Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 1"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 70 страниц)

Таким чином козацькі посли розгортали звісний уже нам варіянт української політики: ліґа православних під проводом московського царя. На жаль досі не вдалося нагромадити документального матеріялу для тодішніх зносин козаччини з Дунайськими князівствами, про котрі так богато й уперто говорилося в тім часі на Україні і в Польщі. Ґоліньский записує в своїм записнику, з нагоди приїзду козацького посольства з реєстрами:

Хмельницький підбив Москву, так що вона зібрала війська на Корону Польську й хоче зломити перемирє, і з огляду на успіхи козаків почала згорда говорити: “Чому король і Річпосполита, заплативши викуп своїм хлопам-підданим, не мала б заплатити викуп і нашому цареві?”

Также післав Хмельницький послів на Угорщину, до Ракоція князя семигородського, підбиваючи його підняти війну на Поляків. Обіцює зробити його королем польським, Польщею з ним поділитись. Тільки мати Ракоція відрадила і відраджує синові, щоб приязни і вірности своєї королеві і Річипосполитій не ламав, бо не годиться вязатися з хлопом і чужим підданим та йому помагати: “Коли він свому панові віри не дотримав і на нього пірвався, то боронь Боже щоб і тут твої піддані потім тогож не вчинили; у кого б ти ратунку шукав? Ближчі Поляки ніж хлопи”. На сі намови матери (Ракоцій) став приставати, коли б тільки його брат не схотів чогось колотити і з козаками броїти, котрим таки не треба дуже вірити.

Сі ж козацькі посли через Семигородську землю поїхали до Мультан, до господаря мультанського – теж з посольством від Хмельницького: підіймають його, щоб зачав війну з Польщею й поміг Руси в тім успіху (“щастю”), що вона має над Поляками: визволила свою віру грецьку з неволі. Господар там не дав козацьким послам богато говорити, але завівши їх до покою, зо три години говорив з ними, і не було можна довідатися, що вони там між собою уложили” ²¹).

Насуваються гадки, якою б то дорогою пішли справи, якби московське правительство справді послухало тоді козацьких рад і пішло на розрив з Польщею, і Україна перейшла під протекторат Москви три з половиною роки скорше, ще не обезкровлена війнами й еміґрацією 1651-3 років? Але до того не прийшло: московські правлящі круги не рішилися піти на розрив з Польщею і на союз з козаччиною. Ряд подій раптом відслонив перед ними можливість повторення страшних для боярства і для всіх маючих верств обставин московської Смути перших двох десятиліть XVII віку: самозванства, народніх повстань, наступів польських та козацьких ватаг. При кінці травня 1648 р. стались дуже небезпечні масові розрухи в Москві, і потім хвиля таких масових забурень прокотилася по ріжних сторонах Московського царства ²²). Разом з тим, одночасно з вістями про переговори Польщі з козаками і Кримцями про спільний наступ на Москву – викликані ультіматумом Пушкина, – прийшла на Москву відомість, що на дворі Хмельницького з'явився “вор" – називав себе сином московського царя Василя Шуйського. За московськими відомостями се був син торговця-міщанина з Вологди, Тимофій Акундинов, що потім в Москві був писарем (піддячим), і відти, пересварившися з родиною, втік на Литву, разом з иншим таким же авантурником, і став удавати з себе царевича. Вперше московське правительство довідалось про них в Царгороді в 1746 р.; потім вони побували в Римі і в Венеції, через Семигород весною 1650 р. дісталися на двір Хмельницького, що держав їх в гонорах, й виїзжаючи в середині липня за Дніпро завіз до Мгарського Лубенського манастиря – ближче до московської границі – щоб відти їм лекше було вести зносини з московськими сторонами ²³).

Такий збіг обставини не міг справді не затрівожити московське правительство: на нього дійсно мусіли повіяти спомини московської Смути, і воно заходилось як найскорше ліквідувати небезпечні можливости, викликані необережним ультіматумом, та навпаки – просити польський уряд вжити своїх впливів на Хмельницького, аби він видав їм “вора”.

З другого боку – польське правительство мало можливість продемонструвати московському посольству не тільки згоду Хмельницкого на воєнну прогулку в московські землі разом з Татарами, але й велике спочуттє сьому плянові Кримської Орди. Десь в середині червня н. с. ²⁴) до Варшави прибули кримські посли – в відповідь на запитаннє, очевидно післане після московського ультіматума в березні-квітні. Хан заявив через них свій непохитний намір воювати Москву, кликав короля в похід і навіть грозився, що коли Поляки не будуть з ним разом, то він з козаками буде змушений воювати Польщу! Московським послам, коли вони післали від себе привитати новоприбулих татарських послів, Татари виявили крайню зневагу: відіслали їх післанця з ріжними лайками, і Полякам докоряли, що вони так панькаються з Москалями, коли ті не варті того. Так записує одержані з Варшави відомости литовський канцлєр Радивил – в тім освітленню очевидно, яке урядові варшавські круги надавали сьому татарському посольству. Він додає, що така перспектива польсько-татарсько-козацької ліґи дуже сильно підтяла московські претензії: московські посли стали значно мякші після сього ²⁵). Нічого дивного. Скорше приходиться дивуватись, що не вважаючи на ретіраду свого правительства, вони все таки потрапили і в такій некорисній ситуації добитись ще ріжних сатисфакцій від польського уряду, напр. що книги з ніби то образливими для Москви виразами були прилюдно спалені в Варшаві, на великий жаль і образу польського шляхетського громадянства, що в тім відчувало тяжке моральне пониженнє своєї держави, конституційних прав, і т. д.

Московсько-польський конфлікт зійшов зі сцени. Договір поновлено. Те, що могло статись тоді, мусїло відійти на кілька літ, щоб повернутися в иншій, далеко менше користній для України ситуації. А тим часом Хмельницькому і старшині з огляду на нерішучість Москви приходилось світити очима перед Поляками і притакувати їх плянам – так як ото діялося на вище оповідженій розмові гетьмана з Кисілем десь в травні чи в червні.

Примітки

¹) Міхаловского с. 537; Kubala: Poselstwo Puszkina, в т. II його писань, с. 137 дд. Ультіматум московських послів в варшавських записках збірки Міхаловского під 22 червня; з записок Радивила виходило б, що се було день-два пізніше. Про натяки московського посольства на звязки Хмельницького з Швецією і Семигородом пише Торрес під днем 23. IV: “Невдоволеннє Хмельницького понудило й. вел. вислати гінцем одного шляхтича, щоб зручно довідатися, чи має він дійсно якийсь союз з московським (царем), з королівством Шведським і Трансильванином, як то твердили ті московські посли. Він ще не висланий на сю авантюру, але з дня на день готов виїхати, маючи готові листи й інструкції” (с. 80). Пор. далі лист Кисіля з 11 квітня.

²) Про висилку до Москви гонця Тібурція Бартліньского, служебника Альбр. Радивила, записано в варшавських записках Міхаловского під днем 24 березня. В московських актах (Польські 1650, ст. 7) його приїзд під 10(20) травня, до Варшави вернувся в перших днях липня – Радивила Pamiętniki II с. 418, Memoriale в копії Оссол. с. 160. Отже квітень-травень-червень, три місяці висів над Польщею московський ультіматум.

³) Вище с. 24.

⁴) Вище с. 31.

⁵) Ieszcze przydaię y to: iezeli iusz z Moskwą na woinę zaniesie się, bo trzeba tu zaraz Siewierskie zamki tuteisze ruszeniem kilku pułkow Zaporozkich obwarowac. Bo iako oni (Москва) wnidą w nie, zaraz by Zadnieprze wszystko pomieszało się. Albo Moskwa uczyni refleksią i niech za(r)ty porzuci, – albo nie dac się vprzedic – iest naipierwsza fortuna belli, y saltim oba brzegi tu Korony, a tam w. x. Litewskiego obwarowawszy pokazac im to, ze ieszcze za łaską bozą viget maiestae krola polskiego, a my ci zesmy co przed tym Polacy, a iesli vbozsi, tym lepiey o nas rozumiec potrzeba. – Чортор. 402 с. 5 дд.

