Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 1"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 70 страниц)

Товариш йому потім за столом, коли вже їли, і він знов почав дорікати ⁶), так сказав: “І ми також про війну не думаємо, але мусимо боронитись, – а тепер можете се комісією заспокоїти”. Рік: “Комісія як комісія, але без малого не будеть як під Пилявцями. А на мене давно б була комісія, коли б не воєвода київський (Кисіль): що иншого тут пишеть, а що иншого з королем робить”.

Тримав того товариша більше як тиждень без відправи, потім, коли вже виїздив (Хмельницький) з Білої Церкви, він прощаючися з ним хотів довідатися, куди він думає звернутись, і спитав: “Коли-б князь-гетьман (Радивил) знов по щось послав до в. м., де має знайти?” Відповів потиху: “Нехай мене шукають або в Животові або в Погребищах” ⁶). І дав йому зрозуміти, що був би дуже рад, коли б його (Радивил) помирив з королем.

Оповідає Мисловский, що Хмельницький все таки якийсь боязливий, і не такий злий як перед тим. Але Виговський має бути гірший, і коли Хмельницький про короля згадав, той сказав: “Що то король наступає на нас против своєї присяги? Нехай знає, що нам не трудно й другого короля (знайти)”. Той Виговський робить що хоче: кого хоче, то не питаючись гетьмана каже стратити. Якось при нім молодикові служебникові кн. Четвертинського, на імя Борковському, з кількома иншими казав Татарам голови постинати – хоч гетьман велів був відіслати до Чигрина.

По всіх то бачив, що були б раді згоді, і на раді, котру він (Хм.) мав з старшиною, всі до нього кричали за згодою. А він відповів: “Добре, я вчиню покій, але вас що без мого наказу костели лупили, шляхту мордували – всіх королеві видам”. І тим їх дуже страшить і тримає ⁷); але знати, між собою поговорюють, що якби тільки король наступив, вони б його звязали й видали, і кажуть: “Перед тим було лекше") (се зробити), коли вся орда над нами висіла, а тепер самі його забємо або видамо” – і мають на нього око. Бо таке підозріннє про нього, що хоче втікти до Орди з усім майном, що його випровадив на Запоріжє! Виговський диктуючи якийсь універсал додав, так що той товариш чув: ,Аби човнів як найбільше готовано!' – чи то вгору хоче йти з ними, та на діл утікати.

Хорунжий оден білоцерківський, Іван, – що був при послах в Туреччині, казав тому товаришеві, що цісар турецький прийняв їх дуже зле. Питано їх, чи післані вони від давнього війська Запорозького, від усіх козаків своєвільників, і коли вони відповіли, що від усіх, він сказав: “То хочете аби я Польську корону воював за те що вам не позволяє своєволі – аби ви не шарпали моїх країв морем, і на те ви побраталися з моїми підданими Татарами, також своєвільниками? Нехай вас, псів, король ваш воює, а я своїх каратиму! звоювавши Польщу, потім і мене звоювати захочете – вже мині Волоську землю сплюндрували!” І казав був їх постинати, але посол короля й м., що там був, їх випросив.

Татари також, видно, хочуть відступити від Хмельницького: не хочуть йому помагати, а навпаки – допоминаються у нього нагороди за два роки.

Від господара волоського був посол там при тім товаришу. Але (Хмельницький) зараз як прочитав листи, роз'ївшися казав його взяти і звязати, і цілу ніч пролежав звязаний. Не памятає його ймення. Потім його пустив. Мав його раз при нім за столом – але дуже тихо сидів.

Московського посла застав там – (при нім) і дари віддавав. З чим був, не знає. Але по відправі другого дня приїхав другий гонець з несмачним посольством – розповів то оден шляхтич, Хмельницького хлопець: Цар йому радить, аби з своїм паном не воював, бо цар братові свому королеві мусів би дати поміч й військо рушити. Роз'ївся пес і кинувся хотячи йому в лице дати, але Шумейко ⁹) ухопив його. Москаль теж кинувся й пішов, і зараз поїхав.

Людей (Мисловский) при собі не мав і не міг довідатися, куди (Хмельницький) стягає свої війська. Всюди страх між ними, а хлопам не було більшої неволі, як тепер: (гірш) ніж під панами: що хоче то з ними робить, податки такі як і в Короні збира (і шинкове велів вибирати, Ґол.). А Татари куди підуть, бють, стинають, жінок, доньок насилують, беруть, що їм подобається – безкарно чинять.

