Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 1"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 58 (всего у книги 70 страниц)

Від Лупула маємо лист до короля з Яс 25 березня, післаний з його секретарем Кутнарским, що знов таки все головніше мав переказати устно ¹¹). З листу довідуємось що король дав Лупулові дорученнє до Хмельницького-очевидно як посередникові в замиренню (може бути в наслідок листу Хмельницького до короля, що він не бачучи ніяких наслідків від посередництва господаря вдався по посередництво до московського царя). Лупул послав до Хмельницького свого посла, і той привіз йому писану деклярацію: господар сю деклярацію Хмельницького негайно отсе висилає з Кутнарським. Судячи з виразів листу: “З сеї деклярації, а також і з реляції сього мого секретаря цілком ясно буде в кор. мил., куди той чоловік цілить”,-можно здогадуватися, що господар вважав висловлені в деклярації побажання чи домагання неможливими, і поведінку Хмельницького осуджував-так само як у попереднім своїм посольстві, з патром Щитніцким.

Правдоподібно ся деклярація Хмельницького була відповіддю на вищенаведені (с. 464) “статті” передані від Януша Радивила під увагу його тестя після наради в Городні, в місяці лютім, “з паном Медельнечером”, і від Лупула переслані до Хмельницького, “за його рукою”-як значиться на московськім перекладі сих “статей”, (привезених від Хмельницького з посольством Бурлія-Мужилівського). Правдоподібно, Лупул додав якийсь коментарій, устний чи письменний, до сих Янушевих пропозицій, і се незвичайно жаль, що ми не знаємо тексту сеї деклярації, котрою гетьман відповів на проєкти свого нового свояка і посередника, Януша, бо ж його позиції й поглядам він надавав велику вагу. З короткого відзива Лупула в його листі до короля мусимо домірковуватися, що гетьман наш в своїй деклярації високо знісся над плянами полагодження козацької справи і своїх особистих плянів в тій маґнатсько-шляхетській площині Річипосполитої, що йому показував Радивил. І тим більша шкода, що ми сього не маємо текстуально.

Крім деклярації післаної Лупулові гетьман мусив щось написати безпосереднє й Радивилові, тим більше, що в “статтях” були й деякі безпосередні побажання і претенсії його до Хмельницького-аби він не забороняв жовнірам входити до Стародубського повіту (що рахувався за в. кн. Литовським) і не перешкоджав Радивилові господарити в його староствах: Лоївськім і Любецькім. На жаль, про се правдоподібне посольство я тепер ще нічого не можу сказати. Маємо звістку про посольство від Хмельницького до Радивила з літа 1653 р., коли їздив у посольстві від війська Запорозького “Васько Томиленко, і привіз вісти про пляни Польщі й Литви, приборкавши козаків, іти потім спільними силами на Москву ¹²). Очевидно, се посольство Томиленка було одним в ряді посольств, якими обмінявся гетьман козацький з гетьманом литовським, від часу їх посвоячення, коли Радивилові схотілося посередничити між гетьманом і королем, і взагалі грати ролю в українсько-польських відносинах.

Але що головно займало гетьмана і старшину в сім часі, то се без сумніву переговори з Москвою. Посольство Богдановича і тов. принесло в січні серйозні обіцянки московського уряду в козацькій справі: московський уряд поставить перед польським урядом козацьку справу, як свою, і коли Польща не сповнить сих козацько-московських домагань, він витягне з того відповідні консеквенції, піде і на розрив з Польщею. В перших днях березня до гетьмана вислано стольника Якова Лихарева і піддячого Івана Фомина, з повідомленнєм, що московське правительство рішило вислати до короля великих послів для замирення козаків з королем. На жаль ми знов таки не маємо ні інструкції даної Лихареву, ні звідомлення його з того, що вони говорили з гетьманом: ми знаємо тільки, що говорили Бурлій і Мужилівський, вислані до Москви від гетьмана і війська, щоб подякувати за се посольство і оповіщений ним намір царського уряду: взяти козацьку справу за свою:

“Гетьман Б. Хмельницький і все військо Запорозьке прислали своїх послів з подякою. Й. цар. величество прислав до гетьмана і всього війська стольника Я. Лихарева і піддячого, щоб об'явити свою ласку: хоче він, цар, задля православної християнської віри і святих церков замирити усобицю їх з Поляками через великих послів. Гетьман і все військо утішились тою царською ласкою і набрали твердої надії. Вони написали лист до короля і панів сенаторів, щоб вони відложили війну на якийсь час, тому що цар посилає до короля своїх великих послів, аби церкви божі не руйнувались і усобиця з Поляками замирилась, і післали того листа з одним бранцем” ¹³).

Листи гетьмана і Виговського вислані з Бурлієм і Мужилівським датовані 23 с. с. березня,-се дає нам опорну хронольоґічну дату для сих подій. Очевидно, московське посольство приїхало до гетьмана коло 25 н. с. березня-в момент коли відкривався польський сойм в Берестю і одночасно з ним розвивався волинський, а за ним, чи одночасно з ним-подільський рейд. Я мав нагоду запитувати з листу гетьмана його згадку про польський наступ, тут наведу цілий сей лист, в перекладі з московського перекладу (з покороченнєм неінтересних стилістичних ампліфікації-як цінну характеристику ситуації:

Божою милостю вел. государеві і т. д. Б. Хмельницький гетьман і все військо Запорозьке до лиця землі низько чоло бємо. Чекаючи милостивої ласки твого цар. величества як царя православного, ми за весь сей час неприятелям всього православія Ляхам не давали ніякої причини до війни, ані давати мислили-доки не наступить високе і милостиве рішеннє твого цар. величества, як царя православного. Але вищесказані неприятелі під теперішній час замість комісії зрадою війшовши в наші границі з 15 тис. війська, кільканадцять городів спалили, невинних людей-християн, мужеської і жіночої стати, дорослих і малих витяли, церкви східні до ґрунту знищили, нарешті й духовних мукою нестерпною на смерть замучили. Тому бачучи таке гоненіє на нашу православну руську віру, і такі насильства над східніми церквами, що вже й до нас наближатися почали, умислили ми, взявши в поміч всемогущого Бога, піти против тих иновірців, аби принаймні на Україні, в самій столиці– Київі, а також у сій частині Малої Росії могли доми божі оборонити, і на будуче в наругу не давати.

А тепер до вашого цар. вел. послів наших Кіндрата Бурлія ¹⁴) і Силуяна Мужилівського посилаємо, низько до лиця землі чолом бючи, аби в. цар. вел. як цар православний, нераз обіцявши нам свою милостиву ласку, подав поміч і пораду нам, слугам своїм, і не давав в наругу нашої православної віри і східніх церков. Також в. цар. вел. відомо чинимо, що недавніми часами йшли до нас посли від королеви її м. шведської Христини, в яких справах-не можемо знати, бо Ляхи тих послів зловивши до короля відіслали, а до нас не пустили. Тому ми хотячи того певно довідатися, доручили сим же послам нашим, в. цар. вел. наш низький чолобитний поклін віддавши, коли в. цар. вел. дозволити зволить,-одному з нашими листами до королеви її м. шведської поїхати ¹⁵). А другого свого товариша до нас сюди з грамотою в. цар. вел-ва відправити. Коли ж воля й наказ твого цар. вел. була така, щоб нам послів до Швеції не посилати, то зволь усіх їх ласкаво назад до нас відправити– бо ми як щирі слуги на раду твого цар. вел. у всім покладатись готові.

Ширше ж про се словесно згадані посланики твому цар. вел. вірно розповідять– т. цар. вел. зволь їх ласкаво вислухати і негайно відправити і т. д. Дано з Чигрина березня 23 дня р. 1653 ¹⁶).

Разом з сим листом до царя посли повезли цілу купу инших. Від гетьмана до царського “дядьки”, найближчого до нього боярина Бориса Морозова, до царського тестя Іллі Милославского, до Гр. Пушкина, бувшого посла до короля, що з того часу видко вважався спеціялістом в польсько-козацьких справах. Було також проханнє до патріярха. Виговський писав до Лихарева, що тільки що був у посольстві ¹⁷). Всі сі листи одначе мали тільки етікетальний характер: гетьман просив всіх сих великих осіб помогти успіхові його послів.

Головним пунктом посольства було прохання до царя, щоб прийняв військо в свою протекцію і поміг на Поляків в розпочатій війні. В “розговорі” з боярами 2 н. с. травня Бурлій й Мужилівський, висловивши вище наведену подяку цареві за його посередництво, підняте на себе в відносинах до Польщі (с. 488), розповіли про нову неправду польську-що король обіцяв на день 24 березня прислати до козаків своїх комісарів: Маховского і Чарнєцкого, а натомісць післав своє військо, що поруйнувало міста і людей невинно замучило. Гетьман вислав против них полковника миргородського і полтавського-їх Бурлій і Мужилівський уже стріли в дорозі; сам збирався вийти до війська виславши послів; має під рукою коло 50 тис. Татар і післав до хана щоб ішов в поміч. Миритися з Поляками козаки більше не хочуть, тому що вони ніколи не заховують договору. Просять царя прийняти під свою руку гетьмана з усім військом і прислати їм поміч. Турецький султан і хан кримський нераз запрошували їх до себе в підданство, але козаки не хочуть іти в підданство до бісурмена, тільки до царя. Не противляться і замірові царя помирити їх з Поляками своїм посередництвом-тільки просять в такім разі скоро післати до Поляків свого гінця, щоб вони на військо Запорізьке не наступали і ніяких задорів не чинили.

Другим пунктом було проханнє до царя, щоб він пропустив послів до шведської королеви-довідатися, з чим вона посилала своїх послів до гетьмана, тих що перейняли в дорозі Поляки; для контролі цар може післати з ними свого чоловіка, щоб йому було відомо, про що вони переговарюватимуться з шведським урядом ¹⁸).

Пізніше, повертаючи на Україну Мужилівський представляв, що сей пункт-про перепущеннє послів до Швеції вони мусіли піднести для замасковання своїх переговорів з царем про перехід їх в царське підданство, бо Татари останніми часами стали дуже підозріливо ставитися до частих козацьких посольств до Москви, і в Москві їх татарський посол розпитував, чому се вони так часто їздять: чи не змовляються з Москвою на Татар, і Мужилівский перед ними закрився сею шведською справою ¹⁹). Але сьому пунктові і він, і гетьман очевидно надавав велике значіннє.

Привезли посли також Радивилові статті, незадовго перед тим прислані гетьманові від Лупула. Заховались вони в актах посольства на жаль без коментарія,-і не знати, що хотів доказати ними гетьман: чи заімпонувати Москві тим інтересом, що виявляє до його справ некоронований король Литви, чи хотів ними натякнути, що на литовськім пляцдармі, як що він стане театром московських і козацьких операцій, вони можуть знайти коли не поміч, то нейтральність Радивила.

Треба сказати, що сей факт деякої суголосности козацтва з Радивилом і його партією підчеркувався, перебільшувався і швидко обростав лєґендою. Вона трактувала Хмельницького й Радивила як свояків і союзників. Брянські вістуни, бувши в першій половині березня с. с. в Стародубі чули там, що на четвертім тижні посту (23-30 березня н. с.) буде сойм у гетьмана, і у князя Радивила також сойм, з обох сторін думатимуть про замиреннє, а коли не договоряться про згоду-буде бій ²⁰). Мова про Берестейський сойм– але характеристично, що він представляється як сойм Радивила.

Після сойму, в травні, московські вістуни таке чули в Витебську і в Вильні: Б. Хмельницький хоче їхати сам до турецького царя-просити його щоб прийшов йому помагати на польських і литовських людей; а князеві Янові Радивилові його свояк син Хмельницького Тимофій писав: коли ти хочеш жити з нами в приязни (в совете)– ти на нас не ходи” ²¹).

Могилівець Гаврилко оповідав в Дорогобужі московському вістунові, що Радивил розпустив своє військо, лишивши трохи вояків, і з Хмельницьким битись не хоче, тому що син Хмельницького Тимофій став Радивиловим свояком. Радивил з Хмельницьким порозумілися так, що Хмельницький з козаками на Литовську землю на ходитиме, а Януш Радивил на козаків не ходитиме і Полякам не помагатиме, і на тім заприсяглися ²²). Київський міщанин “Федір Лукіянів” оповідав у Соснині: Волоський господар Василь писав свойому зятеві гетьманові литовському Ян. Радивилові, щоб він з гетьманом Б. Хмельницьким і козаками не бився, а замирився, аби він не стратив маєтків своїх, як сенатори польські, і Ян. Радивил писав до господаря і до Б. Хмельницького, що він з ними битись не хоче ²³). Печерський уставщик, приїхавши до Путивля в перших днях липня розповідав: Радивил посилав до обозу Хмельницького своїх післанців з тим, що він з Б. Хмельницьким битись і королеві помагати не хоче; гетьман Хмельницький тих післанців обдарував і відправив до Радивила, а полковникам переяславському, ніжинському і чернигівському написав, щоб козаки з Радивиловими людьми бою не зачинали, але їх стеріглись, бо він Радивилові не вірить ²⁴) і т. д.

Правда, поруч того далі ціркулювали-не вважаючи на крайнє українофобські настрої короля, лєґенди про те, що король також шукає згоди з козаками, або навіть– стоїть в порозумінню з ними, і всі воєнні пляни належать тільки тим бісовим панам-радам, чи сенаторам польським. Ті вістуни, що чули в Витебську і Вильні про кореспонденцію Тимоша з Радивилом, чули також, що сенатори королеві не вірять і на козаків іти не пускають: кажуть, що він усе робить в порозумінню (по совету) з Хмельницьким ²⁵). Служебник путивльського Грека, висланий за вістями в квітні, побувавши на Поділлю, в Галичині і включно до Яс, довідався більше. Коли король був в Варшаві, між королем і “панством” була суперечка за козаків; король не захотів битися з козаками, і “панство” за те повстало на короля і хотіло його вбити; тепер же король “подався на їх панську волю”: післав наймати вояків до Швеції, і король шведський прислав 20 тис. піших і 12 тис. кінноти в зброї, а сподіваються і його самого. А польський король посилав до гетьмана Хмельницького простого мужика з таємним листом зашивши йому в одежу– написав Хмельницькому, щоб він польські заміри знав і остерігавсь, а він, король, іде на нього против волі, “для панства”. Хмельницький, одержавши листа, віддав післанцеві свою одежу в чім сидів, а сам зараз післав до кримського царя, просити в поміч; і до турецького царя також. А “панство” постановило з московським царем не сваритись, щоб не стягнути на себе московської війни з козацькою, і в крайности готові віддати Смоленськ, аби цар не приймав до себе козаків ²⁶). А козаки-еміґранти, що прийшли з Кремінчука “на вічне життя” до Вольного в травні, знали не менше не більше, що “Ляхи короля Казимира вбили, за те що він стояв за православну християнську віру, і вибрали собі королем польскої віри пана Ракочія” ²⁷). Зовсім так як свого часу розповідали за Володислава.

Примітки

¹) На звороті адреса: “Вольновскому воеводЂ ВладымЂру Михайловичу Новосынцову сиє писанє пилно отдати належит”, печатка вибита на звороті на зеленому воску, невелика восьмикутня,-Московського столу ст. 246 л. 221. Переклад сього листу в Актах Моск. Гос. II ч. 503.

²) В тім же столбці л. 246 і 252.

³) Кримські справи кн. 34 л. 146.

⁴) Кримські справи кн. 34 л. 129-131.

⁵) Тамже л. 137-8.

⁶) Тамже л. 142.

⁷) Жерела XII с. 192.

⁸) Жерела XII с. 192, 194-5.

⁹) Transsilvania et bellum boreo-orientale I с. 247.

¹⁰) Тамже с. 257.

¹¹) Жерела XII с. 194.

¹²) Акты ЮЗР. III с. 495.

¹³) Акты ЮЗР. III с. 489-перекладаючи я старався очистити сю реляцію від ріжних московських прикрас, що вони дістали в московськім перекладі.

¹⁴) В московських перекладах найчастійше: Бурляй, або Бырляй.

¹⁵) Тут в копії прогалина, але зміст легко доповнити.

¹⁶) Акты ЮЗР. VIII с. 362-3.

¹⁷) Вони містяться в столб. 5822 Малорос. приказу; крім вичислених листів до Морозова, Милославского, Пушкина, Лихарева маємо тут брульон відповіди царя і Милославского Хмельницькому, опис авдієнцій і короткі довідки про дарунки роздані давнішим козацьким посольствам: Савича-Мозири і Богдановича.

¹⁸) Акты ЮЗР. III с. 489-90.

¹⁹) Безгласні стовбці № 74 ч. 1 л. 45.

²⁰) Акты Москов. госуд. II c. 316.

²¹) Польські справи 1653 р. ст. 1 л. 290.

²²) Тамже л. 360.

²³) Тамже л. 381.

²⁴) Тамже л. 368.

²⁵) Польські справи 1653 ст. 1 л. 290.

²⁶) Акты Моск. госуд. II с. 318.

²⁷) Тамже с. 321.

СУЧАСНІ ПОГОЛОСКИ, СОЙМ В БЕРЕСТЮ (БЕРЕЗЕНЬ-КВІТЕНЬ 1653), ВПЛИВИ РАДИВИЛІВ, ПОЛЬСЬКІ ЗАХОДИ ЗА КОРДОНОМ, МОЛДАВСЬКА СПРАВА, ПОСОЛЬСТВО ЛУПУЛА, СМЕРТЬ АД. КИСІЛЯ, 3 ТРАВНЯ 1653, МОЛДАВСЬКА УСОБИЦЯ.

Стародубські політики не без рації назвали берестейський сойм соймом Януша Радивила: як і городенська нарада він був властиво нарадою короля з литовськими маґнатами, а се було рівнозначно нараді з Радивилом і його людьми. Коронних сенаторів прибуло до Берестя незвичайно мало. Шляхетські депутати також всяко ухилялися від сього сойму. Старий Твардовский гірко нарікає в своїй поемі на се поколіннє, которому “так уже сприкрилася послуга-що не тільки в бою, але і дома, в деякім спокою, спускали ми руки, коли приходилось подумати про поміч і оборону”. Але сей абсентеізм мав богато причин!

Не тільки незвичайність місця, за границями Корони, куди неохоче їхали “коронярі”. Коховский поясняв, що місце було добре з огляду на свою близькість до московської границі і до козацької території-тих огнищ небезпеки, що треба було мати перед очима, але очевидно, не сі мотиви вплинули на вибір сього місця! Їхати ж туди коронярам з тих самих мотивів-не хотілось. Впливав і страх пошести і страх перед перспективою величезних претензій короля до шляхетської кешені, зазначений вище в його инструкції соймикам-котру так само трудно було приймати як і відхиляти, а тому найкраще-при тім не бути!

Литовські ж маґнати й шляхта вважали потрібним ушанувати яко мога сойм зібраний на литовській території. А сі маґнати й шляхта в величезній більшости стояли під виливами Радивилів, безпосередніми і посередніми. Радивили ж-поділені звичайно на ріжні, доволі незгідні між собою фракції (досить згадати, що Януш Радивил, голова лінії “на Біржах” був провідником дісідентів, а Альберхт Радивил, канцлєр в. кн. Литовського і голова несвижської лінії-був стовпом клєрикалів!), сим разом були в згоді між собою і виступали досить одностайно, диктуючи свою волю сенатові й посольській палаті, і змушуючи рахуватися з своїми поглядами короля. Наданнє Янушові Радивилові, кальвинові, голові дісідентів, виленського воєводства-найвищої гідности в. кн. Литовського, що сталось на сім соймі не вважаючи на розпучливу опозицію духовних сенаторів і всіх клєрикалів, було яскравою ілюстрацією тої уважливости, яку король мусів виявити до хазяїв країни-і хазяїв сойму! Коли Януш приїхав на сойм, в супроводі 3 тисяч війська, йому зроблено стрічу якої мабуть не удостоївся й сам король ¹). Се був дійсний хазяїн, а не титулярний тільки!

Сі хазяї сойму в козацькій справі стояли на становищі мирного залагодження, і тому не могли бути великими прихильниками ні воєнних алярмів короля, ні надмірних дійсно-в таких тяжких матеріяльних умовах-його вимог воєнних кредитів. Януш Радивил стояв за замиреннє з козаками, за уступки Хмельницькому й старшині, як ми знаємо. Його тесть Лупул, приславши з своїм секретарем Кутнарским листи і устні реляції королеві, канцлєрові-і свому зятеві, в унісон з ним підносив потребу замирення і висував свою посередницьку ролю ²). Король доручив обом канцлєрам, коронному і литовському поговорити в сій справі з Ян. Радивилом і висловити свої гадки. Ясно, що оба Радивили так само мусіли висловитись, більш або менш рішучо-за компроміс і переговори. З пізніших листів Лупула і Кутнарского до короля бачимо, що Кутнарский одержав від короля “пункти”, правда в устній, а не писаній формі. Господар мав їх передати Хмельницькому, очевидно в відповідь на його деклярацію ³). Через ті нещастя, що впали на Лупула, він не міг їх зараз же переслати Хмельницькому, говорив тільки з його сином на сю тему; але при першій можливости обіцяв післати в тій справі до самого гетьмана. Кутнарский при тім вважав своїм обовязком остерігти короля, щоб він не покладав дуже великих надій на вислід сих переговорів з огляду на такий неспокійний і лукавий характер старого Хмельницького ⁴). З того можемо міркувати, що рішення короля і сенату в Берестю були винесені в цілком серйозних і позитивних тонах: старатися привести до замирення з козаками через Лупула і доручити йому далі вести переговори з Хмельницьким.

Формального посольства від козацького війська сим разом не було, але як ми вже бачили (с. 500)-козацькі посли оповідали в Москві, що як стольник Лихарев об'явив гетьманові рішеннє царя про посередництво, то гетьман і військо післали з якимсь бранцем листа до короля, просячи відложити війну і чекати сього посередництва. Вони кажуть далі, що король і сенатори мали замір вислати з сойму на 24 день березня (мабуть ст.ст.-3 квітня н. с.) своїх комісарів: Маховского і Чарнєцкого. “І в тім вони збрехали: на час комісію не прислали, а замість комісії зібрали війська свої-хоч знали, що царське величество хоче помирити їх без крови; богато городів і міст зруйнували і людей невинно замучили. Гетьман, побачивши їх неправду, а не хотячи бачити знищення церков божих і православної віри, збирається против тих неприятелів, і відправивши послів хотів іти на збір війська. Посли в дорозі уже здибали миргородського й полтавського полковника, що йшли до обозу; Татар таких що кочують близько козаків, буде з 50 тис., і до хана на поміч гетьман теж посилав, і він обійцяє поміч” ⁵).

Ся звістка, нібито як раз Чарнєцкий і Маховский, що наступали в березневім рейді, мали приїхати в початках березня комісарами, а натомість виступили на чолі війська, робить трохи дивне вражіннє-чи не помилилися тут в чім небудь московські дяки? Але що на сей час припадає терін комісії се пише і гетьман, і подтверджує наведене вище звістка Theatrum Europ.

Про посольство ж і Твардовский оповідав, що від Хмельницького приїздив, як він каже: вже третій гонець з перепросинами і благаннями від нього і цілого війська. В довжезних віршах Тв. описує відповідь короля, що вичитував гетьманові всі попередні даремні обіцянки, відкиненнє останніх умов післаних з Зацвіліховским і Черним. Король мовляв годився на замиреннє тільки в такім разі, коли б Хмельницький забезпечив його певною порукою спокою (с. 81). Та наскільки се відповідає дійсности, а не являється поетичною інвенцією, трудно сказати.

Про мобілізацію задніпрянських полків против польського наступу маємо ще й инші звістки. Так білогородський дячок, бувши за вістями в Зінькові, привіз таку саму вість, що в останніх днях березня с.с. пішли козаки з усіх городів на збір до гетьмана; полтавський полковник й инші полковники мали йти 9 н. с. квітня, бо король іде на гетьмана з великим військом. Поляки вирубали сім городів козацьких: Погребища, Могилівчик на Дністрі й ин. Говорили й про похід самого гетьмана, але чи він дійсно тоді виїхав з Чигрина, се дуже непевно: волинсько-подільський рейд скоро спинився, і грізні вісти про похід Хмельницького з усіми силами против нього теж не справдилися. Коли король і його прихильники сими вістями наганяли холоду на посольську палату, щоб зробити її охотнішою до асігнувань, то сей страх мабуть розвіявся до кінця сойму, і Радивили, будучи більш ніж хто в курсі дійсного стану річей, мабуть не залишили відповідно поінформувати послів в сій справі.

З сих усіх причин з ухвалами про кредити на оборону йшли дуже тяжко. Посли опиналися не рішаючись обтяжати свою братію. Наступ на козаків урвався; Хмельницький просив згоди, Лупул пропонував посередництво, Радивили також подавали надії на мирне залагодженнє. Кінець кінцем чим більше король старався розворушити палату, тим холодніша вона ставала. Одні годилися на посполите рушеннє, щоб тільки менше платити; инші заявляли охоту дати на наєм ланового війська, щоб не витягати “братії” знову в поле, як під Берестечком: найбільш тверді відмовлялись браком директив і брали “до братії”-на остаточне рішеннє свого соймику. Сойм кінець кінцем відкладено ще на два тижні, король рішив взяти палату постом і бдіннєм-“треба виголодувати послів, аби вибившися з сил пристали на справедливі способи”, записує його слова Альбр. Радивил. Останнє засіданнє трівало 28 годин без перерви, але результати були не блискучі. “Річпосполита лишилася з лихою обороною, зложивши надію на Бога і Матір Божу”, записує той же побожний мемуарист.

Рахуючися з такими перспективами, король ще перед соймом застукав в заграничні двері, просячи католицьких володарів в спільних інтересах підтримати Польщу. Польський посол 19 березня подав німецькому імператорові характеристичну з сього погляду записку, процитовану нами вже вище. Звертав у ній увагу, що катастрофа Польщі тяжко відбилася б і на німецьких, особливо австрійських землях. Хмельницький після битви під Батогом .завязав нові звязки: маючи за собою Татар і страшачи ними, він змусив стати по його стороні також і Молдавію з Валахією; просить помочи також у Турків, і з Царгороду пишуть, що він дістане в підмогу сілістрійське військо. Поміч татарську має забезпечену і веде переговори з Москвою. Не вважаючи на попередні прикрі досвіди з договорами, що приносили тільки все нові шкоди Річипосполитій, король мав надії на замиреннє, коли в місяці серпні молдавський господар взяв на себе посередництво. Але він повідомив сими часами короля, що козаків можна приборкати тільки зброєю. Як показує дотеперішній досвід, з початком червня треба сподіватись ворожого наступу, з величезними силами. Польща їм не може противстати. Видатків можна зібрати тільки половину. Особливо втрата Руси-найбільшої, богатої провінції, де була головна сила Річипосполитої, підтяла її сили ⁷).

Після закінчення сойму виписав листа подібного ж змісту до старшого з курфірстів, архіепископа майнцького, новий підканцлєр коронний Тшебіцкий,-додавши до всього иншого ще й останню біду-погром Лупула, вірного союзника Польщі, і появу на його місці лукавого і ворожого Польщі, а прихильного козакам нового господаря ⁸). Слідом Тш. виїхав і сам до Німеччини, щоб на соймі імперії особисто підтримати польські прохання. Маємо його записку, подану 13 червня реґенсбурському соймові-про неї скажемо далі. Тепер ще одмітимо оден з дипльоматичних маневрів повзятих на берестейськім соймі против козацько-татарської коаліції. Се посилка спеціяльного післанця Ст. Шиманьского не більше не менше як “до народу, Калмицького, до найстаршого мурзи, мурз і беїв”, з закликом до походу на Крим, щоб відтягнути татарські сили від війни з Польщею! Послові доручено обіцяти іменем короля найвищому правителеві калмицькому 50 тисяч твердих талярів за сю послугу-і зіставити за ним Крим, коли війна з Кримом буде виграна! Був вистилізований лист від короля до сього “найвищого правителя, беїв і мурз”, і окремий супровідний лист від канцлєра ⁹). Але невідомо кудою пустився і як далеко заїхав з сими листами пан Шиманьский.

Повертаю до берестейських нарад. Кінець їх очевидно був захоплений молдавською справою. Після того, як Кутнарский поїхав собі спокійно з королівськими дорученнями в справі замирення з Хмельницьким, наспів посол Ракоція з листом 25 березня н. с., де той в дуже дипльоматичних виразах оповіщав короля про свій розрив з Лупулом. Мовляв його інтриґи від початків панування в Молдавії; звернені против Ракоціїв (спочатку покійного батька, потім нинішнього Юрия II), і против їх союзника господаря Валахії, на котрого Лупул пробував іти й одвертою війною, змушують його, Ракоція, запобігти новим ворожим зусиллям невірного сусіда й пуститися в одверту війну против нього. Ракоцій повідомляє короля про се наперед, щоб той не дав себе звести яким небудь кривотолкам і підозрінням, ніби то задуманий наступ має під собою якісь ворожі для Польщі плани-щоб король прийняв до відома ті справедливі мотиви, які привели його, Ракоція, до сеї розправи з молдавським господарем, і не схотів боронити сього невірного і брехливого сусіда ¹1).

Дивним дивом, сього посольства і сього листу не згадав Альбр. Радивил в своїм досить докладнім дневнику берестейських дебат, і ми не знаємо, як поставився до сього Януш Радивил та инші свояки, хоч вони безсумніву добре знали про все ¹¹), і не могли не інтересуватись. Ракоцій писав свого листа вже по тім як його військо рушило на Молдаву і тоді як його посли ставилися перед королем, се військо вже опанувало Волощину, і Лупул уже втік на польську територію. Хоча звязок з Берестєм мусів бути, значно тяжчий ніж з Варшавою і докладні вісти про молдавський переворот прийшли вже після приїзду Ракоцієвого посольства, серйозність положення мусіла бути ясна вже в той мент. Але діскусії в сій справі для нас пропали. Знаємо тільки, що збули Ракоцієвого посла ухильчивою заявою: король дуже жалує, що між християнськими князями знову приходить до кровопролиття; про які небудь кривди Ракоцієві і його союзникові з боку Лупула королеві досі не було нічого відомо, і він може тільки сумувати над нещастями, які спадають тепер на обидві сторони з причини сього конфлікту; конкретніше ж свої гадки він висловить пізніше ¹²). Кубаля, обговорюючи сю відповідь, висловив здогад, що король відкладав справу, не хотячи рішати її під натиском Радивилів, що схильні були взяти сторону Лупула, тим часом як король схилявся в бік союзу з Ракоцієм, з огляду на те що Лупул звязався останніми часами з Хмельницьким. Відкладаючи відповідь до Варшави, король хотів порадитися з коронними сенаторами і мати їх голоси за собою-бо тут у Берестю їх майже не було ¹³). Се вповні можливо, і стало ще ясніш, коли зараз по відправі Ракоцієвого післанця прибігли вістники нещастя від Лупула, з повідомленнєм, що Ракоцієве військо, разом з Басарабовим, несподіваним нападом захопило його край, сам Лупул утік до Хотина, просить дати йому схоронище в Камінці і благає помочи короля. Альбр. Радивил, записавши се в своїм дневнику-ввечері 21 квітня, додає тільки, що король посилав його того дня на розмову до Януша Радивила-щоб той згодився сполучити литовське військо з польським.

Януш збув його відповіддю, що він про се говоритиме з королем, і другого дня Альбрехт виїхав до Прусії, а король на полюваннє ¹⁴).

Вражіннє таке, що король хотів і Лупулового післанця збути чим небудь (теж може обіцянкою пізніш пошукати на се способу), не бажаючи взяти на себе ніяких обовязків, Януш тим був ображений, й инші Радивили зайняли холодну позицію. Януш не годився прилучати литовські війська до коронних, посилаючись на небезпеку від Москви, Шведів, козаків і т. д. ¹⁵), і не вважаючи на наданнє виленського воєводства, зістався в опозиції, ображений такою королівською невдячністю для вірного союзника-Янушевого тестя.