Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 1"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 40 (всего у книги 70 страниц)

Другий лист був такий:

Неодмінними завсіди зістаючи в нашій покорі і повнім послушенстві маєстатові й. кор. м., нашого мил. пана, і всеї Річипосполитої, ми трималися пунктів ласкаво ним наданих під Зборовом від його кор. мил. І тепер їх тримаємося-але нас не задоволяють у всіх справах згідно з ними. Найвищий Творець нехай в то вгляне! Але ми все що було і сталося його святому маєстатові передавши, просимо аби в. милость, н. мил. пан, зводив своїм високим панським розсудком так повести, аби більше кровопролиття в панстві й. кор. мил. не діялося, і сторонній (заграничний) неприятель з того не тішився. Зволь в. мил. своєю сенаторською повагою в то вглянути і вложитись, і перед й. кор. мил. вставитись, аби він нас з усім військом Запорозьким з своєї ласки не випускав і при вільностях наших нас заховав. І сам в. м., н. м. п., як найвищий реґіментар коронних військ зволь до того привести, щоб до дальшого розлиття крови і пустошення не приходило, і військо своє зволь стримувати. Цілком сподіваючись, що в. м., н.м.п., з ласки своєї то вчиниш, чекатимемо резолюції на своїм місці (слідують чемні закінчення).

З сього приводу Потоцкий писав королеві, в цитованій уже раз своїй реляції 30 серпня ⁷): “Від Хмельницького в тих днях віддано мині два писання-відсилаю їх в. кор. м. Відписувати йому я не вважав потрібним, аби своїм писаннєм не дати йому довіря у черни, а у хана і Турків-поваги, і тим (не дати приводу) до скріплення їх ліґи”. За нього відписав Кисіль, що в тім часі з'явився в таборі, мабуть не без певного звязку з смертю Вишневецького: може бути що приїхав саме на похорон, але зістався в таборі в ролі миротворця і посередника в переговорах, з огляду на смерть непримиреного противника сеї мирової політики. Його поява для козаків була теж симптомом, і Хмельницький відновив з ним кореспонденцію: одночасно з листом до Потоцкого написав також до нього-так як би нічого не сталося, запитував про місце переговорів-саме те на чім обірвалася кореспонденція в місяці лютім ⁸).

Але одночасно-зазначують обозовці, привіз листи від вірного Лупула його секретар Кутнарский-повні осторог про ворожі замисли Хмельницького, про висилку нової Орди йому в поміч, під проводом Караш-мурзи, що обіцяє прибути до козаків що найдальше при кінці вересня ⁹). Ci відомости про нову кримську хмару, що підіймалась над військом, зробили дуже серйозне і пригнічуюче вражіннє: очевидно, що з таким стомленим, знищеним хворобами і недостатками військом, в такій далекій Україні, серед незвичайно завзято і безоглядно настроєної людности (як показали Триліси і ріжні дрібніші епізоди) ¹⁰), ані думати було про нову кампанію з величезним козацьким військом, коли до нього б посунули свіжі сили з Криму.

Під сими міркуваннями, до того сам фізично зломаний, Потоцкий міняє свою мстиву тактику і стає рішучим прихильником замирення, і Кисіль, щирий пацифікатор,-знаходить тепер у нього не лицемірну підтримку. Лист Кисіля до Хмельницького-текстуально нам не звісний, мусів між стрічками, повними докорів і нотацій, містити добру дозу заохоти до переговорів і замирення.

Одночасно був зроблений відповідний жест також у бік православного Київа, що унижено стелився протягом всього літа до ніг побідників. Одночасно з тим як посли київського митрополита складали перед Потоцким “суб'єкцію іменем всього грецького духовенства” і поздоровлення з нагоди перемоги над бунтівниками, та вислови побажання, аби король як скорше міг “побачити своє королівство”, себто побрати в Київі ¹¹),-король у Варшаві, приймаючи подібні ж заявлення київського митрополита, видавав охоронний універсал для православного духовенства, церков і манастирів. Висловляв свій жаль з приводу “кривавого замішання з народом Руським”, “великих інконвеніенцій і жалісних погромів з обох сторін, в людях і добрах”, що чинилися в звязку з “козацькою ребелією”. “На умильне прошеннє велебного митрополита київського” забороняв які будь “жовнірські інкурсії і несправедливі наїзди” на манастирі, церкви, духовенство і їх маєтки, все-“дбаючи всякими способами справляти до покою і давньої одности поріжнені душі” ¹²). Про Потоцкого Коховский оповідає, що він в присутности козацьких послів велів повісити кількох мародерів, що пограбували церкву в Василькові ¹³).

