Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 1"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 70 страниц)

Примітки

¹) Його звідомленнє, разом з листуваннєм, видав С. Белокуров в Христианском Чтении 1883, кн. XI.

²) В московськім приказі Арсеній подав такий небезінтересний рахунок своїх видатків з Яс до московської границі: одного коня купив за 10 з половиною рублів, другого за 12; наняв чоловіка для охорони і за товмача, за 10 р., та коня купив йому за 8 руб., за два сідла 32 алтина, за 2 узди 2 гривни, за 2 повсти 9 алтинів, за воза 2 рублі. В Краснім воза кинув, купив санки за 23 алтина і 2 деньги, за 2 хомути 35 алтинів 2 деньги. В Погребищу кинув сані, купив знову воза за півтора рублі. В Київі кинув воза, знову купив санки за 24 алт. В Басани кинув санки, купив воза за 40 алт. За постояле по стодолах 2 руб. з гривною. Тамже с. 735.

³) Се були очевидно посли від гетьмана з молдавського походу, "з-над Прута” 16 вересня – вище с. 98.

⁴) Тамже додаток XII, дата 29 вересня с. с.

⁵) Христ. Чт. с. 683.

⁶) Коли се ориґінальний вираз Виговського, то значило б, що гетьман поїхав “за своїми справами”; коли Арсеній вжив його “від себе” – то гетьман поїхав “забавитись”.

⁷) естьли бы короля взяли.

⁸) взыщетъ Богъ на государЂ.

⁹) Йоасаф, що згинув потім під Берестечком.

¹⁰) Се інтересно! Мабуть в тім розумінню, що під владою гетьмана, була київська митрополія – що в грецькій традиції була “Великою Росією”, хоч супроти московської митрополії в Москві її вважали “Малою Росією”.

¹¹) Никто мне так не досаден, что царь московской.

¹²) “Разве неволя нас совокупит якоже и Волох”. Розуміти мабуть треба так, що аж як гетьман погромить Москву з Татарами, тоді цар поневолі стане його союзником; як се було з Василем Молдавським.

¹³) В значінню: нехай не примушує нас піддаватися бісурменам, відмовляючи своєї помочи.

¹⁴) В звідомленню Арсенія заховалось богато ориґінальних виразів, але чи копіїст, чи видавець поробив у них богато помилок, так напр. “през” передано через “пред”, і т. д. Взагалі його діяльоґи дуже кольоритні.

¹⁵) Як собі дати раду з московським військом.

¹⁶) Далі Арсеній додає мабуть до сеї ж розмови. “Гетьман говорив, зчаста обертаючись і дивлячись на Арсенія, щоб йому було чути його слова: “Говорив кримський цар: доки ти живий, доти й я, а як тебе не буде, не буде й мене. Отже доки я живий, Татари на Москву не підуть: я не піду й вони без мене не підуть. Давніш цар турецький, на проханнє польського короля післав був до хана, щоб він не помагав козакам: але хан відмовив нечемно, з погрозами, і цар турецький замовчав, бачучи, що й так йому не добре: стільки літ воює з Венетами, а якби кримський цар з козаками пішов (на нього), то ще гірше б було” (с. 692).

¹⁷) “человЂкъ духовной особы”.

¹⁸) Се мотив, як бачимо, псіхольогічно дуже близький Хмельницькому, та й Козаччині взагалі!

¹⁹) “Государеву землю попленим, что ему, государю, будет”. Не зовсім ясний вираз.

²⁰) Цікава і характеристична для тодішньої морали, викривленої всякими церковними прикладами, ся суперечка, де кожда сторона пропонувала другій кривоприсягу і церковне розгрішеннє (гетьман цареві – в відносинах до Польщі, цар гетьманові – в справі Акундинова), але сама не хотіла брати гріха на душу і рискнути з церковним розгрішеннєм!

²¹) Тут в друкованім ряд очевидних помилок: и малое то дело что и выдетъ, только от воска принисловъ.

²²) прислалъ истинну безповоротно.

²³) что ныне намъ учинит государь – през вас.

²⁴) Додаток 13, дата: з Чигрина ноября 11, титул: гетьман войска Запорожского .

²⁵) Христ. Чт. ст.692.

²⁶) Весною 1651 р. греки бачили його в якімсь “руськім монастир" (акты ЮЗР. III. 449), може в тім-же Скиті Маневськім.

²⁷) Про се у Соловьева Х с. 1648-9, і новіше у Форстена, Сношенія Швеціи и Россіи во второй пол. XVII в., Журналъ Мин. Нар. Просв. 1898, II с. 224 дд.

ВІСТИ УНКОВСКОГО І СУХАНОВА, ПОЛІТИЧНА СИТУАЦІЯ ПРИ КІНЦІ 1650 Р., ПОСОЛЬСТВО РАКОЦІЯ, ПОЛІТИКА ЛУПУЛА.

Посольське звідомленнє Унковского з жовтня 1650 р. і вісти Арсенія з листопаду містять іще деякі інтересні відомости з сучасного українського життя, які треба тут згадати, в звязку з иншими звістками.

З поворотом з молдавського походу гетьман роспустив військо, але наказав щоб усі мали готовий запас і коней годували ¹). Ніде війська зібраного нема – тільки двом полковникам, від Камінця подільського велів гетьман бути на великій обережности ²).

В сусідстві Чигрина (“під Чорним лісом”) Татар нема: гетьман велів їм кочувати дальше. На правім боці кочують Татари білгородського улуса на Жовтих Водах, верст 150 від Чигрина. На лівім березі Татари з Білгородських улусів кочують на Вовчих Водах. А ті улуси, що кочували від Перекопу над морем, до Калміуса і Керчи, тепер за порозуміннєм гетьмана з ханом перейшли з сімями на кочовку на Орель, Ворскло і Псьол, – кочують за дві милі від Полтави і далі, трохи не до Дніпра, за 20-30 верств від козацьких городів. Одні кажуть, що перейшли вони сюди через саранчу, що у них траву з'їла, а инші – що бояться Калмиків і перейшли умисно близче до козаків. Гетьман дозволив їм приїздити в городи й купувати всяку поживу. Кажуть, що їх 12 тис. ³)

Кисіль одержав був від свого конфідента з Чигрина відомість, яка його страшенно була затрівожила: про польське посольство, вислане до Криму з секретним дорученнєм розвести Татар з козаками, ще перше ніж посол доїхав до Криму, стало відомо Хмельницькому, і привело його в старшний гнів. Він вислав зараз свого посла дякуючи ханові, що він не послухав тих намов, і просив його бути готовим в похід з усею ордою, скоро тільки ріки стануть, – очевидно в похід на Польщу. Сю відомість, мовляв, потвердив гетьманові й київський полковник Антін, що повертаючи з Царгороду здибав в дорозі того польського посла, і від очаківського бея довідався про зміст його посольства. Думаю, що тут мова про посольство Бечиньского, що вислав Потоцкий до Криму коло 10 жовтня. Кисіль поспішився з dementi, присягаючи Хмельницькому що се неправда, заразом послав переляканого листа до короля, очевидно вивідуючи ся – чи дійсно не пущено за його спиною такої розривчатої бомби ⁴). Але трівога була, очевидно, фальшива – звідомлення Унковского і Арсенія свідчить про се цілком певно.

Що до польсько-українських пограничних відносин записує, що він бачив і чув, переїздячи через Браславщину в листопаді, Арсеній Суханов. Як були з митрополитом назаретським на обіді у полковника Нечая в Браславі, принесено йому листи від сотників з польської границі, і Нечай читав їх в голос: сотники просять прислати їм на границю в підмогу “кілька хоругов”, бо Ляхи натискають “лукавством, ніби то через голод”, військо лядське переходить лінію, і до Камінця прийшло не мало війська. Лянцкороньский вибирається з великою потугою на своє браславське воєводство, а староста винницький на своє староство, й инші пани їдуть до Винниці на соймик. Супроти того Нечай при Арсенію ж велів свому писареві повідомити про все гетьмана, а сотникам свого полку розписати, щоб ішли з свого боку на польську границю, “в підмогу місцевим пограничним сотникам”.

Дорогою по всіх містах, від ріжних людей Арсеній чув, що козакам всім велено бути на поготові, мати всякий запас і коней ситих: бачили в переїзді як їх випасають, тільки не відомо куди буде похід. Про Татар говорили, що вони живуть “смирно” між козачими городами, і до городів приїздять, а українські купці їздять з товарами “без боязни” навіть і до Очакова. Гетьман на обіді казав, що він післав по Орду, а инші люди казали, що Татари підуть на Литву під Смоленськ, займуть і московські городи, але воювати не будуть, тільки “корм” вибиратимуть ⁵).

З Волощиною, мовить Унковский, стало повне замиреннє. Пять татарських значних людей, що приїхали з гетьманом з молдавського походу, виправлено до Криму, “щоб на будуче Волоської землі нічим не кривдили” ⁶) – очевидно з повідомленнєм, що Запорозьке військо прийшло з господарем до повного порозуміння.

В сій справі 13 (23) жовтня приїхали до Чигрина посли господаря: митрополит сучавський і спатарь (мечник) Чеголя, щоб умовитися в справі шлюбу гетьманича Тимофія з Лупулівною. На обід, як приймав їх гетьман, були закликані польські шляхтичі, які поприїздили в ріжних справах, і Акундинов псевдо-Шуйский. В переговорах стало на тім, що весіллє буде третьої неділі по Різдві, в котрімсь пограничнім місті: або в Ямполі або в Могилеві. Про посаг не було умови: що дасть господар на весіллю за донькою, так і буде. З тим 18 (28) послів відпущено ⁷).

Дещо додає до сього Арсеній. Він записує, що того дня як він поїхав з Яс – могло то бути 24 або 25 жовтня н. с., приїхав до воєводи Василя турецький посол. Докладно довідатися, з чим він приїхав, Арсенієві не вдалось, а так казали, що приїхав він потішити воєводу в його смутку (з приводу поруйнування країни), сказати, щоб доньки за Хмельниченка він не давав, і що візир без відома султана дав був ханові наказ воювати Молдаву – за се султан його і з візирства зсадив. Воєвода Василь повідомив про се Б. Хмельницького і побоюючися якого небудь лиха від Турків просив його прислати 300 козаків для охорони. Гетьман післав йому тих 300, а весілля призначено на Різдво; приїздив до гетьмана для сих і инших тайних актів митрополит сучавський Варлаам (693).

Від Ракоція – у відповідь на посольство гетьмана з-над Прута, висланий був 30 жовтня Ладислав Уйлакі; він їхав разом з гетьманським послом і людьми Тугай-бея. Заховалась дана йому інструкція ⁸). Йому доручалось запевнити гетьмана в добрих відносинах і настроях Ракоція, його вдоволеннє з закінчення молдавського інціденту, що до Семигороду. Ракоцій висловив надію, що Лупул, звязаний союзом з Хмельницьким, і Семигородові буде кращим сусідом ніж досі. На запитаннє, руба поставлене послом Хмельницького: чи на випадок нової війни з Польщею він може рахувати на активний виступ Ракоція (що в попередній компанії не оправдав надій, покладених на нього козаками), посол мав дати зрозуміти, що Ракоцієві не так легко виступити активно, маючи наоколо себе стільки неприязних або непевних сусідів, і що гетьман мусів би наперед забезпечити йому добрі відносини з ханом і що-найменше – приязну невтральність Туреччини, як то він уже перед тим переказував через Маріясі. На висловлене гетьманом побажаннє, щоб його син міг жити на дворі Ракоція (може з огляду на бажаннє його нареченого тестя що до бльшої оглади майбутнього зятя), посол мав висловити повну готовність Ракоція його прийняти, і навзаєм нагадати уже раніше дану гетьманом обіцянку – прислати Ракоціеві сотню добрих козаків, з двома офіцерами – старшим і молодшим. Коли б спитали про платню, посол мав би сказати, що вони будуть діставати по 4, півпята, найбільше 5 угорських золотих – відповідно їх службі, старший офіцер у-двоє, молодший – в півтора рази рази против сього. Було б добре, коли б посол міг привести їх з собою – порадившися з гетьманом, яку для того дорогу собі вибрати.

Хмельницький, як ми вище бачили, похвалявся Унковскому, що він з господарем помирився “хоть и на вЂкъ ⁹). Але в дійсности Лупул був зовсім не миролюбно настроєний. В Варшаві оповідали, в жовтні й листопаді, що він горить бажаннєм відомстити ся козакам і Татарам, збирає військо, просить свого зятя Радивила найняти йому як більше вояків, і домагається від короля, щоб Хмельницького укарано за його напад на Молдавію ¹⁰). Конкретніше про се інформує згаданий уже лист Потоцкого до короля з 22 жовтня ¹¹). Він оповідає тут, що одержав був від Лупула листа, де той скаржився на інтриґи, що ведуться против нього на царгородськім дворі, і просив позволити йому найняти в землях Польської корони за свої гроші три тисячі вояків ¹²). Потоцкий посилав свого конфідента Яскульського до нього, щоб довідатись докладніше, про що Лупул, видимо, не хотів дуже виразно писати в листі. Лупул дійсно доволі щиро з'ясував своє становище і свої настрої. З його слів, виходило, що він безвихідно вагався між старою політикою союзу з Польщею і страхом перед пімстою Хмельницького. З другого боку – не міг оцінити також, наскільки союз з Хмельницьким може йому помогти або ні на султанськім дворі, де йому приходилось відбудовувати своє становище, сильно захитане молдавською кампанією. Він уважав, що сю біду в значній мірі накликали на нього сусіди-товариші, турецькі васалі: господар мунтянський і князь Ракоцій. З Хмельницьким він замирився й пристав на всі його умови не маючи виходу: над шиєю його меч висів, від котрого неможна було ухоронитись. Дуже рад би визволитись від обіцяного шлюбу з гетьманичом – коли б король поміг йому в тім. Напр. якби він наказав Хмельницькому залишити сей плян, мотивуючи тим, що таке посвояченнє поставило б його, Хмельницького в підозрілім світлі. Взагалі Лупул запевняв, що поскільки б він мав підтримку короля, постільки б вірно тримався лінії польської політики; коли ж такої підтримки не буде, прийдеться лявірувати супроти Хмельницького. В кождім разі, для скріплення своїх звязків з Польщею, просив надати йому польське горожанство ("індіґенат"), і Потоцкий дуже за сим просив, як ми бачили (може й автором сього пляну був).

Сю офіціяльну реляцію Потоцкого доповнює кількома штрихами не раз цитований уже вище камінецький ректор, в листі писанім в тих же днях (20 жовтня). Він пише, що Потоцкий висилаючи Яскульского 9 жовтня, додав йому пішу роту, з 100 чоловіка, щоб приставити Лупулівну до Камінця, і тим способом запобігти її шлюбові з Тимошем ¹³). Треба сказати, що син гетьмана Потоцкого, Петро, староста камінецький, в польських кругах теж уважався претендентом на руку Лупулівни (так само і польний гетман Каліновский), і тим пояснювалося таке незвичайне заінтересованнє коронного гетьмана її заручинами. Але Лупул, очевидно, не відважився на такий різкий крок, що до решти зіпсував би його відносини з Хмельницьким.

На султанськім дворі плян посвоячення нового васаля Отоманської Порти з її старим підданцем Лупулом був також предметом глибоких політичних міркувань, керманичі турецької політики ніяк не могли знайти відповідного становища. Про се довідуємося з реляцій австрійських аґентів австрійські двірські круги дуже журили ся тоді тяжким становищем Польщі, і з огляду на балканську політику їх також дуже займало питаннє, які зміни в політичній ситуації може за собою привести перехід України в систему васальств Порти. З сього становища утвореннє династичного звязку між новою українською династією і володарем волоським, можливість династичних претенсій України на Волощину і т. д. дійсно відкривало не маловажні перспективи, і тим пояснюєть ся такий незвичайний інтерес до долі Лупулівни. В звязку з тим довідуємося і про ріжні зміни в настроях Порти до нашого українського двору та їх мотиви.

19 падолиста пише цісарьский посол в Царгороді, що Порта ніяк не хоче згодитися на шлюб Лупулівни з гетьманичом, але боїться, що коли буде робити в сім труднощі, се викличе невдоволеннє козаків. Лупул оправдується, що мусів обіцяти руку доньки в безвихіднім становищі. Порта радо б відставила б його, але очевидно, не знає, яке вражіннє се зробить на васалів-союзників: гетьмана і хана – які там відносини уставилися після молдавської кампанії ¹⁴).

Три тижні пізніше доносить він, що досі Порта не згоджувала ся на шлюб Лупулівни з гетьманичом, але кінець кінцем, щоб не знеохотити тим козаків і хана дала на се згоду; се скріпило й становище Лупула, а то вже на його місце був готов инший воєвода. Порта одначе не вдоволена з сих перспектив: боїться, що козаки за поміччю Татар заберуть Волощину, і жалкує, що рік тому не розпорядилася долею Лупулівни инакше.

Кілька день пізніше (13 грудня н. с.) він додає: свідомі люде вважають, що сей шлюб нічого доброго не принесе. Лупул чоловік лукавий, і хоч удає, що він се робить против волі, але можливо, ще се його власна інтриґа. Хто знає, чи за поміччю козаків і Татарів не веде він гри про польську корону: чи не хоче цілком придушити Річпосполиту, і або самому нею заволодіти, або свого будучого зятя (Тимоша) посадити королем? Зараз по святах мусить бути се весіллє, і воно може наробити великого пожару! Лупул захоче показати свою ненависть Ракоцію, і се може окошитися і на Угорськім королівстві ¹⁶).

З Молдави, з Бакова якийсь безіменний аґент доносить до Польщі в перших днях грудня: Господар волоський збирався прислати свого посла на сойм, але відстрашений погрозами Хмельницького, відложив сей намір, і не слухаючи порад своїх вірних приятенів і сусідів, цілком здався на приязнь Хмельницького. Запропонував йому, що видасть доньку за його сина і визначив весіллє на останній день січня. Завтра посилає свого братанича до Хмельницького, щоб він зістававсь у нього закладнем, поки син Хмельницького не повернеть ся ціло з весілля. Ми (себ то Молдаване, очевидно) сподіваємо ся, що з сим весіллєм добилися до тихої пристані, і з могутністю Хмельницького не тільки що ціле Польське королівство, але й цілий світ завоюємо скоро ¹⁷).

Але реалізація сього пляну не представлялась ні простою ні легкою, і можливість нової козацької виправи по молдавську Гелену далі висіла в повітрі. Потім на якийсь час заходить антракт: справа женячки Тимоша сходить з порядку дня. Були здогади, що турецький двір перебив її, виписавши господарівну до Царгороду, щоб зняти з черги сей плян, що здавався таким необчисленим в своїх наслідках, але сучасні документи не потверджують сього; весною 1651 р. побачимо її в Ясах.

Та весняна війна 1651 р. могла вплинути на се, що увагу було відвернено від неї, і плян посвоячення гетьмана з Лупулом знову став на чергу тільки через півроку після білоцерковського замирення.

Примітки

¹) Се ж оповідав служебник Протасьева, приїхавши з Чигрина 18 (28) жовтня: “При нім у Чигрині витрублено, щоб козаки коней годували і пильнували на службу: скоро йти в похід, а куди – напевно невідомо, мабуть буде війна з Поляками. Звідомленнє посольства Протасьева.

²) Акты VIII с. 356

³) С. 355. Сі вісти потверджували пізніші московські вістуни в падолисті Богато Татар стоїть в Полтаві, Опошні, Лютенці, Куземині, хочуть іти з литовськими людьми на московські україни, оглядають пограничні укріплення й вивідують їх силу. Сівськ. ст. № 129 л. 137-8.

⁴) Лист в Осол. 225 л. 337 об., без дати, і в 2286 л. 101 з датою 14 жовтня, але я не дуже вірю сій даті: може бути пізніше.

⁵) Христ. Чт. с. 693-4.

⁶) Акты с. 351.

⁷) VIII. 347 і 352. Про се посольство, очевидно, оповідав служебник Протасьева, що приїхав з Чигрина 18 (28) жовтня: при нім приїхали до гетьмана посли волоського господаря і з ними митрополит; прислані вони до гетьманового сина від доньки його (господаря) з обручальним перстнем.

⁸) Transsylvania І с. 118-122.

⁹) Акты VIII с. 350.

¹⁰) Жерела XVI ч. 169, 171, 173.

¹¹) Жерела XII с. 140 = Міхалов. с. 576.

¹²) Се посольство від Лупула записано в відомостях з обозу під днем 3 жовтня – вище с. 99.

¹³) Міхалов. с. 575.

¹⁴) Жерела XII с. 146.

¹⁵) Тамже с. 149.

¹⁶) Жерела XII с. 150.

¹⁷) Тамже с. 147, лист був пересланий цісареві з Варшави, мабуть се він читався на засіданні сойму – тамже № 142.

ТУРЕЦЬКЕ ПОСОЛЬСТВО, ЛИСТ ГЕТЬМАНА ДО ПОРТИ 1 ГРУДНЯ 1650 Р., ГРАМОТА СУЛТАНА З РЕБІУ-ЛЬ-ЕВЕЛЬ 1061 Р., СУЛТАН ПОТВЕРДЖУЄ ВАСАЛЬСТВО ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, КИЇВСЬКІ БАЛАЧКИ.

Як постійний мотив в царгородських реляціях з зими 1650 р. проходить, що Порта дуже цікавиться своїм новим союзником і підданцем, козацьким гетьманом, і робить усе, щоб його до себе тісніше привязати, перед усім – з огляду на тодішню свою війну з Венецією. Се розумілося в Венеції, і через її незвичайно спружисту, безсумнівно найкращу в тодішнім світі дипльоматію – робило великий шум в політичнім світі. На жаль, бракує нам безпосередньої українсько-турецької кореспонденції з сих місяців, і тому варто принотувати тут і ті принагідні звістки, що стрічаються в инших джерелах.

Бачили ми вже вище (с. 85) звістку австрійського резідента (з 10 жовтня н. с.) про дуже прихильну авдієнцію дану козацьким послам – не вважаючи на несподівану і незрозумілу для султанського дивану вість про напад козаків на отаманську провінцію – Молдаву. Козацьких послів обдаровано кафтанами і ріжними розкішними уборами. Резідент називає сю авдієнцію прощальною ¹), але козацькі посли не всі були відправлені, декотрі зістались в Царгороді, як постійні резіденти, для звязку; одержали від султана окремий двір і все потрібне. На Україну ж були вислані султанські посли з ріжними виявами ласки і поважання – десь в місяці жовтні, в другій половині.

Арсеній Суханов був свідком їх приходу до Чигрина і дає докладну дату їх приходу 16 н. с. листопаду ²). Він розпитував кого міг про се посольство, і те що почув, розповідав так. Раніш прислав до гетьмана дож (“принцип”) венецький, щоб йому гетьман дав людей на поміч против турецького царя: аби вони наступали Чорним морем тим часом як Венеціяни держать бльокаду на Середземнім. Прислав дарунки і обіцяв велику плату тому війську. Але гетьман відправив венецького посла з нічим: відмовив і війську, тому що мовляв – йому самому потрібне. Коли про се довідався візир, він не питаючи султана післав посла до гетьмана з подякою, що він не дав помочи Венеції, а гетьман, відправляючи сього турецького посла, післав до султана свого посла. Султан прийняв сього посла з великою честю, дарував його так, як ніякого иншого посла ще не гоноровано. А відправляючи гетьманового посла, султан післав до гетьмана свого – “від свого лиця”. В дарунку він привів два коні турецькі, оправну шаблю і “топор”. Які справи були йому доручені, Арсеній розвідати не міг, але богато людей йому говорили, що се гетьман таж присипляє султана своїми приязними заявами, тільки щоб напасти на нього несподівано при добрій нагоді ³).

Так се був поворот з царгородського посольства київського полковника Антона, що вернувся з султанськими дарунками, в супроводі турецьких післанців (як побачимо з дальшого – був то знову той сам Осман-аґа з товаришами).

Грицько Канівець, котрого брат їздив в сім посольстві з полковником Антоном, бувши в Путивлі переповідав, що йому сказав брат:

Гетьмановим послам у турецького султана честь і жалуваннє було велике, і дарунки гетьманові з тими ж послами султан післав не малі, і на словах переказував: коли у гетьмана з польським королем згоди не буде, нехай він з усім військом Запорозьким піддасться йому, турецькому султанові: він його пожалує великим жалуваннєм. І козакам се відомо, що Грекам від султана ніякої тісноти нема, а козакам від султана буде ласка ще більша. Патріярх же єрусалимський Паїсій з-часта гетьманові пише і дуже наказує, щоб він турецькому і кримському ніяк не піддавався, а коли йому прийшла тіснота від Поляків, аби просив государя (московського), щоб прийняв його під свою руку ⁴).

В Варшаві в середині грудня н. с. оповідали, що Хмельницький збирався вислати спеціяльних послів на сойм, але се перебив приїзд до нього двох турецьких послів, що мали порозумітися про обопільні відносини, – під впливом їх він почав говорити, що не має що робити ні з Річчю-посполитою ні з королем; чим володіє, здобув то своєю силою і своєю шаблею. ⁵) Очевидно про сих же висланців султана доносив інформатор з Бакова, що Отоманська Порта вислала до Хмельницького свого чауша, обіцяє йому на весну прислати корогву як свому Васалеві, і дала знати иншим своїм васалям – ханові, господарям молдавському і мунтянському і князеві семигородському, аби не гаючися помагали Хмельницькому, в чім він буде потрібувати ⁶). В Варшаві ж уже в 20-х днях листопада н. с. оповідало ся, що Хмельницький одержав від султана корогву, зложив йому присягу на вірність і приобіцяв піднести зброю не тільки на Польщу, але й на инші сусідні держави і зробити їх данниками. Отоманської імперії ⁷). Одержав за те від султана титул “сторожа Отоманської Порти” ⁸). Кисіль доносив королеві, як про се росповідали в Київі і Чигрині, по свіжим слідам його повороту. Посольство мало подякувати султанові за дозвіл ханові помагати козакам, і просити, аби новим “еміром” (наказом) потверджено, щоб Орда помагала козакам, а козаки навзаєм будуть готові на всякі послуги Орді, коли вона того буде потрібувати. Антона прийнято “більш ніж ласкаво”, зараз вислано емір, з тим додатком, що також і сили румелійські, мунтянські, волоські мають бути готові (в поміч козакам), коли сього буде потреба. В Константинополі визначено двір, аби (козаки) тримали своїх резідентів. До Чигирина прислано з чаушом, при тім же київськім полковнику коней турецьких в уборах. Спустошеннє Волоської землі Татарами і козаками пробачено. Чауш турецький, що тепер приїхав, зістанеться в Чигрині якийсь час – чи то з наказу візира, щоб розвідатись, що тут між нами буде діятись, – чи з волі гетьмана запорозького” ⁹).

Гетьман з старшиною відповіли на сі знаки султанської ласки новою серією грамот – їх постарали ся слідом виловити польські аґенти, і в лютім 1651 р. польський уряд – що мав в повних копіях, а що в султанських витягах, переслав московському урядові, щоб відвести його від яких небудь звязків з козаками. Привезено їх з Царгороду до Польщі 20 січня 1651 р. Дата листу до яничарського аґи, одержаного в повнім тексті: 1 грудня 1650 в Чигрині. В сім листі гетьман дякує за ласку показану його послам султаном ¹⁰) – він про се об'явив всьому війську, і тепер просить дальшого заступництва перед султаном, щоб він далі тримав козаків у своїй ласці, і написав ханові, аби підтримував брацтво з ними, згідно з заприсяженим союзом, против кождого неприятеля. Тепер таким неприятелем Ляхи, вічно зрадливі, котрим козаки ніколи не вірять, і тепер тільки чекають останніх відомостей з сойму, щоб просити у султана і хана помочи для війни з ними. Через те гетьман і військо не посилають в тій хвилі своїх послів: вишлють як тільки отримають цілком певні відомості про ухвали сойму, що тепер відбувається. На випадок же несподіваного нападу просять, щоб Ромадан-бей був готов на поміч. Просять також щоб султан написав господареві волоському, заохотив його непохитно тримати приязнь з козаками, а не сприяв Ляхам, як раніш того. З свого боку гетьман і військо виправили своїх послів до Москви ¹¹), забезпечуючи, щоб на володіння султана не було нападів “ні морем ні полем”, – коли б хто найменшу шкоду їм зробив, козаки таких будуть громити як неприятелів. Порта вповні може покладати ся на них: їх слово вірне і незмінне, коли б хто що небудь на них говорив противне, нехай султан тому не вірить. Натомісць переказаному устно через Османа нехай вірять як гетьманові самому ¹²).

Таких листів “подібних і пространних”, за відомостями польських аґентів, гетьман вислав тоді ще чотири на ріжні адреси, але їх не вдалося дістати в повнім тексті, тільки зміст, що зводив ся до таких пунктів:

Подяка за ласкаве прийняттє козацкого посла, що був післаний ¹³) від гетьмана з заявою підданства – “що він піддався цісареві турецькому і иншого пана над собою не знає: держить закон Магометів, а не грецький – так казав йому при смерти батько, щоб він Магометів закон мав і держав”.

Пильне проханнє, щоб візир вислав на весну військо на Поляків, і щоб Татарам теж наказано помогти козакам і їх не покидати, а молдавському воєводі – щоб він не тримався Поляків, а служив Туреччині і з Хмельницьким тримав приязнь.

Гетьман буде воювати Поляків до повної перемоги; коли б прийшло до замирення, він однаково їм вірити не буде; як тільки довідається про їх рішення, зараз пришле своїх послів – має скрізь своїх шпигів.

Розіслав свої грамоти “на Русь”, щоб на землі піддані турецькому цареві не було ніяких нападів. Всім приятелям Туреччини він буде приятелем, і навзаєм.

Просить нагородити посла Османа-аґу за його труди.

“І як сі грамоти були післані й прийняті, зараз післано десять чоловіка з грамотами до беїв і башів, аби готові були на війну” ¹⁴).

Що до близчих відносин гетьмана до Порти подає інтересні відомости (розуміється не годиться брати їх без критики) цісарський посол до султана барон Шмідт, котрому цісар доручив, в інтересах Польщі, розвідатися про сі відносини, і коли можливо – вплинути на султана, щоб він стримав гетьмана від плянів війни з Польщею ¹⁵). В результаті ґрунтовних розслідів доносив він такі ретроспективні відомости (на початку березня 1651 р.).

Козаки хотіли бути тільки вільними від данини, а в усім иншім обовязувалися до послушности і службі Порті як її васалі. Турки з початку дивилися з страхом на сі нові вибухи козацької сили, а потім пішли на те щоб не тільки забезпечити свої границі з Польщею і Чорне море від нападів, але й при добрій нагоді за поміччю козаків навіть розширити свою державу ¹⁶).

Тепер з козаками стало на тім, що цісар турецький проголосив гетьмана Хмельницького князем, з повною свободою від дани, з ріжними привілєґіями і наданнями, але з обовязком посилати своє військо, куди султан схоче, і держати Чорне море безпечним і чистим від усяких нападів. Для заховання заключеного договору з боку козаків мав бути присланий до Порти великий посол, і дано обіцянку, що його будуть тут шанувати і трактувати рівно з иншини християнськими – навіть королівськими послами. І для сього вислано 3 березня до Хмельницького Турка іменем “Отман-чіяґ” з роскішним кафтаном, а иншого визначного аґу з шаблею і кафтаном до татарського хана, з наказом помагати козакам проти Польщі.

Тут, видко, йде мова про те турецьке посольство що привезло гетьманові звісну грамоту – вона заховалася в пишнім ориґіналі в королівськім архиві – захоплена з иншою гетьманською кореспонденцією мабуть під Берестечком ¹⁷). Вона має дату “перших днів місяця ребіу-ль-евель 1061 р. гіджри.” – що відповідає останнім дням лютого і першим дням березня 1651 р., а посол, що її мав завезти, в її тексті зветься Осман-чауш як у реляції Шмідта. З грамоти довідуємо ся, що сей Осман товаришив послові Хмельницького і привіз від нього листа “що носить знак щирости”. Султан, в виразах пишних і гіперболічних, повідомляв “славу князів народу християнського вибраного поміж великими в нації Месієвій, гетьмана козацького Богдана Хмельницького, котрого кінець нехай буде щасливий”, – що він приймає його субмісію, готов трактувати його як инших королів християнських і нести йому поміч в усіх потребах. “Ваші слова повні покори і приязни і все написане вами про ваше військо і ваших неприятелів було обняте нашою мудрістю, що обіймав весь світ”, – читаємо тут. “Моя мудрість зрозуміла, що ви серцем і душею привязались до моєї великої імперії – що істнуватиме вічно – і що в своїй покорі і послушности тверді й постійні. Згаданий Осман чауш оповів усе що ви йому доручили. Отже від нашого славного боку вислано імператорський наказ до кримського Іслам-герая хана, аби він мав очі й уха завсіди відкриті від сторони Польщі – коли котрийсь з ваших безпечних країв, або їх приналежностей, був би в небезпеці якоїсь шкоди, аби він міг її відвернути своїм татарським військом, що летить швидко як вітер і жене ворога перед себе: аби він ужив свою силу і свою охоту щоб його покарати”. На знак своєї ласки і щедрости султан посилає при своїм листі парадну одіж і шубу соболину, котру доручає гетьманові прийняти й носити. А про всі свої справи і потреби в відносинах до сусідів наказує переказати через певних і шановних людей що мають бути послами при дворі султана що рівняється з небом. “Докладніший трактат, в пунктах і умовах, такий як иншим християнським королям давався від моєї могутньої імперії, буде вам виставлений. Ви ж старайтеся бути гідними наших ласк господарських і шановно визначатися між рівними вам” ¹⁸).