Текст книги "Чорнильна кров"

Автор книги: Корнелія Функе

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 32 страниц)

Мортолина помста

Я не наважуюся, Не наважуюся написати:

Коли ти помреш.

Пабло Неруда. Небіжчиця

Здавалося, ніби на все те, що Реза ще мить тому бачила, наклалося зображення, просвітчасте, як тоноване скло: на бібліотеку Елінор, на корінці книжок, так старанно один до одного розставлені Даріусом. Усе це розплилося, а інше зображення стало виразнішим. Каміння проковтнуло книжки, а книжкові полиці перетворились на закіптюжені мури. Дерев'яна підлога Елінор поросла травою, а побілена стеля розмилася небом, вкритим темними хмарами.

Реза все ще обвивала Мо руками. Він був єдиним, хто залишився, і вона не випускала його, побоюючись знову втратити, як то вже було. Дуже давно.

– Резо? – Вона побачила переляк у його очах, коли він обернувся і збагнув, що вона прийшла з ним. Вона швидко затисла йому вуста долонею. Ліворуч довкола закопченого муру плівся каприфолій. Мо простягнув руку до листків, ніби пальці спочатку мали відчути те, що давно бачили його очі. Реза пригадала, що й вона тоді так само поводилася, що й вона все обмацувала, розгубившись від того, що прихований за літерами світ був такий справжній.

Якби Реза не чула слів із Орфеєвих вуст, то не впізнала б місце, куди Мортола наказала їх усіх зачитати. Каприкорнова фортеця виглядала інакше, аніж тоді, коли вона востаннє стояла на її подвір'ї. Раніше тут довкола були люди, озброєні чоловіки: на сходах, перед брамою і на мурі. Там, де зараз лежали лише обвуглені колоди, раніше була пекарня, а по той бік, біля сходів, вона разом з іншими служницями витріпувала настінні килими, якими Мортола наказувала прикрашати голі приміщення лише в особливих випадках.

Самих приміщень не було. Мури фортеці були зруйновані й чорні від вогню. Кіптява покрила каміння, неначе хто розфарбував його пензлем у чорний колір, а на подвір'ї (колись такому голому) тепер буяв деревій. Деревій любив обгорілу землю, він розрісся довкола, а там, де раніше вузькі сходи вели вгору до сторожової вежі, все поросло лісом аж до Каприкорнового прихистку. Молоді дерева вкоренилися поміж руїн, ніби тільки й чекаючи миті, щоб відвоювати місце, на яке претендувало людське помешкання. Голі віконні пройми поросли будяком, зруйновані сходи покрилися мохом, а плющ поповз угору аж до обгорілих пеньків, які залишилися від Каприкорнової шибениці. Реза бачила чимало повішених на ній чоловіків.

– Що це таке? – Мортолин голос відлунив від мертвих мурів. – Що це за жалюгідна руїна? Це не фортеця мого сина!

Реза впритул підійшла до Мо. Він усе ще був неначе очманілий, немов чекав миті, коли прокинеться і побачить замість каміння книжки Елінор. Реза знала з власного досвіду, що він відчуває. Цього разу їй уже не було настільки зле. Врешті-решт вона була не сама і розуміла, що відбулося. Та, здавалося, Мо забув усе: Мортолу, Басту, і чому вони його сюди привели.

Однак Реза не забула, її серце калатало, коли вона бачила, як Мортола, шпортаючись, продиралася крізь чагарник деревію до обвугленого муру і обмацувала каміння так, ніби проводила пальцями по обличчю свого померлого сина.

– Я цьому Орфеєві власноруч виріжу язика і йому ж подам його приправленим наперстянкою на обід! – вигукнула вона. – І це називається фортеця мого сина? Нізащо! – Роззираючись навсібіч, вона, як птах, нервово трясла головою.

Баста просто стояв, спрямувавши рушницю на Резу і Мо, і мовчав.

– Ну, скажи щось! – гаркнула на нього Сорока. – Скажи щось, дурню!

Баста нахилився і підняв з-під ніг іржавий шолом.

– А що тут скажеш? – пробуркотів він, насуплено жбурляючи шолом знову в траву і стусаючи його, від чого той покотився, брязнувши об мур. – Авжеж, це наша фортеця, чи ти навмисно не помітила козерога на мурі? Навіть дияволи все ще тут, хоча тепер вони мають вінки з плюща, а там навпроти – ще одне око, які Зарізяка полюбляв малювати на камінні.

Мортола вп'ялася в червоне око, на яке вказував Бастин палець. Потім пошкутильгала до залишків дерев'яних воріт, розколотих і зірваних із петель, ледь помітних у заростях ожини і кропиви в людський зріст. Вона мовчки стояла і роззиралась.

А Мо нарешті прийшов до тями.

– Про що вони говорять? – прошепотів він до Рези. – Де ми? Тут була Каприкорнова криївка?

Реза лише кивнула. А Сорока, зачувши його голос, оббігла все довкола і витріщилася на нього. Потому підійшла до нього, зашпорталася, ніби в неї запаморочилася голова.

– Так, це його фортеця, та Каприкорна тут нема! – загрозливо сказала вона тихим голосом. – Мого сина тут нема. Отже, Баста таки мав рацію. Він помер, тут і в іншому світі, помер, і від чого? Від твого голосу, твого клятого голосу!

Мортолине обличчя було до того сповнене ненависті, що Реза відвела б Мо куди завгодно, аби він був захищеним від цього погляду. Та позаду них не було нічого, крім кіптявого муру, на якому знов-таки вирізнявся Каприкорнів козеріг, з червоними очима та вогняними рогами.

– Чарівновустий! – Мортола приснула словом, немов отрутою. – Вбивчовустий тобі ліпше пасує. Твоїй донечці не стало духу промовити слова, які вбили мого сина, утім тобі – ти не вагався і миті! – Вона продовжила, мало не пошепки: – Я так чітко пригадую, немов це було вчора вночі, – як ти взяв у неї з рук папірця і відвів її вбік. А потім із твоїх вуст полилися слова, милозвучні, як і все, що ти кажеш, а коли ти закінчив, мій син упав замертво.

На якусь мить вона затисла пальцями рота, ніби намагаючись стримати схлипування. Коли вона знову опустила руку, її губи все ще тремтіли.

– Як… таке… може… бути? – вела вона далі тремтячим голосом. – Скажи, як так можна? Він же не належав до вашого хибного світу. Як же він міг там померти? Чи ти його власне для цього й заманив своїм чортовим язиком? – І знову вона відвернулася, стиснувши худорляві кулаки, і вирячилась на обвуглені мури.

Баста ще раз нахилився. Цього разу він підібрав наконечник стріли.

– Хотілось би знати, що тут трапилося! – пробурмотів він. – Я завжди казав, що Каприкорна тут вже нема, та де решта? Рудий Лис, Смолоїд, Горбань, Свистун і Зарізяка? Вони що, мертві? Чи засіли у в'язниці Тлустого князя? – Він занепокоєно поглянув на Мортолу. – Що маємо робити, якщо нікого з них нема, га? – Бастин голос нагадував голос хлопчика, який боїться темряви. – Чи ти хочеш, щоб ми жили, як кобольди, у печері, поки на нас не натраплять вовки? Ти вже забула про них, про вовків? А нічні жахи, вогненні ельфи, усяка погань… я про них не забув, так тобі конче захотілося повернутися до цього клятого місця, де за кожним деревом стовбичить по три привиди! – Він схопився за амулет, що теліпався у нього на шиї, проте Мортола не удостоїла його своїм поглядом.

– Замовкни вже! – сказала вона так різко, що Баста втягнув голову в плечі. – Скільки тобі ще разів казати: привидів не слід боятися? А щодо вовків, то ти ж маєш ножа? Якось упораємося. Навіть у їхньому світі вдавалося, а в цьому ми значно краще орієнтуємося. До того ж ми тут маємо могутнього друга, чи ти забув? Ми відвідаємо його, так, ми зробимо це. Але спершу я маю дещо владнати, дещо, що давно мала зробити.

І вона знову поглянула лише на Мо. Ні на кого більше. Потім повернулася, впевненим кроком підійшла до Басти і вихопила в нього з рук рушницю.

Реза схопила Мо за руку. Вона намагалася відтягнути його вбік, та Мортола надто швидко вистрелила. Сорока вміла поводитися з рушницею. Доволі часто вона стріляла у птахів, які скльовували насіння на її грядці, ще у Каприкорновому господарстві.

Кров розтікалася сорочкою Мо багряними, пурпуровими пелюстками. Реза почула власний крик, коли чоловік упав і лежав нерухомо, доки трава довкола нього не набула такого червоного кольору, як його сорочка. Вона кинулася на коліна, перевернула Мо і затисла долонями рану, немов могла зупинити кров, усю кров, що відбирала йому життя.

– Ходи вже, Басто! – почула вона Мортолин голос. – На нас чекає довгий шлях, а нам ще засвітла треба знайти затишне місце. Вночі ця хаща – неприємна місцина.

– Ти хочеш їх лишити тут? – Це був Бастин голос.

– Так, а чому ні? Знаю, що вона завжди тобі подобалась, та вовки подбають про них. Свіжа кров привабить їх.

Кров. Вона все швидше прибувала, а обличчя Мо було біле як сніг.

– Ні. Прошу, ні! – шепотіла Реза. У неї з'явився голос! Вона затисла пальцями тремтячі вуста.

– Поглянь-но. Голубка знову заговорила! – Зловтішний Бастин голос ледь долинав крізь шум у її голові. – Шкода лише, що він тебе вже не почує. Бувай, Резо!

Вона не оберталася. Навіть коли кроки віддалилися.

– Ні! – все ще чула вона свій шепіт. – Ні, – звучало немов молитва.

Вона відірвала смужку тканини від своєї сукні – якби ж хоч руки так не тремтіли – і притулила до рани. Її руки були мокрі від його крові та її сліз.

«Резо! – сварилась вона на себе. – Твої сльози йому не допоможуть. Пригадай! Що робили Каприкорнові хлопці, коли були поранені?» Вони припікали рани, але про це вона не хотіла навіть і думати. Ще була така рослина, з ворсистими листочками, зі світло-бузковим цвітом, дрібними дзвіночками, в які з гудінням заповзали джмелі. Шукаючи її, вона роздивлялася довкола, крізь пелену сліз, ніби в очікуванні дива…

Між вусиками каприфолію кружляли дві блакитношкірі феї. Якби Вогнерукий був тут, він би знав, як їх заманити. Він покликав би їх тихенько, переконав би їх дати трішечки їхньої слини або сріблястого пилку, який вони розтрушували зі свого волосся.

Реза знову почула власне схлипування. Замащеними кров'ю пальцями вона прибрала темне волосся з чола Мо, покликала його на ім'я. Він не міг померти, не тепер, не після всіх оцих років…

Знову і знову вимовляла вона його ім'я, прикладала йому пальці до вуст, відчувала його дихання, слабке і нестійке, ускладнене, немов хтось сидів на його грудях.

«Смерть, – думала вона, – це смерть…»

Шурхіт примусив здригнутися. Шелест кроків по м'якому листю. Невже Мортола передумала? Може, відправила по них Басту? Чи, може, вже прийшли вовки? Якби вона мала принаймні ножа. Мо завжди мав при собі ножа. Поквапливо вона занурила руку в кишеню штанів Мо, шукаючи держак…

Кроки наближалися. Так, це були кроки, безсумнівно людські кроки. А потім раптом усе стихло, загрозливо стихло. Реза відчула ручку ножа між пальцями. Поспіхом вона витягла ножа з кишені Мо, клацнувши, розклала його. Вона не наважувалася озирнутися, але врешті-решт таки обернулась.

Стара жінка стояла там, де колись була Каприкорнова брама. Поміж колонами вона здавалася маленькою, як дитя. Жінка мала наплічника і була вдягнена в сукню, немов сплетену з кропиви. Шкіра була засмаглою, обличчя зоране зморшками, як кора дерева. Вона мала сиве коротке волосся, як хутро куниці, у ньому заплуталося листя і реп'яхи.

Не промовивши і слова, вона підійшла до Рези. Ноги жінки були босі, але, здавалося, реп'яхи і будяки, які росли на подвір'ї зруйнованої фортеці, не заважали їй. Не поворухнувши і бровою, вона відсторонила Резу і схилилася над Мо. Стара холоднокровно зняла закривавлений клапоть, який Реза все ще притуляла до рани.

– Такої рани я ще не бачила, – відзначила вона таким хриплим голосом, ніби зрідка ним користувалася. – Що її викликало?

– Рушниця, – відповіла Реза. Було якось дивно знову використовувати язик замість рук.

– Рушниця? – Стара подивилась на неї, хитнула головою і знову схилилась над Мо. – Рушниця. Що ж це таке? – бурмотіла вона, обмацуючи засмаглими пальцями рану. – Авжеж, нову зброю вони винаходять швидше, аніж курча з яйця вилупиться, а мені мудрувати, як знову залатати те, що вони продірявлюють і розрізають. – Вона притулила вухо до грудей Мо, прислухалася і, зітхаючи, знову випросталася. – Ти маєш сорочку під сукнею? – різко запитала вона, не дивлячись на Резу. – Зніми її і розірви. Мені потрібні довгі смужки. – Потому вона дістала зі шкіряного мішечка на паску пляшечку і промокнула рідиною з пляшечки одну зі смужок, яку їй подала Реза. – Приклади до цього місця! – сказала вона і поклала їй в долоню тканину. – Рана жахлива. Можливо, доведеться різати або припікати її, але не тут. Удвох ми не зможемо його нести. Шпільмани мають тут неподалік табір для старих і хворих. Може, там я знайду підмогу. – Вона так спритно перев'язала рану, ніби все життя цим лише і займалася. – Зігрівай його! – звеліла вона, знову підвівшись і вдягнувши наплічника. Потім вказала на ножа, якого Реза впустила в траву. – Тримай його коло себе. Я намагатимусь повернутися до того, як прийдуть вовки. А якщо раптом тут з'явиться яка біла жінка, пильнуй, щоб вона на нього не дивилася і не шепотіла його ім'я.

Потому стара зникла, так само несподівано, як і з'явилася. А Реза стояла на колінах на подвір'ї Каприкорнової фортеці, приклавши руку до пов'язки, просяклої кров'ю, і дослухалася до подиху Мо.

– Чуєш? Мій голос повернувся, – шепотіла вона йому, – він ніби чекав на тебе тут. – Та Мо не поворухнувся. А його обличчя було таке бліде, ніби каміння і трава випили всю його кров.

Реза не знала, скільки минуло часу, коли позаду почула шепіт, незрозумілий і тихий, як дощ. Коли вона озирнулася, на зруйнованих сходах стояла вона, біла жінка – неясна постать, немов дзеркальне відображення у воді. Але Реза дуже добре знала, що означає її поява. Вона досить часто розповідала Меґі про білих жінок. Їх приваблювало лиш одне, скоріше, аніж кров приманює вовків: нестійке дихання, серце, що б'ється все слабше і слабше…

– Замовкни! – крикнула Реза до блідої постаті, нахиляючись над обличчям Мо, щоб захистити його. – Геть звідси, і не здумай дивитись на нього. Він не піде з тобою, не сьогодні!

«Вони шепочуть твоє ім'я, коли хочуть забрати з собою, – розповідав їй Вогнерукий. – Але вони не знають ім'я Мо! – розмірковувала Реза. – Вони не можуть знати його, тому що він не з їхнього світу!» Та вуха йому вона все одно затулила.

Сонце почало сідати. Воно безупинно тонуло за деревами. Між обгорілими мурами сутеніло, а бліда постать на сходах ставала виразнішою. Вона нерухомо стояла і чекала.

Ранок у день народження

Ні, без душевної рани я не залишу це місто…

Забагато уламків моєї душі розпорошені на його вулиці, та чимало дітлахів моєї журби голяка гасають між цих пагорбів.

Халіл Ґібран. Пророк

Меґі здригнулась уві сні – і прокинулась. Вона бачила сон, їй наснилося щось жахливе, та вона не знала, що саме. Залишився тільки страх, що нагадував поколювання в серці. Шум тиснув їй на вуха: крик і дзвінкий сміх, дитячі голоси, гавкання собак, рохкання свиней, удари молотка, вищання пилки. Вона відчула сонячний промінь на обличчі, а в повітрі пахло гноєм та свіжоспеченим хлібом. Де вона? Лише коли вгледіла Феноліо, котрий сидів за письмовим столом, то знову пригадала – Омбра. Вона в Омбрі.

– Доброго ранку! – Феноліо очевидно чудово спав. Він виглядав дуже задоволеним собою і світом. Ну звісно, хто має бути задоволеним світом, як не той, хто його заснував? Поряд з ним стояв скляний чоловічок, якого Меґі вчора побачила біля глечика з перами.

– Розенкварце, привітайся з нашою гостею! – сказав Феноліо.

Скляний чоловічок манірно вклонився у бік Меґі, взяв у Феноліо перо, з якого скрапувало чорнило, обтер його шматочком тканини і поставив назад до глечика з іншими перами. Потім схилився над тим, що написав Феноліо.

– Ах! Задля різноманітності цього разу пісня не про Сойку! – єхидно зазначив він. – Ви сьогодні понесете оце до замку?

– Авжеж! – поважно відповів Феноліо. – А зараз нарешті потурбуйся про те, щоб чорнило не розтеклося.

Скляний чоловічок крутив носом, немов щось подібне з ним уперше сталося, зачерпнув обома руками піску з миски, яка стояла біля пір'я, і майстерно, з розмаху сипнув дрібні крупинки на свіжосписаний пергамент.

– Розенкварце, скільки тобі повторювати? – гримнув на нього Феноліо. – Ти береш забагато піску і завеликий розмах. Так усе замаститься.

Скляний чоловічок струсив кілька піщинок з долонь і ображено схрестив руки.

– То зроби ліпше сам! – Його голос нагадав Меґі звук, який виникає, коли стукати нігтями по склу. – Так, хотів би побачити! – єхидно мовив він і поглянув на жилаві руки Феноліо з таким презирством, аж Меґі засміялася.

– І я б хотіла! – сказала вона, натягуючи сукню. Кілька сухих пелюсток із непрохідної хащі причепилися до неї, і Меґі подумала про Фарида. Чи знайшов він Вогнерукого?

– Чуєте? – Розенкварц привітно поглянув на неї. – Здається, вона розумна дівчинка.

– Ну, звісно, Меґі дуже розумна, – відповів Феноліо. – Нам довелося пережити дещо разом. Лише завдяки їй я тут сиджу і мушу пояснювати скляному чоловічкові, як сипати пісок на чорнило.

Розенкварц зацікавлено поглянув на Меґі, але не запитав, що значить загадкове зауваження Феноліо.

Меґі підійшла до бюрка і поглянула старому через плече.

– Твій почерк став розбірливіший, – зауважила вона.

– О, дякую дуже, – пробурмотів Феноліо. – Тобі видніше. Але ось, поглянь, ти бачиш розмазану літеру «П»?

– Якщо ви серйозно намагаєтесь мене зробити у цьому винним, – лунко мовив Розенкварц, – то я востаннє був вашим тримачем пера і негайно шукатиму писаря, в якого не муситиму працювати до сніданку.

– Ну, годі вже, годі, я не тебе звинувачую. Я розмазав «П», лише я! – Феноліо підморгнув Меґі. – Він швидко ображається, – довірчим тоном прошепотів він їй. – Його гордість вразлива так само, як і його кінцівки.

Скляний чоловічок мовчки повернувся до нього спиною, схопив тканину, якою чистив пера, і намагався витерти ще свіжу чорнильну пляму на своїй руці. Його кінцівки були не зовсім безбарвні, на відміну від скляних чоловічків у садку Елінор. Він увесь був ніжно-рожевий, як цвіт шипшини. Лише його волосся було дещо темніше.

– Ти ще нічого не сказав про нову пісню, – зауважив Феноліо. – Вона чудова, правда?

– Непогана! – відповів скляний чоловічок, не обертаючись, протираючи свої ніжки.

– Непогана? Це шедевр, ти, замурзаний тримачу пера кольору личинки! – Феноліо так сильно вдарив по бюрку, що скляний чоловічок, як жук, упав на спину. – Сьогодні ж піду на базар і придбаю собі нового скляного чоловічка, такого, що розумітиметься на певних речах і цінуватиме мої розбійницькі пісні! – Він відкрив продовгувату коробочку і дістав звідти сургучеву паличку. – Принаймні цього разу ти не забувся подбати про вогонь для опечатування? – пробурчав він.

Розенкварц ривком висмикнув йому сургуч із рук і підніс до запаленої свічки, що стояла поруч із глечиком з перами. З незворушним обличчям він притиснув розплавленим сургучевим кінчиком до пергаментного сувою, ще кілька разів помахав скляною ручкою над червоним тисненням і визивно поглянув на Феноліо, на що той поважно втиснув перстень, який носив на середньому пальці правої руки, у свіжий сургуч.

– «Ф» – як «Феноліо», «Ф» – як «фантазія», «Ф» – як «феєричний», – виголосив він. – Здається, готово.

– «Ф» – як «фрикадельки», мені наразі видалося б доцільнішим, – сказав Розенкварц, та Феноліо пропустив повз вуха це зауваження.

– Тобі до вподоби моя пісня для князя? – запитав він Меґі.

– Мені… не вдалося все прочитати через вашу сварку, – уникливо відповіла вона. Вона не хотіла ще більше засмучувати Феноліо повідомленням про те, що рядки їй видалися знайомими. – Навіщо Тлустому князеві такий сумний вірш? – запитала вона.

– Бо син його помер, – відповів Феноліо. – Сумні пісні одна за одною – це все, що він хоче чути після смерті Козимо. Як вони мені набридли! – Зітхаючи, він відклав пергамент на бюрко і підійшов до скрині, що стояла під вікном.

– Козимо? Козимо Вродливий помер? – Меґі не вдалося приховати розчарування. Реза стільки разів розповідала про сина Тлустого князя: що всі, хто його бачив, любили його, що сам Змієголов боявся його, що селяни приводили до нього своїх хворих дітей, бо вірили, що той, хто є гарним, як янгол, може лікувати будь-яку хворобу…

Феноліо зітхнув.

– Так, жахливо. Гіркий досвід! Ця оповідка вже не моя! Вона влаштовує, що їй заманеться!

– Знову починається! – простогнав Розенкварц. – Його оповідка. Я ніколи не зрозумію цих балачок. Може, вам варто сходити до цирульника, який лікує хворі голови.

– Мій любий Розенкварце, – лише заперечив Феноліо, – ці балачки, як ти це називаєш, просто-таки завеликі для твоєї маленької, прозорої голови. Але повір мені, Меґі знає напевно, що я кажу! – Він насуплено відчинив скриню і дістав звідти довге темно-синє вбрання. – Доведеться замовити нове, – пробурмотів він. – Так, насправді мушу. Це не одяг для чоловіка, чиї пісні співають по всій країні і котрому сам князь доручає римувати слова журби за сином! Поглянь лиш на рукави! Дірки, суцільні дірки. Тут побувала міль, попри лавандовий цвіт від Мінерви.

– Для бідного поета годиться! – мудро зауважив скляний чоловічок.

Феноліо поклав одяг назад до скрині й різко, з глухим звуком зачинив кришку.

– Слухай, – сказав він, – якось я пошпурю чимось важким у тебе!

Схоже, Розенкварца ця погроза не тривожила. Обидва сварилися про те про се, здавалося, у них була така гра, і вони очевидно забули про присутність Меґі. Вона відсунула полотнище вбік і виглянула з вікна. День обіцяв бути сонячний, навіть якщо над околишніми пагорбами ще туманіло. На якому з них мешкає шпільманка, у котрої Фарид хотів шукати Вогнерукого? Вона забула. Чи повернеться він, коли знайде Вогнерукого, чи просто поїде з ним, так як було востаннє, забувши про неї? Меґі намагалася не докопуватися, яке саме почуття викликають у неї ці думки. В її серці вже й без того достатньо збентеження, так багато, що ліпше б вона попросила у Феноліо дзеркало, щоб на хвильку побачити себе – знайоме обличчя в оточенні чужого, усього чужого, що хвилювало її серце. Натомість вона блукала поглядом по оповитих туманом пагорбах.

Як далеко простягнувся світ Феноліо? Лише доти, доки власне він його зобразив?

«Цікаво! – прошепотів він, коли Баста вивіз їх обох до Каприкорнового села. – Знаєш, а ця місцевість дуже схожа на одну з тих місцин, які я вигадав для „Чорнильного серця“!» – тоді власне він мав на увазі Омбру.

Пагорби довкола справді схожі на ті, на яких Меґі разом з Мо й Елінор рятувалися втечею, коли Вогнерукий визволив їх із Каприкорнової в'язниці, от лише ці здавалися зеленкуватіші, якщо це було можливо, більш утаємничені, немов кожен листочок усвідомлював, що під деревами мешкали феї і вогненні ельфи. А будинки і провулки, видимі з комірчини Феноліо, могли бути тими ж таки будинками і провулками із Каприкорнового села, якби не були набагато строкатіші і галасливіші.

– Поглянь-но на цю юрбу, сьогодні вони всі хочуть потрапити до замку, – сказав Феноліо в неї за спиною. – Потік торговців, селян, ремісників, багатих купців і жебраків – усі вони підуть туди святкувати день народження, заробити кілька монет або ж потратити гроші, щоб отримати задоволення і насамперед повитріщатися на мостивих добродіїв.

Меґі поглянула на фортечні мури. Мало не загрозливо вони височіли над іржаво-бурими дахами. Над баштами майоріли чорні прапори.

– Як давно помер Козимо?

– Майже рік тому. Я тоді власне переїхав до цієї комірчини. Уявляєш, твій голос переніс мене саме туди, звідки він із оповідки забрав Тінь: власне у серце Каприкорнової фортеці. На щастя, там панував повний безлад, бо чудовисько зникло, і жоден із паліїв не помітив старого, який раптом з дурним виразом обличчя з'явився посеред них. Я провів у лісі кілька жахливих днів і, на жаль, не мав такого кмітливого супутника, як ти, котрий вміє користуватися ножем, ловити кроликів і розкладати вогонь за допомогою кількох сухих гілляк. Але сам Чорний Принц мене врешті-решт підібрав – уявляєш, як я на нього вирячився, коли раптом побачив перед носом! Мені ніхто не видався знайомим із його людей, та визнаю, що завжди дуже неясно, якщо й взагалі, пригадую другорядних персонажів зі своїх оповідок… Та, хай там як, один із них привіз мене до Омбри, обідраного і без грошей. Але, на щастя, я мав перстень, який міг закласти. Ювелір дав мені за нього достатньо грошей, щоб я зміг оселитися у Мінерви, і все, здавалося, було гаразд. Так, просто-таки напрочуд. Оповідки приходили мені на думку одна за одною, давно вже такого не було, з мене просто виривалися слова. Та щойно я завоював славу першими піснями для Тлустого князя, тільки-но шпільмани захопилися ними, як Рудий Лис підпалив кілька подвір'їв унизу біля річки – і Козимо виступив у похід, щоб раз і назавжди покласти край банді. «Гаразд! – розмірковував я. – Чому б і ні?» Чи міг я припустити, що його вб'ють? Я мав такі чудові плани щодо нього! Він мав стати насправді великим князем – це було б блаженством для його підданих і нарешті увінчало б мою історію щасливим кінцем, бо він мав звільнити цей світ від Змієголова. Натомість банда паліїв убиває його у непрохідній хащі! – Феноліо зітхнув. – Спочатку його батько не хотів вірити у його смерть. Лице Козимо обгоріло, як і у решти загиблих, останки яких було віднайдено. Вогонь виконав свою роботу, та коли він не повертався й місяці потому… – Феноліо знову зітхнув і ще раз устромив руку до скрині, в якій лежав його одяг, поточений міллю. Він простягнув Меґі пару довгих вовняних панчіх блідо-блакитного кольору, шкіряні підв'язки і сукню з вилинялої темно-синьої тканини.

– Боюся, сукня буде завелика, вона належала середній Мінервиній доньці, – сказав він, – втім одяг, який ти маєш, треба негайно випрати. Панчохи закріпиш підв'язками, трішки незручно, але до цього звикають. Меґі, ти подорослішала, – сказав він, відвертаючись, щоб вона перевдягалася. – Розенкварце! Ти також відвернися.

Особливо гарно сукня таки не виглядала, і Меґі навіть тішилася, що Феноліо не мав дзеркала. Вдома останнім часом вона часто розглядала своє відображення в дзеркалі. Було дивно спостерігати, як змінюється тіло. Немов лялечка перетворюється на метелика.

– Готова? – запитав Феноліо і обернувся. – Ну от бачиш, непогано, хоча, звісно, така мила дівчинка заслуговує на кращу сукню. – Зітхаючи, він поглянув на самого себе. – Ну, я, напевно, краще в цьому так і лишуся, цей одяг принаймні не дірявий. Та що мені вже, в замку сьогодні кишітиме блазнями і шляхетними особами, так що нікому до нас обох не буде діла.

– Обох? Тобто? – Розенкварц відклав убік лезо, яким саме загострював перо. – Ви ж напевно візьмете мене з собою?

– Ти збожеволів? Хочеш, щоб я приніс назад уламки від тебе? Ні. Крім того, тобі ще доведеться заслуховувати поганий вірш, який я понесу князю.

Розенкварц бурчав, коли Феноліо зачинив за ними двері. Дерев'яні сходи, якими Меґі минулої ночі від утоми насилу піднялася, вели на обліплене будинками подвір'я, де на маленькому клаптику тіснилися загорода для свиней, дерев'яний заділ та овочева грядка. Вузенький потічок обминав усе це, двоє дітей сполохали порося на грядці, а жінка з малям на руках годувала зграйку худих курей.

– Чудовий ранок, правда, Мінерво? – обізвався Феноліо, поки Меґі нерішуче спускалася за ним слідом останніми сходинками.

Мінерва підійшла до підніжжя сходів. Дівчинка років шести вчепилася за її спідницю і недовірливо визирала на Меґі. Вона ніяково зупинилася. «Може, це помітно, – розмірковувала вона, – що я не звідси…»

– Обережно! – вигукнула до неї дівчинка, та поки Меґі зрозуміла, про що йдеться, щось смикнуло її за волосся. Дівчинка кинула грудочкою землі, і фея, лаючись, пурхнула з порожніми руками геть.

– Звідки ти така? – запитала Мінерва, знімаючи Меґі зі сходів. – Чи у вас там немає фей? Вони ж божеволіють від людського волосся, і зокрема від такого гарного, як твоє. Якщо ти не заколеш волосся, то скоро матимеш лису голову. Крім того, ти вже надто доросла для розпущеного волосся, чи хочеш, щоб тебе вважали шпільманкою?

Мінерва була невисока і розкішна, навряд чи вища за Меґі.

– Та ти ж суха, як тріска! – промовила вона. – Сукня тобі мало не сповзає з плечей. Я вшию її для тебе, сьогодні ж увечері. – І до Феноліо: – Вона поснідала? – запитала і похитала головою, побачивши його зніяковіле обличчя. – Невже ти забув нагодувати дівчинку?

Феноліо безпорадно підняв руки догори.

– Я старий чоловік, Мінерво! – вигукнув він. – Я забуваю про такі речі! Що за ранок сьогодні? Я насправді мав пречудовий настрій, але всі прискіпуються до мене. Розенкварц теж мене вже звів з розуму.

Мінерва у відповідь лиш віддала йому дитя і потягнула за собою Меґі.

– Що це за маля? – вигукнув Феноліо, йдучи за нею. – Тут що, без нього мало дітей гасає?

Немовля так серйозно вивчало його обличчя, ніби шукало в ньому щось цікаве, та врешті схопило його за носа.

– Це дитя моєї старшої доньки, – відповіла Мінерва. – Ти вже кілька разів його бачив. Ти став такий забудькуватий, що, напевно, доведеться ще раз представити тобі моїх власних дітей?

Деспіна та Іво, так звали дітей Мінерви. Хлопчик минулої ночі ніс попереду Феноліо смолоскипа, він усміхнувся до Меґі, коли та зайшла з його матір'ю до кухні.

Мінерва примусила Меґі з'їсти миску мамалиги і дві скибочки хліба з пастою, яка пахла оливками. Молоко, яке вона їй підставила, було до того жирним, що язик Меґі після першого ж ковтка став ніби ворсистим. Поки вона їла, Мінерва заколола їй волосся. Меґі сама себе не впізнала, коли вона підставила їй миску з водою, щоб та побачила своє віддзеркалення.

– Звідки в тебе ці чоботи? – запитав Іво. Його сестра все ще розглядала Меґі, як незнайому тваринку, яка забрела до їхньої кухні.

Справді, звідки? Меґі поквапно намагалася прикрити чоботи подолом сукні, але та була закоротка.

– Меґі прибула здалеку, – пояснив Феноліо, який прийшов по них до кухні й помітив її зніяковілість. – Ой, здалеку. Там навіть є люди з трьома ногами і такі, у яких ніс росте на підборідді.

Діти вирячилися спочатку на нього, а потім на Меґі.

– Припини, що ти знову верзеш? – Мінерва дала йому потиличника. – Вони ж вірять кожному твоєму слову. Колись отак зірвуться у пошуках усіх ненормальних місцин, про які ти розповідаєш, а я лишуся без дітей.

Меґі захлинулася жирним молоком. Вона зовсім забула про тугу за домівкою, та Мінервині слова повернули її назад і нагадали про нечисту совість. Уже п'ять днів вона була в дорозі, якщо правильно порахувала.

– Ти й твої оповідки! – Мінерва підсунула Феноліо горнятко молока. – Чи не досить того, що ти їм постійно розповідаєш розбійницькі історії? Знаєш, що мені вчора сказав Іво? Коли я виросту, то теж піду у розбійники! Він хоче бути, як Сойка! Що ти накоїв? Про мене, розповідай їм про Козимо, велетнів чи Принца і його ведмедя, але більше жодного слова про цього розбійника, зрозумів?

– Ну, гаразд, жодного слова більше, – буркнув Феноліо. – Але не звинувачуй мене, якщо хлопець підхопить одну з пісень про нього. Всі їх співають.

Меґі не розуміла жодного слова з того, про що вони говорили, але подумки вже була в замку. Реза розповідала їй про те, що там гнізда птахів так щільно розташовані на мурах, що пташине щебетання інколи заглушує шпільманський спів. А феї ніби також мають там гнізда блідо-сірого кольору, як камінь міського муру, бо занадто часто ласують людськими стравами, замість того, щоб, як їхні дикі сестри, споживати квіточки і ягідки. А ще нібито в садочку в дворі замку ростуть дерева, на які зазвичай натрапиш лише в непрохідній хащі, дерева, листя яких лопотить, наче хор із людських голосів, і безмісячними ночами віщує майбутнє; та слів ніхто не розуміє.