Черниці дві приїхали з Винниці при тім товаришу; оповідали йому, як коронне військо здобуло Винницю: вирубало, спалило; а козаки як наших на ріці тиснули, з своїм людом, що їм ішов в поміч, билися кілька годин, не роспізнавшися, так що їх кілька тисяч полягло. Гарний припадок був! Аж їх потім Поляки розвели і знищили, і Татарів урвано.

Були при нім також київські міщане: приїздили до Хмельницького по універсал. Сказали йому (Мисловскому), що аби тільки з'явилося військо (польське чи литовське), готові піддатися королеві.

Де що з того, що переказував сей “товариш”, цілком розминоється з правдою, і трудно рішити, чи його містифікували, чи він “компонував”. Напр. оповіданнє про неприязну поставу царгородського дивану до козаків. Так само цілком не вірно те, що він оповідає про московського гонця, що приїхав слідом за Лопухиним. Ми вже знаємо, про що йде мова: се посилка гінця Василя Степанова, виправленого з Москви 11 н. с. березня ¹⁰). Його місія не була ніяким актом неприхильности до козаків, навпаки – се був акт довіря, спроба спільної акції для демасковання зрадливої польської політики і оправдання московсько-українського союзу. Від Мисловского довідуємось, що Степанов Лопухина вже не застав – але на жаль, не маємо звідомлення про переговори з гетьманом, і що він від нього видобув. В руках московського посольсьского приказу бачимо доволі значну колєкцію кримських грамот – але не завсіди можна відріжнити, що тут може походити від місії Лопухина, що від Степанова, а що – з колєкції привезеної Вітовским і Обуховичом.

Що до оповідань, переказаних Мисловским – що дещо з того ходило між козаками, се потверджують признання сотника Половка, зловленого під час коли Хмельницький стояв під Білою Церквою, і очевидно в сій асоцяції тут же записані Ґолінським. Розуміється, завсіди треба в таких признаннях рахуватися з тим, в яких обставинах се говорилось і писалось; я вибираю дещо тільки:

Коли одержано відомости про загибіль козацьких полковників (очев. Нечая), вся чернь з Лубень, з Прилуки, з Вишнівеччини, з Ромна, Гадяча, Батурина ¹¹) гуртом пішла до Хмельницького, кінні й піші – бо на голову всіх гнали. До Литви призначений полки Чернигівський і Ніжинський, над котрими полковники Небаба і Подобайло (так), в помочи полк Переяславський – полковник Гарасько ¹²), і полк київський – полковник Антін, що заступає місце Кричевського. Хочуть пройти на Чорнобиль до Мозира, хоч мають виразну заборону гетьмана, аби тільки Дніпра пильнували, а далі не вимикались.

Чернигівці думають сильно боронитись, коли наше (польське) військо наступить, але тільки замкнувшим в місті: “ставити поля” не хочуть. В місті поживою і порохом досить забезпечні, обережність велика, але в місті козаки не сидять: найбільш їх над Дніпром, на перевозах і шляхах усяких. В Любечу списалася сотня з міщан любецьких: вони неустанно стережуть міста, а козаки по селах. В тім Чернигівськім полку низовські та кочовські (так) – козаки старинні, а седнівські і чернигівські – всячина. Каже, що в полку Чернигівськім і Ніжинськім 30 тис. всякого люду, в Переяславськім старинного і дуже справного козака 40 тис. В Київськім 30 тис. збиранини – бо кращі погинули з Кричевським.

Про Хмельницького сказав, що в Білій Церкві збирає полки, а Орда відмовила йому помочи, бо мають що инше робити. Старшина козацька між черню в голос мовить, що Хмельницький уже себе не певний: хоче Україну кинути, замишляє на Запоріжжє, на те й човни готує. Посол московський був у нього, переказав то від царя, що коли королеві, братові нашему, не поклоняться (козаки), то він (цар) сам з великою силою від тої сторони, а ми з сеї сторони наступивши тебе знесемо. Межи черню всюди такі голоси, що в Москві явиться другий король, з потомків Стефана Баторія, і йому вся Русь буде помагати на панство Лядське.