Під такими авспіціями, серед фактичного перемирия, викликаного з одного боку недугою Потоцкого, а з другого-все ще не розвязаними суперечками про місце сполучення з литовським військом ¹⁴), дня 2 вересня ставилися в польськім таборі перші козацькі посли: Роман Каторжний і Самара ¹⁵). Вони мали завязати переговори на підставі Киселевого листу. Принесли нового листа Хмельницького до Потоцкого “досить покірно писаний”, як характеризує його обозовий дневник. Ми маємо його текст, очевидно скорочений, в однім з збірників Краківської академії. Я його подаю весь пропускаючи тільки безконечні повторення “н. м. п.” (нашого милостивого пана).

З огляду, що п. воєвода київський веде нас до ласки вашої милости, ми покладаючись на неї відзиваємось до в. м. з нашими послугами. Покажи себе, в. м., ласкавим до нас, слуг твоїх-аби ми були заховані при давній ласці в. м-ти. Богом свідчимося, що розливання крови християнської не бажаємо, і всі наші замисли в тім тільки, аби дістати потіху чимсь добрим від п. комісарів, висланих від в. милости, та дочекати згоди під щасливим реґіментом в. милости-котрого милостивій ласці з униженими своїми послугами віддаємось ¹⁶).

Але й з усіма сими реверансами послів не зразу допущено до самого Потоцкого. З початку приймав їх Кисіль, “за позволеннєм і дорученнєм” гетьмана, і в тім стилю наївної пів-орієнтальної дипльоматії, що характеризує однаково і польську і українську сторону, по своїм миролюбнім листі взяв тепер-коли вдалось переговори завязати, тон дуже гострий. Виясняв, що Потоцкий не може їх прийняти (як король під Берестечком), козаки мусять доказати наперед свою добру волю: або віддати живим Хмельницького і цілком здатися на ласку королівську, або побити Татар, що з ними, а всіх мурз віддати Полякам. По такім вступі-на котрий козацькі посли мусіли, очевидно, відповідати звичайними смиренними фразами, як у таких обставинах водилося,-другого дня допущено їх перед Потоцкого, в ефектній військовій обстанові: “саме під той час коли військо сідало на коней і вся воєнна музика веселе і голосне ехо видавала”. Посли упали до ніг гетьмана і подали йому лист Хмельницького. Потоцкий прочитавши почав їм вичисляти всі козацькі злочини-“особливо ту нещирість, що Хмельницький по Орду післав, а вони тут по милосердє приїздять”. “Через те я Хмельницькому відписати не можу, бо не узнаю його за гетьмана вашого, коли він підніс руку на його кор. мил., тільки до вас напишу, що маю в одній руці доручений королем меч, а в другій милосердє, вибирайте собі що хочете. Бо я не можу приступити з вами до трактатів инакше, тільки по тім як ви одно з тих двох учините, що вам п. воєвода київський моїм іменем напише. Маєте часу на опамятаннє три дні-до середи: (коли не зробите) зараз я з литовським військом наступлю і кров християнська мусить пролитися. Бога сил небесних беремо в поміч, щоб він нам допоміг. Не покладаємося на сили і міць війська королівського, тільки на саму справу нашу, що вона знайде у Бога поміч”. Так переказує сю пишну промову дневник, і додає, що по тім зараз оден з послів (Каторжний) спішно поїхав “на Русаву” з шл. Нагорецким, післаним з польської сторони, а другого посла затримано в польськім обозі як закладника, замісць сього Нагорецкого ¹⁷).

Примітки

¹) Кн. III с. 80. Коротше, але подібно висловлюється Ґоліньский: “Хмельницький з козаками, довідавшися про смерть його (Вишневецького), веселилися, тріумфуючи, що вже Бог відобрав Полякам оборонця, щасливого переможця, котрого завсіди найбільш боялися як козаки так і Татари і Москва” (дальше відтято-с. 527).

²) Taк я розумію сі попсовані назви копій: Iawzienia, Urzenicy-р.Узінь на полудне від Василькова.

