355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Корнелія Функе » Чорнильна кров » Текст книги (страница 11)
Чорнильна кров
  • Текст добавлен: 13 апреля 2017, 03:00

Текст книги "Чорнильна кров"


Автор книги: Корнелія Функе



сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 32 страниц)

– Хочеш іще чогось?

Меґі отямилася від своїх думок.

– В ім'я чорнила! – Феноліо підвівся і повернув дитя Мінерві. – Невже ти хочеш зараз її відгодувати, щоб сукня їй пасувала? Нам треба йти, бо ж пропустимо половину. Князь просив нову пісню принести ще до обіду. І ти знаєш, він не любить, коли спізнюються.

– Ні, не знаю, – пробурчала Мінерва, коли Феноліо підштовхував Меґі до дверей. – Бо я не ходжу до замку, як ти. А що ти там мав написати цього разу для володаря, – чергову жалобну пісню?

– Мені також набридло, але він добре платить. Тобі було б ліпше, якби я незабаром залишився без копійки в кишені, і тобі довелося б шукати нового квартиранта?

– Ну, гаразд, гаразд, – бурчала Мінерва, збираючи зі столу порожні миски. – Знаєш що? Цей князь ще доведе себе до смерті зітханнями й наріканнями, а Змієголов пришле панцерних. І вони летітимуть сюди, як мухи на свіже кінське лайно, буцімто прагнучи захистити бідолашного онука їхнього господаря, який лишився без батька.

Феноліо так несподівано повернувся, що мало не збив Меґі з ніг.

– Ні, Мінерво, ні! – промовив він рішуче. – Цього не буде. Поки я живий – що, сподіваюся, ще довго триватиме!

– Справді? – Мінерва витягла синового пальця із діжки з маслом. – І як ти хочеш цьому завадити? Своїми розбійницькими піснями? Невже ти віриш у те, що якийсь дурень з пір'яною маскою, який корчить із себе героя, бо наслухався твоїх розбійницьких пісень, зможе вберегти наше місто від панцерних? Герої закінчують життя на шибениці, Феноліо, – вела вона далі тихіше, і Меґі вбачився страх за її глузуванням. – Можливо, у твоїх піснях інакше, та у справжньому житті їх вішають. І найкращими словами тут нічого не змінити.

Діти стривожено подивилися на матір, і Мінерва погладила їхнє волосся, так, ніби цим могла стерти власні слова.

Феноліо ж лише стенув плечима.

– Та ні, все тобі видається чорним! – сказав він. – Ти недооцінюєш слова, повір мені! Вони могутні, могутніші, ніж ти думаєш. Запитай у Меґі!

Та поки Мінерва власне змогла запитати, він виштовхнув Меґі на вулицю.

– Іво, Деспіно, хочете зі мною? – гукнув він до дітей. – Я поверну їх цілими і неушкодженими, як завжди! – вигукнув Феноліо, коли Мінерва зі стурбованим обличчям просунула голову у двері. – Найкращі чарівники звідусіль будуть сьогодні у замку, вони прийдуть здалеку. Діти мають неодмінно побачити це дійство!

Щойно вони вийшли до провулка, людський потік поніс їх із собою. Вони тиснули з усіх боків: бідно вдягнені селяни, жебраки, жінки з дітьми та чоловіки, чиє багатство проявлялося не лише в розкоші розшитих рукавів, а й у прислузі, яка грубо прокладала для них дорогу, звільняючи шлях від юрби. Вершники гнали коней крізь людей, не зважаючи на тих, кого вони притискали до мурів, портшези застрявали між тілами, як би не сварилися і не лаялися їхні носильники.

– Жах, ще гірше, ніж у базарні дні! – вигукнув Феноліо до Меґі через голови людей. Іво прослизнув крізь натовп, як вуж, та Деспіна мала такий переляканий вигляд, що Феноліо врешті-решт узяв її на плечі, щоб її не розчавили між кошиками і черевами. І у Меґі серце билося швидше від усього цього безладу, штовханини і плину, від тисячі запахів, усіх цих голосів, що переповнювали повітря.

– Меґі, озирнися довкола! Чи це не чудово? – вигукнув Феноліо, сповнений гордості.

Звісно, так і було. Було саме так, як Меґі собі уявляла, тими вечорами, коли Реза розповідала їй про Чорнильний світ. Вона ніби впала у нестяму. Очі, вуха… вони не могли сприйняти навіть і десятої частини того, що відбувалося довкола. Звідкись долинала музика, барабанний дріб, бубни, сурми… Та ось з'явився провулок і виплюнув натовп до мурів замку. Вони так високо і громіздко здіймалися між будинками, ніби їх збудували люди, вищі за тих, котрі зараз наперли на браму. Перед брамою стояли озброєні охоронці, вранішні промені тьмяно віддзеркалювались у їхніх шоломах. Накидки були темно-зеленого кольору, як і кітелі, вдягнені поверх кольчуг. На них обох вирізнявся герб Тлустого князя – Реза змалювала його Меґі: лев на зеленому тлі, посеред білих троянд. Проте герб змінився. Лев лив срібні сльози, а троянди обвивали розбите серце. Більшість із юрби охоронці пропускали, лише зрідка відштовхували когось списами або долонями в рукавицях. Але це, здавалося, нікого не обходило, всі товпилися далі, і Меґі врешті-решт також опинилася в тіні муру завтовшки з метр. Звісно, вона вже бувала в замках, разом із Мо, але відчуття було геть інше: проходити не повз ятку з поштівками, а повз охоронців зі списами. Мури видавалися грізніші й ворожіші. Немовби вони кричали: «Дивіться! Які ви малі, слабкі та вразливі!»

Здавалося, Феноліо не відчував того, він сяяв, як дитина на Різдво. Він не помічав ані опускних ґрат перед міською брамою, ані отворів, крізь які непроханим відвідувачам можна було виплеснути на голову гарячу смолу. Утім, Меґі несамохіть дивилася вгору, коли проходила під ними, запитуючи себе, наскільки свіжими були сліди від смоли на покоробленій деревині. Та ось нарешті вона стояла просто неба, блакитного і ясного, ніби чисто підметеного до князівського дня народження, – і Меґі опинилась на зовнішньому дворі Омбрійського замку.

Відвідини з хибного боку хащі

Пітьма завжди відігравала свою роль. Без неї ми б не осягнули світло. Лише коли її активність переростала в надто претензійну, треба було протистояти, карати, за потреби часом втихомирювати на мить. Та потім вона знову повставала, – бо як інакше?

Клайв Баркер. Абарат

Перш за все очі Меґі шукали пташині гнізда, про які розповідала Реза. І вони там нависали, просто під бійницями, немов на мурах утворились пухирі. Жовтогруді птахи вилітали з отворів. Як золотаві пушинки, що танцюють на сонці, так описувала їх Реза, і вона мала рацію. Здавалося, небо над нею було вкрите кружляючим золотом, усе на честь принцового дня народження. Щораз більше людей пробивалося крізь браму, хоча всередині на подвір’ї вже кишіло. Між мурами звели прилавки, просто перед хлівами і куренями, в яких господарювали ковалі, конюхи та всі інші, хто мешкав і працював у замку. В цей день, коли князь запросив підданих відсвяткувати день народження його онука і спадкоємця престолу, їжа і напої були задарма.

«Вельми жертовно, правда? – напевно прошепотів би Мо. – Їжа й напої з їхніх полів, добуті їхньою тяжкою працею». Мо не дуже шанував замки. Та світ Феноліо був створений саме таким: земля, на якій упрівали селяни, належала князю, а отже, йому належала і більша частина врожаю, і він розкішно вдягався у шовк і оксамит, у той час як його селяни носили залатаний одяг, що подразнював шкіру.

Деспіна міцно обвивала тонкими руками шию Феноліо, коли вони проходили повз охоронців перед брамою, та коли вгледіла першого чарівника, то поквапом сповзла зі спини.

Високо вгорі між зубцями бійниць один з них натягнув свого каната і справно походжав по ньому, як павук по своїх срібних нитках. Його одяг був блакитний, мов небо угорі, позаяк блакитний був кольором канатохідців, це Меґі знала також від мами. От якби Реза була тут! Повсюди між прилавками був він, строкатий люд: свистуни і жонглери, кидії ножів, здоровані, дресирувальники, акробати, актори й блазні. Просто перед муром Меґі побачила вогнедува; чорний з червоним, такий був їхній одяг, і якусь мить вона думала, що це був Вогнерукий. Але чоловік обернувся – то був якийсь невідомий з обличчям без рубців, а усмішка, з якою він вклонявся людям, була зовсім інша, ніж у Вогнерукого.

«Та він мусить бути тут, якщо він справді повернувся!» – думала Меґі, озираючись у пошуках його. Чому ж вона така засмучена? Ніби вона не знає. Це все через Фарида, котрого їй бракувало. А якщо Вогнерукого тут немає, то, напевно, марно виглядати Фарида.

– Ходи-но, Меґі! – Деспіна промовила її ім'я, ніби її язик мав ще звикнути до звуку. Вона потягнула Меґі до прилавка з тістечками, змоченими медом.

Тістечка навіть у цей день не були безкоштовні. Торговець люто охороняв їх, та Феноліо, на щастя, мав кілька монет у кишені. Тонкі Деспінині пальці були липкі, коли вона знову простягнула руку Меґі. Широко розплющивши очі, вона роззиралася і завмирала на місці, та Феноліо нетерпляче манив її далі, повз дерев'яну трибуну, прикрашену вічнозеленим гіллям і барвінковим цвітом, яка здіймалася за прилавками. Чорні прапори, такі самі, як ті, що майоріли вгорі над бійницями і баштами, висіли й тут, праворуч і ліворуч від трьох крісел на примості, спинки яких були оздоблені вишивкою – гербом лева, що плакав.

– Навіщо три крісла? – прошепотів Феноліо до Меґі. – Сам Тлустий князь не з'являється на очі. Ходімо, ми вже спізнилися. – Він упевнено розвернувся спиною до пожвавленого люду на зовнішньому дворі й попрямував до другого кільця фортечного муру. Брама була не така висока, як перша, втім виглядала непривітно, власне як і охоронці зі схрещеними списами.

– Вдають, ніби не знають мене! – розлючено прошепотів він до Меґі. – Але щоразу одна й та сама гра. Повідомте князеві, що Феноліо, поет, прибув! – сказав він голосно, поки обоє дітей притулилися до нього збоку і розглядали списи, ніби шукаючи на їхніх вістрях засохлу кров.

– Князь тебе очікує? – Вартовий видавався молодим, судячи з того, що можна було розпізнати з його обличчя під шоломом.

– Певна річ! – роздратовано відрубав Феноліо. – І якщо йому доведеться ще довше чекати, то в цьому я звинувачу тебе, Ансельмо. І якщо тобі знову знадобиться кілька прекрасних слів від мене, як минулого місяця… – Вартовий нервово поглянув на іншого стража, але той вдавав, ніби нічого не чує і дивиться на канатохідця вгору. – Тоді… – Феноліо закінчив речення зниженим голосом, – чекатимеш ти у мене так само, як і я в тебе. Я старий чоловік і, знає Господь, маю важливіші справи, аніж вистоювати перед твоїм списом.

Видима частина обличчя Ансельмо стала червоною, як кисле вино, яке Феноліо пив біля вогнища шпільманів. Та все одно він не забрав убік списа.

– Ну зрозумій ти, Чорнильний ткачу, у нас відвідувач, – сказав він тихо.

– Відвідувач? Про що ти кажеш?

Та Ансельмо вже не звертав уваги на Феноліо.

Ворота позаду нього відчинилися зі скрипом, ніби ледь витримували власну вагу. Меґі відвела Деспіну вбік, Феноліо схопив Іво за руку. Зовнішнім двором їхали верхи солдати, панцерні вершники у срібно-сірих шинелях, такого ж кольору, як їхні ножні лати. А герб у них на грудях відрізнявся від герба Тлустого князя – на ньому гадюка переможно здійняла струнке тіло над жертвою. Меґі відразу впізнала герб Змієголова.

Ніщо вже більше не ворушилося на зовнішньому дворі. Запала мертва тиша. Про чарівників забули, навіть про блакитного канатохідця вгорі на його канаті. Усі витріщилися на вершників. Матері міцно тримали своїх дітей, а татусі втягнули голови у плечі, навіть ті, що в розкішному вбранні. Реза точно описала Меґі герб Змієголова, вона доволі часто бачила його зблизька. Посланці з Сутінкового замку були бажаними гістьми у Каприкорновій фортеці. Тоді пошепки подейкували, що деякі садиби, спалені Каприкорновими людьми, горіли за наказом Змія.

Меґі міцно притисла до себе Деспіну, коли панцерні проїхали верхи повз них. Нагрудні лати вилискували на сонці, навряд чи дротик самостріла міг пробити їх, не кажучи вже про стрілу бідного чоловіка. Очолили їх двоє чоловіків. Один із них, з яскраво-рудим волоссям, вдягнений у шубу з лисячих хвостів, другий – у зелене вбрання, гаптоване срібною ниткою, носити яке мав би за честь кожен князь. Хоча в око впадало не його вбрання, а ніс, не такий, як у інших із крові й плоті, а зі срібла.

– Поглянь-но, яка запряжка! – прошепотів Феноліо до Меґі, коли обидва пліч-о-пліч проскакали крізь мовчазну людську юрбу. – Обидва є моєю вигадкою, і обидва колись Каприкорнові люди. Напевно, твоя мати розповідала про них. Рудий Лис був Каприкорновим заступником, а Свистун – його шпільманом. А от Срібний ніс – це не моя вигадка. Власне, як і той факт, що вони втекли від солдатів Козимо, коли він напав на Каприкорнову фортецю, а тепер служать Змієголову.

У дворі стояла загадкова тиша. Було чути лише цокання копит, форкання коней, брязкіт спорядження, зброї і шпор – дивовижно голосно, ніби шум здійнявся птахом між високих мурів. Сам Змієголов заїхав верхи на площу одним з останніх. Не впізнати його було неможливо. «Він виглядає, як кат, – розповідала Реза. – Кат, удягнений по-князівськи, якому задоволення від тортур написане на мармизі». Кінь, на якому він їхав верхи, білий і дебелий, як і його господар, майже зник під попоною, єдиним візерунком якої був зміїний герб. Сам Змієголов мав чорне вбрання, розшите срібним цвітом. Шкіра його засмалена сонцем, рідке волосся сиве, вуста дивовижно вузькі, – безгубий проріз на гладкому, безбородому обличчі Все в ньому видавалося важким і м'ясистим: руки й ноги, безформна потилиця, широкий ніс. Змієголов не носив прикрас, на відміну від багатших підданих Тлустого князя, котрі стояли у дворі: жодних важких ланцюгів на шиї, жодного дорогоцінного каміння на масивних пальцях. Лише у куточках його носа виблискували коштовності, червоні, як краплі крові, а на середньому пальці лівої руки поверх рукавиці– срібний перстень, котрим він скріпляв смертні вироки. Його вузькі очі під зморшкуватими повіками, як у саламандри, тривожно блукали двором. Здавалося, вони липнули, як клейкий язик ящірки, до всього, що бачили: до шпільманів, канатохідця над головою, багатих торговців, які чекали біля порожніх, прикрашених квітами трибун і покірно схиляли голови, коли він блудив по них поглядом. Здавалося, ніщо не в змозі уникнути цих саламандрових очей: жодна дитина, котра перелякано притискалася до материної спідниці, жодна вродлива жінка, жоден чоловік, котрий вороже вирячувався на нього. Та лише перед одним він зупинив свого коня.

– Погляньте, король шпільманів! Востаннє, коли я тебе бачив, твоя голова висіла на ганебному стовпі, у дворі мого замку. Коли ти знову завітаєш до нас? – Голос Змієголова пронизував увесь мовчазний двір. Він звучав дуже низько, ніби долинав із найчорніших нутрощів його дебелого тіла.

Меґі мимоволі підступила ближче до Феноліо. А Чорний Принц вклонився так низько, що з поклону вийшло глузування.

– Мені шкода, – заперечив він так голосно, що кожен міг почути. – Та ведмедеві ваша гостинність не до вподоби. Він каже, що ганебний стовп завузький для його шиї.

Меґі бачила, як вуста Змієголова витягнулися в злій посмішці.

– Нині я міг би до вашого наступного візиту підготувати мотузку, яка точно пасуватиме, і дубову шибеницю, яка витримає навіть такого гладкого ведмедя, як твій, – сказав він.

Чорний Принц обернувся до ведмедя і вдав, ніби обговорює щось із ним.

– Мені шкода, – сказав він, коли ведмідь, фиркаючи, обхопив лапами його шию. – Ведмідь каже, що любить південь, а ваша тінь сильно пригнічує пітьмою, і він хоче прийти лише тоді, коли Сойка удостоїть вас своєю честю.

Тихий шепіт пронісся над юрбою – і стих, коли Змієголов повернувся в сідлі й поблукав саламандровим поглядом по люду довкола.

– Крім того, – голосно вів далі Принц, – ведмідь хотів би знати, чому ви не наказали Свистуну скакати риссю на срібному ціпку за вашим конем, як і належить ручному шпільману, котрим він є?

Свистун круто повернув свого коня, та доки він підігнав його до Чорного Принца, Змієголов підняв руку вгору.

– Я дам тобі знати, щойно Сойка буде моїм гостем! – сказав він тієї миті, як Срібноносий знехотя повернувся на своє місце. – Чекати довго не доведеться, повір мені. Я вже доручив звести шибеницю. – Він пришпорив свого коня, і панцерні рушили з місця. Здавалося, минула вічність, поки останній зник за брамою.

– Забирайся геть! – шепотів Феноліо, коли двір замку знову наповнювався безтурботним гамором. – Роззирається тут, ніби йому все належить, гадає, може поширюватися в моєму світі, як виразка, і грати роль, якої я не написав для нього…

Спис вартового змусив його замовкнути.

– Отже, гаразд, поете! – сказав Ансельмо. – Можеш увійти. Ну, ворушися вже!

– Ворушися вже? – лаявся Феноліо. – Оце так розмовляють з придворним князівським поетом? Послухайте! Ви ліпше залишайтеся тут, – промовив він до обох дітей. – Не їжте забагато тістечок. Не підходьте надто близько до вогнедува, бо він халтурник, і дайте Принцовому ведмедеві спокій. Зрозуміли?

Обоє дітей кивнули – і одразу ж побігли до найближчого прилавка з тістечками. Феноліо ж узяв Меґі за руку й подався з високо задертою головою повз вартових.

– Феноліо! – запитала вона стиха, коли брама за ними зачинилася, і шум зовнішнього двору вщух. – А хто такий Сойка?

За великою брамою було прохолодно, ніби зима тут звила собі гніздо. Дерева затіняли широкий двір, пахло трояндами і ще якимись квітами, назви яких Меґі не знала, і в кам'яному басейні, круглому, як місяць, віддзеркалювалася частина замку з покоями Тлустого князя.

– Ой, та він не існує! – лише відповів Феноліо, нетерпляче манячи її за собою. – Я поясню тобі згодом. Ну, ходи. Мусимо нарешті принести мої вірші Тлустому князеві, а то більше не буду його придворним поетом.

Князь Зітхач

Він не міг сказати королю «Не хочу», бо чим би ще він заробляв собі на хліб?

Король у кошику. Італійська народна казка

Вікна зали, в якій Тлустий князь прийняв Феноліо, було завішано чорним сукном. Пахло там, як у склепі, сухими квітами і кіптявою свічок. Перед фігурами з одним обличчям, часом менш, часом більш вдалим, палали свічки. «Козимо Вродливий!» – подумала Меґі. Незліченними мармуровими очима він пильно дивився згори, коли вона разом із Феноліо підійшла до його батька.

По обидва боки від крісла, в якому, як на троні, сидів Тлустий князь, стояли два стільці з високими бильцями. На стільці ліворуч на темно-зеленій обшивці лежав лише прикрашений павичевими перами шолом. До блиску відполірований, він немов чекав на свого господаря. На стільці праворуч сидів хлопчик, можливо, років п'яти-шести, одягнений у камзол із чорної парчі, розшитої перлинами. Він неначе був укритий сльозами.

Це мусив бути іменинник. Якопо, онук Тлустого князя, але й водночас Змієголова.

Хлопчик споглядав, нудьгуючи. Він неспокійно дригав ніжками, ніби не міг стриматися від того, щоб не вибігти надвір до чарівників і солодких тістечок і крісла, яке чекало на нього на трибуні, прикрашеній сасапареллю і трояндами. Його ж дідусь, навпаки, виглядав так, ніби вже ніколи не збирався вставати. Немічно, як лялька, він сидів у заширокому чорному вбранні, ніби спаралізований очима померлого сина. Не дуже високий, але гладкий, як два чоловіки, так описала його Реза. Зрідка застанеш його не за їжею, яку він тримав масними пальцями, завжди дещо із задухою від усієї тієї ваги, яку мусили носити не досить сильні ноги, та завжди в найкращому гуморі.

Князь, який наразі сидів у напівтемряві власного замку, не мав нічого спільного з усім цим. Обличчя його було бліде, а шкіра так зморщилась, ніби колись належала більшому чоловікові. Горе зігнало жир з його кінцівок, а обличчя його було настільки нерухоме, ніби заклякло того дня, коли йому принесли звістку про смерть сина. Лише в його очах усе ще сидів жах, відчай від того, що заподіяло життя.

Крім його онука та охоронців, які мовчки стояли позаду, з ним були ще дві жінки. Одна покірно схилила голову, як служниця, хоча вдягнена була в сукню, гідну княгині. Її господиня стояла між Тлустим князем і порожнім стільцем, на якому лежав шолом, прикрашений перами. «Віоланта! – подумала Meґі. – Донька Змієголова і вдова Козимо». Так, це мусить бути вона, Бридка, як усі її називали. Феноліо розповідав Меґі про неї і наголошував, що вона хоча і з-під його пера, та завжди була задумана другорядним персонажем: нещасне дитя нещасної матері та препоганого батька.

– Нікчемна ідея зробити її дружиною Козимо Вродливого! – казав Феноліо. – Але я ж кажу, що ця оповідка безглузда!

Віоланта була вбрана в чорне, як і її син та свекор. Її сукня також була розшита сльозами з перлин, та блиск дорогоцінностей не надавав її вбранню чогось особливого. Її обличчя виглядало так, ніби хтось зобразив його надто блідим олівцем на заплямленому аркуші, і темний шовк зробив його ще більш непримітним. На цьому обличчі впадала в око лише пурпурова пляма, розміром з маковий цвіт, що спотворювала ліву щоку.

Коли Меґі з Феноліо пройшли крізь темну залу, Віоланта саме нахилилася до свекра і стиха заговорила до нього. Тлустий князь не повів і бровою, та врешті-решт кивнув, і хлопчик полегшено сповз зі свого стільця.

Феноліо дав знак Меґі зупинитися. З опущеною головою, демонструючи повагу, він відійшов убік і непомітно звелів Меґі повторювати за ним. Віоланта кивнула Феноліо, проходячи повз них з високо підведеною головою, але на Меґі вона навіть і не поглянула. Кам'яним зображенням її померлого чоловіка вона також не приділила жодної уваги. Здавалося, Бридка поспішала залишити гнітючу залу майже так само поквапливо, як і її син. Служниця, яка йшла слідом за нею, пройшла впритул до Меґі, мало не торкнувшись до неї сукнею. Вона здавалася ненабагато старшою від Меґі Її волосся вилискувало червонясто, ніби на нього впав пломінь вогню, і було розпущене, як у цьому світі власне робили лише шпільманки. Меґі ніколи ще не бачила красивішого волосся.

– Ти спізнюєшся, Феноліо! – промовив Тлустий князь, коли двері зачинилися за жінками та його онуком. Його голос усе ще звучав стиснено, як у дуже гладкого чоловіка. – Тобі бракує слів?

– Мені їх бракуватиме, щойно я віддам дух, мій князю! – відповів Феноліо, віддаючи уклін. Меґі не знала, чи мусить повторювати за ним. Врешті-решт вона наважилася на незграбний реверанс.

Зблизька Тлустий князь виглядав ще більш немічним. Його шкіра була схожа на зів'яле листя, а білки його очей були подібні до пожовклого паперу.

– Хто ця дівчинка? – запитав він, роздивляючись її втомленими очима. – Твоя служниця? Для коханки вона замолода, чи не так?

Меґі відчула, як кров підступила їй до лиця.

– Ваша милість, що за думки спадають вам у голову? – заперечив Феноліо і поклав їй руку на плече. – Це моя онука, вона гостює в мене. Мій син сподівається, що я знайду їй чоловіка, а де ж вона може ліпше зогледітись, як не на чудовому святі, яке ви сьогодні влаштовуєте?

Обличчя Меґі ще більше зашарілося, та вона видавила усмішку.

– Стривай, то ти маєш сина? – У голосі сумного князя звучала неабияка заздрість, ніби він не припускав, що хтось із його підданих може бути щасливим від того, що має сина. – Нерозумно відпускати надто далеко своїх дітей, – пробурмотів він, не зводячи очей з Меґі. – Їх надто легко втратити назавжди, і вони не повернуться!

Меґі не знала, куди їй подітись.

– Я незабаром повернуся, – сказала вона. – Мій батько знає про це. «Сподіваюся», – додала вона подумки.

– Так, так, звісно. Вона повернеться. Коли буде потрібно. – Голос Феноліо звучав нетерпляче. – Та перейдімо до причини моїх відвідин. – Він дістав з-за паска пергаментний сувій, який Розенкварц так старанно скріпив печаткою, і піднявся сходинками до княжого крісла, з низько опущеним від почуття поваги чолом. Здавалося, Тлустому князеві щось боліло. Він стиснув губи, нахиляючись по пергамент, і піт заливав йому чоло, хоча в залі було прохолодно. Меґі пригадала Мінервині слова: «Цей князь ще доведе себе своїми зітханнями і наріканнями». Здавалося, Феноліо думав те саме.

– Ви зле почуваєтеся, мій князю? – запитав він стурбовано.

– Певна річ, зле! – роздратовано проголосив Тлустий князь. – І, на жаль, Змієголов також помітив це сьогодні. – Зітхаючи, він відкинувся у кріслі й постукував по боковині. – Туліо!

Служник, так само, як і князь, вдягнений у чорне, виринув з-за крісла. Він виглядав, немов куций, якби не пушок на обличчі й на руках. Туліо нагадав Меґі кобольдів у садку Елінор, які перетворились на попіл, хоча він значно більше був схожим на людину.

– Ходи і приведи мені шпільмана, та такого, щоб умів читати! – наказав князь. – Нехай продекламує мені вірша Феноліо.

І Туліо чкурнув, сумлінно, як молодий пес.

– Ви запрошували Кропиву, як я вам радив? – Голос Феноліо звучав наполегливо, та князь лише роздратовано махнув рукою.

– Кропиву? Навіщо? Вона не прийде, та якщо й прийде, то напевно лише для того, щоб мене отруїти, бо я наказав зрубати кілька дубів для труни мого сина. Що я можу вдіяти, якщо їй ліпше спілкуватися з деревами, аніж з людьми? Ніхто мені не допоможе. Ані Кропива, ані цирульники, подрібнювачі каміння і штопальники кісток, чиї тхнучі трунки я вже ковтав. Від горя нема зілля.

Його пальці тремтіли, коли він зривав печатку Феноліо, і в затемненій залі стало так тихо, коли він читав, що Меґі чула, як полум'я свічок, потріскуючи, поїдало ґніт.

Князь майже беззвучно ворушив вустами. Коли його сумні очі слідкували за рядками, написаними Феноліо, Меґі чула, як він шепотів: «Йому вже, звісно, більш не пробудитись». Вона непомітно поглянула на Феноліо.

Він почервонів, усвідомлюючи свою провину. Так, він украв слова. Та, звісно, не у поета з цього світу.

Тлустий князь підвів голову і витер сльози з сумних очей.

– Чудові слова, Феноліо, – мовив він з гіркотою в голосі. – Так, на цьому ти знаєшся воістину. Але коли нарешті хтось із вас, поетів, знайде слова, що відчинять двері, крізь які нас силоміць тягне смерть?

Феноліо озирнувся до скульптур. Він розглядав їх так замріяно, ніби вперше бачив.

– Мені шкода, але таких слів немає, мій князю, – сказав він. – Смерть – то є велике мовчання. Перед дверима, які вона зачиняє за нами, навіть у поетів закінчуються слова. Покірно прошу мене наразі вибачити, бо діти моєї господині чекають надворі, і якщо я їх вже знову не вловлю, то напевно вони втечуть із чарівниками, оскільки, як і всі діти, мріють дресирувати ведмедів і танцювати на канаті між небом і пеклом.

– Так, іди. Іди вже! – сказав Тлустий князь і втомлено махнув рукою з перснями. – Я повідомлю тобі, коли мені знову буде до слів. Вони є приємною на смак отрутою, та лише завдяки їм навіть біль смакує на мить гірко-солодко.

«Йому вже, звісно, більш не пробудитись!»

«Елінор напевно б знала, чиї це вірші», – розмірковувала Меґі, повертаючись крізь темну залу разом із Феноліо. Під їхніми чобітьми шелестіли трави, якими було усипано підлогу зали. Їхній запах висів у прохолодному повітрі, ніби хотів нагадати сумному князю про світ, який зовні чекав на нього. Але, можливо, він нагадував йому лише про квіти на могилі Козимо.

Біля дверей назустріч їм з'явився Туліо зі шпільманом. Він підстрибцем ішов поперед шпільмана, як кошлатий дресирований звір. Шпільман за паском мав бубна, а за спиною лютню. Він був високий і худорлявий хлопець з понурими вустами, вдягнений настільки яскраво, що хвіст павича проти нього здався б блідим.

– Парубок читатиме? – прошепотів Феноліо до Меґі, виводячи її за двері. – Це брехня! До того ж спів його благозвучний, як каркання ворони. Мерщій звідси, поки мої бідолашні рядки не потрапили між його конячі зуби!


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю