Текст книги "Чорнильна кров"
Автор книги: Корнелія Функе
Жанр:
Классическое фэнтези
сообщить о нарушении
Текущая страница: 26 (всего у книги 32 страниц)
Не ті вуха
Пісня спить у всіх речах,
Які снять там навіки,
Почина співати світ,
Як знайдеш магічне слово.
Йозеф фон Айґендорф. Чарівна паличка
Роксана принесла гасову лампу.
– Літерам потрібне світло, в цьому їхня непрактичність, – сказала вона. – Але якщо вони такі важливі, як ви стверджуєте, то я розумію, чому ти хочеш читати їх наодинці. Я завжди вважала, що мій голос звучить найкраще, коли я сама. – Роксана вже стояла у дверях, коли додала: – Твоя мама і Вогнерукий добре знайомі?
«Я не знаю, – майже відповіла Меґі. – Я ніколи не питала маму».
– Вони були друзями, – сказала дівчинка нарешті.
І нічого про злість, яку вона все ще відчувала, коли думала про те, що Вогнерукий усі ці роки знав, де була Реза, і не розповів Мо… Та Роксана більше й не розпитувала.
– Якщо тобі буде потрібна допомога, – сказала вона перш ніж піти, – я в Болотяника.
Меґі почекала, поки за дверима в темному коридорі затихнуть Роксанині кроки. Тоді сіла на мішок, набитий соломою, і поклала пергамент на коліна.
«Добре було б почитати просто для задоволення, бодай разочок, – подумала дівчинка, коли літери розстелилися перед нею. – Відчути на язику чари слів і не думати, що від них залежить чиясь смерть або життя, щастя чи горе…»
В будинку Елінор вона майже піддалася спокусі, коли переглядала улюблену книжку дитинства. Миші в сукнях з рюшами і костюмчиках варили мармелад і ходили на вечірки. Меґі вже відчула перше слово, як закрила книжку. Вона уявила одягнену мишу в садку Елінор, оточену дикунськими родичами, яким ніколи не спаде на думку мармелад. Уявила сукню з рюшами і сірий хвіст між зубів одного з тих котів, які весь час вештаються серед рододендронових кущів… Ні, Меґі ще ніколи нікого не виманювала з текстів лише для втіхи. От і сьогодні не стане.
– Дихання, Меґі, – сказав їй якось Мо, – у цьому вся таємниця. Воно надає голосу сили і наповнює життям. Не лише твоїм. Часом мені здається, наче одним подихом ти вбираєш усе довкола, усе, що є світом і рухає ним, і тоді це все вливається в текст.
Меґі спробувала. Вона дихала спокійно й глибоко, як море. Видих, вдих, видих – вона дихала так, наче могла ввібрати морську силу. Гасова лампа розкидала по кімнаті тепле світло, а за дверима на м'яких підошвах проходила цілителька.
– Я лише розповідаю далі! – прошепотіла Меґі. – Ну ж бо!
Меґі уявила масивну постать Змієголова, як він без сну там, угорі, в Сутінковому замку, ходить туди-сюди і не підозрює, що є дівчина, яка ще цієї ночі прошепоче смерті на вухо його ім'я.
Меґі витягла з-під пояса листа Феноліо. Добре, що Вогнерукий його не прочитав.
«Дорога Меґі, – починався лист, – сподіваюся, тебе не розчарує написане. Дивно, виявляється, я можу писати лише те, що не суперечить написаному досі про Чорнильний світ. Мушу дотримуватися своїх правил, навіть коли встановлював їх несвідомо.
Сподіваюся, у твого батька все гаразд. Його ув’язнено в Сутінковому замку, і не без моєї вини. Зрештою, як ти вже зрозуміла, я використав його як живий зразок для Сойки. Зараз я шкодую, але на той час це видалося мені гарною ідеєю. Моя уява малювала твого татка шляхетним розбійником. Хіба я міг передбачити, що він потрапить у мою історію? Хай там як, а він тут. Змієголов його не відпустить, і лише тому, що я так напишу. Сюжет мусить залишатися вірним сам собі, це єдиний правильний шлях. І тому я пересилаю тобі слова, які затримають страту твого батька. Сподіваюся, врешті-решт Мо звільниться. Думаю, текст, який я додаю, єдино можливий для вдалого закінчення. Ти ж любиш історії з добрим кінцем?
Я б і сам з радістю приніс цей текст, але мушу подбати про Козимо. Бережи себе, передай від мене вітання таткові, коли знову його побачиш (сподіваюся, це станеться скоро), і хлопцю, який готовий землю під твоїми ногами цілувати. І перекажи Вогнерукому, навіть якщо він і не захоче цього слухати, що його жінка занадто гарна для нього. Обнімаю, Феноліо
Р. S.: Твій татко ще живий. Може, то подіяв текст, який ти взяла в мене до лісу? В такому разі, можливо, він подіяв тільки через те, що я зробив Мо одним зі своїх гербів. То ж бо в усій цій історії про Сойку є і щось добре, еге ж?»
Ех, Феноліо. Ти майстер перекручувати все на свою користь.
У вікно подув вітерець і зашарудів аркушами пергаменту, так наче історія втрачала терпіння, наче хотіла почути новий текст.
– Гаразд, я починаю, – прошепотіла Меґі.
Вона не часто чула, як читає тато, але вона добре пригадувала, як Мо змушував кожне слово звучати правильно, кожне-кожнісіньке… В кімнаті було тихо. Здавалося, весь Чорнильний світ, кожна фея, кожне дерево чекали на її голос.
«Вже багато ночей, – почала Меґі, – Змієголов не міг знайти спокою. Його дружина спала глибоким міцним сном. П'ята, молодша за його трьох старших дочок. Її живіт заокруглений під покривалом, вагітний його дитиною. Цього разу мусив народитися хлопчик, двох дочок вона вже йому народила. Якщо і цього разу дитина виявиться дівчинкою, він прожене жінку, як прогнав трьох дружин. Він відішле її назад до батька або в самотній замок у горах.
Чому вона попри страх перед ним може спати, а він весь час ходить туди-сюди в розкішній залі, мов старий цирковий ведмідь у клітці?
Тому що великий страх приходив лише до нього. Страх перед смертю.
Смерть чекала ззовні за вікнами, за які він заплатив своїми найсильнішими робітниками. Щойно темрява поглинала замок, вона притискалася до шибок огидним обличчям. Щоночі він запалював усе більше факелів і свічок, але страх приходив. Його трусило від страху, страх показував майбутнє: з кісток опадатиме плоть, черви її пожиратимуть і білі жінки потягнуть його за собою.
Змієголов затискав руками рот, щоб вартовий перед дверима не чув його схлипувань. Страх. Страх перед кінцем усіх днів, страх перед Нічим. Страх, страх, страх… Страх, що смерть оселилася в його тілі, росла, пожирала його! Єдиний ворог, якого він не міг убити, спалити, заколоти, повісити, єдиний, від якого не втечеш.
Однієї ночі, чорної і безкінечної, як жодна інша, страх став украй нестерпний. Змієголов наказав усіх збудити, він часто усіх будив. Збудити всіх, хто мирно спав у ліжках, а не як він, тремтіли і пітніли: дружину, безпорадних цирульників, прохачів, писарів, управителів, свого герольда і срібноносого шпільмана. Наказав загнати кухарів до кухні, щоб ті зготували йому бенкет. І коли він сидів за столом, з пальцями, масними від щойно засмаженого м'яса, в Сутінковий замок прийшла дівчинка. Вона безстрашно пройшла повз охорону і запропонувала Змієголову домовитися. Домовитися зі смертю…»
Так усе й станеться. Вона так прочитала. Слова злітали з вуст, немов сплітали майбутнє. Кожен звук, кожна літера – ниточка… Меґі забула про все довкола: притулок, мішок, набитий соломою, навіть про Фарида і його нещасне обличчя, коли він дивився їй вслід… Вона плела оповідку Феноліо. Для цього вона тут: сплітати оповідку своїм подихом і голосом, щоб врятувати татка й маму. І весь цей дивний світ, який її зачарував.
Меґі почула збуджені голоси, спершу вона подумала, ніби вони долинають з тексту. Неохоче підвела голову: вона ще не дочитала, кілька речень ще чекали на те, щоб вона навчила їх дихати.
«Дивись на літери, Меґі! Зосередься». Дівчинка здригнулася, коли глухий стукіт пронісся притулком. Голоси щораз гучнішали, відзвук кроків наближався. Нарешті у дверях з'явилась Роксана.
– Прийшли з Сутінкового замку! – прошепотіла вона. – В них є картинка, дивна картинка, на ній ти. Хутко за мною!
Меґі спершу засунула пергамент у рукав, а тоді передумала й заховала його у виріз сукні. Вона ще відчувала на вустах слова, ще бачила, як стоїть перед Змієголовом. Роксана потягла її за собою. Зверху долинали голоси: Беллин і гучний та владний чоловічий. Роксана не відпускала руку Меґі, тягнула дівчину за собою повз двері, за якими хворі чи то спали, чи то прислухалися до свого дихання. У Болотяниковій кімнаті було порожньо. Роксана зачинила двері на засув і роззирнулася. Вікно заґратоване. Кроки наближалися. Аж раптом усе стихло. Вони зупинилися перед дверима. Роксана притиснула Меґі до себе.
– Вони тебе заберуть! – прошепотіла вона, а в цю мить Болотяник умовляв непроханих гостей. – Ми повідомимо Чорного Принца, в нього є шептуни в замку. Ми спробуємо тобі допомогти, чуєш?
Меґі лише кивнула. У двері загримали.
– Відчини, маленька відьмо, або ми поламаємо двері!
Книжки, в кімнаті самі книжки. Меґі сховалася за книжковими стосами. Серед них жодної, з якої вона, навіть якби захотіла, могла вичитати допомогу. Знання, яке вони в собі зберігали, не зарадить їй. Що буде, коли її заберуть? Скільки речень вона не прочитала? В розпачі Меґі намагалася пригадати, де саме її перервали…
У двері загримали. Ще трішки – і вони тріснуть і розсиплються. Меґі підійшла до дверей і відчинила їх. Вона не змогла порахувати солдатів у вузькому коридорі. Їх було багато, дуже багато. Попереду стояв Рудий Лис. Меґі впізнала його попри хустину, зав'язану довкола носа і рота. Решта солдатів так само зав'язалися хустинами, а неприкриті очі повнилися страхом.
«Дуже сподіваюся, ви всі підхопите проказу, – подумала Меґі. – І помрете, як мухи!»
– Відьма! – крикнув котрийсь солдат і втупився в те, що тримав у руках Рудий Лис. Меґі одразу впізнала вузьку срібну рамку – її фотографія з бібліотеки Елінор.
Озброєні чоловіки перешіптувалися. А Рудий Лис грубо схопив Меґі за підборіддя.
– Так і думав. Ти – та мала з конюшні, – сказав він. – Там ти до відьми подібна не була!
Меґі спробувала відвернути голову, та рука Рудого Лиса не відпускала.
– Добра робота! – сказав він якійсь дівчині у простому халатику, так убиралися всі, хто працював у притулку.
Карла. Здається, так її звати? Дівчина опустила голову і дивилася на шмат срібла, який втис їй у руку солдат.
– Він сказав, що дасть мені роботу, – прошепотіла вона ледь чутно. – Роботу на замковій кухні. Той, що зі срібним носом.
Рудий Лис зловтішно здвигнув плечима.
– Не з тим говориш, – мовив він і відвернувся. – Цього разу я забираю і тебе, каменотесе, – сказав він Болотянику. – Ти впустив до себе не тих пацієнтів. Я казав Змієголову, давно слід було багаття розкласти, та він і слухати не хотів. Хтось йому розказав, ніби його смерть прийде по нього з вогню. Відтоді нам дозволяють запалювати самі свічки. – Зневагу до м'якотілості свого володаря неможливо було не почути.
Болотяник подивився на Меґі. Мені шкода, говорив його погляд. І ще одне питання вона в ньому вичитала: «Де Вогнерукий?»
– Я піду з нею. – Роксана підійшла до Меґі і спробувала обняти їй за плечі, та Рудий Лис грубо відштовхнув її.
– Тільки дівчина з відьмацької картинки, – сказав він. – І цирульник.
Роксана, Белла та ще кілька жінок провели їх аж до воріт, які вели до моря. У місячному світлі виблискувала піна від хвиль і сиротливо прозирав берег. На піску виднілося кілька слідів, та до них, на щастя, ніхто не приглядався. Солдати привели коней для полонених. Кінь опустив вуха, коли котрийсь солдат посадив Меґі на худу спину худобині. Лиш коли конячина незграбно пошкандибала в бік гір, дівчина наважилася сторожко озирнутись. Але ні Вогнерукого, ні Фарида видно не було. Лише сліди на піску.
Вогонь і вода
А хіба знання про слова – щось інше, ніж тінь безмовного знання?
Халіл Ґібран. Пророк
Коли за притулковими мурами все стихло, Вогнерукий з-за дерев подав Фаридові знак, щоб той підійшов. Ніхто не плакав і не проклинав солдатів із Сутінкового замку. Лише Роксана залишилась на узбережжі і дивилася туди, де зникли солдати.
Вогнерукий втомлено підійшов до неї.
– Я побіжу за ними! – вигукнув Фарид, стиснувши руки в кулаки. – Я так чи інакше потраплю до цього клятого замку!
– Що ти там белькочеш, чорт забирай? – гарикнув Вогнерукий. – Ти думаєш, повз ворота пройти завиграшки? Це Сутінковий замок. Вони там зубці на мурах відтятими головами прикрашають.
Фарид втягнув голову і подивився на срібні вежі. Вони сягали неба, наче хотіли нанизати на себе зорі.
– Але… але… Меґі… – запнувся він.
– Ми підемо за ними, – роздратовано сказав Вогнерукий. – Навіть попри те, що моя нога радісно передчуває цю круту дорогу. Але ми не підемо ні сіло ні впало. Спершу доведеться ще трохи повчитися.
З яким полегшенням хлопець на нього подивився – наче вже радів, що пробереться у зміїне гніздо. Вогнерукий лише похитав головою.
– Навчитися? Чого саме?
– Я давно хотів тобі показати. – І пішов до моря. – Коли ж ця нога нарешті загоїться?..
Роксана пішла за ним.
– Що ти таке кажеш? – Злість і страх перемішалися на її обличчі, вона встала між ним і хлопцем. – Ти не підеш у замок! Все втрачено. Ваш чудодійний аркуш нічогісінько не змінив!
– Ще побачимо, – відповів Вогнерукий. – Все залежить від того, чи прочитала його Меґі і скільки вона прочитала.
– Розкажімо Принцу! – Роксанин голос звучав розпачливо. – Хіба ти забув про замкових паліїв? Перш ніж зійде сонце, ти загинеш! А Баста? А Рудий Лис і Свистун? Хтось із них, без сумніву, впізнає твоє обличчя!
– Хто сказав, що я показуватиму обличчя? – заперечив Вогнерукий.
Роксана відсахнулася. Вона глянула на Фарида так вороже, що хлопець аж відвів погляд.
– Це наша таємниця, ти лиш мені показував. Ти сам казав, що ніхто, крім тебе, не зможе цього зробити!
– Хлопець зможе!
Пісок рипів під його ногами. Вогнерукий зупинився лише коли прибій вмив його чоботи.
– Про що вона каже? – спитав Фарид. – Що ти мені покажеш? Це дуже важко?
Роксана поволі поверталась до притулку. І, не озирнувшись, зникла за ворітьми.
– Що покажеш? – Фарид нетерпляче сіпав Вогнерукого за рукав. – Ну, кажи вже.
– Вогонь і вода, – сказав він, – не вміють співіснувати. Вони не створені одне для одного. Та коли вони вже кохаються, то з пристрастю.
Вогнерукий вже давно не промовляв цих слів. Та вогонь зрозумів. І облизав мокру гальку, вимиту на пісок. Вогнерукий нахилився і закликав його на відкриту долоню, мов молодого птаха. Нашептав, що хоче від нього, пообіцяв нічні забави, в які вони ще ніколи не бавились, і тоді вогонь спалахнув так гаряче, що аж обпік Вогнерукому руку. Вогнерукий кинув його в піну хвиль. Пальців не забирав, наче й далі керував полум'ям. Вода схопила полум'я, як риба муху, та вогонь спалахнув ще сильніше, а Вогнерукий широко розводив руки.
Полум'я шипіло і палало, розтікалося вздовж хвиль ліворуч і праворуч, аж поки хвилі в міцних вогненних обіймах полум'я не накочувалися на берег і не розливали під ногами Вогнерукого вогняне кільце – запоруку кохання. Вогнерукий занурив руки в палючі хвилі, і коли знову підвівся, між пальців пурхала фея. Блакитна фея, подібна до своїх сестер з хащі. Проте ця випромінювала вогняне сяйво, а очі її червоніли, мов полум'я. Вогнерукий взяв її обережно, як рідкісного метелика, і тримав, поки не защеміла шкіра, поки не відчув жару, наче по судинах текло полум'я, а не кров. Лише коли жар дійшов аж до плечей, Вогнерукий відпустив фею. Вона, як завжди, сварилася.
– Що сталося? – спитав Фарид перестрашено, коли побачив потемнілі руки й долоні Вогнерукого.
Вогнерукий витягнув з-за пояса хустинку і ретельно стер зі шкіри попіл.
– Це допоможе нам потрапити до замку. Попіл має силу лиш тоді, коли фея дасть тобі його сама. Гайда, до роботи!
Фарид недовірливо подивився на Вогнерукого.
– Я не зможу! – промурмотів він. – Я не знаю, як у тебе вийшло.
– Дурниці! – Вогнерукий відійшов від води і присів на вологий пісок. – Зможеш! Просто подумай про Меґі!
Фарид нерішуче подивився вгору на замок.
– А там угорі вогню не видно?
– Замок далі, ніж здається. Твої ноги це відчують, коли підніматимемось. А якщо вартові щось помітять, то думатимуть, що це блискавка або що над водою танцюють вогняні ельфи. Але відколи ти так довго думаєш, перш ніж почати гру?
Тричі вогонь згасав, коли він кидав його в хвилі. Вчетверте полум'я обійняло хвилі так, як хотів Фарид. Вогонь удруге цієї ночі розважався з водою.
– Добра робота, – сказав Вогнерукий, коли хлопець гордо оглядав попіл на руках. – Гарненько розітри його по грудях, ногах, обличчю.
– Навіщо?
– Бо він зробить нас невидимими, – відповів Вогнерукий, розтираючи попіл по обличчю, – невидимими до сходу сонця.
Невидимі, як вітер
– Прошу вибачити, ваша кривавосте, ясновельможний пане Бароне! – заговорив він улесливим голосом. – Моя помилочка, моя помилочка!.. Я вас не бачу, звичайно ж, ні, ви невидимі! Даруйте старенькому Півзові цей маленький жартик, прошу пана!
Бути невидимим – дивне відчуття. Фарид відчував себе всесильним і втраченим одночасно. Наче він ніде й усюди. Найгірше було, що він не бачив Вогнерукого. Він міг покластися лише на свій слух.
– Вогнерукий, – шепотів він постійно, коли йшов за ним крізь ніч.
І кожного разу чув у відповідь тихе:
– Я тут, просто перед тобою.
Солдати йшли кепською, майже зарослою дорогою, що широко обмотувала пагорб. Вогнерукий же йшов угору по схилах, занадто крутих для коня, до того ж під лицарем в обладунках. Фарид намагався не думати про ногу Вогнерукого, а той час від часу лаявся і зупинявся перепочити, невидимий посеред ночі.
Замок виявився таки далі, аніж видавалося з узбережжя. Але нарешті його височезні, аж до неба, мури здійнялися просто перед ними. Омбрійський замок порівняно з ним – іграшка. Здавалося, в Сутінковому замку кожен камінь витесано з думкою про війну. Коли Фарид ішов услід за важким диханням Вогнерукого, з жахом уявив, як воно: дряпатися вгору крутим схилом, коли з горішніх зубців ллється гаряча смола і в тебе стріляють з арбалета.
Коли вони дійшли до брами, до ранку лишалося чимало часу. Ще кілька дорогоцінних годин вони будуть невидимі. Але браму зачинено. Фарид відчув, як на очі накочуються сльози розчарування.
– Зачинено! – пробурмотів він. – Їх уже привезли! Що тепер?
Кожен подих завдавав йому болю, так швидко вони бігли. Яка користь із того, що вони прозорі, як скло, і невидимі, мов вітер?
Він відчув тіло Вогнерукого, таке тепле у вітряну ніч.
– Звичайно, зачинено! – прошепотів його голос. – А ти думав, ми наздоженемо їх? Нам би не вдалося, навіть якби я не шкутильгав, як стара шкапа! Однак побачиш, цієї ночі вони ще раз відчинять браму. Хай навіть для котрогось свого шпигуна.
– Може, спробувати перелізти? – Фарид подивився вгору на блідо-сірі мури. Між зубцями виднілися озброєні списами вартові.
– Перелізти? Схоже, ти закохався по самі вуха. Бачиш, які гладкі й високі мури? Забудь, ми чекаємо.
Попереду здіймалися шість шибениць. На чотирьох з них висіли мерці. Фаридові трохи полегшало, що вночі вони виглядали, як лантухи зі старим одягом.
– Чорт забирай! – почув він бурмотіння Вогнерукого. – Чому від феїного трунку не пропадає страх, лише тіло?
Подув прохолодний вітер, Фарид саме дихав на невидимі пальці, щоб хоч якось їх зігріти. І раптом крізь ніч долинув цокіт копит.
– Ну от! – прошепотів Вогнерукий. – Здається, нам хоч раз пощастило! Пам'ятай, хай там що, перед сходом сонця мусимо зникнути. Зі сходом сонця ми знову станемо видимі, і, схоже, швидше, ніж устигнемо викликати вогонь.
Цокіт копит наростав, з темряви виринув лицар у червоному й чорному.
– Ти поглянь! Це ж Ворон! – прошепотів Вогнерукий.
– Гайда! – процідив Вогнерукий, коли брама зі скреготом розчинилася.
Вони йшли так близько до Ворона, що Фарид міг торкнутися конячого хвоста.
«Зрадник! – подумав він. – Брудний зрадник».
Фарид залюбки стягнув би його з сідла, приклав би ножа до шиї і запитав, яку новину він привіз у Сутінковий замок. Та Вогнерукий проштовхнув хлопця крізь браму. Ворон попрямував до стаєнь. Замок кишів панцерними.
– Слухай! – прошепотів Вогнерукий і потяг Фарида під брамову арку. – Цей замок великий, як місто, і заплутаний, як лабіринт. Познач шлях попелом, я не хочу тебе шукати, коли ти заблукаєш, мов дитина в лісі.
– Але як бути з Вороном? Це ж він викрив таємний табір?
– Забудь про нього. Думай про Меґі.
– Але ж його взяли в полон! – Солдати промарширували повз них. Фарид перелякано відсахнувся, він усе ще не призвичаївся до того, що невидимий.
– Найстаріше у світі прикриття для зрадників. Де найнадійніше сховати шпигуна? Поміж жертв. Можливо, Свистун розповів, який з нього чудовий вогнедув, і от вони найкращі товариші. У Ворона на друзів завжди був дивний смак. Та годі теревенити, ми ще матимемо час для цього, як сонце злизуватиме з нас невидимість.
Фарид мимоволі поглянув на небо. Довкола стояла глупа ніч, здавалося, навіть місяць загубився в темряві.
– Змієве кубло! – прошепотів він і відчув, як невидима рука Вогнерукого потягла його за собою.
