Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 1"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 70 страниц)

Конкретний зміст, скільки можна його вилущити з сеї хмари орієнтальної красномовности, як бачимо, відповідає відомостям Шмідта, і разом вони кидають світло на українсько-турецькі відносини, як вони укладалися в другий половині 1650 року.

Разом з отсим султанським листом ребіу-ль-евеля писали гетьманові окремо ріжні достойники: великий візир Медек-Ахмед і звісний уже нам Бекташ-аґа; вони висловляли втіху з приводу тісного союзу з козаками султана; радили йому ніяк не спускатися на польські запевнення, і про всі свої потреби писати до Царгороду; воєводі молдавському за його неприязнь до гетьмана післано сувору нагану, і т. д. ¹⁹).

В тій же реляції Шмідт згадує, що патріярх Партеній (Partemio, як він його називає) показував йому писаннє Хмельницького, з котрого виходить, що гетьман хоче покористуватися турецькою помічю тільки для скріплення свого становища проти Польщі (розуміти – не проти православних!). Відповідь Партенія на сей лист до нас дійшла між актами королівської канцелярії – мабуть теж попала до польських рук під Берестечком – разом з його ж листами до митрополита Косова, до писаря Виговського і до митрополита коринтського, що пробував при гетьмані. Листи мають ріжні дати з місяця лютого 1651 р. – були вислані, очевидно, з козацькими послами, що їхали до гетьмана разом з Осман-чаушем: віз їх якийсь патріярший післанець, котрому патріярх просив зложити на руки що можна – на потребу царгородської церкви. Патріярх посилав благословенство своє гетьманові, його синові Тимофієві і всьому військові. Обсипав їх похвалами за боротьбу за православну віру, бажав успіху в довершенню визволення від тяжкої неволі і висловляв радість з приводу того, що завдяки козацькому посольству: “Антона Ждановича, Павла Івановича і товмача Павла” він має змогу безпосереднє звязати ся з гетьманом ²⁰).

Нам інтересне се, що об'являючи себе підданцем турецького султана, Хмельницький заразом через те ж посольство завязував зносини з патріярхатом – зверхництвом української церкви, маніфестував свої звязки з ним і немов під його протекторат віддавав свої відносини до Порти. Дарма що патріарх в своїм листі гірко нарікав на турецьку тіранію! Назверх можна було похвалитися певною координацією козацької політики з інтересами православної церкви.

Але не безінтересно послухати, що з сього приводу говорили в Київі. Оповідає про се старець Кирилівського манастиря Гурий, що прожив рік на богоміллі в Київі і приїхавши до Москви в травні 1651 р. на підставі того що чув “в ратуші від міщан і в Печерському монастирі від духовних старців, котрим ідуть вірні відомости з листів гетьмана Б. Хмельницького” доповів між иншим таке:

Турецький цар сеї весни дав гетьманові Б. Хмельницькому своїх людей, Турків і яничарів, 120 тис., вони перейшли Дунай-ріку. І писав турецький цар так: “Вірному мойому слузі і підданому” – що післав йому в поміч 120 тисяч, а коли йому, гетьманові, знадобиться більше, то він пришле йому й 200 й 300 тисяч. А через послів наказував, щоб він, гетьман, з усім військом своїм і з городами цілували йому хрест. З того була в Київі велика трівога, думали, ну ж турецький цар для того пришле до Київа свого башу з многими людьми. Але гетьман відписав турецькому цареві, що він його підданим досі не був, а надалі – як Бог дасть! Писав до нього, щоб йому поміг людьми на Поляків, і він йому також готов помогти, коли йому люде знадобляться. А Туркам і яничарам іти від Дуная до нього, гетьмана, він тим часом не велить” ²¹).

Продовжу сі київські балачки – як їх переказує старець Гурий: вони не безінтересні:

А з венгерським королем у гетьмана Б. Хмельницького зносини здавна: часто посилають послів, а присягли між собою на те: як польський король піде з Варшави, має тоді венгерський король з усім військом іти до Польщі і сісти на королевстві в Кракові. Має він зібраного війська тисяч до 80. А сівши в Польщі на королівстві має він охреститися в християнську віру і володіти Польщею до руської-литовської границі. А Київом і иншими “білоруськими” містами володіти тобі, цареві, в старих границях, як володів Володимир київський. І в руських церквах з того часу як у Поляків з козаками почалася війна, за короля богу не моляться, а моляться за “православних християн”.

Примітки

¹) pro valedictione, Жерела XII с. 139.

²) Христ. Чт. с. 683.

³) Тамже с. 693.

⁴) Польські справи 1651 р. ст. 1 а.

⁵) Жерела XVI с. 99.

⁶) Жерела XII с. 147.

⁷) Жерела XVI с. 96, реляція нунція з 27 листопаду.

⁸) Лист Кисіля Ос. 225 л. 387-2286 л. 101, як вище. “Все се я видовбав з того-ж джерела звичайним молотом”, кінчить Кисіль сю реляцію, розуміючи, очевидно, своїх платних агентів.

⁹) Записки Альбрехта Радивила, під місяцем листопадом – виривки у Hurmuzaki Dokumente, Sup. II т. III. с. 30.

¹⁰) Гетьман згадує ніби то за листи султана, привезені Осман-аґою, але здається мині, що се недобрий переклад: коли б дійсно був лист від султана, а не тільки устно переказані ласкаві вислови, про се було б сказано виразніш.

¹¹) Гетьман дійсно в тім же часі післав посольство до Москви: слід його маємо в грамоті гетьмана до путивльського воєводи з 2 (12) січня з проханнєм виправити його послів до царя не гаючись: Дела Малорос. 1651 р., грамоти № 1.

¹²) “Списокъ с листа, каковъ писан ис Чигирина 1650 году декабря въ 1 день, а прислан до пристанища морского лЂта 1651-го генваря въ послЂдниі день:

“Титла. Ясне вельможныі милостивыі господине янычЂйскиі ага мой многомилостивыі господине и брате! Добраго здоровья и счасливого в долгиі вЂкъ пребыванья В. М. ММГ от Господа Бога желаемъ и поклонъ нашъ обыклой отаемъ. Вырозумевши из листа цесаря Е.М. и из ыных листов от их милости до нас присланых, что в милости своей сохраняти изволяєте, все то войску своему Запорожскому об'явил есмь, о чемъ и послы наши нам об'являли, и о великом жалованье, которое В.М.М.М.Г. оным оказывал, об'являли, а ныне велми просим В. М. М. М. Г., чтоб изволил принесть за нас заступленые н свое до цесаря Е. М., чтоб насъ жалуя в непремЂнной милости своей, до хана крымского изволил писать, чтоб пребываючи на веки в братстве с нами, какъ есми преж сего присягою укрепились на неприятеля, если бы каковъ наступал на нас с войсками своими, нам помагал, чиня вопчЂ с нами на добрую славу цесаря Е. М. Занеже есми добрЂ свЂдоми измЂны лядцкой, оным не вЂримъ, не одинова убо и давных временъ присягали и хитростми своими нас обманывали. Для того и пословъ наших не посылаем с послами В. М. Н. М. г-диновъ, что ожидаем подлинные вЂдомости с сейму, которой у Ляхов ныне совершаетца. Немедля, взявши вЂдомость подлинную, пословъ наших пошлемъ, и что таково будет, об'явимъ. А В. М. М. М. Г. прошу, чтоб еси указал, чтоб войска В. М. М. М. Г. наготове было. А о том прошу В. М. М. М. Г., чтоб есте не прогневались, что послов наших не посылаем, лутче будет, когда с подлинною вЂдомостью до цесаря Е. М. невдолге пошлемъ. Ныне то В. М. М. М. Г. об'являю, что мы выправили пословъ до Москвы, чтоб моремъ ни полемъ не врывались в государство цесаря Е. М. А когда если бы наменшую шкоту или обиду учинили, тогда ми таковых, какъ неприятелей, громити обещаемся; хто убо есть неприятелемъ цєсаря Е. М., тотъ и нашъ. И уже то розумЂю, что есть вЂдомо В. М. М. М. Г. о укрепленьи приязни нашей з государемъ волоскимъ; вельми прошу, чтоб еси В. М. М. М. Г. до него писал, чтоб уже тоЂ приязнь непоколебимо додержал, а Ляхом больши не приял, как преж сего, правдиво с нами живучи. А естьли бы також какие неприятели неправедно на нас наносили пред цесарем Е. М. и пред В. М. Н. М. Г., прошу, чтоб таковым какъ цесар Е. М., а також и В. М. М. М. Г. не вЂрили. Когда мы что уж единова рекли, никогда не пременимъ, уже убо мы обЂими руками за полу цесаря Е. М. взялися, пусть нас не отдаляетъ от милости своей. И есть есми желательными слугами цесаря Е. М. А если бы наприятель в скоромъ времени ныне наступал на нас, изволь В. М. М. М. Г. в то вступиться, чтоб Ромадан-бЂй, какъ есмы просили, с войскомъ своимъ намъ помочи додавал. А о иных делах послу цесаря Е. М. Асманъ АгЂ изустно наказали есмя говорить, которому изволь В. М. М. М. Г. какъ мнЂ самому вЂрити. На то время жалованью В. М. М. М. Г. с повольностыо братцкою прилЂжно вручаюся.

“А внизу написано: В. М. М. М. Г. желательныі братъ и слуга Богданъ Хмельницкой гетмань с войскомъ Запорожским. С Чигирина. Декабря въ 1 день лЂта 1650-го году (sic!) Ясновельможному а ко мнЂ многомилостивому господину и брату Е. М. господину янъчар агЂ навышшему полковнику яныченскому в земли и государстве Турскомъ до рукъ E. M.” – Польські справи, р. 1651, кн. 80.

¹³) В перекладі стоїть: що приїхав до Царгороду в октябрі місяці, але він поїхав до Царгороду в серпні, а повернув в октябрі: тут мусить бути в перекладі прогалина.

¹⁴) Польські справи 1651 р. книга 80: звідомленнє про посольсьво Вітовського і Обуховича (про нього нижче) л. 362-5.

¹⁵) Витяг з інструкції 2 січня 1651 року – Жерела XII, с. 158.

¹⁶) Тамже с. 164.

¹⁷) Очевидно, про се посольство доносив волоський господар підканцлєрові (листа сього отримано в Варшаві в першій половині квітня): “посол цісаря турецького пройшов через Волоську землю, несучи кафтан і шаблю” аби воював нарід польський, і обіцяв йому поміч поблизьких башів своїх”. Теки Нарушевича 145 с. 119.

¹⁸) Грамота ся в фак-сіміле, з старим перекладом польським, зробленим в королівській канцелярії в 1789 р. і з новим, спорядженим віденським орієнталістом Гаммером-Пурґшталь, була надрукована в першім виданні Памятників Кіев. Коммисіи, в новім виданню (1897) повторені тільки переклади без фак-сіміле. Дату Гаммер лишив без переводу. В старім перекладі її переведено на грудень 1650 р. і ся дата поширилася в літературі. Але в грудні 1650 р. почався 1061 рік гіджри, а перші дні ребіу-ль-евеля, третього місяця року припадають на кінець лютого н. с

¹⁹) Зміст сих листів переказує Костомаров, Монографіи XIV с. 607 і в новім виданню Б. Хмельницького с. 385: очевидно, вони містилися в тих же паперах гетьмана, де був султанський лист; в сій хвилі ся збірка неприступна для досліду. Лист Бекташ-аґи одначе знайшовся в кодексі 611 бібл. Чорторийських, польський переклад дуже незугарний, але я вважаю не зайвим навести його в скороченню:

“Старшому володареві над військом Запорозьким і гетьманові Б. Хмельницькому, синові нашому, здоровля доброго і довголітнього панування від Бога вірно жичу!

“Листи ваші принесені Осман-аґою, віддані цісареві і всім нам. Перетолкувавши їх і добре зрозумівши, дуже ми втішилися, так якби себе бачили. А все в них написане і переказане через Осман-аґу вдячно прийнявши я всьому рицарству свому об'явив, сину мій милий. Бажаємо того всі, аби Бог ту приязнь заховав до віку, і дітей наших не розлучав. А в справі твоїй я і всі старші наші в день і вночи перед цісарем говоримо і на тім єсьмо, аби що-найкраще тобі справити – так як би сам тут був, сину мій милий. Всею радою нашою писали до хана кримського і всього рицарства його, наказуючи й просячи, аби як почав так і до кінця не загаявся бути помічником в кождій вашій потребі. І до Громадан-бея (sic) очаківського окремо писали сьмо, аби ні трохи не затримуючися з усею силою вам на послугу рушив. І білгородським багатар-беям з усіх їх силою наказали, аби також рушили, і кожному з них суворий емір послали-сьмо. То, сину мій милий, абись певно знав. І що ви нам писали, аби ми неприятелям вашим і нашим не давали віри, як що вони будуть нам через своїх послів переказувати, як то буває, – то се неможливо щоб ми їм вірили, бо з вами у нас уставлено згоду навіки, і ми того бажаємо, і вас згідно з вашим бажаннєм приймаємо за вірних приятелів своїх, і се неодмінно держимо, згідно з першими вашими листами, з післаними через Осман-чауша і з тим що він переказав.

“Що до причини, чому ви не післали послів своїх до нас, ми її добре зрозуміли – що ви не мали жадної певної відомости з сусідніх сторін; але тепер, сину мій милий, ти нам негайно все подаш до відома. Бо не маючи ніякої відомости, ми навіть зимою поквапилися післати нашого посла. А все що писалося з царської сторони, також з угорської і від инших наших старших, ми то устно наказали Осман-азі, і просимо йому у всім віру дати. Бо тих всіх річей що ми йому доручили, явно виписати неможна, і кому иншому не звіряючи, мусимо його знову післати. Ви ж, сину мій милий, в усіх справах його порядно відправивши, послів своїх і наших, прошу, виправте не гаючи дармо й дня. А все що б ти наказав, сину мій, так в Сараю царськім, як і в візирськім, кожної години мене готовим знайде. А коли б ваші посли були виправлені до нас скорше, ніж до вас прийде Осман-аґа, абисьте його виправили за вашими послами слідом з кореспонденцією.

“Що до господаря волоського – йому згідно з вашим бажаннєм суворо і повно наказано. І в усіх справах ваших у нас єсть здорово, і ви ні трохи не трівожтесь. А що просили за Османа чауша, то поки я здоров, завсіди ним піклуюсь”.

Дата: Dan w Konstantynopolu miesiąca marca a. 1651

²⁰) Переклад і витяги з сього листу у Буцинского, Б. Хмельницький с. 88-90. Про листи патріярха царгородського до Хмельницького оповідали у Львові також Маєрові – Архив Ю. З. Р. III. VI с 31. Митр. халкидонський потім, в 1652 р. сповіщав царя, що Партеній за свої зносини з українським посольством скоро потім заплатив життєм: воєводи молдавський і мунтянський, невдоволені з сих його зносин з козаками, обмовили Партенія перед диваном, і його вбито. Відомости у Никольского, Изъ и сторіи сношеній Россіи съ востокомъ, у Буцинського, l. с

²¹) Польські справи 1651 р. ст. 1 а.

II. ВІЙНА З ПОЛЬЩЕЮ 1651 РОКУ; ПРИГОТОВАННЯ І ПОЧАТКИ КАМПАНІЇ

ПЛЯН ГРУДНЕВОГО СОЙМУ, ПЕРСПЕКТИВИ КОЗАЦЬКОЇ ВІЙНИ, ШУКАННЯ ЗАКОРДОННОЇ ПОМОЧИ, “ХИТРОЩІ ПРОТИ ХИТРОЩІВ”.

Відмови Хмельницького від походів на Туреччину і Московщину – куди його хотіли справити польські політики, та несподіваний напад на молдавського господаря, що вважався найвірнішим сусідом і фактичним васалєм Польщі, хоч формально був підданцем Порти, – привели польський двір вже в осени 1650 р. до принціпіяльного рішення підняти нову війну з козаками. 8 жовтня н. с. – коли Хмельницький під Кальником вів розмови з московським післанцем про безвиглядність своїх відносин з Польщею ¹), король в секретній розмові відкрив нунцієві Торресові свою гадку – ще сеї зими напасти на Хмельницького від трьох сторін: від Руси заатакує його коронне військо, від півночи литовське, а з полудня волоський господар – відомстить йому свою кривду. Коли б удалось перемогти Хмельницького, зараз би відкликано і привилей даний схизматикам, бо – казав король – його сумліннє не має більшого докору як сей привилей. Схизматицький митрополит недавно прислав свого священика з дивними претенсіями ²); король відіслав його назад, не схотівши вислухати ³).

Ідея превентивної, по теперішньому кажучи, війни з Козаччиною в сім часі глибоко засіла в головах варшавських політиків, і розмови про неї – судячи хоч би з реляцій нунція, не переривалися ні на час. В сім безсумнівно виявила себе смерть старого канцлєра Осоліньского, що був прихильником угодової політики супроти Руси, православної віри й Козаччини, і не вважаючи на антипатії до нього короля, він до кінця тримав його під своїми впливами в сих питаннях. Коли Осоліньского не стало, в місяці серпні, все голосніш стали лунати голоси прихильників безоглядного реваншу – від Потоцких і Вишневецьких почавши і до ріжних представників “чорного (клєрикального) Інтернаціоналу”. Потоцкий був чи не найгарячішим його проповідником, і його слова – не вважаючи на скептичні погляди на його воєнні і політичні здібности, тепер знаходили спочутливий відгомін. Розпускаючи своє військо на зимові кватири, запевнюючи Хмельницького в своїх миролюбивих замірах і роблячи ніби то все для заспокоєння, він одночасно, в 20-х днях жовтня ладив свій, нераз уже цитований лист-меморіял королеві, де зручно і переконуюче, як на двірські варшавські настрої, доказував неминучість і невідкладність рішучої розправи з козаками, з огляду на ту небезпечну коаліцію що її складає Хмельницький: Україна, Крим, Волощина, Валахія, Семигород, Туреччина (і в дальшій перспективі Московщина і Швеція) ⁴). Козаків треба знищити або загасити домашню війну й звернути їх на заграничні операції. Тому що Хмельницький на Москву не пішов, і на Турків іти відмовляєть ся, ясно, що треба його наперед зломити – щоб потім зробити покірним знарядом польської політики.

Супроти того скликаний на грудень надзвичайний “двохтижневий сойм” оцінювався все більше з погляду підготовання до сеї війни: зібрання для неї засобів, війська і т. д. ⁵), хоча в офіціяльних оповіщеннях (випущених десь на початку жовтня) про око говорилося про способи залагодження суперечок з Козаччиною, і тільки натяками пригадувалось про можливість війни, про небезпечного неприятеля, про потребу мати проти нього готові гроші і військо, і ставилося значуще побажаннє, щоб послами на сойм висилано людей відповідних для таємних нарад, що мусіли зістатися в секреті ⁶). Докладніше ситуація вияснялася в додатковій інструкції на соймики, виданій кілька тижнів пізніше ⁷). Тут Хмельницький уже виразно проголошувався за “заядлого неприятеля, що заприсягся на погибіль Річипосполитої”, і ніякої мови про уставленнє компромісу з Козаччиною вже не було. Вказувались всякі яскраві вияви “неустанних підступних і злосливих замислів” її: напад замісць Москви на приязного Польщі господаря волоського, зроблений з наміром скинути його з господарства, і потім рядом инших політичних маневрів окружити Річпосполиту до повного знищення. Тільки непередбачено скорий поворот Татар з здобичею до дому перешкодив Хмельницькому здійснити сей плян: скінчилось на повстаннях черни на своїх панів, і не дійшло до конфлікту з коронним військом, що вже висів у повітрі і грозив новою катастрофою – з огляду на малі сили сього коронного війська. Але тісний союз Хмельницького з Кримом, його недавнє підданнє Порті – котрої послів він приймав в присутности королівського посла (розумій – на глум свого підданства Польщі), вислав до неї своїх послів і тримав їх там як постійних резидентів для координовання плянів. Нарешті недавній переїзд через Польщу кримських послів до Швеції, з тайними інструкціями, котрих вони не схотіли відкрити, а очевидно – вислані були знов таки з ініціятиви Хмельницького, що таким чином здійсняв свій плян окруження Польщі. Все се, на погляд уряду, ставить перед очима перспективу певної і неухильної війни з Козацтвом, сполученим з силами Отаманської Порти й Татар. Війна ся тим небезпечніша, що відносини до инших сусідів: Москви, Швеції і особливо Семигороду, котрим особливо лякав Потоцкий ⁸), теж дають місце серйозним побоюванням. Треба запобігти останній руїні і завчасу приготовитися до відпору. Покладатись на загальний шляхетський похід (посполите рушеннє) не можна. Треба рішитись на великі видатки – краще раз обтяжити себе ніж жити в постійнім страху ⁹).

З реляцій нунція знаємо, що за поміччю соймового податку пляновано збільшити військо для сеї кампанії з 12 тис. до 35 для Корони, і з 8 до 12 тис. для в. кн. Литовського, разом на 48 тис.; рахуючи, що на кождого “товариша” буде три пахолки, се мало б дати до 200 тис. – се число вважалося достатним для росправи з сполученими силами противника ¹⁰).

Але чи вдасть ся зібрати потрібні на се гроші, се зіставало ся непевним, супроти того, що шляхта подекуди була сильно зруйнована, а в инших місцях вважалась і без того вже сильно вичерпаною попередніми податками – властиво її піддані ¹¹). Тому оглядалися за поміччю зовні.

Рахували на помічний корпус господаря молдавського що, мовляли, горів бажаннєм відомститися козакам. Робили всякі зусилля притягти поміч людську і грошеву від католицької ліґи. Венецький посол граф Кавацца, висланий венецьким сенатом для переведення спільної акції против Порти, приїхавши в вересні до Варшави, досить енерґійно приступив до діла. Саґредо викликав зі Львова до Варшави Віміну, що там чекав нової місії до Хмельницького: хотів дати йому закуплені в Відні дарунки для гетьмана і старшини, гроші на дорогу, та вислати з новими інструкціями для дальших переговорів. Але під впливами останніх вістей про молдавську кампанію і зносини Козаччини з Турком, що наспіли під кінець вересня, рішено сю місію відложити до кращих часів – щоб не рискувати дарунками і особою самого посла, хоч він і не боявся ніяких небезпек ¹²).

Натомісць стали договорюватися що до безпосередньої союзної акції Польщі з Венецією, Австрією і папою. Венеція мала виплачувати Польщі щорічну субсідію за весь час війни – за се Польща мала робити діверсії морем і сушею проти Туреччини. По довгих торгах зійшли ся на 250 тис. талярів річної субсідії. Але тут Кавацца виявив велику обережність. Він не хотів платити грошей наперед, на непевне, на саму орґанізацію проти-турецької кампанії, а став на тім, що гроші будуть виплачені тоді, коли польське і козацьке військо дійсно рушиться на Турків: половина після вирушення, друга половина – через чотири місяці після того. При тім припускалося, що за короткий час відносини до козаків все таки будуть полагоджені, і можна буде рушити їх на Турка. Тимчасом польським політикам сих грошей хотілося зараз таки, власне на те – як я то давніше вказував (с. 36), щоб ними найняти військо на козаків: зломити їх пиху і непослух і тоді справити на Турка. Під умовами ж поставленими Каваццою обіцяних Венецією грошей не можна було навіть сподіватись отримати. Сього не говорилося ясно, але се само собою розумілося по польській стороні. Тому виготовлений акт договору довго зіставався не підписаний, і я не знахожу звістки, щоб він таки кінець кінцем був підписаний – настільки мало він вдоволяв польську сторону ¹³).

Так само тупо йшло і з австрійським двором.

Після ріжних красномовних писань і устних представлень, що робилися з польської сторони – безпосереднє від короля і від ріжних посередників, на тему страшної небезпеки, що нею загрожує католицькому світові союз Козацтва з Татарами, Турками і кальвіном Ракоцієм ¹⁴), король вислав перед соймовою сесією, при кінці листопаду н. с. спеціяльного посла до цісаря в сій справі, єзуїта-Італіянця Джовані Батісту Адріані, префекта варшавської колєґії ¹⁵). Він мав просити у цісаря перед усім прислання на підмогу 8 тисяч німецького війська, по можности 4 тис. райтарів і 4 тис. драґонів; коли б драґонів не було, то замість них другі 4 тис. райтарів, або 4 тис, пішаків. Король обовязувався утримувати се військо весь час, від моменту коли воно вступить в межі Польщі; коли б на чолі його цісар поставив свого ґенерала, він не підлягатиме польським гетьманам, тільки самому королеві.

Цінність сеї підмоги мотивувалася не тільки простим рахунком людського мяса, а й моральною стороною – тим страхом, що його “натурально” мають до Німецького народу, і повагою, котру має цісар: коли довідаються, що його сили сполучилися з силами польського короля, се наведе великий страх на козаків. З тих же мотивів король уважав дуже користним, коли б цісарь вислав до Хмельницького свого післанця з листом, і в нім оповістив його про свій нерозривний союз з королем і своє рішеннє спільно з ним наступати, коли б козаки далі були непослушні королеві. На границю Семигороду і Молдави нехай би цісар вислав своє військо, щоб стримати тих князів, аби вони не пішли в поміч Хмельницькому – бо зовсім певно, що вони йому обіцяли підмогу. До Ракоція крім того нехай би цісар післав свого чоловіка і запротестував проти його спілкування з бунтівником польської корони: річ відома, що Хмельницький на випадок своєї перемоги ту частину Польщі що за Вислою обіцяв віддати Ракоцієві, а инші землі піддати під зверхність султана. За те король, коли йому вдасться привести до покори своїх бунтівників – він справить їх на землі Отоманської Порти. Тільки нехай цісар пришле військо скоро – щоб воно цілий місяць січень пробуло в Польщі! ¹⁶)

Але так скоро воно не йшло. Цісар насамперед передав постуляти Адріяні на обміркуваннє своїх міністрів, які більш ніж здержливо поставилися до польських побажань. Пригадували “невдячність Польщі”, виявлену підчас Тридцятилітньої війни, і рішучо висловлювалися против мішання в її політичні клопоти: проти посилання посольства до Хмельницького, до Лупула, до Ракоція, против давання війська в поміч. Вважали можливим тільки дати дозвіл Польщі на вербування вояків в цісарських землях – і то під умовою виповнення ріжних старих з'обовязань, та ще вважали потрібним запитати гадки курфірстів. Се й було зроблено, і курфірсти так само що до інтервенції дали дуже здержливі відповіди (в лютім-березні) ¹⁷).

Адріяні відправлено ще перед тим – на початку січня, з висловами щирого спочуття і з пробаченнями, що цісар нічого не може зробити крім моральної підтримки. Він післав свому царгородському послові Шмідтові звісну вже нам інструкцію що до впливання на диван, аби він не скріпляв позіції і впливів Хмельницького, і написав до угорського палятина Падьфі – щоб він в тім же напрямі постарався вплинути на Ракоція ¹⁸). Позволив також вербувати вояків в його землях, і сей вербунок дійсно почали переводити – але він ішов доволі тупо, бо польський уряд не прислав досить грошей на сю справу ¹⁹). За те союзники Хмельницького не залишили зараз почати аґітацію против такої двозначної політики Австрії ²⁰).

Та се вже пішло під весну. Тим часом польські політичні і військові діячі нервувалися з нетерплячки, вважаючи за потрібне задуману війну з козаками звести й кінчити до весняного сезону. Спеціялісти від козацьких військ давно вже уставили на твердо принціп, що козаків треба бити зимою, коли земля і ріки замерзли і козак не може копати, будувати шанців, ані вживати ні води. ні болота. “З ними він богато може, богато вмів, богато доказує – без них він “глухий Німець”, нічого не вміє і як муха гине” ²¹). Такими інформаціями арґументувалася перед усіми прихильниками рішучої розправи з бунтівниками необхідність зробити се ще за зими. “Незвичайно важно, щоб се діло було підняте зимою”, писав нунцій з їх слів в листопаді, – “бо козак не звик ходити в походи в сій порі і не має нагоди показати свого способу воювання стільки ж мушкетом, скільки мотикою та лопатою: він має сі обидва інструменти на однім держаку, завсіди привязані до поясу: ними він сипле землю і робить укріплення против кінноти серед безконечних рівнин сього краю” ²²).

Маючи незвичайно високі поняття про хитрощі й лестощі Хмельницького – “сього пекельного монстра, чоловіка проклятого, злого, фальшивого”, як його гонорує нунцій в своїх реляціях ²³), сі річознавці були переконані, що він власне сього найбільше боїться, аби його не заатакували зимою, і для того тепер всякими способами примилюється і леститься, закриваючи свої небезпечні заміри – окружаючи Польщу системою союзів і приготовляючи погибельну війну на знищення шляхти і святої унії. Се була, передусім, гадка Потоцкого, оракула в воєнних справах, і загально повторялася варшавськими політиками, як се потверджує реляція Любєнєцкого Ракоцієві ²⁴). “Вже я знаю – писав Потоцкий в своїм листі 22 жовтня – як то він тепер буде ластитися – на те саме аби минув зимовий час, догідний для війни з ним, а він на весну виконає те, що має в замислах своїх і в умовах з посторонніми; вірити йому не треба, а як найскорше обдумати такі сили, які б коли не рівні були сій силі, котру треба відвернути, то принаймні щоб можна було щось з ними зробити” ²⁵).

На фронті оповідали, що повертаючися з Волощини на раді у Хмельницького рішено було все стерпіти – і розложеннє польського війська при козацькій границі. і якось перетрівати зиму – а на весну разом з Ляхами великими походом вибратися на Москву, і підвівши їх до московського війська, взяти з двох боків і витяги так, щоб ані одного Ляха й ноги не упустити, а Татар пустити до Польщі, в саму глибину. “Так земля наша вичиститься і в спокою будемо панувати”, мовляли козаки ²⁶). Під сим аспектом розглядалося все, що виходило тепер від Хмельницького: “На кшталт Сенекової курки – співає гарно, але гребе лихо”, дотепно висловлявся високопреосвящений архіепископ адріанопольський, нунцій його святости папи римського ²⁷).

Примітки

¹) Вище с. 112.

²) Мова про митрополичі домагання прислані з Старушичом – див. вище с. 31.

³) Депеша з 8 жовтня, додаткова до реляції з того ж дня (Жерела XVI с. 92) – мабуть того таки дня мав нунцій сю авдієнцію.

⁴) “Коли сей неприятель (Хмельницький) при домашніх силах матиме поміч татарську, турецьку і васалів (турецьких), він може наробити Річи-посполитій великого клопоту – такого що й вийти з нього буде тяжко. Наміри того зрадника такі: самому обложити військо вашої кор. м., а на Краків пустити Ракоція з господарем мультанським (що мав готового війська 30 т.), шляхту винищити і королівство від в. кор. милости відібрати, а на королівськім престолі мабуть також Ракоція посадити” – лист з датою 22 жовтня, Міхалов. с. 578.

⁵) Про се ще 30 вересня пише з Королевця (Кеніґсберга) Адерсбах – Jorga, Acte c. 201.

⁶) Michałowski c. 567, 570, 571.

⁷) Видавець книги Міхаловского датує її “około 23 pazdziernika” (c. 580). Копія Осол. 2286 л. 111 має дату 21 жовтня.

⁸) Потоцкий писав королеві, 22 жовтня, що Хмельницький хоче коронне військо обложити, а Ракоція з господарем мунтянським тим часом напустити на Краків – викорінити шляхту, від короля відібрати королівство і посадити на престолі иншого – бодай чи не того ж Ракоція. Він, Ракоцій, має для сеї війни на поготові 30 тис. війська. – Міхалов с. 578.

⁹) Міхалов. с. 580. Переповідає сю інструкцію з ріжними небезінтересними додатками й поясненнями. Любєнєцкий в своїй реляції Ракоцієві, 17 листопада; в виданню деякі слова зашифровані, але їx легко розшифрувати, маючи текст інструкції. З додатків Любєнєцкого зазначимо: до листу Потоцкого з 22 жовтня (Mich. c. 578) він додає, що Потоцкий замість тих 2000 вояків, що їx просив господар молдавський, таки післав 400 – а більше без королівського дозволу не посмів. Хмельницький обіцяв султанові платити данину з тих воєводств, котрими заволодів на підставі зборівського трактату, і Порта післала йому шаблю і корогву як новому князю Руси – свому підданцеві (Transsylvania І с. 116).

¹⁰) Жерела XVI с. 93, реляція з того ж часу, що додаткова інструкція короля на соймики.

¹¹) Та ж реляція Любєнєцкого, с. 116.

¹²) Жерела XVI с. 90 і 92. Стративши надію на сі кращі часи, Віміна в грудні виїхав до Риму, і з тим зійшов з нашого овиду. – Жерела XII с. 152.