Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 1"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 46 (всего у книги 70 страниц)

“Так як я дав звідомленнє з попередніх моїх праць в таборі і з услуг в комісії під Білою-Церквою-закінченої з усею гідністю в. кор. милости і з добром Річипосполитої,-тепер щасливо скінчивши другу функцію вложену на мене в. кор. милостю: утримання згоди і приведення до виконання пунктів, постановлених з військом в. кор. милости Запорозьким,-я даю коротку реляцію з неї.

Заходили зчаста суперечки, і все нові бурі-що я подавав до відому й. м. ксьондзові канцлєрові,-але завчасу, за поміччю божою запобігаючи всім їм, привів я до кінця, що і виписку переведено, і посли вислані на сойм, і військо (польське) за Дніпро вже випроваджене.

Вся, шляхта впроваджена назад до своїх маєтностей ⁹). Тепер зістається всі сі здобутки пильнувати і консервувати”.

Гадки про способи сього консервування спокою він подає під розвагу сойму, не маючи змоги прибути особисто. На першім пляні утриманнє великого війська-яке тільки можуть витримати фінанси Річипосполитої. Його треба сконцентрувати в Браславщині, і вислане за Дніпро повернути туди ж яко мога скорше, “випереджаючи траву, під претекстом заплати і розпущення війська-аби якоїсь шкоди не трапилось” (се очевидно з можливою делікатністю висловлена гадка, що королівський плян переправлення частини війська за Дніпро був небезпечною помилкою, яка може каждої хвилі стягнути біду). Доставу провіянту треба орґанізувати з усеї Корони, “бо вже тутешні краї винищені й жадним способом не можуть прогодувати жовніра”, а військо мусить стояти постійно (на Браславщині). На Задніпровю ж добре було б щоб і в наступнім році розложено було литовське військо, при своїх границях (Стародубських).

В відносинах до козаків: “Хмельницького трактувати як найкраще і заохотити тим наданнєм, котрого просить,-як для скоршого посварення його з Татарами, так і для відновлення поля і моря” (сухопутних і морських походів козацьких на Татар і Турків). “Коли плєбс побачить, що ми і згоду заховуємо і силу на приборканнє маємо готову, в Богу надія, що він справи приверне до ісходного стану. А що найважніше-як козаки не матимуть оказії до повстань, а навпаки-зіставатимуться при своїх вільностях,-вони закохаються в спокою”. Татари ж не можучи вижити без здобичи і бачучи, що Польща обсаджена військами, нападатимуть на Україну, або на Москву; козаки ж не витримають, аби їм не відбирати здобичи на переправах; так розірветься між ними приязнь. “Не витримають і без поля наші козаки, а коли підуть і на море, то ще краще й скорше посваряться”, а коронне військо, стоячи на поготові, буде спроможне, відповідно до обставин-“або приборкувати, або продовжувати” (зачати й собі війну з Кримцями й Турками). Тільки треба відновити з Москвою стару згоду против Татар (що зложив свого часу Кисіль), а у султана доходити справедливости на Татар і теж поновити згоду.

Примітки

¹) Сю дату дає Освєнцім, с. 378. У Ґрондского помилка: замість 20 листопада-20 жовтня (с. 215), її повторив Костомаров.

²) Рудавский с. 99; в автентичній формі сеї ухвали, чи розпорядження, на жаль, не маємо.

³) На се доволі ясно вказує напр. постанова Сендомирського соймику наведеного у Освєнціма, с. 384; вона ставить поруч королівський суплємент і “осторогу імп. гетьмана польного” про певність згоди з козаками.

⁴) Надрукований у Освєнціма, с. 379.

⁵) Ojczyste Spominki II, с. 129, з датою 8 січня в Чиґрині. Буквально подібна копія Оссол. 3564, л. 266 має дату: z Połojowskiej 21 січня. Судячи з того що лист Кисіля до короля з сього приводу, писаний по довгих роздумуваннях, має дату 23 січня, правдоподібніша дата листу Хмельницького 8 січня.

⁶) Друковані у Міхаловского с. 653. Копія єсть у Осол. 2386 л. 222, з такою ж датою.

⁷) Дату сю подає в своїх реляціях нунцій, с. 139.

