Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 1"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 48 (всего у книги 70 страниц)

Наша стара історіографія трохи прискоряла сей процес, слідом за Костомаровим, що в своїм “Богдані Хмельницькім” безпосереднє по Берестецькім погромі положив вихід за московську границю “тисячі козаків Острозького полку під проводом якогось Дзінковського”, що “втікли за кордон від наступу Поляків, які гонили за розбитими (під Берестечком) силами” козацькими, і положили початок Острогожському полкові, батьківщині історика.

Ся утеча послужила, мовляв, прикладом для инших: “Подніпряни і Бужани складали на волові вози або сані своє майно, палили свої хати й клуні, щоб останки їх худоби не лишилися ворогам, і мандрували цілими селами шукати иншої України”. “Меньше ніж за півроку на просторах від Путивля до Острогожська з'явилося богато осад, з яких виросли міста і богаті містечка: Суми, Лебедин, Ахтирка, Білопіллє, Короча й ин. Инші йшли в глиб степів, рікою Донцем, Удами, Харковом, Коломаком”. “Між сими слободами був нинішній Харків”, і т. д. ²²).

Не кажучи, що тут для більшої яскравости покійний історик сгустив на кілька місяців після Берестецького погрому хронольоґічну мережу подій, що в дійсности тяглися довгі роки,-вихідний факт: виселеннє козаків Дзіковского в дійсности сталося під весну, після Липівської різні. От звідомленнє путивльського воєводи про сей дійсно симптоматичний факт:

Нинішнього 160 року марта в 21 день прийшли до Путивля з Литви: чернигівський козацький ²³) полковник Іван Михайлів син Дзіковський з сотниками, і на допиті сказали, що прийшло з ними козаків на твоє царське імя, на вічне життя тисячі зо дві, і стоять при заставі (пограничній) на ріці Семі коло перевозу, коло Білих Берегів. І били чолом тобі, государеві, полковник і сотники, аби ти їх пожалував-велів пустити до себе з тих сотників двох чоловіка. Ми того полковника Івана Дзіковського і сотників Івана Остафієва, Олександра Григорієва та Филипа Іванова веліли заприсягти і заприсягши пустили до тебе до Москви сотників Івана Остафієва та Олександра Григорієва. А полковник Іван Дзіковський сказав нам, що козаків до нього в полк прийде богато, і ми післали за Семь Путивльця Федора Аладіїна й веліли тих козаків переписати і почекати тим козакам твого царського наказу за заставою коло р. Семі на твоїй царській землі ²⁴).

Се дійсно був найбільш яскравий факт того роду, але судячи з тих припадкових звісток, що для нас заціліли, рух взагалі був великий. Я наведу кілька таких звісток в їх сировім вигляді:

Звісний нам путивльський аґент Марко Антонів, повертаючи від Хмельницького саме підчас отсих польських подвигів в Роменщині (до Путивля він приїхав 2 (12) березня), оповідав: з города Константинова козаки всі вийшли, стоять близько Недригайлова, щоб від наступу Поляків тікати на царську сторону. Богато козаків прибігло до Путивлю і Сівська ²⁵).

Путивлець Чаплин, приїхавши з-за кордону 22 березня с.с. оповідав: був він в Конотопі, і при нім прийшов до Конотопу пан Моховской (Маховский), з ним Поляків і Німців тисяч зо дві; Конотопці-козаки й міщане з Конотопу і з повіту вийшли, і з инших городів богато козаків і міщан вийшло. А Поляки до тих городів прийшли ротами і козацькі городи засідають ²⁶).

Герой Липового й Рябух полковник Себастян Маховский 10 квітня н. с. пише з Конотопа до путивльського воєводи про тих “ворів”, що вивтікали з землі королівської: “Одні стоять на землі Путивльській, а инші живуть за Путивлем, за рікою Клевенню, переходячи на той бік”, і відти чинять великі шкоди на королівській стороні: на шляхту військову і не військову нападають і на дорогах побивають, переїзжих купців грабують і розбивають, і тепер недавно двох шляхтичів військових замучили і вбили ²⁷).

Подібне пише 10 день пізніш Войцєх Серафимович “староста глухівський” (так титулує його московський переклад) до сівського воєводи. “Зрадники короля і Річипосполитої, піддані її милости (воєводиної?) київської: Сахно сотник глухівський і Чорне Лихо з товаришами, наробивши злого діла, повбивавши шляхту і простих людей і спустошивши маєтности глухівські, позабиравши майна у людей неповинних, шляхти і “хресьян”, перейшли на царську сторону і живуть в Сівському уїзді”. Серафимович посилає від себе двох своїх служебників з виказом грошей городових, шляхетських і міщанських і всякого майна, що позабирали ті втікачі, аби на них правити ²⁸).

В Варшаві в маю н. с. переповідали відомість, отриману, мовляв від воєводи Кисіля, що до 20 тис. своєвільних хлопів перейшло на царську сторону, цілували цареві хрест, і їх обіцяно прийняти. Хмельницький “чи то з цноти, чи як уже його розуміти” з сього приводу написав такого листа (цареві б то): “Хоч я тої ж віри що й ти, але як підданий королівський, що йому присяг (пишу тобі), аби ти тих своєвільних хлопів з України і з-під Смоленська під свою протекцію не приймав, бо то правдиві піддані королівські. А коли ти моєї ради не послухаєш і схочеш їх приймати, будь певен, що я з усім військом підійму війну проти панства твого, Татар візьму на поміч і на тебе наступлю, а й король пан (мій) свого жовніра мені додасть” ²⁹).

Лишаючи на боці сю белєтристику, безсумнівний інтерес мають сі поголоски про масовий рух української людности на московський бік і невдоволеннє Хмельницького з сього приводу.

Примітки

¹) В друк. сі слова звязані з попереднім. Але Липове було не в Миргородськім, а в Прилуцькім полку, і якось дивно подумати, щоб такий знавець як Ракушка міг таку помилку допустити. Але Величко з сеї тектуальної неясности дійсно зробив з Липового і Рябухи миргородські осади (с.77).

²) Тут текст явно попсований, в друк. стоїть: же он ишол од Берестечка з войском, Гладкый гетманом отзивал ся; я поставив значніші поправки в дужках, дрібні поправки без зазначення.

³) Вид. Левицького с. 29-30.

⁴) Польські справи 1652 р., стовб. la.

⁵) Вісти сі видруковані у Кубалі с. 304.

⁶) Польські справи 1652 р., вязка 90; вістун приїхав до Путивля 2 березня с. ст.

⁷) Православний великдень того року був на 4 тижні пізніший від латинського: 18(28) квітня.

⁸) Тут попсований вираз: nefarius aus... що давав очевидно різкий відзив про Хмельницького.

⁹) Ґоліньского с. 575.

¹⁰) Жерела XVI с. 140, реляція зложена очевидно на підставі наведеного донесення Каліновского.

¹¹) В ориг. Szymazka.

¹²) Се число: 40 хоругов, що пішли з Каліновским молодшим за Дніпро більш правдоподібне. В московських вістях бачимо 160 хоругов-16 тис. війська (Польські справи 1652, стовб. 1а), але се очевидно перебільшена цифра.

¹³) хто дав привід.

¹⁴) Теки Нарушевича 146 с. 327, лист без дати, час видко з змісту.

¹⁵) Теки Нарушевича с. 170.

¹⁶) Польські справи-див. нижче.

¹⁷) Сказаніє с. 77. У Коховского: “Чернь того краю кинулася зараз до зброї (з приводу жовнірських реквізіцій)-в Остерській волости несподівано напали на хоругов Войниловича, а в Дорогичинцях в роті Семашка ночним нападом вбивши більш 20 Поляків, прогнали з становища” (про репресії нема).

¹⁸) Тут в ориґіналі прогалини, через те я викидаю те що не можна добре зрозуміти.

¹⁹) Дещо покорочую.

²⁰) Ґоліньский с. 576.

²¹) Оповіданнє полтавського єромонаха Гавриїла-див. нижче.

²²) Вид. 1894 р. с. 483; се взято з Грабянки або “Краткого описанія Малороссіи”, зацитованого тут Костомаровим (вид. Левицького с. 234: “Тогдажъ Хмельницькій ожидая угоднаго къ отмщенію времени, позволилъ утЂсняемому отъ Ляховъ народу волно сходить изъ городовъ къ ПолтавщинЂ и за границу (парафраза тексту Самовидця, наведеного вище, с. 410), и изъ того времени начали сЂдать Сумы, Лебединъ, Харковъ, Ахтирка и иныє слободскіє мЂста ажъ до Дону козацкимъ народомъ”. Пор. Д. I. Багалія Очерки изъ исторіи колонизаціи Степной Окраины Моск. гос. с. 418.

²³) В ориґ. як звичайно: черкаской.

²⁴) Польські справи 1652 р., стовб. la; звістку сю навів ще Соловйов, але без ближчої дати-т. X с. 1621 стереотип. видання.

²⁵) Польські справи 1652 р.

²⁶) Польські справи 1652 р. тамже.

²⁷) Польські справи 1652 р., вязка 91, московський переклад з польського.

²⁸) Тамже.

²⁹) Теки Нарушевича 146 с. 183-4.

ПЕРЕГОВОРИ ІСКРИ В МОСКВІ В БЕРЕЗНІ 1652.

Серед таких ото обставин, що нам не стільки представляють скільки на них натякають сі фраґментарні, припадкові звістки, відбувалися переговори гетьманського висланця Іскри з виделєґованими на розмову з ним московськими дяками. Серед масового руху української людности за московську границю, на безпанські землі, козацький уряд запитував царський уряд: на випадок коли козаччина не устоїть в боротьбі з Польщою, чи не прийме цар її в протекцію з пограничними містами, або чи не пустить осістися в московських приграничних містах. Инакшими словами-чи може вона, в крайній потребі, перенестися в Східню Україну, на московське пограниче і тут, під царським протекторатом, відбитись від Польщі і орґанізувати свою козацьку васальну державу, а як ні-чи може перейти, разом з тою хвилею пересельців, на царські землі й тут основатися в сусідстві польскої України?

Я вище пояснив, як належить розуміти се зондованнє-умисно невиразне в стилізації, так що відразу висувається кілька варіянтів-щоб довідатися, який з них признає можливим московський уряд. Чи схоче він помогти козакам в новій війні з Польщею, що необхідно передбачалась? Чи прийме під протекторат східні козацькі міста (як Глухів, Ромен, Гадяч то що)? чи треба мандрувати за московську границю-і в такім разі чи можна сподіватись, що московський уряд позволить осідатися компактним масам в приграничнім поясі, заховуючи свій козацький устрій, як се було дозволено Острянинові? Чи Москва буде розпорошувати козацькі полки по своїх городах або виправляти далі на схід, на Волгу і за Волгу, як у вище згаданих обіжниках в літа 1651 року?

Авдієнцію у царя визначено Іскрі 22 ст.ст. березня. По авдієнції він мав прийняти благословеннє патріярха, а перед авдієнцією мали з ним розмову в посольскім приказі дяки “по любви”-“тому що вони одної християнської віри”. Іменем царя вони об'явили Іскрі, що цар задля православної віри до гетьмана Хмельницького і всього війська Запорозького “жалованье держит большое”, а королеві й Річипосполитій не довіряє (вони “на правдЂ мало стоять”). Але Москву цікавить, чи козаки не звязані занадто з Кримом, так що коли Поляки почнуть їм чинити велику тісноту, чи Хмельницький з військом не підуть до хана в Крим, з огляду на свою велику приязнь з ним? Бо се, треба розуміти, загрожувало б Москві новим небезпечним сусідом замість союзника! Іскра запевняв, як ми знаємо, що козаки покладаються тільки на царську ласку– “поза царською ласкою їм нема де дітися”, на Кримців вони не покладаються і до них не підуть -аби тільки цар дозволив їм в крайнім випадку перейти до царських порубежних городів, або прийняв їх “у свою царську сторону з їх порубежними (козацькими) городами, що близько путивльської границі”.

На се дяки відповіли, що такі їх наміри-шукати ласки царя християнського, а бісурманам не піддаватись-дуже похвальні: “то вони роблять добре”. Цар до них “жалованнє держить велике”, і на випадок потреби їх прийме у свої краї. “Коли їм від Поляків почнеться тіснота, нехай гетьман і козаки (черкаси) йдуть на царську сторону: у царського величества в Московському государстві землі великі, просторні й богаті, є де їм оселитись”-очевидно не в розпорошенім вигляді окремих козацьких служебників, а в компактній масі, з захованнєм козацької орґанізації. Але Москва не хоче, ще не хоче накликати на себе конфлікт з Польщею через них. Козакам “податно оселитись на ріках Дону і Медведиці та инших догідних і просторних місцях”– східньої Московської України, в сусідстві Донського війська. А коло польської границі їм лишатись небезпечно: “коли вони будуть в пограничних городах царського величества, то завсіди у них буде сварка з литовськими людьми, а далі від них буде краще-не буде ніяких зачіпок”. Бо на підставі останнього вічного договору Москва має права приймати тих що приходять до неї з Польщі-Литви і не обовязана видавати. Вона може прийняти козаків, не порушуючи договору. Цар обіцяє їм в такім разі “немале жалуваннє”, “місця пространні й угожі”. А під кримського хана козаки нехай ніяк не йдуть, бо він бісурмен, вірити йому в нічім не можна, і крім руїни нічого доброго від них неможна сподіватись ¹).

Таку відповідь привіз Іскра гетьманові, десь на вербній неділі. На найгірший кінець гетьман мав вихід: він міг вийти з вірними йому козаками за границю, як се зробив Острянин. Почали виходити сотники й полковники, тікаючи від польського жовніра і польського пана, від Маховских і Чарнєцких,-міг в найгіршім разі се зробити й сам гетьман, тікаючи одночасно і від польського режіму й від своєї української опозиції. Міг стати вірним московським служальцем замісць лявірувати між польськими претенсіями й українськими прокльонами. Але до сього ще було далеко; гетьман ще не вичерпав всіх можливих ходів, не викинув іще на стіл усіх своїх карт. Він іще чув силу звести війну з Польщею. В запасі у нього був ще недоведений до кінця волоський плян: турецько-татарські відносини ставали знову сприятливими для нього. Треба було тільки остаточно розвязатися з ріжними непевними особами в самім війську, що встигли себе проявити небезпечно для гетьмана в останніх трудних часах.

Отой “города Полтави воздвиженський чорний поп Гаврило”, що виїхав з Полтави на вербній неділі (17 н. ст. квітня), розповідав у Москві, що Хмельницький збирався приїхати до Полтави і тут почекати приїзду з Москви Іскри-“вислухати з чим його від государя відпущено, почекати приходу Кримських Татар і про всякі справи порадитися в Полтаві”. Але потім передумав, з огляду на відомости з Польщі, і визначив велику раду старшин у себе в Чигрині на великоднім тижні ²). Відомости отримані гетьманом, як їх оповідає сей єромонах Гавріїл, мають яскраво лєґендарний характер і в сім аспекті ми до них повернемося нижче. Отсі ж звістки про старшинську раду в Полтаві, пляновану перед Великоднем, на вербній неділі, і поширену раду визначену натомість на великодний тиждень в Чигрині нема ніяких підстав відкидати, і навіть вказівка Гавриїла, що в Полтаві гетьман мав чекати Татар, теж варта уваги. Як ми вже почасти бачили, гетьман весь час робив добросусідські послуги Татарам, і вони товклися при його границі, викликаючи в польських кругах цілком оправдане побоювання, що одного не дуже гарного дня випурхне відти яка небудь спільна козацько-татарська екскурсія против Польщі.

На жаль, в калєйдоскопі сих відомостей не завсіди можна відріжнити цілком реальне від схопленого з непровірених чуток. В однім польськім листі з Люблина читаємо, з нагоди звісток про своєвільні хлопські банди: Хмельницький під Полтавою, а тут з кільканадцятьма тисячами війська не зараз можна заспокоїти ту хлопську своєволю й привести до послушности,-хоч тепер уже Хмельницькому цілком вірять. Пішов на Дон, до козаків донських, чого-сього не можуть знати. Післав по нього п. воєвода київський трьох післанців, аби вертав та краще хлопської своєволі пильнував; не знати, що з того вийшло; пан воєвода мав до Київа їхати, але не поїхав: лишається тут на Волини до дальших відомостей, і далі: “Донські козаки на морю великої шкоди наробили; що далі буде, Біг зна. Татари кочують під Чорним Лісом, 40 тис., і вони чекають, що буде далі-аби тільки трава показалась” ³).

В цитованім вище листі з Варшавського двору, з початків, квітня, між иншим: “Орда допоминається кожухів, і тому треба вважати ⁴) на згоду, особливо коли Хмельницький післав 2000 козаків в поміч Орді на Черкесів-що противиться пактам ⁵).

Але певніша відомість-того ж полтавського єромонаха:

Була при тім чутка, що йде до Полтави Кримських Татар 40 тис., мають бути під Полтавою на вербну неділю (21 н. с.), а передові люде вже прийшли, і козаки в Полтаві для них готовили стацію. А посилав по них гетьман Б. Хмельницький тому, що як на сей бік Дніпра перейшло множество Поляків і хотіли несподівано вдарити на козацькі городи: Миргород, Лубні, Полтаву, а полковники миргородські (так), лубенські й полтавські: Матвій Гладкий з товаришами, довідавшися, що Поляки хочуть їх потайки побити, післали про те до гетьмана Хмельницького, -Хмельницький почувши від них про замисли польських людей, послав до кримського хана, щоб прислав йому в поміч Кримських Татар. І хан за гетьмановим листом післав до нього в поміч Татар 40 тис. А Поляки, почувши, що хан післав Хмельницькому в поміч велику силу Татар, перейшли назад до Київа, і Київ вирубали.

Сю звістку доповнюють післанці, що привезли листи Хмельницького і Виговського 22 квітня (2 травня н. с.): вони сказали, що Татари стояли на Коломаку, але від них побігла була ватага, чоловіка 40, на козацькі городи, і гетьман посилав за тими Татарами на кочовище, і велів їх відіслати від Коломаку геть,-щоб “Черкасам ніякої шкоди не чинили”; Татари після того пішли з Коломака до Криму; чи прийдуть в поміч козакам на Поляків, невідомо ⁶). Се говорилось коли війна з Поляками на гетьманськім дворі вважалася справою безсумнівою. Але Татари в дійсности не були відіслані, хіба хвилево відсунені на якийсь час від козацьких осель, а далі стояли недалеко, під рукою, як свідчать московські вістуни з травня (див. нижче).

Мині здається можливим, і навіть правдоподібним, що під першими вражіннями прилуцької різні, в другій половині березня н. с., у гетьмана й його окруження була з'явилася гадка-зараз братися до війни, і з тим була призначена рада в Полтаві на вербну неділю, і покликано Татар (мабуть на кінець квітня). Але потім гетьман передумав і рішив продовжувати ще політику “конфіденції” з Поляками: відбути з ними комісію для розслідження і погамовання своєвілля та обговорення ріжних инших справ, що виникли з варшавського посольства і його переговорів з сенаторами в місяці березні. Так наприклад королівські комісари мали докладно означити межі козацької території ⁷), і под. Але фактично головною справою стало розслідуваннє прилуцького інциденту. У Хмельницького, видима річ, з'явилася гадка-вжити його за притоку на своїх противників і знищити їх перше ніж починати нову війну з Поляками.

Примітки

¹) Протокол розмови 22 с.с. березня надрукований в Собраніи государ. грамотъ и договоровъ III с. 472-4.

²) Пол. справи 1652 р. стовб. 1-а.

³) Теки Нарушевича 146 с. 320, копія має дату 6 березня, але я не дуже їй вірю; наведені вісти походять видимо від Кисіля.

⁴) Слово зіпсоване, я поправляю його на здогад.

⁵) Теки Нарушевича 146 с. 328.

⁶) Польські справи 1652 р., ст. 1-а.

⁷) Див. у вище, с. 412, цитованім листі з варшавського двору (поч. квітня): Do kozakow na uznanie roznic gruntow y granic komisarze naznaczeni-Наруш. 146 c. 327.

КОМІСІЯ В КОРСУНІ, СТРАЧЕННЄ ГЛАДКОГО Й ИНШИХ, ВІДРУХ ПРОТИ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО.

З польської сторони найдокладніше оповіданнє про Корсунcьку комісію знаходимо у Рудавского. Він каже, що після козацького посольства канцлєр порадив на лукавство Хмельницького відповісти лукавством польським: написати Хмельницькому, висловлюючи жаль з приводу тих тумультів, що сталися з обох сторін, і заповісти мішану комісію, що розслідить і вишукає винних, і воєвода київський покарає тих хто завинив з польської сторони, а Хмельницький нехай покарає винних з козацької сторони і надалі стримує своєвільних. В такім духу, мовляв, зараз же канцлєр написав Хмельницькому. В комісію крім Кисіля визначено Михайла Аксака, Єроніма Завішу і Яна Маховского, а Хмельницький післав туди полковника Антона (Ждановича). Але заразом рішено написати до польського війська, аби воно ні в чім не уступало козакам, не упускало нагоди, коли можна буде повести з ними переможну війну, і не кидало задніпрянських становищ: їм туди скоро прийде поміч.

Листів сих не маємо, і наскільки вірна звістка, провірити не можемо; що до підкріплення задніпрянському корпусу, то се й Коховский каже, що зараз післано туди Андрія Потоцкого з трьома тисячами, але мовляв повстаннє так розгорілось, що ся поміч на ніщо не придалась. Але се не дуже відповідає ситуації, як побачимо далі ¹).

Про саму комісію маємо інтересне оповіданнє путивльських вістунів, що приїхали з України 12 (22) травня: в місяці квітні був з'їзд Поляків з козаками в Корсуні і гетьман Хмельницький приїздив до Корсуня сам. А з'їзд був про те, що богато козацьких полковників і сотників зачіпають Поляків, і гетьман Б. Хмельницький розшукавши винуватих, що наказу його не слухають і зачіпають Поляків, велів скарати на смерть шість чоловіка полковників і сотників: велів розстріляти миргородського полковника Матвія Гладкого, і прилуцького полковника Семена, сотнкка краснянського та инших. А з Поляками він учинив згоду ²).

Де сі вістуни збирали свої відомости, не сказано, але оден з них згадує, що він був у Миргороді, коли там ховали Гладкого, 7 (17) травня, а другий оповідає, як наступник Гладкого на миргородськім полковництві не згодився їхати до гетьмана на раду сам оден без козаків. Виходить, що сі відомости про розправу Корсунської комісії, бодай в части, зібрано в Миргороді, в козацьких кругах не дуже далеких від полкової управи, і вони через те варті довіря.

Далеко менш цінні оповідання польських істориків. З них Коховский каже, що комісія засудила на смерть Мозиру, як провідника збунтованої черни, з иншими злочинцями, а з польської сторони пішло під меч кілька пахоликів обвинувачених в своєвільствах і грабунках. На далі для підтримання ладу визначено з обох сторін кількох сторожів спокою (між иншими Каліновский войський браславський як презес військового суду), і до кождого польського полку приділено козацьких квартірмістрів. Рудавский навпаки каже, що засідання комісії скінчилося нічим. Мовляв Хмельницький закидав Полякам порушеннє згоди, перехід війська за Дніпро, насильства над людністю, пустошеннє краю, а задніпрянські конфлікти поясняв як простий припадок (козаки припадком надибали польських жовнірів що волочилися по краю, й вийшла бійка). Поляки ж обвинувачували його в тім що він посилає поміч Татарам, кличе до оружної інтервенції сусідніх володарів, висилає послів до Царгорода, робить заходи коло оженення свого сина за кордоном, прилюдно лає короля і Поляків. Так на обопільних обвинуваченнях і скінчилося. Полковник Семен, для прикладу признаний винним, відкликався від суду полковника Антона на остаточне рішеннє самого Хмельницького, і кінець кінцем не тільки був оправданий з усіх обвинувачень, але ще й дістав якісь відзнаки за свої воєнні заслуги. Здурені ж Поляки тим часом зложили шумні подяки Антонові й ні з чим вернулись до Варшави.

Як бачимо, було навпаки. З польської сторони коли й покарано кого, то тільки яких небудь незначних пахоликів, з козацької ж сторони наложили головою визначні старшини ³). Се впало в око. Ми бачили вище відзив Самовидця, що Хмельницький причіпився до якоїсь причетности до задніпрянських розрухів Гладкого, щоб звести з ним свої персональні рахунки. Самовидець говорить тут як свідок і сучасник, віддаючи те що говорилося тут з сього приводу між старшиною, і я думаю, що говорилося не безпідставно. Хмельницький мав безліч способів, навіть супроти явних винуватців, коли не мав спеціяльної охоти зробити їм конець, протягти їх екзекуцію і тим їх уратувати-з огляду що війна стояла при порозі, і її проголошеннє, розуміється, само собою ліквідувало справи всіх замішаних в яких небудь повстаннях проти Поляків. Гладкий же ледви чи й завинив чим небудь особливим, бо ж полк його не був територією жовнірських леж, і тому скараннє на смерть такого поважного і визначного учасника визвільної війни зробило глибоке вражіннє. Я маю дійсно таке вражіннє, що Хмельницький перед проголошеннєм нової війни, перед великодньою радою, що мала сю справу рішити, спішив позбутися ненаручних йому людей з поміж старшини. Після великодньої ради се було вже неможливим, а перед проголошеннєм мобілізації для нової війни можна було, хоч би з натяганнями, представити се як сумну необхідність-спосіб віддалити передчасний розрив з Поляками ⁴). І корсунські засуженці пішли під розстріл під сим претекстом-викликаючи загальний страх і обуреннє против Хмельницького, як деспота і зрадника, лядського прислужника.

Поспішність виконання засуду дійсно була незвичайна!

Згадані путивльські вістуни, що принесли відомости про Корсунську комісію і страченнє Гладкого 12 (22) травня, оповідали в звязку з сим таке: “Оповідав в Ромні новохрещений Жид Федька, що як Богдан Хмельницький миргородського полковника скарав на смерть, скоро після того прислав він, Б. Хмельницький, до наказного миргородського полковника, що був на місці Матвія Гладкого, аби приїхав до нього, до Чигрина. Але той полковник до Богдана не поїхав, а переказав до нього, що він їхати до Чигрина сам оден не насміляється.-“Ти нас по одному і всіх побєш! Коли покличеш на раду всіх козаків, тоді й я разом з козаками приїду, а сам оден не поїду!” ⁵).

Инший з тих вістунів, що був у Миргороді при похороні Гладкого, розповів: “Котрих полковників і сотників гетьман скарав, тих полків козаки держать раду (совЂтуют) з новим гетьманом. А новий гетьман у них з'явився Вдовиченко (Вдовиченокъ)-як йому на імя і чий він не знає. А стоїть той Вдовиченко з своїм військом за Чигрином, з ним козаків у зборі богато, хочуть воюватися з Хмельницьким. І полтавський полковник Пушкаренко теж у того нового гетьмана. А що було армати по городах, де були козацькі полковники, звозять її з усіх місць до Б. Хмельницького до Чигрина. А для охорони від козаків Б. Хмельницький тримає Німців, а скільки їх, він не знає” ⁶).

Нунцій в одній з своїх депеш переказує такі відомости, що ходили по Варшаві перед тим як прийшли вісти про погром під Батогом: Хмельницький має при собі два козацькі полки, дещо Татар і трохи руської черни, та 16 штук гармат. Про инший люд кажуть, що він знеохочений (до Хмельницького), тому що він не одного велів убити-тих що хотіли стати на чолі війська. Він ширить чутку, що хоче кинути своє правліннє і свою чигринську резіденцію та переселитися до Корсуня(!), до пустих степів, наданих йому недавно з ласки короля, та заложити там нову кольонію ⁷).

Слуги Вишневецьких з Голенки, утікши за московську границю від повстання, 25 травня (4 червня н. с.) оповідали: Гетьман Хмельницький вийшов з Чигрина на ріку Росаву, на Маслів став, а з ним полковники: білоцерківський, корсунський, канівський з козаками; бояться задніпрянських козаків, що на сім боці, бо між ними сталась ворожнеча (рознь)-хочуть його вбити (розумій: задніпрянці Хмельницького) і на його місце иншого гетьмана вибрати, тому що Хмельницький з Поляками згоду тримає (мирен). А гетьман Хмельницький писав до гетьмана Каліновского, щоб він з своїм військом стояв близько коло нього. А що у козаків далі буде: чи збираються на гетьмана, чи з Поляками воювать, того напевно не знати.

Але тогож дня люди Кіндрата Юрієва Грека, приїхавши оповістили, що 23 травня (2 червня н. с.) їх хазяїн утік з Красного до Путивля: тримали його козаки під вартою, але він утік від варти,-бо у козаків знову повстаннє (смутное время), ідуть на збір до нового гетьмана Вдовиченка, збираються йти до Камінця Подольського. А де той Вдовиченко стоїть, і куди козаки від Камінця підуть, того вістун не знав. А чув від козаків і міщан, що гетьман Хмельницький доконче хоче з Поляками воювати, а згода у нього з Поляками була тільки удана (нарочно на обманъ) ⁸).

Примітки

¹) Rudawski с. 100, Kochowski c. 320. Костомаров, посилаючись на Коховского, каже, що з польської сторони від війська був до комісії призначений Лянцкороньский, але у Коховского сього нема.

²) Польські справи 1652 р., стовб. 1-а.

³) Костомаров, комбінуючи звістки Самовидця і Коховского з ріжними пізнішими компіляціями і доповнюючи їx своїми власними додатками, зложив досить детальну історію сих засудів й екзекуцій, крім Гладкого й Мозири назвавши поіменно ще Гуляницького, Хмелєцького, Ґурського, і закінчивши сі детальні вказівки загальною фразою про те, що крім названих, “в ріжних місцях України, почасти засудом сеї комісії, почасти волею гетьмана рубали голови, вішали, сажали на палю” (с. 388). Я не маю змоги занятися докладним розбором, що тут проходить з ріжних пізніших жерел, а що додано автором. Не ясним зістається також, що то був за невиданий “власноручний універсал Хмельницького” з сього часу, де він “забороняв народові навіть думати, що козацький гетьман коли небудь дозволить їм спротивлятися жовнірським лежам і не віддавати послушенства дідичам”.

⁴) На сій підставі я й кладу Корсунську комісію-ближче не датовану нашими джерелами, перед великодньою радою, бо засуди й екзекуції козацьких старшин псіхольоґічно допустимі тільки перед сею радою, а не після неї, чи поруч неї. Я думаю, що Корсунська комісія припадає приблизно на той час, коли Хмельницький мав приїхати на раду до Полтави, і не приїхав, діставши вість про приїзд польських комісарів-коло 15 квітня н. ст.

⁵) Тут оповідач переходить на третю особу: “будет де велит он, Богданъ Хмельницкой быть имъ всЂм Черкасом на раду, и он де наказной полковникъ с казаками вмЂстЂ будет, а один де к нему не Ђдет”.

⁶) Польські справи 1652 р. стовб. 1-а.

⁷) Жерела XVI с. 143.

⁸) Польські справи 1652 р., стовб. 1 а.

ПРОГОЛОШЕННЄ ВІЙНИ 3 ПОЛЯКАМИ, ДУМА ПРО ОЧИЩЕННЄ УКРАЇНИ, ПОГОЛОСКИ ПРО ПРИЧИНИ РОЗРИВУ.

В сих припізнених вістях, як бачимо, виступає те саме, що дають розуміти раніші. В останнім часі перед мобілізацією, особливо після прилуцької різні, і ще більше після корсуньских екзекуцій, настрій до Хмельницького був дуже невірний і ворожий; дивились на нього як на явного зрадника народніх і козацьких інтересів, прислужника Поляків. З подвоєною силою виступає шуканнє нового провідника, мужа довіря– випливає знову те загадкове, лєґендарне імя Вдовиченка. Настрої сі були настільки сильні, що коли була рішена війна з Поляками і проголошена мобілізація, досить довго зіставалася неясність, чи се буде війна з Поляками і гетьманом, чи з гетьманом против Поляків. І тільки поволі починає ширитися чутка, далі переконаннє– що вся приязнь гьтьмана з Поляками була тільки лукавством, політичним трюком, і він скидає нарешті з себе личину, прибирає дійсну постать козацького батька і кличе наново всіх чистити Україну від панів-поворотців і польських жовнірів та воювати Польщу.

Безсумнівно, се було офіціяльне ретроспективне поясненнє тактики гетьмана і старшини за весь час від Білоцерківської угоди: вони мовляв тільки з біди терпіли Ляхів і манили їх своїм послухом, щоб приспати їх увагу до часу, коли можна буде проти них повстати, вигнати з України і помститися за кривди.