³) Що було два листи, виразно каже Потоцкий в своїй реляції королеві-що я питую далі. Одержав він їх, видко, не одного дня (“в тих днях”), першим мабуть був одержаний коротший лист, захований в збірці Піноччі, ркп. 310, з титулом: Соріа listu od Chmelinickiego na Vrzenicy z taboru iego mil 6 za Białą Cerkwią do і. m. р. krakowskiego de data 22 augusti 1651, і в инших збірках (Теки Нарушевича 145, с. 255, з датою 22 серпня, але без місця, Осол. 2286 л. 181 з дописаною датою 27 серпня). Зміст листу поданий в обозовім дневнику під днем 24 серпня (Staroż. І с. 345), в реляції нунція з 9 вересня (с. 34), у Пасторія (Historiae Plenioris c. 259) ближча підходять до сього варіянту (Піноччі). Але ширший лист, виданий в збіріці Міхаловского с. 642 з помітою z taboru lawzienia, без дати,-писаний мабуть був раніш, бо вказує конкретну притоку: вищезгаданий лист Потоцкого до Білоцерківців. Що він обертається в сфері загальних миролюбних міркувань, не даючи нічого конкретного-се теж підходить до такого першого ballon d'essai. Поміркувавши, що годилось би вказати якусь реальну базу переговорів-зборівські пакти, гетьман чи його писар міг вислати пізніш другий лист на сю тему. Але до польського обозу був першим принесний та першим став звісний сей другий лист: обозний дневник говорить про нього як про перший, і власне він наробив розголосу, як показчик перелому в відносинах.

⁴) Так в копії Staroż., се буквально той сам початок, що в капітуляційнім (першім) листі Хмельницького під Зборовим (див. т. VIII с. 207). Не звати чи Хмельницький (чи його писар) свідомо повторяв сю вступну фразу. В копії Піноччі її нема.

⁵) Характеристична ідея божого суду, що так нагадує наше староруське лицарство.

⁶) 28 серпня н. с.

⁷) Теки Нарушевича с. 277-8, див. вище с. 341 прим. 2.

⁸) Листа сього досі не знайшлося, оповідає про нього обозова реляція– Staroż. c. 346.

⁹) Staroż. c. 290 і 346.

¹⁰) Польський дневник оповідає, під днем 3 вересня: “Приведені язики розповіли, як білоцерківські козаки сильно мучили двох товаришів з нашого війська, хотячи довідатися про наші сили. Ті товариші так мужно на тортурах тримались, що однозгідно говорили про наше військо: Се те-ж військо що під Берестечком, тільки короля немає, а посполите рушеннє замісць себе виправило з військом своїх людей. Потім їх горілкою і медом кропили й добрими словами хотіли витягнути число війська, але ті говорили те ж саме що на муках. Вночи післали їx признання Хмельницькому і просили, аби зволив їм (білоцерківській залозі, очевидно) піддатися польському війську, або добру поміч подав. Кільканадцять Німців вбито там на палю, а инших на рожнах пекли, за те що їx сотника під Трилісами також палею покарано”. Staroż. c. 292.

Під 12 вересня: “Ввечері прийшла відомість, що кількадесять козаків заскочило в одній пасіці 20 нашої челяди.Челядь наша почала тікати, а козак догонивши одного челядника, зірвав з нього кунтуш і закричав: “говорить з нами, Ляхи!” І почали козаки говорити. “Пощо землю псуєте? Пощо пасіки грабуєте? Ми се знаємо, що у вас отрублено (подано до загальної відомости при трубнім сиґналі), аби ви не псували, не палили, пасіки лишили!” Почала челядь виправдуватися: “Ми того не знали”. Відказали козаки: “Сказали старші, що вже мир буде,-а ви землі не псуйте!” А тоді побачили між челядю одного чужоземця, взяли його й почали бити самопалами і волосся на нім рвати, кричали: “А ти пощо землю псуєш? Инша Ляхам, инша вам-бо ти пожичаний чоловік” (так). І так обірвавши йому волосся на голові, пустили його” (с. 297).

¹¹) Staroż. І с. 290, під 30 серпня.

¹²) Універсал з 31 серпня в Архиві Ю. З. Р. III. IV с. 603. В луцьких книгах він був записаний 9 вересня, кілька день пізніше мусіли його знати в Київі і в козацькім таборі.

¹³) Коховский с. 288.

¹⁴) Невидана реляція (мабуть Мясковского), з дня 31 серпня:

Яка то хитрість була Хмельницького, що як хитрий лис хотів би під претекстом переговорів вискочити з наших операцій і взяти собі їх ініціятиву, ясно побачиш ваша кор. м. з його листів і листів господаря... Нас тут під Хвастовом затримують, уже кілька день, дві причини. Одна-се недуга й. м. пана краківського. Але се не було б так важно, коли б не затримувала нас кунктація князя старости жмудського (Радивила), що з поважних причин, як обережний гетьман, вказує на ріжні труднощі, і тому не дуже поспішає з сполученнєм. Вже дві тисячі нашого війська пішло на зустріч війську литовському, і наші посли: пан підсудок браславський і пан Мінор; з години на годину чекаємо згоди: буде чи не буде. Вже й пан краківський, до певної міри прийшовши до сил, хотів би рано рушити-тільки ще, як бачу, не рішив: чи здобувати Білу Церкву-обсаджену залогою в 40 тис. козаків що найменше,-чи минути Білу Церкву і спільно з литовським військом іти на Хмельницького, де б він не був. Бо то певно, що з одного місця він дату пише, а де инде ховається! Орди чекають-що найдальше в останніх днях вересня має прибути вся, кажуть козацькі язики; в самій Білій Церкві нема більш як 60 коней Татар, як сьогодня казав реєстровий козак, зловлений вчора п. Чапліцким. Александренко з Подністрянським (ркп. хибно: Poddnieprskim) полком мав війти до Білої Церкви. І то певно, що наоколо міста почали сипати сильні вали”. Теки Нарушевича 145 с. 279-280.

Про свої пляни Потоцкий писав королеві попереднього дня: “З-під Триліс, сполучившися з князем старостою жмудським братимусь до Хмельницького як до голови”. Але плян видимо не був ще прийнятий литовською стороною.

¹⁵) Так називаємо їx на підставі дневника (с. 291); Роман підчас сих переговорів зветься Kateszny, Latoszy, Katerszan. Коховский каже, що він був козацьким послом в Царгороді (Kotarzny c. 279). Очевидно, се був досвідчений бувалець, побував на каторзі, там навчився турецької мови й дістав своє прізвище Каторжного або Каторжана.

¹⁶) Ркп. Краків. акад. № 1056 с. 35.

¹⁷) Staroż. І с. 291-2, пор. 294.

КОЗАЦЬКИЙ НАСТУП НА КИЇВ, ДРУГА ДЕПУТАЦІЯ, 6 ВЕРЕСНЯ, КОЗАЦЬКА БЛЬОКАДА, МАХОВСКИЙ У ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, КОМІСАРИ В БІЛІЙ ЦЕРКВІ, КОЗАЦЬКИЙ БУНТ, ПОВОРОТ КОМІСАРІВ, РОЗІРВАННЄ ПЕРЕГОВОРІВ, ПОЛЬСЬКИЙ НАСТУП НА БІЛУ ЦЕРКВУ 22 ВЕРЕСНЯ 1651.

Поки се посольство їздило, переведено нарешті заходи коло сполучення з литовською армією. Радивил і його штаб, мовляли вони, вичерпавши всі арґументи за своїм операційним пляном і не можучи переконати “панів коронних” в недорічности їх пляну, кінець кінцем махнули рукою і згодилися зійтися з польським військом під Васильковом кидаючи Дніпро на будь що будь ¹). Після безконечної конференції 3 вересня, Радивил оповістив, що вже рушив своїх людей на сполученнє з польним військом. Другого дня під Васильковом його штаб з'їхався з польським-оба гетьмани Потоцкій і Каліновский, стрічали його “з великим блеском військовим”, а за сим вирушили сюди і литовські частини з Київа.

Але в сім моменті, в ночи з 4 на 5 вересня, використовуючи сей вихід, козацьке військо повело комбінований наступ на литовські частини під Київом: від Десни човнами, і від суходолу, від київського корпусу, що стояв під проводом полковника Антона під Трипіллєм, пішли значні козацькі сили, щоб несподіваним нападом захопити литовські байдаки і погромити Радивилове військо в момент, коли воно мало вирушити з Київа. Досить се було несвоєчасно-в хвилі коли польський парляментер сидів в козацькім таборі, а козацький в польськім. Можливо, що такий плян атаковання литовського війська в момент коли воно виходитиме з Київа, і його звязок з дніпровою фльотилією ослабне, був вироблений давніш, і тепер був виконаний автоматично, без звязку з переговорами. В кожнім разі така розбіжність сталася, серед переговорів вийшов серйозний оружний конфлікт.

Але козацька операція не повелася: полудневий козацький корпус в самих початках, недалеко Трипілля під Підгірцями, наскочив на польську чату, що стояла під проводом Каліновского в трьох милях від Василькова, і Каліновский сильно погромив його. Польський дневник, можливо що перебільшуючи, пише, що з 7 тис. козаків полягло три тисячі, і в польські руки впало чимало. З допитів бранців вияснився плян комбінованого наступу на Київ, і Радивил поспішив остерегти своє військо щоб стереглося в Київі нападу з Дніпра. Козаки під той час дійсно підступили від Микольського манастиря Дніпром і захопили вже частину литовських байдаків, але Коморовский, що заступав Радивша по його виїзді, ще встиг поспіти вчас, щоб її відбити. Поки наспіло польське військо, послане в поміч від Потоцкого, Литовці вже упоралися з сим наступом. Але їx Дніпрову фльотилію козаки таки добре урвали. Тут і пішла певно в воду найбільша частина київської добичи: мабуть мало що зісталось Литовцям, і так само небогато дісталось козакам ²).

Ся невчасна конфузія одначе не перервала переговорів. Правда, під першим вражіннєм козацького наступу на воєнній раді, що відбулася 6 вересня під проводом всіх трьох гетьманів (Потоцкого, Каліновского і Радивила) перемогли прихильники війни-Радивил і Каліновский в тім числі. Війську з парадою проголошено похід на другий день просто на головний козацький табор, на Русаву, так як Потоцкий грозив козакам. Але що заразом прийшли відомости про наступ на Київ з Десни, то очевидно, похід прийшлось відложити до його ліквідації. А вечером 8 вересня зявився знов Каторжний з Нагорецким, і з другим старшим послом Андрієм Кулькою; вони привезли нового листа Хмельницького з перепросинами, і так як би нічого не сталось, переговори відновилися з того місця, на якім стали 4 вересня.

Послів затримано на якийсь час у Кисіля-поки можна буде урядити парадну авдієнцію. Гетьмани і комісари засіли в наметі Потоцкого, і тоді введено перед них послів. Вони “впали до ніг” гетьманів, і Кулька як старший оголосив мету посольства-просити ласки і милосердя; визначнішим особам-Радивилові, Маркові Собєскому й ин. вони доручили окремі листи “з особливим засвідченнєм своєї покори”. Їх запевняли в щирім бажанню довести до кінця переговори, і Хмельницький просив вислати до них якогось “розумного чоловіка”, щоб він разом з Виговським обговорив умови замирення. На параді, що відбулася другого дня, польська старшина постановила прийняти пропозицію і повести переговори, ставлячи головним завданнєм розвести козаків з Татарами: призвести до того, щоб козаки їх побили або що.

От як поясняв се Потоцкий в своїй реляції канцлєрові:

Після того як п. воєвода чернигівський (Каліновский) погромив козацький табор, що йшов під Київ з таким умислом аби перешкодити сполученню литовських військ з коронними, Хмель прислав до мене і до всіх й. м. п. комісарів писаннє з проханнєм милосердя і з заявою, що він хоче зістатися вірним підданим й.к.м. З огляду на таке його писаннє вчинив я раду, що робити? Чи йти против Хмеля і укріпити його в союзі з поганами, чи показати йому милосердє і згодою загасити шкідливу внутрішню війну? Однодушне рішеннє всіх ї. м. стало на тім, щоб пробувати з ним згоди. Тому насамперед вчинено з ним перемирє на кілька день ³).

На переговори з польської сторони вибрано Маховского (того самого, що потім розстріляв того самого Виговського, з котрим тепер вів переговори). Посли присягою забезпечили йому незайманність, і він виїхав з ними до козацького обозу, того ж 9 вересня, з тим щоб третього дня повернутися назад з конкретними пунктами умови ⁴).

Польське військо за сей час пересунулося з-під Василькова під Копачів, потім під Германівку, під Красне, шукаючи кращої води, здоровшого повітря, а головно нових запасів поживи для війська, що знову почало дуже терпіти від недостатків і хороб.

Становище його ставало все більше критичним і небезпечним, з тим як шукаючи вигідніших і богатших поживою становищ воно все далі й далі заглублювалося в козацьку територію. Паволоч, ся операційна база, була захоплена наново козаками, що вирубали розложених там Поляків, а відділ Собєского, що тримав залогу, мусів уступитися до Котельні, ближче до Житомира. Хвастів теж був захоплений якимсь козацьким відділом, що вирубав тут богато польської челяди.

Під Київом литовському війську також все більше давалися в знаки козацькі напади. Хмельницький, що правда, проголосив замиреннє і розіслав від себе козаків, наказуючи припиняти облогу литовського війська під Любечом і Лоєвим; литовське військо після того рушило з Київа до коронного табору, і 13 вересня стало разом з ним під Германівкою. Але козацька бльокада далі відчувалася в повній мірі; “з усіх сторін, ми оточені неприятелем”, записує дневник ⁵). А в перспективі прихід великої Орди загрожував повною безрадністю. Тим пояснюється велика податливість польської сторони на козацькі жадання, що стояла в різкій суперечности з гнівними і зневажливими жестами в поводженню: як то часто бувало в тих польсько-українських відносинах, як раз сі жести покривали дійсну слабість і безрадність.

“Пп. гетьмани бачучи, як сильно підірване військо Річипосполитої безнастанними бійками з неприятелем і недостатком живности,-а неприятелеві підходять все нові підмоги від козаків і Орди, так що всі дороги нашим загорожено, і помочи ні звідки було сподіватись,-вживали всіх способів, щоб з тим неприятелем дійти замирення хоч шаблею, хоч почесною умовою. І він ніби показував до того охоту-але не упускав ніякої оказії, яка йому траплялася на нищеннє нашого війська”,-характеризує сю ситуацію Освєнцім (369).

Пізно ввечері 13 вересня повернувся від Хмельницького Маховский з двома козацькими послами: крім попереднього Кульки приїхав ще вищий достойник-дневник називає його: “Одинець, суддя війська Запорозького” (в дійсности був він суддею черкаським). Дневник доволі широко записує звідомленнє Маховского про розмови, які велися з ним в козацькім таборі, і за недостачею звідомлень з козацької сторони ⁶) я виберу з нього все інтересніше:

“Оповідав п. Маховский, як його трактовано там-досить поважно і пристойно, і які розмови й жарти були з обох сторін: про невірність Орди і про берестецьку битву-яким страшним зробила вона імя королівське, і про богато инших річей, котрі довго було-б переказувати. Між иншим сама чернь признавала, що під Берестечком сильніша була одна куля королівська, як сто козацьких, так що як у пятницю почали з гармат бити, “так ми ледво в землю не запалися”. Як хан соромно утік-хоч Магометом присягався назад вернутись. Хмельницький жартуючи радив, аби пан краківський оженився-“так як я зробив: скорше буде тоді спокій, бо і він і я будемо скучати за жінками, а поки будемо вдівцями, більше будемо воювати ніж у спокою сидіти”

Коли віддавав він (Маховський) лист від комісарів, Хмельницький був дуже збентежений, що п. комісари не дали йому титулу гетьманського і зблід і дуже збентежився, а Джеджалий полковник зараз почав сваритися і кричати: “То не годиться-уймам титулу гетьманського добродієві нашому!” Але п. Маховский відповів на те раціями і прикладами так, що всі замовкли й з піднесеними ухами слухали того листу.

По перечитанню Маховский сам на сам, без свідків став намовляти Хмельницького, щоб з Ордою розійшовся, але той відзивався ухильчиво і непевно, обіцяючи разом з Ордою йти на Турків. Три години спорилися про Орду, і Маховский, бачучи, що не переконати йому Хмельницького, вже кілька разів поривався їхати не кінчаючи справи. Але Виговський затримав його і знов він зо три години спорився про се. Маховский запевняв йому ласку королівську і реституцію його чести на соймі, коли б він привів Хмельницького до війни з Татарами,-бо Виговський панує над серцем і розумом Хмельницького, і керує ним як батько сином. Отже Виговський замкнувся з Хмельницьким і так довго силкувався привести його до кращої гадки, аж до сварки між ними прийшло, і вже Виговський розгнівавшися пустився йти, але Хмельницький упросив його вернутись,-одначе ся умова, щоб Татар побито, не могла бути сповнена.

Маховского наново запросили до намету Хмельницького і перейшли до другого жадання: щоб сам Хмельницький з Виговським ставились до польсьского обозу для переговорів, положившися на польське слово. Вони мабуть і згодилися б на се, але чернь ніяк на се не призволяла ані полковники, вимовляючим тим, що мовляв-“боїмось аби не зісталися в лядськім війську, як Криса під Берестечком”. Коли ж Маховский ніяк не хотів відступати від тієї вимоги, Виговський просто навколішках просив його, щоб з'їзд комісарів з козацькими депутатами відбувся в Білій Церкві-бо і в полю не могли обіцяти безпечного з'їзду, вважаючи на своєвільну Орду. А для забезпечення комісарів Хмельницький з усіми полковниками, на коліна впавши, піднісши пальці, присяг, що вірність і право міжнароднє будуть заховані.

Були там ще великі діскусії-про забезпеченнє перемиря, про число Запорозького війська, але того нема що виписувати, бо ніякого рішення в тім не було: Маховский з усім відкликався до комісарів, і в присутности їх усіх зложив тепер оту реляцію ⁷).

Вислухавши сю реляцію комісари довго радили, що робити. По довгих суперечках ухвалили вволити волю козаків: вислати до Білої Церкви чотирьох комісарів-воєводу Кисіля і підсудка браславського з польської сторони і воєводу Глібовича та стольника Ґонсєвского з литовської. Вироблено для них 24 пункти для будучого трактату, і рішено 16 вересня виправити їх в супроводі 500 драґонів і двох полків, що мали їх провести до Білої Церкви, а драґони-зістатися при них в Білій Церкві. Підчас сих нарад прийшов лист від Хмельницького, з подякою комісарам, що вони згодилися приїхати до Білої Церкви, і з обіцянкою прислати туди Виговського і полковників на переговори.

Весь обоз слідом за комісарським полком рушив також під Білу Церкву. Але в тім напав на них татарський загін, з тих Татар що ново прийшли до Хмельницького, з Караш-мурзою. А на становищі над річкою Ольшанкою прийшов лист від комісарів з Білої Церкви, з трівожними вістями. Мовляв, переговори перебило повстаннє черни, що піднялось на комісарів, і заразом на свою старшину, з гетьманом включно: закидає їм чернь що вони хочуть торгувати їх козацькими головами. От як оповідає се Потоцкий в реляції канцлєрові:

“Комісарів проводила драґонія, під проводом Сапіги, а з півдороги стріло їх кілька тисяч козаків і провело до Білої-Церкви. По такім чемнім прийняттю приступили до трактування доручених їм актів, і з ласки Божої спочатку все трактувалося щасливо. Другого дня сам Хмель-що мав чекати під Ольшанкою, з усім своїм військом сполученим з Татарами прийшов під Білу-Церкву і приїхав просто до замку, складаючи візиту пп. комісарам. А військо положив табором і окружив Білу-Церкву від ріки Роси, аж до другого краю тої ж Роси; орду ж розложив над самою Росею: трьох Карч-мурзів, десять тисяч.

“По сій церемонії Хмелевій пп. комісари обговорювали з ним самим і його старшиною три пункти: 1) розірваннє братерства з Ордою; 2) зменшеннє числа (реєстру) до 6-8, а найбільше-12 тисяч козаків; 3) уступити з шляхетських маєтностей; нарешті (4) аби жовніри мали свої становища на Україні. Коло тих пунктів було сила розмов, з обох сторін давались доводи за і против. Коли вже приходило до рішення, піднялися на старшину і Хмеля великі бунти: почали голосно і явно кричати на нього: “Хочеш нас зрадити і Татар віддати в руки Ляхам”. Так замість скінчення переговорів пп. комісари опинилися в крайній небезпеці.

“Чернь з Ордою окружила замок, хотячи побити і комісарів і старшину; справді, Татарин ледви не вбив з лука п. воєводу київського. Старшина боронила свого життя і комісарів: рубала чернь, стинала-але не могла заспокоїти бунту. В такій небезпеці самого Хмеля і старшини прийшли до рішення, щоб комісари вернулися з Білої-Церкви до нас. Коли вони се виконували, пустивши наперед перед козацьким полком вози з достатками,-тільки що вийшли за місто, аж Орда і чернь ударила на них, і все пограбувала, забрала, челядь що була при них-позабивана, а самих проводила-нагнала такого страху, як легко можеш собі уявити, в. м. На той розрух вилетіла була старшина, щоб оборонити вози-але дарма. Жадним чином не могла тому запобігти, хоч у тім замішанню згинув оден сотник чигринський і Татар кількадесять від козаків полягло. Загинули всі вози з достатками їх м., понесли великі шкоди: стратили більше як на 130 тисяч, а що найважніше-ледво самі вирятувалися з небезпеки. Полковники з великими труднощами провели їх назад до Білоцерківського замку, але й там би не відсиділися б, коли б їх тіж полковники не вартували цілу ніч, відбиваючи чернь, що конче хотіла вдарити на замок та їх побити.

“По такій роботі іде Хмель до табору (козацького) і разом з Караш-мурзою заповідає кару за вчинений злочин. Вишукує між своїми провидців і злочинців та вишукавши велить їм шиї повтинати. Виконавши се висилає другого дня своїх послів до пп. комісарів перепрошуючи за те що сталось і обіцяючи довести до кінця обговорювані річи. Відправивши сю церемонію вибрав кілька тисяч козаків і (з ними) сам випровадив комісарів, з плачем жалуючи зневаги і шкоди” ⁸).

Освенцім на підставі відомостей з обозу, додає кілька характеристичних подробиць до сього глибоко симптоматичного епізоду:

“Два дні пактували і кілька пунктів порішили згідно, а саме: щоб нашому війську Хмельницький заплатив за кілька кварталів; козаків у війську аби тільки 12 тис. було; гетьманом аби Хмельницький був по давньому. Було між ними богато галасу. Чернь повстала на Хмельницького: “Ти нашими головами слави й богацтв здобув, а тепер єднаєшся, з реєстру вичеркуєш, подаєш нас Ляхам, що нас за шию будуть брати” й т. д. Нарешті ніби то затихло між ними, і наші комісарі в середу в вілію св. Матея ⁹) хотіли їхати до свого обозу для затвердження зазначених пунктів, і з ними мало їхати кілька визначних осіб з козаків. Та тільки що комісарські вози вийшли за місто, аж козаки з Татарами за возами: випорожнили їх і пограбували все що було достатків їх (комісарів). Вбили до 30 товаришів, забили п. Нагорецкого що був теж з комісарами за посередника між ними і козаками ¹⁰); забрали богато челяди. Комісари були вже рушили за возами, коли їм дали знати що діється напереді. Тоді Виговський і два полковники вискочили на погамованнє того розруху, а комісарів назад відпровадили до замку. Але хлопство за тим розрухом ледве що не вдерлося до замку: палі хотіли виймати, добиваючися до замку, так що кілька сотень реєстрових козаків стали при палях (палісаді) і відбивали се хлопство що добивалось-руки їм рубали при палях” ¹¹).

Дневник не дає такого суцільного оповідання, займаючися переживаннями обозової старшини підчас неприсутности комісарів-коли одержано від них першу записку-для секретности написану “язиком литовським” до Радивила, про повстаннє черни, з проханнєм “скорого конвою”, котрий би їх відти вивів. Військо, і особливо старшина страшенно була збентежена своєю помилкою, що вислала без відповідного забезпечення “людей такої високої гідности в отчизні-повірила розгнузданому поспільству” ¹²). Вирядили Каліновского з значною частиною війська під Білу Церкву, зараз на ніч, на ратунок комісарів, а він підступивши ближче під місто, сховався з військом в балці, а на розвід-під саме місто післав з полком Сапігу. Той підступивши під Білу Церкву чекав виїзду комісарів-але їх не було, аж припадком оден “пахолик” знайшов картку завішену при дорозі: се була друга записка від Кисіля, котрою він просив визволити їх-заховуючи можливу обережність супроти Татар. Але що тим часом надтяг під Білу Церкву козацький табор, Каліновский вважав небезпечним далі стояти під Білою Церквою і вернувся до головного війська-де почали дуже горювати з такого невдалого закінчення. Почалися ріжні здогади, що то з комісарами сталося: одні здогадувалися, що їх мабуть віддадуть Орді, або до Царгорода пішлють, инші-що їх уже “заїле поспільство позабивало”, треті-що їх триматимуть в заставі, щоб виторгувати такий договір, як їм хочеться. Піднімались голоси, щоб усім військом спішно йти під Білу Церкву і там або комісарів визволяти, “або головою на голову при них загинути”. Але Потоцкий рішив наперед післати зручного післанця з листом до Кисіля, щоб довідатися, чи він ще живий. Коли по полудні прибігає гонець з вістю, що комісари їдуть,-але їх обпала Орда, і вони просять ратунку. Зараз вдарили “в кітли гетьманські на всіданнє” і військо висилано в поле. На дорозі стріли комісарів-вертали ціло, але цілком пограбовані Татарами і “своєвільним козацтвом”, так що зістались тільки з тим, в чім були. Особливо потерпіли Глібович і Ґонсєвский, що вибралися особливо пишно: їх дорогоцінности, гроші і всякі річи, з котрими вони приїхали на переговори, рахували що найменше на 100 тисяч злотих; Кисілеві “серебро, коні, намет забрано на 18 тис. зл.” і т. д