⁸) Лист з датою: На Київськім замку дня 24 лютого, в Памятниках Київ. Комісії, III с. 155.

⁹) Звертаю увагу на сі, підчеркнені мною слова.

НОВОРІЧНІ НАРАДИ СТАРШИНИ, ПОСОЛЬСТВО ІСКРИ ДО ЦАРЯ, ЗАПИТАННЯ ПРО МОЖЛИВОСТИ ПЕРЕХОДУ, СИТУАЦІЯ НА ПОЧАТКУ 1652 Р.

Се були підсумки політики замирення-що вели Потоцкий і Кисіль, і в сім моменті -як здавалось-осягли свого вершка. Але в дійсности їх здобутки були в тім часі уже до решти підміновані-невдалими розпорядженнями польської сторони, з одного боку, а з другого-рішучою опозицією мас.

Нетактовні виступи й невірно обраховані розпорядження польського уряду уже на самих початках року викликали помітний злім у тактиці українського уряду– почасти задокументований актами, які до нас переховалися, почасти можливий до спостереження на деяких симптоматичних висловах, відгомонах і подробицях.

На різдвяних православних святах мусів відбутися звичайний з'їзд старшини у гетьмана, що перетворявся звичайно в ряд нарад, тісніших і ширших над біжучими питаннями політики й управління, які часом затягалися геть по святах, коли збиралися важні справи. А сим разом їх не бракувало. На гетьманськім столі лежали королівські інструкції про переправу коронного війська за Дніпро, звісний нам образливий і погрозливий лист короля, листи Каліновского і всякий ріжний, инший досить пекучий матеріял. Актів сих нарад не маємо, але деякі вісти кидають трохи світла на те, що там мусіло діятися. Дещо з того я вже подав, і воно тепер вам придасться на зрозуміння ситуації; дещо я додам тепер до того.

Путивльский вістун Марко Антонов оповідав 15 січня ст. ст.

Був він в Чигрині й казав йому гетьман, що писав йому приятельськи Поляк Хмєлєцкий з Браслава, де стоять Поляки обозом. Була, мовляв, у Поляків під Браславом двічі рада, і Поляки умовилися, що як стане Дніпро, Полякам іти всім обозом війною на козаків: на Білу Церкву, на Терехтемирів і Ржищів, за Дніпро: на Переяслав, Прилуку, Лохвицю й инші городи ¹)-стати під Лохвицею обозом і козаків по всіх городах воювати. І він, гетьман Хмельницький, за тими вістями велів полковникам і всім козакам бути в зборі по давньому, і проти Поляків вони хочуть стояти. А черкаському і корсунському полковникам велів він іти з своїми полками против Поляків, щоб Поляки на них не прийшли несподівано, і сам гетьман з усіми козаками теж на поготові ²).

Згаданий вище Порфирій Зеркальников, що привозив царську грамоту в справі кривд заподіяних путивльським торговим людям, описує так свою місію:

“Приїхав він до гетьмана січня 4, а був у нього з царською грамотою другого дня ³), а в середу, січня 7, прийшли післанці польського корунного гетьмана Каліновского: були на приїзді того ж дня, а відправлені січня 9. Відправивши тих польських післанців гетьман того ж дня поїхав з Чигрина до села Суботова, аби польським післанцям незнанно було, що він, Порфирій, приїздив до нього з царською грамотою. А писареві свому Ів. Виговському наказав відправити його до Москви і післати з ним свій лист до царя, та виправити з ним і свого післанця до царя. Отже того дня кликав до себе його, Порфирія, та остерігаючися польських післанців виїхав на село, а замісць себе казав його відправити йому, писареві”.

Виговський дав йому листа до царя і пояснив причину приїзду післанців Каліновского (се було подане вище с. 388), а далі сказав:

“Одначе до гетьмана і до нього, писаря, пишуть приятелі з Польщі безнастанно, що гетьман Каліновский й инші люди пишуть се до них, козаків, аби жили не боячись від них нічого,-оманкою на искус (лукаво і провокаційно), аби вони, Поляки, могли захопити козаків неприготованими (“оплошно”) і несподівано напавши, всіх їх вигубити. Тому козаки в нічім Полякам не вірять.

“І ще писар говорив йому: як він буде на Москві й побачить царські очі-нехай він цар. величеству перекаже, що посилає гетьман післанця-наказного полковника Полтавського полку Івана Іскру з самою тайною справою, которої крім гетьмана, писаря і того післанця-та його, Порфирія, ніхто не знає, навіть полковники, для того щоб ніхто в війську про те не довідався, і до Поляків не дійшло. А саме: коли й. цар. величество гетьмана і все військо Запорозьке під свою власну руку прийняти не схоче, то між ними Бог розсудить. Козаки вже ніякому государеві в підданство не піддаються, угорському й кримському більше не вірять-бо вони більше сприяли польському королеві, а з ними, козаками, зносини вели все не щиро. Тепер скільки сили у них буде, вони стоятимуть против неприятелів своїх, а отчизни своєї і церков божих не лишать”.

В додатку до сього Зеркальников сказав, що поки він у гетьмана був, у Поляків з Черкасами було ще тихо; козаки, хоч дуже побоюються Поляків, але в зборі козаків ще ніде нема. А чув він бувши в Чигрині, що “в Корсунських та инших місцях Поляки понаїздивши тіснять козаків і за обиди свої починають мститися” ⁴).

З сими оповіданнями згоджується лист Виговського до путивльського воєводи, одержаний в Путивлі 27 січня ⁵). Він писав, що гетьман Каліновский з військом став недалеко Богуслава: “хочуть зрадливо вдарити на козаків”. З козацької сторони змобілізовано три полки, велено стати їм вкупі, що буде-незнати.

Про зміст посольства Іскри, крім сказаного Зеркальникову в Чигрині, довідуємося ще тільки з протоколу розмови з ним в посольскім приказі при відповіді від царя 22 березня с. с. Дяки виложили зміст грамоти гетьмана привезеної Іскрою в таких словах (скорочую фразеольоґію): “Писав до й. цар. величества гетьман Б. Хмельницький і все військо Запорозьке, щоб й. цар. вел. їх пожалував, тримав у своїй милостивій ласці”. Все инше мабуть переказано було через Іскру устно, і він на запитаннє дяків, чи гетьман з військом на випадок “великої тісноти” від Поляків не збирається перейти на кримську територію і піддатися ханові, так відповів:

Коли гетьманові Б. Хмельницькому і всьому війську Запорозькому буде якийсь великий утиск від Поляків, їм нема де дітися крім ласки й. цар. вел. В такім разі й. цар. вел. нехай їх пожалує: велить прийняти їх на свою сторону з їх пограничними порубежними городами, котрі близькі до путивльської границі. А що у гетьмана був союз (дружба) з кримським ханом, то сей союз був поневолі. Бо як наступили на них Поляки, тоді їм, козакам, ніхто помочи не вчинив, і вони з біди покликали собі в поміч кримського хана з ордою. Та кримський хан і Татари хоч їм, козакам, на Поляків помагали, але й самих козаків зруйнували, доми їх попустошили і в неволю богато людей забрали. Тому він не думає, щоб військо Запорозьке в такім разі пішли до Кримського: вірити їм ні в чім не можна, і до Кримського вони не підуть. А нехай в такім разі й. цар. вел. їх пожалує. Звелить їм в царські приграничні (порубежні) міста іти. А крім царської ласки їм подітися нема де ⁶).

Я підчеркнув ті слова, в яких лежить вага посольства. Тут два варіянти: військо просить прийняти його під царську руку з його пограничними містами, або-дозволити перейти на московські пограничні землі. Коли доповнити се тим, на що тут тільки натякається, а не говориться виразно, та звязати з тим, що говорилося в Чигрині, ми дістанемо таку скалю бажаного козакам:

Цар повинен помогти козакам в війні з Поляками, що на них насувається-тоді вони не будуть триматися Орди.

Коли се неможливо-нехай він прийме козацьке військо тільки з приграничною територією, що притикає до московської границі.

Коли й се неможливо-нехай дозволить перейти і оселитися на московських землях сумежних з теперішньою козацькою територією.

Московський уряд признав неможливим навіть і се, так далеко зайшов він у своїм опортунізмі супроти Польщі. Вимовлявся тим, що се може привести його до конфлікту з Польщею-Литвою. Вважав можливим прийняти козаків для заселення дальших від границі земель. Але ми до сього повернемо потім, а поки що констатуємо козацькі настрої на переломі 1651-1652 рр. Повірити Виговському, що зміст посольства Іскри невідомий був нікому крім його і гетьмана, ніяк не можна: найбільш близькі гетьманові люде в кожнім разі були втаємничені в сю місію, в котрій вилилось передчуттє близької, неминучої рішучої розправи з Польщею. Очевидно, гетьман і його найближчі повірники вповні здавали собі справу, які наслідки матиме переправа польського війська на задніпрянські лежі. Після “надутих” погроз короля в передріздвянім листі для них було зовсім ясно, що сі наслідки-сі неминучі конфлікти між козацтвом і людністю, з одної сторони, і польським вояцтвом з другої-фатально ведуть за собою війну. Війну завзяту, рисковну, небезпечну, яка дійсно могла закінчитися ісходом козацтва за Дніпро, на московську границю, або й за границю-аби тільки цар дав на се свою згоду і свій протекторат.

Прошу тут пригадати собі ту маленьку фразу в листі Кисіля про дивну пасивність, яку виявляло коронне військо супроти бунтів козаччини против гетьмана, против білоцерківських пактів, против нового реєстру ⁷). Коли вона впала в око Кисілеві, тим більше мусів її відчути гетьман з своїми однодумцями. Ледве чи міг він инакше собі її толкувати як тільки так, що у Каліновского і компанії є макіявеліївський плян: вложивши на гетьмана не здійснимі обовязки зменьшення козаччини і охорони панського володіння, лишити його на загибіль в боротьбі з повстанцями– дати йому згоріти в сім огні. І супроти того у нього міг дійсно повстати плян-противставити макіявелізм макіявелізмові: польськими руками знищити опозицію, і до останньої міри роздражнену панськими і жовнірськими претензіями, здирствами, екзекуціями українську масу вивести знову на знищеннє панської Польщі.

Примітки

¹) Зміст ориґіналу цілком ясний, і тому я справляю деякі стилістичні подробиці, які можуть вносити неясність: так в ориґ. стоїть: на Ржищев і за ДнЂпр.

²) Польські справи 1652 р., ст. 1/а, вязка 90.

³) Тут якась текстуальна недорічність, в ориґ.: “на завтрея того дни генваря в 6 день”.

⁴) Польські справи 1652 р., ст. la, звязка 90. Тамже московська копія подорожнього листу від гетьмана до путивльського воєводи, з датою 9 січня: Іван Іскра посилається в пильних справах (о скорых дЂлах) до царя з Порф. Зеркальниковим, гетьман просить не жалувати корму і не затримувати в дорозі.

⁵) Польські справи 1652 р., ст. la, вязка 90. Ориґінальний лист був вшитий так, що не можна було прочитати в цілости. Тепер його на наше проханнє розшито, і я можу подати його ориґінал: “Приятелю мой велце ласковый и друже! НЂяких вестей немаш, только сеймъ двадцятъ шостого генваря ведлугъ лядзъкого календара в Варшаве зачинаєт ся. А тепер тыми днями Калиновский гетман польный недалеко от Богуслава з войском лядзким стал, хотят зрадою ударить, и казано полкомъ тром в одно мЂсце скупить ся нашим; Богъ знаєт, счо далей будет. С Крыму нЂяких вЂдомостей немаш, только посол крымский, и той давно прышол. Ляхи на одном мЂсцу хвалили ся*, же счо одно посылают где, то хоч переплачают, то вЂдают. Прошу господина моєго, не звЂряй ся людем розным. Як будет што певного, пришлю к тебЂ” (Ориґінал на картці без підпису і адреси, тільки останки малої печатки на темно-червонім воску).

Фраза одзначена звіздкою доволі неясна, її не могли зрозуміти й тодішні московські товмачи; я думаю, її треба розуміти так: Ляхи десь похвалялись, що куди тільки вони посилають (своїх людей), то дістають потрібні відомости, хоч і переплачують за се. З огляду на се Виговський радить воєводі не звірятися ріжним людям, які можуть вивідуватися про його зносини в козаками і з самим Виговським; тому й така обережність: нема підпису.

⁶) Протокол виданий в Собрании госуд. грамот III, с. 472-4.

⁷) Вище, с. 396.

ЗАКІНЧЕННЄ РЕЄСТРУ І ПОСОЛЬСТВО НА СОЙМ, КОЗАЦЬКА ІНСТРУКЦІЯ НА СОЙМ.

В такій до крайности напруженій атмосфері закінчувався реєстр і приготовлялось посольство на сойм, що мало похвалятись сим актом льояльности й просити при затвердженню Білоцерківської угоди ріжних полекш. 9(19) висилалось те проханнє до царя-підтримки в останній крайности; 17 (27) закінчений реєстр подано до київського ґроду, для втягнення в книги. Два дні пізніше підписувалася грамота від гетьмана і війська, яку мало повезти посольство на сойм.

Реєстр не заховався для нас, і не можемо судити, як він був споряджений. Чуємо тільки нарікання людности, що до нього вписували “на вибір”, і занадто богато козаків лишалось поза ним-засуджені на кріпацтво. Судячи з того, що при складанню реєстру доходилося аж до крівавих конфліктів, убийств і т. д., очевидно списували його не просто в гетьманській канцелярії, “з стелі”. Ні, очевидно робили реально вибірку козаків до реєстру-або принаймні пробували робити. Недурно вбито Громику, скинено з полковництва Мозиру і т. под. Але за певне можна говорити і те також, що були й такі території, де сей реєстр переводився цілком номінально, або й зовсім не переводився: слідом побачимо характеристичний з сього погляду лист Хмельницького до Пободайла.

В листі адресованім до сенаторів гетьман з військом й. к. м. Запорозьким підчеркували, що вони згідно з постановами Білоцерківської угоди перевели реєстрацію війська, і тепер, посилаючи свої покірні супліки, просять сенаторів вставитися перед королем. Аби їм “з милостивої батьківської ласки привилеї й вільности потвердив, святу старинну віру східню грецьку в покою заховав, і при вільностях військових цілком забезпечив, а те все що за допустом божим, за гріхи наші сталося-милостиво й батьківськи пробачив”. Обіцяли вірну службу королеві й Річипосполитій на будуче, а собі просили тільки повного й щирого довіря до їх вірности, щирости й горячого бажання покою “під милостивими крилами” короля й його сенату ¹).

Кисіль в вище цитованім листі, з 23 січня, переказував королеві поголоски, що серед козацтва таке переконаннє, мовляв з сойму нічого не буде і він принесе тільки одну компромітацію Короні і Річипосполитій, через опозицію ворожих королеві елєментів, і сам Хмельницький такого переконання. Далі ми побачимо, які чудернацькі, але в ґрунті річи дуже симптоматичні поголоски на сю тему ходили по людях. Хмельницький, безперечно свідомий того напруження, що наростало між королівською партією та її противниками, безперечно мусів передбачати, яка то каша завариться на соймі. Але належало tempori serviendo (приноровляючись до часу)-як говорили шляхетські політики, тим часом виконувати всякі апаранси.

Імена послів заховалися в їх луцькій протестації і в справозданню московського посольства Прончищева: Герасько Яцкевич, бувший полковник звягельський, учасник берестецької кампанії, Семен Ненартович (в луцькій протестації Несартович) сотник чигиринський, Михайло Табуренко з Корсуня, Василь Хоменко з Каніва, Федір Конельський писар посольський і Андрій Лисовець (в московській реляції Лисичанський), “з Волиня Українець-а тепер живе в Богуславі” ²). Інструкції дані їм вони так переказували московському посольству:

“Післані вони до Варшави на сойм від гетьмана Б. Хмельницького з Чигрина, а наказано їм від гетьмана, щоб король і сенатори потвердили на соймі останній договір гетьманів коронних з Б. Хмельницьким і всім військом Запорозьким під Білою Церквою: щоб той договір вложено в соймову конституцію і ту друковану конституцію дано послам.

“А особливо наказано їм від гетьмана і всього війська Запорозького говорити королеві й панам-раді про благочестиву християнську віру грецького закону. Аби в Київі і по всіх краях, де тепер благочестива християнська віра була, і церкви грецького закону заведені,-в них християнська віра лишилася по давньому без усякого гонения і перешкод”. Говорили також про люблинську благочестиву церкву: що недавнього часу, після війни, що була під Берестечком, король велів у люблинських християн благочестиву церкву відібрати й віддати уніятам-аби ту благочестиву церкву взяли від уніятів і віддали то давньому християнам, щоб у благочестивих християн у Люблині церква була по давньому.

“Говорили також про вільність війська Запорозького: щоб війську Запорозькому вільно було жити по давньому на своїх місцях, де хто жив, “і життє всяке на себе держати безпенно” (не стягаючи податку). А Жидів-рандарів-а по русски митників і одкупщиків-щоб у них на Запорожжю не було.

“Говорили королеві також про маєтність гетьмана-Чигрин: щоб Чигрин по старому, з иншими містами, що близько Чигрина в повіті, й инші козацькі міста по давньому були за військом Запорозьким. А ті королівські й сенаторські городи і міста, що гетьман і військо Запорозьке були зайняли, вони (тепер) відступили тим сенаторам і шляхті, хто де був воєводою, каштеляном або старостою чи якимсь иншим урядником-по давньому, і Жидам у них бути не заборонено” ³).

З послами гетьман і військо посилали дарунки королеві: дванадцять що найкращих коней в богатих уборах, і приставка такого дорогоцінного інвентаря, очевидно, затримала посольство в дорозі. 23 лютого посольство доїхало тільки до Луцька, де їм трапилася неприємна пригода: на господу, де вони пристали, напали якісь авантурники і порубали декого з них-посла Михайла Таборенка, і ще другого Таборенка Тишка, мабуть його свояка. Лишається невідомо, чи був се просто бандитський вчинок, чи мав якийсь політичний підклад; але з скарги занесеної послами з сього приводу довідуємося, що з доручення воєводи Кисіля через територію яка стояла під королівською адміністрацією проводив їх “для лепшого и варовнейшого безпеченства” підсудок новгородсіверський Петро Харевський, що і виступив перед судом як свідок і охоронець ⁴). До Варшави посли поспіли на сам кінець сойму, на початку березня ⁵).

Примітки

¹) Ojczyste spominki, II, c. 130, дата: з Чигрина 29 січня.

²) “Новини з сойму, видрукувані у Кубалі (дод. с. 305), говорять про чотирьох козацьких послів-можна думати, що властивими послами й були перші чотири, а писар і той Лисичанський були тільки функціонарями при посольстві. Инші “новини” (тамже, с. 306) називають їx: ex infima et rusticissima plebe delecti (вибрані з найнижчої й найгрубшої черни), а за ними Кубаля вжив іще грубшого виразу: “вибрані наче на глум з останніх шумовин хлопства” (с. 287). Се не зовсім справедливо, як бачимо, а варшавську характеристику треба мабуть розуміти тільки так, що між сими послами не було шляхтичів або людей з польсько-шляхетською огладою.

³) Польські справи кн. 81, 1651-2, л. 468 дд. Відомости сі, потайки вивідані від козацького посольства 6(16) березня в Варшаві, уложені так, що з початку козацькі посли оповідають, про що вони говорили на авдієнції 7 березня н. с., а потім при кождім пункті додають, яке на те дістали рішеннє короля. Сі пункти очевидно відповідають пунктам інструкції, але під кінець переходять у власні пояснення послів і королівські директиви – до котрих повернемо далі, говорячи про результати сеї місії.

⁴) Архивъ Ю.З.Р. III. IV с. 709.

⁵) В московській реляції сказано, зі слів послів, що вони приїхали 26 лютого, себто 7 березня н. ст. Але се день їx авдієнції – так кажуть варшавські новини з 8 березня (Кубаля с. 306), й инші новини з останніх днів сойму (тамже с. 305) потверджують се, кажучи, що козаки мали в четвер авдієнцію у короля: четвер перед зірваннєм сойму-се дійсно 7 березня н. с. Але ті ж новини кажуть, що приїхали козаки ві второк, себто 5 березня. І так воно певно й було.

АФЕРА РАДЗЄЙОВСКОГО, БОРОТЬБА НА СОЙМІ, ПОГОЛОСКИ ПРО КОЗАЦЬКИЙ СОЮЗ З КОРОЛЕМ, СОЙМ ЗІРВАНО, БІЛОЦЕРКІВСЬКОГО ТРАКТАТУ НЕ ЗАТВЕРДЖЕНО, КОРОЛІВСЬКІ РЕЗОЛЮЦІЇ І ПРИВИЛЕЇ КОЗАЦЬКОМУ ВІЙСЬКУ.

Королеві, дворові, урядові, соймові було тоді не до козацьких жадань. Всі питання зовнішньої політики відступили на другий плян перед тою внутрішньою траґедією: фарсом на зверх, з глибоко траґічним змістом в середині, що був вістуном нових тяжких нещасть, які насувалися на Польщу й поставили її були на краю погибели. Се була звісна афера Радзєйовского, що до споду схвилювала всю шляхетську Польщу і на хвилю заставила забути все инше.

До українських справ вона не належить, але не можна сказати, щоб вона не відбилася на українсько-польських відносинах, і не вважаючи відповідним відсилати наших читачів для обзнайомлення з нею до инших праць, я маю за потрібне коротко оповісти її-не стільки одначе її, скільки ті впливи й настрої, які вона витворила в правлящих кругах і в шляхетськім суспільстві, і заважила на польсько-українських відносинах. Ми побачимо далі як вигнаний з Польщі Радзєйовский став промотором шведсько-українського союзу, почав заробляти на заграничній українській політиці, то що. Небезінтересно приглянутися попереднім моментам сеї історії.

Єронім Радзєйовский, син не дуже родовитого мазовецького шляхтича, якому вдалося зробить блискучу карєру, одідичив по батьку шляхетську мудрість життя, безпринціпність, цінізм, при зверхній огладі і чарівних манєрах. Вихований на дворі улюбленцем короля Володислава ¹), він став близьким повірником його другої жінки Марії Гонзаґи, що її потім узяв за себе новий король Ян-Казимир. Війшов в його ласку, а заразом умів дуже добре жити і з людьми, які стояли в опозиції до двору і короля, і тішився широкою популярністю у шляхетському загалу, як щира душа, якій за сю щирість пробачувались і розпуста і нечисті грошеві справи і всякі инші гріхи приватного й публичного характеру. За помічю короля і особливо королеви він оженився з найбогатшою жінкою Польщі-вдовою маршалка Казановского, дістав уряд підканцлєра, що робило його одною з найбільш впливових фіґур двору й уряду, одержав цілий ряд богатих староств, і став одною з найбільш блискучих осіб сучасної Польщі. Але ся блискуча, незвичайно щаслива карієра раптом заломлюється-підчас Берестецької кампанії. Підчас походу він і його жінка провожали короля і королеву, і тут виникли ріжні ускладнення. Виринули підозріння, поголоски, глузування про близькість короля до жінки Радзєйовского; з другої сторони король переловлює листуваннє Радзєйовского з королевою, після того як вона вернулась до дому: листи повні зневажливих відзивів про короля, і неприємні занадто великою інтимністю в відносинах до королеви. Відносини між Радзєйовскими, уже й перед тим не найкращі, переходять в повний розрив, король забороняє Радзєйовскому являтися в його присутности. Тоді Радзєйовский пускається на найтяжші інтриґи. Благає пробачення у короля, а одночасно через своїх приятелів орґанізує в таборі військовий рокош против нього, закидаючи всякі брудні й зрадливі вчинки. Включно до обвинувачення, що король узяв від козаків великі гроші за те, щоб не гонити за ними після берестецького погрому-хоч сам Радзєйовский в очі радив королеві політику замирення з козаками, і т. д. Вийшло се все наверх, сильно скомпромітувало Радзєйовского-але він не складав зброї. Завязалась війна на всіх полях і всякою зброєю. Радзєйовский пробував силоміць вернути до дому жінку, що втікла до манастаря і відібрала йому приступ до її богацтва, а король і королева взяли її під свою охорону. Радзєйовский повів на соймиках, через своїх приятелів безцеремонну аґітацію против короля, користуючи з свого знання всяких королівських секретів, а заразом не хотів уступитися з двору, і різав короля своєю присутністю. Король, щоб його позбутися, пропонував йому який будь уряд на вибір, до самих найвищих, аби тільки зложив з себе підканцлєрство й уступився йому з двору. Радзєйовский не годився, не уступався, й використовуючи свої широкі звязки, готовився дата на соймі шах і мат королеві.

Ціла Польща кипіла й тряслася від сеї шляхетської інтриґи. В ролі послів на сойм від соймиків поїхало богато противників короля,-найбільш обстріляні інтриґани і політикани шляхетської Річипосполитої. Люде помірковані, або не вмішані в боротьбу партій, не хотіли їхати на сойм, побоюючися, що він закінчиться крівавою усобицею, або принаймні таким гострим конфліктом між королем і шляхтою, що в нім краще не бути присутним. Против короля висунено найтяжчі обвинувачення, до державної зради включно. Його прихильники рахувалися з можливістю одвертого бунту. До Варшави стягнено військо на випадок якого небудь оружного конфлікту. Він висів в повітрі, в свідомости громадянства, і все було повне чутками про нього.

Дисненський ігумен Арон доносив цареві в лютім:

“Був я у ріжних великих панів і чув я від них богато вістей. Справді хоче коронна шляхта підіймати рокош на короля; а підканцлєр литовський Сапіга має доводити на короля кілька річей. Знову ж чув я, що Ляхи хочуть знова битися з козаками, а того їм не хочуть поступити, що Хмельницький просить: перед усім щоб не було в Литві унії, ні єзуїтів, ні Жидів-мовляв: “Я у вас не прошу України ні Поділля, бо ми то мечем зайшли, тільки у вас прошу одної Литви-дати нам, щоб у Литві була одна православна віра”. (Далі наводяться постуляти Хмельницького, як їх переказує передсоймовий окружник Ян. Радивила). “Ляхи все то були позволили, відложили до сойму, щоб конче їм козаків обманути,-і тепер те велике обманство виявилося, і розрух (разрушеньє) у війську козацькім”. Вийшли універсали від імени Ян. Радивила, прибиті на всіх городах, і в них подані такі постуляти (козацькі): Щоб у Литві святої унії не було, а щоб була віра схизматицька; костели зруйнувати і на їх місце зробити церкви, а маєтности й скарби церковні віддати на церкви, так само з кляшторами римськими. Єзуїтів і Жидів щоб у Литві не було, і всі збори (податки) аби збиралися православними. Майдебурське право аби судили православні, а уніятів і католиків аби не було в суді. Супроти таких і инших тому подібних домагань козацьких Радивил скликає шляхту на з'їзд ²).

А ось що записують московські посли, переїздячи через Білорусь, на сойм до Варшави: В Слонимі плебанів урядник перед московським гонцем Дохтуровим лаяв короля і називав зрадником і братом Хмельницького. В Вильні гонцеві доводилося чути, що Поляки короля не люблять, називають його нещасливим: ставши королем всю державу погубив; хочуть його скинути з королевства, а мати королем Ракоцу. Литва ж і Русь і Запорозькі козаки стоять за короля, тому сподіваються між Поляками і Литвою усобиці й війни, і думають, що на тім і сойм розірветься ³).

В Новгородку шляхта, міщани й Євреї сподіваються теж, що сойм буде зірваний, бо вся коруна піднялася против короля, за те що він з козаками замирився і “за Білорусців стоїть” ⁴). Хочуть вибрати королем Ракоцу: він їм присягає, що всіх “обляшить”. А за короля встала вся Литва і не хочуть його уступити; з Виленського повіту й инших повітів сенатори і шляхта-всі підіймаються в Варшаві, й чекають, що між иншим вийде велика біда. Ян-Казимір післав до Французів і до цісаря, щоб підняти Німців на коронних (на польську шляхту). І у всіх велике побоюваннє в сей бік (московський): кажуть, що Хмельницький відступив Смоленськ з городами (Москві), і безнастанно питають, чи з добрим ми їдемо (московські посли себто) ⁵).