⁶) Iako pana tego, ktoregoś sam dopomogł chęcią swoią aby nam wszystkim szczęsliwie panował.

⁷) bidną Rus Ukrainą.

⁸) РР. osudaroie.

⁹) Сю фразу пустив Кисіль по українськи, впадаючи в тон козацької голоти: Sioho nam treba buło.

¹⁰) В копії: przyiaciela.

¹¹) Оссол. 221 л. 90 і 1453 л. с. 373. В даті ваганнє: в Київі 14 квітня і 17 квітня, а в закінченню листа Кисіль поздоровляє гетьмана з Великоднем, – “тому, що його лист прийде на великдень (ies ten list mоу przyidzie do wm. przy chwalebnym zmartwychwstaniu panskim, pozdrawiam Wm. tym triumphem Christusa Pana naszego, pozdrawiam i łaską IKMCI y triumphow da PBog prętkich z nieprziacioł iego zyczę y winczuię). Великдень православний був того року 14 (24), значить дата мусить бути перед 14 квітня (старого стилю).

¹²) В автоґрафах варшав. унів.

¹³) Торрес пише 21 травня. “Пан великий канцлєр казав мині, що козаки одержавши відомости про тутешні непорозуміння з Московитами, пишуть, що вони готові разом з Татарами атакувати Московита кождої хвилі як тільки король накаже (с. 82). В збірці Русєцких (31 с. 91) такі варшавські відомости від Андрія Мясковского з 15 травня: Р. woiewoda kiiowski dał znac, ze kozacy gwałtem biorą się do Moskwy, y o co proszą przez posły do k. i. m. Krol i. m. “ziechał tu niespodzianie z pola dla taiemnei rady z senatem około tych kozakow y Moskwy. Мова була мабуть про уступки козакам, як то радив Кисіль.

¹⁴) Польські справи 1650 р. ст. 1 л. 479.

¹⁵) Се “пункти в яких воєвода Кисіль уже договорився з Хмельницьким і ті пункти, які ще Кисіль вважає потрібними – в Черкасах 20 червня 1650” у Міхаловского с. 550. Вони дуже близько сходяться з змістом наведеного листу Кисіля 11 квітня – розвивають його гадки, і наведений заголовок вповні правдоподібний, але дата здається наче б то занадто пізньою – хоч і не неможливою.

¹⁶) Настрої козацьких послів супроти татарських в Варшаві були одначе не найкращі, коли вірити варшавським вістям. В збірці Русєцких (31 с. 91) єсть варшавська записка з 9 травня про банкет послам московським, татарським і козацьким, що дав Осоліньский молодший: Татари стали сваритися з козаками, казали що хан королеві брат, і Орда від козаків відступить; дійшло до шабель, і “Москва не чекаючи розправи повтікала”. Може бути, що польські круги обробляли сих татарських послів в против-московськім напрямі, і ціла сварка вийшла через Москву!

¹⁷) Наведу в ориґіналі се інтересне звідомленнє московського посольства (Польські справи 1650 р. ст. 3):

АпрЂля въ 22 д. гетмана запорожского послы Самойло Богдановскиі с товарыщи сказывали: присланы де они ис Киева от Богдана Хмельницково и от киевского митрополита и от всего войска Запорожского с сейму; а присланы де они о том, чтоб королевское величество в коруне Польской і в великом княжстве Литовскомъ униатцкую вЂру всю велЂлъ снести и церкви сломать, чтоб уния нигдЂ не была и искоренить бы до конца. Да пана Чаплинского велели карать смертью против пункта по договору, какъ у них на сойме положено, и им де против того ещо никакова добра не показали, и имъ де за то будет стоять; да и того имъ домогатца, которые договорные статьи написаны у них в пункте, велЂл король все напечатать в констытуцью.

