Текст книги "Чорнильна кров"

Автор книги: Корнелія Функе

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 32 страниц)

Рішення Меґі

Ідея переливалася не по-справжньому, мов мильна бульбашка, і Ліра не наважувалась ретельно її оглянути, щоб та не тріснула. Вона знала ці ідеї, тому й облишила її, відвернулася і заходилася думати про щось інше.

Філіп Пульман. Золотий компас

Усі снідали, коли повернувся Мо. Реза поцілувала його, так, ніби не бачила кілька тижнів. Навіть Меґі обняла його міцніше, ніж завжди, обняла з полегшенням, бо повернувся цілий. Але намагалася не дивитися йому в очі. Мо добре її знав. Він одразу помітив би, що її щось гризе. А Меґі гризло дуже сильно.

Причина – аркуш між шкільними підручниками в її кімнаті. Її почерк, але слова належать іншій людині. Меґі годину переписувала Орфеїв текст. Щоразу, коли помилялася, починала спочатку. Дівчина хвилювалася, що навіть одна помилка все зіпсує. Меґі додала лише кілька слів до речення про хлопця, якого не прочитав Орфей. «І дівчина», – дописала Меґі. Непомітні, звичайні прості слова. Вони, без сумніву, є десь на сторінках «Чорнильного серця». Перевірити Меґі не могла. Єдиний примірник книжки тепер у Басти. Баста. Звук його імені нагадав Меґі чорні від страху дні і ночі.

Мо привіз їй подарунок на знак примирення. Після сварок він завжди щось привозив. Маленький записничок, що легко вміщався в кишені. Тато переплів його мармуровим папером. Мо знав, що Меґі дуже любить такий папір. Їй було дев'ять, коли тато навчив її накатувати фарбу. Мо поклав записник перед нею на тарілку. Совість штрикнула її в серце. На мить Меґі захотіла розповісти йому все, як завжди. Та Фаридів погляд стримав її.

«Ні, Меґі! – казав хлопців погляд. – Він не відпустить тебе, ніколи». І тому вона промовчала, поцілувала Мо, прошепотіла «дякую» і замовкла. Язик обважнів від непромовлених слів.

На щастя, ніхто не помітив її пригнічення. Всі обдумували новину з Бастою. Елінор пішла в поліцію, як радив Мо, її настрій змінився, але не на краще.

– Як я й передбачала, – сварилася вона і краяла сир так, наче саме він винний у всіх неприємностях, – ці пустоголові не повірили жодному моєму слову. Зграя баранів в уніформі слухала б мене краще. Ви знаєте, я не люблю собак, та, може, мені варто купити кілька… Отаких здоровенних чорних тварюк. Вони роздеруть Басту, щойно він ступить крок крізь ворота. Добстермани, так. Добстермани! Пси, які жеруть людей, так?

– Ти маєш на увазі доберманів. – Мо підморгнув Меґі.

Її серце розлетілося на друзки. Він підморгнув їй, підступній доньці, яка планувала піти туди, куди тато за нею радше за все піти не зможе. Можливо, мама її зрозуміє, але Мо… Ні. Мо ніколи. Меґі вкусила себе до болю за губу.

Елінор збуджено вела далі:

– Я б також могла найняти сторожа. Такі ж існують, правда? З пістолетом, хай буде озброєний до зубів: ножі, пістолети, ну і ще там всяке. Великого сторожа, щоб Басті від самого погляду зупинилося серце! Як вам таке?

Меґі бачила, що Мо ледь стримує сміх.

– Як нам таке? Немов ти перечиталася детективів, Елінор.

– Ну я прочитала чимало детективів, – відповіла вона ображено, – вони багато чого можуть навчити, якщо не часто бачиш злочинців. Крім того, я не можу забути Бастиного ножа біля твого горла.

– Я теж не можу забути, повір мені. – Меґі побачила, як татова рука піднялася до шиї, наче він знову відчув гостре лезо. – І все ж я думаю, ви даремно хвилюєтесь. Коли їхав додому, я довго думав і не можу повірити, що Баста приїде аж сюди, щоб помститися. Помститися за що? За те, що ми врятували його від Каприкорнової тіні? Ні. Його вже давно зачитали назад у книжку. Баста не був і наполовину такий зачарований нашим світом, як Каприкорн. Дещо його тут дуже дратувало.

Мо намазував повидло на хліб з сиром. Елінор спостерігала за цим з відразою. Але Мо, як завжди, ігнорував її зневажливий погляд.

– А що з погрозами, які він кричав хлопцю?

– Ну, він був розлючений, що Фарид утік. Не мені ж тобі розповідати, що Баста видає, коли розлючений? Мене лише дивує, звідки він знав, що книжка у Вогнерукого? І де він знайшов цього Орфея? У будь-якому випадку він читає набагато краще, ніж я.

– Дурниці! – сердито, проте з полегкістю сказала Елінор. – Єдиний, хто так само добре читає, як ти, це Меґі.

Мо усміхнувся і притис повидло ще одним шматком сиру.

– Дуже приємно, дякую. Але хай там як – наш закоханий у ножі товариш Баста забрався звідси! І, сподіваємося, забрав з собою цю кляту книжку. Хай ця історія вже нарешті закінчиться. Елінор не здригатиметься, коли ночами в саду щось шарудить, і Даріусові не снитиметься Бастин ніж – а це все означає, що Фарид зрештою повідомив нам дуже добру новину! Я сподіваюся, ви встигли йому гарно подякувати!

Фарид ніяково усміхнувся, коли Мо підняв за нього горнятко кави. Але Меґі побачила в його чорних очах тривогу. Якщо Мо має рацію, то Баста зараз там, де й Вогнерукий. Їм усім дуже хотілося, щоб Мо мав рацію. На обличчях Даріуса й Елінор читалося полегшення. Реза обняла Мо й усміхалася, наче все знову добре.

Елінор розпитувала Мо про книжки, які той полишив напризволяще. Цей учинок гідний осуду. Даріус пояснював Резі систему, за якою він задумав наново посортувати бібліотеку Елінор. Фарид дивився на порожню тарілку. І, можливо, бачив на білій порцеляні, як Бастин ніж наближається до горла Вогнерукого.

Баста. Ім'я застрягло в горлі Меґі, як камінчик. Вона думала лише про одне: якщо Мо має рацію, то Баста зараз там, куди й вона хоче потрапити. У Чорнильному світі.

Цієї ночі вона спробує. Вона хоче власним голосом і Орфеєвими словами прокласти шлях через хащі літер, туди, в справжню хащу. Фарид підганяв її. Він зовсім збожеволів від тривоги за Вогнерукого. І слова Мо засмутили його ще більше.

– Будь ласка, Меґі! – просив він постійно. – Благаю, читай!

Меґі подивилася на Мо. Він щось прошепотів Резі, і мама засміялась. Її голос чути лише коли вона сміється. Мо обійняв її і знайшов поглядом Меґі. Завтра, коли її ліжко буде порожнім, він не виглядатиме таким безтурботним. Він лютуватиме чи просто засмутиться? Реза засміялася, коли він зобразив жах колекціонера перед його від’їздом. Цей учинок гідний неймовірного осуду. Меґі теж не змогла стримати сміх, коли Мо спародіював голос цього бідолахи. Здається, замовник – гладкий астматик.

Лише Елінор не сміялась.

– Навряд чи це весело, – відрізала вона. – Я б тебе, напевно, застрелила, якби ти отак просто забрався і покинув мої бідолашні хворі книжки.

– Так, можливо. – Мо кинув Меґі змовницький погляд, як і щоразу, коли Елінор йому або Меґі читала нотації про належну поведінку з книжками або про правила в бібліотеці.

«Ах, Мо, якби ти знав», – подумала Меґі. В неї було таке відчуття, що ось-ось він усе зрозуміє. Вона різко відсунула стілець, промимрила щось на зразок «Я не голодна» і побігла в бібліотеку Елінор. А куди ще? Завжди, коли вона втікала від думок, вона йшла по допомогу до книжок. Уже якась знайдеться, щоб її відволікти, а потім нарешті вечір. Усі підуть спати, ніхто нічого не підозрюватиме…

В бібліотеці Елінор вже й сліду не було від того, що сталося рік тому: з порожніх поличок звисав мертвий червоний півень, а її найкрасивіші книжки горіли на галявині перед будинком. Склянка з попелом книжок і досі стояла біля ліжка Елінор.

Меґі провела вказівним пальцем по корінцях. Вони знову вишикувалися на поличках як клавіші піаніно. Деякі полиці ще порожні, але Елінор і Даріус невтомно їздили на пошуки, щоб замінити втрачені перлини новими чудовими книжками.

Орфей – де історія про Орфея?

Меґі підійшла до полички, на якій греки і римляни шепотіли свої історії. Аж раптом відчинилися двері й зайшов Мо.

– Реза каже, що аркуш, який приніс із собою Фарид, у твоїй кімнаті. Покажеш? – Він намагався говорити байдуже, наче запитував про погоду, але він ніколи не вмів удавати байдужого. Так само як і казати неправду.

– Навіщо? – Меґі сперлася на книжки Елінор, наче сподівалася, що вони її підтримають.

– Мені цікаво. Ти що, забула? Крім того, – він роздивлявся книжкові корінці, наче намагався знайти там правильні слова, – крім того, я думаю – краще спалити цей аркуш.

– Спалити? – Меґі подивилась на нього і не вірила вухам. – Чому це?

– Тобі може здатися, ніби мені ввижаються привиди. – Він витягнув книжку з полички, розкрив її і погортав з відсутнім поглядом. – Але цей аркуш, Меґі… Як на мене, це відчинені двері, які краще назавжди замкнути. А то Фарид ще спробує зникнути в цій клятій історії.

– І? – Голос Меґі зазвучав прохолодно, наче вона розмовляла з незнайомцем. – Чому ти не хочеш зрозуміти? Йому всього-на-всього треба побачити Вогнерукого, щоб попередити про Басту.

Мо закрив книжку і поставив на місце.

– Він так каже. Ну, а що, як Вогнерукий не хотів брати хлопця з собою, навмисне його залишив? Тебе це не дивує?

Ні. Ні, не дивує.

Меґі мовчала. Так жахливо тихо серед цих книжок, серед усіх цих слів.

– Я знаю, Меґі, – стиха мовив Мо. – Я знаю, ти думаєш, що світ у цій книжці захопливіший, ніж наш. Я знаю це відчуття. Я собі також часто уявляв, як це залізти в одну зі своїх улюблених книжок. Але ми обоє знаємо: коли уявлення стають дійсністю, відчуття геть інакші. Ти думаєш, чорнильний світ дивовижний, сповнений чудес, але повір мені, я чимало дізнався від твоєї матері, дізнався таке, що тобі аж ніяк не сподобається. Він жорстокий і небезпечний, в ньому повно смутку і насильства, ним керує сила, Меґі, не закон.

Мо дивився на доньку, шукав у її обличчі згоди.

– Фарид з такого світу, – сказала Меґі. – І він не вибирав собі історію. Ти його сюди затяг.

Вона відразу ж пошкодувала про свої слова. Мо відвернувся, немов після удару.

– Ну добре. Так, ти маєш рацію, – сказав він і пішов до дверей. – Я не хочу знову з тобою сперечатися. Але я також не хочу, щоб цей аркуш лежав у твоїй кімнаті. Віддай його Фаридові. Якщо не віддаси, то завтра зранку, ще чого доброго, сидітиме на твоєму ліжку велетень.

Так він намагався її розсмішити. Йому було неприємно, що вони знову сваряться. Мо виглядав пригніченим і стомленим.

– Ти добре знаєш, що нічого такого не станеться, – сказала Меґі. – Чому ти завжди так хвилюєшся? Якщо не покликати, то ніщо з тих літер і не з'явиться. Ти дуже добре це знаєш!

Мо тримав руку на клямці.

– Так, – сказав він. – Але знаєш що? Інколи я охоче почепив би на усі книжки цього світу замок. А що стосується цієї особливої книжки… я був би неймовірно щасливий, якби Каприкорн спалив і цей останній примірник. До цієї книжки липне нещастя, Меґі, тільки нещастя. Навіть якщо ти мені не віриш.

І зачинив за собою двері.

Меґі не рухалась, доки його кроки не затихли. Тоді вона підійшла до вікна: Мо спускався доріжкою, яка вела до його майстерні. Він не озирався. З ним ішла Реза. Однією рукою вона обняла його за плечі, а другою малювала слова, Меґі не бачила, які саме. Вони говорили про неї?

Інколи це відчуття (маєш не лише батька, а батьків, які розмовляють одне з одним) якесь дивне. Вони розмовляють, а тебе ніби й нема. Мо пішов у майстерню, а Реза повільно попрямувала до будинку. Вона помахала Меґі, коли побачила її у вікні, Меґі помахала у відповідь. Дивне відчуття…

Меґі ще трохи посиділа серед книжок Елінор: гортала то одну, то іншу. Вона шукала текст, щоб заглушити думки. Але літери лишалися літерами, не формували ані образів, ані речень. Врешті Меґі вийшла в садок, лягла на траву і подивилася в бік майстерні, за вікном побачила Мо, він працював.

«Не можна цього робити, – подумала вона. Вітер здув з дерева кілька листків і поволік за собою, наче кольорові іграшки. – Ні. Не можна! Вони всі дуже хвилюватимуться, і Мо більше ніколи не скаже мені й слова, ніколи».

Меґі довго думала. Але знала, десь дуже глибоко всередині: вона вже давно все вирішила.

Шпільманка

Шпільман, він мандрує,

Звичай такий старий,

Тому з його мотивів віє

Завжди прощання слід.

Чи повернуся?

Кохана, не знаю я,

Смерті рука важка

Зламала не одне дівча.

Елімар фон Монстерберґ. Шпільман

Світало. Вогнерукий дістався до хутора, що розлігся на південному схилі, з усіх сторін оброслий оливами. «Земля там, – сказав Хмароходець, – неродюча й кам'яниста». Травам, які вирощувала Роксана, саме це й потрібно. Хатина стояла самотиною, поблизу жодного села, де можна заховатися. Довкруж хатки – лише мур, та й той ледь сягає грудей, і дерев'яні ворота. За хатиною видніють омбрійські дахи, вежі замку високо здіймаються над будинками. Видно дорогу до воріт Омбри, близько і водночас задалеко для розбійників або солдатів, якщо їм раптом заманеться сплюндрувати хутір, де живуть самотня жінка і двоє дітей.

«Можливо, вона принаймні має якогось прислужника», – подумав Вогнерукий і зупинився за кущами дроку. Гілки закривали його, а він безперешкодно розглядав хатку.

Хатка невелика, як у всіх селян, проте не така вбога, як більшість довкола. У будь-якій залі, де Роксана колись танцювала і співала, можна було б розмістити понад десяток таких хатинок. Навіть Змієголов запрошував Роксану до свого замку, і це попри свою зневагу до строкатих. Тоді її хотів чути і бачити кожен. Багаті купці, мірошник над річкою, бакалійник, який понад рік надсилав їй подарунки… Не один чоловік хотів із нею одружитись. Вони обсипали її прикрасами і коштовним убранням, пропонували величезні покої у будинках. Та Роксана залишилася зі строкатими, вона не стала шпільманкою, яка продала свій голос і тіло за крихту безпеки й постійний дім…

Але їй обридло мандрівне життя, вона захотіла дому, для себе і своїх дітей, бо жоден закон не захищав волоцюг, строкатих, жебраків і розбійників. Хто обікрав шпільмана, не боявся покарання. Хто наглумився над шпільманкою, без перешкоди вертався додому, а хто вбив чарівника, не боявся ката. Його вдова мала право бити тінь злочинця – лише тінь – на міському мурі. Та й за похорон мусила платити вдова. Строкаті стояли поза законом. Їх називали диявольською звабою, вони смішили, люди слухали їхні пісні та історії, дивилися на їхні фокуси, а ввечері замикали перед ними двері. Строкаті мусили жити за межами міст і сіл, за межами безпечних мурів. Їм заздрили через їхню свободу і ганили за те, що за гроші і хліб вони працюватимуть для будь-кого.

Небагато шпільманів утекли з вулиці і самотніх доріг. Роксані це теж вдалося.

Стайня біля хатинки, сарай, пекарня, подвір'я, посередині криниця, огороджений сад, щоб кури та кози не пошкодили молоді саджанці. На схилі за будинком десяток вузьких наділів. З деяких зібрали урожай, на інших височіли трави, обважнілі від власного соку. Запах з полів надавав ранковому повітрю гіркого і водночас солодкого присмаку.

Роксана стояла на колінах на найдальшому полі, посеред льону, живокосту й диких мальв. Схоже було, що вона вже довго поралася на полі, хоча ранковий туман ще стояв між деревами. Біля неї – хлопець семи-восьми років. Роксана розмовляла з ним, сміялася. Вогнерукий часто вишукував у пам'яті її обличчя, кожну його рису: її вуста, очі, високе чоло. З кожним роком пригадувати ставало важче, він докладав величезних зусиль, щоб пригадати, та образ втрачав чіткість. Час стер її обличчя, укрив порохом.

Вогнерукий зробив крок уперед і два назад. Він тричі хотів піти геть, зникнути так само безшумно, як і прийшов, та залишився. Вітер повіяв по кущах дроку, штовхнув його в плечі, наче підбадьорював. Вогнерукий зважився, розсунув гілки і рушив до поля.

Першим його побачив хлопець. З високої трави біля стайні встала гуска, заґелґотала і, розчепіривши крила, пішла на нього. Селянам заборонено тримати собак, це можна лише князям, але й гуска – надійний сторож, та й страху наганяє не менше. Вогнерукий ухилився від розчахнутого дзьоба. Він гладив сердиту сторожку по білій шиї, поки та не склала крила, мов свіжовипрасувану сукню, і мирно пошкандибала на своє місце в траві.

Роксана підвелася. Витерла руки об сукню і подивилася на нього, просто дивилася на нього. Волосся, зібране, як у селянки, але таке саме довге, пишне і чорне, хіба з'явилося кілька сивих пасом. Роксана була вбрана в коричневу, як земля, сукню – уже не кольорову, не таку, як раніше. Проте її обличчя – рідне, як небо, рідніше за його власне відображення.

Хлопець схопив граблі з таким похмурим, рішучим обличчям, наче звик захищати матір від дивних незнайомців. «Розумний хлопець, – подумав Вогнерукий, – не довіряє нікому, та й вже точно не такому порізаному обличчю, яке раптово з'являється з кущів».

Що сказати, коли вона запитає, де він був?

Роксана щось прошепотіла хлопцю, і той нерішуче опустив граблі. Очі ще й далі дивилися з недовірою.

Десять років.

Він часто зникав, ішов до лісу, в містечка на узбережжі, мандрував від села до села навколишніми пагорбами – мов лисиця, яка з'являється на хуторі лише коли бурчить у животі.

«Твоє серце – волоцюга», – говорила завжди Роксана. Інколи, коли вона переїжджала з іншими шпільманами, йому доводилося її шукати. Якийсь час вони жили разом у лісі, в покинутій вуглярні, тоді знову в наметі з іншими шпільманами. Вони навіть якось перезимували за міцними омбрійськими мурами. Але він завжди хотів іти далі. Коли народилася їхня перша донька і Роксана захотіла лишитися з іншими шпільманками біля мурів, він ішов сам. Він завжди повертався до неї і до дітей, на велике роздратування всіх тих багатих чоловіків, які крутилися навколо Роксани й хотіли зробити з неї порядну жінку.

Що вона думала всі ці десять років, коли його не було? Думала, як і Хмароходець, що він помер? Чи, може, що просто залишив її, без жодного слова, навіть не попрощавшись?

На Роксаниному обличчі він не побачив відповіді. Він бачив розгубленість, гнів… можливо, і любов. Можливо. Вона щось прошепотіла хлопцеві, взяла його за руку і потягла з собою. Роксана йшла повільно, наче стримуючи кроки. Вогнерукий хотів побігти їй назустріч, лишаючи позаду роки, але його сміливість зникла. Він як укопаний стояв і дивився на неї. Вогнерукий мав лише одне пояснення своєї відсутності, але вона не повірить.

За кілька кроків Роксана зупинилась, поклала руку хлопцеві на плече, але той зсунув її. Звичайно. Він не хотів, щоб рука матері нагадувала йому, що він ще малий.

Вона завжди так гордо виставляла підборіддя. Перше, що йому сподобалося в Роксані, – її гордість. Вогнерукий не стримав усмішки й опустив голову, щоб вона її не побачила.

– Як бачу, перед тобою ще й досі не встоїть жоден звір. Моя гуска проганяє всіх. – Коли Роксана говорила, в її голосі не було тієї сили і краси, яку вона випромінювала, коли співала.

– Так, усе, як і колись, – сказав він. – Попри всі ці роки.

Раптом він по-справжньому відчув, що повернувся додому. Те відчуття виявилось таке сильне, що йому обм'якли коліна. Вогнерукий був неймовірно щасливий, що знову бачив її – жахливо, страшенно щасливий.

«Спитай мене! – подумав він. – Спитай, де я був».

Але він не знав, як пояснити свою відсутність.

Роксана лише сказала:

– Здається, тобі добре велося там, де ти був.

– Так лише здається, – відповів Вогнерукий. – Я був там не з власної волі.

Роксана вдивлялася йому в обличчя, наче забула, як воно виглядає, і провела хлопцеві по волоссю. Волосся у сина чорняве, як і у матері, проте очі не Роксанині. Хлопець дивився на Вогнерукого так, ніби не приймав його.

Вогнерукий потер руки і шепотів пальцям вогненні слова, поки з них дощем не западали іскри. На кам'янистій землі розквітали квіти, червоні квіти, кожна пелюстка – полум'яний язичок.

Хлопець витріщився з сумішшю захвату і страху. Тоді присів і простягнув руку до вогняних квіток.

– Обережно! – попередив Вогнерукий, та вже було пізно. Хлопець знічено застромив обпечені пальці в рота.

– Отже, вогонь тебе ще також слухається, – сказала Роксана, і вперше він помітив усмішку в її очах. – Ти голодний? Ходи.

І мовчки пішла до хатинки. Хлопець і далі вдивлявся у вогняні квіти.

– Я чув, ти вирощуєш трави для цілителів. – Вогнерукий нерішуче зупинився у дверях.

– Так. Навіть Кропива в мене закуповується.

Кропива, маленька, як мохиня, постійно непривітна і неговірка, як жебрак без язика. Але кращої цілительки у цьому світі не знайдеш.

– Вона так само живе у старому ведмежому барлозі на краю лісу? – Вогнерукий нерішуче протиснувся у двері. Йому довелося втягнути голову. В кімнаті пахло свіжоспеченим хлібом.

Роксана поклала буханець на стіл, дістала сир, олію, оливки.

– Так, але буває там вона рідко. Вона все чудніша, тиняється по лісу, балакає з деревами і сама з собою, шукає рослини, яких іще не знає. Часом пропадає тижнями, тому люди частіше йдуть до мене. Кропива дечого мене навчила за ці роки. – Роксана не подивилась на нього. – Вона показала, як вирощувати на полі лісові трави. Конюшина метеликова, дзвіночки, червоні вітрогонки – з їхнього цвіту вогняні ельфи роблять свій мед.

– Я не знав, що вітрогонкою лікують.

– Нею й не лікують. Я її вирощую, бо вона мені когось нагадує. – Цього разу Роксана подивилась на нього.

Вогнерукий простягнув руку до оберемка трав під стелею, розтер висохлі квіти: лаванда, сховок для гадюк, але й допомагає від їхніх укусів.

– Трави ростуть тут, певно, тому, що ти їм співаєш, – сказав вогнедув. – Хіба ж не казали колись: як співає Роксана, навіть каміння розквітає?

Роксана відрізала шматок хліба, налила олії в мисочку.

– Я співаю тільки їм, – сказала вона. – І моєму сину.

Роксана підсунула Вогнерукому хліб.

– Їж. Учора спекла. – Вона повернулась і підійшла до вогню.

Вогнерукий умочив шмат хліба в олію і потайки роззирнувся. Два мішки з соломою, кілька ковдр на ліжку, лавка, стілець, стіл, горнятка, кошики, пляшки і мисочки, висушені оберемки трав під стелею, один біля одного (вони так завжди висіли в печері Кропиви), і скриня, на диво розкішна, як для цієї скупої кімнати. Вогнерукий добре пригадував того крамаря, який подарував її Роксані. Його слугам було важко нести скриню, по вінця завалену шовковими сукнями, вишитими перлами, рукави всіяні мереживом. Вони ще в скрині? На полі від них жодної користі.

– Я вперше пішла до Кропиви, коли захворіла Розана. – Роксана не оберталася. – Я нічого не знала, навіть як збити температуру. Кропива розповіла все, що знала, але нашій доньці нічого не допомагало. Тому я показала малу Болотяникові, але температура росла. Я відвезла її в ліс, до фей, але й вони не допомогли. Можливо, якби ти був з нами, вони й допомогли б. Але тебе не було.

Вогнерукий побачив, як Роксана витерла очі.

– Хмароходець розповів мені.

Він знав, це не ті слова, але кращих просто не знайшов.

Роксана кивнула і знову витерла очі.

– Люди кажуть, тих, кого любиш, бачитимеш і після їхньої смерті, – прошепотіла вона. – Вони приходитимуть до тебе вночі або у снах. Кажуть, наш смуток кличе їх назад, вони повертаються, та ненадовго… Розана не повернулась. Я ходила до жінок, які розмовляють з мертвими, палила трави, їхній запах мав повернути її. Ночами я лежала без сну, сподівалася, що вона повернеться… Але це все неправда. Дороги назад нема. Чи, може, ти знайшов цю дорогу?

– З царства мертвих? Ні. – Вогнерукий сумно всміхнувся. – Ні, так далеко я не був. Але повір мені, навіть там, де був, я шукав шлях до тебе…

Роксана довго дивилась на нього. Ніхто ніколи так на нього не дивився. Він знову шукав слова, які б пояснили, де він був, та не знаходив.

– Коли Розана померла… – Роксанин язик затнувся від цього слова, наче воно знову могло вбити доньку. – Коли вона лежала мертва на моїх руках, я заприсягнулася, що більше ніколи не буду така безпомічна, коли смерть захоче забрати близьку людину. Відтоді я багато чого навчилася. Можливо, сьогодні я б її вилікувала, а може, й ні.

Вони подивилися одне на одного. Цього разу Вогнерукий не ховав свій біль.

– Де ти її поховала?

Роксана кивнула в бік подвір'я.

– За хатою. Там, де вона завжди бавилася.

Вогнерукий повернувся до відчинених дверей, хотів принаймні подивитися на землю, під якою вона лежала, та Роксана стримала його.

– Де ти був? – прошепотіла вона і схилила чоло йому на груди.

Він провів рукою по її волоссю, пронизаному, мов павутинням, маленькими сивими пасмами, і сховав у ньому обличчя. Роксана домішувала померанцю до води, коли мила волосся. Запах повернув стільки спогадів, аж у голові запаморочилось.

– Дуже далеко, – сказав він. – Я був неймовірно далеко.

Він стояв і міцно тримав її, не міг повірити, що вона знову тут, не лише спогад, розмитий і нечіткий, а з плоті і крові… І не проганяла його.

Як довго вони так простояли, він не знав.

– А що зі старшою? Як справи в Бріани? – запитав він.

– Вона давно живе в замку, прислужує Віоланті, князівській невістці. Її всі називають Бридкою. – Роксана відійшла від Вогнерукого, провела по туго зібраному волоссю. – Бріана співає для Бридкої, доглядає її розпещеного сина і читає вголос. Віоланта до безтями закохана в книжки, але в неї поганий зір, тому сама вона читати не може. Читати треба потайки, князь невисокої думки про жінок, які читають.

– Бріана вміє читати?

– Так, сина я також навчила.

– Як його звати?

– Єган, як його тата. – Роксана підійшла до столу і провела рукою по квітах на столі.

– Я його знав?

– Ні. Він залишив мені цей хутір – і сина. Наш сарай підпалили, чоловік забіг досередини, щоб урятувати худобу, і вогонь з'їв його. Хіба не дивно: кохаєш двох чоловіків, одного вогонь оберігає, а другого він убив? – Роксана на мить замовкла. – Рудий Лис керував вогнепалими. За нього вони бушували ще гірше, ніж за Каприкорна. Баста і Каприкорн зникли тоді ж, коли і ти, ти знав це?

– Так, я чув, – пробурмотів він і не зміг відвести від неї очей. Яка вона неймовірно гарна, було боляче дивитися на її красу. Роксана підійшла до Вогнерукого, кожен її порух нагадував день, коли він уперше побачив її танець.

– Феї добре зробили свою справу, – сказала вона тихо і торкнулася його обличчя. – Якби я не знала, що сталося насправді, то подумала б, ніби хто намалював тобі рубці срібним олівцем.

– Дуже приємна неправда, – прошепотів Вогнерукий. Ніхто краще за Роксану не знав, звідки ті рубці. Вони не забудуть той день, коли Змієголов наказав їй танцювати і співати для нього. Каприкорн теж там був, з Бастою і рештою вогнепалих. Баста витріщався на Роксану, як кіт на масло. Він її постійно підстерігав, обіцяв золото і прикраси, погрожував і підлещувався. Та Роксана відмовляла, віч-на-віч і при свідках. Тоді Баста довідався, хто їй подобається. По дорозі до Роксани він підстеріг Вогнерукого. Два розбійники тримали Вогнерукого, а Баста різав йому обличчя.

– Після того як твій чоловік помер, ти не одружилася знову?

«Ну й дурень, – подумав він собі, – ревнуєш до мертвого».

– Ні. Єдиний чоловік на цьому хуторі – Єган.

Хлопець з'явився у відчинених дверях раптово – наче підслуховував і лише чекав, коли нарешті про нього згадають. Мовчки посунув повз Вогнерукого і сів на лавку.

– Квіти виросли, – сказав він.

– Ти обпік пальці?

– Трохи.

Роксана підсунула горнятко з холодною водою.

– Ось, застроми пальці. Як не допоможе, розіб'ю яйце. Білок найкраще помагає проти опіків.

Єган слухняно засунув пальці в горнятко і розглядав Вогнерукого.

– Йому що, ніколи не пече? – запитав він маму.

Роксана не втримала усмішку.

– Ніколи. Вогонь його любить. Він пестить й цілує його пальці.

Єган зиркнув на Вогнерукого, наче Роксана зрадила таємницю, що у венах Вогнерукого тече не людська, а феїна кров.

– Не вір, це неправда! – сказав Вогнерукий. – Звісно, вогонь мене кусає.

– Рубці на твоєму обличчі не від вогню.

– Ні.

Вогнерукий відламав ще трішки хліба.

– Ця Віоланта, – сказав він, – Хмароходець сказав, що Змієголов її батько. Вона теж ненавидить шпільманів?

– Ні. – Роксана провела по чорному волоссю хлопця. – Якщо Віоланта когось ненавидить, то лише батька, їй було сім, коли тато відіслав її в Омбру. Коли їй стало дванадцять, вона вийшла заміж за Козимо, а за шість років овдовіла. Тепер сидить у замку свого свекра і дбає про підданих, бо князь через тугу забув, що це таке. Віоланта милосердна до слабких. Жебраки, каліки, вдови з голодними дітьми, селяни, які не можуть сплатити податки, – всі йдуть до неї. Але Віоланта – жінка. В неї небагато влади, бо навіть по цей бік лісу всі бояться її батька.

– Бріана охоче живе в замку. – Єган витер пальці об штани і стурбовано подивився на почервонілі кінчики. Роксана занурила його руку у воду.

– Так, на жаль, – сказала вона. – Нашій доньці подобається вдягати поношений Віолантин одяг, спати в м'якому ліжку з балдахіном і слухати компліменти від вишуканого товариства. Але я не схвалюю такого, і вона це знає.

– Мене Бридка теж інколи забирає! – В Єгановому голосі вчувалася гордість. – Щоб я бавився з її сином. Він заважає їй і Бріані, коли та читає, з ним ніхто більше не хоче бавитися, бо він одразу кричить, якщо його зачепити. А якщо його переможеш, то кричить, що відрубає голову.

– Ти дозволяєш йому бавитися з князівським дітваком? – Вогнерукий кинув на Роксану схвильований погляд. – Князі ніколи не стануть тобі друзями, байдуже, скільки їм років. Хіба ти забула? Те саме стосується і їхніх дочок, а вже точно, коли Змієголов їхній тато.

Роксана мовчки пройшла біля Вогнерукого.

– Не треба мені нагадувати, які князі, – сказала вона. – Твоїй доньці п'ятнадцять років, вона давно не слухає моїх порад; можливо, вона послухається свого батька, хоча не бачила його десять років. Наступної неділі Тлустий князь святкує день народження внука. Піди туди, якщо хочеш. Після Воронових виступів вони дуже зрадіють доброму вогнедуву.

Роксана зупинилась на порозі.

– Ходи, Єгане! – сказала вона. – Ти не так вже й попік пальці. Ходи, в нас багато роботи.

Хлопець послухався і навіть не думав скаржитися. З порога він ще раз зацікавлено подивився на Вогнерукого і пострибав за мамою. Вогнерукий залишився сам. Він подивився на горщики біля вогню, на дерев'яні мисочки, веретено в кутку і скриню, яка розповідала про Роксанине минуле. Проста хатинка, не більша за вуглярню, але хатинка: те, що Роксана завжди хотіла. Їй ніколи не подобалося, що по ночах над нею лише небо. Навіть коли вогонь розпускав рясні квіти, щоб ті охороняли її сон.