Текст книги "Чорнильна кров"

Автор книги: Корнелія Функе

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 32 страниц)

– Казав? – Феноліо підвів густі розпатлані брови. Це завжди виглядало дуже ефектно. – Ну, я чув ще щось цікавіше, та спершу маю поговорити з Чорним Принцом.

– Ну будь ласка, Чорнильний ткачу! – Вони повисли на його рукавах і мало не зірвали дорогу крайку. За кілька монет він нашив її собі на цупку матерію, бо не хотів виглядати так жалюгідно, як ті писарі на площах.

– Ні! – сказав він суворо і стряс дітлахів із рукавів. – Можливо, пізніше. А тепер зникніть!

Той, що з мокрим носом, дивився йому вслід такими сумними очима; що на мить нагадав Феноліо його внуків. Піппо завжди так дивився, коли дідусь приносив нову книжку і заохочував його до читання.

«Діти! – думав Феноліо, коли підходив до багаття, де стояв Чорний Принц. – Вони скрізь однакові. Жадібні маленькі чудовиська. Проте найкращі слухачі, байдуже в якому світі. Найкращі!»

Чорний Принц

– Отже, ведмеді вміють створювати власну душу… – сказала Ліра. – Скільки ще незвіданого в світі.

Філіп Пульман. Золотий компас

Чорний Принц був не сам. Звісно, ні. Як завжди, його ведмідь був поруч. Мов кошлата тінь, він сидів позаду господаря, біля багаття. Феноліо добре пам'ятав слова, якими власне й створив Принца. На самому початку «Чорнильного серця», розділ другий. Підходячи до нього, Феноліо тихо промовляв:

– Хлопець-сирота, шкіра ледь світліша за чорні кучері, швидкий на язик, так само й з ножем, завжди готовий захистити тих, кого любить: скажімо, його обох молодших сестер, чи замученого ведмедя, чи Вогнерукого, його ліпшого, найліпшого друга…

– …який все одно помер би надзвичайно трагічною смертю, якби сталося так, як я задумав, – додав Феноліо, киваючи Принцу. – Але цього мій чорний друг, на щастя, не знає, бо навряд чи тоді я був би бажаним гостем біля його багаття.

Принц відповів на привітання. Напевно, він вважав, що Чорним Принцом його нарекли через колір шкіри, та Феноліо ліпше знав, у чому річ. Ім'я для нього він поцупив із підручника з історії свого давнього світу. Колись його носив славнозвісний лицар, королівський син і до того ж великий розбійник. «Чи сподобалося б йому, що його ім'я носить кидій ножів, король шпільманів? А якщо й ні, то все одно з цим нічого не вдієш, – розмірковував Феноліо, – адже його історія давним-давно скінчилася».

Ліворуч від Принца сидів нікчемний цирульник-халтурник, котрий мало не зламав Феноліо щелепу, вириваючи зуба, а праворуч – Ворон, миршавий факір, котрий так само мало розумівся на своєму ремеслі, як цирульник на вириванні зубів. Щодо цирульника Феноліо не був упевнений, утім Ворон у жодному разі не був його винаходом. Хтозна, звідки він узявся! У кожного, хто бачив, як той вивергав полум'я, – халтурно і побоюючись вогню, – відразу на язику крутилося інше ім'я: Вогнерукий – Вогнеходець – Приборкувач полум'я…

Ведмідь зарохкав, коли Феноліо підсів до господаря, ближче до багаття, і вивчав гостя жовтими очками, немов зважуючи, скільки м’яса ще можна згризти з цих старих кісток. «Сам винен, – подумав Феноліо, – навіщо було приставляти Принцові прирученого ведмедя? Вистачило б і собаки». Торгівці на базарі розповідали кожному, хто слухав, що ніби той ведмідь – насправді зачарований чоловік, заворожений чи то феями, чи то кобольдами (та ким саме, вони не були одностайні), утім Феноліо знову ж таки ліпше знав, у чому річ. Ведмідь був ведмедем, справжнім ведмедем, який віддавав шану Чорному Принцові за те, що Принц багато років тому звільнив від кільця у носі та від його старого господаря, бо той бив його колючим ціпком, примушуючи танцювати на базарах.

Довкола багаття сиділо ще шестеро чоловіків. Феноліо знав лише двох із них. Один був актором, Феноліо щоразу забував його ім'я. Другий – Здоровань, який заробляв на хліб тим, що розривав на собі ланцюги на ринкових площах, підкидав у повітря дорослих чоловіків і згинав залізні прути. Коли Феноліо підійшов до них, усі замовкли. З його присутністю мирилися, але своїм для них він аж ніяк не став.

Лише Принц усміхнувся йому.

– А, Чорнильний ткачу! – сказав він. – Приніс нам нову пісню про Сойку?

Феноліо взяв кухоль із гарячою медовухою, який йому, на знак Принца, подав один із чоловіків, і присів на каменистий ґрунт. Його старезні ноги не отримували справжньої насолоди від сидіння на землі, навіть у таку лагідну ніч, як ця, але шпільмани не любили стільців чи інших предметів для сидіння.

– Власне, я прийшов, щоб віддати тобі ось це, – сказав Феноліо і засунув руку до кітеля. Він роззирнувся, перш ніж простягнув Принцові запечатаного листа, але в метушні навряд чи можна було з'ясувати, чи спостерігає за ними хтось, хто не належить до Строкатого люду. Принц, кивнувши, узяв листа й сунув за пасок.

– Дякую тобі, – сказав він.

– Нема за що! – відповів Феноліо, намагаючись не надто зважати на смердючий ведмедів подих. Принц не вмів писати, так само як і більшість його строкатих підданих, але Феноліо залюбки робив це за нього, особливо коли йшлося про подібний документ. Лист призначався лісникові Тлустого князя. Князеві люди вже тричі нападали на дорозі на шпільманок та їхніх дітей. Це нікого не обходило: ні Тлустого князя, що поринув у своє нещастя, ані людей, яким він доручив здійснювати правосуддя, бо йшлося про шпільманів. Отже, їхньому ватажкові доведеться про це подбати. Вже наступної ночі на порозі свого помешкання лісник отримає листа, написаного Феноліо. Те, про що в ньому йтиметься, не даватиме лісникові спокійно спати, і, треба сподіватися, у майбутньому він подалі триматиметься від строкатих спідниць. Феноліо пишався своїми листами-погрозами мало не так само, як і своїми розбійницькими піснями.

– Ти вже чув останні новини, Чорнильний ткачу? – Принц погладив ведмедя по чорному писку. – Змієголов оголосив про винагороду – за Сойку.

– За Сойку? – Феноліо похлинувся вином, а цирульник так улупив йому по спині, що він до того ж облив собі пальці гарячим напоєм. – Що ж, непогано! – видав він, перевівши подих. – Хай ще хто спробує тепер сказати, що слова – пусте! Цього розбійника Змієголов довго шукатиме!

Як вони переглянулися! Немов знали більше за нього. Але що саме?

– Ти що, ще нічого не чув, Чорнильний ткачу? – стиха промовив Ворон. – Твої пісні, здається, збуваються! Податківців Змієголова вже двічі грабував чоловік у масці птаха, а одного з його єгерів, знаного за жорстокі розваги, кажуть, знайшли мертвим у лісі, з пером у роті. Вгадай, якого птаха?

Феноліо здивовано поглянув на Принца, але той лише дивився на вогонь і ворушив палицею жар.

– Так… то ж це чудово! – виголосив Феноліо, проте квапливо понизив голос, помітивши, як стривожено озирнулися інші. – Це ж чудові новини! – продовжив він тихіше. – Хай там що, я негайно напишу нову пісню! Запропонуйте щось! Ну ж бо! Що невдовзі накоїть Сойка?

Принц усміхнувся, а цирульник зневажливо зиркнув на Феноліо.

– То кажеш, ніби все це гра, Чорнильний ткачу! – сказав він. – Сидиш собі у своїй комірчині й викладаєш слова на папір, а той, хто грає твого розбійника, ризикує життям, бо, напевно, зроблений не зі слів, а з плоті та крові!

– Так, але ніхто не знає його в обличчя, бо Сойка носить маску. Дуже мудро з твого боку, Чорнильний ткачу. Звідки Змієголову знати, яке саме обличчя шукати? Розумна штука ця маска. Її кожен може вдягнути. – Це сказав актор, Батист.

Звісно, так його й звати. «Чи це я його вигадав? – запитав себе Феноліо. Байдуже». Ніхто не розумівся на масках краще, ніж Батист, може, тому, що його обличчя було спотворене віспою. Чимало акторів замовляли в нього зшити їм шкіряні усмішку чи плач на обличчя.

– Але ж у піснях він змальований досить точно. – Ворон допитливо поглянув на Феноліо.

– Еге ж! – Батист підвівся на ноги. Він поклав руку на потертий пасок, неначе мав там меча, роззирнувся, ніби видивляючись ворогів. – Він буцімто високий. Не дивно. Про героїв здебільшого так кажуть. – Батист пройшовся навшпиньки туди-сюди. – Волосся в нього, – він провів рукою по голові, – темне-темне, як кротяче хутро. Якщо вірити пісням. Це незвично. Більшість героїв мають золотаве волосся, хто б там що під цим не розумів. Ми нічого не знаємо про його походження, але напевно, – Батист прийняв шляхетного виду, – у його жилах тече чистісінька князівська кров. А то чому б він був такий благородний та мужній?

– Хибна думка! – перебив Феноліо. – Сойка – людина з народу. Що ж то за розбійник, який народився у фортеці?

– Ви чули, що каже поет! – Батист провів рукою по чолу, ніби струшуючи з нього шляхетність. Інші засміялися. – Перейдемо до обличчя за пір'яною маскою. – Батист провів пальцями по власному спотвореному обличчю. – Звісно ж, воно гарне й витончене – і біле, як слонова кістка! В піснях про це нічого не сказано, але всі ми знаємо, що для героя цей колір обличчя є природним. Вибачайте, ваша високосте! – додав він і насмішкувато розкланявся перед Чорним Принцом.

– Прошу-прошу, я не проти, – лише сказав той і навіть не зморщився.

– Не забудь про рубець! – сказав Ворон. – Рубець на його лівій руці, куди його вкусив собака. У кожній пісні є про нього згадка. Нумо, засучімо рукави. Погляньмо, чи не сидить серед нас Сойка? – Закликаючи інших, він роздивився довкола, та лише Здоровань з усмішкою засучив рукав. Інші мовчали.

Принц відкинув назад довгі пасма волосся. За паском він мав три ножі. Шпільманам заборонялося носити зброю, навіть тому, кого вони називали своїм ватажком, та чому вони мали дотримуватися законів, які їх не захищають? «Він уцілить в око метелика», – так казали про Принцову влучність у киданні ножа. Саме так, як колись написав Феноліо.

– Як би не виглядав той, хто втілює у вчинках мої пісні, п'ю за його здоров'я. Нехай Змієголов пошукає чоловіка, котрого я змалював. Він його ніколи не знайде! – Феноліо підняв кухля, пропонуючи товариству цокнутися. Він почувався чудово, мов захмелілий, і, безсумнівно, не від гидкого вина.

«Поглянь-но, і хто б казав, Феноліо? – розмірковував він. – Ти щось пишеш, а воно відбувається! І навіть без читця…»

Та Здоровань зіпсував йому настрій.

– Якщо чесно, Чорнильний ткачу, мені не до тостів, – буркнув він. – Кажуть, Змієголов наразі платить дзвінким сріблом за язик кожного шпільмана, котрий співає про нього глузливих пісень. Він ніби вже має цілу колекцію.

– Язик? – Феноліо мимоволі намацав свого язика. – Невже й мої пісні підпадають під такі?

Ніхто не відповів. Чоловіки мовчали. Із шатра позаду них долинав жіночий спів – колискова, така спокійна й чарівна, ніби походила зовсім з іншого світу, зі світу, про який можна було лише мріяти.

– Я раз у раз повторюю моїм підданим: не наближайтеся до Сутінкового замку! – Принц підніс до ведмежої пащі шматок м'яса, з якого скрапував жир, витер ножа об штани й засунув його назад за пасок. – Кажу їм, що ми для Змієголова – воронячий корм, падаль! Та відтоді, як Тлустий князь замість розваг надає перевагу сльозам, усі вони з порожніми кишенями та шлунками. Що, звісно, жене їх на інший бік хащі. Там чимало багатих торгівців.

Хай йому грець! Феноліо розтирав хворі коліна. Куди подівся його гарний настрій? Розвіявся, як аромат розтоптаної квітки. Він зажурено ковтнув медового вина. Знову до нього підійшли діти, зажадавши оповідки, – та Феноліо відправив їх геть. Йому ніщо не йшло на думку, коли він мав кепський настрій.

– Ось що, – мовив Принц. – Здоровань сьогодні у хащі натрапив на дівчинку та хлопчика. Вони розповіли дивну історію: нібито Баста, Каприкорнів зарізяка, повернувся чи ось-ось з'явиться, а вони тут, щоб застерегти мого давнього друга – Вогнерукого. Ти вже, звісно, чув про нього?

– Е-е-е… – Феноліо з несподіванки поперхнувся вином. – Вогнерукий? Так, звісно, вогнедув.

– Найліпший з усіх, які лиш були. – Принц спрямував блискавичний погляд на Ворона, та той саме показував цирульнику запаленого зуба. – Його вважали мертвим, – тихо вів далі Принц. – Понад десять років від нього не було ні слуху ні духу. Тисячі історій оповідають про те, як і де він помер, на щастя, здається, все це вигадки. Але дівчинка й хлопчик шукають не лише Вогнерукого. Дівчинка запитувала також про старого поета з обличчям черепахи. Часом не про тебе?

Феноліо не підібрав потрібних слів у відповідь. Принц узяв його за руку й допоміг підвестись.

– Ходімо зі мною! – сказав він, а позаду них ведмідь, рохкаючи, звівся на лапи. – Обоє дітей мало не померли з голоду, щось розповідали про те, як були у непрохідній хащі. Жінки їх саме годують.

Дівчинка й хлопчик… Вогнерукий… Думки Феноліо переверталися в голові, та, на жаль, після двох кухлів вина він геть сп'янів.

Під липою на межі табору, на траві, сиділо кільканадцятеро дітлахів. Дві жінки розливали їм суп. Діти жадібно сьорбали рідкий бульйон з дерев'яних мисок, які їм ткнули у замащені руки.

– Поглянь-но, скількох вони знову поназбирали! – прошепотів Принц до Феноліо. – Ми ще всі помремо з голоду через чуйність наших жінок.

Феноліо лише кивнув, розглядаючи худорляві обличчя. Він знав, як часто Принц сам підбирав голодних дітей. Якщо вони виявлялися хоч трохи здібними до жонглювання, стояння на голові чи виконання інших трюків, які б викликали у людей усмішку на обличчі та витягували кілька монет із їхніх кишень, то строкатий люд приймав їх до себе, вони кочували з ним від базару до базару, з місця на місце.

– Ось вони. – Принц показав на обидві голівки, що надто низько схилилися над мисками. Дівчинка підвела голову, коли Феноліо підійшов до неї, неначе він покликав її на ім'я. Вона здивовано подивилась на нього – і впустила ложку.

Меґі!

Феноліо так розгублено відповів на її погляд, що вона аж усміхнулася. Так, це вона. Він досить добре пам'ятав її усмішку, хоча й тоді, у Каприкорновому будинку, вона не часто мала нагоду всміхатись.

Вона умить підхопилася з місця, протислася крізь юрбу дітей і кинулась йому на шию.

– Ой, а я знала, що ти ще тут! – випалила вона крізь сміх і сльози. – Але навіщо тобі в оповідці вовки? Та ще нічні жахи й червоноголовці. Вони поціляли у Фарида камінням і впивалися пазурами нам в обличчя. На щастя, Фарид устиг розкласти вогонь, але…

Феноліо розкрив було рота – і безпорадно стулив його знову. Тисяча запитань промайнула в його голові Як вона сюди потрапила? Що сталося з Вогнеруким? Де її батько? І що було з Каприкорном? Чи він мертвий? Чи спрацював їхній план? Якщо так, чому ж тоді Баста ще живий? Запитання заглушували одне одного, як дзижчання комах, утім жодного з них Феноліо не наважився поставити під прицілом Чорного Принца, що стояв поруч.

– Я бачу, ти з ними знайомий, – зауважив він.

Феноліо лише кивнув. Звідки він знав хлопчика, що сидів біля Меґі? Чи не у Вогнерукого він міг його бачити того пам'ятного дня, коли вперше зіткнувся з одним зі своїх створінь лице в лице?

– Е-е-е, це… мої родичі, – пролепетав він. Яка жалюгідна брехня, а ще оповідач власних історій!

У Принцових очах промайнуло глузування.

– Родичі, значить… так-так. Мушу визнати, що вони на тебе не схожі.

Меґі забрала руки з шиї Феноліо й поглянула на Принца.

– Меґі, дозволь представити, – сказав Феноліо. – Чорний Принц.

Принц вклонився перед нею з усмішкою.

– Чорний Принц! Так. – Меґі мало не святобливо повторила його ім'я. – А це його ведмідь! Фариде, ходи-но сюди. Поглянь!

Фарид, ну звісно. Тепер Феноліо пригадав. Меґі часто про нього розповідала. Хлопчик устав, але спершу квапливо досьорбав залишки супу. Він став позаду Меґі, на безпечній відстані від ведмедя.

– Вона хотіла піти зі мною, і все! – сказав він, витираючи вимащені жиром вуста. – Правда! Я не хотів її брати сюди, але вона вперта, як верблюд.

У відповідь Меґі, схоже, хотіла сказати щось нелюб'язне, та Феноліо обійняв її за плечі.

– Мій любий хлопче, – сказав він, – ти навіть не уявляєш, як я тішуся, що Меґі тут! Напевно, вона – єдине, чого мені бракувало в цьому світі для повного щастя!

Він квапливо попрощався з Принцом і потягнув Меґі й Фарида за собою.

– Ходімо! – шепотів він, протискуючись з ними крізь шатра. – Ми маємо чимало чого обговорити, надзвичайно багато. Та краще розмовляти в моїй комірчині, подалі від сторонніх вух. Уже й без того пізно, а вартові на брамі впустять нас до міста лише до півночі.

Меґі неуважно кивнула й здивовано спостерігала за тим, що відбувалося довкола, та Фарид різко вирвався з рук Феноліо.

– Ні, я не можу піти з вами. Я мушу розшукати Вогнерукого!

Феноліо здивовано подивився на нього. Отже, це правда? Вогнерукий…

– Так, він повернувся, – сказала Меґі. – Жінки сказали, що, може, Фарид знайде його у шпільманки, з якою він був раніше. Вона має садибу, там, на пагорбі.

– Шпільманка? – Феноліо поглянув у той бік, куди показував палець Меґі. Пагорб, про який вона казала, видавався лише чорним обрисом у місячному сяєві. Ну, звісно! Роксана. Він згадав. Чи вона й насправді така вродлива, як він її зобразив?

Хлопець нервово заметушився.

– Мушу йти, – сказав він Меґі. – Де я тебе знайду?

– На вулиці чоботарів і сідлярів, – відповів замість Меґі Феноліо. – Просто запитай, де будинок Мінерви.

Фарид кивнув – і знову поглянув на Меґі.

– Кепська ідея – вирушати в дорогу серед ночі, – сказав Феноліо, хоча й відчував, що хлопця не цікавлять його поради. – Тутешні вулиці небезпечні. А особливо вночі. Розбійники, волоцюги…

– Я вмію за себе постояти. – Фарид вийняв з-за паска ножа. – Пильнуй себе. – Він узяв Меґі за руку, відтак різко обернувся й зник серед шпільманів. Феноліо помітив, що Меґі ще кілька разів озиралася, шукаючи його очима.

– Бідолашний хлопець! – пробурчав він, полохаючи на шляху кількох дітей, які знову вимагали від нього оповідки. – Схоже, він закоханий у тебе?

– Припини! – Меґі висмикнула руку з його долоні, але всміхнулася.

– Гаразд, заткну пельку! Твій батько знає, що ти тут?

Цього не слід було питати. По Меґі було видно, що її гризе совість.

– Ну, гаразд, ти все мені розповіси. Як ти сюди потрапила і що значать розмови про Басту й Вогнерукого, геть усе! Ти підросла! Чи то я осів? Меґі, як я тішуся, що ти тут! Тепер ми наведемо лад у цій історії! Завдяки моїм словам і твоєму голосу…

– Наведемо лад? Що ти маєш на увазі? – Вона недовірливо поглянула на нього. Так само вона часом дивилась на нього й тоді, коли вони були Каприкорновими полоненими: похмуре чоло, очі такі ясні, немов зазирали йому просто в серце. Але тут не можна було пояснювати.

– Пізніше! – прошепотів Феноліо й повів її далі. – Пізніше, Меґі. Тут забагато вух. Трясця його матері, куди ж подівся мій смолоскипник?

Чужинний шурхіт серед чужинної ночі

У сутінкових шатрах

Світ лагідний, нелихий,

Він затишний, знадливий,

Як комірчина тиха.

Проспиш, забудеш там

Усі буденні лиха.

Матіас Клавдіус. Вечірня пісня

Коли Меґі згодом намагалась пригадати, як вони дісталися помешкання Феноліо, у пам'яті виринало лише кілька невиразних картин: вартовий, котрий виставив їм назустріч списа й непривітно пропустив їх, упізнавши Феноліо, темні провулки, якими вони йшли слідом за смолоскипником, а тоді круті сходи вгору вздовж сірого муру, що скрипіли під ногами. У Меґі від утоми так паморочилася голова, коли підіймалася сходинками вслід за Феноліо, що він кілька разів занепокоєно підтримував дівчинку за руку.

– Гадаю, ліпше завтра розповімо одне одному, що ми обоє пережили відтоді, як бачилися востаннє, – сказав він, заводячи її до своєї комірчини. – Піду попрошу Мінерву принести тобі мішка з соломою, і ти цієї ночі спатимеш у моєму ліжку. Три дні і три ночі у непрохідній хащі! Хай йому грець, я б, напевно, просто помер би зі страху!

– Фарид мав ножа, – пробурмотіла Меґі. Ніж її заспокоював, коли вони вночі спали у гіллі дерев, а знизу до них долинало шкряботіння й гарчання. Фарид був завжди напоготові. – А коли він бачив привидів, – розповідала вона сонно, поки Феноліо запалював лампу, – він розкладав вогонь.

– Привиди? У цьому світі немає привидів, в усякому разі я їх не вигадував. А що ви їли?

Меґі пішла навпомацки до ліжка. Воно виглядало дуже привітно, хоча й складалося з мішка з соломою та кількох грубошерстих ковдр.

– Ягоди, – пробубоніла вона. – Чимало ягід, хліб, який ми прихопили з кухні Елінор, і кроликів, яких ловив Фарид.

Феноліо вражено похитав головою. Приємно було знову побачити його зморшкувате обличчя, але зараз Меґі хотіла, власне кажучи, лише одного – спати. Вона зняла чоботи, залізла під колючі ковдри й випростала стомлені ноги.

– Як тобі таке спало на думку – зачитати вас до непрохідної хащі? Чому не сюди? Вогнерукий, напевно, розповідав хлопцеві про цей світ.

– Орфеєві слова… – Меґі позіхнула. – Ми ж мали лише Орфеєві слова, а Вогнерукий попросив зачитати його саме до хащі.

– Авжеж. Це на нього схоже. – Вона відчула, як Феноліо підтягнув їй ковдри аж до підборіддя. – Зараз я краще не питатиму тебе, якого Орфея ти маєш на увазі. А завтра продовжимо розмову. На добраніч! І ласкаво прошу до мого світу!

Меґі насилу вдалося ще раз розплющити очі.

– Ти де спатимеш?

– Не хвилюйся. Внизу у Мінерви щоночі якісь родичі сходяться на нічліг, одним менше – одним більше, ролі не грає. От побачиш, до тутешніх незручностей швидко звикаєш. Сподіваюсь лише, її чоловік хропе не так голосно, як вона запевняє.

Він причинив за собою двері, і Меґі чула, як він, тихо лаючись, мучився крутими сходами донизу. Над нею по сволоках шаруділи миші (вона сподівалась, що то були миші), а крізь єдине вікно від ближнього міського муру долинали голоси вартових. Меґі заплющила очі. Ноги нили, а в голові ще досі гула шпільманська музика.

«Чорний Принц, – думала вона, – я бачила Чорного Принца… і омбрійську браму… і чула, як перешіптуються дерева у непрохідній хащі». Якби вона тільки могла про все це розповісти Резі або Елінор. Або Мо. Він, напевно, більше жодного слова не захоче чути про Чорнильний світ.

Меґі потерла втомлені очі. Над ліжком між кроквами висіли феїні гнізда, саме так, як того завжди хотів Феноліо, але за їхніми темними отворами ніщо не ворушилося. Мансарда Феноліо була ледь більшою за ту кімнату, в якій його та Меґі замкнули як Каприкорнових полонених. Окрім ліжка, яким він їй так люб'язно поступився, у комірчині ще були дерев'яна скриня, лава й лиснюче різьблене бюрко. Воно не пасувало до решти вмеблювання: до грубо обтесаної лави, простої скрині. Здавалося, воно забрело з іншої оповідки, власне як і Меґі. На бюрку стояв глиняний глечик із в'язкою пір'їн, дві чорнильниці…

Феноліо виглядав задоволеним.

Меґі провела рукою по змореному обличчю. Сукня, яку їй зшила Реза, все ще пахла мамою. І непрохідною хащею. Дівчинка застромила руку до шкіряної торбинки, яку двічі мало не згубила у хащі, й витягла звідти записничка, якого їй подарував Мо. На мармуровій обкладинці змішувалися темно-синій з павичево-зеленим – улюблені кольори Мо. «Добре мати при собі на чужині власні книжки». Як часто Мо казав їй таке, та чи мав він на увазі настільки чужі місцини? На другий день їхнього перебування в хащі, коли Фарид полював на кролика, Меґі намагалась почитати книжку, яку взяла з собою. Але далі першої сторінки справа не пішла, а зрештою вона забула книжку, залишивши її біля струмка, над яким роїлися блакитні феї. Хіба тобі цікаві нові оповідки, коли перебуваєш в одній із них? Чи, може, Меґі просто стомилась? «Мушу принаймні записати те, що відбулося, – подумала вона і ще раз провела по обкладинці записничка. Та голова і ноги були мов ватяні від утоми. – Завтра, – вирішила вона. – Завтра ще скажу Феноліо, щоб уписав мене назад. Я бачила фей, навіть вогненних ельфів, непрохідну хащу й Омбру. Так. Врешті-решт йому треба буде кілька днів, щоб знайти слова…» В одному з феїних гнізд над нею щось зашаруділо, та блакитне личко не виглянуло.

У комірчині було прохолодно, і все видавалось чужим. Меґі звикла до чужих місцин. Врешті-решт Мо завжди брав її з собою, вирушаючи на допомогу хворим книжкам. Та він завжди був поруч із нею. Завжди. Меґі притислася щокою до грубого мішка з соломою. Їй бракувало мами, Елінор і Даріуса, та найбільше їй бракувало Мо, серце їй щеміло. Любов і нечиста совість – лиха суміш. Якби ж він просто пішов з нею! Він чимало показав їй їхнього світу, і їй хотілося зробити те саме й для нього у цьому світі. Вона знала, що йому сподобалися б вогненні ельфи, дерева, що шепочуть, і табір шпільманів…

Так, звісно, їй бракувало Мо.

Цікаво, а як почувався Феноліо? Чи бракувало йому когось? Невже він не тужив за селом, у якому мешкав, за дітьми, друзями, сусідами? Що сталося з його онуками, з якими Меґі так часто казилася в його будинку?

– Завтра я тобі все покажу! – прошепотів він до неї, коли вони квапилися за хлопцем з догораючим смолоскипом, і голос Феноліо звучав так гордо, як голос короля, котрий сповіщає свого гостя про те, що наступного дня покаже йому своє королівство. – Вночі вартовим не подобається, коли хтось вештається провулками, – додав він.

Між будинками, що тулились один до одного, було дуже тихо. Вони так нагадували Каприкорнове село, що Меґі на кожному розі очікувала побачити постать, що схилилася на мур, з рушницею в руці й у чорній куртці Але їм зустрілися лише кілька свиней-рохкалець, що розбіглися по провулках, які круто здіймалися вгору, та обідраний чолов'яга, який між будинками змітав докупи нечистоти й згрібав їх на візок.

– До смороду з часом звикнеш! – прошепотів Феноліо, коли Меґі затиснула носа. – Тішся, що я мешкаю не у якогось фарбаря і не в шкіряників. До їхнього чаду я й сам ще не звик.

Ні, Феноліо нічого не бракувало, цього Меґі була певна. Та й чому б? Це його світ, світ, що виник у його голові, знайомий йому, як власні думки.

Меґі вслухалася в ніч. Окрім мишачого шурхоту, долинав іще якийсь гамір – тихе сопіння. Здавалося, він долинав від бюрка. Вона відкинула ковдру і обережно почовгала туди. Скляний чоловічок спав біля глечика з перами, головою на малесенькій подушечці. Його прозорі кінцівки були у чорнильних плямах. Напевно, він загострював пера, вмочав їх у череваті склянки, посипав піском свіже чорнило. Саме так, як Феноліо завжди того хотів. А чи феїні гнізда над його ліжком приносили щастя й дарували гарні сни? Меґі здалося, що вона побачила феїн пилок на бюрку. Вона замріяно провела пальцем по поверхні, роздивилася лискучий слід на пучці й нанесла його собі на чоло. А чи допомагав феїн пилок від туги за домівкою?

Так, вона досі журилася. Попри красу довкола неї вона все ще згадувала будинок Елінор, майстерню Мо… Що за дурне серце було в неї! Чи не щоразу, коли Реза розповідала їй про Чорнильний світ, воно швидше билося? А тепер, коли вона тут, воно, здається, не знає, що відчувати.

– Бо їх тут нема! – шепотіло щось усередині, немов серце виправдовувалося. Бо тут нема їх усіх.

Хоч би Фарид залишився з нею…

Як вона заздрила йому, що він прослизав з одного світу в інший так, немов міняв сорочку. Здавалося, єдине, за чим він журився, було порубцьоване обличчя Вогнерукого.

Меґі підійшла до вікна, затуленого фіранкою, відсунула її та виглянула на вузький провулок. Обідраний сміттяр саме тягнув візка повз будинок. Він ледве не зав'яз між будинками зі своєю важкою, сморідною ношею. Майже всі вікна навпроти були темні, лише за одним палала свічка, і дитячий плач пронизував темряву ночі. Дахи будинків вишикувалися в ряд, мов луски на ялинкових шишках, а над усім оцим у зоряне небо таємничо здіймалися замкові мури й вежі.

Замок Тлустого князя. Реза вдало описала його. Місяць тьмаво висів над сірими зубцями муру, оздоблюючи їх сріблом, їх і варту, що крокувала кам'яною стіною туди-сюди. Здавалося, це той самий місяць, що сходив і заходив над горами за будинком Елінор.

– Завтра князь влаштовує свято на честь свого нечемного онука, – розповів Феноліо Меґі, – і я маю принести до замку нову пісню. Я візьму тебе з собою, мусимо лише подбати про чисту сукню для тебе. Але Мінерва має трьох дочок, то сукня для тебе знайдеться.

Меґі востаннє поглянула на сплячого скляного чоловічка й повернулася в ліжко під феїними гніздами.

«Після свята, – подумала вона, стягуючи через голову брудну сукню й шмигнувши під грубу ковдру, – одразу після свята попрошу Феноліо вписати мене додому».

Заплющивши очі, вона знову побачила рої фей, що обліпили її в зелених сутінках непрохідної хащі й смикали за волосся, поки Фарид не почав відганяти їх ялиновими шишками. Вона чула шепіт дерев, що здавався чимось на кшталт напівземного і напівповітряного, пригадала лускаті обличчя в темних ставках, Чорного Принца і його ведмедя…

Під ліжком щось зашаруділо і поповзло їй по руці. Сонна Меґі скинула його.

«Сподіваюся, що Мо не дуже розлючений», – думала вона, засинаючи, і їй наснився садок Елінор. Чи, може, непрохідна хаща?