Текст книги "Чорнильна кров"
Автор книги: Корнелія Функе
Жанр:
Классическое фэнтези
сообщить о нарушении
Текущая страница: 25 (всего у книги 32 страниц)
Болотяник
Кожен лікар має знати, що Бог наділив трави великою таїною.
Взяти хоча б до уваги вплив трав на злих духів та божевільні фантазії, які доводять людину до відчаю. Вплив не від лукавого, а від природи.
Парацельс. Медичні трактати
Море. Меґі не бачила його відтоді, як вони поїхали з Каприкорнового села до Елінор, разом із феями та кобольдами, які тепер перетворилися на порох.
– Тут живе цирульник, про якого я розповідав, – сказав Вогнерукий.
З-за дерев виринула бухта. Вона була надзвичайна. Вода вилискувала на сонці, як зелене скло, грайливе скло, яке вітер вигинав щоразу новими складками. Потужний вітер гнав серпанок хмар блакитним небом і пахнув сіллю й далекими островами. Він потішив би серце, якби вдалині серед заліснених верховин не було голого пагорба, а на ньому – замку, грубого, як обличчя його господаря, попри посріблені дахи та зубці бійниць.
– Так, це він, – сказав Вогнерукий, помітивши переляканий погляд Меґі. – Сутінковий замок. А пагорб, на якому він стоїть, називають Зміїною горою. Лиса, мов голова старого чоловіка, щоб ніхто, переховуючись під деревами, не зміг наблизитись до замку. Не хвилюйся, він не так близько, як видається.
– Вежі, – промовив Фарид, – зі справжнього срібла?
– О, так, – відповів Вогнерукий. – Видобуте з гірських надр. Смажена птиця, молодиці, родючий край і срібло – Змієголов має чималий апетит.
Уздовж бухти простяглося широке піщане узбережжя. Там, де воно здіймалося до дерев, височіли довжелезний мур і вежа. Угору, мов гадючий шлейф, звивався шлях, та Вогнерукий повів їх дворами під покровом дерев. Він нетерпляче підкликав їх порухом голови, потому зник у тіні муру. Дерев'яна брама, перед якою вони зупинились, була старезна, а дзвін, що висів над нею, іржавий від солоного вітру. Все здавалося таким погідним. Дзижчання оси долинуло до Меґі і змішалося з шумом хвиль, та вона добре пам'ятала, яким сумирним їй видався млин. Вогнерукий стояв, прислухаючись, перш ніж витягти руку й смикнути за ланцюжок іржавого дзвона. Його нога знову кровила.
– Ліпшого цирульника немає, – сказав він. – І немає жодного іншого, котрому ми можемо більше довіряти. Крім того, звідси недалеко до Сутінкового замку, а туди Меґі все ще хоче дістатися, чи не так? – Він нагодував їх пухнастим гірким листям. – Ковтайте! Там, куди ми йдемо, ви зможете лишитися тільки тоді, коли матимете щонайменше зо п'ять отаких у шлунку.
Дерев'яні двері прочинились, і з-за них визирнула жінка.
– Ти?! Заходь скоріше! – прошепотіла вона.
Відтак брама відчинилась, і рука, тонка й зморшкувата, така ж, як і сама жінка, поманила їх досередини.
– Вчора! Він ще вчора казав! – вигукнула жінка. – Ось побачиш, Белло, він повернувся, хто б ще підпалив млина? Хто ще завиграшки з вогнем? Цілу ніч він не стулив очей: хвилювався, чи з тобою все гаразд. Що з ногою?
Вогнерукий приклав пальця до вуст, та Меґі бачила, що він усміхався.
– З ногою могло би бути й ліпше, – тихо сказав він. – А ти так само торохкотиш, як і раніше. Белло, чи змогла б ти відвести нас до Болотяника?
– Авжеж! – Беллин голос звучав трохи ображено. – Напевно, там у тебе та бридка куниця? – Вона кинула недовірливий погляд на наплічник Вогнерукого. – І не думай випускати його звідти!
– Звісно, ні, – запевнив Вогнерукий і подивився на Фарида, неначе радив не згадувати про другу куницю, що спить у його наплічнику.
Стара в довгій, грубо тканій сукні мовчки дріботіла темною критою галереєю.
– Добре, що ти прийшов манівцями, – тихо сказала вона, супроводжуючи гостей повз зачинені двері. – Боюся, Змієголов уже й тут має вуха. Та, на щастя, шпигунам він платить не так вже й багато, щоб вони працювали ще й у примурку, в якому лікуються заразні хворі. Сподіваюся, ти дав їм достатньо листя?
– Авжеж! – Вогнерукий кивнув, і Меґі помітила, як він ніяково обернувся й запхав до рота листочок.
Лише коли вони проходили повз кволі постаті, що сиділи на сонці у дворі, Меґі зрозуміла, куди їх привів Вогнерукий. У притулок. Фарид перелякано затулив рота рукою, коли їм назустріч вийшов стариган, такий блідий, немов смерть.
– Не вдавай, немов ось-ось упадеш замертво! – прошепотів Вогнерукий. – Про твої пальці тут подбають найліпше. До того ж тут ми у відносній безпеці, чого не скажеш про інші місцини по цей бік хащі.
– Так, бо якщо Змієголов чого й боїться, – додала Белла, – то це смерті й хвороб, що до неї призводять. Усе одно якомога менше з'являйтесь на очі хворим чи санітарам. Якщо я чого і навчилася у житті, то лише того, що довіряти не можна нікому. За винятком Болотяника, звісно!
– А мені, Белло? – запитав Вогнерукий.
– А тобі й поготів! Шкода, що твоє обличчя таке впізнаване, – прошепотіла вона Вогнерукому. – Інакше ти міг би влаштувати для хворих виставу. Немає ліпших ліків, аніж краплі радості.
Вона постукала у двері і, кивнувши, відійшла вбік.
Приміщення за дверима було темне: єдине вікно щезло за стосами книжок. Мо тут би сподобалось. Він любив, коли книжки виглядали так, немов їх щойно хтось відклав убік. На абсолютну противагу Елінор, він вважав, що немає нічого страшного, якщо вони лежать розгорнутими, чекаючи на наступного читача. Болотяник, здається, був тієї ж думки. Його важко було відшукати серед стосів – невисокого короткозорого чоловіка з кремезними руками. Меґі він нагадав крота, от лиш волосся мав сиве.
– Ну, що я казав? – Поспішаючи назустріч Вогнерукому, Болотяних скинув дві книжки зі стосу. – Він повернувся, а вона не вірила. Схоже, білі жінки повертають до життя щораз більше покійників!
Чоловіки обійнялися, тоді Болотяник відійшов на крок назад і як слід оглянув Вогнерукого. Цирульник був літнім чоловіком, старішим за Феноліо, та його очі видавались такими молодими, як у Фарида.
– Виглядаєш, наче в тебе все гаразд, – відзначив старий задоволено. – От лиш нога. Що з нею? На млині зачепило? Вчора вони забрали одну з моїх цілительок до замку, щоб вона подбала про двох чоловіків, яких уразило вогнем. Їй повідали дивну історію про засідку й рогату куницю, що плювала вогнем…
У замку? Меґі мимоволі підійшла до цирульника.
– А чи не бачила вона полонених? – перервала вона. – Певно, їх саме доставили туди, шпільманів, чоловіків і жінок… Мій тато й моя мама там.
Болотяник поглянув на неї зі співчуттям.
– То це ти – та сама дівчинка, про яку розповідали Принцові люди? Твій батько…
– Чоловік, якого вони вважають Сойкою, – закінчив Вогнерукий. – Ти не знаєш, як у нього та в інших полонених справи?
Не встиг Болотяник відповісти, як якесь дівча просунуло голову у двері. На Меґі погляд затримався так довго, що Болотяник зрештою відкашлявся.
– Що сталося, Карло? – запитав він.
Дівчинка нервово кусала бліді губи.
– Попросили запитати, чи ми ще маємо очанку, – сказала вона боязко.
– Звісно. Ходи до Белли, вона тобі трохи дасть, але тепер залиш нас самих.
Дівчинка зникла, поспіхом кивнувши, утім залишила двері відчиненими. Зітхаючи, Болотяник замкнув двері на засув.
– А, так, полонені Цирульник, відповідальний за в'язницю, дбає про них. Він страшний халтурник, але хто ж там нагорі витримає? Замість лікувати він вивчає побиття й інші тілесні покарання. До твого батька вони його, на щастя, не допускають, а цирульник, котрий дбає про Змієголова, не бруднить руки об полоненого, отже, щодня моя найліпша цілителька ходить до замку доглядати його.
– Як справи у мого батька? – Меґі намагалась не здаватися маленькою дівчинкою, яка ледь стримує сльози, та їй не дуже вдалося.
– У нього тяжка рана, та гадаю, ти знаєш.
Меґі кивнула. Ну, ось, знову з'явилися сльози, течуть і течуть, наче хочуть їй із серця змити все: лихо, журбу, страх… Фарид обійняв її за плечі, утім ще більше нагадав про Мо: про всі ті роки, коли тато захищав і оберігав її. А тепер, коли йому зле, її нема поруч.
– Він втратив багато крові, проте почувається набагато краще, аніж ми про те сповіщаємо Змієголова. – По Болотянику відчувалося, що він часто мусив розмовляти з людьми, котрі хвилювалися за когось, кого любили. – Моя цілителька порадила йому не показувати, щоб ми виграли час. Отже, наразі не хвилюйся.
На серці в Меґі стало легко, так легко.
«Все буде добре! – сказало щось усередині неї, вперше відтоді, як Вогнерукий приніс їй записку від Рези. – Все буде добре».
Вона засоромлено стерла сльози з обличчя.
– Зброя, якою було поранено твого батька, – щось жахливе. Сподіваюсь, це не диявольський винахід, над яким таємно працюють ковалі Змієголова!
– Ні, ця зброя походить із іншого місця.
«Звідти нічого хорошого не приходить», – виказувало обличчя Вогнерукого, та Меґі не хотіла думати про те, що може накоїти у цьому світі рушниця. Думками вона була поруч із Мо.
– Моєму татові, – сказала вона Болотянику, – дуже сподобалась би ця кімната. Він любить книжки, а ваші таки чудові. Правда, він сказав би, що деякі потребують нової оправи і що ця, отам, не довго проживе, якщо ви не вживете заходів проти жуків, які її гризуть.
Болотяник узяв у руки книжку, на яку показала Меґі, й провів рукою по сторінках, так само, як і Мо.
– Сойка любить книжки? – запитав він. – Незвично для розбійника.
– Він не розбійник, – сказала Меґі. – Він лікар, як і ви, лиш не людей лікує, а книжки.
– Справді? Отже, таки правда, що Змієголов не того впіймав? Видно, не він убив Каприкорна?
– О, ні, це якраз правда. – Вогнерукий виглянув із вікна, немов перед ним був святковий Каприкорнів майдан. – І все, що йому для цього було потрібно, його голос. Тобі варто почути, як він або його донька читає. Повір мені, ти подивишся на свої книжки іншими очима. Мабуть, почепиш на них замки.
– Справді?
Болотяник так зацікавлено розглядав Меґі, немов хотів більше довідатися про Каприкорнову смерть, втім у двері знову постукали. Цього разу крізь замкнені двері пробивався чоловічий голос.
– Учителю, ви йдете? Ми все підготували, та ліпше, якщо різатимете ви.
Меґі побачила, як Фарид зблід.
– Зараз іду! – сказав Болотяник. – Йди, я наздожену. Сподіваюся, колись зможу привітати твого батька у цьому приміщенні, – сказав він Меґі, простуючи до дверей. – Ти ж маєш рацію: моїм книжкам потрібен лікар. Чи має Чорний Принц план щодо полонених? – Болотяник запитливо поглянув на Вогнерукого.
– Ні, навряд чи. Ти щось чув про інших полонених? Серед них мати Меґі.
– Ні, про інших я нічого не знаю, – відповів Болотяних. – А тепер перепрошую. Белла, певно, вже сказала, що ліпше зупинитися в цій частині будинку. Змієголов витрачає чимало срібла на шпигунів. Жодне місце не убезпечене від них, навіть оце.
– Знаю. – Вогнерукий узяв одну з книжок, що лежали на цирульниковому столі. Це був травник. Меґі могла собі уявити, як пожадливо його б розглядала Елінор. А Мо пройшовся б пальцем по намальованих листочках, немов відчув би пензля, котрий так витончено зобразив їх на папері. А про що думав Вогнерукий? Про трави на Роксаниних грядках? – Повір мені, я б не прийшов сюди, якби не те, що сталося на млині, – сказав він. – Це не те місце, на яке хочеться накликати небезпеку, ми сьогодні ж підемо геть.
– Залишайтесь, поки твоя нога і хлопцеві пальці не загояться, – сказав Болотяник. – Ти знаєш, я дуже тішуся, що ти прийшов. І я радий, що хлопець із тобою. Він ніколи не мав учня, знаєш? – сказав цирульник Фаридові. – Я йому завжди казав, що своєї майстерності треба навчати інших, але він не хотів навіть чути. Я свої навички передаю багатьом, а тому мушу наразі вас залишити. Маю показати учневі, як відрізати ногу, не вбиваючи чоловіка.
Фарид приголомшено подивився на цирульника.
– Відрізати? – прошепотів він. – Навіщо відрізати?
Проте Болотяник уже зачинив за собою двері.
– Хіба я не розповідав? – сказав Вогнерукий, проводячи рукою по пораненому стегну. – Болотяник майстерно ріже кістки. Та гадаю, ми ліпше залишимо при собі наші пальці й ноги.
Подбавши про Фаридові пухирі та ногу Вогнерукого, Белла розмістила усіх трьох у віддаленій комірчині, просто біля воріт, крізь які вони прийшли. Меґі тішила думка знову спати під дахом, та Фаридові ця ідея не стала до вподоби. Він з нещасним виглядом сидів на притрушеній лавандою долівці й поспіхом жував гіркий листочок.
– Ми не могли б сьогодні вночі спати на узбережжі? Пісок, певно, приємний і м'який. Або в лісі?
– Про мене, – відповів Вогнерукий. – Але зараз дай мені поспати. І припини вдавати, ніби я тебе привів до людожерів, а то не покажу те, що обіцяв.
– Завтра? – Фарид виплюнув листок у долоню. – Чому аж завтра?
– Бо надто вітряно, – сказав Вогнерукий і повернувся до хлопця спиною, – і тому що клята нога болить… Тобі потрібні ще якісь обґрунтування?
Фарид пригнічено похитав головою, застромив до рота ще один листочок і поглянув у бік дверей так, немов смерть ось-ось завітає сюди.
А Меґі сиділа і повторювала собі увесь час те, що Болотяник сказав про Мо: «Він почувається набагато краще, аніж ми про те сповіщаємо Змієголова… Отже, наразі не хвилюйся».
Коли засутеніло, Вогнерукий пошкутильгав надвір. Він обперся на стовп і дивився на срібні вежі Сутінкового замку. А Меґі напевно всоте запитувала себе, чи не допомагав вогнедув лише заради її матері. Можливо, Вогнерукий і сам не знав відповіді.
У темниці Сутінкового замку
Міна заплакала знову. Реза обняла її, наче ця вагітна жінка – дитина, тихенько заспівала пісеньку. Так часом вона заспокоювала Меґі, хоча донька вже давно виросла і була заввишки з Резу.
Двічі на день до них приходило худе забігане дівча, молодше за Меґі: приносило їм хліб і воду. Часом їх годували липкою холодною кашею, та нею хоча б можна було наїстися. Ця каша нагадала Резі час, коли Мортола зачиняла її за те, що вона зробила чи не зробила. Каша тут і в Мортоли смакувала однаково.
Коли Реза запитала дівчину про Сойку, та лише перелякано втягнула голову і втекла. Реза боялася, що Мо вже мертвий, що його повісили угорі на велетенській шибениці, і останнє, що він побачив у своєму житті, було не її обличчя, а срібні зміїні голови, що звивалися вниз по замкових мурах. Часом вона уявляла все так чітко, що аж затуляла очі руками. Та видіння лишались. Темрява довкруж оманливо запевняла, ніби все лише сон: мить на Каприкорновій площі, коли вона побачила Мо, який раптово з'явився біля Меґі, рік у будинку Елінор, все це щастя – лише сон.
Час від часу хтось розповідав якусь історію, щоб не було чути плачу з камер, щурячого шарудіння, криків, бурмотіння, позбавленого найменшого сенсу. Жінки розповідали про любов і смерть, зраду і дружбу. Всі історії закінчувались добре. Реза розповідала казки, які їй читав Мо, давно-давно, коли пальчики Меґі були м'які й малесенькі Вони ще тоді не боялися літер. Шпільмани ж розповідали про світ, який їх оточував: про Козимо Вродливого і його боротьбу проти паліїв, про те, як Чорний Принц знайшов свого ведмедя й потоваришував з Вогнехідцем.
– Я його якось бачила! – прошепотіла Бенедикта. – Багато років тому, я ще була маленькою дівчинкою. Вогонь так світився, що навіть мої очі його побачили. Кажуть, він помер.
– Не помер, – прошепотіла Реза. – Хто ж тоді підпалив дерево посеред дороги?
З якою недовірою вони на неї дивилися! Але вона занадто втомлена, щоб розповідати чи пояснювати. Пустіть мене до чоловіка – це все, що вона хотіла сказати. Відпустіть мене до моєї дитини. Не розповідайте жодних історій, скажіть лише, що з ними. Прошу.
І їй нарешті розповіли. Але краще про Меґі й Мо розказав би хтось інший. Усі спали, коли прийшла Мортола. З нею були два солдати. Реза прокинулась: вона знову бачила це видіння, як Мо виводять на подвір'я, вдягають на шию петлю… Він мертвий, і стара прийшла, щоб мені це сказати! Це перше, що спало на думку, коли Мортола з переможною посмішкою зупинилась над Резою.
– Ти поглянь, служка-зрадниця! – сказала Мортола, коли Реза важко піднялась на ноги. – Здається мені, ти така ж відьма, як і твоя дочка. Як тобі вдалося виходити його? Може, я зашвидко вистрілила, не прицілившись як слід. Хай йому грець. Ще кілька тижнів, і він набереться вдоста сил, щоб його стратили!
Живий.
Реза відвернула голову, щоб Мортола не побачила усмішки.
– Звичайно, я не пояснила Змієголову, що він стратить не того, кого хоче. Навіщо? Все складається так, як я хотіла. Я ще й до твоєї доньки доберуся.
Меґі. Щастя, яке на мить зігріло Резине серце, зникло так само швидко, як і з'явилось.
Міну збудив хрипкий Мортолин голос, і вона присіла, заспана, біля Рези.
– Так. У цьому світі я маю впливових друзів, – вела Сорока далі, посміхаючись. – Змієголов зловив для мене твого чоловіка, чому ж не зробити те саме з твоєю донькою? Знаєш, як я переконала його, що вона відьма? Показала її світлину. Я наказала Басті взяти світлини твоєї малої – всі ці гарні фото у срібних рамочках, розставлені по всьому Книгогризчиному дому. Змієголов звичайно вважає їх чарівними картинками, відбитими на папері дзеркальним відображенням. Його солдати бояться до них торкатися, але він звелів їх усюди показувати. Шкода лише, що ми не можемо їх розмножити, як у твоєму світі! Але твоя донька, на щастя, приєдналася до Вогнерукого, а його чарівної картинки нам не потрібно. Кожен селянин чув про нього та його рубці.
– Він її захистить! – сказала Реза. Щось треба було сказати.
– Та невже? Так, як захистив тебе тоді, коли тебе вкусила змія?
Реза вп'ялася пальцями у брудну сукню. Вона ненавиділа Сороку сильніше, ніж будь-кого – в цьому світі або в іншому. Навіть сильніше, ніж Басту. Мортола добре навчила ненависті.
– Тут усе інакше, – здобулася Реза. – Тут його слухається вогонь. І він не один, він має друзів.
– Друзів! Ти маєш на увазі тих чарівників: Чорного Принца й решту голодранців! – Сорока зневажливо оглянула полонених. Майже всі прокинулись. – Подивись на них, Резо! Як вони тобі допоможуть? Кольоровими м'ячиками й сентиментальними піснями? Один з них вас уже зрадив. А Вогнерукий, що він утне? Вогонь на нас напустить, щоб тебе врятувати? То він і тебе заразом спалить. Ні, він так не ризикуватиме, він же тебе кохав. – Мортола, посміхнувшись, нахилилась до Рези. – А чоловікові своєму розповідала, якими добрими друзями ви тут були?
Реза не відповіла. Вона знала Мортолині ігри.
– Ну, як думаєш? Може, мені йому розповісти? – прошепотіла Мортола, вичікуючи, як кіт перед мишачою ніркою.
– Авжеж, – відповіла Реза. – Розкажи. Тільки от не повідомиш йому нічого нового. Я переповіла йому роки, які ви в нас украли, слово в слово, день у день. Мо також знає, що твій син змушував тебе жити в підвалі і переконав увесь світ, ніби ти його економка.
Мортола спробувала дати Резі ляпаса, як вона била усіх своїх служниць, та Реза перехопила її руку.
– Він живий, Мортоло, – прошепотіла вона Сороці. – Ця історія ще не скінчилась, і про його смерть ніде не написано. А от за те, що ти зробила з її батьком, Меґі прошепоче твою смерть тобі на вухо. Настане час. І тоді я дивитимусь, як помиратимеш ти.
Цього разу вона не змогла втримати Мортолину руку: Резина щока ще довго пекла по тому, як Сорока пішла геть.
– Звідки ти знаєш цю стару? – запитала Міна. – Вона змішувала отрути при Каприкорнові.
– Знаю! – відповіла Реза глухо. – Я була її власністю. Багато років.
Лист Феноліо
Коли прийшла Роксана, Вогнерукий спав. Надворі вже стемніло. Фарид і Меґі пішли до моря, а він приліг, бо в нього боліла нога. Коли Вогнерукий побачив Роксану в дверях, то подумав, ніби його голова жартує з ним (вона таке охоче робила вночі). Зрештою, колись давно він уже був з нею тут. Кімната була майже така сама, і він лежав на такому ж набитому соломою мішку, з порізаним і липким від крові обличчям.
Роксана прийшла з розпущеним волоссям. Можливо, тому й пригадалася та ніч. Його серце здригалося від спогадів. Він божеволів від болю і страху, ховався, мов поранений звір, поки його не знайшла Роксана і не привела сюди. Болотяник ледь упізнав Вогнерукого, влив йому щось до рота, і він заснув. А коли прокинувся, Роксана стояла у дверях, як оце зараз. Коли порізи попри всі цирульникові старання не загоїлись, вона пішла з Вогнеруким до лісу. Глибше і глибше, до фей, і залишилася з ним, аж доки обличчя не загоїлося і він знову наважився з'явитися посеред люди. Без сумніву, небагато є чоловіків, яким любов до жінки викарбували на обличчі ножем.
Але як він її привітав, коли вона з'явилася в кімнаті?
– Що ти тут робиш? – спитав він.
Він ладен був відкусити собі язика. Чому він не сказав, що сумував за нею, так сильно, що хотів вернутися десятки разів?
– Що я тут роблю? – запитала Роксана.
Раніше за таке запитання вона б пішла геть, але наразі вона лише всміхалась, втім, так насмішкувато, що йому стало незручно, як хлопцеві.
– Де ти залишила Єґана?
– У подруги. – Вона поцілувала Вогнерукого. – Що з твоєю ногою? Феноліо сказав, що тебе поранено.
– Вже краще. А що в тебе спільного з Феноліо?
– Він тобі не подобається. Чому? – Роксана погладила Вогнерукого по обличчі.
Яка вона вродлива. Неймовірно вродлива.
– Він мав на мене плани, які мені не сподобались. Тобі той старий часом нічого не дав для Меґі? Можливо, листа?
Без жодного слова вона витягла листа з-під плаща. Ось він, текст. Текст, який хотів стати правдою. Роксана простягнула скріплений печаткою пергамент, та Вогнерукий похитав головою.
– Краще віддай Меґі, – сказав він. – Вона на березі.
Роксана здивовано поглянула на Вогнерукого.
– У тебе такий вигляд, ніби ти боїшся шматка пергаменту.
– Так, – сказав Вогнерукий і взяв її за руку. – Так, боюся. Тим паче, коли там щось написав Феноліо. Ходи, знайди Меґі.
Меґі сором'язливо всміхнулася Роксані й на мить перевела погляд на Вогнерукого. Відтак вона бачила поперед себе лише листи Феноліо. Вона так поспішала зламати печатку, що майже надірвала пергамент. Там були три аркуші, густо списані. Перший – лист до неї. Меґі прочитала його і байдуже запхала за пояс. Текст, на який вона чекала, був на двох інших аркушах. Очі Меґі так швидко пробігли по рядках, що Вогнерукий засумнівався, чи вона читала. Врешті дівчина підвела голову, подивилася вгору на Сутінковий замок і всміхнулася.
– Ну, і що пише той старий чортяка? – запитав Вогнерукий.
Меґі простягнула йому обидва аркуші.
– Я чекала чогось іншого, але… Ось, дивися сам.
Вогнерукий взяв пергамент, кінчиками пальців, наче аркуші могли його попекти легше, ніж полум'я.
– Відколи ти вмієш читати? – Роксана запитала так здивовано, що Вогнерукий не стримав усмішки.
– Мама Меґі навчила.
Дурень. Навіщо розповідає? Роксана надовго затримала погляд на Меґі, а Вогнерукий намагався розібрати почерк Феноліо. Реза писала здебільшого друкованими літерами, щоб йому було легше читати.
– Може все скластися? – Меґі заглянула йому через плече.
Море шуміло, немов погоджувалося. Вогнерукий просувався написаним, наче небезпечною стежкою. Хай там як, а стежка вела прямісінько до серця Змієголова. Проте роль, яку старий придумав для Меґі, Вогнерукому не сподобалась. Як-не-як Реза просила оберігати доньку.
Фарид сумно поглянув на літери. Він не вмів читати. Часом Вогнерукому навіть здавалося, що хлопець підозрює ці дрібненькі чорні знаки в чаклунстві. А що ж йому думати, після того всього, що він через них пережив?
– Ну, розповідайте! – Фарид нетерпляче переступав з ноги на ногу. – Що він пише?
– Меґі мусить іти в замок. Прямісінько в Змієве кубло.
– Що?! – Хлопець витріщився на Вогнерукого, а тоді перевів погляд на дівчину. Він схопив Меґі за плечі й повернув до себе. – Тобі не можна туди. Це занадто небезпечно!
Бідолашний хлопчина. Авжеж, вона піде.
– Феноліо так написав, – сказала вона і скинула Фаридові руки зі своїх плечей.
– Відпусти її, – сказав Вогнерукий і віддав Меґі листи. – Коли ти їх читатимеш?
– Зараз.
Звісно. Вона не хотіла втрачати ані хвилини. А для чого? Що швидше сюжет отримає новий розвиток, то краще. Гірше вже, напевно, не буде. Чи буде?
– Що це означає? – Роксана безпорадно обводила поглядом кожного по черзі. На Фарида вона поглянула найменш приязно, він і далі їй не подобався. Можливо, вона ставитиметься до хлопця прихильніше, коли хоч щось її переконає, що він не син Вогнерукого. – Поясніть мені! Феноліо стверджував, ніби цей лист може врятувати батьків Меґі. Як лист може допомогти тому, хто сидить у темниці Сутінкового замку?
Вогнерукий відгорнув Роксанине волосся. Йому подобалося, що вона знову його розпускала.
– Послухай! – сказав він. – Я знаю, в це важко повірити, але якщо щось і може відкрити двері темниці Сутінкового замку, то це текст у цьому листі і голос Меґі. Вона вміє змусити чорнило дихати, точнісінько як ти, Роксано, оживляєш пісню. Її батько має такий самий дар. Якби Змієголов довідався, то вже давно повісив би його. Текст, яким батько Меґі вбив Каприкорна, виглядав так само безневинно, як і цей.
Як вона на нього подивилася! Недовірливо, як і тоді, коли він намагався пояснити, де пропадав тижнями.
– Ти кажеш про чаклунство! – прошепотіла вона.
– Ні. Я кажу про читання вголос.
Звичайно, вона не розуміла жодного слова. Та і як вона могла зрозуміти? Можливо, вона зрозуміє, коли почує, як читає Меґі, коли побачить, як слова тріпочуть у повітрі, як пахнуть, і коли відчує їх шкірою…
– Я хотіла б читати на самотині, – сказала Меґі і подивилась на Фарида.
Відтак дівчина розвернулась і пішла до притулку. В руках вона тримала лист Феноліо. Фарид хотів був піти за нею, та Вогнерукий стримав хлопця.
– Облиш її! – сказав він. – Думаєш, вона зникне між слів? Дурня. Ми й без того по самі вуха в цій історії. Вона лиш спробує змінити хід сюжету. Якщо Старий написав правильний текст.
