355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Михайло Грушевський » Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 » Текст книги (страница 51)
Історія України-Руси. Том 9. Книга 1
  • Текст добавлен: 12 октября 2016, 05:30

Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 1"


Автор книги: Михайло Грушевський


Жанр:

   

История


сообщить о нарушении

Текущая страница: 51 (всего у книги 70 страниц)

Єрлич до того не договорився в своїм оповіданню XVII в., за нього договорив небіжчик в XIX в.

Примітки

1) У Ґоліньского с. 581.

2) Жерела XII с. 175.

3) Частина II с. 71. Коховский теж підчеркує, як австрійська реляція, той момент в осторозі Хмельницького, що похід свого сина він представляв учинком своєвільним, зробленим против волі гетьмана (с. 320). Рудавский (с. 102) своїм звичаєм надає сій острозі форму листу і пок. Костомаров ще більш літературно його, обробивши (додавши дещо з Твардовского) навів його наче документ. Взагалі Батозьку пригоду описав він цілком белєтристично, розвиваючи натяки ріжних польських писань.

4) Pamiętnik& Jemio#322owskiego c. 33.

5) Сучасні реляції, писані по горячих слідах, участниками, або з слів участників, короткі и небогаті змістом, і не дають повного образу. Насамперед лист участника, що в одній копії зветься Длужевским, в другій Ґєчиньским-пересланий з королівським курєром, котрого він перестрів в Новім Константинові 3 червня-Michałowskiego Księga c. 654 i Spominki II с. 82; на підставі йогo написана реляція нунція з 11 червня-Жерела XVI с. 144. З иншого джерела зачерпнена реляція австрійського аґента в Варшаві Джірардіні того ж 11 червня-Жерела XII с. 175. Згаданий лист до Міхаловского-у Ґоліньского с. 582. Коротке й річове оповіданнє Єрлича. Сильно закрашене лєґендою-Theatrum Europaeum c. 225-6. Оповідання старих істориків: Твардовского, Коховского, Рудавского ще більше перевантажені белєтристикою. Вона в значній мірі перейшла і в писання новіших істориків: Костомарова, Кубалі, Равіти-Ґавроньского. Іґноруючи сі белєтристичні прикраси, я старався віддати схему подій. З подробиць варта завваження, згадка про участь в сій битві яничарів– в листі до Міхаловского.

6) Польські справи 1652 р. стовб. 1 а; ориґінали сі були вшиті так що їх неможна було прочитати, але сього року їx розшито на наше проханнє і стало можливим їx скопіювати. Обидва листи писані рукою одного канцеляриста, кожен на двох піваркушах; підписи власноручні.

7) У Ґоліньского с. 624, заголовок: Frant ktorys zmysleł Hmielnickiego w obozie pod Bathowem, po rozgromieniu obozu i hetmana і. m. р. Kalinowskiego zabiciu. По тексті примітка: A to zmyslone rzeczy mogą byc nieprawdziwe, od i. m. р. Białobockiego czeladnika przepisane, z copiey iego (między pospolstwem albo zolnierstwem zmyslono). Тепер його текст видрукував др. Крипякевич в Записках львів. т. 147 с. 75.

8) Коховский І с. 320.


ПАНІКА В ПОЛЬЩІ, ДОЛЯ БРАНЦІВ, ОПОВІДАННЄ ТАТАРИНА-УЧАСТНИКА.

Ще раз повторюється стільки добре нам звісна ситуація з-після Корсуня і Пилявець. Польські сили розбиті, Польща безборонна, обхоплена панікою. Литва тішиться своїм неписаним пів-невтралітетом і не виявляє ніякої охоти “пхати пальці між двері”-вдоволена тим, що торік їй удалося досить щасливо вискочити з своєї інтервенції. Король пересварений з шляхтою не рішається навіть скликати сойму. За кордоном енерґійний й неперебірчивий підканцлєр, узброєний своїми секретами слабих місць Річипосполитої, громадить против неї її ворогів. А з другої сторони-ненарушені, свіжі козацькі сили, в супроводі великої Татарської орди. Відновлене довірє до старшинського штабу після такого рішучого погрому. І знов-ніякого використання такої блискучої побіди, такої блискучої ситуації з боку переможців! Маленька екскурсія на Волощину, анемічна нічим не закінчена облога Камінця, листи до короля з перепросинами,-і марш назад до дому, чекати наслідків.

Головне польське військо було знищене дощенту. “Панів жовнірів мало що уйшло або утікло: всі попали до рук поганських, декого позабивали і так на пляцу лишили”, записує Єрлич. “Дванадцять тисяч нашого війська було, а не вийшло і півтори тисячі; з німецької компанії не вийшов ні оден, всіх вирубано”, пише невідомий кореспондент Міхаловского, слідом по катастрофі (12 червня) 1). А якийсь львівський дописувач рахує, що “з товариства і ста не врятувалося” 2). Натомісць козацький бранець, взятий до неволі після битви був того переконання, що загинуло тільки піше військо, а кіннота вся розбіглася 3). Воєвода браславський Лянцкороньский, не поспівши на час до Каліновского, спішно відійшов з своїм відділом під Глиняни і туди до нього збігались недобитки головної армії 4); було того дуже небагато-і видимо цілком деморалізоване катастрофою. “Про тих милих рицарів, що повтікали, не знаю де вони збираються, чи може просто кождий в свою сторону пішов-нічого нема певного” пишуть з Варшави в 20-х днях червня 5). Задніпрянське військо, довідавшися в Київі на переправі про Батозький погром, пустилося під проводом старости житомирського Тишкевича на Фастов і Гончариху під Константинів, в надії зійтися в останками головного війська, але не стрічаючи нікого впало в такий страх, що рішило знищити весь обоз, всі тягарі: “напав на них в полі страх, оден на другого глядячи, почали кидати й палити вози і хто що мав: навіть поживу, сукні і зброю-потім сердечно жалували, що при нічим зістали” 6). Як найскорше втікли під Стоянів, і там чекали дальшого наказу. З кінцем червня кінчилася їх чверть служби, розуміється незаплачена, і перед усім се їх займало 8). Не діставши плати, жовніри стали розходитись, хто куди, і за кілька тижнів з них лишилася всього яка небудь тисяча 7).

“Великі страхи впали в тих краях по погромі-так що сила тікає до Висли”, пише староста жидачівський Дзєржек зі Львова безпосереднє по катастрофі.

“Була трівога велика в Польщі-так що богато збиралося тікати з Польщі за границю-тільки пан-Біг того бурителя загамував, а Татар з великою здобичею назад завернув”, вторує йому під Краковом Ґоліньский (с. 587). Поміг також і звичайний шляхетський скептицизм, що завсіди підозрівав двірські круги, мовляв побільшують небезпеку навмисно, аби натягнути шляхту на більші асіґнування на будучім соймі. “Скоро по Польщі ті вісти розійшлися, зараз вернулась та краска тварі що з-під Корсуня (поблідли себто); скрізь великі втечі: нічого в гадках крім Висли, а у инших морські береги. Та дехто не дуже довіряв, згадуючи старий двірський звичай: що то задля наступаючого сойму рушено ті пострахи”-іронізував шляхетський Гомер 9).

Особливого постраху наробила вістка про те, що польських бранців, забраних під Батогом, Татари порубали на домаганнє козаків. Мотив сей потім підпав ріжним літературним обробленням і прикрасам, на тему козацької жадности на польську кров, особливо самого Хмельницького. Очевидно, роздувано їх умисно для розжарення шляхетського і жовнірського завзяття на неприятеля. Мабуть не без псіхольоґічного звязку з сими оповіданнями про сю злобно розлиту польську кров обізвався тоді клясичний местник над козаччиною, так улюблений пізнішими поколіннями Стефан Чарнецкий з польських становищ під Немировим з своєю характеристичною фразою: “Ані на лікарство не зіставити Русина!” 10). Оповідали про тисячі побитих бранців, з найкращих польських фамілій, за которих козаки умисно платили викуп, аби їх убити на місці; про ріжні глузування, які чинилися над ними перед смертю, і цинічні відзиви козацьких провідників, що оправдували свій злочин. Постарався того всього як найбільше зібрати і можливо розписати Коховский, виставляючи головним автором сього кровопролиття Золотаренка-за котрим одначе стояв, мовляв, як властивий дорадник, старий Хмельницький 11). Новіша література залюбки повторяє сі оповідання-хоча вже Величко в своїм “Сказанію” висловив сумнів що до їх правдоподібности– мовляв неймовірно, щоб козаки, платячи Татарам за голови бранців, скільки від них жадали, стали б їх побивати замість того щоб виправити до своїх міст і там тримати до викупу. Таку історію він зараз і імпровізує-що Хмельницький викупив від Татар найзначніших бранців, числом 266, відправив їх при добрих приставах до Чигрина– “бо і прошен бил о то благодіяніє од пойманців оних польских, з обіщанієм сугубих за себе денег”.

Се вигадка,-але що питаннє про те як бути з такою масою невільників після Батозького погрому справді повстало, се вповні правдоподібно. Козацька старшина була заінтересована, щоб Татари не покинули її зараз після першої битви і не пішли з здобичею до Криму. Над сим довго штудеровано і дебатовано, якби так відправити полон і здобич до Криму з найменшою частиною орди, а головна сила щоб далі зісталася в кампанії. При сім справді міг робитися “розбір полону: покалічених і малоцінних пускали або побивали, а цінніших лишали,-практика настільки звичайна в “воєнній моралі” всіх часів, що історикові годиться говорити про неї без зайвого лицемірства. Було се діло “холоднокровної стратеґії”, а ніякої кровожерности. Потяглось се кілька день, а може й тиждень, поки кінець кінцем вияснилася неможливість затримати орду обвантажену здобичею. Цитований уже вище поручик Вільчковский оповідає як він чув: “Після погрому війська (що ставсь у неділю) в понеділок і второк всіх невільників стинано, в середу доперва вийшов емір (наказ), що котрий пережив два дні, нехай живе; але зістались уже самі малі хлопці та білі-голови (жінки)-всі инші погинули. Бо на кождій переправі Хмельницький ставав з султаном-відбирали вязнів, і зараз казали стинати” 12). Альбрехт Радивил в своєму дневнику записує таке поясненнє: “Дві тисячі Татар відводили здобич, тоді й инші захотіли відвести своїх, і богато їх пішло за ними. Тоді Хмельницький звертає увагу султана, що наші наново збираються під Камінцем, і буде біда, коли військо розійдеться. Отже султан післав їм наказ, аби вертались, а коли вони не слухали, він велів повбивати всіх бранців, і так сталось. Инші ж оповідають, що Хмельницький заплатив султанові за се море польської крови-аби побито добрих громадян. І так даремно згинула невинна кров богатьох тисяч, і кричить по пімсту до Бога” 13).

Король, висилаючи при кінці серпня своїх послів, доручив їм вичитати Хмельницькому і се, що він знущався над бранцями, віддав стількох значних панят і шляхту під поганську шаблю, а навіть не пожалував самих трупів: дав їх на жир звірям, заборонивши їх ховати” 14). Се сходиться в основі з пізнішими оповіданнями, але в сих докорах не чується ніякого патосу обурення, і коли кінець кінцем так дуже підчеркується риса, що не дозволено було ховати побитих, се свідчить про те, що саме побиваннє або не вважалося дуже певним фактом, або признавалось досить зрозумілим в воєнних обставинах розпорядженнєм.

Що до самого факту, інтересне оповіданнє одного з Татар-участників-“асавула Мамета”, записане московськими послами в грудні т. р.; воно настільки інтересне в цілому, що я вважаю потрібним його тут навести:

Як Б. Хмельницький і козаки посварилися з Поляками, Б. Хмельницький писав до кримського царя, щоб він йому дав поміч-прислав війська против Ляхів, а він цареві в будучности також помагатиме, а для певности дасть йому заставців. І цар взяв заставців у гетьмана і зложив таку угоду, що він ходитиме сам в поміч йому і козакам против Ляхів, і царевичів посилатиме, а гетьманові й козакам він і царевичі і кримські люде ніякої шкоди не чинитимуть. За тим договором цар з кримськими людьми ходив в поміч гетьманові й козакам на Ляхів, і вони богато Ляхів побили і в полон забрали, а гетьман і козаки цареві й царевичам і кримським людям шкоди не робили, і цар побачивши гетьманову правду укріпився з ним шертю (присягою) на вічну згоду, на тім що як буде на царя ворог наступати, то гетьман з козаками так само йому помагатиме, а цар і кримські люде їм шкоди так само не робитимуть. І так присягши цар віддав гетьманові заставців.

І минулого 1652 р. післав цар Б. Хмельницькому і козакам в поміч на Ляхів нуреддіна-царевича з кримськими і татарськими людьми. Нуреддін перейшовши ріку Дніпро, став в долині версти за 4 від козацького війська, а козаків обложили лядські гетьмани і Ляхи з польськими людьми 15). Мамет тоді був також “ясаулом” і нуреддін післав його з козаками до табору Хмельницького-сказати про його прихід, і він побачив о третій годині дня, як гетьмани і Ляхи з усіма польськими людьми, покинувши табор побігли в ріжні сторони. Нуреддін з своїми людьми і гетьман з козаками пішли за ними наздогін, побили гетьманів і Ляхів богато, і в полон позабирали. А се з ними сталося гнівом божим, а не промислом нуреддіна й гетьмана. В бою кримські та ногайські люде взяли в полон гетьманів і Ляхів, і тоді гетьман (Хм.) і козаки договорилися з нуреддіном, щоб він велів Татарам побити гетьманів і Ляхів, а в полон не брати, а вони за се відступлять ханові (країну) над р. Болвою з городами по Звенигород 16). І нуредін свого слова дотримав: велів Татарам побити всіх гетьманів і Ляхів, а гетьман з козаками слова не додержали: городів (не віддали). (І тоді Татари) 17) цареві, калзі, нуреддіну і ближнім людям говорили, що їм нема користи ходити до гетьмана і козаків в поміч на Ляхів, тому що гетьман і козаки городів цареві згідно з договором не дали, а на бранцях їх, Татар, даремно скривдили: вони б за них взяли були великі викупи” 18).

Про якесь поголовне побиваннє в кожнім разі не може бути мови. З Камінця пишуть після облоги, в 20 днях червня, про силу бранців, що повтікали з козацько-татарського табору підчас облоги, або були під той час викуплені; поіменно називають цілий ряд значніших офіцерів 19). Згаданий уже козацький бранець, взятий підчас облоги Камінця каже, що не чув про великих панів між бранцями-“тільки про челядь, фурманів, що при таборі були” 20). Можливо, привід до тих всіх оповідань про масове побиваннє дали чутки, що говорили про можливість такого побивання, на те аби затримати Татар від повороту-але кінець кінцем побито далеко не всіх, і се не мало ніяких бажаних для козаків наслідків, бо Татари таки не лишились, а пішли відставляти здобич і бранців до Криму.

Примітки

1) У Ґоліньского ст. 582.

2) Міхалов. с. 656.

3) “Під Батогом військо, що було на конях, все втікло; німецька піхота згинула, так що до неволі нічого з неї не дісталось”-Теки Нарушевича 146 с. 265.

4) У Ґоліньского, тамже.

5) Теки Нарушевича 147 с. 227-8, реляція з дня 23 червня (хибно попала під рік 1653).

6) Се оповідає Єрлич, а подібне пишуть і з Варшави в 20-х днях червня: “Військо, що було за Дніпром, попаливши вози і всі багажі, стало під самим Берестечком, але й їм служба кінчиться з останніми днями сього місяца (червня) і починають уже поголовно бунтуватись”-Теки Нарушевича 147 с. 227.

7) Див. нижче, с. 453, реляцію поручика Вільчковского, з полку воєводи Сендомирського Мишковского-Міхал. с. 661.

З огляду на сказане самі собою упадають міркування Рудавского (с. 105-6), повторені Равітою-Ґавроньским, що Хмельницький вступився назад по Батозькім погромі з огляду на польсько-литовські сили: “коронне військо мало сполучитися з литовським, що стояло під провод Ян. Радивила, і таким чином на дорозі Хмельницького стала б нова армія з 25 тис.” (с. 212). Про се сполученнє не було й мови, литовське військо не виявило до того ніякої охоти, і коронні війська, як бачимо, відступили зовсім не під литовську границю, а “ближче до Висли”. Тому трудно припускати і переляк в козацькому війську від сих польських задніпрянців.

8) Міхаловского с. 659.

9) Твардовский с. 74.

10) By tylko były podobne siły a obedientia in castris laudata. Bogiem swiadczę, że na lekarstwo Rusina możem nie zostawić-Міхалов. c. 660-l.

11) Коховский вкладає в уста Золотаренкові приповідку: “мертві пси не кусають”, і поясняє, що його замисл вимордувати всіх Поляків-бранців був подиктований страхом: пустили раз Каліновского (після Корсуня), а він повернувшися з Криму завзятіш узявся до України, ніж йому король велів (с. 326). Рудавский наводить приказку нібито самого Хмельницького, що найкраще пахне польська шляхта побита-і тому мовляв він викупивши всіх польських бранців від Татар велів замучити їx найбільш вишуканими способами-с. 205. Вся ся белєтристика досі ходить по історичній літературі немов документальні факти.

Варта уваги лєґенда Teatrum Europaeum в стилю козацького монархизму: Хмельницький велів роздягти на голо взятих в полон шляхтичів і бити їx різками до смерти приказуючи: “Се щоб ви більше не противились королеві, не зривали соймів, не перешкоджали затвердженню згоди!”

12) Міхалов. с. 661.

13) Memoriale під місяцем червнем (Осол. 117 л. 184 об.).

14) Ojcz. Spominki II с. 85-6, див. нижче.

15) В ориґ.: гетманы и Ляхи с полскими людми.

16) Ориг.: Вингород.

17) Тут очевидно пропуск, і слів узятих в скобки в ориґіналі нема.

18) Кримські справи кн. 84 л. 43-4, звідом. Хомякова під 8 грудня 1652.

19) Реляція Яскульського в Ojcz. Spominki II c. 84 (про неї нижче, с. 446).

20) Конфесати Олекси з Саврани, Теки Наруш. 146 с. 265-6, нижче с. 446.


ЕКСКУРСІЯ НА ВОЛОЩИНУ, ВІДНОВДЕННЄ ДОГОВОРУ З ЛУПУЛОМ, КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО ПІД КАМІНЦЕМ ПОВЕРТАЄ ДО ДОМУ, ЛИСТ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО ДО КАНЦЛЄРА 24 ЧЕРВНЯ н. с. 1652.

Щоб заінтересувати Татар і затримати їх від повороту, Хмельницький запроєктував екскурсію на Волощину і облогу Камінця. Мав в тім, розуміється, свої інтереси. Екскурсія на Волощину мала бути приятельською осторогою Лупулові не хитатися далі між Україною і Польщею і нарешті реалізувати свою обіцянку посвоячення. Здобуттє ж Камінця було б незвичайне цінним закріпленнєм впливів на Західню Україну, Волощину, Семигород; в Польщі говорили, що Хмельницький обіцяв султанові здобути Камінець для нього, або що султан просив його здобути йому Камінець 1), і я вважаю се за дуже правдоподібне, що така тема дійсно була в українсько-турецьких переговорах тих років: здобуттє Камінця в аспекті вступу України в систему васальств Отоманської Порти було дійсно незвичайно цінне і потрібне, і цілком природно, що воно таки й здійснилося, коли Туреччина стала активнішою. Але воно було також потрібне і українській політиці в плянах поширення на Західню Україну і утримання звязків з Отаманською системою.

Екскурсія на Волощину була не значна і пройшла мало помітно; в сучасній кореспонденції про неї ледви кілька згадок. “Орда з козаками за Дністер до Волох переправилися: одні під Ямполем, другі під Могилевим, а инші знову-зісталися”, пише 13 червня з Львова староста Дзєржек. А инший львівський кореспондент з другого дня вже знає й вислід: “Татари й козаки пішли були до Волох, але Волохи вислали против Орди не малі дарунки, з проханнєм, аби до Волощини не входили і землі їх не пустошили; взявши дарунки намір свій відложили і до Волощини не вступили” 2). На пригадку Хмельницького про старі переговори і обіцянки, післану одночасно з тим, Лупул відізвався з повним спочуттєм. Батозький погром прекрасно відсвіжив його память, затемнену козацькими неуспіхами 1651 р., і він тепер вважав потрібним закінчити справу негайно. В польських справах московського посольського приказу заховалось оповіданнє Грека Іллі Манілова, що їздив від Хмельницького в сих справах до Лупула:

Гетьман посилав Татар воювати Волоську землю, а до господаря (владЂтеля) волоського Василя посилав з тим, щоб він, Василь згідно з попереднім своїм договором віддав свою доньку за Богданового сина Тимошка; а коли Василь своєї доньки за Богданового сина не віддасть, то він, Богдан піде з усім військом воювати Волоську землю. І волоський господар доньку свою за гетьманського сина Тимошка віддає, весіллє має бути липня 21 (ст. ст. очевидно). Гетьман приїде до Ямполя, а волоський господар приїде з донькою до волоського города Сороки; а до весілля дав він гетьманові заставцями (в аманатах) своїх луччих людей: племінника свого Івана Гаврилова, Івана Лупашку Проженського та Григорія ворника (дворського, маршалка) 3).

Инший Грек, з гетьманського двору-Кондратій Юріїв в московській транскріпції-оповідав се в реляції своїй цареві так: “Писав до мене скоро (по Батозській битві) оден мій приятель з Шаргорода, що Василь воєвода післав свого післанця до гетьмана під Камінець, з тим що він, Василь, має приязнь до гетьмана. Нехай гетьман його ворогів не слухає, а буде з ним у приязни і не дає Татарам воювати його городів, а що до доньки, то коли він собі того бажає-нехай її сватає. І гетьман тому з-під Камінця вернувся з усім військом-щоб те весіллє вже відправити певно” 4).

Таким способом ся справа була залагоджена скоро, успішно, і з загальним задоволеннєм. З Камінцем же пішло гірше. Грек Ілля в тім своїм оповіданню подавав про се такі відомости-сам бувши у гетьмана в обозі під Камінцем три дні, і мабуть разом з ним з-під Камінця виїхавши:

Гетьман Хмельницький з козаками й Татарами стояв під Камінцем-Подільським 9 днів, а були з ним під Камінцем кримські і ногайські люди-нуреддін і Караш-мурза, а з ними Татар тисяч 60 або й більше. Гетьман з козаками й Татарами богато разів приступали під Камінець і з гармат місто обстрілювали, але Камінця не взяли. Кримські й Ногайські Татари з-під Камінця ходили загонами на литовські (!) городи, були підо Львовом, і забрали в полон богато литовських людей. В Камінці сиділо в облозі польське й німецьке військо: ротмистри Кондрацкий та Криштофский, з ними гайдуків і Німців 500 чоловіка та всяких місцевих (камінецких) людей з тисячу чоловіка. І 15 червня (ст.ст.), за королівським листом Хмельницький пішов з-під Камінця до Чигрина, а Татар відпустив до Криму, а його, Іллю, пустив до Путивля з Корсуня: з Корсуня в Чигрині гетьман буде скоро. Полковникам своїм: переяславському, кропивенському та прилуцькому з їх полками, та трьом тисячам Татар з ними велів стояти на ріці Росаві для охорони від Поляків, а иншим своїм полковникам велів бути готовими на вість від нього (тамже).

Сі відомости в дечім доповнюються і спростовуються иншими: Ілля видно не був воєнною людиною, і його слова не дають вірного поняття про операції під Камінцем. Инші звістки-людей військових виразно кажуть, що козацьке військо Камінця не штурмувало ні разу, була артілєрійська стрільба, підступи і вилазки-дрібна війна, серйозних зусиль взяти Камінець не було. По друге-облогою ледви чи кермував сам гетьман безпосереднє; більш того що він маркував і далі, як під Батогом, свою неприсутність: що операції веде його син, на власну руку, а гетьманський штаб стояв десь оддалік.

Козак бранець Олекса (з) Саврани, взятий під Ягольницею, напр. оповідав таке (на жаль запись зроблено дуже несправно і я вибираю тільки що ясніше): Тимошко погнівавшися з батьком “умисно” (з власної ініціятиви) пішов на військо (під Батогом), а по розгромі війська третього дня рушив на Камінець Подільський. Жадного штурму Тиміш не чинив, а тільки післав до Камінця, щоб той відкупився. Відповіли йому так: що від короля не прислано скарбів, а на таких людей [як ви] маємо людей, олово, порох, кулі-дамо вам. Обоз козацький стоїть під Камінцем, в нім три полки: Чигринський, Жаботинський, Уманський. Татар богато зісталося по місточках ранених, хлопи їx годують. Під Ягольницю пішло три тисячі козаків охотників, і Карач-бей з кільканадцятьма тисячами такого ж вибраного війська, бо сказано було, що там Ляхи-післано їх діставати. Тиміш під Камінцем: як вернуться з-під Ягольниці, має вертати до дому, бо дуже поріжнився з батьком, чого йому військо не хвалить. На Волощині жадної Орди ні козаків не було. Від господаря прислано Тимошкові вина 5).

Звісний нам Яскульский шле воєводі браславському такого рапорта з Камінця по скінченню облоги:

Саме вчора (23 червня) по двохтижневій облозі неприятель відступив від Камінця зі стидом і шкодою в своїх, понесеною від нашої армати: не було такого дня, щоб їx не побили як псів. Штурму не вчинив жадного-хоч того йому хотілось. Війська того, що стояло під Камінцем раховано на 200 тисяч, але на мій погляд (а я також війська бачив) не було його більше як 100 тисяч... Прийшов був (Хмельницький) з тим наміром, аби (Камінець) взяти і Туркові піддали; що не допяв чого хотів, великий був на нього від Татар крик. Заспокоїв їх обіцянкою дати їм вирубати міста п. Каліновского і п. хорунжого кор. (Конєцпольского): пішли на Україну на ту обіцянку, а не знати що осягнуть. Бо хоч Хмельницький дав їм слово, але універсалами остеріг Україну і наказав боронитися від орди як від неприятеля, і щоб усі міста фортіфіковано 6).

Досить близькі до сього і докладні відомости в Theatrum Europaeum:

8 червня козаки, в числі 40 тис., з 80 тис. Татар обложили Камінець, через ніч поробили шанці, і розпочали гарячу канонаду, але невеликим калібром, не більше 3 фунтів. Пробували також запалити місто ґранатами, але спричинити пожежі не вдалось. Так само не вдались проби загатити ріку наповненими землею мішками, і не припустивши штурму, 23 червня козаки відступили (226).

Листа до Камінчан, згаданого бранцем Олексою, маємо в повнім тексті 7). Він писаний іменем гетьмана і всього війська, з датою 7 (17) червня:

“Їx м. панам реґіментарям, війтові, бурмістрам і всім міщанам міста Камінця жичливе поздоровленнє від нас-війська Запорозького. Приходиться і монархам і могутнім кавалєрам коритися часові і волі божій. Так і тепер по розгромленню війська, шляхом за тими що повтікали прийшли ми під Камінець. Але бачимо вашу упорчивість-що покладаєте надії свої не на Бога, а на фортецю. Але спамятайте, прошу вас, в великій вашій пишности, що Бог і мури руйнує! Коли ви будете далі при своїм упорі зіставатись, ми за поміччю божою будемо шукати способів, і від вас не одійдемо, доки воля божа сповниться. Коли ж захочете вжити святої покори і схочете нам піддатись без пролиття крови, запевняймо вас, що то буде з меншою шкодою для вас: побачивши вашу схильність і покору, ми не будемо бажати розлиття вашої крови і знищення вас дощенту, а зараз звелимо декотрим військам нашим відійти. Не майте надії на ваші війська, що вони прийдуть вам на одсіч: ми маємо ліпшу сторожу, стоячи в полю, ніж ви сидячи в облозі, і т. д.

Гетьман вимагав негайної відповіди, і Камінчане відповіли короткою і здержливою відмовою, радячи пригадати невірність воєнного щастя і т. д. 8). Додержати своєї обіцянки стояти під Камінцем, поки він піддасться, у козацтва не було ніякої можливости, а брати його штурмом було занадто тяжке і небезпечне завданнє 9). За ті півтора чи два тижні, що козацьке військо простояло тут, Орда розпустивши свої загони під сам Львів, обловлювалася здобичею настільки важко, що довше ніяк не могла витримати. У Хмельницького мусіли бути прикрі розмови з нуреддіном: пізніші відомости, зібрані королівським висланцем до Туреччини, говорять, що Хмельницький кінець кінцем посварився під Камінцем з Татарами 10),-але затримати їх неможна було. Настоюючи, можна було довести до якраз протилежного: що Татари війшли б у переговори з Поляками, щоб виторгувати від них ще й контрибуцію за свій відступ: єсть навіть така звістка, побіжна, що правда, що від них була така пропозиція королеві. Хмельницькому супроти того треба було спішити з відступом. Ілля Грек згадує про якийсь королівський лист, котрим Хмельницький поясняв свій відступ з Поділля. Такого листа в дійсности мабуть не було-судячи з того, що Хмельницький нічого не згадує про нього в своїм прощальнім писанню, до котрого зараз перейду; але вважаю се вповні можливим і навіть правдоподібним, що він дійсно посилався на такий фіктивний лист короля, котрий його змушує завернутись на Україну, щоб привернути льояльні відносини між військом й королем. Се вповні відповідає ройялістській політиці гетьмана і війська. А лист кінець кінцем міг бути від якогось польського достойника, що подавав надію на королівське пробаченнє, відновленнє відносин і т. д.

В дійсности причиною такого раптового закінчення походу була перед усім отся неможливість затримати орду і продовжувати кампанію разом з нею. Поруч того мабуть грала ролю пошість. Коховский в своїм оповіданню кладе на сю обставину великий натиск, і я думаю, що в сім він не помиляється. Він каже, що “прискорений” вихід Татар з Польщі толковано їх страхом перед пошістю, і вона ж вплинула на те, що козаки покинули Камінець і пішли назад 11). Якраз сі західнє-українські краї тоді найбільше були захоплені сею пошістю. Вона прокинулася торік в війську під Берестечком і після Берестечка: скупленнє великої маси людей, лихо відживлюваних, утомлених тяжким і затяжним походом і нездоровою негодою сприяло поширенню хороби, і ми вже чули сумні відомости про грізні її розміри в польському війську. Але вона захопила також і козацьке, і через зиму стала ширитися між людністю як у Малопольщі так і в Західній Україні та Україні Правобічній. Особливо страшні розміри вона стала прибирати тут під осінь, і була причиною, що обидві сторони: і польська і українська не хотіли скупляти війська в більших масах. Се могло дати себе відчути вповні вже і в червні-хота з козацької сторони я не стрів таких вказівок.

Повертаючи до дому, Хмельницький зробив певні жести в бік короля і уряду для відновлення відносин. Про се так оповідали в Москві в кінці року посли козацького війська Самійло Богданович з товаришами. Коли минулого літа був бій у Каліновского з козаками, взяли козаки в тім бою в полон шляхтичів, пана Корицкого і пана Войну. Ті обідали Хмельницькому, що коли він їх пустить до короля, вони всяко намовлятимуть короля і панів-рад, аби король з козаками замирився і уложив вічну згоду. Гетьман тому повірив і виправив того Корицкого і Войну до короля з листом, щоб король всю ту ворожнечу замирив і зложив згоду згідно з Зборівським договором. А потім стало відомо, що той самий Корицкий поїхав від короля послом до Криму: намовляти і “накупати” кримського хана, щоб він ішов з польським королем війною на козаків і їх усіх знищив 12). Се оповідалось як ілюстрація того, чому козаки ні в чім не можуть Полякам вірити; але воно уставляє сей інтересний факт, що вповні потверджується листом Хмельницького що знайшовся в “Теках Нарушевича” 13)-тільки він адресований не до короля, а до канцлєра:

Сам Біг свідком, що нинішнє внутрішнє замішаннє і з-обопільне кровопролиттє сталося з справедливої причини, бо ми мусіли боронитися в останній нужді-через великий утиск так від їx мил. п. жовнірів як і від панів урядників. Думаємо, що то мусить бути добре відомо в. мил., яка сила товариства нашого заплатила за се горлом. Пактів постановлених незнать було, бо все вони робили по своїй волі. Тепер не сміючи післати своїх послів до й. кор. милости, пана нашого мил., ми визволили від Орди й. м. п. Войну і посилаємо його до й. кор. мил., аби його кор. мил. зволив нас не віддаляти від своєї панської ласки, а те що вже сталось-зволив пробачити. Бо се може бути відоме цілому світові, що не наша то була причина; ми мусіли в тім утиску хапатися (всяких) способів на ратованнє життя і маєтків наших. Унижено просимо, аби ваша мил., пан наш милостивий, причинився (до того) своєю високою інстанцією. Бо коли б у тім не було ласки його кор. мил., пана нашого милостивого, і всеї Річипосполитої,-неодмінно мусіло б бути з обох сторін крови християнської розлиттє, а землі королівської знищеннє. А ми стративши всяку надію на ласку й. кор. мил., пана нашого мил., мусіли б шукати собі пана иншого, постороннього, і вжити чужої сили на свою оборону. Та ми не сумніваємось, що й. кор. мил. п. н. м., своєю добрістю і милосердєм особливим, а вашамость, пан н. м., повагою і розсудком своїм погамуєте себе самих і признавши слушність і справедливі причини, зволите прихилитися до того, що нам і Річипосполитій може дати спокій. При тім віддаємо собі з униженими службами ласці в. м. Дано під Могилевим дня 24 місяця червня р. 1652. Богдан Хмельницький гетьман війська Запорізького 14) з усім військом.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю