Текст книги "Чорнильна кров"

Автор книги: Корнелія Функе

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 32 страниц)

Зникла

Я прокинулась і зрозуміла, що він зник. Я відразу зрозуміла, що він зник. Коли когось любиш, тоді відчуваєш.

Девід Альмонд. Час місяця

Мо відразу зрозумів, що Меґі зникла. Він зрозумів це тієї миті, коли постукав у двері і йому відповіла тиша. Реза з Елінор накривали стіл до сніданку. Дзеленчання тарілок долітало до нього, але він його не чув. Він стояв перед зачиненими дверима й прислухався до свого серця. Занадто голосно воно стукало, занадто швидко.

– Меґі? – Він натиснув на клямку, проте двері зачинені. Меґі ніколи не зачиняла дверей на замок, ніколи.

Його серце калатало, наче хотіло його задушити. Тиша за дверима неймовірно знайома. Одного разу вона вже так в'їлася в його вуха, тоді, коли він кликав Резу. Десять років йому довелося чекати на відповідь.

Ще раз такого не треба. Прошу, не треба. Не Меґі.

Йому здалося, що він почув, наче за дверима шепоче книжка, проклята історія Феноліо. Йому здалося, він почув, як шелестять сторінки, ненаситно, мов вишкірені зуби.

– Мортимере? – Елінор стояла за ним. – Яєшня холоне. Що з тобою? – Вона стурбовано подивилася на нього і схопила за руку. – Що сталося? Ти блідий як смерть.

– У тебе є запасний ключ до кімнати Меґі?

Вона відразу зрозуміла, що сталося минулої ночі за зачиненими дверима. Вона стиснула його руку. Тоді без жодного слова розвернулася й побігла вниз по сходах. Мо притулився до зачинених дверей, але почув, як Елінор кличе Даріуса, як вона лається і шукає ключ. Мо втупився в книжки на поличках по всьому коридору. Реза з блідим обличчям вибігла сходами. Вона запитала його, що сталося, її руки пурхали, мов переполохані птахи. Але що він мав відповісти? Ти собі уявити не можеш? Хіба ти їй не достатньо часто про це розповідала?

Він ще раз натиснув на клямку, наче це могло щось змінити. Меґі списала всі двері цитатами. Зараз вони здалися йому магічними формулами, написаними дитячою рукою по білому лакові. Заберіть мене в інший світ! Заберіть! Я знаю, ви можете. Мій тато мені показував як. Дивно, що від такого болю серце не зупиняється. Але й десять років тому воно не зупинилося – тоді, коли літери проковтнули Резу.

Елінор відсунула Мо, в пальцях тремтів ключ. Вона нетерпляче встромила його в замок і роздратовано гукнула Меґі, ніби не знала, що за дверима сама тиша. Як тієї ночі, коли Мортимер навчився боятися власного голосу.

Мо зайшов до порожньої кімнати останнім. На подушці Меґі лежав лист. «Найдорожчий Мо…» Він не читав далі, не хотів бачити слів, що краятимуть серце. Коли Реза вихопила в нього листа, він шукав Фаридів аркуш, але його ніде не було.

«Ну й дурень же ти! – сказав він подумки. – Вона взяла аркуш із собою, вона ж тримала його в руці, коли читала». Лише за кілька років він довідався від Меґі, що Орфеїв текст був у кімнаті, в підручнику з географії. Якби він його знайшов, чи пішов би за Меґі? Ні, не пішов би. Ця оповідка придумала для нього темніший, важчий шлях.

– Можливо, вона просто втекла з тим хлопцем! Дівчата в її віці так чинять. Не те щоб я це розуміла, але… – Голос Елінор звучав, як у тумані.

У відповідь Реза простягла їй листа, який чекав на них на подушці.

Зникла. Меґі зникла. У нього більше немає доньки.

Чи повернеться вона, як її мати? Чи виловить її чийсь голос із моря слів? І коли? Через десять років, як і Резу? Вона вже буде доросла, він її не впізнає. Все розпливалося перед очима: шкільні речі Меґі на столі перед вікном, її одяг на бильці стільця, стерті від поцілунків пухнасті мордочки м'яких іграшок, Меґі вже засинає без них. Реза заплакала, беззвучно, її рука затулила німий рот. Мо хотів її втішити, але як? З усім цим розпачем у серці?

Він повернувся, відсунув убік сумного, як сова, Даріуса і пішов до себе в бюро. Там ці кляті записники штабелями лежали між його документами. Він скинув їх один за одним зі столу, наче міг змусити замовкнути слова, які зачарували його дитину. Слова, які, як щуролов з казки, виманили її в країну, куди він не зміг потрапити, коли шукав Резу. Мо здалося, наче йому знову сниться той поганий сон, але цього разу в нього немає навіть книжки, де можна шукати Меґі.

Коли він себе згодом запитував, як витримав до кінця дня, щоб не збожеволіти, то не пригадував. Він пам'ятав, що годинами блукав по садку Елінор, наче десь там серед старезних дерев, під якими Меґі любила читати, міг знайти свою доньку. Коли стемніло, він пішов шукати Резу і знайшов її в кімнаті Меґі. Вона сиділа на порожньому ліжку й дивилась на три створіннячка, що кружляли під стелею, наче шукали двері, крізь які залетіли. Меґі не зачинила вікно, але вони не полетіли геть. Чужа чорна ніч їх налякала.

– Вогняні ельфи, – сказали Резині руки, коли він сів біля неї. – Їх треба проганяти, коли вони сідають на шкіру, бо можуть обпекти.

Вогняні ельфи. Мо пригадав, що читав про них у тій книжці. Здається, на світі існує сама ця книжка.

– Чому їх троє? – запитав він. – Один замість Меґі, другий замість хлопця…

– Здається, куниця теж зникла, – сказали руки Рези.

Мо ледь стримав сміх. Бідолашний Вогнерукий, нещастя й далі його переслідує. Але Мо не співчував йому. Не цього разу. Без Вогнерукого не було б тексту на тому аркуші, а якби не було тексту, Мо мав би доньку.

– Як думаєш, їй там сподобається? – запитався він і поклав голову на Резині коліна. – Тобі там подобалося, правда ж? Ти їй постійно це казала.

– Мені дуже шкода, – говорили її руки. – Так шкода.

Та Мо зупинив її.

– Що ти таке кажеш? – сказав він тихо. – Це ж я приніс цю кляту книжку до хати, ти вже забула?

Вони мовчки дивились на бідолашних розгублених ельфів. Ураз ті вилетіли крізь вікно в цю чужу ніч. Їхні малесенькі червоні тільця зникли в темряві, як згасають іскри. Мо подумав, Меґі ж зараз теж іде крізь чорну ніч. Ця думка пішла за ним у його похмурі сни.

Непрохані гості

– Добре тим, у кого є серце, – казав він. – Воно підказує, що робити, а чого не треба, тож можна жити, нікого не кривдячи. А я безсердечний, і через це мушу бути дуже обережним.

Л. Френк Баум. Чарівник країни Оз

Коли Меґі пропала, в будинку Елінор знову оселилася тиша, але тепер в неї був інший присмак. Тиша віддавала смутком. Реза плакала, Мортимер мовчав, немов папір і чорнило проковтнули не лише його дочку, але й yсі слова на світі. Він багато часу проводив у майстерні, майже не їв і не спав, а на третій день схвильований Даріус прийшов до Елінор і сказав, що Мо пакує інструменти.

Коли захекана Елінор добралась до майстерні, Мортимер недбало кидав золоті печатки в ящик. До цього він брав їх у руки так обережно, наче вони були зі скла.

– Що ти, до чорта, робиш? – вимагала від нього пояснень Елінор.

– Ну, а що таке? – відповів він і взявся за приймальний ящик фальцювальної машини. – Я знайду собі іншу професію. Я більше не торкнуся жодної книжки, хай їм грець. Нехай вони іншим розповідають історії, і хай інші шиють їм одяг. Я більше бачити їх не хочу.

Коли Елінор покликала на допомогу Резу, та тільки похитала головою.

– Ясно, від них жодної користі! – констатувала Елінор за сніданком з Даріусом. – Як Меґі могла так учинити? Що вона собі думала? Розбила нещасним батькам серце! Може, хотіла раз і назавжди довести, що книжки – річ небезпечна?

Даріус у відповідь промовчав, як мовчав усі ці похмурі дні.

– Усі мовчать як риби! – накинулася на нього Елінор. – Нам треба щось зробити, щоб повернути дурнувате дівчисько! Будь-що. Адже це не так важко. Зрештою, під цим дахом живуть аж двоє Чарівновустих!

Даріус перелякано подивився на неї і мало не захлинувся чаєм. Даріус не вдавався до свого дару так давно, що той здавався йому лихим сном, про який не хотілося і згадувати.

– Гаразд, ти не читатимеш, – відрізала йому Елінор. О, цей переляканий погляд. Якби могла, вона б його добре трусонула. – Мортимер читатиме! Але яку книжку? Думай, Даріусе! Якщо ми хочемо повернути Меґі, мусить бути щось про світ чорнила, чи про наш світ. Я геть заплуталась. Можливо, ми самі щось напишемо, щось таке, ну… «Була собі відлюдькувата жінка середнього віку на ім’я Елінор. Вона любила лише свої книжки. Одного дня до неї переїхали її небога з чоловіком і донькою. Елінор це сподобалось, проте якось донька вирушила в дуже, дуже нерозумну подорож, і Елінор присягнула, що віддасть усі свої книжки, щоб лишень дитина повернулася. Вона спакувала їх усі у великі ящики, і коли поклала туди останню книжку, Меґі знову вийшла на…»

– Та не витріщайся так! – крикнула вона на Даріуса. – Я принаймні пробую! Ти ж і сам постійно кажеш: Мортимер – майстер, йому вистачить кілька речень!

Даріус поправив окуляри.

– Так, кілька речень, – сказав він м'яким, невпевненим голосом. – Але ці речення мусять описувати цілий світ, Елінор. З цих слів має лунати музика. Вони повинні щільно між собою переплітатися, щоб крізь них не провалився голос.

– Та ну! – відповіла Елінор грубо, хоча розуміла, що Даріус має рацію. Мортимер якось намагався їй пояснити. Він казав майже те саме: це велика таємниця, чому не кожна історія оживає. Проте вона не хотіла чути.

«Хай тобі біс, Елінор! – подумала вона. – Три біси, за всі ті вечори, коли ти собі з тією дурною дитиною уявляла життя серед фей, гномів і скляних чоловічків у іншому світі». Скільки тих вечорів було! А як часто вона сміялася з розгніваного Мортимера, коли той просовував голову крізь двері й запитував, чи не могли б вони бодай раз поговорити про щось інше, а не про непрохідні ліси та блакитних фей.

«Тепер принаймні Меґі знає все, що їй слід знати про цей світ, – подумала Елінор і витерла сльози. – Вона знає, що треба остерігатися Змієголова та його панцерних, що не варто заходити далеко в ліс, бо запевно зжеруть, роздеруть або розтопчуть. І що краще не дивитися вгору, коли проходитиме біля шибениці. Вона знає, що мусить вклонятися, коли повз неї проїжджатиме князь, і що їй ще можна розпускати волосся, тому що вона все ще дівчинка…» Прокляття, знову сльози! Елінор саме промокнула очі кінчиком блузки, коли це хтось подзвонив у двері.

Ще багато років вона лаятиме себе, що, перш ніж відчиняти, не подивилася, хто там. Звісно, вона думала, що перед дверима Реза або Мортимер. А хто ще? Дурепа Елінор. Дурепа, ах, яка ж ти дурепа, Елінор. Вона помітила помилку лише коли відкрила двері: перед нею стояв незнайомець.

Він був не дуже високий, добре вгодований, з блідою шкірою і таким самим блідаво-світлим волоссям. Очі за окулярами без оправи дивилися з легким здивуванням, майже невинно, як очі дитини. Незнайомець розтулив рота, та Елінор обірвала його на півслові.

– Як ви сюди потрапили? – гримнула вона на нього. – Це приватна власність. Ви що, не бачили вивіски на вулиці?

Він приїхав машиною. Нахабний йолоп просто собі заїхав на подвір'я. Елінор побачила біля свого пікапа запорошений темно-синій ґрат. Їй здалося, що біля водія сидить величезний собака. Ну і ще це.

– О, так, звичайно! – невинно усміхнувся незнайомець. Ця усмішка добре пасувала його дитячому обличчю. – Вивіску неможливо не побачити, і я прошу тисячу разів пробачення, пані Лоредан, за раптовий візит, та ще й без попередження.

В Елінор відняло мову. В цього кругловидого такий самий гарний голос, як і в Мортимера, глибокий і шовковистий, мов подушка. Він зовсім не підходив до круглого обличчя та дитячих очей. Складалося враження, ніби незнайомець проковтнув Чарівновустого і в такий спосіб привласнив його голос.

– Прибережіть вибачення на потім! – сказала Елінор грубо, коли минуло здивування. – Просто зникніть.

Елінор хотіла зачинити двері, але незнайомець усміхнувся знову (усмішка цього разу вже не така невинна) та всунув коричневого запорошеного черевика між двері.

– Пробачте, пані Лоредан, – сказав він м'яко. – Але я прийшов через книжку. Унікальну книжку. Звичайно, я чув, що ваша бібліотека гідна подиву, проте я запевняю, цього примірника у вас немає.

Книжку, яку він витягнув з-під світлої пом'ятої лляної куртки, Елінор впізнала відразу. Авжеж. Це єдина книжка, від якої її серце шалено стугонить, не через зміст, красу чи вартість. Ні. Ця книжка пришпорювала серце Елінор лише з однієї причини: Елінор боялась її, як злого звіра.

– Звідки вона у вас? – Але подумки вже й сама відповіла собі, проте запізно. Вона згадала, що розповідав хлопець. – Орфей! – прошепотіла вона і хотіла голосно закричати, щоб почув Мортимер, але перш ніж з її губ упав бодай звук, з-за кущів рододендрона прудко, мов ящірка, вислизнув чоловік і затулив їй рота.

– Ну, як життя, книгогризко? – промугикав він на вухо. Елінор часто чула цей голос у снах і щоразу ледь переводила подих. Навіть попри ясний день враження не поменшало. Баста грубо заштовхнув її в будинок. Звичайно, в нього в руці ніж. Елінор уявляла Басту радше без носа, ніж без ножа. Орфей повернувся й помахав пасажирам у машині. Не людина – шафа вилізла з неї, повільно обійшла машину й відчинила задні дверцята. Стара жінка вистромила ноги й схопила його руку.

Мортола.

Ще один постійний актор жахіть Елінор. Її темні панчохи ховали перебинтовані ноги. Вона покрокувала попід руку з Ґевалом до будинку Елінор. Мортола опиралась на паличку і шкандибала з таким лютим і рішучим виразом обличчя, наче проголошувала весь будинок своїм володінням. Від ворожого Мортолиного погляду коліна Елінор обм'якли. Проте вона робила все, що могла, щоб приховати свій страх. Тисячі моторошних спогадів виринули в її голові: про клітку з запахом сирого м'яса, освітлене пронизливими прожекторами подвір'я і про страх, жахливий страх…

Баста хряснув дверцятами за Мортолою. Він не змінився. Таке саме вузьке обличчя, мружить очі, навколо шиї теліпається амулет – захист від нещасть, які Баста передчував під кожною драбиною та за кожним кущем.

– Де решта? – накинулась на Елінор Мортола, а Ґевал у цей час з придуркуватим обличчям оглядав будинок. Було видно, що така кількість книжок його неймовірно здивувала. Він, певно, запитував себе, що робити з такою купою книжок.

– Решта? Я не знаю, про кого ви кажете… – Елінор здалося, що її голос на диво впевнений, коли мати на увазі напівмертву від страху людину.

Мортола войовниче висунула маленьке кругле підборіддя.

– Ти добре знаєш. Я кажу про Чарівновустого, його відьомську дочку і про служницю, яку він називає дружиною. Може, хай Баста спалить кілька твоїх книжок, чи покличеш самохіть?

«Баста? Баста боїться вогню! – хотіла заперечити Елінор, та змовчала. – Піднести сірника до книжки не дуже важко. Навіть Баста, який боїться вогню, зможе втнути таку дурню, та й Ґевал не виглядає на досить розумного, щоб чогось боятися. Треба їх затримати! – подумала Елінор. – Зрештою вони нічого не знають ні про майстерню в садку, ні про Даріуса».

– Елінор? – долетів Даріусів голос. Перш ніж вона промовила слово, в неї на роті знову опинилась Бастина рука. Вона чула, що Даріус, як завжди поспішливо, спускається по коридору.

– Елінор? – гукнув він ще раз. Тоді кроки затихли, раптово, як і його голос.

– Сюрприз! – замуркотів Баста. – Зрадів, Шепелявий? Давні друзі завітали в гості. – Ліва рука Басти була забинтована. Елінор це помітила лише коли він забрав пальці з її рота, і згадала про Щось, що шипіло. Якщо вірити Фариду, то воно прийшло з історії замість Вогнерукого.

«Шкода, що воно не зжерло цього ножолюба!» – подумала вона.

– Баста! – прошепотів Даріус.

– Так, Баста! Я прийшов би раніше, повір мені, але мене посадили за ґрати. Коли не стало Каприкорна, вони посміливішали, а раніше від страху рота не відкрили б. Та грець із ним. Зрештою вони мені зробили послугу, бо знаєш, кого до мене підсадили? Його справжнього імені я не дізнався, то називаймо його так, як він сам себе охрестив: Орфей! – Баста добряче вдарив Орфея по плечу, той аж подався вперед. – Друзяка Орфей! – Баста поклав руку на його плече. – Диявол щось добре собі замислив, коли зробив його моїм сусідом, а може, наша історія так за нами скучила, що сама його послала? Хай там як, ми гарно розважалися, правда?

Орфей не дивився на нього. Він ніяково поправляв куртку й роздивлявся книжкові полички.

– Чорт забирай, тільки-но подивіться на нього! – Баста штрикнув його ліктем. – Пояснюю йому, пояснюю, що в'язниць соромитись не треба, і вже точно не треба, якщо вони порівняно з нашими набагато зручніші. Розкажи їм, як я дізнався про твої безцінні таланти. Розкажи, як упіймав тебе вночі, коли ти вичитував того дурнуватого пса! Собаку він собі вичитав! Чорт забирай, я б придумав щось краще.

Баста хитро посміхнувся, а Орфей нервово поправив краватку.

– Цербер ще в машині, – сказав він Мортолі. – Йому не подобається там. Треба його забрати сюди!

Ґевал обернувся до дверей, він, напевно, любив тварин, але Мортола знервовано покликала його назад.

– Собака залишається в машині. Я цю тварюку терпіти не можу! – Скривившись, Мортола оглядала вестибюль Елінор. – Думала, твій будинок більший, – сказала вона з награним розчаруванням. – Я думала, ти багата.

– Вона багата! – Баста так різко обхопив Орфея за шию, що в того з’їхали окуляри. – Але всі гроші витрачає на книжки. Що ж вона нам заплатить за книжку, яку ми забрали у Вогнерукого? Як думаєш? – Він ущипнув Орфея за круглу щоку. – Так, ось цей наш товариш був гарною товстенькою наживкою для Вогнежера. Він виглядає як ропуха, але навіть Чарівновустого літери не слухаються краще, ніж його, про Даріуса можна навіть не згадувати. Запитайте Вогнерукого! Орфей відправив його додому, наче на світі не існує нічого легшого! Не те, щоб Вогнежер…

– Стули рота, Басто! – грубо перервала його Мортола. – Ти останнім часом багато говориш. Отож! – Вона нетерпляче стукнула палицею по мармурових плитах, якими Елінор так пишалася. – Де вони? Де решта? Я більше не перепитуватиму!

«Нумо, пані Лоредан! – подумала Елінор. – Збрешіть! – Але вона навіть рота не встигла відкрити, як почула скрегіт ключа в замку. – Ні! Ні, Мортимере! – просила вона подумки. – Лишайся за дверима! Йди з Резою назад у майстерню! Зачиніться там, але прошу, прошу, не заходьте!»

Марно. Мортимер відчинив двері, він обнімав Резу, і коли побачив Орфея, відразу завмер. Перш ніж він зрозумів, що сталося, Мортола махнула рукою, і Ґевал замкнув за ними двері.

– Привіт, Чарівновустий! – сказав Баста загрозливо м'яко і замахав ножем перед Мортимеровим обличчям. – А це наша прекрасна німа Реза? Ну, дуже добре. Одразу двоє одним махом. Немає лише маленької відьми.

Елінор побачила, як Мортимер на мить закрив очі, наче сподівався, що Баста і Мортола зникнуть, коли він їх розплющить. Але, звісно, не це його турбувало.

– Поклич її! – наказала Мортола і глянула на Мо пронизливим, сповненим ненависті поглядом.

Елінор аж перелякалась.

– Кого? – запитав Мортимер і не зводив погляду з Басти.

– Не вдавай, ніби ти дурніший, ніж насправді! – закричала Мортола. – Чи, може, хочеш, щоб Баста вирізав на обличчі твоєї дружини той самий візерунок, яким він прикрасив вогнедува?

Баста лагідно провів великим пальцем по блискучому лезу ножа.

– Якщо ти під відьмою маєш на увазі мою доньку, – хрипко відповів Мортимер, – то її тут немає.

– Ах, так? – Мортола пошкандибала до нього. – Обережно, Мортимере. Від безкінечної їзди в мене болять ноги, і я втрачаю терпець.

– Її тут немає! – повторив Мортимер. – Меґі зникла з хлопцем, у якого ви забрали книжку. Він попросив відвести його до Вогнерукого.

Мортола недовірливо примружила очі.

– Брехня! – вигукнула вона. – Як їй вдалося без книжки?

Та Елінор побачила сумнів на її обличчі.

Мортимер знизав плечима.

– Хлопець мав аркуш, який, за його словами, переніс Вогнерукого в інший світ.

– Але це неможливо! – Орфей ошелешено витріщився на нього. – Ви стверджуєте, що ваша донька зачитала себе в історію моїми словами?

– Ага, то ви цей Орфей? – непривітно глянув Мортимер. – Отже, я завдячую вам, що в мене більше немає доньки.

Орфей поправив окуляри і теж подивився на нього вороже. Тоді різко повернувся до Мортоли.

– Це той Чарівновустий? – запитав він. – Він бреше! Я впевнений! Він бреше! Ніхто не може зачитати себе в історію. Ні він, ні його донька, ні будь-хто інший. Я пробував сотні разів. Це неможливо!

– Так, – сказав Мортимер втомлено. – Я чотири дні тому теж так думав.

Мортола вдивлялася в Мортимерове обличчя. А тоді кивнула Басті.

– Зачини їх усіх у підвалі! – наказала вона. – І знайдіть дівчину. Обшукайте весь будинок.

Феноліо

– Я вправляюся в згадуванні, Найне, – промовив я. – В писанні, читанні і згадуванні.

– Ти і мусив би вправлятися! – відповів Найн різко. – Ти знаєш, що відбувається щоразу, як ти записуєш якусь річ? Щоразу, коли ти даєш чомусь ім'я? Ти позбавляєш його сили.

Кевін Крослі-Голанд. Артус. Магічне дзеркало

Коли стемніє, не так легко пройти до Омбри. Вартові перед міською брамою нікого не пускають, та Феноліо всіх їх знав. Для опецькуватого мурмила, який цієї ночі наставив на нього спис, він колись писав любовні вірші. І результат був вельми добрий. А судячи з того, як цей дурень виглядає, то він і надалі потребуватиме його послуг.

– Але до опівночі вернись, писако! – пробурмотів бридкий чолов'яга, перш ніж дозволив пройти. – Мене тоді змінює Тхоряка, і його не цікавлять твої оповідки, хоч його шикарнюча любка і вміє читати.

– Дякую за попередження! – сказав Феноліо, нагородив телепня вдаваною усмішкою і пішов. Наче він не знав, що з Тхорякою краще не жартувати! Живіт ще досі болить від удару списом. Феноліо намагався прослизнути повз брамника, використавши кілька добре складених фраз. Та Тхоряку не підкупиш, ні віршами, ні іншими письмовими дарами. Тхоряка хотів золота, а золота у Феноліо мало, принаймні не досить, щоб розтринькувати на вартових.

– До опівночі! – Він шпортався на крутій стежці і тихо лаявся. – Шпільмани ж тільки тоді й починають забави!

Син його господині ніс перед ним смолоскип. Іво дев'ять років, і він хоче відчути всі дива цього світу. Коли Феноліо йде до шпільманів, малий щоразу свариться з сестрою за честь нести смолоскип. Феноліо платив його матері кілька монет на тиждень за мансарду. За ці кошти Мінерва прала, готувала, латала одяг старого. А Феноліо розповідав її дітям казки на ніч і терпляче вислуховував, яким упертюхом часом буває її чоловік. Так, він добре влаштувався.

Хлопець поспішав. Малий не міг дочекатися, коли вони доберуться до кольорових палаток, там, де музика і світло багать заповнюють ліс. Він весь час докірливо озирався, наче Феноліо навмисне не поспішав. Що він собі думає? Що старець швидкий, як цвіркун?

Там, за селянськими хатинками, де земля така кам'яниста, що ніщо не хотіло рости, строкаті розбили табір. Відколи Омбрійський князь більше не слухав їхніх жартів і пісень, вони зупиняються тут рідше, але, на щастя, князівський онук не хоче святкувати свій день народження без чарівників. У неділю вони нарешті пройдуть крізь міську браму: вогнедуви і канатохідці, дресирувальники і кидії ножів, актори, блазні і шпільмани; вони співатимуть пісні Феноліо.

Феноліо охоче писав для строкатих: зухвалі, похмурі пісні, веселі або сумні історії – залежало від його настрою. Багато на цьому не заробиш. У шпільманів порожні кишені. Якщо він хоче заробити, треба писати князям або багатому купцеві. Але він хоче, щоб його тексти танцювали, щоб люди кривлялися, він хоче розповідати про селян і розбійників, простий народ, який не живе в замках і не їсть із золотих тарелів, тому він пише для шпільманів.

Минуло трохи часу, перш ніж вони звикли до Феноліо у таборі. Відколи мандрівні співці виконують пісні Феноліо, а їхні діти просять розповісти його історії, строкаті його не проганяють. Навіть ватажок запрошував посидіти біля вогнища. Цієї ночі він теж його запросив.

Шпільмани називають ватажка Чорним Принцом, хоча в ньому немає й краплини князівської крові. Принц добре піклувався про своїх строкатих. Вони вже двічі обирали його ватажком. Звідки все те золото для бідних і калік, про це, звичайно, краще не запитувати. Але Феноліо добре пам'ятав: Чорного Принца вигадав він.

«Так, їх усіх створив я!» – подумав він, коли музика залунала голосніше. Він створив Принца і прирученого ведмедя, який ходив за ним, як собака, Хмарохідця, який впав з канату, і ще багатьох інших, навіть двох князів, які вважали, що саме вони створюють правила гри в цьому світі. Феноліо бачив не всіх своїх створінь, але щоразу, коли хтось із них стояв перед ним у плоті й крові, його серце билося швидше. Він не завжди міг пригадати, чи герой вийшов з-під його пера, чи з'явився якось інакше…

Ось нарешті й кольорові палатки. Вони – як квіти серед чорної ночі. Іво майже біг. Назустріч на одній нозі стрибав брудний хлопчина з розтріпаним, як хутро приблудного кота, волоссям. Він задирливо вишкірився до Іво і на руках утік геть. Боже ж ти мій, ці шпільманські діти згиналися і перекручувалися, наче в їхньому тілі не було кісток!

– Ну, йди вже! – пробурмотів Феноліо, коли побачив благальний погляд Іво. Смолоскип старому вже не потрібен. Між палатками горіли кілька багать. Деякі з цих наметів – усього-на-всього натягнені між деревами брудні полотнища. Феноліо озирнувся і задоволено зітхнув. Хлопець пострибав геть. Саме так він уявляв собі чорнильний світ, коли писав його: кольоровий і гамірний, сповнений життя. Повітря пахло димом, смаженим м'ясом, чебрецем і розмарином, кіньми, собаками і брудним одягом, хвоєю піній та паленими дровами. Він обожнює цей запах! Він любив цей балаган і навіть цей бруд. Життя вирувало перед його носом, а не за зачиненими дверима. У цьому світі можна навчитися всього: як коваль вигинає в жаринах серп, фарбувальник змішує фарби, дубильник обробляє шкіру, швець кроїть шкіру для нової пари черевиків. На вулиці, в провулку, на площі або як тут, між убогих палаток, могло з'явитися все. І Феноліо, мов дитина, спостерігав за цим, навіть коли сморід від шкіри і фарбувального чана запирав йому подих. Цей світ йому неймовірно подобався, хоча не все йшло за його планом.

«Сам винен. Треба було написати продовження! – думав Феноліо і обережно прокладав шлях крізь натовп. – Я можу хоч зараз його написати і все змінити. Але треба читця!»

Звичайно, він шукав Чарівновустого, але даремно, нікого нема. Ні Меґі, ні Мортимера, ні партача Даріуса.

Феноліо був лише автором, який писав гарні тексти, і з того не дуже розкошував. А створені ним князі заправляють у його світі: гірше, ніж було, краще, ніж буде. Все це дуже неприємно!

Змієголов непокоїв його найбільше. Він сидів високо над морем на срібному троні в Сутінковому замку і заправляв землями на південь від хащі. Образ непоганий. Найпослідущий пес, живодер. Та негідники зрештою – основна складова сюжетів. Якщо їх, звичайно, можна контролювати. Для цього Феноліо і видумав Тлустого князя й Козимо Вродливого. Але цей князь охочіше сміявся з незугарних шпільманських жартів, аніж воював. Хто міг передбачити, що Козимо так швидко загине, а його батько сяде, мов недопечений пиріг?

«Не моя провина! – часто повторював собі Феноліо. – Не мої ідеї, не моя провина! Але воно все одно сталося. Таке враження, ніби якийсь писака замість мене продовжив оповідку, а творцю цього світу виділив роль бідного поета. Годі, припини! Насправді ти не бідуєш, Феноліо!» – подумав він, коли зупинився біля палатки, перед якою шпільман співав його пісню.

Ні, він не бідолаха. Все, що хотів слухати Тлустий князь, – то лиш жалобні пісні Феноліо про свого сина. Та й історії, які він писав для князівського внука Якопо, Бальбулюс – найвідоміший ілюстратор на весь цей світ – власноруч записував на найдорогоціннішому пергаменті. Ні, не все так кепсько!

Крім того, його тексти зараз у більшій безпеці серед шпільманів, ніж у книжках, де просто припадають порохом. Вільні, як птахи, – саме таке життя він уявляв для своїх текстів! Вони занадто могутні, щоб довіряти їх кожному дурневі в друкованому вигляді. Хто зна, що вони вчворять з його текстами. З цієї точки зору, те, що в цьому світі не було друкованих книжок, його заспокоювало. Тут їх писали від руки, і через це вони такі дорогі, тож і купують їх лише князі. Інші запам'ятовували тексти або слухали шпільманські розповіді.

Якийсь хлопчина шарпонув Феноліо за рукав. Весь плащ у дірках, з носа тече.

– Чорнильний ткачу! – Він витягнув шпільманську маску і поспіхом приклав її до очей. На потріскану шкіру наклеєно блідо-коричневе і блакитне пір'я. – Хто я?

– Гм! – Феноліо наморщив лоба, наче напружено думав.

Рот під маскою розчаровано скривився.

– Сойка! Звичайно, сойка!

– Авжеж! – Феноліо вщипнув його за маленький червоний ніс.

– Розкажеш нам сьогодні якусь нову історію про нього? Будь ласка!

– Можливо! Але мені здається, Сойчина маска розкішніша, ніж оця. Як думаєш? Слухай, може, понаклеюй ще трохи пір'їн?

Хлопець стягнув маску з голови і понуро її оглянув.

– Їх не так-то легко дістати.

– Пошукай біля річки. Навіть сойки остерігаються котів. Він хотів було йти далі, та хлопець його міцно тримав. У шпільманських дітей міцні рученята, хоча самі дітваки худющі.

– Тільки одну історію. Будь ласка, Чорнильний ткачу!

Ще двоє дітлахів вигулькнули біля нього, дівчинка і хлопець. Сповнені надії очі дивились на Феноліо. Так, історія про Сойку… Його історії про розбійників завжди були класнючі – навіть його внуки їх любили, там, у іншому світі. Та його оповідки про грабіжників, які він складав тут, були куди цікавіші. Їх можна почути скрізь. Неймовірні вчинки найсміливішого грабіжника, найвишуканішого і найбезстрашнішого Сойки. Феноліо добре пригадував ту ніч, коли він вигадав Сойку. Рука тремтіла від люті, коли він писав.

– Змієголов знову зловив шпільмана, – розказав йому Чорний Принц тієї ночі, – цього разу Горбуна. Вчора опівдні його повісили.

Горбун, його персонаж! Безневинний чолов'яга, який міг встояти на голові довше, ніж будь-хто інший.

– Що цей князь собі дозволяє? – кричав тієї ночі Феноліо, наче Змієголов міг його почути. – Я вирішую, кому в цьому світі жити, а кому вмирати, лише я, Феноліо!

І слова потекли на папір, люті й дикі, як розбійник, якого він придумав тієї ночі. Сойка уособлював усе те, про що так мріяв Феноліо у своєму світі: вільний як птах, безстрашний, вишуканий (часом і дотепний), забирає в багатих, віддає бідним, захищає слабких від свавілля сильних у цьому світі, де немає закону, який би їх захищав…

Знову хтось шарпонув Феноліо за рукав.

– Будь ласка, Чорнильний ткачу! Одну історію!

Настирливий, пристрасний слухач історій. Можливо, цей хлопчина стане відомим шпільманом.

– Ви розповідали, що Сойка вкрав у Змієголова його талісман! – прошепотів хлопчик. – Палець повішеного, що охороняє від Білих жінок. Ви ще казали, що тепер палець висить у Сойки на шиї.