Текст книги "Чорнильна кров"

Автор книги: Корнелія Функе

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 32 страниц)

Змієголов

Думки про смерть

Зібралися над моїм щастям

Як темні хмари

Над срібним серпанком місяця

Стерлінг А. Браун. Думки про смерть

Змієголов вечеряв, коли Рудий Лис привів до нього Меґі. Саме так, як вона прочитала. Зала, в якій він вечеряв, була така розкішна, що проти неї тронна зала Тлустого князя видавалася сільською хатиною. Кам'яні плити, по яких Рудий Лис тягнув Меґі до пана, були всипані білими пелюстками троянд. Море свічок палахкотіло у світильниках, схожих на звірячу лапу, а колони були вкриті сріблястою лускою, що від свічок вигравала, мов зміїна шкіра. Незліченні прислужники пропливали між цими лускатими колонами, беззвучно, опустивши голови. Служниці чекали, покірно вишикувані, на помах руки свого пана. Усі вони виглядали стомлено, дехто непомітно сперся на прикрашені килимами стіни.

Біля Змієголова, на столі, накритому для сотні гостей, сиділа жінка. Обличчя вона мала дитяче й бліде, мов у порцелянової ляльки. Змієголов їв захланно, наче разом з їжею міг проковтнути власний страх. Його дружина ні до чого не торкалася. Меґі здалося, що від того, як обпирається її чоловік, жінку нудило. Вона весь час водила заперстеними пальцями по округлому животу. Дивно, але вагітність робила з неї ще більшу дитину, з вузьким широким ротом і холодними очима.

За Змієголовом – нога на ослінчику, лютня на стегні – стояв Свистун зі срібним носом і, мляво перебираючи струни, тихо наспівував. Аж раптом серце Меґі тріпонулося: в кінці столу, посміхаючись, сиділа Мортола. Біля неї сидів чоловік, який на вітряку поранив Вогнерукого. Руки його були забинтовані, над чолом бовваніла випалена вогнем просіка. Басті дісталося ще більше, Меґі аж заледве його впізнала. Бастине обличчя почервоніло й набрякло. Він знову втік від смерті. Можливо, його амулети таки на щось здатні…

Рудий Лис, вбраний у важкий лисячий плащ, повільно йшов до Змієголова, міцно тримаючи Меґі за руку. Він штовхнув дівчинку до столу і жбурнув рамку з фотографією між тарелі.

Змієголов підвів голову і подивився на Меґі. Дівчинка помітила в його очах сліди страшної ночі, яку йому подарували слова Феноліо. Змієголов підняв масну руку – Свистун замовк і прихилив лютню до стіни.

– Ось вона! – оголосив Рудий Лис, коли Змієголов вишитою хустиною витирав жир із пальців і губ. – Було б добре мати таку зачаровану картинку для всіх, кого ми шукаємо. Тоді б наші шпигуни не помилялися.

Змієголов уважно розглядав фотографію. Меґі спробувала опустити голову, та Рудий Лис силоміць утримав її.

– Дивина! – зізнався Змієголов. – Мої найкращі художники не скопіювали б її так добре. Мортола каже, ти відьма. Це так?

– Так! – відповіла Меґі і подивилась йому просто в очі. Тепер буде видно, чи слова Феноліо справдяться. Якби ж вона дочитала до кінця!..

– Отже, ти зізнаєшся? Хіба ти не знаєш, що я роблю з відьмами та чарівниками? Я їх спалюю.

Змієголов промовляв слова Феноліо. Ті самі, які вона кілька годин тому прочитала у притулку. Меґі знала свою відповідь.

– Останні, хто горів, – сказала вона спокійно, – твої люди. Вогнем у цьому світі керує один чоловік, аж зовсім не ти.

Змієголов розглядав Меґі. Він вичікував, мов гладкий кіт, який ще не знає, як йому бавитися з мишею, аби отримати найбільше задоволення.

– А, ти, певно, кажеш про вогнедува. Думаєш, він прийде і спробує тебе врятувати? Коли так, то я нарешті згодую його вогню, який, як кажуть, йому підкоряється.

– Мене не треба рятувати, – заперечила Меґі. – Я все одно прийшла б до тебе. Навіть коли б ти не послав по мене.

Срібні колони затряслися від сміху. Змієголов перехилився через стіл і дивився на дівчинку з відвертим зацікавленням.

– Та ну! – сказав він. – Щоб благати мене про таткове звільнення? Цей розбійник – твій тато, хіба ні? Принаймні Мортола мене в цьому переконує. Вона каже, що ми спіймали і твою маму.

«Феноліо забув про Мортолу! Не згадав її жодним словом. Не думай про це, Меґі. Будь незворушна, як тоді, коли викликала Тінь. Ну ж бо, вигадуй! Знайди слова і домішай їх до тих, які написав Феноліо».

– Сорока каже правду. – Голос Меґі линув спокійно і лунко, наче її серце не билося, мов загнане звірятко. – Ти спіймав батька після того, як Мортола майже вбила його, ти тримаєш мою маму у в'язниці. Та я тут не для того, щоб благати про милосердя. Я пропоную тобі домовитись.

– Домовитися? – Змієголов схопив дружину за руку. – Що ти можеш запропонувати, чого б я не міг собі взяти?

– Мій батько, – вела вона далі, насилу опанувавши свій голос, – не розбійник. Він палітурник і чарівник. Він єдиний, хто не боїться смерті. Ти ж бачив його рани? Мортола намагалася його вбити – хіба він помер? Ні. Він повернув Козимо Вродливого. Якщо ти відпустиш його і мою маму, тобі більше не доведеться боятися, бо мій батько, – Меґі витримала паузу, – може зробити тебе безсмертним.

У великій залі стало неймовірно тихо.

– Вона бреше! – крикнула Сорока. – Маленька відьма бреше! Не вір жодному її слову. Це все її язик, зачарований язик. Він її єдина зброя. Її батько може померти. Приведіть його сюди, і я вб'ю його на ваших очах, і цього разу все буде як годиться!

Серце Меґі забилося, мов скажене. Що вона наробила?

– Як? – лише запитав Змієголов. – Як твій батько зробить те, що ти обіцяєш?

Змієголов думав про наступну ніч. Він згадав про страх, який на нього чекав: більший, ніж минулої ночі, безжальніший…

Меґі нахилилася над столом. Вона промовляла слова, наче заново їх читала.

– Мій батько зробить для тебе книжку! – сказала вона тихо, щоб ніхто, крім Змієголова, не почув її. – Він зробить її з моєю допомогою, книжка матиме п'ятсот порожніх сторінок. Він одягне її в дерево і шкіру, поставить на неї латунні замки. На першій сторінці ти власноруч напишеш своє ім'я. На знак подяки ти відпустиш мого батька і всіх, кого він скаже. Сховаєш книжку в місці, яке знаєш лише ти: поки існуватиме ця книжка, ти безсмертний. Доки книжка недоторканна, тебе нічого не вб'є: жодна хвороба чи жодна зброя.

Змієголов утупився в Меґі налитими кров'ю очима.

– А якщо її хтось спалить або розірве? Папір, як не крути, не такий надійний, як срібло.

– Мусиш добре її стерегти, – сказала Меґі. Їй здавалося, ніби вона чує власний голос, який знову читає текст Феноліо: «Та одного дівчина не розповіла Змієголову: як книжка зробить його безсмертним, так само легко і вб'є його. На її білих аркушах варто лише написати три слова: серце, кров, смерть».

– Що вона там бурмоче? – Мортола обперлася об стіл кістлявими руками. – Не слухайте її! Вона відьма і брехуха! Вбийте її та її батька, бо вона вб'є вас! Може, той старий, про якого я вам розповідала, написав їй ці слова!

Змієголов повернувся до Мортоли, і на мить Меґі злякалася.

– Замовкни! – крикнув він на Сороку. – Можливо, Каприкорн до тебе й дослухався, але його нема, так само, як і живодайної Тіні. Тебе я терплю лише тому, що ти зробила мені послугу! Більше жодного слова про Чарівновустого і стариганів, які оживлюють літери. Інакше відправлю туди, звідки прийшла: на кухню до прислуги.

Мортола зблідла.

– Я вас попередила! – сказала вона хрипким голосом. – Не забувайте!

І сіла з кам'яним виразом обличчя на стілець. Баста кинув на неї стривожений погляд, та Мортола не звернула на нього уваги: вона вдивлялася в Меґі, переповнена ненавистю.

Змієголов наколов ножем засмажену пташку – ціла гора таких пташок лежали перед ним на срібній таці – і з задоволенням запхав її до рота. Схоже, сварка з Мортолою додала апетиту.

– Ти допомагатимеш батькові працювати? – спитав він і виплюнув кістки в руку слуги, який швидко до нього підійшов. – Отже, він навчив доньку свого. А чи відомо тобі, що в моїх володіннях це заборонено?

Меґі подивилась на нього, не відчуваючи страху. Навіть ці слова вийшли з-під пера Феноліо, кожнісіньке слово, вона знала, що Змієголов скаже далі, бо вона їх теж прочитала…

– Ремісникам, які порушують цей закон, моя мила дитинко, я звелю відрубати праву руку. Та в цьому випадку я зроблю виняток.

– Моя мати, – сказала Меґі, осмілівши, хоча Феноліо про це нічого не писав, – може допомогти. Тоді ми завершимо куди швидше.

– Е, ні! – Змієголов засміявся з такою насолодою, наче розчарування в очах Меґі було смачніше, ніж усі наїдки на срібних тацях. – Твоя мама залишиться у в'язниці. Так ви працюватимете швидше. – Він подав Рудому Лису знак. – Чого ти чекаєш? Відведи її до батька! І скажи бібліотекареві, щоб ще сьогодні вночі дістав усе, що потрібно палітурнику для роботи.

– До батька? – Рудий Лис схопив Меґі за руку, та не ступив жодного кроку. – Ви ж не вірите в цю відьмацьку нісенітницю!

Меґі перехопило подих. Що зараз станеться? Вона такого не читала.

– Книжка, в якій можна зачинити смерть! Лиш дитина повірить у такі вигадки. Повісьте його нарешті, перш ніж ми станемо посміховиськом для селюків! Каприкорн давно б повісив.

– Каприкорн? – Змієголов виплюнув це ім'я, наче маленьку пташину кістку. Він не дивився на Рудого Лиса, та його грубі пальці стислися в кулак. – Відколи Мортола повернулась, я занадто часто чую це ім'я. Каприкорн мертвий. Навіть вірна йому душею й тілом відьма не відвернула цього. А ти, Рудий Лисе, очевидно забув, хто твій новий господар. Я Змієголов! Моя родина панує над цими землями понад сім поколінь, а твій попередній господар – всього-на-всього позашлюбний син коваля, замурзаного попелом! Ти був палієм і вбивцею, я зробив з тебе герольда. Здається, варто виявляти більшу вдячність, чи, може, ти захотів нового господаря?

– Ні, ваша величносте… – сказав Рудий Лис ледь чутно. Його обличчя зробилося кольору його волосся.

– Отож-бо! – Змієголов наколов ще одну пташку. – Тоді негайно виконуй, що я звелів. Відведи дівчину до батька і подбай, щоб він одразу взявся до роботи. Ви привели цього цирульника, Болотяника?

Рудий Лис, не дивлячись на свого пана, кивнув.

– Добре. Хай він двічі на день оглядає її батька. Ми ж хочемо, щоб наші полонені були задоволені. Зрозуміло?

– Так, – прохрипів Рудий Лис.

«Вони ведуть мене до Мо, – думала Меґі. – Для Змієголова це початок кінця». Але коли слуга зачинив за ними двері, на шляху Рудого Лиса з'явився солдат.

– Мортола звеліла вам дещо переказати! – сказав він. – Обшукайте дівчину, шукайте аркуш паперу або щось інше, де щось написано. Вона каже, щоб ви спершу подивилися в рукавах: ця відьма вже колись там щось ховала.

Перш ніж Меґі зрозуміла що до чого, Рудий Лис схопив її і закотив рукава. Нічого не знайшовши, він хотів був застромити руку в її сукню, та дівчинка відштовхнула її і витягла пергамент. Якусь мить Рудий Лис недолугим поглядом людини, яка не вміє читати, витріщався на літери, а тоді без жодного слова простягнув пергамент солдату.

Меґі від страху запаморочилося в голові. Рудий Лис знову потяг її за собою. Що буде, як Мортола покаже аркуш Змієголову? Що як…

– Ходи вже, гайда! – гарикнув Рудий Лис і штовхнув її вгору по сходах.

«Феноліо, – думала Меґі, – Феноліо, допоможи мені. Мортола знає про наш план».

– Стій! – Рудий Лис схопив її за волосся.

Чотири панцерні солдати охороняли закриті на три замки двері. Рудий Лис кивнув – і вони відчинили двері.

«Мо! – подумала Меґі. Мене ведуть до нього». І ця думка прогнала решту думок, навіть про Мортолу.

Вогонь на стіні

О, дивися, дивись! На білій стіні

З'явилося там, немов від руки.

І написало на білій стіні

Літери з вогню. Написало і зникло.

Гайнріх Гайне. Бальтацар

У широких темних коридорах Сутінкового Замку було тихо. Віск тисяч свічок скрапував на кам'яні плити, на кожній з яких вибито герб Змієголова. Повз Вогнерукого й Фарида шмигали навшпиньках слуги й служниці, опустивши голови. Охорона стояла у довжелезних коридорах і перед дверима, високими, наче для велетнів, а не для людей. На кожних дверях виблискував лускатим сріблом звір з герба Змієголова: змія, яка пожирає жертву. Біля дверей висіли велетенські люстра. Фарид весь час зазирав у дзеркала, щоб переконатися, що він таки невидимий.

Щоб хлопець міг за ним іти, Вогнерукий запалив на долоні вогник завбільшки з жолудь. З одного із залів прислуга виносила наїдки. Вогнерукий почув, як служки перешіптувались про молоду відьму й угоду зі Змієголовом, яка нібито врятує Сойку від шибениці. Вогнерукий не міг зрозуміти, які з його почуттів сильніші: полегшення, що слова Феноліо стають реальністю, чи страх перед ними й невидимими нитками, які сплітав цей стариган. Ці нитки полонили навіть Змієголова і змусили його мріяти про безсмертя. Феноліо ж давним-давно описав його смерть. Але чи встигла Меґі прочитати слова, які вб'ють Змієголова?

– Що тепер? – прошепотів Фарид. – Ти чув? Вони замкнули Меґі з Чарівновустим у вежі! Як туди потрапити?

Як тремтів його голос! О небо, кохання – це мука. Кожен, хто заперечує, ніколи не відчував клятого тремтіння серця.

– Забудь! – пошепки мовив Вогнерукий. – Вежі за міцними дверима, крізь них не пройти навіть невидимим. До того ж там кишітиме охоронцями. Вони ж вірять, що спіймали Сойку. Прокрадися краще в кухню і підслухай, що каже прислуга, в них завжди найцікавіші новини. Та бережися: невидимий не означає безсмертний.

– А ти?

– Я ризикну потрапити у темницю під замком, до Болотяника й Рези. Бачиш того мармурового товстуна? Здається, хтось із предків Змієголова. Зустрічаємося біля нього. І не думай потайки за мною йти! Фариде?

Та хлопець зник. Вогнерукий вилаявся. Хоч би вони не почули, як б'ється Фаридове закохане серце!

Двоє вартових стовбичили перед вогким коридором, освітленим тьмавим смолоскипом. У кінці цього коридору – двері, за ними сходи вниз, у темниці Сутінкового Замку, що перемелювали людей, мов кам'яний шлунок, і час від часу випльовували мерців. Дорогу Вогнерукому переповіла Болотяникова цілителька. Навіть на дверях, за які ніхто б не хотів потрапити, красувалася срібна змія, цього разу вона обвивала череп.

Охоронці сперечалися про Рудого Лиса, та Вогнерукий не мав часу їх слухати. Двері тихенько застогнали, коли він їх прочинив, досить широко, щоб протиснутися. Його серце завмерло, та вартові не повернулись. У цю мить він би все віддав за безстрашне серце, як у Фарида, навіть коли з таким серцем ти легковажний.

За дверима було так темно, що він викликав вогонь. Якраз вчасно, бо його невидимі ноги мало не провалилися: відразу за дверима спускалися сходи, круті та вичовгані.

«Вогнерукий, Вогнерукий, – подумав він, – від твоїх відвідин користі небагато. Але що вже вдієш? За Болотяником ти – як Фарид зараз за тобою – бігав багато років, а Резу ти згадав в останню чергу, щоб запевнити себе, нібито не через неї спускаєшся цими тричі клятими сходами».

Три наглядачі пройшли повз нього так близько, що запах часнику з їхніх ротів огорнув його обличчя. Вогнерукий ледь устиг притиснутися до стіни, щоб гладун не наштовхнувся на нього. Відтак він нікого не зустрів. Вогнерукий потайки зазирав у темниці завбільшки з діру, занизькі, щоб у них стояти, і в темниці, достатньо великі, щоб зачинити в них п'ятдесят полонених. Звичайно, дуже легко забути про існування когось із полонених тут унизу. Серце Вогнерукого стиснулося, коли він уявив собі, як почувається Реза. Стільки довгих років їй довелося бути полонянкою, а цього разу її свобода протривала менше року.

Він почув голоси і пішов за ними. Ще один коридор униз. Назустріч вийшов чолов'яга, малий і лисий, і пройшов біля нього так близько, що Вогнерукий аж затамував подих. На щастя, охоронець не помітив Вогнерукого, лиш пробурмотів щось про дурних жінок і зник за рогом. Вогнерукий прихилився до вогкої стіни й прислухався. Плакала жінка, інша її заспокоювала. В кінці коридору була камера – темна, заґратована діра, біля якої горів смолоскип. Як пройти крізь ці кляті ґрати? Вогнерукий притиснувся до ґрат. За ними побачив Резу, вона втішала якусь жінку й гладила її по волоссю. Поруч сидів Двопалий і вигравав на маленькій флейті сумну мелодію. Жодна людина своїми десятьма пальцями не могла так добре грати, як він своїми сімома. Решту полонених Вогнерукий не знав, Болотяника тут не було. Куди його відвели? Може, посадили з Чарівновустим?

Вогнерукий запхав палець у полум'я смолоскипа, прошепотів вогняні слова і чекав, поки з кінчика пальця не вискочить вогник. Коли він вперше показав Фаридові, як писати вогнем ім'я на стіні, у хлопця очі мало на лоба не вилізли. А це ж було так легко. Вогнерукий просунув руку крізь ґрати і провів пальцем по шорсткому камені. «Реза», – написав він і побачив, як Двопалий опускає флейту й витріщається на вогненні літери. Реза повернулась. Яка вона сумна! Він мусив прийти раніше. Добре, хоч Меґі її такою не бачить.

Реза встала, зробила крок до свого імені й зупинилася. Вогнерукий провів пальцем вогняну стрілку, яка вказувала на нього. Реза підійшла до ґрат і недовірливо вп'ялася очима в порожнечу поперед себе.

– На жаль, – прошепотів він, – мого обличчя ти сьогодні не побачиш. Воно все в рубцях, як і раніше.

– Вогнерукий? – Реза простягнула руку крізь ґрати. Він схопив невидимими пальцями її руку. Вона розмовляє! Чорний Принц казав йому, що вона знову розмовляє, та він не повірив.

– Який гарний голос! – прошепотів він. – Я завжди уявляв його таким. Коли ти почала розмовляти?

– Коли Мортола вистрілила в Мо.

Двопалий витріщався в їхній бік. Навіть жінка, яку втішала Реза, повернулась до них. Поки вона нічого не казала…

– Як твої справи? – прошепотів Вогнерукий.

– Скажи спершу, як справи в Меґі?

– Добре. Без сумніву, краще, ніж у тебе. Вона і Феноліо намагаються змінити хід історії на краще.

Реза однією рукою обхопила ґрати, другою – його руку.

– Де вона зараз?

– Думаю, з батьком. – Вогнерукий побачив страх у її обличчі. – Так, я знаю, він сидить у вежі, але вона так захотіла. Це все частина плану, який придумав Феноліо.

– Як справи в Мо?

Ревнощі ще дошкуляли. Серце така нерозумна річ.

– Кажуть, йому краще, а завдяки Меґі його поки що не вішатимуть, отже, не сумуй. Твоя донька і Феноліо придумали щось дуже розумне, щоб його врятувати. Його, і тебе, і решту полонених…

Наближалися кроки. Вогнерукий відпустив Резину руку й відступив. Кроки затихли.

– Ти ще тут? – Її очі обмацували темряву.

– Так. – Він узяв її пальці в долоню. – Останнім часом ми бачимося виключно в темницях! Скільки часу треба твоєму чоловікові, щоб зробити книжку?

– Книжку?

– Так. Це божевільна оповідка, але її написав Феноліо, і твоя донька її прочитала, тому, схоже, вона справдиться.

Реза просунула руку крізь ґрати і водила рукою в темряві, поки не натрапила на його обличчя.

– Ти таки невидимий! Як тобі вдається?

Вона цікавилася всім, чого ще не знала, немов маленька дівчинка. Вогнерукий завжди це в ній любив.

– Всього-на-всього старий феїн фокус! – Її пальці провели по рубцях на його щоці.

«Чому ти не можеш їй допомогти, Вогнерукий? Вона ще збожеволіє тут унизу! Якщо вбити вартового? Але там ще сходи, безкінечні сходи, а потім замок, велике подвір'я і лиса вершина пагорба – жодного місця, де б сховатися, жодного дерева, щоб її сховати. Лише каміння і солдати».

– А що з твоєю дружиною? – В неї гарний голос. – Ти її знайшов?

– Так.

– Що ти їй розповів?

– Про що?

– Про час, коли тебе не було.

– Нічого.

– Мо я розповіла все.

– Чарівновустий може зрозуміти, що ти йому розповіла, але Роксана мені навряд чи повірить, хіба ні?

– Певне, що не повірить.

На мить вона опустила голову, наче згадала час, про який він не міг розповісти.

– Принц казав, що в тебе є донька, – прошепотіла вона. – Чому ти про неї ніколи не розповідав?

– У мене було дві доньки. – Вогнерукий здригнувся, коли в одній з камер хтось скрикнув. – Старша такого ж віку, що й Меґі, але вона про мене не дуже доброї думки. Вона хоче, щоб я їй пояснив, де був усі ці десять років. Можливо, ти знаєш гарну історію, яку я можу їй розповісти?

– А що з другою?

– Вона померла.

Реза замовкла і стиснула його руку.

– Мені шкода.

– Мені теж.

– Три, можливо, чотири тижні! – прошепотіла Реза. – Залежить, наскільки товста книжка.

– Добре, це не так страшно. – Вогнерукий просунув руку крізь ґрати і провів по Резиному волоссю. – Кілька тижнів – нічого проти років у Каприкорновому будинку, Резо! Думай про це щоразу, коли здаватиметься, що краще розбити голову об ґрати, ніж сидіти тут. Обіцяй мені.

Вона кивнула.

– Скажи Меґі, що в мене все гаразд! – прошепотіла вона. – І скажи також Мо, добре? Ти ж з ним розмовлятимеш, правда?

– Звичайно! – збрехав Вогнерукий. Яка шкода від того, що він їй це пообіцяє? Що ще він може зробити, щоб їй допомогти?

Жінка знову почала плакати. Її плач відбивався від укритих грибком стін, голоснішав.

– Чорт забирай. Ану, тихо там! – Наглядач підійшов до камери.

Вогнерукий притиснувся до стіни. Товстун, людина-опецьок. Вогнерукий затамував подих, коли той зупинився просто перед ним.

– Годі ревти! – Реза намагалася заспокоїти жінку, коли наглядач ударив палицею по ґратах.

Вогнерукий не знаходив жодного кутка, куди можна було б втиснутися. Заплакана жінка сховала обличчя в Резиній спідниці. Наглядач обернувся, хрюкнув і почвалав геть. Перш ніж знову підійти до ґрат, Вогнерукий почекав, поки наглядачеві кроки стихнуть. Реза стала на коліна біля жінки, та все ще притискала своє обличчя до її сукні, і тихо заговорила до неї.

– Резо! – прошепотів Вогнерукий. – Мушу йти. Сьогодні вночі сюди приводили старого чоловіка? Цирульника, він себе називає Болотяником.

Вона знову підійшла до ґрат.

– Ні, – прошепотіла вона. – Та наглядачі казали, якогось цирульника привели. Він мусить лікувати хворих у замку, а тоді його відправлять до нас.

– Це він. Перекажи йому від мене вітання.

Вогнерукий не хотів лишати її саму в темряві. Він би з радістю звільнив її з цієї клітки, як звільняв фей на ярмарках, та Реза не вміє літати.