Текст книги "Чорнильна кров"

Автор книги: Корнелія Функе

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 32 страниц)

Володар історії

Агов! Не вбережуть від смерті

Пихаті залізні забрала,

Кров героїв стече,

І лиходій переможе.

Гайнріх Гайне. Валькірії

Феноліо ходив між загиблих. Усі загинули: Мінервин чоловік, його сусід і батько хлопця, який так часто випрошував у нього оповідки… Загинули всі. І він би теж загинув, якби кінь не налякався і не скинув його. Він відповз у ліс, сховався, як звір, і спостерігав за різаниною.

Феноліо бродив від трупа до трупа, проклинаючи себе, свою історію, світ, який він створив. Коли він відчув на плечі чиюсь руку. За ним стояв Чорний Принц.

– Що ти тут робиш? – накинувся Феноліо на нього і розбійників, що стояли довкруж. – Ти теж хочеш померти? Зникніть, сховайтесь і дайте мені спокій. – Старий ударив себе по лобі Клята голова, навіщо вона їх вигадала?

Феноліо впав на коліна, сиплючи прокльони собі, Змієголову, Козимо. Аж ураз побачив Вогнерукого.

– Ти! – зашипів він і, хитаючись, звівся на ноги. – Ти ще живий! Ти не вмер! Але я ж написав про твою смерть!

– Ти б, напевно, зрадів, якби я холонув, як і оці. Добре, що є Фарид. Зрештою, його ти передбачити не міг.

Фарид. Хлопець, якого Мортимер висмикнув з пустельної історії. Фарид стояв біля Вогнерукого і свердлив Феноліо поглядом, наче хотів убити. Ні, хлопцеві тут не місце. У цьому й біда цієї оповідки: кожен втручається в його розповідь. Так ніколи не наведеш ладу.

– Я не знайшов Козимо! – промимрив Феноліо. – Хтось його бачив?

– Його забрав Рудий Лис, – відповів Принц. – Можливо, вони виставлять його тіло, щоб усі бачили. Щоб більше ніхто не сумнівався, що Козимо мертвий.

Феноліо вирячився на Принца, аж Ведмідь загарчав.

– Не розумію! Як таке сталося? Хіба Меґі не прочитала того, що я написав? Роксана її знайшла? – Він розпачливо подивився на Вогнерукого. Як добре він пригадував той день, коли написав про Вогнежерову смерть. Добра сцена, певно, найкраща з написаних ним.

– Роксана віддала Меґі листа. Запитай її сам, якщо не віриш. Хоча зараз вона з тобою не говоритиме. – Вогнерукий показав на жінку, яка ходила між загиблих. Роксана. Вродлива Роксана. Вона нахилялась над мертвими, заглядала в їхні застиглі обличчя. Одному чоловікові, до якого саме підходила біла жінка, Роксана закрила вуха і покликала до себе двох розбійників.

«Чого ти так вирячився? – хотів був закричати Феноліо. – Зрештою, я і твою дружину створив!»

– Ну хай так. Роксана віддала Меґі листа, – сказав він натомість. – Але чи прочитала вона його вголос?

Вогнерукий подивився на старого з відразою.

– Намагалась, але тієї ночі Змієголов забрав її в Сутінковий замок.

– Ось воно! – вигукнув Феноліо. – Я гадав, усе зіпсувалося через те, що Козимо зарано розпочав бій! Текст, мій чудовий текст… Меґі не дочитала його! Якби дочитала, все було б добре!

– Нічого доброго не було б! – Вогнерукий так гарикнув, що Феноліо мимоволі відсахнувся. – Жоден з тих, хто тут лежить, не загинув би, якби ти не повернув Козимо!

Принц і його люди, не вірячи вухам, ошелешено дивилися на Вогнерукого.

– Чого повитріщались? – закричав Фарид на розбійників, стаючи перед Вогнеруким. – Усе так, як він каже! Феноліо повернув Козимо з царства мертвих. Я був при цьому!

– Жоден не повернувся з царства мертвих! Я створив нового Козимо. І все було б добре. Не можна було переривати Меґі, вона мала дочитати! Мій Козимо став би чудовим князем…

Перш ніж старий устиг щось сказати, Принц затис йому рота долонею.

– Досить! – сказав він. – Твій Козимо мертвий. Людина, яку вони через твої пісні вважають Сойкою, теж скоро помре. Ти дуже любиш бавитися зі смертю, чорнильний ткачу. – А далі, повернувшись до своїх людей, сказав: – Шукайте поранених! Поспішайте! Ми вже давно мали зникнути з дороги.

Вони знайшли майже два десятки вцілілих. Два десятки вцілілих і сотні загиблих. Розбійники зібрали поранених і рушили в дорогу. Феноліо мовчки плентався за ними, не питаючи, куди вони йдуть.

– Старий іде з нами? – запитав Принца Вогнерукий.

– Куди ж йому ще йти?

Порожні сторінки

Немов на полотнах, на аркушах ми

Творим з тобою, мій друже, книжки.

Немов виринають вони з небуття,

Як друкар в папір удихає життя.

Майкл Конґель. Вірш про біле мистецтво

Меґі саме розповідала Мо про свята Тлустого князя, про Чорного Принца і Фаридові ігри зі смолоскипами. Мо обійняв її, ніби хотів захистити, коли запищав засув і до камери зайшла Мортола з Бастою і Свистуном по обіруч. Від сонячного проміння, яке освітлювало камеру, обличчя Басти було схожим на варене м'ясо омара.

– Як зворушливо! Донька і татусь знову разом, – процідила Мортола.

– Тільки швидше! – прошепотів вартовий крізь двері. – Якщо Змієголов дізнається, що я вас сюди впустив, мені три дні стояти біля ганебного стовпа!

– Ну, якщо він тебе туди поставить, то я добре за це заплатила. – І, повернувшись до Меґі, прошепотіла: – Цікавий текст ти сховала під сукнею. Найбільше Змієголову сподобались три особливі слова. Та книжку, яку ти йому пообіцяла, він усе одно хоче. Він легковірний дурень, як усі князі! В тексті, який ти сховала, розповідається також, що Козимо Вродливий здобуде цей замок і вб'є Змієголова за допомогою книжки, яку твій батько зробить. Але як йому це вдасться? Козимо мертвий, і цього разу назавжди. Твій язик втратив чарівну силу! Книжка, яку Мо змайструє Змієголову, буде книжкою з порожніми сторінками. І коли Срібний князь це нарешті зрозуміє, вас двох від ката нічого не врятує. І Мортола нарешті помститься.

– Що це означає, Мортоло? – спитав Мо тихо. – Ти мрієш посадити Басту на трон Змієголова? Або, може, сама хочеш на нього сісти?

– Що б я там не планувала, Чарівновустий, – просичала вона, – до цього тобі не дожити. Для тебе оповідка скінчилась. Чому він не в кайданах? – крикнула вона на Свистуна. – Він полонений чи, може, ні? Зв'яжіть йому хоч руки, коли вестимете його звідси.

Меґі хотіла перешкодити їм, але Мо застережливо на неї подивився.

– Повір мені, Чарівновустий! – шепотіла Мортола, коли Свистун грубо зв'язував йому за плечима руки. – Навіть якщо Змієголов тебе відпустить після того, як ти йому зробиш книжку, далеко тобі не втекти. Відведіть цих двох у стару світлицю! Але пильнуйте, коли вони переплітатимуть ту книжку.

Стара світлиця містилась у віддаленій частині Сутінкового замку. Баста і Свистун вели їх запилюженими порожніми коридорами. Протяг вільно гуляв у цій частині замку: віконні пройми було не засклено.

У світлиці, схоже, давно ніхто не жив. Блідо-червону матерію, якою застелено ліжко, роз'їла міль. Букети квітів у глечиках на підвіконні давно засохли. Посеред кімнати стояв нашвидкуруч збитий стіл, а за ним – чоловік, блідий, наче папір, волосся сиве, а на пальцях чорнильні плями. На Меґі він лише зиркнув, а от Мо оглядав дуже ретельно.

– Це він? – спитав чоловік Свистуна. – Ця людина виглядає так, ніби в житті навіть книжки в руках не тримала, я вже не кажу, що він має бодай крихту уявлення, як її робити.

Меґі побачила, як на обличчя Мо прокралась усмішка. Він мовчки підійшов до столу й оглянув інструменти.

– Мене звати Тадео. Я бібліотекар, – вів далі незнайомець роздратовано. – Ось цей папір коштує більше, ніж твоє жалюгідне розбійницьке життя. Найвитонченіша робота найкращих виробників. Його досить, щоб переплести більше, ніж дві книжки на п'ятсот сторінок. Справжній палітурник надав би перевагу пергаменту.

Мо простягнув до Свистуна зв'язані руки.

– Можна посперечатися, – сказав він, коли Срібноносий розв'язував йому руки. – Радій, що я попросив дістати папір. Пергамент для такої книжки коштував би цілого статку. Я вже не кажу про сотню кіз, яких треба було б зарізати. Щодо аркушів, то їхня якість аж не така добра, як ти стверджуєш. Груба робота. Та коли немає кращого, то і з цих щось вийде. Сподіваюся, папір добре склеєно. Інструменти виглядають непогано.

Ніж і кісточка, прядиво, кручена нитка і голки на брошурування, клей і горщик, букове дерево на сторонки, шкіра на обшивку… Мо потримав кожен інструмент у руках, перш ніж взятися до роботи.

– А де прес і фальцювальний верстат? І на чому мені розігрівати клей?

– Ти… отримаєш усе, що треба, ще до того, як стемніє, – відповів Тадео збентежено.

