Текст книги "Чорнильна кров"

Автор книги: Корнелія Функе

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 32 страниц)

Заїзд шпільманів

– Дякую, – сказала Люсі, відкрила коробку і вийняла сірника. – Всім увага! – крикнула вона. Крикнула голосно. – Увага! Погані спогади, ми більше ніколи не побачимося.

Філіп Рідлі. Дакота Пінк

За два дні Вогнерукий пройшов хащу. По дорозі він зустрів небагато людей: кількох чорних від сажі вуглярів, обшарпаного браконьєра з голодом на обличчі і двома кроликами за плечима, а також загін озброєних до зубів князівських лісників. Вони шукали бідолаху, який вполював для своєї сім'ї косулю. Ніхто не помітив Вогнерукого. Він знав, як не потрапляти на очі, і лише другої ночі, коли недалеко на пагорбі завила зграя вовків, ризикнув викликати вогонь.

Вогонь. Він інший у цьому світі. Як приємно знову почути його тріскучий голос і відповісти йому. Вогнерукий зібрав дрова, оброслі вощанкою і чебрецем. Тоді витяг з листочків ельфійський мед і поклав кавальчик до рота. Вогнерукий неймовірно перелякався, коли спробував мед уперше! Налякався, що дорогоцінна здобич обпече язика і в нього пропаде голос. Та хвилювався даремно. Мед тлів на язику, мов жаринки, і біль минав. Якщо перетерпіти біль, то розмовлятимеш з вогнем, навіть якщо ти лише людина. Цього кавальчика вистачить на п'ять-шість місяців, може, на рік. Тихо прошепочеш полум'яною мовою, ляснеш пальцями – й іскри вискакують з сухих і вогких дров, навіть з каміння.

Вогонь нерішуче просочувався з гілок, наче забув його голос, немов не вірив, що Вогнерукий повернувся.

Але тоді зашепотів і вітав щораз бадьоріше. Вогнерукому довелося втихомирити шалене тріпотіння полум'я. Він імітував його потріскування, поки вогонь не підкорився, як дикий кіт, що присідає і муркоче, якщо його обережно гладити.

Багаття поглинало дрова, воно тримало вовків на відстані. Вогнерукий знову згадав про хлопця. Він не міг злічити ночей, коли описував Фариду, як розмовляє вогонь. Хлопець бачив лише німе й непривітне полум'я.

– Хто б міг подумати! – промовив він і простягнув пальці до сонних жаринок. – Ти й досі за ним сумуєш!

Вогнерукий радів, що принаймні куниця з хлопцем. Вона захищатиме його від привидів, що всюди ввижаються Фаридові.

Так, Вогнерукому бракувало Фарида. Але були й інші. Він сумував за ними десять років, сумував так сильно, що серце боліло й досі. Ця туга підганяла його до краю хащі і до того, що чекає за нею, – до людського світу. Так, у тому світі його мучила туга не лише за феями, скляними чоловічками і русалками. В цьому світі залишились люди, за якими він сумує, їх небагато, але за ними він сумує надзвичайно сильно.

Він з усіх сил намагався їх забути, намагався відтоді, як напівмертвий від голоду стояв перед дверима Чарівновустого і той пояснював, що шляху назад не існує… Саме тоді він зрозумів, що змушений вибирати.

«Забудь про них, Вогнерукий! – повторював він собі. – Якщо не забудеш, то збожеволієш». Але серце не слухалося. Спогади такі солодкі і такі гіркі… Усі ці роки вони з'їдали його і живили водночас. Але згодом почали блякнути, зробилися нечіткі, розпливалися, в ньому не лишилося нічого, окрім болю, який він швидко відганяв, бо той шматував серце. Що ж це за розрада – згадувати втрачене?

«Краще і зараз не згадуй! – сказав собі Вогнерукий, коли дерева навколо нього молодшали і горішній листяний дах рідшав. – Десять років – багато, когось, може, не стало».

Між деревами з’являлися вуглярські хатинки, та Вогнерукий не з'являвся перед очі закіптюженим людям. Люди за лісом говорили про них недобре. Вуглярі жили в лісі глибше, ніж решта коли-небудь наважувалася в нього зайти. Ремісники, селяни, крамарі й князі– всім потрібне вугілля, та бачити вуглярів у своїх містах і селах вони не хочуть. Вогнерукому подобались вуглярі, вони чимало знали про ліс, хоча щодня наполегливо перетворювали дерева на своїх ворогів. Він часто сидів з вуглярами довкруж багаття і слухав їхні історії. Але зараз він хоче почути про те, що сталося за лісом, а таке можна почути лише в одному з заїздів уздовж дороги.

Вогнерукий попрямував до найближчого заїзду, що стояв на північному краю лісу. Там з-поміж дерев виринала дорога і звивалася пагорбом угору. Повз кілька самотніх дворів вона вела до міської брами Омбри. Замок Тлустого князя кидав тінь на міські дахи.

В заїздах за містом завжди зустрінеш шпільманів: їх наймають багаті крамарі, купці й ремісники для весіль або похоронів, на честь повернення мандрівника або з нагоди народження дитини. За кілька монет вони музикують, жартують, показують фокуси, розвіюють смуток від великого чи малого горя. Якщо Вогнерукий хоче дізнатися, що сталося за всі ці роки, то найкраще йти до строкатих. Шпільмани – газета цього світу: ніхто не знає краще за цих вічних мандрівників, що в ньому відбувається.

«Хто зна? – подумав Вогнерукий. – Якщо мені пощастить, я зустріну давніх знайомих».

Дорога розгрузла в калюжах. Колеса виїздили в ній глибоку колію, а дощ заповнив відбитки волячих і кінських копит. Цієї пори року дощить часом цілісінький день, як от учора. Вогнерукий зрадів прихистку під деревами: листя ловило дощ і не давало йому змокнути до нитки. Хоч і горіло багаття, ніч видалася холодна, до того ж і одяг був вологий. Добре хоч небо чисте – лише кілька хмаринок над пагорбами.

На щастя, Вогнерукий знайшов у старому одязі трохи монет: є надія, цього вистачить на кілька тарілок юшки. Він не приніс з іншого світу нічого. Що тут робити з тими папірцями, якими розплачуються там? Тут цінується золото, срібло і мідь – головне, щоб дзвеніло і мало викарбувану князівську голову? Коли він витратить монети, доведеться шукати площу в Омбрі або ще десь.

Заїзд не дуже змінився за останні роки: такий самий убогий, мало вікон, та й ті – як дірки в сірих кам'яних стінах. У тому світі, певно, ніхто б не переступив такий брудний поріг, але цей заїзд – останній захист від лісу, останній шанс отримати теплу їжу й сухе ліжко. «Ще й прихопиш задарма вошей чи бліх!» – подумав Вогнерукий і штовхнув двері.

Усередині стояли густі сутінки, і очі спершу мусили звикнути до напівтемряви. Той світ усім своїм світлом і мерехтінням, де навіть ніч ставала днем, зіпсував його очі. Вогнерукий звик усе розпізнавати, вмикати і вимикати світло – воно завжди було до його послуг. А тепер очі знову мусять давати собі раду в світі півмороку, тіней, довгих чорних, як обвуглене дерево, ночей, в хатинках, що не пропускають занадто гаряче сонце.

Кілька сонячних променів, що падали крізь віконні отвори, освічували заїзд ізсередини. Під пом'ятим чорним казаном у каміні горів вогонь. Запах того варива навіть для порожнього шлунку Вогнерукого був не дуже привабливий, але не дивно: у цьому заїзді жоден господар не вмів смачно готувати. Десятирічна дівчинка стояла біля казана і перемішувала вариво. Зо три десятки людей сиділи в темряві на грубо збитих лавках, курили, бурмотіли, пили.

Вогнерукий поплентався до вільного місця і сів, тоді непомітно озирнувся. Він шукав знайоме обличчя, строкаті шпільманські штани. Музикант із лютнею в руках сидів біля вікна й торгувався з добре вдягненим чоловіком, можливо, багатим купцем. Жоден селянин не може найняти чарівника. Якщо селянин хоче музики на весіллі, то мусить сам узяти скрипку в руки: він не зміг би заплатити навіть свистунові. За сусіднім столом голосно сперечалася актори, напевно, не могли поділити ролі у новій виставі. Один з них ще не зняв маску, за якою ховався на площах міста. Він був подібний до привида. Та з масками чи без неї, всі вони незвичайні: співають, танцюють, ставлять простуваті історії на дерев'яній сцені або видувають вогонь. Те саме стосується і їхніх супутників – мандрівних цирульників, костоправів, каменотесів, чудо-цілителів. Чарівники приманюють клієнтів.

Старі, молоді, щасливі і нещасні обличчя – усяких потрошку в цьому задимленому приміщенні. Та жодне не видалося знайомим. Вогнерукого розглядали теж, він відчував, але він до цього звик. Його порубцьоване обличчя всюди привертає увагу, а одяг довершує образ: чорне, мов сажа, і червоне, мов полум'я, вбрання вогнедува. Полум'я, якого інші бояться, а він з ним бавиться. На мить Вогнерукий відчув себе чужим у цьому колись рідному гаморі. Так, ніби по ньому дуже чітко видно той світ, усі нескінченні роки, що минули відтоді, коли Чарівновустий висмикнув його з цієї історії і ненавмисне вкрав його життя. Так люди проходять повз слимака і випадково розтоптують його хатинку.

– Подивися на мене!

На плече лягла важка рука. Сивий чолов'яга з круглим безбородим обличчям нахилився і подивився на нього. Чоловік невпевнено стояв на ногах, Вогнерукий подумав, що той п'яний.

– Я ж знаю це обличчя! – крикнув чоловік і міцно схопив Вогнерукого за плече, наче хотів перевірити, чи вогнедув із плоті і крові. – Звідки ти взявся, старий вогнежере, з царства мертвих? Що сталося, феї тебе знову оживили? Ці маленькі блакитні чортенята завжди були по самі вуха в тебе закохані.

Кілька гостей обернулися до них, але в задушливому темному приміщенні стояв такий гамір, що мало хто помічав довколишні події.

– Хмароходець! – Вогнерукий встав і обійняв чоловіка. – Як справи?

– Ух! Уже було подумав, ти мене забув! – Хмароходець широко усміхнувся, розголяючи великі жовті зуби.

О ні, Вогнерукий його не забув, хоч і намагався. Хмароходець був найкращим канатохідцем над дахами. Попри сиве волосся й ліву ногу, дивно випрямлену й відставлену вбік, Вогнерукий відразу його впізнав.

– Ходімо. Відсвяткуємо. Не щодня зустрічаєш мертвого друга. – Він нетерпляче потяг Вогнерукого за собою.

Приятелі сіли на лаву під вікном, на яку знадвору падало трохи світла. Хмароходець махнув дівчинці, яка й далі перемішувала щось у казані, і замовив у неї два кухлі вина. Крихітка зачаровано зиркнула на рубці Вогнерукого й побігла до шинквасу, за яким стояв товстий чолов'яга і похмуро спостерігав за гостями.

– Ти добре виглядаєш! – мовив Хмароходець. – Добре вгодований, жодної сивої волосини, майже без дірок в одязі Здається, навіть усі зуби на місці. Де ж ти був? Можливо, й мені туди податися, схоже, жити там добре.

– Забудь. Тут краще. – Вогнерукий відгорнув волосся з чола і озирнувся. – Годі вже про мене. Як тобі тут? Ти п'єш вино, але твоє волосся сиве і твоя ліва нога…

– Так, нога.

Дівчинка принесла вино. Хмароходець шукав монету в гаманці, а крихітка знову зацікавлено витріщилася на Вогнерукого. Вогнедув помітив її погляд, потер кінчики пальців, прошепотів кілька вогненних слів, усміхнувся і легко подув на кінчик пальця. Слабенький, але яскравий вогник спалахнув на його нігті, відбившись в очах дівчинки, і розсипав золоті іскри по брудному столі. Дитина стояла як заворожена. Вогнерукий задув вогник і встромив пальця в кухоль вина.

– Ага, то ти й далі бавишся з вогнем, – сказав Хмароходець, а дівчинка кинула схвильований погляд на товстого господаря і швиденько пішла до казана. – Ну, а мої забави, на жаль, давно закінчились.

– Що сталося?

– Упав з каната, тому-то більше не Хмароходець. Якийсь крамар кинув у мене капустиною: занадто відволікав його клієнтів. Єдина радість, що приземлився на прилавок з сукном. Добре хоч зламав ногу і кілька ребер, а не шию.

Вогнерукий уважно подивився на нього.

– Як даєш собі раду?

Хмароходець здвигнув плечима.

– Не повіриш, але я ще досить вправний ходок. Я навіть їжджу верхи, якщо трапиться кінь. Я посильний і так заробляю на хліб, але й далі кручуся біля шпільманів, слухаю їхні історії, сиджу з ними біля багаття. Годують мене літери, хоча я й не вмію читати. Погрози, прохання, любовні листи, торговельні угоди, заповіти – я вожу все, що вміщується на пергаментному шматі чи паперовому аркуші. А ще слова, їх довірливо шепочуть мені на вухо, я їх надійно переношу з місця на місце. Я непогано з цього живу, хоча, правду кажучи, я не найшвидший посильний, якого можна замовити за кошти. Але я, то кожен знає, донесу листа до адресата. Такого важко знайти.

В цьому Вогнерукий не сумнівався. За кілька золотих можна прочитати навіть князівську пошту. Так казали ще за його часів. Треба лише знати когось, хто розуміється на фальшуванні печаток.

– А решта? – Вогнерукий подивився на свистунів біля вікна. – Чим вони займаються?

Хмароходець ковтнув вина і скривився.

– Тьху. Дідько. Непогано було б меду додати. Решта, ну, – він потер задубілу ногу, – хтось помер, хтось, як і ти, зник. Отой за селянином, що похмуро витріщився у свого кухля, – Хмароходець кивнув у бік шинквасу, – наш давній товариш Ворон, на обличчі витатуйовано усмішку, та він найгірший вогнедув у всьому світі. Він старанно копіює тебе і відчайдушно шукає причину, чому вогонь для тебе танцює охочіше.

– Йому ніколи цього не зрозуміти. – Вогнерукий непомітно подивився на вогнедува.

Ворон досить пристойно жонглює запаленими факелами, та вогонь не хоче з ним танцювати. Він – як коханець без надії, його обраниця постійно йому відмовляє. Давним-давно Вогнерукий залишив Воронові трохи вогняного меду: стало шкода Ворона. Але навіть з медом бідолаха не розумів, що йому промовляє вогонь.

– Кажуть, він працює з порохом алхіміків, – прошепотів Хмароходець через стіл. – Дороге задоволення, як на мене. Вогонь часто кусає його, руки й долоні геть зовсім червоні. Але до обличчя Ворон його не підпускає. Перш ніж виступати, він намащує обличчя, і воно блищить як сало.

– Він так само п'є після вистав?

– Після вистави, перед виставою, але він ще привабливий чолов'яга, еге ж?

Так, його привітне обличчя завжди усміхається. Ворон з тих чарівників, які живуть поглядами інших, сміхом і оплесками, головне, щоб люди зупинились і подивилися на нього. Навіть зараз він розважає всіх біля шинквасу. Вогнерукий обернувся до Ворона спиною: не хотів бачити захват і заздрість в його очах. За Вороном він не скучив.

– Не думай, що строкатим стало легше жити, – пробурмотів Хмароходець. – Після смерті Козимо Тлустий князь впускає нашого брата лише по святах на ярмарки, а в замок – у крайньому випадку, коли його внук криком кричить за чарівниками. Не дуже приємний хлопчисько, вже зараз командує прислугою, погрожує батогом і ганебним стовпом, та хай там що – він любить строкатих.

– Козимо Вродливий помер? – Вогнерукий мало не поперхнувся кислим вином.

– Так. – Хмароходець перехилився через стіл, наче голосно розповідати про смерть і нещастя невиховано. – Майже рік тому він, вродливий як ангел, вирушив у похід. Хотів довести свою князівську сміливість і винищити паліїв у хащі. Пригадуєш їхнього ватажка – Каприкорна?

Вогнерукий засміявся.

– О так, пам'ятаю, – сказав він тихо.

– Він зник одночасно з тобою, але його банда затято робила свою справу. Рудий Лис став новим ватажком, їх боялося кожне село, кожен двір по цей бік хащі. Козимо пішов проти них, щоб покінчити з руйновиськом. Він винищив усю банду, та сам не повернувся. Відтоді його батька, охочого поїсти (його сніданку вистачило б на три села) називають ще й князем Зітхачем. Бо Тлустий князь по смерті сина лише зітхає.

Вогнерукий спробував зловити порошинки у сонячному світлі.

– Князь Зітхач! – пробурмотів він. – Так, так. А що поробляє високоблагородний пан по той бік лісу?

– Змієголов? – Хмароходець нервово озирнувся. – Ну, на жаль, цей не помер. Так само вважає себе володарем світу, виколює очі кожному, кого піймають його лісники з кроликом, робить рабів з тих, хто не платить податки, і змушує їх викопувати з землі срібло, поки ті не починають плювати кров'ю. Шибениці перед його замком завжди в роботі, а найбільше Змієголову подобається, коли на них колихаються строкаті штани. Та всі бояться говорити про нього недобре: у нього шпигунів більше, ніж бліх у цьому заїзді, і він добре їм платить. Але смерть, – додав тихо Хмароходець – не підкупиш, Змієголов старіє. Кажуть, останнім часом він дуже боїться білих жінок і смерті. Боїться настільки, що по ночах стоїть на колінах і скавулить, мов побитий собака. Його кухарі щоранку готують йому пудинг з телячої крові, бо це ніби повертає молодість. А ще, кажуть, у нього під подушкою лежить палець повішеного. Ось так він захищається від білих жінок. За останні сім років Змієголов одружувався чотири рази. Кожна дружина молодша за попередню, та жодна не подарувала йому того, чого він так палко жадає.

– У Змієголова все ще немає сина?

Хмароходець похитав головою.

– Ні, але все одно нами колись керуватиме його внук. Старий лис одружив одну зі своїх дочок, Віоланту, з Козимо Вродливим. Її всі називають Бридкою. Перед останнім походом вона народила сина. Кажуть, її батько переконав Тлустого князя, що для Козимо це найкраща партія. На посаг він дав Віоланті дорогоцінні книжки і найкращого ілюстратора зі свого двору. Так-так, списані папірці захоплювали колись Тлустого князя так само, як і добра їжа. Та наразі всі ці дорогоцінні книжки пліснявіють! Його більше нічого не цікавить, а найменше піддані. Дехто вважає, що це план Змієголова: мовляв, князь власноруч подбав, аби його зять не повернувся з Каприкорнової фортеці. І тільки задля того, щоб по смерті Тлустого князя внук Змієголова сів на трон.

– Хто зна, можливо, це й не плітки. – Вогнерукий оглядав чоловіків, які тіснилися в задушливому приміщенні. Мандрівні гендлярі, цирульники, підмайстри, шпільмани з залатаними рукавами. Один чолов'яга мав гнома, той з невеселим обличчям сидів біля нього на підлозі. Чимало облич мало такий вигляд, наче не знали, чим заплатити за вино. Щасливих облич, безтурботних, не хворобливих, без заздрощів, Вогнерукий помітив небагато. Чи можна було очікувати чогось іншого? Хіба він сподівався, що нещастя зникне, коли його не буде? Усі ці десять років він хотів лише одного – повернутися додому. Хіба риба не хоче назад у воду, навіть коли там чекають хижаки.

Якийсь п'яний наштовхнувся на стіл і мало не перекинув вино. Вогнерукий схопив кухоль.

– А що з Каприкорновими людьми – Рудим Лисом і рештою? Їх теж немає?

– Ти мариш? – Хмароходець гірко засміявся. – Кожного палія, який утік від Козимо, з відкритими обіймами зустріли в Сутінковому замку. Рудого Лиса Змієголов зробив герольдом. Та й Свистун, найстарший Каприкорнів шпільман, співає своїх похмурих пісень у замку зі срібними вежами, носить одяг з оксамиту і шовку, з кишенями, повними золота.

– Свистун живий? – Вогнерукий провів рукою по обличчю. – Лишенько, бодай щось добре ти можеш розповісти? Таке, щоб я зрадів, що повернувся?

Хмароходець так зареготав, що Ворон повернувся і подивився в їхній бік.

– Найкраща новина – що ти повернувся! – мовив він. – Нам тебе бракувало, майстре вогню! Відколи ти так віроломно покинув фей, вони в нічних танцях зітхають за тобою, а Чорний принц розповідає про тебе своєму ведмедю на ніч.

– Принц живий? Добре… – Вогнерукий полегшено ковтнув вина, на смак воно таки огидне. Він не наважувався питати про принца: боявся довідатися те саме, що й про Козимо.

– О, та в нього все якнайкраще! – Хмароходець заговорив голосніше, бо за столом неподалік сварилися гендлярі. – Чорний як смола чолов'яга, швидкий на язик, ще швидший з ножем і завжди ходить зі своїм ведмедем.

Вогнерукий усміхнувся. Так, це добра новина. Чорний принц – приборкувач ведмедів, кидій ножів… Він, певно, і далі стирає до крові серце об цей світ. Вогнерукий знав його з дитинства, обидва без батьків, обидва без дому. Коли їм було по одинадцять, вони разом стояли біля ганебного стовпа. Відтак вони ще два дні смерділи гнилими овочами.

Хмароходець подивився Вогнерукому в очі.

– Ну? – запитав він. – Коли ти нарешті запитаєш про те, що хотів запитати, відколи я гримнув по плечу? Питай, поки я не занадто п'яний!

Вогнерукий не міг втримати усмішки. Хмароходець завжди добре розумівся на чужих серцях, хоча з його округлого виду цього не скажеш.

– Гаразд. Хай буде. Як у неї справи?

– Ну, нарешті! – Хмароходець самовдоволено зареготав, що аж стало видно дірки в його зубах. – Для початку… Вона і надалі прекрасна. Живе в хатинці, більше не співає, не танцює, не носить кольорових спідниць, волосся підбирає, як селянка. Обробляє клаптик землі на пагорбі за замком, вирощує трави для цирульників. Навіть Кропива закуповується в неї. Деколи вона добре заробляє, деколи не дуже, ну, і виховує дітей.

Вогнерукий намагався вдати байдужість, але зі Хмарохідцевої посмішки зрозумів, що не вдалося.

– Що з тим бакалійником, який постійно біля неї крутився?

– А що з ним може бути? Кілька років тому поїхав геть, живе, напевно, у великому будинку біля моря і багатшає з кожним мішком перцю, який привозять його кораблі.

– Тобто вона не вийшла за нього заміж?

– Ні. Вона взяла іншого.

– Іншого?.. – Вогнерукий знову спробував удати байдужість.

Хмароходець смакував мить, а Вогнерукий тремтів від нетерплячки.

– Так, іншого. Бідолаха невдовзі помер, але в неї дитина від нього, хлопче.

Вогнерукий мовчав і прислухався до свого серця. Нерозумне, нерозумне.

– А що з дівчатами?

– О, дівчата. Так. Хто їхній батько? – Хмароходець посміхнувся, як маленький хлопчик, якому вдалося незле покепкувати.

– Бріана така ж вродлива, як і мати. Хоча колір волосся від тебе.

– А Розана, молодша?

Її волосся – чорне, як у Роксани.

Усмішка зникла з лиця Хмарохідця, немов Вогнерукий її стер.

– Крихітка давно померла, – сказав він тихо. – Лихоманка. Дві зими після твого зникнення. Багато тоді повмирало. Навіть Кропива не допомогла.

Вогнерукий малював на столі липким від вина пальцем блискучі вогкі лінії. Померла. За десять років хтось може померти. Він даремно намагався пригадати маленьке Розанине обличчя, воно весь час розпливалося. Він занадто довго намагався його забути.

Хмароходець і Вогнерукий мовчали. Тоді Хмароходець важко підвівся: нелегко встати з задубілою ногою з низької лавки.

– Мені час іти, друже, – сказав він. – Маю передати ще три листи, два з них в Омбру. Хочу дістатися до омбрійських воріт до темряви, бо як ні, охорона знову розважатиметься і не впустить мене.

Вогнерукий креслив лінії по темному столу. «Дві зими після твого зникнення». Слова пекли в голові, наче кропива.

– Де зараз палатки?

– Перед ворітьми Омбри. В шановного внука нашого князя скоро день народження. Тоді кожен чарівник і шпільман – бажаний гість у замку.

Вогнерукий кивнув, не підводячи голови.

– Побачимо, може, і я там з'явлюся.

Він різко встав з твердої лавки. Дівчинка біля каміна подивилась на них. Якби не хвороба, його молодша донька була б такого ж віку. Разом з Хмарохідцем вони протискалися повз переповнені лавки і стільці до дверей. На вулиці ще досить приємно, сонячний осінній день вбрався так само строкато, як і чарівник.

– Їдьмо зі мною до Омбри! – Хмароходець поклав руку Вогнерукому на плече. – Мій кінь довезе двох. А там завжди знайдеться, де переночувати.

Вогнерукий похитав головою.

– Пізніше, – сказав він і подивився на розкислу дорогу. – Спочатку маю декого відвідати.