“Да они ж говорили, чтоб царского величества великие послы о чемъ присланы – за то стояли, и чего учали просить сперва, и с того ничего не уступали, для того, чтоб де православнымъ християном все было учинено на обе стороны, что надобно. А будет того не учинятъ, и царского б величества послы с ним за то стояли с обе стороны за одно, и то б учинить, чтоб с царского величества сторону и съ их Ляхи и иные иновЂрцы никакого добра себЂ не надЂялись. И гетман де Богдан Хмельнитцкиі і все войско Запорожское того добре желаютъ, чтоб имъ быть с православными християны в соединенье; и хотят они то учинить, о какихъ они дЂлехъ от гетмана Хмельнитцково и от киевского митрополита и ото всего войска Запорожского ис Киева с сейму к королю присланы, учинить все по своей воле за помочью царского величества, потому что они добрЂ топерво стороны царского величества страшны, и говорять такъ, что впрямъ на них царское величество войною ратныхъ людей присылать хочет; а какъ де царское величество пошлет на нихъ ратних людей, и козаки де их никакъ не подадут, потому, что вЂра их одна; и что де они мыслят и меж собою переговаривают – и то де дЂло, чаю, Богъ в совершенье приведет; и у гетмана де и у всего войска Запорожского о том давно мысль, что царскому величеству служить хотят, и ныне б за то стоять, чтоб и царскому величеству учинили, что ему государю угодно.

“Да они ж говорили: какъ они с сейму ис Киева от гетмана и от митрополита и ото всего войска Запорожского посланы к королевскому величеству, – и при них де сказано было посламъ к царскому величеству – запорожскому казаку Крысе с товарыщемъ саму-другу, а при них де ещо были не посланы; а какъ они поЂхали, после ихъ посланы ль они к царскому величеству или нЂт и какое дЂло имъ наказано – того они не вЂдають. А того они добрЂ желают, чтоб их королевское величество отпустил наскоро хотя и без дЂла, и они б де то все гетману і всему войску Запорожскому, царского величества поговоря с великими послы, про великихъ пословъ и о каких дЂлехъ присланы росказали; и на то де они добрЂ надежны, что гетманъ і войско Запорожское для православные христианские вЂры за то будут стоять заодно, чтоб имъ быть на свободе от подданства лятцкие вЂры, в соединении с православными християны, под царского величества высокою рукою. А гетман де і все войско Запорожское держат великое спасенье, хотя они с ними теперво и помирились, только межь собою на обе стороны добрЂ большое спасенье держат. А какъ бы де Господь Богъ милость свою подал и учинилъ православных християн в соединении, и меж бы де православными християны никакихъ злыхъ причин на обе стороны не держали; да і время де то приспевает, что православные християне будут в соединении.

“Да они ж говорили: были де у гетмана Хмельницкого от волоского и от мутьянского послы владЂтелей, для того чтоб гетман Хмельницкой і все войско Запорожское какъ учинят і в совершенье приведут с королевскимъ величеством мирной свой договор, на турского царя имъ бы де гетманъ і войско Запорожское помочи подали; а им де добрЂ хочетца от подданства турского царя быть свободнымъ; и чтоб гетманъ о том и к крымскому царю от себя пословъ своих послалъ и на помочь ево на турского жь царя призывал; а они де за помочь кримского царя собравъ своихъ государствъ(!) будут чинить подарки болшые; а что де давали они дачи турскому царю, и тЂ(!) де обещаютца давать имъ, запорожским казакомъ. Да им же было вЂдомо, что до гетмана шли от турского царя и от венгерского Ракуцы короля послы; а для чево идут, того они не вЂдаютъ. А что де здЂсь тот слух проходил, что Нечай Кривонос собрался со многими тысячи з запорожскими казаки и хочет приходить на польскую землю войною, и то де говорено не дЂлом, ничево тово не бывало, только они то хвалят, что Ляхи от них живут в большом страхованні.

“Да говорили жь: какъ де они Ђхали к королевскому величеству, і в дороге с ними встрЂтился гонецъ от королевского величества; а сказывал имъ, что он послан к Богдану Хмельнитцкому и ко всему войску Запорожскому, что присланы от царского величества великие послы и просят того, чтоб города Смоленска и иных уступили и мпогихъ пановъ и сенаторей карали горломъ, а причины де никакие не оказали; и королевское де величество за то разгнЂвался і велЂл де их розослать по рознымъ городом; и после де того от короля посыланъ был до пословъ канцлЂр Осалинской выговаривать, что они дЂлаютъ недобро и королевское величество привели на большой гнЂвь, и послы де у канцлЂра упрашивали и целовали его в ногу, чтоб он у короля упросил, чтоб ихъ не розсылали, и говорили будто послы канцлЂру такъ, что они то здЂлали собою без царского величества вЂдома и говорили пьяным обычаемъ. И королевское де величество с царскимъ величествомъ за то, что прислал к нему пословъ царское величество неумныхъ людеи и ево короля обезчестили, зато хочет войну всчать; и чтоб гетьманъ и войско Запорожское учиняли ему вспоможенье. И они де чают того, что тому гонцу в томъ откажетъ і вспоможенья чинить имъ не похочет, потому что ему, гетману і всему войску Запорожскому то надобно давно и того хотят, чтоб царское величество войну против Ляхов всчал, а они де от царского величества не отступят. А хотя де королевскому гонцу впрямъ и не откажетъ и какими словами будто споможенья королю похочет учинить потЂшитъ, и отпустя де гонца, то де они признавают, что после от себя гетман к царскому величеству послов, о чем к нему король присылал, дастъ о всемъ вЂдомость”.

¹⁸) “Да им де здЂсь приказывал канцлЂр, чтоб им то говорить, что они будут заодно с Ляхами против царского величества стоять, и послы де с ними тот часъ будут мир держать и тЂхъ городов, о которых ныне говорят, и панов на каранье просить не будут. И они де сказали, что они королевскому величеству служить ради. А противъ договору о какихъ дЂлех они присланы от гетмана и от митрополита и ото всего войска Запорожского, тЂ дела в совершенье привели, чтоб униятцкая вЂра снесена была тотчасъ и пана Чаплинского велЂли карать смертью”.

¹⁹) Кисіль довідавшися про сі зносини козацьких послів з московськими, з свого боку забив трівогу, рекомендуючи як найскорше відправити козацьке посольство, “з як найбільшим фавором”, “і не пускати їх до розмов з Москвою”. Міхалов. с. 552.

²⁰) "АпрЂля въ 29 д. приезжал на посольской двор запорожской казакъ Богдан ПЂшто(!), которой прислан от гетмана Богдана Хмельнитцкого к королевскому величеству в посланникЂхъ и сказывал подьячему Григорью Богданову, что они в тЂхъ делах, для каких дЂлъ от гетмана к королю были присланы, от короля отправлены, і велено имъ Ђхать ныне к гетману, и они де ныне Ђдут к себЂ до гетмана с чЂмъ ихъ король отправил. И он де теперво. Для прежнего знакомства и дружбы заЂхал проститца, а что он накажет, чтоб тЂ ево рЂчи донести царского величества до великих пословъ, а он де тЂ слова приказывает до великих послов доносить по повелЂнью товарищей своих, которые с ним от гетмана до короля в посланникехъ присланы, и от себя, чтоб великие послы вскоре с королем в совершенье миру не приводили, для того что они поЂдут до гетмана наскоро днем и ночью, какъ им Богъ помочи подастъ, и царского величества про великих послов роскажут, и гетман де тотчас пошлут до царского величества посланца своего наскоро, чтоб ево гетмана і войско Запорожское под свою государскую высокую руку принял, и будет на них приходить войною заодно царского величества с ратными людьми для того, что имъ король противъ Збаражского договору, на чемъ помирился, многихъ статей не уступает, и которые статьи имъ и уступили, и то с вымысломъ, чтоб имъ и тЂхъ статей вперед отступитца и полживить было мочно, и хотят ихъ казаковъ обмануть против прежнево, какъ ихъ преже сего обманывали, и обманув ихъ християнскую кровь проливали. Да имъ же де вЂдомо учинилось, что хотят они с царскимъ величествомъ учинить мирной договор впрямь, и учиня мир с царскимъ величеством, дав большую казну крымскому царю и сложась, хотят ихъ казаков всЂхъ побить, а имъ де сказывалъ по совЂту про то дЂло подлинной человЂкъ честной, которой про такие дела вЂдает достаточно; и какъ де мы до гетмана приЂдемъ, и гетман де і войско Запорожское того терпЂти не будет и учнет промышлять ныне вскоре, какъ ему гетману і войску Запорожскому Богъ помощи подастъ; да имъ же Богъ дасть и не Ляхов на помощь многих людей и против короля встанут, потому что многие Ляхи шляхта небогатая і всяких чинов люди, которые живут от сенаторей и от нарочитых шляхтъ в большихъ обидах. А какъ де Господь Богъ то дЂло приведет в совершенье и нас царское величество православныхъ христиан не подастъ и примет ныне под свою высокую руку, и тогды де царское ввличество і всей коруны Польские і великого княжства Литовского доступит и без бою, потому что коруна Польская і великое княжство Литовское и от одного ихъ гетмана і войска Запорожского ныне живут в большомъ в страхованиі, и стоять имъ будет против царского величества і войска Запорожского нЂкимъ; а гетман де і войско Запорожское давно о томъ Бога молят, чтоб православная христианская вЂра была во единениі, и учали б они жити царского величества под высокою рукою безо всякого опасенія. И говорил такие рЂчи со слезами”.

²¹) Осол. ркп. 189 с. 320. Далі Ґоліньский записує ще такі чутки: “Князь Вишневецький хоче впровадити Мойсея Могилу на панство Волоське. Сей Могила одержав уже хоругов від Отоманської Порти і деклярацію, що вони хочуть його мати на панстві Волоськім. Він же намовив до спілки (sprakty-kował) Нечая: пообіцяв йому 100 тис. талярів, щоб він з ним ішов на Волощину. Але і Лупул, теперішній господар, не сидить без діла і сильно готується витати гостей” (с. 345). Се писалось перед козацьким походом на Волощину, після нього, очевидно, Ґоліньский написав на боці: “З того нічого не вийшло, Хмельницький хоче бути господарем волоським”. А далі читаємо такі “Новини з Варшави, 29 серпня”:

“Хмельницький по давньому, як чоловік неспокійний, присяги і вірности королеві і Річипосполитій не дотримує, ріжні інтриґи ведучи по заграничних державах, підіймаючи їх на корону Польську, щоб йому поміч дали. Турчинові віддається під протекцію, аби лиш дав йому поміч на Ляхів, і Туреччина того не вирікається, обіцяє прийняти під свою протекцію й помогти на Ляхів, аби лиш вирікся моря, і щоб усі козаки вічними часами на Турків не нападали, а були васалями (голодовниками) панства Турецького. З тим приїздив в посольстві до Хмельницького чауш. Також посол від Ракоція, від господаря мультанського і волоського, а з яким посольством, того ніхто не знає. Також два посли татарські. Всі вони трохи не в однім часі були у Хмельницького” (с. 353). Се вісти про події з липня і початків серпня.

²²) Про них Соловьев II-Х с. 1515 дд.

²³) Історія Акундинова у Соловьева II с. 1497-1500, 1601-8, 1644-9.

²⁴) Торрес каже, що авдієнція була 20 червня – див. нижче його оповіданнє.

²⁵) Memoriale Радивила, рук. Осол. 117 л. 160, Pamiętniki c. 418 (текст трохи коротший).

ВЕНЕЦЬКА МІСІЯ ДО ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, ВЕНЕЦЬКИЙ ПОСОЛ ВІМІНА В ЧИГРИНІ, В ЧЕРВНІ 1650 Р., ВІДПОВІДЬ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО НА ВЕНЕЦЬКЕ ПОСОЛЬСТВО, ЗВІДОМЛЕННЄ ВІМІНИ, ДАЛЬШІ ПЕРЕГОВОРИ І ПОГОЛОСКИ, ПРО ВІЙНУ 3 ТУРЕЧЧИНОЮ.

В початках червня н. с. гетьман приймав венецького висланця в справі анти-турецької ліґи – козацького походу на Турків. Сим разом дати цілком певні, бо маємо автентичне звідомленнє самого висланця. Був се венецький священик дон Альберто Віміна, вишуканий кінець кінцем для сеї місії Торресом – в Варшаві ¹). В квітні він одержав від венецького посла в Відні Ніколя Саґреда, котрому була доручена ся справа, інструкцію для сього посольства і листи для Хмельницького – писані в дуже загальних виразах, з огляду на непевність козацьких настроїв. Головним завданнєм Віміні дано – вислідити, наскільки вірні сі відомости (пущені в Варшаві) про намір хана спільно з козаками атакувати Порту ²). Коли дійсно такі наміри у них єсть, належить їх всяко підтримати, обіцянкою помочи Венецької республіки – одначе в загальних виразах, до отримання дальших інструкцій. Доручалося також розвідатися, чи не могли б до тої акції бути притягнені господарі Молдавії і Валахії, і які вигляди на участь в ній Польщі.

Коли ж би виявилося, що такого наміру у Татар і козаків нема, послові доручалося заграти на псіхольоґії Хмельницького, щоб понудити його самого до такої акції против Порти. Він мав йому представити поважаннє, яке має в Венеції його імя, його християнська ревність і благородне серце, сотворене для великодушних діл. З другої сторони вказати на безрадність Отоманської імперії – спільного ворога всього християнства – під властю хлопчика, серед сварок міністрів, розстрою в адміністрації, ворохобні серед війська. Шість літ Порта даремно напружує свої сили против Венецької республіки – сильна рука Хмельницького нанесе їй рішучий удар. Венецька фльота кілька разів замикала Дарданельську протоку: останній раз вона протягом 22 місяців тримала її в бльокаді не даючи ні війти не вийти ані малій барці. Коли б разом з новим наступом венецької фльоти, що має статись сього місяця, сильна козацька фльота з'явилась перед Константинополем і нічого иншого не робила, тільки перетяла б довіз поживи сьому великому місту на кілька тижнів, зараз почались би в нім розрухи, і після такого удару заданого голові, нічого б не вдіяли і всі инші части імперії.

Посол повинен був пильно вважати, яке вражіннє на Хмельницького зроблять сі доводи. З усею розвагою, якої вимагає така серьозна справа, мав він виміркувати, чого може сподіватись Венецька республіка від нього: які сили міг би він рушити і коли? яке становище Хмельницького і козацького війська? Чи виписані з реєстру селяни приведені до послушности? якої помочи і грошевих субсідій потрібував би гетьман від Венецької республіки? якою дорогою могли б бути передані йому гроші, так щоб він міг їх одержати без розголосу?

По одержанню сих писаних інструкцій від Саґреда Торрес виробив Віміні авдієнцію у Осоліньского, що дав йому ще ріжні устні поучення від себе ³). Заговорив про пляни против-турецької ліґи, котрій всею душею спочуває, і коли тільки здоровлє йому позволить, поїде до Італії, з нагоди Римського юбилею, щоб там попрацювати для сеї справи – в інтересах Венеції. Потвердив, що вже раніше дав Хмельницькому наказ – постаратись виправити якусь частину “сеї збунтованої юрби” на Чорне море і в даний момент вичікує сього походу. В будущині має намір орґанізувати також і сухопутний похід. На запитаннє Віміни, як се погодити з тим що король заповів Порті послів для потвердження згоди, – канцлєр відповів, що така була ухвала сойму, але король може затримати посольство так довго, як йому сподобається. Для улекшення Віміні подорожі обіцяв йому дати листа до воєводи Кисіля і православного митрополита, одначе для безпеки радив перебратися за купця й удавати, що він подорожує в справах торгівлі попілом і деревом – з котрої дістають великі бариші Голяндці: в такій формі до нього краще ставитимуться і люде і шляхта.

Не вважаючи на всі запевнення спочуття сій місії, дані Осоліньским Віміні, а королем Торресові, Віміна не набрав переконання, що вони справді ставляться до неї прихильно. Розуміється, так воно і було: творячи лєґенду про велику анти-турецьку ліґу з козаками і Татарами, козацький похід на море і т. д., вони не могли бути вдоволені з того, що венецький висланець буде на місці у першого джерела провіряти, як воно єсть. Характеристично, що в розмовах про сю місію ні король ні канцлєр нічого не згадали про наміри хана воювати Турцію, так росписувані перед тим: очевидно тут абсолютно нічим було похвалитись, і ясно було, що сі наміри були варшавським винаходом.

Виїхавши 7 травня з Варшави, Віміна був за тиждень у Львові, і відси на Константинів дістався 29 травня до Паволочи, де тоді була польсько-козацька границя: резідував польський підстароста і козацький отаман. Тут Віміна мусів відкрити дійсну мету своєї подорожі – инакше б не поїхав далі. Його венеціянське походженнє – оповідає він, зробило йому тут дуже добру репутацію, бо Венеція має, мовляв, тут велику славу через свої останні успіхи против Туреччини; козаки висловляли надію, що гетьман певно позволить їм іти на Чорне море, в поміч Венецькій республиці ⁴). Козацькі посли, що вертали ся з Варшави, відвізши туди новоспоряджений реєстр, прийняли Віміну під свою опіку, і він швидко і щасливо за пять день доїхав до Чигирина, де застав Хмельницького, і другого дня був покликаний на авдієнцію “до палацу”.

“Я застав гетьмана ("пана ґенерала") в його покою з вищезгаданими послами (що вернулися з Варшави) і деякими козацькими начальниками. Він устав з свого місця і стрів мене серед покою, обняв мене і посадив потім коло себе. Я подав йому вірительну грамоту вашої ексцелєнції (Саґреда) і разом з нею латинський переклад, бо довідався, що гетьман не вміє італійської мови, ані з близьких до нього осіб ніхто нею не володіє. Мої пояснення (що до перекладу, спорядженого на швидку самим Віміною) задоволили його, і без якого небудь закиду він почав з того що випив за моє здоровє горілки – котра кілька разів обійшла наоколо – аж прийшла пора обіду. Підчас того він роспитував мене про новини з Німеччини, і про деякі подробиці воєнних успіхів Венеції, аж нарешті дав знак, щоб я виложив свої поручення. Тоді я росповів, що в. ексцелєнція вислав мене уцілувати його руки і засвідчити поважаннє до його особи та побажаннє, аби йому повелося забезпечити спокій собі і своїм людям згодою почесною і корисною. Християнські володарі сподіваються, що нинішнє затишє (в операціях против Турка) урветься, бо Козацька нація (la-natione Cosacca) не звикла його зносити – підіймаючи зброю на Турка на суші й на морі. Він (Турок) тепер стоїть безборонний перед якими небудь нападами з сеї сторони, звертаючи всі сили на те щоб стримати успіхи венецьких сил, нагромаджених під Дарданелями... Пройшла поголоска, що й Татарин пристає з козаками, заохочений догідною для ріжних здобутків ситуацією – хоче, по перше, заволодіти Отоманською імперією, на котру претендує, і вона йому належить, по друге (се вже, очевидно, завданнє козаків): визволити з неволі патріярха і силу бідних християн. Тому всесвітліша республіка Венецька схотіла вислати когось, щоб довідатися правди в сих поголосках і запевнити в. ексцелєнцію, що Турок був би так притиснений морськими й сухопутними силами Венеції, що мусів би лишити Татарам і козакам повну свободу в здійсненню їх планів.

“Відповів (гетьман), що дякує в. ексцелєнції за чемні відносини і ще перед моїм приходом дуже інтересувався успіхами венецької сили і царгородськими розрухами. Що він тішився їх (венецькими) успіхами і радо прилучився б до їх акції, коли б лише домашні справи забезпечились настільки, аби не треба було боятися нових внутрішніх клопотів – при незабезпечених відносинах з Поляками, що почувають себе ображеними до живого. Єсть люде (між Поляками) добре настроєні, що бажають спокою, але є ще й неспокійні люде, що не перестають відгрожуватись і похвалятися пімстою (козакам), і умови згоди досі не виконані. Знає, що татарський посол був в Варшаві, але в яких справах, се ближче йому не відомо, і хоч він ханові брат і товариш, він не може здаватись на нього так далеко, що міг би облишити край без оборони, виставлюючи його на небезпеку ногайських нападів. В кождім разі не залишить подати сю справу на обраду і рішеннє Запорозького товариства (compagnia di Zaporosa), припускаючи при тім, що всесвітліша республіка Венецька підогріла б охоту козаків відповідною грошевою субсидією”.