміна має паспорт від польського короля, инакше сказавши – чи робить свої пропозиції за його відомом і згодою? Віміна відповів, що не має і не просив, бажаючи заховати свою місію в секреті, одначе короля поінформовано про сю подоріж, і він виявив своє спочуттє. На се гетьман завважив, що дійсно для такої акції потрібна згода короля – і пустився в згадки про пляни Володислава, розбиті неохочими до війни маґнатами. Радив вислати посольство до хана й прихилити його до походу на Турків, вважав се можливим, бо відносини Татар до Турків подібні до тих, в яких були козаки до Польщі до останнього часу; коли б хан схотів іти на Турка, гетьман також пішов би. З сього Віміна мусів зміркувати, що всі варшавські балачки про ханські пляни проти Порти, про татарсько-козацьку акцію в сім напрямі й польські накази Хмельницькому – післати козаків на море, чиста фікція: Хмельницький не знав про се нічого і висловлював все се як свій проєкт і цілком нову гадку. Але ясніш поставити сього делікатного питання Віміна не зважився; він тільки спитав гетьмана, чи се не на Турка покликав хан козаків до помочи (в дорозі йому сказали, що Хмельницький саме виїздить за Дніпро до козацького війська, зібраного на поклик хана). Гетьман заперечив – військо зібране для походу на Черкесів, що не схотіли дати ханові уставленої дани хлопцями й дівчатами.

Серед сих розмов, що потрівали кілька годин і перепліталися горілкою, оповідає Віміна, кінець кінцем застелили стіл і принесли обід, до котрого запрошено і його, і потім довго пили, аж доки прийшла пора відправляти послів: одного татарського, другого донських козаків, і гетьман відпустив Віміну, двічі випивши добрим вином за щасливі успіхи венецької зброї. Роспитувавши старшин Віміна довідався, що татарський посол приїздив з подякою хана за козацьку поміч в експедиції на Черкесів, а Донці приїздили потвердити своє брацтво з Запорозьким військом і заручитися його протекцією (про се посольство буде мова далі).

Потім Віміна мав ще другу авдієнцію у гетьмана, і на ній продовжувалися тіж розмови. Гетьман спитав між иншим, чому Венецька республіка не постарається намовити воєвод Валахії, Молдавії і Трансільванії, щоб вони теж підняли ся на Турка і визволили ся з-під його влади? Віміна не знав, що на се сказати. Далі гетьман докладніше спинився на кримській справі, доводячи, що похід хана певно привів би до повного упадку Оттоманську імперію, і тому треба б приложити всяких старань, щоб його підняти, – говорив, що напише про се в листі до Саґреда, і дійсно написав. Стараючись зрозуміти се натисканнє Хмельницького на участь хана (про бажаннє хана воювати на Турка йому знов таки нічого не було відомо!) – Віміна пояснив собі се так: “Хмельницький, чоловік дуже дотепний, знав що йому нема чого боятися иншого нападу, як тільки від сього сусіда-варвара (хана); хоч він не довіряє й Польщі, але знає, що рушитися вона не може, через недостачу людей, грошей і згоди. Тому хотів би бачити Татар заплутаними в турецьку війну: при звязку Татар з Поляками тільки се забезпечило б і улекшило б його людям похід на Евксін, і побіду”.

В суботу, 11 червня гетьман закликав Віміну до Суботова, “свого улюбленого місточка” і там прийняв “з своєю звичайною чемністю”. Сказав, що хоче його відпустити, дав йому листа до Саґреда, паспорт на дорогу туди й назад, з наказом усім полковникам, сотникам і т. д. чинити післанцеві вільний пропуск і давати, все потрібне на дорогу, і визначив трьох козаків провідників. Висловив надію, що скоро побачить його знову, а тим часом порадиться з Запорозьким військом в сій справі, та постарається довідатися про погляди хана. Нехай Саґредо буде певен, що готовости підняти се славне діло – війну з Турком, гетьманові не бракуватиме. З розчуленнєм оповідає Віміна про богаті дарунки, які від нього одержав (прегарний карабин, багато інкрустований), всякий припас на дорогу (між иншим мід, котрого рецепту при тім Віміна подає), і кілька талярів “на горілку”. Дуже хвалить при тім Віміна козацьку гостинність і чемність взагалі. “Ґенерал артілєрії (обозний) в переддень мого виїзду після обіду повів мене майже силоміць туди де продається мід, велів принести на стіл деревляні барильця меду і горілки, казав покликати музику і забавлявся, щедро частуючи всіх хто приходив, і так трактував мене кілька годин ще в ночи. Грубовата і для італійської вдачі тяжка чемність – але виявляє велику любязність!”

В листі до Саґреда, переданім Хмельницьким і пересланім Віміною до нього зі Львова (написано його досить доброю латиною) 5), гетьман дякує іменем своїм і війська за виявлену до них прихильність, але в доволі рішучім тоні заявляє неможливість вчинити зараз Венецькій республіці ту прислугу, що вона від нього собі бажає. Вже покійний король Володислав хотів підняти всі сили на Турка, і дав Запорозькому війську гроші на морські човни: вони ще й тепер лежать готові на Дніпровім березі, – але маґнати і дорадники короля не допустили до тої війни короля, “і заборонили нам подати руку помочи всесвітлійшій Венецькій республіці, як ми того хотіли”. В тих трудних обставинах союзником і братом гетьманові і війську був хан; зазнавши його ласки, вони і в справі помочи Венеції не можуть поступати без нього сепаратно: нехай Саґредо порадить свому урядові вислати послів до хана, і коли той дасть згоду, то й гетьман з військом не відмовляється від помочи – за відомом і дозволом короля. Гетьман дуже б бажав, щоб Бог привів до одностайности християнських володарів, аби вони могли дати відправу всяким ворогам, та дав при тім змогу виявити і йому свою приязнь Венецькій республіці і віддати їй бажану прислугу, – але як бачимо, кінець кінцем все залежатиме перед усім від кримського хана!

Взагалі лист написаний дуже зручно, крайнє загально і дипльоматично, і катеґоричну відмову прибирає масою приємних слів; цікаво також, що гетьман про військо тільки загально згадує на початку, а пише все від себе: ми та й ми, “Б. Хмельницький, гетьман війська його кор. мил. Запорозького”. Загалом як документ козацької політики і дипльоматії лист дуже цікавий: перед венецькою дипльоматією, може найбільш виробленою в цілім світі, канцелярія війська Запорозького не осоромилася.

В додаткових листах написаних тоді ж зо Львова (одно явне, друге зашифроване) Віміна висловляє ще деякі небезінтересні міркування. Підносить, що на будуче треба, щоб лист до Хмельницького був написаний від самої Республіки безпосереднє; сим разом “секретар” (Виговський) питав його, чому уряд Республіки не звернувся сам, а доручив сю справу віденському послові, і Віміні доволі трудно було се виправдати. Що до великости субсідії, що її козаки хотіли б отримати, йому не вдалось одержати виразної відповіди ні від Виговського, ні від козацьких послів що були в Варшаві; з причин вказаних гетьманом вони взагалі були здержливі на пункті яких небудь обіцянок більшої помочи. Але він, Віміна, думає, що навіть і за малий козацький похід варто добре заплатити. Навіть мала козацька екскурсія на турецькі землі була б роздута поголосками і змусила б Отоманську імперію кинути в той бік великі сили, і таким чином зробила б велику діверсію на венецькім фронті. Піднявся б дух в невдоволених підданцях Порти: молдавських, валаських, семигородських, і вони захотіли б скинути з себе турецьке ярмо, а мабуть і Москва не пропустила б покористувати ся сею нагодою, і Венеція могла б уложити з Турцією почесну і корисну згоду.

В шифрованім листі Віміна оповідає розмову, яку він мав при повороті в однім місточку з найстаршим з тих козацьких послів, що були в Варшаві. Той спитав, з чим гетьман його виправив. Вислухавши відповідь сказав, що Хмельницький мав нараду 6) з своїми довіреними людьми в венецькій справі, і всі згодилися, що треба післати певне число човнів і людей на море, – але Хмельницький не захотів рішати не забезпечивши себе наперед з боку кримського хана. Та до повороту Віміни ще можна буде щось зробити! “Я сказав, пише Віміна, – що треба б іще порозумітися про похід. з королем – бо в листі до в. ексцелєнції Хмельницький ставить умовою королівську згоду. Посол засміявся і сказав: “Король дасть дозвіл, а коли ні – то ми візьмемо його у Кодацької залоги”. – Кодак се твердиня збудована Поляками на Дніпрі, щоб стримувати козаків від походів – вони там тримають тепер свою залогу, пояснює Віміна, і далі завважає, що він переконався, що взагалі король і канцлєр не користуються у козаків такою пошаною, як він думав, і не дуже їм милі. Канцлєрові не забувають, що його замислом Хмельницький був під Збаражем проголошений бунтівником, а на уряд козацького гетьмана настановлено було ворога Хмельницького Семена Забуського: канцлєр був автором листів розісланих між козаків, що намовляли їх скинути Хмельницького і прийняти Забуського, і після згоди канцлєр постарався, щоб Забуський був обдарований польським шляхетством, і король дав на се згоду і затвердженнє.

“Що Хмельницький мало симпатизує королеві – пише Віміна далі, – на се, мині здається, я маю два сильні докази. Хмельницький за столом сказав тост до жінки притишеним голосом, так щоб дальші не чули, а мене вони не стереглись, думаючи, що я не розумію їх мови – “За здоровє великого короля”, сказав він: сі короткі слова звучали як зневага. Жінка з ґрімасою рушила головою, вони засміялись і встали.

“Ще більший другий. Принесено до Хмельницького королівський наказ, що під загрозою ріжними карами наказував, які титули треба виписувати Московитові. Поглянувши на папір і зміркувавши зміст він сказав з гнівом: “Так король боїться Москаля? Заберіть геть сей лист, я його не хочу знати! Се не для козаків, що хочуть свободи!” І так він не прийняв сього листу ані не схотів щоб його роспубліковано. Що до канцлєра, то мині здається, мої підозріння про нього і його хитрощі справдилися вповні: ані селянського повстання не було, ані Хмельницький не ходив в похід. Тому то він хотів утруднити подорож (до гетьмана) посилаючи мене на руки київського воєводи і митрополита – найбільших ворогів, яких має латинська віра!”

Я трохи ширше спинився на сім цікавім епізоді – стрічі з нашим козацьким світом культурної західнє-європейської людини, з політичним досвідом і доволі широкою, як на той час, загальною освітою. Віміна уважно приглядавсь до того що бачив, вмів орієнтуватися в нім і доглядатись того що крилося поза лаштунками. Він опублікував потім кілька праць про україно-польські і московсько-польські відносини, українське життя й побут 7), і в своїх донесеннях до Саґреда роскидав, як ми бачили, чимало цікавих подробиць життя, звісток і помічень над політичними відносинами.

Коротко докажу історію сих політичних плянів польсько-українських, про котрі зачав мову.

Після виїзду Віміни з Варшави наради і переговори про них ішли далі. 4 червня Торрес подає – здається досить припізнені вісти про нараду, що орґанізував коронний підчашний Остророґ в невеличкім гуртку сенаторів з приводу прохання дунайських католиків переданого одним тамошнім священиком – очевидно тим же Парчевичом. Його вислано на цісарський двір, а відти до Венеції, з листами канцлєра, а в Варшаві радили далі над способами, якби втягнути до сеї справи козаків і Татар. Пляни оживилися, коли розійшлось заклопотаннє викликане ультіматумом Пушкина, і царське правительство дало своїм послам наказ відновити вічну згоду з Польщею.

З тим як загроза війни з Москвою відійшла, стратили актуальність пляни заплутання козаків в сю війну і напущення їх на Московські землі, і знову можна було балакати про організацію козацького походу на Турків та торгуватися з інтересованими державами. Торрес росповідає те, що він чув про авдієнцію татарського посла у короля 20 червня н. с., – властиво панські балачки з приводу сеї авдієнції, що ходили в Варшаві в останніх днях червня 8). Посол хана, каже він, заявив канцлєрові від хана устно, і те ж в листі виложив візір, що Татари через нужду і убожество свого краю і множество своєї людности примушені пуститися в похід, щоб здобути собі на прожиток – вони можуть заробити його собі тільки шаблею 9). Широко доводив, як мало треба покладатись на приязнь Московита, що не мав звичаю дотримувати вірности сусіднім володарям, – вказав на приклади, як то підчас минувшого повстання в королівстві він тримав послів при Хмельницькім і шпигів під час Збаразької облоги, вичікуючи догідної хвилі, щоб напасти на Річпосполиту підчас найбільшої біди і крайности, та з'єднавшися з її ворогами взяти її під ноги! Нехай би Польща посилала козаків в якийсь заграничний похід: чи будуть вони в ній переможцями, чи будуть побиті – однаково то їй користь. Коли програють похід, се буде пожитком для королівства, бо воно позбудеться сих лотрів, від котрих неможна нічого сподіватися крім невгавучої злоби і безконечних злочинів. Коли поб'ють неприятеля, та здобудуть нову країну, розширяться й повернуть шляхті польській її маєтки, котрими заволоділи, і будуть дальше – не будуть бушувати в своїм краю. "Такі в коротких словах пропозіції й виводи татарського посла, і поскільки я можу з'орієнтуватися, – кінчить Торрес, – тут думають, що тими самими мотивами можна переконати й самих (Татар очевидно) обернути свою зброю против Турка”.

Так переводилися пляни варшавської дипльоматії з шин “на Москву” в напрям “на Царгород”!

Коли стало відомо, що гетьман коронний визначив збір війська на Поділлю і витягає сюди армату, готові були вважати се вірним знаком війни з Туреччиною. “Тут у нас знов якось на війну заноситься” – писав львівський синдик Кушевич до Кракова 5 липня. “Обоз має стати 4 серпня під Сатановим. Коронна армата вся виходить від нас, а ще з Варшави йде до нас чимало, а звідти піде далі. Від кількох днів у нас у Львові венецький посол, що вертає від Хмельницького: козаки чайки готують. Єсть і посол від кримського хана, йде до цісаря християнського, до Відня – завтра має виїхати до Кракова; хан щось інтриґує в справі турецького панства: вже Турки то помітили, як оповідають наші купці приїхавши з Царгороду. Дай Боже щастя” 10).

Незадовго по тім (в середині липня с. с.) прибув ще оден компаньон до сих плянів: приїхали семигородські посли, з поздоровленнєм з приводу замирення з козаками і закликали до спільної акції против Турків. Князь семигородський готов, мовляли, підтримати таку війну всіми своїми силами і засобами 11). Се властиво був перший серіозний сторонній голос в сій справі – бо ж попереднє говореннє про наміри Татар і козаків воювати з Турком по всім наведенім мусимо вважати за побожне бажаннє самих варшавських кругів. Він мусів зробити сильне вражіннє.

Заразом стало відомо, що викликана місією Парчевича акція знаходить прихильність на цісарському дворі 12) і в Венеції – Парчевич прибув туди з листами Осолінского на початку червня. Венецьке правительство рішило спішно вислати до Варшави посла, щоб уложити з Польщею союз проти Туреччини – призначено для того Джіроляма Каваццу, що десь з поч. серпня вже вирушив у свою місію 13). Реляція Віміни також зробила сприятливе вражіннє. За порадою Саґреда рішено було вислати його знову до Хмельницького, Кавацца в переїзді через Відень мав забрати закуплені вже Саґредом дарунки для Хмельницького і козацької старшини, як то радив Віміна (особливо рекомендував він “секретаря Виговського”). Осоліньский, збираючись на папський юбілей в серпні 1650 році, сподівався дати дальшого ходу сій акції, прихилити до неї цісаря і папу – та несподівано перед самим виїздом вмер, від апоплексії, 9 серпня н. ст. Але й смерть його не перебила сеї анти-турецької акції, що мала стільки впливових прихильників, починаючи від самого короля, і підогрівалася бажаннєм одержати сим титулом гроші і військо. Тільки з дипльоматичного слова вона не перетворялася в діло. Бо Хмельницький притакуючи польським плянам, весь час шукав опертя проти Польщі, і після того як Москва відновила свою “вічну згоду” з Польщею, більш ніж коли небудь почав працювати над скріпленнєм своїх звязків з Отоманською Портою і перетвореннєм їх в правно-державний союз: в підданство султанові і перехід України до катеґорії таких турецьких васалів як кримський хан, воєвода молдавський, мунтянський, князь семигородський.

Примітки

1) Про його місію спеціяльна студія д-ра Кордуби, з вибіркою депеш, в львівських Записках, т. 78 (1907).

2) Інструкція Віміні в дод. у Кордуби, ч. 16.

3) Про сію авдієнцію Віміна оповідає в листі до Саґреда з 7 травня – у Кордуби дод. 21.

4) Справозданнє з подорожі і авдієнції у Хмельницького – у Кордуби дод. 21 і 27.

5) Дата: Чигирин, 3 червня – очевидно старого стилю.

6) Нібито в Паволочн, але се очевидно помилка, або непорозуміннє.

7) Про них див. в VIII. II с. 204.

8) Реляція з 2 липня 1650 – Жерела XVI с. 85.

9) Торрес не раз вживає сього виразу “sciabla”, очевидно дуже наслухавшись і принявши його за характеристичний місцевий вираз.

10) У Ґоліньского, с. 346.

11) Реляції Торреса з 23 і 30 липня, Жерела т. XII с. 131 і XVI с. 87.

12) Рел. Саґреда з 28 травня, Жерела XII с. 130.

13) З вересня пише вже Саґредо про його авдієнцію у цісаря, в дорозі до Польщі – Жерела XII с. 134.


ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ЗАХОДИТЬСЯ КОЛО ТІСНІШОГО ЗВЯЗКУ З ТУРЕЧЧИНОЮ. ЙОГО ДИРЕКТИВИ ДОНЦЯМ. КРИМСЬКІ ЖАДАННЯ ПОМОЧИ НА ДОНЦІВ І ЧЕРКЕСІВ; ПОХІД ЛИСОВЦЯ І ТИМОША ХМЕЛЬНИЦЬКОГО.

Свого часу я згадував 1), що зараз мабуть по зборовськім замиренню гетьман за порозуміннєм з ханом посилав посольство до султана, демонструючи тісну приязнь козацтва з Татарами. Безпосередньої відповіди на се не маємо, але доволі правдоподібно, що на початку 1650 р. гетьман мав якесь посольство в відповідь на се: донські висланці, бувши в Чигирині в січні чули, що гетьман чекає до себе “турського посла" – він в той момент десь зближався до Чигирина 2). Але з чим приїздив той посол, був він від самого султана чи від котрогось з башів, донські висланці не знали, і ми так само. Як оден з мотивів сього посольства можна припустити пригадку від Порти, щоб козаки не ходили на море. Як ми знаємо, донські козаки скористали з походу хана в поміч Хмельницькому в 1649 р., щоб шарпнути кримські та турецькі городи на Чорнім морі 3); з того часу забезпеченнє турецьких земель від козацьких нападів стало одним з пунктів дипльоматичних переговорів з гетьманом, з боку татарського і турецького. Воно виступає в пізнішім листі, одержанім гетьманом в липні 1650 р., і дуже правдоподібно, що й січневе посольство порушувало сю справу. У відповідь на се гетьман, судячи з пізнішого відпису, заявляв не тільки свою готовість у всім вигодити Порті, але й бажаннє бути підданцем і користуватися її протекцією й помічю против усіх своїх ворогів – як от Ляхів. Зробив він сю заяву в листі післанім після січневого посольства і одержанім в Царгороді 27 квітня до рук Бектеш-аґи, “названого батька султанового” 4). Таку заяву – виходить з грамоти, він посилав султанові ще підчас війни 1649 р., просячи помочи на Ляхів, і очевидно – поновив сю заяву на початку 1650 р. – на що отоманське правительство і відповіло посольством, що було в Чигирині в липні 1650 р.

Відомости про нього 5) дають нам деяку можливість орієнтуватися в сих переговорах, що на початку 1651 року закінчились формальним признаннєм України васальною державою Отаманської імперії й інвестицією гетьмана знаками сього васальства.

Не вважаючи на те що Порта, спеціяльно її столиця і двір, переживали тоді період замішань і упадку – так дуже підчеркуваного в вище наведених польських і венецьких міркуваннях, гетьман і старшина трактували се як переминаючу хоробу: рахувалися з Портою як з могутнім політичним чинником і силкувалися використати її для своїх політичних завдань. З двох політичних варіантів які раз-ураз виникали на українськім політичнім пляні 6): уведення України в систему васальних держав, що стояли під зверхністю султана, чи орґанізації християнської противо-турецької ліги (яка теж мала два свої варіянти – вінчаючись або папою, або Москвою і патріярхами), в другій половині 1650 року, після того як Москва рішучо відмовилась від інтервенції, очевидно – рішучу перевагу взяв варіянт перший: звязатися з Портою, заручитися її протекцією та сприятливими директивами для сусідніх васалів її – Криму, Молдави, Семигороду, а для того – формально бути прийнятими між підданців султана. В сім напрямі велися переговори протягом цілого року після Зборівського замирення і закінчилися султанською грамотою місяця ребіул-евель 1061 – лютого 1651.

При тім Хмельницький старав ся з одної сторони підчеркнути в очах хана, що се акція не тільки вповні льояльна, а навіть корисна для нього: Хмельницкий мовляв демонструє се перед Портою, аби вона хана тим більше шанувала і ні в чім не тіснила. Так він се заповідав перед московським послом, так видно справді був писаний його лист, отриманий Бектеш-агою в квітні 1650 р. Але заразом – як видно з листу місяця ребіул-евеля, він обережно скаржився на хана перед султанським диваном, чи лекше кажучи – констатував факт, що хан його покинув в рішучий момент, в війні з Польщею, і на будуче, очевидно, добивав ся директиви, щоб хан "ніколи не обертав своїх очей і ух в польську сторону” – як то формулувала грамота з ребіул-евеля, повідомляючи гетьмана, що така директива ханові дана.

Та не покладаючись на впливи сих царгородських директив гетьман і старшина старались як болячці годити ханові, щоб придбати можливо найбільшу ласку його. Своїм суворим ультіматумом осягнув се гетьман, що Донці більш не пускалися на море ні сухопуть не ходили під оселі кримські та ногайські улуси: він дійсно стримав їх, так що вони в степові промисли не пускались – принаймні так жалувались перед московським царем (може й надмірно прибіднюючись) 7). Потім в березні 1650 р. хан прислав гетьманові нового листа сповіщаючи, що він приймає до відому причини. з котрих гетьман не післав карної експедиції на Донців, і сам готов відступити від сеї експедиції, коли Донці йому “поклоняться”, а від гетьмана жадає тільки, аби він до них післав послів і потвердив, щоб вони не ходили на море. Гетьман дійсно написав зараз листа до Донців, щоб вони не псували йому “вічного братерства” з кримським ханом ніякими нападами на кримські й турецькі володіння, бо “ласка царя его милости и всЂхъ ордъ” потрібна для визволення церков божих; завдяки свому союзові чимало церков уже “одшукалося” в попередніх кампаніях, і на будуче гетьман сподівається того ще більше – тільки треба “поважати” сю кримську приязнь. Тому в інтересах церкви і вільностей козацьких – котрі, значить, хан теж помагає боронити, гетьман жадає “братерської любови” від Донського війська, щоб Донці не ходили на море. І московському цареві пише, щоб він Донцям тих походів заборонив. А коли-б того не послухали – гетьман грозить війною 8).

Донське військо одержавши такого листа, переслало його з своїми послами до Москви, а до гетьмана з його посланцями вислали свого посла, просячи щоб він їм не забороняв ходити на море і посилати людей на Крим. Але гетьман їм сього розрішення не прислав, а вони без його дозволу нікуди своїх людей не пускали 9).

Потім прийшов до гетьмана від хана новий наказ: вислати пять тисяч, а що найменче – три тисячі козаків за Дніпро, для сполучення з татарським військом, що мало йти під проводом ханського брата, калґи султана, на Черкесів. В сій справі маємо два листи: один, з датою 14 травня, роздобули московські вістуни, і він заховався в московськім перекладі, в актах посольського приказу; другий, без дати, дістали висланці краківського воєводи, кн. Заславського, і він заховався в ще гіршім польськім перекладі в однім з польських збірників. Перший лист очевидно раніший – він міг бути принесений Хмельницькому при кінці травня н. с. Хан згадував своє попереднє проханнє помочи на Донців: до сього походу, з волі божої, не прийшло, і хан за те не має претенсії, але тепер просить гетьмана невідмінно прислати йому пять, а що найменше – чотири тисячі козаків з своїм замістником. Хан висловляє надію, що гетьман не відмовить йому “сеї малої горсти своїх людей”, після того як хан дав таку велику поміч козакам в останній війні (“з нашим військом конним і пішим в день і в ночи давали ми вам поміч”). Каже “йти їм Чорним шляхом до самих Черкас, а той кого пішлеш намістником у війну – накажи йому пильно: прийшовши до Дону, післати своїх козаків до донських козаків, чи хочуть вони замиритись і побрататись, – і про се нехай би вони прислали до брата мого калґи-султана своїх старшин, які-б могли з нами умовитися і з нами приязнь закріпити" 10).

Можливо, що про се посольство йде мова в листі Кисіля без дати – з місяця травня очевидно. Кисіль з прикрістю констатує сей звязок Татар з козаками, вважаючи його нерозривним (“не тільки з собою живуть і кочують, але й військо собі навзаєм посилають”). Каже, що посольство просило – по перше, з ініціятиви Порти: стримувати Донців від моря, і Хмельницький знову післав на Дін листа в сій справі (чи не той самий?), по друге: хан просив помочі на Черкесів, і Хмельницький вже визначив збір виборним козакам, по 300 чоловіка о двуконь від кождого полку, під Полтавою “на день 26 мая старого календаря”: разом буде 6 тис. козаків (отже від 20 полків!). Кисіль посилав копію листу висланого на Дін і універсалу в справі збору під Полтавою 11).

Очевидно, з його рук сей універсал поширився в Польщі і дістався до Ґоліньского, що записав його до своїх “Термінат” і заховав для нас – дуже інтересний, ні в чім не підозрілий, на жаль тільки в перекладі, розуміється:

Богдан Хмельницький, гетьман війська й. к. м. Запорозького, панові полковникові київському з усім товариством полку – здоровля від Господа Бога в. м. жичимо! Жадали ми від вас зимою і наказували, абисьте йшли на услугу й. м. цареві кримському; але що в тім часі ще ми сподівалися непевности покою від п. п. Ляхів, для того так ми як і цар кримський той похід торік занехали і услугу, на котру сьмо мали йти, ми відложили. Тепер певний покій став, тому й. м. цар кримський прислав до нас, аби сьмо йому кілька тисяч товариства придали, по 300 чоловіка з полку, а одного сотника на наше місце. О двуконь з оружєм добрим, огнистим, оден віз на десяток чоловіка, не чекаючи другого універсалу на день 26 мая до Полтави ставитися в ту дорогу, то єсть на услугу визначену й. м. цареві кримському, що замишляє на Черкесів, на призначене місце, без вимови – під ласкою нашою і військовою инакше не чинячи. Дан в Чигрині, 24 мая р. 1650. Іван Виговський, писар війська Запорізького 12).

Але збір сей, очевидно, відкликано. Видко, гетьман вважав і сей кримський похід замаскованою операцією проти тих же Донців, і кінець кінцем відписав ханові (може на підставі нових запевнень, отриманих від Донців), що вважав похід зайвим, тому й війська не посилає “бо неприятелі ханські йдуть до нього з поклоном”. Так можемо міркувати з другого ханського листу (без дати). Хан пише, що наказавши свому братові похід на Черкесів і написавши свого листа гетьманові, він що-години сподівався приходу козаків – але натомість одержав від гетьмана лист, що “військо Запорозьке не прийшло тому, що неприятелі наші йдуть до вас з поклоном”. Хан настоює, що похід на Черкесів мусить відбутися доконче: не перший раз Татари туди ходять, і чи козаки в поміч прийдуть чи ні, але татарське військо на Черкесів піде. Хан просить, доконче прислати козаків, під проводом Нечая, або Демка Лисовця (ґенер. осаула) на день 15 липня. Коли трудно прислати пять тисяч, досить буде й три – головно “аби поголоска була, що між кримським військом єсть козацьке військо 13).

Сим разом гетьман взяв ханский наказ дуже серйозно: поновив попередній наказ козакам зібратися під Полтавою, вислав туди осавула Демка, щоб вибрати з них вибраного війська 3000, і сам виїхав туди з сином Тимошем – щоб виправити його з військом, ханові на пошану, а синові на військову вправу.

Перед виїздом вислав він лист до царя з своїм аґентом Греком Іваном Тафларі. В нім заспокоював царя, щоб він не підозрівав ніяких злих замислів в сім поході, бо військо посилається “только для потреби его милости хана татарского, а не на иной какой замыселъ” – себто не против Москви. І взагалі щоб цар не мав ніяких підозрінь на гетьмана, як то його повідомляють, що цар підозріває його в неприязни, тимчасом як гетьман до нього “на вічні часи в приязни пробуває” 14). Але не дуже льояльно і не згідно з сими запевненнями повіз він з Чигирина разом з собою того звісного вже нам московського “вора” Тимофія Акундинова, що три місяці перед тим прибився до Чигирина, і з тим же Греком Іваном Акундинов післав до московського патріярха Йосифа секретного листа, просячи аби він вставив ся за нього перед царем, випросив амнестію і дозвіл на приїзд до Москви, – тільки гетьман про се нічого не згадав в листі до царя 15). З дороги, з Миргорода гетьман відправив Акундинова з його товаришом Костькою до Лубенського Мгарського монастиря, а сам поїхав до Полтави: там зробив перегляд козацькому війську, виправив сина з вибраним полком, а решту козаків відпустив до дому. Потім поїхав назад, і в Миргороді, з поворотом приймав посланців путивльських воєвод, Марка Антонова і Бориса Салтанова, котрим завдячуємо сих кілька подробиць 16). Про посольство се скажу зараз далі, а тут згадаю в кількох словах дальшу історію сього козацького походу під проводом Лисовця і Тимоша Хмельницького, так як росповідали її в 20-х днях вересня в Лохвиці московському послові Унковському “козаки Лукаш з товаришами, що були в поході на Дону з гетьманським сином Тимофієм і з полковниками”:

"Було їх 18 корогов, а полковники були: Демко, канівський та черкаський, провід був доручений від гетьмана полковникові Демкові, а сина свого він післав на те тільки, аби “прийняв наук належних до ратного діла – аби знав служити”. Татар з ними не було. А йшли вони з Полтави на Орчик, на Берестову, Орель, Самару, Вовчі Води, Медвежі Води, Терновку, Колиш, Кримки й Міус, і на Міусі стояли два тижні. І з Дону до гетьманового сина Тимофія і до полковників були посли від Донського війська: отаман Корнило Білгородець іще з двома і били чолом полковникам і війську, говорили: “Військо козацьке на військо (козацьке) ніколи не ходить!” Бо думали, що ми прийшли на них. І наші полковники і військо сказали: Ми не на вас прийшли. І з Дону, з війська привезли нам сорок міхів муки та чотири бочки вина. І з Озова також привезли запас, рибу і питтє. А під Озовом вони ближче Мертвого Донця не були. А пощо військо ходило, ніхто не знає. А назад ішли до Вовчих Вод тим же шляхом, а від Вовчих Вод ішли повз татарські улуси, і Татари давали на військо биків, баранів і коней. А прийшовши до Полтави пішли за гетьманом (на Молдаву), а инші – що коней потратили, ті лишились. А гетьманів син поїхав до Чигирина”. 17)


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю