Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 1"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 70 страниц)

Історики з серьозною міною переказують сі балаканини нещасних, замучених тортурами бранців ⁸), але розуміється всі сі ймення, числа, прикмети не можна брати серьозно. Сіячів повстання було богато – та малоймовірно щоб вони творили якусь спеціяльну орґанізацію, як се говорилось, і “полковник Стасенко” мабуть просто апокрифічна фіґура. Але сі оповідання будили трівогу, неспокій в краю і в королівськім таборі – особливо коли з-поміж сих балачок вихопилася раптово цілком реальна історія селянського повстання, розпочатого з околицях Нового Торгу (Nowy Targ), на польсько-угорськім кордоні, недалеко від польсько-української етноґрафічної границі ⁹).

Ініціятором був молодий авантурник, що називав себе Александром-Львом з Штемберґа Косткою-Напєрским, нешлюбним сином пок. короля Володислава, вихованцем двору його дружини і королеви Цецілії Ренати. Хто б він не був, видно було в кождім разі по нім, що він одержав добре вихованнє, володів мовами, і завдяки тому знаходив послух і довірє серед панів-шляхти і духовенства, а в сім часі вів життє авантюриста-паразита, мандруючи від двору до двору і від манастиря до манастиря ¹⁰). Підчас вербовання вояків до коронного війська він став удавати з себе королівського полковника, уповаженого до вербування охотників, роздавав охоронні листи дідичам і манастирям, щоб їх не рушали завербовані, і под. А користаючи з загального обеззброєння сеї країни після того як всі військові сили і здатна до війська шляхта вийшла на Україну, мабуть богато наслухавшися оповідань про пляни скомбінованого походу Хмельницького і Ракоція на Краків, що літали між шляхтою як то ми вже бачили вище, він задумав проробити малу Хмельниччину на ґрунті місцевих шляхетсько-селянських відносин, доста загострених і напружених ¹¹).

Захопив для сього прегарний пограничний замок Чорштин на Дунайці, що стояв порожнем: Старопольським звичаєм його державець Плятенберг виарендував Чорштин, як просте джерело доходу, одному краківському Євреєві “Самуелеві Старому”, що посадив там знов якогось иншого фактора-Єврея, свого свояка, для вибирання доходів. Таким чином чудово укріплений, неприступний пограничний замок стояв без усякої охорони (за се потім видано сьому Плятенберґові політичний процес, коли прийшлось розбиратися в сій історії). Напєрский з невеличкою бандою, зібраною з ріжних авантурників, в середині червня, без перешкоди війшов до Чорштина, заволодів ріжним припасом тут зібраним і замкнувся, приготовившися до можливих штурмів. А маючи широкі знайомости серед місцевого авантурничого люду (Ґолінський каже, що він здобув між ними прихильників, випрошуючи помилуваннє ріжним засудженим на смерть за розбої – “просто виривав їx у ката, доводячи, що королеві пильно потрібні люде, і не треба їх убивати”), він почав через них підіймати доохрестне селянство, називаючи себе спільником Хмельницького і пускаючи в оборот якісь нібито його універсали. Обіцяв винищеннє шляхти, економічне визволеннє селянства, а при тім, за прикладом Хмельницького, удавав з себе не тільки приятеля робочого люду, але і приятеля церкви і духовенства і – вірного слугу короля, з котрого волі і уповаження все се робить. Семянівський солтис так переповідав його агітаційні балачки: “Пристань до мене, бо я тут з волі короля й. м. Зібравшися в кільканадцять тисяч підемо на шляхетські двори, на богатих плєбанів. Адже знаєте як то на Україні добре повелося: убогі хлопки були, а як ся збогатіли! Так і вам поведеться за божою поміччю!” ¹²).

Маємо його зазивний лист з Чорштина, з 18 червня, до солтиса Старого Дунайця, в Новотарґській околиці Станислава Чепца-Лєнтовского – “найпершого бунтівника і розбійника в тім краю”, як його атестує Освєнцім (“хлоп грубий, борода округла, сива, в магерці і брудній сорочці”, описує його Ґоліньский, бачивши як потім його везли до арешту). Очевидно за свою популярність і енерґію одержав він своє характерне призвище “Маршалка”. “Чувши про великі рицарські прикмети вм., м. м. пана”, – писав йому Напєрский – “міг я тільки їх похваляти та Богові дякувати, а при тім унижено просити іменем й. кор. милости, аби в. м. з своїм полком як найскорше і з як найбільшим людом прибував – заохочуючи їх, аби пригадали собі всі кривди, які мають від панів своїх – який то убогий люд замучений і обтяжений, а тепер мають ту гарну нагоду! Нехай же вміють її використати – бо як тепер її упустять, а не вибються з тягару, то зістануться вічними невільниками у панів своїх. Зволь же в.м.п. як найскорше прибути і иншим, кого в. м. будеш уважати, – давай знати. Нехай тільки п. Здановскому ¹³) дають спокій, всю иншу шляхту нехай беруть і роблять з нею що хочуть. А знак нехай той буде: як в. м. прийдеш з своїм полком, нехай підіймуть вінок з хвої на тичці, по тім пізнаємо. А накажи в. м., щоб брали з собою одні сокіри, а другі лопати. Підем усі на Краків, і далі – через усю Польщу, коли буде охота. Маємо добру змову з Хмельницьким і Татарами, і німецьке військо прийде нам в поміч” ¹⁴).

Таких закликів Напєрский, очевидно, вислав в тім часі чимало, і дехто не залишив зараз же відгукнутись. “Маршалок”, напр., очевидно відізвався зараз же “прийшов до Чорштина і став одним з товаришів Напєрского. Маємо відповідь иншого “полковника” – пцімського “ректора”, властиво сільського учителя, Мартина Радоцкого на ймя, которого Напєрский визначає полковником для району над Рабою, на північ від Нового Тарґу. Відповідаючи на писаннє Напєрского листом 20 червня Радоцкий заявляє свою готовість “інформувати” сусіднє “поспільство”, аби тільки Напєрский як найскорше оповістив про волю або дозвіл королівський на повстаннє против панів, – “бо й. перед тим богато їх говорило: коли б почули голос або дозвіл його корол. милости, то самі б наступили на двори шляхетські й нищили їх, аби їх гордість і пиха з злістю тиранською на землі більш не панувала” ¹⁵). Сповняючи се бажаннє Напєрский видав такий універсал:

Спокій Христов! Всім взагалі і кождому зокрема, вірним підданим короля, пана нашого милостивого, жичу при здоровлю добрім від Господа Бога всемогучого – святої вільности і свободи! Даю знати всім волю божу і короля й. м.: хоче шляхта підняти рокош (бунт) против короля й. м., пана нашого мил., тому хто зичливий й. кор. мил., нехай як скорше горнеться під крила мої під Чорштин, з паном ректором пцімським, яко полковником королівським: він яко вірний королеві приведе вас до мене, буде вами порядкувати даючи вам всяку інформацію. При тім його королівська милость обіцяє всім, хто буде стояти при нім, всякі вільности: двори шляхетські будуть ваші і все що в них зостанеться. Вибивайтеся з тої тяжкої неволі, коли маєте нагоду! Як вони мають вам обернути в-нивець до останку, то краще самі їх оберніть!

Тому вже другий раз відписуючи п. ректорові, видаю сей універсал, остерігаючи, в нім, що мині се доручено королем й. м., а ніяким (иншим) універсалам віри не давайте, хочби вони були з печатю і підписом короля й. м.: бо він їх мусить видавати боячися шляхти. Робім як найскорше, що мусимо робити, а на св. Яна підемо на Краків. Я вже всюди порозсилав універсали до хлопів, і вони радо ставляться – і в Новотарґськім панстві всі, п. Станислав Маршалок буде там їх полковником. Прошу тільки аби йдучи повз Новий Тарґ не чіпали п. Здановского і тих усіх сіл, де побачите вінки на тиках. Прошу також, аби всюди була охорона костелам – бо за Бога і кривду людську і непослушність королеві будемо воювати. Дано в Чорштині 20 червня 1651 р. ¹⁶).

Пущено також універсал Хмельницького умисно тут сфабрикований, чи може справді розношуваний тими “підпалячами”, котрі мандрували по ріжних краях:

Богдан Хмельницький – відомо чиню всім підданим Корони Польської, що я за щастєм і благословеннєм від Господа Бога нам даним підбивши під міць і владу нашу панства тої ж Корони Польської, обіцюю увільнити вас усіх від тягарів і роботизни. Будете на самих тільки чиншах і в усяких вільностях, так як шляхта була. Тільки абисьте віру нам дотримали, як руські піддані наші! Панів своїх абисьте покидали, против них повставали і до нас в купах як найбільших збиралися” ¹⁷).

Все се викликало чималу рухавку між місцевим селянством – “немало хлопів порушив по селах в старостві Новотарґськім і Чорштинськім, в Мисленичах і старостві Лянцкорунськім: почали хлопи бунтуватись, відмовлятись підданства, а його (Напєрского) за пана брати”, як каже Ґоліньский (с. 491). Так що як би Напєрскому удалось протриматися трохи довше, і не зайшла Берестецька катастрофа, а Хмельницький з Ракоцієм післали хоч маленьку поміч сюди – як того боялися в польськім таборі, Хмельниччина могла б війти в цілком нову фазу селянської війни української, польської, а може й словацької й угорської! “Міг бути з Напєрского Хмельницький, коли б не запобігли швидко його успіхам”, справедливо заважує панеґирист краківського біскупа Ґембіцкого, що в ролі старшого сенатора взяв на себе зверхній провід в операціях против повстання. Але дійсно “запобіглося швидко”, і через 2 дні після видання наведеного вище універсалу Напєрского, його товариство обложене військом зібраним Ґембіцким, видало йому своїх провідників – Напєрского і Маршалка, купуючи тим собі пробаченнє, і афера скінчилася. Частина повсталого селянства перейшла угорську границю, і звідти повела розбійничі наїзди на панські двори, але небезпека минула. Але поки се стало відомим, справа виглядала дуже грізно і для польської кампанії небезпечно.

Перші відомости про сей хлопський рух наспіли до королівської кватирі від краківського біскупа Ґембіцкого вечером 23 червня, одночасно з трівожною відомістю про емісарів Хмельницького, що прийшла від біскупа познанського кн. Чорторийського і з инших місць. Шляхта була сильно розтрівожена ними, і королівська кватира не менше. Привид хлопських розрухів, нищення шляхетських дворів, побивання шляхетської рідні не міг не трівожити їx в високій мірі – і ся трівога могла повести за собою розтіч шляхетських полків і повний розвал воєнної сили Польщі. Як я вище зазначив, саме в сім часі закінчувалося розташуваннє під Берестечком; польське військо відірвалося від своєї бази, заглибилося в українські землі, і почуло таку небезпеку в своїм запіллю! Ситуація була незвичайно грізна, – особливо коли за першою вістю біскупа Ґембіцкого прийшли від нього другого дня ще трівожніші вісти про повстаннє селянства, що вже почалось і загрожує всій країні і самому Кракову, полишеному без відповідної охорони.

Для задавлення повстання стільки ж як і для заспокоєння всеї шляхетської братії рішено зараз же післати на місце краківських діґнітарів, Зебжидовского і Лянцкороньского з тамошніми шляхтичами і з королівськими листами до місцевої людности. Король оповіщав відомости одержані від краківського біскупа про сей “інструмент Хмельницького” – “якогось Олександра Костку-Напєрского, що побунтував против короля і вітчини не малу частину хлопства в староствах Чорштинськім і Новотарґськім, розпускає універсали Хмельницького, писані руською мовою, і через підставні особи підбиває до непослуху і повстання против своїх панів, прикладом козацької ребелії, а для заохоти тамошнього хлопства до сеї сваволі обіцяє всякі вільности, свободи і богату здобич в домах шляхетських”. Закликав краківську шляхту – так само як зробив се місцевий підстароста кілька день перед тим, зібратися під проводом Зебжидовского для охорони Кракова і погамування повстання, і т. д. ¹⁸).

Одночасно дуже трівожні вісти прийшли також з Білоруси, від смоленского підвоєводи: козаки зробили діверсію на Смоленщину, перейшовши через Брянський повіт Московщини, і раптовим нападом захопили Рославль, викликавши паніку серед шляхти і всіх звязаних з польським пануваннєм елєментів, з другого боку – масовий рух серед тутешнього селянства. Се був зручний і сміливий хід, який міг би мати дуже серьозні наслідки для всього дальшого розвитку кампанії, поли б був відповідно підтриманий козацькими силами, а в польсько-литовських кругах мусів зробити особливо сильне вражіннє тому що стався за московською згодою і поміччю, і міг виглядати як початок московської інтервенції.

Ми знаємо, що військо козацьке просило у Москви діверсії на границях в. кн. Литовського. Москва не могла на се зважитися, натомість згодилося перепустити козацьке військо через свою територію. Такої добросусідської чемности просила для себе Польща через своїх послів Вітовского і Обуховича, але Москва їм сього не дозволила, а дозволила козакам. 11 травня післано про се наказ з московського розрядного приказу брянському воєводі кн. Долгорукову: коли козаки з пограничних городів будуть просити, щоб їх пропустити через Брянський уїзд на Рославль, то вчинити їх волю, обовязавши їх, щоб Брянським уїздом ішли спокійно, людей не грабували, збіжа і фуражу дурно не забирали, а місцевій брянській людности гостро наказати, щоб вони до козаків не приставали, з ними за границю не виходили і ніяких зачіпок в ними не робили ¹⁹). Про се Долгоруков повідомив козацьке військо, що стояло в Стародубськім повіті, під проводом полковника Шохова (!) і воно приготовилось до сеї діверсії через Брянський повіт, але потім його затримано, з огляду що в Москві саме готовилися відправляти польське посольство: очевидно вважали в сім часі таку операцію незручною, і фактично козаків пропустили вже після того як посольство відправлено, в середині н. с. червня ²⁰). В супроводі московських людей козаки перейшли 15 червня границю, в скількости 4000 тис. бойового війська, а разом з ріжним обозовим людом до 7000, з сьома гарматами. “Всі на добрих конях в білих свитках (siermiеgach)”, під проводом Тарасенка, при тім 6000 Татар. В Брянську зробили їм перегляд, по московському “смотр”, і вони того ж дня рушили під Рославль, що зараз же їм поддався, 16 червня: “Жидів і Поляків порубали, а руських людей не рубали”.

Се викликало страшенну сенсацію і рух на Смоленщині. Козацькі чати розійшлися в ріжних напрямах, і селянство почало підійматись і приставати до козаків. Шляхта втікала до Смоленська, і звідти посилала на всі боки свої ґвалти і лементи, бо не почувала можливости боронитись ²¹). Країна була зовсім не приготована до оборони, і коли б козацький штаб енерґійно підтримав сей рейд, ся операція могла б дати великі наслідки. Але для того треба було не 4000, а 40000; те що пішло на перед – се була тільки розвідка, більше сил в сім напрямі козацький уряд не рішився післати, коли Радивил рушив на Україну, і все скинчилось тільки на страху і трівогах в королівськім таборі й на місцях.

Про військо Хмельницького до Берестецького обозу приходили в сім часі вісти, які змушували до перегляду стратеґічного пляну. Ввечері 24 червня полки посполитого рушення, що ще не перейшли Стиру, почули наближеннє Татар, наробили трівоги і виступили против неприятеля. Згодом виявилося, що трівога була фальшива, але в ночи, немов потверджуючи сі спостереження, прийшла відомість від підстарости з Бродів, що шпиги вислідили прихід Орди до Хмельницького. Другого дня навпаки – оголошено оповіданнє язиків, що Хмельницький відступає назад, і се ніби пітверджували відомости з роз'їзду Стефана Чарнецкого – що Хмельницького бачили під Ямполем – що він там направляє переправи для відворотного походу. Се викликало в королю й його військових дорадниках охоту йти далі на Україну, слідами козацького війська ²²).

Серед сих суперечних вістей радили, що його робити, і рішили вислати під Краків кінну експедицію – стільки ж для придавлення тамошнього повстання, скільки, або й більше, для заспокоєння шляхетського табору. А з головним військом постановили спішно йти слідами Хмельницького, щоб не дати йому втікти і загубитися в глибинах України – куди шляхетське військо певно не схотіло б іти (так як то пізніш і сталося). 26 червня кінна експедиція під проводом мечника коронного Зебжидовского скорим маршом рушила на Краків – цілком непотрібно, як слідом виявилося. А головному війську велено готовитись на другий день рушити в похід за козаками. Хмельницький – як потім оповідано, вже приготовився розгромити польське військо підчас сього маршу і притаїв свої сили в догідних місцях, там же під Зборовим ²³). Деякі відомості знов кажуть, що експедицію на Краків, не знаючи в чім справа, він прийняв за перший симптом, що польське військо почало розходитись, і се заохотило його до наступу ²⁴).

Вдосвіта 27 червня польське військо вже рушилося в напрямі на полудне, і Хмельницький приготовив уже против нього наступ – коли до короля прилетів вістун з розїзду звісного нам Забузького з відомістю, що хан таки справді прийшов до Хмельницького, і Хмельницький з татарським військом рушає против Поляків. Він уже вислав в передовім полку Богуна, очевидно – як виходило з польських оповідань – щоб зайняти переходи на Ікві і розложити свої засідки. Супроти того гетьманові Потоцкому вдалося намовити короля, що він згодився затримати похід до вияснення справи, і звелів завернути назад ававґард.

Справді, по сій першій вісти одно за другим наспівали потвердження, що козацьке військо дійсно наступає спішно на зустріч, і вже недалеко Берестечка помітивши, що польського наступу нема, Хмельницький спинивсь і собі та став ладитися до наступу. Здибавши на переправі роз'їзд кн. Вишневецького козацьке військо погромило його, і втікачі принесли до польського табору вночи під 28 вже цілком певну відомість про козацький наступ ²⁵).

Примітки

¹) З сучасного листа: Nieiaki Alexanderko Kostka, subordynowanny od Chmela w Podgorzu lud zbierał ukazując uniwersały k. i. m. – chłopstwo jakoby imieniem krolewskim pobuntował, aby teraz takich krzywd swoich od panow dochodzili. Осол. 2286 л. 157.

Подібне сповідає Маєр, те що чув в переїзді під Варшавою. Костка показував універсала Хмельницького, де той його заохочував зробити те саме що він на Україні зробив: зібрати селян і заволодіти підгірєм, таким чаном вони стануть вільні, як тепер на Україні (с. 40-1).

²) Теки Нарушевича 145 с. 124.

³) В копії gorach – я думаю, що се помилка зам. góralniach.

⁴) Тамже с. 186.

⁵) Жерела XVI. 118-9.

⁶) Освєнцім подає сі виписки в копії, так як вони були одержані в королівськім таборі, с. 324-5. Королівський секретар Бєчиньский, розповідаючи сі новини в своїм листі з сокальського обозу 8 червня (лист сей друкований в Ojcz. Spom. II с. 71, але без сього закінчення) розпочинає їх так: Завзявшися в своїй безчесности, жорстокости і злости викорінити імя лядське із самою памятю, Хмель не має за досить, що злучившися з поганством підняв такі великі війська против короля, пана свого, але ще в глибину Корони і по всій Короні дві тисячі розбійників поставив на сю злу, ганебну роботу, велівши перебиратися за прочан, за ксьондзів, за жінок, – щоб вони – як люде шляхетські рушаться з домів своїх – палили міста, села, двори; бунтували підданих против панів і під'юджували на їх знищеннє. Отже за ласкою божою зловлено кількох і вони все на муках розповіли і майже кождого описали, який він”. І розповівши коротко сі зізнання, завважає: “Треба їх як найскорше громити і запобігати злому – аби нам не прийти до останнього упадку. Бо як тут їx настрашимо, то й инші воєводства будуть обережні”. І просячи свого адресата занятися сею справою, додає:

“Вже у нас скілька млинів спалили, де знали, що можна щось узяти”. Осол. 2886 л. 156.

⁷) Освєнцім с. 323-4.

⁸) Особливо Кубаля в своїй студії про Костку Напєрского, передр. в Szkico т. I.

⁹) Нинішні крайні українські осади на заході – за р. Попрадом лежать тільки в двох-трьох милях від Чорштина над Дунайцем, що служив базою Напєрского.

¹⁰) Ґоліньский заховав нам його портрет, так як бачив, коли його потім везли до Кракова: зросту невеликого, тонкий, молодий, чорний вус висипався, борода мала, гостро-кінчаста, волосє велике кучеряве, в кабаті чорнім, з рукавами розтятими – сорочку було видко, чорні плюдри підперезані хусткою.

¹¹) Так оцінював його замисли краківський підстароста Єронім Сметанка, що в неприсутности старших діґнітарів скликав 21 червня місцеву шляхту в похід на Напєрского і його дружину: “Невідомий а розсмілений на розбій і сваволю чоловік, прибравши імя заслуженого дому панів Костків, силкується розвести в нашім воєводстві ребелію подібну до української (usiłuie podobną rebellią ukrainskiei w tym woiewodztwie uczynic). Тижнів з вісім тому, що найменше, з'явившися пішо, без слуги, в чужоземнім одягу до Нового Тарґу і там милосердно прийнятий у п. Здановского, економа тамошнього, він бунтує і приводить до ребелії тамошнє хлопство своїми листами і через намовлені особи, (обіцюючи) наданнє вільности, визволеннє з підданства, здобич і безкарність за злочини, а нарешті – знищеннє шляхетського стану – Краків, ґрод. кн. 79 с. 1635.

Найцінніші відомости про Костку й його повстаннє завдячуємо Ґоліньскому що був найближчим свідком сих подій, і Освєнцімові що брав участь в поході на погамованнє сього повстання. Кілька більших і менших сучасних реляцій і листів в ркп. Осол. 225 л. 377-9. На сих джерелах головно заснував свою студійку – на жаль сильно закрашену белєтристикою, пок. Кубаля (Kostka Napierski, передр. в I т. Szkice). Завдяки д-ру Герасимчуку, я мав змогу доповнити їх кількома новими документами, що він вибрав з краківських збірок.

¹²) Осол. 225 л. 377 об.

¹³) Здановский – підстароста новотарґський, оден з тих шляхтичів, що гостинно приймали Напєрского.

¹⁴) Освєнцім с. 326-7.

¹⁵) Тамже с. 327-8.

¹⁶) Ojczyste Spominki І с. 86-7.

¹⁷) Осол. 225 л. 387 л. об.

¹⁸) Краків, ґроду liber relationum № 79 ст. 1635, 1737, 1804

¹⁹) Польські справи 1651 р. ст 1.

²⁰) Освєнцім с. 319, реляція смоленського підвоєводи з дня 20 н. с. червня.

²¹) Польські справи 1651 р. 1 б., л. 42-3, 169-70. Освєнцім тамже.

²²) Освєнцім с. 330 об.

²³) Дуже докладно розвиває сей мотив Твардовский (с. 24): “Видко Хмельницький тоді знаючи про похід королівський під Дубно був в тім розумінню, що як то під Зборовим – десь його заскочить, на якісь переправі, та з обох оточить. От на те то посилає хана манівцями під Почаїв, а собі з всіми таборами проминає Кремінець – змовивши з собою в півдорозі зійтися тим військам обоїм”

²⁴) “Видко дійшла відомість до Хмеля, що наше військо відходить: дав тому привід виїзд п. мечника (Збжидовского), п. конюшого коронного і старости сандецького та служебного війська 1000, а що з тими людьми немало було возів, що назад вертали, то й дали йому знати шпиги – котрих йому не бракує – що Ляхи уступають. Отже ми до нього (Хмеля) підходили – а він з ханом до нас поспішив” (реляція Мясковского – Міхалов. с. 640).

²⁵) Освєнцім с. 334.

МАРШ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО В ТРАВНІ 1651 РОКУ,ВІДОМОСТІ ПРО КОЗАКІВ В ПОЛЬСЬКІМ ОБОЗІ, КОЗАЦЬКІ ОПОВІДАННЯ ПРО БЕРЕСТЕЦЬКІ БОЇ, ОПОВІДАННЄ СЕМЕНА САВИЧА, ОПОВІДАННЯ КОЗАЦЬКИХ ПОЛКОВНИКІВ ПРО БЕРЕСТЕЦЬКІ БОЇ.

Наскільки повні і докладні наші відомости про життє польського табору, настільки ж загальні і недокладні наші вісти з козацької сторони з сих днів і тижнів, що попередили берестецьку катастрофу. Маємо кілька оповідань людей дальших і ближчих до подій, включно до такої визначної особи як Іван Виговський, – але всі вони (а може не так і вони, як ті московські записувачі, що заховали нам сі оповідання в московських актах) мало спинялись на обставинах, які попередили траґічну подію, що стала вузлом ситуації, а всю увагу присвячують тільки їй – зраді хана, його відступленню в рішучий момент, його утечі й полоненню гетьмана та ґенерального писаря. Але як прожила ceй місяць величезна українська маса згромаджена в таборі; які гадки і настрої хвилювали її, старшину, гетьмана й його найближчих повірників і дорадників? Про се даремно старались би ми вибрати щось певне, конкретніше, детальніше з сих оповідань, і з тих донесень, чуток і вигадок шпигів і дезертирів та вириваних тортурами “конфесат” язиків, що приставлялися до обозу і по витягненню всяких можливих інформацій за непотрібністю ліквідувались ¹), – а ми тепер виловлюємо їх з ріжних старих збірок ²).

Ми бачили, що протягом яких двох місяців Хмельницький бездіяльно пересувався туди-сюди на волинсько-подільській границі, виглядаючи хана, чекаючи діверсії московської, угорської (семигородської), може – й турецької. Через простий недогляд, чи може через якісь нам невідомі перешкоди давши змогу Полякам збити свої воєнні сили в доволі серьозний кулак, він не рішався власними силами їх атакувати, і чекав. Чи інтервенції? чи того щоб ся польська сила (добре відома йому в своїй невитрівалости!) сама розпалася від самого часу? Се ж дійсно було неминуче через те що посполите рушеннє не було обовязане стояти в полі довше певного, недовгого часу, а наємне військо теж не могло довго лишати ся незаплаченим – а платитися не мало звідки.

Ті мотиви, якими польські вістуни і бранці пояснюють ті пересування, мало нас переконують – крім одного, вказаного нами вище, і виразно підчеркненого одним з бранців (с. 276) – потреби міняти місце для відживлення свого війська і його великої кінноти. Можемо вірити вістунам, що відживленнє такої маси було дуже тяжке, і реквізіції запасів у селян і міщан викликали роздражненнє (с. 275-6). Але мусимо вірити також і сим донесенням про настрої війська виявлені радою в червні: бажання “черни” раз довести боротьбу до кінця, не застрягати знову в сітях пів-замирень, і не без впливу сих настроїв може гетьман і старшина більше не відкликались на королівські пропозиції: відновити переговори з комісією. Однаково, не довівши Польщу до останньої крайности, не можна було добути від неї реальних уступок; які могли б дати змогу уставити якісь можливі відносини на Україні: се ясно показали попередні три роки. Але поки що не було можливости так її Притиснути. На Татар була мала надія, судячи з поведення нуреддіна – обережного й ухильчивого. Рішати все силами самого свого війська – Хмельницький не відважавсь, і тягнув -поки прихід хана не змусив його нарешті кинути банк, і програти його – через нову зраду того ж хана.

Як я вже сказав, коло сього моменту – зради хана – обертаються ті оповідання, що ми маємо з старшинських кругів, і для характеристики ситуації перед катастрофою дають дуже мало.

Полковник канівський Семен Савич, що не був сам під Берестечком, а вів туди нові контінґенти з України, і перестрів козацьке військо вже в його утечі, так оповідав сю історію, бувши в посольстві в Москві в місяці вересні:

Гетьман запорозький, побачивши, що король зломив присягу і зборівська згода й трактат за ніщо пішли, розіслав свої універсали по всіх городах до всіх полковників аби були зовсім готові битися, з Поляками. А потім післав грамоту і до кримського хана, щоб згідно з попереднєю умовою прийшов козакам у поміч. Скоро після того стало гетьманові Хмельницькому відомо, що король з усею Річпосполитою вийшов против них, козаків, воювати і прийшов під Сокаль. Гетьман Хмельницький зібравшися прийшов під Зборів, і після того прийшов до гетьмана з Криму нуреддін-султан з мурзами, і було з ними війська приблизно тисяч вісім, а решта Запорізького війська збиралася до гетьманського обозу.

З-під Сокаля король розпустив загони в ріжні місця, і під Зборовом коло обозу невеликі відділи зводили битви (з козаками). Потім король перейшов з усім військом під Берестечко, і гетьман Б. Хмельницький теж з усім військом пішов з-під Зборова під Берестечко. Після сього наспів до Б. Хмельницького і кримський хан і з нуреддіном – самого доброго кінного вояка з 80 тис., не рахуючи хлопців і джур, що їздили на здобич – а таких добичників було до 100 тисяч.

Король прийшовши з військом під Берестечко зараз поробив собі окопи, і гетьман Б. Хмельницький також і собі став табором і зробив собі окопи. Був сей табор Хмельницького на сім верст широкий і довгий, і польський табор також немалий, і обидва стояли по однім боці річки, між грузьких болот, неприступні: Хмельницького обоз за горою, а польський обоз на рівнині.

І як прийшло до боїв, то в середу ³) гарцівники билися і на сих гарцях побито богато Поляків, а козаків Бог милував, трохи поранили, а побили небогато – на бою без упадку не буває. Другого дня в четвер почався бій рано, перед обідом – а у них, козаків, було по сніданню. Польські полки – жовніри, копійники, райтари, піхота і всякий збройний люд вийшов на бій, і частину вивели й поставили в засаді з боку, кінне і піше військо, а инші пішли в бій против фронту, на козацький табор. І козаки пішли теж їм на зустріч у бій, велика сила війська, а иншу велику частину – козаків і Татар – поставили за горою, а знов иншу велику частину козацького війська завели в засаду на бік, трохи вище польського обозу. І як на них, козаків, скочило польське військо, 38 хоругов, під той час козацьке військо, що було заведено під польський обоз, збоку підскочило і те польське військо відтяло, і сих людей вони, козаки, пустивши наперед, порубали ⁴). А те польське військо, що було поставлене в засаді на козацьке військо, тих Поляків заднє козацьке військо так само вибило і ні одної душі не пустило – 27 корогов взяло і принесло до гетьмана. На рахунок побито польського війська в тім бою 6 або 7 тис., а козацьке військо Господь Бог своєю ласкою хоронив: мало що побито – побитих і ранених не було й чотирьохсот.

А кримський хан за той час стояв з своїм військом на горі: тільки дивився, а в бій не ходив. А инше кримське військо, що стояло за горою, потроху пішло в утечу, і так між собою почало говорити: зайшли вони під обоз польського короля між такі неприступні місця, ану ж король з козаками помириться та стануть на спілку, король з козаками, їх бити? Тепер козаки з України своєї вийшли – ходім но без них, та там в домах козацьких збогатимось! До того ж у них, мовляв, тепер байрам, і битися їм з Поляками не можна.

І так під вечір бій перестав; Поляки і козаки роз'їхалися з бою по таборах, тільки вислали з таборів вартові роз'їзди. Гетьман Б. Хмельницький після бою поїхав до хана, і почав ханові говорити: “Найясніший хане, де ж твоя присяга? стоїш з людьми, а помочи ніякої не даєш – чи така наша умова?” І хан почав говорити гетьманові Б. Хмельницькому: “Пощо ти, пане гетьмане, став табором коло табору польського війська? У нас сьогодня байрам, битись не можна, і богато Татар розійшлося в загонах, а инші по дорогах переймають литовських людей і купців, добичу собі збирають”. І гетьман Б. Хмельницький ханові так казав: “Найясніший хане, ти тільки стій та військо держи в лавах, а на бій хоч і не ходи – я вже, маючи на Господа надію, стану сеї ночи промишляти своїм військом над польським табором”. Хан його запевнив, і руки собі давши, з Хмельницьким роз'їхалися. А з вечера против пятниці напав на кримського хана якийсь незрозумілий страх, так що він утік з усіми своїми людьми, покинувши в таборі вози і шатра... ⁵).