Текст книги "Чорнильна кров"

Автор книги: Корнелія Функе

У підвалі Елінор

Книжкові полиці вгинаються, здіймаючись

вгору, Під тягарем тисяч поснулих душ.

Мовчки, повен надії:

Щораз, розгортаючи книжку,

Що розбуркаю ще одну душу.

Ши Хуань. Книжки

«Треба було зручніше обмебльовувати підвал!» – розмірковувала Елінор, спостерігаючи, як Даріус накачував помпою надувного матраца, якого він знайшов за стелажем з харчами. З другого боку, чи могла вона завбачити, що якогось жахливого дня муситиме спати у своєму підвалі, у той час, коли в її чудовій бібліотеці сидітиме якийсь Кругловидий в окулярах зі своїм слинявим псом і вдаватиме домовласника? Жалюгідна дворняга мало не зжерла фею, яка злетіла з Орфеєвого язика. Блакитна фея і жайворонок панічно пурхали, б'ючись об шибки. Оце і все, що він вичитав із книжки замість чотирьох людей!

– От і маєш! – урочисто заявив Орфей. – Двоє замість чотирьох! Вичитується щораз менше і менше. І, певно, мені таки колись вдасться не витягти звідти нікого.

«Самовдоволена мерзота! Ніби цікаво, кого він вичитав звідти. Реза і Мортимер зникли! Мортола з Бастою також… Хутко, Елінор, подумай про щось інше!»

Якби вона могла принаймні сподіватися, що найближчим часом хтось якоюсь мірою корисний постукає в двері її будинку! Але такий відвідувач, на жаль, – нездійсненна річ. Елінор ніколи не була дуже товариська, а паче не стала нею після того, як Даріус зобов'язався піклуватися про її книги, а Мо, Реза і Меґі переїхали до неї. Яке товариство їй ще було потрібне?

Щось підозріло засвербіло в носі. «Хибна думка, Елінор! – застерегла вона себе, ніби за останні години думала про щось інше. – З  ними все гаразд! – повторювала вона сама собі. – Ти б відчувала, якби з ними щось сталося. Хіба не так було в усіх оповідках? Якщо з кимось, кого любиш, щось трапляється, то відчуваєш щось подібне до поколювання в грудях?»

Даріус нерішуче всміхнувся до неї, а його нога невпинно натискала на повітронагнітач. Надувний матрац уже був схожий на гусінь, величезну, вщент розтоптану гусінь. Як вона спатиме? Вона ж сповзатиме додолу і падатиме на холодну цементну підлогу.

– Даріусе! – сказала вона. – Мусимо діяти! Ми ж не можемо просто так дозволити заперти нас тут, у той час, як Мортола…

«О Господи, як стара відьма дивилася на Мортимера. Не думай про це, Елінор! Просто не думай! І про Басту з його рушницею також. Чи про Меґі, яка самісінька блукає непрохідною хащею. Так, звісно, вона одна! Хлопця, напевно, давно розтоптав велетень…» Добре, що Даріус не знав, як безладно її проймали думки, як постійно їй на очі наверталися сльози…

– Даріусе! – Елінор шепотіла, бо напевно Ґевал вартував під дверима. – Даріусе, все залежить від тебе! Ти мусиш зачитати їх назад!

Даріус так енергійно трусив головою, що окуляри йому мало не сповзли на носа.

– Ні! – Його голос тремтів, як листя на вітрі, і його нога знову почала помпувати, немов не було нічого терміновішого, крім цього дурного матраца. Даріус раптом зупинився і затулив обличчя руками. – Ти ж знаєш, що трапляється! – почула Елінор його приглушений голос. – Ти ж знаєш, що з ними буде, коли я боюся. – Елінор зітхнула.

Так. Вона знала. Плескаті обличчя, ноги, що не згинаються в колінах, втрата голосу… і він, звісно, боявся. Напевно ще більше, ніж вона, бо Даріус знав Мортолу і Басту значно довше…

– Так. Ну гаразд. Ти маєш рацію, – пробурмотіла вона і з відсутнім поглядом почала совати на місце кілька консервних бляшанок: томатний соус, равіолі (не дуже смачні), червону квасолю. Мортимер любив червону квасолю. І знову засвербіло в носі.

– Гаразд! – сказала вона і рішуче відвернулась. – Тоді власне нехай Орфей і зробить це. – Як спокійно і стримано пролунав її голос! Так, вона була талановита актриса. Вже одного разу Елінор помітила за собою це, тоді у Каприкорновій церкві, коли теж, здавалося, все було втрачено… Якщо замислитися, того разу все виглядало навіть трохи гірше.

Даріус здивовано поглянув на неї.

– Не дивись на мене так, заради Бога! – прошипіла вона. – Я й сама не знаю, як ми можемо його спонукати до цього. Поки що.

Вона ходила туди-сюди, поміж стелажами, між консервами і банками.

– Він самовпевнений, Даріусе! – шепотіла вона. – Дуже самовпевнений. Ти бачив, як він мінився, коли збагнув, що Меґі вдалося те, що він роками даремно намагався зробити? Він напевно ж хотів би від неї дізнатися… – вона різко зупинилась і поглянула на Даріуса, – як їй це вдалося.

Даріус припинив помпувати.

– Так! Але для цього Меґі має бути тут.

Вони переглянулися.

– От ми це й зробимо, Даріусе! – прошепотіла Елінор. – Ми переконаємо Орфея вичитати Меґі, а потім вона вичитає з книжки Мортимера і Резу, тими ж словами, які він використав для неї! Ось так має бути! Так!

Вона знову забігала туди й сюди, як пантера з вірша, який вона так любила. От лише погляд її вже не був безнадійний. Вона мусила облаштувати все майстерно. Орфей розумний. «Ти теж розумна, Елінор, – промовляла вона до себе. – Просто спробуй!»

Вона не могла нічого з собою вдіяти, вона мусила знову думати про те, як Мортола дивилась на Мортимера. «А що, коли вже запізно, що, коли?.. Ні!»

Елінор випнула підборіддя, розправила плечі і впевнено покрокувала до дверей підвалу. Вона постукала долонею по лакованому в білий колір металу.

– Гей! – закричала вона. – Гей, Ґевале! Відчини! Я мушу поговорити з цим Орфеєм! І негайно.

Та за дверима і не поворухнулося – і Елінор знову опустила руку. На мить у неї промайнула жахлива думка про те, що обидва втекли і залишили їх зачиненими… А тут унизу немає навіть консервного ножа! Що за сміховинна смерть! Померти з голоду серед купи консервних бляшанок. Вона підняла вгору обидві руки, щоб знову потарабанити в двері, як почула кроки, що віддалялися вгору по сходах від підвалу до передпокою.

– Гей! – закричала вона так голосно, що Даріус за її спиною здригнувся від переляку. – Гей, ти, Ґевале, зачекай! Відчини! Я мушу поговорити з Орфеєм!

За дверима панувала тиша. Елінор сповзла на коліна просто під дверима. Вона відчувала, як Даріус підійшов до неї і несміливо поклав руку на плече.

– Він повернеться, – тихо сказав він. – Принаймні вони ще тут, правда? – Потім він повернувся до надувного матраца.

Та Елінор сиділа, притулившись спиною до холодних дверей підвалу, вслухаючись у тишу. Тут унизу не було чути не те щоб пташки, навіть якогось цвіркуна.

«Меґі вичитає їх, – думала вона. – Меґі їх поверне! Та що, як її батьки вже давно?.. Хибна думка, Елінор. Хибна».

Вона заплющила очі й чула, як Даріус помпував матраца.

«Я б відчула! – думала вона. – Так, власне. Я б відчула, якби з ними щось сталося. В усіх оповідках так про це написано, не можуть же всі вони брехати!»

Табір у хащі

Мені здавалося, що чув промову в кожнім цоканні його:

Я страшно хворий, хворий, хворий;

О смерте, хутко позбав мене болю, болю, болю.

Френсіс Корнфорд. Годинник

Реза не знала, як довго вона там просиділа, просто сиділа у напівтемній печері, яка служила шпільманам місцем для сну, і тримала Мо за руку. Шпільманка приносила їй щось поїсти, та забігало дитя, притуляло вухо до стіни і слухало, що вона тихо розповідала Мо: про Меґі з Елінор, Даріуса, бібліотеку і книжки, його майстерню, в якій він їх лікував від хвороб і ран, таких самих страшних, як і в нього… Якими дивовижними, напевно, здавалися шпільманам її історії з іншого, ніколи не баченого світу. І яким дивовижним, напевно, їм спочатку здавалося те, що вона розмовляла з кимось, хто так нерухомо лежить із заплющеними очима, ніби ніколи більш не відкриє їх.

Стара повернулась до Каприкорнової фортеці з трьома чоловіками, п'ятою була біла жінка, яка саме з'явилася на сходах. Шлях був не дуже довгий. Коли вони увійшли до табору, Реза побачила поміж дерев вартових, які охороняли калік, старих, жінок з дітьми і тих, хто просто спочивав від неспокійного мандрівного життя.

– Від Принца, – мовив шпільман, коли Реза запитала, звідки їжа й одяг для всіх цих людей. А коли вона запитала, якого Принца він має на увазі, у відповідь чоловік поклав їй на долоню чорний камінь.

Вони звали її Кропивою, стару, яка так несподівано з'явилася біля брами Каприкорнової фортеці. Кожен поважав її, але й остерігався. Реза мусила їй допомогти, коли вона припікала рану Мо. Їй все ще було моторошно, коли вона згадувала про це. Потому Реза допомогла старій перебинтувати рану, запам'ятавши всі її вказівки.

– Якщо за три дні він ще дихатиме, то, можливо, виживе, – сказала вона, перш ніж знову залишити Резу саму в печері, яка захищала від диких тварин, сонця і дощу, але не від темних сумнівних думок і страху.

Три дні. Надворі то сутеніло, то знову світало, розвиднялося, а потім знову смеркалося, і щоразу, коли Кропива знову приходила і схилялася над Мо, Реза у розпачі шукала на її обличчі бодай краплю надії, та обличчя старої лишалося безвиразне. Дні пролетіли, і Мо дихав, але зовсім не хотів розплющувати очей.

У печері пахло грибами, улюбленою стравою кобольдів, напевно, раніше тут господарювала ціла їхня ватага. Зараз запах грибів змішався з запахом сухого листя, шпільмани притрусили холодну підлогу печери листям і пахучими травами. Кмином, лабазником, маренкою… Реза розминала сухе листя між пальцями, охолоджуючи чоло Мо, яке вже давно не було холодне, а гаряче, таке гаряче… Запах кмину нагадав їй одну оповідку про фею, яку він їй читав, страшенно давно, коли ще не знав, що його голос може виманити когось із книжки, когось на кшталт Каприкорна. «Не бери додому дикого кмину, – було написано там. – Він приносить нещастя». Реза викинула цупкі стебла і витерла руки об сукню.

Якась жінка знову принесла їй поїсти і посиділа недовго біля неї, мовчки, немов хотіла втішити своєю присутністю. Невдовзі після того заходили ще троє чоловіків, та вони зупинялися при вході до печери і спостерігали за нею і Мо здалеку. Розмовляли вони один з одним пошепки.

– Чи ми тут бажані гості? – запитала Реза Кропиву під час чергових невелемовних відвідин. – Мені здається, вони говорять про нас.

– Нехай собі говорять! – мовила стара. – Я розповіла їм, що на вас напали розбійники з битого шляху, та, звичайно, їм цього не досить. Гарна жінка, чоловік із дивною раною, звідки вони тут? Що трапилося? Вони допитливі. Розумно було б з твого боку запобігти, щоб інші побачили рубець на його руці.

– Чому? – Реза поглянула на Кропиву.

Стара подивилась на неї так, немов хотіла віднайти очима її серце.

– Ну, якщо ти цього й насправді не знаєш, то нехай краще так і залишиться, – зрештою сказала вона. – І нехай собі говорять. Хіба вони мають чим іншим серйозним себе зайняти? Дехто приходить сюди, щоб дочекатися смерті, решта – тому що життя лише починається, хтось тільки й живе історіями, які хтось розповість. Канатохідці, вогнедуви, селяни, князі – всі вони однакові – плоть, кров і серце, яке знає, що колись припинить битися.

Вогнедуви. Резине серце тенькнуло, коли Кропива вимовила це слово. Звісно. Чому вона раніше не подумала?

– Перепрошую! – сказала вона, коли стара стояла при вході до печери. – Ти ж, напевно, знаєш багатьох шпільманів. Чи є серед них той, який зветься Вогнеруким?

Кропива повільно повернулася, немов вирішуючи, чи хоче відповідати.

– Вогнерукий? – зажурено мовила вона нарешті. – Ти навряд чи знайдеш шпільмана, який би не знав його, та багато років його ніхто не бачив. Хоча ходять чутки, ніби він повернувся…

«Так, він повернувся, – думала Реза, – і він мені допоможе, як я допомагала йому в іншому світі».

– Я мушу надіслати йому звісточку! – Вона сама чула відчай у своєму голосі. – Прошу.

Кропива дивилась на неї без жодного поруху на засмаглому обличчі.

– Хмароходець зараз тут, – насамкінець сказала вона. – Йому знову болить нога, але щойно йому стане краще, він знову піде далі. Запитай його, чи він порозпитує задля тебе і візьме твою звісточку.

Потому вона пішла.

Хмароходець.

Надворі знову стемніло, і разом із темрявою до печери прийшли чоловіки, діти і жінки та полягали спати на листя – осторонь від неї, немов нерухомість Мо була чимось заразним. Одна з жінок принесла їй смолоскипа. Він малював мерехтливі тіні на скелястих стінах, які гримасували і гладили чорними пальцями бліде обличчя Мо. Білі жінки не уникали вогню, хоча й обожнювали і водночас боялись його. Знову і знову вони з'являлися в печері, немов тьмяні віддзеркалення свічад, немов туманоликі. Вони підходили ближче і знову зникали, напевно, їх проганяв терпкий запах листя, яке Кропива розклала довкола постелі Мо.

– Воно їх відганятиме, – сказала стара жінка. – Але пильнувати все одно треба.

Дитя плакало уві сні. Мати, втішаючи, погладила йому волосся, і Реза подумала про Меґі. Сама вона зараз чи хлопець іще з нею? Чи щаслива вона, чи сумна, хвора, чи здорова? Як часто вона запитувала себе, ніби сподіваючись колись і звідкись отримати відповідь…

Якась жінка принесла їй свіжої води. Реза вдячно всміхнулась їй і запитала про Хмарохідця.

– Йому до вподоби спати просто неба, – сказала вона, вказуючи назовні.

Реза давно не бачила жодної білої жінки, проте збудила одну зі шпільманок, які запропонували змінити її вночі. Потому, переступаючи через сплячих, вийшла надвір.

Місяць світив крізь щільний листяний дах яскравіше за будь-який смолоскип. Кілька чоловіків сиділи навколо вогню. Реза нерішуче підійшла до них, у сукні, яка навіть не пасувала до тутешніх умов, яка навіть для шпільманки вважалася закороткою, бо не доходила до кісточок, і до того ж була подерта…

Чоловіки витріщились на неї, недовірливо і допитливо.

– Чи є серед вас Хмароходець?

Невисокий худорлявий чоловік, беззубий і напевно набагато молодший, аніж виглядав, штовхнув ліктем у бік шпільмана, що сидів поруч із ним.

– Чому питаєш? – Обличчя було привітне, а погляд насторожений.

– Кропива каже, він може передати від мене звісточку.

– Звісточку? Кому? – Він витягнув ліву ногу, потер коліно так, наче те йому боліло.

– Він – вогнедув. Вогнерукий його ім'я. Його обличчя…

Хмароходець провів пальцем по щоці.

– …Три рубці, я знаю. Що ти хочеш від нього?

– Я хочу, щоб ти відніс йому оце! – Реза опустилася на коліна біля вогню і залізла до кишені своєї сукні. Трохи паперу й олівця вона завжди мала при собі, роками вони замінювали їй язика. Тепер її голос повернувся, та для звістки Вогнерукому дерев'яний язик був корисніший. Тремтячими руками вона почала писати, не зважаючи на недовірливі очі, які стежили за її рукою, ніби вона робила щось заборонене.

– Вона вміє писати, – зауважив беззубий.

В його голосі прозвучав осуд. Колись давно, дуже давно, Реза сиділа на базарах, у місцинах по той бік хащі, у чоловічому одязі, з коротко постриженим волоссям, бо не знала іншого способу заробити на хліб – письмо заборонено жінкам у цьому світі. Покаранням було рабство, і Реза стала Мортолиною рабинею, бо саме вона знайшла її маскування та отримала дозвіл взяти її з собою до Каприкорнової фортеці як винагороду.

– Вогнерукому буде нелегко прочитати це, – спокійним голосом заявив Хмароходець.

– Ні, він зможе. Я його навчила.

Як недовірливо вони подивились на неї! Літери. Загадкові речі, інструмент для багатих, задумані не для чарівників і, певно ж, не для жінок…

Лише Хмароходець усміхнувся.

– Ви тільки погляньте. Вогнерукий вміє читати, – сказав він тихо. – Гаразд, але я не вмію. Отже, скажи мені краще, що ти написала, щоб я передав йому ще і на словах, у разі, якщо лист загубиться. З написаними словами це може легко трапитися, набагато легше, ніж з тими, що в голові.

Реза поглянула Хмарохідцеві в обличчя. «Ти надто довірлива до незнайомих людей», – як часто Вогнерукий казав їй це, та який вибір вона мала? Реза тихо повторила те, що написала:

– «Любий Вогнерукий! Я з Мо у шпільманському таборі, в непрохідній хащі. Мортола і Баста привели нас сюди, а Мортола… – Її голос відмовив їй, коли вона промовляла це, – Мортола стріляла в Мо. Меґі також тут, я не знаю, де саме, але прошу, знайди її і приведи до мене! Подбай про неї, як намагався оберігати мене. Та остерігайся Басти! Реза».

– Мортола? Чи не так звали оту стару, що бешкетувала у паліїв? – Шпільманові, який про це запитав, бракувало правої руки. Злодій. За крадіжку хліба позбавляли лівої, а шматка м'яса – правої руки.

– Так, кажуть, вона отруїла більше людей, ніж у Змієголова волосся! – Хмароходець підкинув дровеняку ближче у вогонь. – А Баста тоді порізав Вогнерукому обличчя. Він не зрадіє, почувши обидва імені.

– Але ж Баста помер! – вставив беззубий шпільман. – І про стару те саме казали!

– Розповісте про це дітям, – сказав котрийсь, що повернувся до Рези спиною, – щоб вони краще засинали. Такі, як Мортола, не вмирають. Вони самі вбивають.

«Вони мені не допоможуть! – подумала Реза. – Ні, після того, як почули обидва імені». Єдиний, хто дивився на неї до певної міри привітно, був чоловік, одягнений у червоно-чорні кольори вогнедувів. А Хмароходець усе ще розглядав її, ніби не знав, що й думати про неї та про її звістку. Та зрештою він мовчки забрав у неї з рук листа і заховав до торбини, яку носив на паску.

– Гаразд, я передам Вогнерукому твоє повідомлення, – сказав він. – Я знаю, де він.

Він їй допоміг. Реза не могла в це повірити.

– Дякую тобі. – Вона знову підвелася, хитаючись від утоми. – Як гадаєш, коли він отримає звістку?

Хмароходець потер коліно.

– Спочатку треба підлікувати ногу.

– Звісно. – Реза проковтнула слова, якими хотіла благати про терміновість. Тільки не підганяти, бо ще передумає. Хто тоді шукатиме для неї Вогнерукого? Дровеняка розтріскалася в полум'ї і посипала розжарені іскри їй до ніг. – Не маю чим тобі заплатити, – сказала вона, – та, може, візьмеш ось оце. – Вона зняла з пальця обручку і простягнула її Хмарохідцеві. Беззубий так жадібно розглядав золоту прикрасу, ніби сам охоче потягнувся б до неї рукою, та Хмароходець похитав головою.

– Ні, забудь про це, – сказав він. – Твій чоловік хворий, віддавати обручку – приносить нещастя, чи не так?

Нещастя. Реза поквапливо натягнула каблучку назад на палець.

– Так, – пробубоніла вона. – Так, ти маєш рацію. Дякую тобі. Я тобі дуже дякую!

Вона зібралася йти.

– Гей, ти! – Шпільман, який тоді відвернувся від Рези, поглянув на неї. На правій руці він мав лише два пальці. – Твій чоловік… він має темне волосся. Темне, як кротяче хутро. І він високий, дуже високий.

Реза розгублено поглянула на нього.

– Так?

– А ще рубець. Саме там, як у піснях. Я бачив його. Кожен знає, звідки він у нього: Пси Змієголова вкусили його туди, коли він полював на дичину поблизу Сутінкового замку і забив одного з оленів, білого оленя, якого вбити має право лише Змієголов.

Про що він каже? Реза пригадала слова Кропиви: «Розумно було б з твого боку запобігти, щоб інші побачили рубець на його руці».

Беззубий сміявся.

– Послухайте-но Двопалого. Він вважає, що там у печері лежить Сойка. Відколи це ти віриш у дитячі казки? Може, ще і його пір'яна маска з ним?

– Звідки мені знати? – гиркнув Двопалий. – Чи я його сюди привів? Та я вам кажу, це він!

Реза відчула, як пильно розглядає її вогнедув.

– Я не знаю, про що ви кажете, – мовила вона. – Я не знаю ніякого Сойки.

– А, он як? – Двопалий схопив лютню, яка лежала поруч із ним у траві. Реза ще ніколи не чула такої пісні:

 
Стережися, княже, хай тобі не йметься,
Бо це Сойка спокій твій давно украв.
Він волосся має темне, мов в крота.
Маску надягає, пір'ям прикриває
І убивць до суду притягає
Сойка, що його мечами не уб'ють,
Що його собаки не цькують,
Що ніколи не буває, де його шукають,
Й відлітає,
Коли ворог його проклинає.
 

Як вони всі витріщилися на неї! Реза відступила крок назад.

– Я мушу повертатись до свого чоловіка, – сказала вона. – Ця пісня… не має нічого спільного з ним, повірте мені.

Вона спиною відчувала їхні погляди. «Забудь про них, Резо! – подумала вона. – Вогнерукий отримає твоє повідомлення, решта не має значення».

Жінка, яка зайняла її місце, мовчки підвелася і знову лягла до інших людей. Реза настільки знесиліла, що ледь трималась на ногах, опускаючись на коліна на вкриту листям долівку. Знову виступили сльози. Вона витерла їх рукавом, занурила обличчя в тканину, яка пахла чимось настільки знайомим… будинком Елінор… старою канапою, на якій вона сиділи з Меґі та розповідала їй про цей світ. Реза схлипувала так голосно, що боялася збудити когось. Вона затисла рукою вуста.

– Резо? – Це було щось подібне до шепоту.

Вона підвела голову. Мо дивився на неї. Він дивився на неї.

– Я чув твій голос, – шепотів він.

Реза не знала, що їй робити: сміятися чи плакати. Вона схилилась над ним, цілуючи його обличчя. Сміялась і плакала.