В тій же збірці записаний лист Василя Лупула до Потоцкого з Яс, від 16 березня; він кидає деяке світло в справі проволоки з татарськими помочами, котрих Хмельницький вичікував і в своїм повільнім поході і в обозі під Білою Церквою:

Орди ще не рушили. Нуреддін-султан був висланий з інструкцією вивідуватись, чи велике військо мають Поляки, і далі не поступати – бо по Великодні (9 квітня н. с.) сам хан рушить з усіми ордами. Зять візіра Бетег-аґа приїздив до Добруджських і Буджацьких країв, заповідаючи, щоб були готові, бо на весну сам хан особою своєю рушиться. Від Хмельницького безнастанно приїздять посли до Буджацьких Татар, з слізми просять, аби йшли. Але ті відповідають, що до Юра руського не можуть виступити. Супроти того Лупул радить Потоцкому всіми силами постаратися закінчити війну з козаками, поки поспіє татарська поміч.

В другім листі, з 2 квітня, повідомляючи про переїзд через Молдаву турецького посольства до Хмельницького (про нього зараз будемо говорити), Лупул переказував такі відомости, що хан спочатку має намір післати Хмельницькому в поміч 15 тис. кінноти, але потім довідавшися, що Польща ладить великі сили для поборення Козаччини, він постановив іти сам з усіми силами і призначив день походу на 19 березня (н. с.) – тільки воєвода міркував, що великі сніги, спавши в ті часі, мабуть затримали сей похід ¹³).

В Польщі оповідали, що нуреддін-султан, висланий ханом наперед з 16 тисячами Татар, дійшовши до Молдави, тут розхорувався й дальше не міг іти (потім скоро помер). Військо його вернулось назад. Хан сам був хорий і тому не скоро вибрався, а без нього Хмельницький не хотів починати війни ¹⁴).

З листів привезених гетьманові з турецьким посольством з Очакова, видко, що гетьман тримав там своїх резідентів: були се тоді Матвій Білошапка й Іван Нестеренко, що мали пильнувати скоршої експедиції татарських помічних полків. Були в тім якісь непорозуміння, якісь інтриґи: Армадан-бей перекопський жалується, що Велі-аґа каймакан, "нецнотливий чоловік”, був стримав Татар від походу, а тепер султан (нуреддін, очевидно) вже рушив з Криму (пишеться се в лютім). Резіденти, під диктат ханського Бек-мурзи, пишуть гетьманові, щоб він прислав від себе листа про приспішеннє, бо Бек-мурза від хана має наказ не йти далі Ташлика, а такий лист гетьмана дав би йому притоку йти в поміч козакам як буде потреба ¹⁵). В сих невязках і проволоках могло бути не без руки воєводи Лупула, а через нього – самого гетьмана Потоцкого, що всяко старався розвести Турок і Татар з Хмельницьким.

В московських актах, в перекладі, заховалися листи хана, його візира і скарбника; вони не мають ближчих дат, але заховалися серед актів 1651 р. і могли бути привезені піддячим Степановим, що мав дорученнє дістати польсько-татарську кореспонденцію в справі походу на Москву. Хан і його міністри просять гетьмана не турбуватись і вповні покладатись на поміч Криму – хан ні в якім разі не відступить козаків, він посилає зараз відділ під проводом Канмамбет мурзи, а через місяць піде головне військо, 100 тисяч вояків ¹⁶).

І гетьман вичікував, стоючи в Білій Церкві, поки його військо не виголодило околиці.

Гадяцькі старці оповідали в московських городах, що 26 березня прийшов до гадяцького отамана Кузьми Гарбаря гетьманський лист, щоб з городів “усеї України” посилали до Білої Церкви провіянт, “бо там на хліб скудно” ¹⁷). Татари стоять на подільсько-волинськім пограниччу (Константинів, Хмельник, Синява, Межибож, Бар). Инший козацький корпус (провідником названий Пушкар, але се не вірно) з Ногайськими Татарами під Чорнобилем (відти походив той сотник, зловлений під Чорнобилем, що його оповідання ми бачили вище).

Перед Великоднем, в перших дня квітня н. с. коли польське військо, під наступом побожської козацько-татарської армії відступило з-під Бара до Камінця, Хмельницький з Білої Церкви пересунувся на полудневий захід, як заповідав Мисловскому -до Животова, недалеко від полкового города Кальника, приблизно 100 клм від Білої Церкви. Чи то щоб бути ближче до подільського театра війни ¹⁸), чи щоб наблизитись до тої дороги, якою мав прибути хан, котрого він виглядав, – а головно очевидно хотів перемінити свій провіянтовий район, після того як білоцерковський був так ґрунтовно випорожнений, як то ми тільки що чули ¹⁹).

Сюди, до Животова в велику пятницю, 7 квітня н. с. прибуло турецьке посольство. Воно привезло звісну нам султанську грамоту з кінця лютого, з обіцянкою ханської помочи, парадні убори і шаблю, даровані султаном новому васальові, і цілу купу ріжних листів – від царьгородського патріярха і від ріжних царгородських і очаківських, турецьких і татарських достойників, що обіцяли приспішити висилку військових контінґентів. Звісні нам Греки – дипльомати з табору Хмельницького – доносили московському цареві, що “посол прийшов з тим: скільки гетьманові буде треба війська, він йому пришле: пришле від мунтянського князя Матвія десять тисяч, і від молдавського володаря, воєводи Василя десять тисяч, і з ними трьох башів”. А гетьман відповів: “У нас і свого війська багато, султанові за його любов бю чолом і дякую, а край і так знищений” (від війська – нічим буде утримати тих отоманських васальних полків) ²⁰).

В Варшаві також оповідалося, що султан “під карою смерти” наказав господарям Валахії й Молдавії, аби помагали Хмельницькому; але, мовляв, молдавський відповів, що буде триматися того, хто переможе. Так що за нього були певні; більше боялися Ракоціїв, з огляду на пляни молодшого Ракоція на польську корону ²¹). Рудавский наводить лист Хмельницького до Ракоція, нібито перехоплений Поляками: він закликає Ракоція до спішного походу на Краків, щоб зайняти все Підкарпатє користаючи з виїзду шляхти в посполите рушеннє. Сіляді думає, що польські круги дійсно ширили такого листа, підробленого від імени Хмельницького ²²). Але Рудавский взагалі занадто свобідний в своїй літературний манєрі автор, щоб дуже покладатись на таке оповіданнє.

Примітки

¹) Маю його в двох копіях. Вписав його до своїх записок з своїми замітками Ґоліньский, на с. 463, серед звісток з місяця травня, під заголовком: "З України з обозу новини”, і воно ж в ркп. 41 збірки Русєцких с. 147 дд. Оповідається про Мисловского весь час в третій особі.

²) Тільки дещо навів з неї Липинський, Z dziejów c. 430, 527.

³) У Ґолін. 25.

⁴) Слова Хмельницького посол старається віддати в автентичній українській формі, хоч се не дуже йому вдається і репліки гетьмана подаються мішаниною польських і українських слів; я дещо з того “кольору” заховую.

⁵) Ґол. da bole і (не читко).

⁶) Potwarzac Рус., powtarzac Ґол.

⁶) Сі слова сильно покручені, і до них Ґолиньский, очевидно від себе, додав таке міркуваннє: "се немов провіщаннє – аби його шукали або в Животові або в гробі”.

⁷) trzyma – Рус., trwozi – Ґол.

⁸) По тексту повинно бути навпаки: було перед тим тяжче, тепер лекше.

⁹) Помилково: Румейко.

¹⁰) Інструкція (“память”) Степанову надрукована в Архиві Ю. З. Р. III. IV с. 567 з великими прогалинами у вступі і без дати; але дата 1 березня, с. с. есть в Малорос. прик. 1651 справа 6.

¹¹) Кілька імен занадто зіпсованих або непевних пропускаю.

¹²) Haraczko.

¹³) Лист сей переказує нунцій, Жерела XVI с. 114.

¹⁴) У Ґоліньского, c. 458, під днем 2 травня.

¹⁵) Архив Ю. З. Р. III. IV. с. 559.

¹⁶) Акты Ю. З. Р. III с. 458.

¹⁷) Білгор. ст. 323 л. 333.

¹⁸) Від Животова до Бару навпростець коло 125 клм.

¹⁹) До сього стояння під Животовим очевидно належить звістка, з значним спізненнєм записана нунцієм, що Хмельницький під Кальником (від Кальника до Животова коло 4 миль) зібрав і привів до порядку своє військо і чекає за тиждень, найдалі за, два тижні Татар. – Рел. 13 травня, с. 116.

²⁰) Акты Ю. З. Р. III с. 451. Theatrum Europ. 76.

²¹) Жерела XVI с. 115.

²²) Рудавский с. 73. Transsylvania І с. 160.

УКРАЇНСЬКО-БІЛОРУСЬКІ ВІДНОСИНИ, ОРІЄНТАЦІЯ БІЛОРУСИ НА КОЗАЧЧИНУ, ОПОВІДАННЯ АФ. КРИЖАНОВСЬКОГО, ПОЛІТИКА НЕЙТРАЛЬНОСТИ, ПОЗИЦІЯ ЯН. РАДИВИЛА, ЧУТКИ ПРО ПЕРЕМИРЄ УКРАІНСЬКО-ЛИТОВСЬКЕ.

З приводу Радивилового посольства до Хмельницького я мушу ще спинитися на українсько-білоруських відносинах і на козацькім білоруськім фронті.

Після того як Хмельницькому і козаччині, не вважаючи на всі бажання, не вдалося в компанії 1649 р. затримати в. кн. Литовське в тій нейтральній позиції, яку воно до певної міри взяло було в 1648 р., і білоруські землі на короткий час стали ареною козацьких операцій, серед української і білоруської людности в. кн. Литовського видимо піднявся великий інтерес до української справи. Постанова Зборівського трактату про скасованнє унії і реституцію православній церкві всіх бенефіцій, які їй коли небудь надавали, схвилювали многострадальні православні круги в. кн. Литовського, і козацьке військо, козацький гетьман і його старшина відразу виросли в їх очах на богоданних протекторів православної віри і руського життя Білоруси так само як і України. Політика гетьмана й війська – шукати протекції й інтервенції московського царя для розвязки відносин до Польщі, в звязку з сим теж мусіла зробити сильне вражіннє. На Білоруси підіймається фермент, який вповні дав себе відчути потім підчас українсько-московської окупації 1654-5 рр., а в козацькій кругах – серед українського уряду, краще сказавши, наростає переконаннє, що Білорусь повинна перейти, і готова перейти під козацьку протекцію, і при першій можливости мусить бути включена в рамці Козацької Республіки, принаймні сумежні білоруські землі. Використовуються всі сприятливі обставини для поширення козацької орґанізації і народнього повстання в сих сумежних землях, і хоч за недостачею матеріялу ми тільки епізодично можемо слідити за сею роботою, її загальний характер вирисовується перед нами зовсім ясно.

Підчас побуту послів Пушкиних в Варшаві їх посольство між иншим завязало в місяці липні н. с. зносини з делєґатом виленського брацтва, виленським купцем Гнатом Лискевичом, що приїхав до Варшави в справах віри. Він заявив членам посольства, що його “прислано з Вильни, постановою всього брацтва людей православної віри просити короля, аби він згідно з його договором з Б. Хмельницьким звелів відібрати від уніятів церкви, які перед тим були благочестивої православної віри”. Поясняв послові, що на те було вже “королівське повеліннє”, “тільки пани-рада чинять в тім проволоку і грамот тих не випускають”. Виленські братчики, мовляв, збираються в тій справі посилати до гетьмана, і певні що гетьман і все військо Запорозьке того не потерплять і постоять за віру. При тім він показував послам реєстр козацьких полків – зложений очевидно на підставі офіціяльного реєстру 1649/50 р., і вірші зложені в похвалу Хмельницькому і Виговському – очевидно навіяні віршами на герб Хмельницького, котрим був прикрашений той офіціяльний реєстр. Вірші дуже нескладні (дуже, що правда потерпіли при переписуванню їх московськими писарями, що видно поправляли їх по свойому) ¹), і змістом вони досить бідні, – але дуже інтересно бачити як козацький гетьман представляється тут в ролі великого протектора православної віри, голови Руського народу, відновителя діла Володимера Великого (“виною синів Володимерових Росія упала, з Хмельницьких при Богдані на ноги устала”). А поруч нього другий провіденціяльний муж – Іоан Виговський його помічник і ученик (“понеже Богдана Дух святий умудряєт, Іоана мудрости Богдан научаєт”) і вони вдвох визволяють військо, Руський нарід і православну віру.

Лискевич оповідав, що сі похвали Богданові друкуються в Вильні ²), і можливо, що дійсно таке виданнє тоді приготовлялось, як captatio benevolentiae гетьмана і його всесильного писаря, в звязку з задуманим посольством до Запорозького війська в справах руської віри. Але як таке виданнє бібліоґрафам не відоме, так і такого виленського посольства до гетьмана не знайшов я слідів – хоч се не значить, що не було ні одного ні другого.

Що орієнтація на Козаччину і Хмельницького стояла далі, посвідчують відомости принесені до Москви Афіногеном Крижановським, в його приїзд до Москви в квітні. Правда се свідок не дуже авторитетний – безсумнівний авантюрист і пройдисвіт ³), але в тім, що він оповідав, далеко не все було вигадкою. Він представлявся сим разом, як ігумен полоцького монастиря Воскресения, висланий кількома місцевими монастирями (брацьким полоцьким в тім числі), щоб заручитися дозволом перейти їм до московських монастирів на випадок, коли б Поляки перемогли козаків в тій кампанії, що почала розграватись. На допиті він росповідав, що їм, Білорусам ⁴), приходить ся тяжко. На всіх соймиках “Римляне” галасують, що їх, православних Білорусинів, треба знищити й кінець їм учинити. Нинішньої зими, всеїдної неділі (5-12 лютого н. с.), він, Афіноген, був з другим полоцьким ігуменом у воєводи полоцького і гетьмана в. кн. Литовського Януша Кишки, і допитували ся “з многим прошеннєм”, що з ними буде – бо він хоч і римської віри, але чоловік добрий, старий і богобоязливий. Дійсно, він се їм відкрив: король і вся Річпосполита так постановили: як тільки вони Хмельницького знищать, тоді вирубають і всіх Білорусців до одного, “с ссущими младенцы”; церкви божі й нанастирі спалять і полишать самих Римлян. Про се він знає, бо на всю Литву він перший чоловік, і племінник його, гетьман Януш Радивил, так йому писав, – тільки Кишка не дає на се своєї згоди.

Зносини з козаками їм всяко утрудняють: “до Київа їх, Білорусців, нікого не пускають, аби вони з Хмельницьким не побачились, і в чім небудь з ним не порозумілись (ни о чем с ним не мыслили)”; приходиться вести зносини потайки, і вони таки “с Хмельницким ссылают”, і про все дають знати.

Коли великим постом прийшла до них вість, що Хмельницький хоче цареві присягти, і цар післав йому великі гроші, тоді Білорусці християнської віри, всякого чину люде – духовні і світські, бурмістри й райці – котрі православної віри, дуже тому зраділи і постановили також триматися Москви, в надії, що Москва прийнявши Хмельницького, прийме й їх. Тепер король післав своїх послів: Вітовского й Обуховича, домагатися від царя, щоб він присяг на тім, що не прийме Хмельницького “й инших Білорусців”; а коли цар не присягає, тоді король половину війська пошле на Хмельницького, а половину на Москву. Так от його, Афіногена, післали просити царя, щоб він їх прийняв в свою оборону, а Ляхам не видавав, бо коли тепер Ляхи переможуть Хмельницького і козаків, то їм, православним, всім буде погибель. Нема у них в такім разі иншої надії крім царя. Краще нехай тепер же вишле своє військо. Афіноген знає певно, що в такім разі “Білорусці”, скільки їх єсть, всі стануть на Ляхів, як оден; збереться їх зо сто тисяч чоловіка.

Сили Хмельницького, разом з Татарами, Афіноген рахує на 100 тисяч, литовське військо на 200 тис., польське на 250! Польське військо збирається не далеко Зборова на Поділлю, в шести милях від війська Хмельницького. Друге військо Хмельницького збирається від Стародуба до Любеча, щоб не пустити Литовського війська за Дніпро. “А Хмельницький став на тім: доки король не віддасть їм усіх православних церков і церковних маєтків, що вони забрали на свої костели, і з ними не розмежуються (“с ними в землях рубежа не учинит” – не вилучить православних земель в “удільне князівство” як говорили в Польщі) і не признає за ними вільностей даних попередніми королями, – доти всі Білорусці і Черкаси, Волинці і Подоляни будуть з ними (Поляками) битись, доки їх стане – “бо вони в православній вірі всі тверді і неодмінні” ⁵).

З свого боку московські вістуни теж не раз мали нагоду переконатися, як білоруська людність ставилася до козацького наступу. Стрілець, що в червні відвозив за границю польських послів, чув у Дорогобужі, що всі Поляки, урядники і Євреї повтікали з повіту до Смоленська, щоб там відсижуватися, а міщанам дорогобузький бурмістр казав, що як козаки підійдуть, то їх треба стрінути з іконами і з хлібом, бо битись нема чого і відсижуватися нема де ⁶). Гонець Старий, що того ж місяця переїздив через Білорусь до Варшави, записує, що в Дорогобузькім, Більськім та инших повітах селяне (“пашенные мужики”) між собою говорять, що до них переказують запорозькі козаки, аби вони жили на своїх місцях і не боялися козацького приходу. Бо козаки їм не будуть робити ніякої шкоди: вони тепер під царською рукою і всі городи й міста здобуватимуть під царську державу. Селяне покладаються на те, лишаються на місцях, і козаків ні трохи не бояться. Православні ж міщане і шляхта (посацкие жильцы и уЂздные люди) трівожаться коли Ляхи козаків переможуть, то їм або смерть прийняти або лядську віру; бо на них думають, що вони всі були в порозумінню з козаками. Коли козаки Ляхів подоліють, то всїх пограбують; але нехай уже подоліють козаки: хоч заберуть у них пожитки, але душам не будуть шкодити і не знущатимуться. ⁷) Дорогобужський поміщик Филон Засєцкий оповідаючи про ватагу Окші, що ходить по Литовській землі з козаками і великі шкоди чинить шляхті, поясняв, що шляхта загалом тікає до кріпких міст, а селяне розбивають панські двори й тікають до козаків ⁸). Коли потім козаки з'явилися в Рославськім повіті, місцеві селяне поприставали до них в великій скількости і разом з ними побили польський під'їзд висланий з Смоленська, і т. д.

Хмельницький, поки було можна, старався не зачіпатися з панами в. кн. Литовського. Стараючись утримати їх в нейтральности, а тепер іще носячися з плянами зробити свого сина свояком їх шефа, Януша Радивила, він і з иншими маґнатами, видима річ, старався підтримувати добрі відносини, вигожючи їм чим міг. Між документами, які я маю в своїм розпорядженню, єсть цікавий лист підканцлєра в. кн. Литовського Казимира-Льва Сапіги – маґната дуже бучного і до козаків мало прихильного; він настільки характеристичний для тодішніх відносин, що я вважаю потрібним навести його в цілости (в перекладі):

Мій велико-милостивий пане гетьмане війська й. кор. милости Запорозького! Що мині ваша милость був обіцяв при торішнім договорі під Зборовом, скоро було сповнено: Чорнобильська маєтність і волость моя скоро була звільнена від залоги полку війська й. к. м. Запорозького, і вже в ній давніший порядок господарства відновився, і убогі люде дякуючи Богові заробляють собі спокійно на хліб, як перед тим його заживали. А хоч від сусідніх міст, особливо від Горностайполя траплялися безправства і своєвільства підчас торгів в Чорнобилі, так що поспільство і люде почали були вистерігатися тих чорнобильських торгів, але давши знати полковникові київському, отримав мій староста чорнобильський всяку сатисфакцію, і вже мої піддані мають спокій. Тому я за ласку і добру приязнь в. мсти будучи вдячен дуже дякую за її докази і навзаєм хочу за те відплатити в. мсти моєю прихильністю. Але що згадана моя маєтність лежить на самім шляху, віддана на особливу ласку (діскрецію) військових людей, що тудою переходять, то я бажаючи забезпечити моїм підданих ще ліпший спокій, дуже прошу у в. мсти відкритого листа до реєстрових полків, для котрих убогі люде будуть складатись, відріжняючи докладно своєвільних і непослушних ⁹). Надіємося на Бога, що він як Пан і Отець дозволить нам всім заживати трівкого спокою в нашій спільній вітчині, на пострах неприятелям й. кор. милости і Річипосполитої і на високу славу народів світу християнського. А затим приятельській ласці і приязни в. мсти пана (мого) себе поручаю. Дано в Берестю 26 новембра 1650 р. Вашій милости, мойому мил. панові всього доброго зичливий приятель і слуга Казимир-Лев Сапєга, підканцлєр в. кн. Литовського ¹⁰).

Неправда ж, цікава і повна задоволеність з козаків сього литовського королика, і його більш ніж чемний тон в відносинах до запорізького гетьмана? Відносини істинно добросусідські, і безсумнівно маґнати в. кн. Литовського були заінтересовані такі відносини заховати. Але щож! король і двірські круги конче напирали, щоб в. кн. Литовське в повній мірі прийняли на свої плечі тягар горожанської війни – хоч воно й уважало її, досить справедливо, за річ властиво до нього не належну. Як ми бачили вище, в плянах військових операцій против Козаччини в. кн. Литовському уділялась участь дуже поважна: варшавський сойм ухвалив довести литовське військо до 18 тис. (тим часом як Корона мала поставити 36 тис.) ¹¹).

Відповідно до того Хмельницький – хоч всяко старався дійти до порозуміння з маґнатами в. кн. Литовського, і особливо з Янушом Радивилом, фактичним комендантом його військових сил, – вважав потрібним відповідно забезпечити Україну з тої сторони, і призначив на се північні полки: Чернигівський, Ніжинський і Київський, визначивши їм мобілізацію на заговини, разом з полками мобілізованими на західню границю ¹⁴), а заразом всяко старався подвигнути московське правительство до якої небудь діверсії з своєї сторони. Сі воєнні заходи Хмельницького були в Польщі звісні, оцінювались дуже серіозно; в Варшаві на весну говорили навіть, що Хмельницький сам з головними силами обернеться на Литву ¹²), а коли стало певно відомо, що він пішов на Волинь – що він послав на Литву свого сина Тимоша. Підчас коли “робилася опінія” про великі воєнні успіхи над козаками, в місяці березні й квітні, оповідалося, що литовське військо погромило се Тимошове військо, так що він тільки з горсткою козаків утік, або попав живцем в полон, і се змусило й старого Хмельницького припинити свій наступ, і т. д. ¹³).

Але в дійсности “Литва в тім часі нічого не зробила, і робити не хоче”, як зазначив оден більш критичний дописувач, в відповідь на сю “силу вигадок про литовське військо” ¹⁴). Шляхта в. кн. Литовського ще слабше давала гроші на наєм вояків на війну з козаками, ніж польська, і в розпорядженню Радивила – як оповідає його “Коментарій”, було всього тільки 4000 старих вояків, та й тим іще треба було заплатити за попереднє, перше ніж би вони дали рушити себе в новий похід. Тому що виплата була визначена на 9 травня в Минську, вояки не хотіли віддалятися від сього джерела благодати, і Радивил до того часу не міг нічого почати. Хоч деякі загорільці добивались, щоб зараз же з кінцем зими, паралєльно з наступом коронних військ, рушити й собі за Дніпро, Радивил справедливо відрікався такої авантюри. Так само на жаданнє коронного гетьмана Потоцкого – вивести литовське військо на українську границю, щоб скомбінувати свої операції з наступом коронного війська, він відповів, на початку березня, рішучою відмовою, посилаючися на те, що в сім знищенім краю він не зможе прогодувати ні вояків ні коней, і не може нічого почати, поки відповідно не приготує всього ¹⁵).

Але до того часу треба було якось протягнути, так щоб ані не входити в яке небудь порозуміннє з Хмельницьким – чого власне хотів той, але сього не можна було зробити без рішучого розриву з двором і короною, – ані не стягати на в. кн. Литовське козацького наступу. Так дійсно і маневрує некоронований король Литви, доволі неперебірчиво використовуючи бажаннє козацького гетьмана задержати приязні відносини з ним, і за помічю миролюбних жестів протягає сі приязні відносини до того моменту, поки він буде готов. Такий ото характер мало його посольство до Хмельницького, описане вище, в двадцятих числах березня н. ст. В переказаній вище реляції Радивилового післанця не говориться нічого, що він говорив від імени литовського гетьмана, переказується тільки вдоволеннє козацького гетьмана, що зносини відновлюються знов, і його дорученнє: “Скажи пану гетьману свому, нехай на нас не наступає! ми мир з Литвою маємо – нехай нас не зачіпає, бо лихо будеть!” ¹⁶). Очевидно, з свого боку сей Радивилів післанець, в виразах можливо незначущих (бо і без того, як ми бачили, на Радивила були підозріння, що він накладає з Хмельницьким та Ракоцієм, і треба було вистерігатися всього, що могло б його патрона компромітувати), постарався підтримати в козацькім гетьмані й старшині сю ілюзію можливости затримати підчас нової війни з Короною сепаратні, добросусідські відносини з Литвою.