Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 1"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 70 страниц)

В результаті з'явилася поголоска (може й навмисно пускана), що між Литвою і Козаччиною сталося замиреннє, перемирє – і термін його означувано: до Зелених свят (дня Св. Духа) ¹⁷). Але більш проникливі політики тоді ж цілком ясно уявляли собі, що підтримуючи добрі відносини з Хмельницьким і дипльоматичною дорогою запобігаючи наступові козаків, Радивил “козаків своїм писаннєм обманює” ¹⁸).

Примітки

¹) Привівши їx до можливого порядку, я подам їx в додатку до сього тому, коли місце позволить.

²) “А сколько у гетмана у Богдана Хмельницкого полков и что в них людей, и какими ево похвалами, Богдана, славят і печатают в книгах, и то у него, Игнатія, списано” – звідомленнє посольства Пушкиних, Польскі справи 1650 р., ст. 3, під днем 30 червня (ст. ст.).

³) Про нього спеціяльна студія ак. Харламповича, в збірнику на честь проф. Корсакова: Афиногенъ Крыжановскій. Изъ исторіи культурного вліянія Зап. Россіи на Восточную, 1913.

⁴) Тут сей термін вживається в московськім розумінню: православної людности Білоруси й України, окремо від Черкасів – козаків.

⁵) Польські справи 1651 р. столбець 6, приїзд до Москви Аф. Крижановського, під днем 10 (20) червня.

⁶) Польські справи 1651 р. столб. 1 б., л. 43.

⁷) Польські справи 1651 р. столб. 7.

⁸) Тамже. Але бувало й инше. Піддячому Куликову оповідали, що коли “панья Синявская” приїхала з України до своєї Шкловської маєтности, то “Жидов всех выбила вон из города, а сказала им, что за них все государство погибло; а подданым своим в городе Шклове приказала, как козаки придут под город под Шклов, и они б де их в город пустили и с ними не противились”. – Столб. 1 б. л. 224.

⁹) Місце не зовсім ясне: Ktorym sie składac ludzie ubodzy bedą mogli y rozeznac bespiecznie swawolnych z nieposłuszenstwem.

¹⁰) Дві копії: з королівського архиву і з Несвижського архиву Радивилів в теках Нарушевича 144 с. 1012 і 1015.

¹¹) Див. вище с. 164.

¹²) Реляція нунція з 18 березня – Жерела XVI с. 110.

¹³) Шведський посол Маєр, ідучи до Криму, чув в останніх днях лютого ст. ст. в Замостю, що Тиміш, висланий з 50 тис. козацького війська на Литву, цілком погромленний Радивилом: Радивил гонив за ним під Мозир і тут узяв його самого в неволю, а козаків його вирубав (Архив Ю. З. Р. III. VI с. 51). Воєвода Лянцкороньский пише 17 березня, в паралєль польським успіхам на Побужу: “Військо литовське знищило сина Хмельницького, вирубало Київ, а сам Хмельницький втік з кільканадцятьма коней”.

Якась пані Стальска з Мартинова 4 квітня: “Підчас коли Хмельницький готував війну против наших, дано йому знати, що сина його з козацьким військом, що він, Хмельницький, був послав на Литву, литовське військо на голову розбило, самого сина Хмельницького і кількасот старших козаків живцем спіймало. За такою відомістю Хмельницький, боячись литовського війська, замісць на наших наступати, сам відступив між води недалеко Білої Церкви і там міцно заложився” – збірка Русєцких 31 ст. 131 і 137. Сі звістки про Тимошів похід на Литву пішли до заграничної преси (кілька звісток з французьких газет у Смирнова с. 261, Theatrum Europ. 75), і Коховский з пізнішої перспектива уканонізував їx, написавши, що Хмельницький спочатку післав на Сіверщину свого сина, щоб стримати литовське військо від помочи польському, а потім на його місце вирядив Горкушу – с. 280, Pamiętniki II с. 200.

¹⁴) “Про литовське військо сила вигадок (рlоtек), я більше вірю варшавському листові – мав я потім нові, і пишуть, що Литва нічого не зробила і робити не хоче нічого”. – Русєцьких ркп. 31 ст. 133.

¹⁵) Commentarius вид. 1653 р. с. 96-8, Kotłubaj c. 166, Смирнов с. 258.

¹⁶) Вище с. 213.

¹⁷) Напр. торопецький торговець, побувавши за кордоном, оповідав 25 квітня: Радивил стоїть обозом в Борисові, инші частини в инших його місточках – бо з Хмельницьким взято перемирє до св. Духа” – у Смирнова с. 259-60. Місяць пізніш инший вістун, побувавши в Смоленськім повіті, дав такі звідомлення: “У Поляків був з козаками бій на Николин день (19 н. с. травня), а було умовлено, щоб до Духова дня не ходити в бій. Та Поляки хотячи несподівано побити Черкасів, пішли в бій, і Черкаси побили Поляків. Білгор. віст. столбець 1651 р. с. 389, реляція з 28 травня (н.с.).

¹⁸) Так говорили торгові люде з Мени, що приїздили до Сівська 14 травня с. с.: литовський гетман Радивил стоїть з військом, але головну частину післав в поміч Полякам, а до Хмельницького пише, щоб козаки в литовську сторону не ходили, і не зачіпали, – він козаків тим писаннєм обманює – у Смирнова с. 259.

ПРИПЕТСЬКИИ ФРОНТ, ПОВСТАННЯ, ОБЛОГА ГОМЕЛЯ, КОЗАЦЬКЕ ПОСОЛЬСТВО У РАДИВИЛА, ПОЛЬСЬКІ ЗАХОДИ ЗА СУБСИДІЯМИ.

Хмельницький з старшиною, відима річ, теж не робили собі великих ілюзій що до щирости чи льояльности литовських маґнатів, тільки поки можна було утримувати в спокою північну границю, вважали се користнішим, ніж викликати війну. Звісний нам бранець Половко оповідав (правдоподібно в первій половині квітня), що козацькі війська, розложені на литовській границі, мали “виразний наказ” пильнувати границі і не чинити наїздів (“аби тільки Дніпра пильнуючи далі не витикались”).

Але сей наказ, який би він виразний не був, не дотримувався дуже риґористично, і козацькі ватаги часом переходили границю, й навпаки се траплялось, судячи з тих досить припадкових (і не дуже докладних) відомостей, що приносились вістунами, або виринають в сучаснім листуванні ¹). Кожна сторона звичайно в такім випадку твердила, що вона була спровокована, і таким чином навіть сі інциденти начебто підчеркували основний принціп охорони границь без переходів граничної лінії, що протримався до середини червня – коли Радивил проголосив кінець такого неписаного перемиря. Полки Чернигівський і Ніжинський тримали границю на Дніпрі і на Лівобережжі, полковники київський з поліським держали границю на Припети; з ними був також відділ Татар, не великий ²). Згаданий Половко, що сам був ніби то сотником в Чорнобилю, називає на Дніпрі граничним пунктом Любеч – там “списалася сотня міщан любецьких, що неустанно стереже міста, а козаки по селах”; на правім боці Чорнобиль – тут якийсь бувший домініканин являється орґанізатором місцевого повстання; в тилу – козацька сотня в Горностайполі, провідники повстання при першій можливости збираються захопити Мозир ³). Се викликає превентивні заходи з боку пограничних литовських сил. Я спинюсь тут на сих операціях – аж до формального проголошення війни Козаччині з литовської сторони.

При кінці травня полковник Павша, що держав сторожу на Припети – на перевозі в Бабичах, доносить про марш полковника Горкуші, що стояв в Норинську, в Овруцькім повіті – іде на схід для сполучення з київським полковником, що стояв у Лельові. Павша вважав очевидно сей марш загрозливим, і перейшовши Припеть почав громити козацькі й повстанські ватаги – в Павловичах, Мартиновичах і нарешті під містечком Зубанем, в трьох милях від Чорнобиля мав більшу сутичку, але боячись щоб Горкуша його не зайшов з тилу і не відтяв від Припети, відступив назад. Після того він вислав кілька роз'їздів – під татарський відділ, що став був під Овручом, але відійшов під Корець, діставши наказ від Хмельницького; роз'їзд застав в Овруцькій околиці, під Норинськом, в Велебличах “городових отаманів”, що збирали на Орду від кождого дому по 12 золтих – що хлопи дають з великою охотою”. Другий розїзд ходив на Словечну, де був став київський полковник з Горкушою, окопавшися против литовського війська, що стояло під Бабичами ⁴).

Повстаннє тим часом поширювалося в порічю Припети. Турівський староста повідомляв, що його волость збунтувалася ціла – вичисляє низку місць ⁵). Се мабуть було причиною, що з кінця місяця Радивил рішився знищити сю надприпетську козацьку заслону, але офіціальний привід дав такий, що вона загрожувала його литовській заслоні. “Маючи відомість – доносив він королеві 9 червня – що Антін полковник окопався з кільканадцятьма тисячами в 4 милях від Бабичів, щоб прогнати наших людей з сеї переправи – одинокої що її можемо мати на Припети – я рішив удати, ніби то ми хочемо йому заходити в тил, показавши йому наші хоругви в тилу, а потайки зібрати всю силу на фронті. Велів одному полкові з Хойник разом з деякими поблизькими хоругвами, сполучитися з полком, що стоїть у Бабичах і рушившися спробувати щастя ⁶). Припускаю, що неприятель, покладаючися на свої сили і окопи, буде почувати себе безпечним з сеї сторони, а помітивши, що військо рушило з Бабич, певно поспішить за ним, і вони його зможуть за божою помічю щасливо атакувати на переправі. Коли се вдасться, ми мали б усе забезпечене до самого Чорнобиля – де стоїть немала їх залога, і що раз збільшується. Тоді б лишилося, зібравши військо, йти на столученнє з військами в. кор. мил., і на очах в. кор. мил. сповнити свій обовязок” ⁷).

Але в сім пляні зайшла проволока, тому що саме в сей момент сіверська козацька заслона заатакувала великими силами пограничний Гомель, і Радивилові прийшлося кинути всі свобідні сили туди. Чернигівський полковник Небаба, що командував сим сіверським фронтом, пояснив потім сей напад так, що його викликала гомельська залога своїм нападом на Яриловичі: погромили там козацьку залогу, а саме містечко вирубали й спалили. Але розміри його виправи на Гомель виходять далеко за рамці такої пограничної карної експедиції, і можливо мали власне сю мету, яку й осягли – сею діверсією відтягнути сили Радивила і стримати його від походу на Україну і від координовання своїх операцій з операціями коронного війська. На Гомель вислано 8 тисяч козаків вибраного війська, велено їм штурмувати до упаду, і в потребі спішно зажадати собі артілерії; захоплений “язик” оповідав, що здобувши Гомель, військо мало йти на Бихів і т. д. Та реляція настільки богата мальовничими історично-побутовими подробицями, що я вийму з неї все головніше.

Наступ почався 4 червня, в неділю. О восьмій годині рано, при зміні варти, побачили спершу корогву червону з білим хрестом і білою обвідкою; потім показалася друга, червона корогва, а коло неї три білі, й дві чорні і дві жовто-“облочисті”; під ними 8 тисяч козаків, кінних і піших, вибраного війська. Насамперед з-під полковничої корогви полк. Забіли вискочило з 40 коней, щоб захопити гомельських коней і людей що при них були; инші стали в порядку за огородом і садами і стояли зо дві години. Оден з них виїхав на герц, викрикуючи по татарській “гала-гала”, але оден з залоги влучив його коня в голову. Потім так з півгодини надійшло піше військо, під проводом полковників Литвинка і Поповича, і забралося зараз до сипання шанців з усіх сторін, кіннота ж розбіглася чатами по селах, а 400 стали сторожею на всіх дорогах, на кілька миль наоколо. Над вечір вибили на бубнах гасло: Базавлук ⁸). Піхота не схотіла в ночи йти на штурм, бо втомилися на ноги, тільки сипали шанці, і весь понеділок копаючи зближалися під паркан. А старшина тимчасом відсилала до Ярилович коней і волів і всяке добро, що набрали у доохрестної шляхти. В північ з понеділка на вівторок пішли на приступ “по четверо”. Залога і міщане їх відбивали; подекуди вони прийшли так щільно під паркан, що обухами вибивали з рук мушкети, виставлені в стрільниці, а в одній “кватері” вскочили до середини і почали бити челядь, але військо збігшися їх відбило. Особливо сильний натиск був на укріплення “од Пречистої” що їх перебіжчик міщанин вказав їм як найслабші; але вся піхота збіглася туди і відбила приступ.

Ві второк козаки попробували виманити залогу на вилазку: підняли крик і галас, щоб її здурити, ніби то надходить їй поміч: відступивши під ліс то наступали з хоругвами то знов відступали, по кілька разів починали з лісу стріляти і марш німецької піхоти вигравали, але комендант залоги не попався на сю “фінту”, залоги з міста не випустив, і так день обійшовся. З особливою детальністю реляція оповідає, як ловили козацького язика. Начальство веліло конче дістати, і оден “жолдак” ухопивши за ковнір козака, що ліз на паркан, став його тягнути; побачивши се козаки почали стріляти йому в голову, аби не дістався живий, але замісць нього трапили в руку “жолдака”. Одначе той козака не пустив, а тимчасом другий ухопив його, а десятник зробивши аркана, заарканив козака і став його тягнути до гори. Поки його тягли, козаки тричі трапили в нього, але все таки він був настільки притомний, що коли його витягли, він зараз все докладно оповів: “Полковник Небаба вибрав 8000 кінних козаків і роздав їх полковникам, щоб дішли до Гомеля, а по 4 курені лишили при арматі; полковник Пободайло також післав своїх людей, але сам не пішов. Виправляючи козаків Небаба їх так “благословив”: “Пойдіте молодці, дородниї голови, і добувайте тих міщан Ляхів у Гомелю. Добувши їх в пень вистинайте, місто спаліть, а потім ідіть до Бихова, його добувайте, а Могилівцям кривди не чиніть! А коли б до трьох разів Гомеля не добули, тоді вскок до мене по армату присилайте” ⁹). Сі зізнання, каже автор, були вповні справедливі, бо вівторок по штурмі Забіла зараз післав по армату до Небаби.

В середу знову цілий день готувалися до штурму, зробили 14 гуляй-городин і обтикали їх зеленим галуззям. Коли наступила ніч, заточила 4 гуляй-городи до Чичерської брами, а 3 приточили близько самого мосту, а самі, посуваючи гуляй-городи, йшли мовчки, а коли стріляно, лігши на землю кричали: “Абе!” Та коли звелено густо вдарити до них з гармат і мушкетів, зараз їх викурили з усіх гуляй-городів. Литвинко й Попович з Олишиним(!) полком в Гомельку разів з 15 штурмом приступала, і кожного разу як пушкар з старого замку вдарить з гармати або з гаківниці, зараз ішли в розсипку: кидали гуляй-городи: так то йшло до самого сходу сонця. І як уже кидали штурм (оповідав язик), віддано Забілі лист від Небаби: в нім був наказ в день і в ночи вертати назад ¹⁰). Тоді як вони стояли на позиції, не повертаючись до окопів, всі кинулись до переправи, вплав, кіннота і піхота; та підчас тої переправи піднялась сильна хвиля, що й паром вивернуло, і богато їх потонуло, особливо тих що на дошках і колодах переправлялись ¹¹).

Небаба поясняв се потім Радивилові так, що такий він дістав наказ від гетьмана: приїхав посол з листом до Радивила, і він, Небаба, додавши листа від себе, виправив се посольство, що мало пробувати далі утримати Литву в нейтральности. Гетьман писав, що він зрозумів попереднє посольство Радивила так, що він бажає згоди з військом Запорозьким, і хоч тепер доходять до нього чутки, які говорять протилежне, він все таки не тратить надії прихилити Радивила до такої згоди, яку він бажає мати з в. кн. Литовським; нехай Радивил не помагає “панам коронним” і свому війську велить відступити від границі – тоді б і він, гетьман, відкликав до себе своє військо ¹²). Небаба в своїм листі поясняв причину наступу на Гомель так я то вище навів; просив Радивила стримати своїх людей від зачіпок і обіцяв, що в такім разі і з української сторони буде спокій. Був також лист від київського полковника: він скаржився на неустанні зачіпки і напади Павші і його полку в Бабичах; припускаючи, що се діялося без волі Радивила, просив заборонити йому таких “ексцесів”; инакше він буде змушений з лихвою то віддати – має на то досить способів ¹³).

З тим усім поїхали до табору Радивила сотник Пободайло ¹⁴), Передримирський, і Кланевський(?). Вони приїхали 13 червня, але Радивил, памятаючи, як Хмельницький приймав його посла, також не схотів приймати їх відразу: велів віддати листи одному з його офіцерів, і тільки другого дня дав їм авдієнцію. Автор реляції – дуже докладної – описує, як ті козацькі посли чули себе несміливо (може удавали, козацьким звичаєм), так що Пободайло навіть не міг ні слова пробомкнути, і його заступив Передримирський. Його привитальну промову реляція переказує в таких словах:

“Його мил. пан Богдан Хмельницький, гетьман війська Запорозького з полковниками, старшиною і всіми молодцями поклон віддають в. княжій милости; а що за матерія посольства нашого, зволив єси вже зрозуміти, в. кн. м., з листів пану писареві вчора відданих”. На се Радивил, мовляв, відповів: “Дивуюсь я тому дуже що пан гетьман ваш ¹⁵), підчас коли всі його сили звернені на війну, посилає до мене се посольство: запевняє в своїй приязни і хоче намовити, аби я відступив з своїм військом. А того не думає, що справи Литви й Корони спільні, оден нарід, одна Річпосполита, – так як би того не було! Та й Литві дали ви не добрі задатки приязни, вторгнувшися в її границі, без великої причини; повіти декотрі дощенту знищили, а инші забрали й досі тримаєте, не хотячи уступитись і вертати – як от Любеч і Стародуб, де стоять козацькі залоги, і мині тепер прийдеться там упоминатись і доходити границь в. кн. Литовського”. До того додав він загальні докори за бунт Запорозького війська проти короля, що робить неможливим які-небудь зносини, яку небудь людяність супроти нього; тільки після того як козаки покоряться королеві, можуть рахувати і на давню прихильність його, Радивила; але послам нема чого боятись за свою цілість. На се знов таки Передримирський відповів, мовляв, такою фразою: “Волен Бог да король його милость, пан ваш, котрому не противимось ані скаржемось на нього. Бо король й. м. хотів обіцяну свою ласку нам дотримати, і то все що ми “дурно” зробили – пробачити, але панове декотрі коронні не дозволяють йому того, і на те всадилися, аби нас з усім народом Руським викорінити. Через те поневолі нам прийшлось боронитись” ¹⁶).

Се було проголошеннє і приймленнє до відома війни: Литва вступала в загальний плян воєнних операцій. Деклярація Радивила мусіла б випасти ще більш різко і рішучо, якби йому була вже відома козацька діверсія на Смоленщину, що саме робилася тоді. Але вона не була ще відома: тільки другого дня козацьке військо перейшло границю, і се дійсно виглядає дивно, що мирне посольство зійшлося з таким аґресивним кроком козаччини.

По сій розмові послам велено відійти до своєї господи, поки їх одпустять. На нараді їх рішено було відправити, але затримати до того часу, коли литовське військо виступить в поле, щоб вони не могли попередити своє військо про литовський наступ. Так їx протримано більше двох тижнів, а для замилення – ще при відправі Радивил на їх очах вирядив своє військо під проводом стражника литовського Мірского на Смоленщину: на той козацький корпус, що напав на Рослав під проводом Тарасенка – се тим часом стало вже відомо. В дійсности ж військо виправлялося на Сіверщину, против Небаби, а одночасно відновляв свої операції припетський відділ. І так скінчилася литовська нейтральність.

Примітки

¹) “В маю місяці, перед Николиним днем сто чоловіків козаків ходило загоном в литовську сторону, до Гомельського повіту, і тих козаків литовські люде побили на голову в селі Єриловичах. А за тиждень чи більше перед 14 мая перейшло було Сожу на сей бік, під Єриловичами литовських людей тисяча чоловіка, і на той час прийшов на той перевіз полк. Небаба з козаками, щоб стояти для сторожі, і тих тисячу литовських людей козаки побили на голову”. – Вісти у Смирнова с. 260. Грек Павел писав 19 травня (с.с.): Радивилову сторожу козаки скрали і побили його людей дві тисячі і привели до гетьмана (під Зборів!) двох язиків: вони казали, що Радивил утік в далекі місця – Акты Ю. З. Р. III с. 451, і т. ин.

²) Акты ЮЗР. III с. 455 і вище с. 289; про поліського полковника Горкушу згадує пізніша реляція Ґонсєвского (у Ґоліньского), див. нижче, але очевидно, що він стеріг границю і в попередніх місцях.

³) Половко оповідав: В Чорнобилю монах, що був домініканом, збирає охотника, вже має їx 500 і щодня більше прибуває; сам стоїть на фільварку в Лельові, миля від Чорнобиля. Та не тільки в Чорнобилю збирає те гультяйство, але й сюди ближче виправив сотника, якогось Булавку Мозирянина, і він теж зібрав уже таку ж громаду, і коли наші (Поляки, очевидно) стали в Бабичах, він хотів на них напасти; але вислана чата перешкодила їx замислам” – у Ґоліньского с. 468.

⁴) Дві реляції Павші з 29 і 30 травня в Осол. 225 л. 365; мало ймовірно, щоб між ними був тільки оден день ріжниці: перша з них мабуть давніша.

⁵) Тамже л. 365.

⁶) З попередньої реляції Павші 30 травня видно, що сей наказ Радивил дав за кілька день перед сим: він його записує в постскриптумі.

⁷) Осол. 225 л. 375 об.

⁸) Nad wieczor na bębnach hasło wybiiali, ktore było Bozołuk, a czysluczyn bo hasle iako y u nаs był do pułnocy. Щось попсовано.

⁹) Poydyte mołoycy, dorodnyie holowy, a dobywayte tych miesczan Lachow w Homłu, dobywszy ich w pien westynayte, zadnoho nie zywiąc, miasto spalete, a potym do Bychowa idete, oneho dobywayte, a iednak Mohilowcom krzywdy nie czynite. A iesli-byste do trzech razy Homla nie dobyli, tedy do mnіе po armatu co wskok przysyłayte.

¹⁰) Тут дата 9 червня, але вона неможлива, коли се було четвер рано, як виходить з оповідання – було то 6 червня.

¹¹) Осол. 225 с. 379-381. Коротка звістка про козацький наступ під Гомель також в наведенім листі Радивила до короля з 9 червня: вона написана на підставі вістей принесених одним челядником з Гомеля, що приїхав до табору Радивила в Бобруйську 7 червня; його вісти тамже ркп. 225 л. 365 об. Він потверджує, що козаки приступили в неділю (4 липня) і подає ту цифру козаків: 7000, що повторяє в своїй реляції Радивил.

¹²) Так переказує зміст листу анонімна реляція з табору Радивила з 17 червня – Осол. 225 л. 381 об.

¹³) Тамже.

¹⁴) Перед тим полковник чернигівський – поясняє автор реляції, але помиляється: Пободайло міг бути тільки замістником полковника, став ним по смерти Небаби.

¹⁵) І в привітанню посольства, і в відповіли Радивила Хмельницький не титулується гетьманом “короля й. м.”, як то було в його офіціяльнім титулі.

¹⁶) Реляція 17 червня – Ос. 225 л. 382-3. Commentarius c. 104-106. Сівські вістуни оповідали, що Пободайло з товаришами вернувся до Чернигова 26 червня с. с. (6 липня н.с.), а посилав їx Хмельницький до Радивила, щоб він з козаками замирився й дав грошей на Татар; Радивил того всього відмовив і заповів свій похід: “Ждіть мене на Петра” – у Смирнова с. 263.

ПЕРЕБІЛЬШУВАННЯ УСПІХІВ, ПЕРЕГОВОРИ З ВЕНЕЦІЄЮ, ПЕРЕГОВОРИ В МОСКВІ ВІТОВСКОГО Й ОБУХОВИЧА (ТРАВЕНЬ 1651 Р.).

В Варшаві тим часом, від перших уже вістей про наступ польського війська попробували були використати свої успіхи для знаних нами плянів на венецькі субсидії. В звязку з сим образ польського тріумфу над Козаччиною в польських урядових кругах розмальовувано як найпишнішими фарбами і щедро розмішувано правду з фантазією. Головно се робилося “для зовнішнього вжитку” – щоб зробити відповідне вражіннє на всіх причетних до згаданих плянів, і тому напр. реляції нунція дають особливо яскравий образ сього “роблення опінії”. Він пише напр. першого квітня, даючи немов підсумки того, що було зроблено в сім напрямі протягом місяця березня – від перших вісток про погром Нечая: “Успіхи польської армії з кождим днем приносять все більші наслідки. До послуху Короні привернено ціле Браславське воєводство: не тільки відібрано назад те, що козаки захопили після замирення, але й перейдено лінію і здобуто кілька міст – напослідок і Винницю, де козаки боронилися більше ніж де инде. Польське військо разом з відзисканнєм сеї країни дістало богату здобич, і так рахують, що в сьогорічних битвах порубано на куски більше як 40 тисяч козаків” ¹).

“Очищеннє Подніпровя” описується в таких рисах: “За той час піднялося 30 тис. селян, хотіли зробити діверсію й битися (з Каліновским) – але воєвода звернувся до них з рідкою гуманністю: представив їм кару що постигла Нечая та його товаришів – і що постигне таке ж їх, коли вони не покаються з заподіяних злочинів. Опамятані сими погрозами і видимою смертю, і одночасно зваблені обіцянкою пробачення і надією на спокій, вони за краще вважали віддатися на волю і ласку воєводи. Видали до рук його 500 провідників що ними командували, зложили всю зброю і присягли на стару вірність і підданство тільки королеві і республіці. А згадані провідники були покарані смертю – як того заслужили” ²).

Бачили ми вище оповідання про ту радість з якою селяне тутешні вертаються під власть своїх старих панів – воліючи мати по давньому одного пана, ніж слухатися всіх козаків і т. д. і т. д.

Які при тім казкові розміри приймали варшавські оповідання, добре ілюструють тодішні новини Ґолінського. Він записує такі вісти з 19 березня:

“Гетьман Каліновский з військом захопив місто Чигрин – столицю Хмельницького, де він собі наскладав був запаси. Добре було укріплене зброєю й валами, гарматами, поживою – і туди Хмельницький позвозив свої скарби і достатки, що набрав і награбував. Було там 5 тис. козаків, Каліновский і їх дістав: одних побито, а инших живцем узято, а власне козацьку старшину – між котрою було богато польської шляхти рахмистрами (рахівниками). Їx взято на тортури, і вони на муках розповіли, що між козаками пішла трівога від не-фортуни: що попрогравали битви, а особливо що Нечая знесено. Хмельницький розіслав кількадесять рахмистрів по ріжних місцях, щоб на шию (гвалтом) збирали нарід. Каліновский велів шпигувати за тими рахмистрами, ловити і на палю сажати, а козаків велів живими всадити до вязниці. Велику здобич взяли наші в тім Чигрині: скарбів і достатків всіляких: самих гармат до 200, й иншої армати дуже богато, також живности – те гультяйство що збиралося до Хмельницького по містах і селах стацію вибирало.

“Оногди захоплено ріжного гультяйства сто кількадесять, що бунтували, а особливо їx ватажків, що замишляли, коли король виїде на посполите рушеннє, сплюндрувати Варшаву, також инші міста і поширити повстаннє. Між ними єсть значна шляхта. Найголовніший провідник утік. Король довідавшися про сю свавільну купу, що наставилася на розбій, вислав свою ґвардію й велів їх половити; деякі повтікали – бо їх було вже кількасот зібралося в купі, а тих що приведено до Варшави, король казав добре заховать.

“Мав Хмельницький з своїми козаками коло: чинив раду що далі робити, бо їм не щастить тепер та війна з Поляками і Литвою. Радив козакам піддати всю країну за Дніпром – ті маєтности що там – з усім піддати цісареві турецькому і йому в підданство віддатись – “а будемо мати вільности”. На то відізвався оден полковник Самійло: “Зла рада – поганинові піддатись і йому голодувати, краще королеві польському як християнинові піддатись і просити ласки”. Хмельницький казав його взяти до гармати й прикувати, щоб потім його розстріляти, але инші полковники озвалися, що нічого йому не буде – “гаразд говорить!”

“Тим і Хмельницький трохи затрівожився, що озвалися полковники, і сказав: “Отже так учинити: післати до короля просити комісарів та пристати на ті артикули що нам подадуть – аби нас зіставлено при вільностях” ¹).

Так приготувавши ґрунт, наново віднято переговори з венецьким послом гр. Каваццою, в справі проєктованого договору, що від січня спочивав в виготовленім тексті, котрого не хотіла Польща підписати. Пригадаємо, за що тоді зачепилося. Питаннє було – що вважати за casus foederis: з якого моменту рахувати участь Польщі в війні Венеції з Туреччиною і обовязок Венеції виплачувати їй субсидію, і як довго ся субсидія мала трівати. Польські політики хотіли включити сюди війну Польщі з козаками й Татарами, як акцію на ослабленнє чи зломаннє сил Отоманської імперії, відтягненнє їх від операцій против Венеції й т. д. Я вище висловив здогад, що король для того й поспішив почати війну з козаччиною, щоб попхнути наперед сю справу субсидій від Венеції та инших держав інтересованих боротьбою з Отаманською Портою. Після перших вістей про польські тріумфи над козаками і Татарами, варшавський двір і попробував вибити з сього монету для себе. В реляції своїй з 1 квітня нунцій сповіщає свого патрона, що “нитку переговорів піднято наново”. З польської сторони домагаються, щоб обидві держави, Польща і Венеція, рахувалися в союзі від моменту підписаная договору ⁴) – xoч би гроші мали платитися від хвилі, коли польське військо війде до Турецької держави. “Бо перше ніж запускатися в отверту війну з Отоманом, вважається дуже важливим і необхідним перемогти або привести до послуху козаків, а також перемогти або нейтралізувати (змусити не мішатись до справ) Татар, – тому жадається (з польської сторони), аби до инших умов додано ще сю: що від хвилі вступу до держави Турецької або Татарської обидві держави обовязуються пильнувати сього союзу, вважаючи – як часто говорив бувало пок. Володислав – що Татарин права рука Турка”.

Але Кавацца не приймав сього толковання, доводячи, що напад на Татар не має такої ваги як напад на Турка, і настоював на тім, що для Венеції casus foederis тільки напад на Турка, і тільки з того моменту вона вважається звязаною договором з Польщею. Супроти того польські політики висловлювали побоювання, аби не вийшло кінець кінцем так, що чутки про договір можуть злякати Туреччину, вона замириться з Венецією, і війна спаде на саму Польщу. Тому вони домогалися, щоб з моменту підписання договору одна держава без другої не могла входити в переговори з противником, – хоча б субсидії платилися тільки з моменту вступу до неприятельської держави. І на сім знову переговори застрягли.

Таким чином розпочата війна не принесла Польщі помочи католицького світу. Військова підмога скінчилася дозволом цісаря навербувати собі кілька тисяч вояків в австрійських землях. Папа – котрому нунцій писав все можливе, що могло б його настроїти оптимістично що до користи від Польщі для против-турецької акції, теж не здобувся на щось конкретне. Прислав тільки на руки нунція посвячений меч і шолом для короля, а для королеви золоту рожу і частину св. хреста в золотій скринці. Сі дарунки були доручені королівській парі перед виїздом до війська; король велико дякуючи за сі дари, додав проханнє, коли-б не дай Боже – ворожі сили схизматиків і бісурмен були для нього, польського короля, непереможні – нехай папа закличе в поміч йому инших володарів християнських ⁵). Се звучало гірко!

Поклик до московського царя, щоб він підтримав Польщу в боротьбі з своєвільними підданими і Татарами, ворогами християнства, зістався зовсім без сприятливого відгомону. Як ми бачили вище, московський уряд як раз навпаки – був свідомий польсько-кримської інтриги против Москви: польських плянів спільного походу на Московські землі з козаками і Татарами, чи наслання їх, щоб самим лишитися на боці. Лопухин і Степанов безсумнівно привезли деякі матеріяли в сій справі: що польське правительство справляло козаків до спільного з Кримцями походу на Московські землі. Але, як ми знаємо, ся інтриґа велась обережно, устною дорогою, через посередників, як Кисіль і Бжозовський, через кримських послів то що: королівських листів такого змісту московським агентам, видко, не вдалося дістати, бо їх таки мабуть не було. Московські дипльомати, здається, умисно протягли маршрут до Москви польських послів (Вітовского й Обуховича) і вступну авдієнцію до того моменту, поки був розібраний привезений Лопухиним і Степановим матеріял, і коли вияснилось, що удокументувати такого обвинувачення против короля й його міністрів нема чим, вони сього моменту й не видвигнули, а вернулись до тих арґументів, що були висунені підчас посольства Пражмовского: casus religionis в союзі козаків з Кримом не дозволяє цареві помагати королеві против Кримців, поки козаки ведуть війну спільно з ними за православну віру.