– Мені потрібен ще напильник, шкіра і пергамент на корінець.

– Звичайно, все, що скажеш. – Бібліотекар кивнув, послужливо всміхаючись.

– От і добре. – Мо сперся двома руками на стіл. – Вибач, але в мене ще заслабі ноги. Сподіваюся, шкіра м'якша за цей папір. – Він узяв горщик і понюхав клей. – Побачимо, чи підходить клей. Принеси мені також клейстер. Клей я використовуватиму лише на палітурку: він занадто добре смакує книжковим черв'якам.

Меґі насолоджувалася здивуванням на обличчях. Тільки Баста лишався незворушний: він знав, що привів палітурника, а не розбійника.

– Моєму татові потрібен стілець, – сказала Меґі бібліотекареві.– Хіба ви не бачите, він поранений? Йому стоячки працювати, чи як?

– Стоячки? Ні, звісно, ні! Я одразу звелю принести стілець, – відповів бібліотекар, розглядаючи Мо. – Ви… е-е… Як на мародера, ви на диво багато знаєте про те, як переплітати книжки.

Мо подарував йому усмішку.

– Хіба мародер не міг колись бути палітурником? Хіба серед тих, хто став поза законом, немає гарних фахівців? Селяни, шевці, цирульники, шпільмани…

– Принесіть нарешті крісло! – нетерпляче гукнула Меґі бібліотекареві, коли Мо знову сперся на стіл.

– Так, звичайно! Негайно! – Тадео заповзято вибіг з кімнати.

– Послухайте-но цю відьмочку! Кермує, як князівський парубійко! Вона ж донька людини, яка зможе зачинити смерть між двома дерев'яними пластинами! А як ти, Басто? Ти віриш її казочкам?

Баста схопився за амулет на шиї. Цього разу його оберіг нагадував людський палець.

– Хто знає! – пробурмотів він.

– Так, хто знає? – повторив Мо, він навіть не повернувся до них. – Але що я точно можу, то закликати смерть, правда, Басто? І Меґі теж може.

Свистун глянув на Басту: на його обпаленій шкірі з'явилися бліді плями.

– Ти вже давно мав померти, Чарівновустий. І Змієголову краще слухатися Мортоли, а не твоєї відьмацької дочки. Срібний князь повівся на її брехню.

Свистун випрямився, наче змія на гербі господаря.

– Повівся? – перепитав він. – Змієголов ні на кого не ведеться. Він великий князь. Рудий Лис часом забуває про це, та й Мортола теж. Не помилися і ти. А тепер зникни. Змієголов наказав, щоб ніхто з колишніх Каприкорнових людей не охороняв цю кімнату. Може, не довіряє вам?

Баста зашипів:

– Ти сам працював на Каприкорна, Свистуне!

– Та невже? Ти бачиш цей ніс? – Свистун провів по срібному носі. – Колись я мав такий, як і в тебе, грубий звичайнісінький ніс. Було боляче його втратити, та Змієголов звелів зробити кращий. Відтоді я більше не співаю для п'яних паліїв, лише для справжнього князя, чий рід старший за вежі цього замку. Не хочеш йому служити – вертайся у Каприкорнову фортецю. Можливо, там між горілими стінами витає його привид. О, та я геть забув, ти ж боїшся привидів, Басто?

Коли бібліотекар повернувся з кріслом, Басти й Свистуна не було. Проте Свистун лишив двох вартових перед дверима, які мали стежити, щоб ніхто, крім бібліотекаря, не входив до світлиці і щоб Сойка постійно працював.

Тадео ніяково усміхнувся до Мо.

– Пробачте! – сказав він тихо і підсунув стілець до столу. – У мене є кілька книжок з дивними пошкодженнями. Ви б могли на них подивитись?

Меґі ледь стримала усмішку.

– Звичайно, – сказав Мо.

– Але не можна, щоб Мортола про це дізналася, тому я прийду, коли стемніє, – прошепотів Тадео. – На щастя, вона лягає спати рано. В цьому замку є чудові книжки, але, на жаль, немає жодного поціновувача. Раніше було по-іншому. Змієголов у посаг дочці віддав найкращого ілюстратора. Єдині копії, які можна замовляти, це манускрипти про предків Змієголова, видобуток та обробку срібла або воєнне мистецтво. Торік, коли скінчилися дрова, Рудий Лис спалив частину моїх найкращих книжок. – На тьмяних очах Тадео виступили сльози.

– Приносьте мені книжки, коли захочете, – сказав Мо.

Старий бібліотекар провів краєм темно-синьої накидки по очах.

– Так! – запнувся він. – Принесу. Дякую вам.

І пішов. Мо зі стогоном сів у крісло.

– Гайда до роботи, – видихнув він.

Знову вона бачила Мо за роботою. Було в цьому щось рідне: як тато вкладає папір, фальцює його, нарізає і брошурує. Весь час стискаючи рукою груди, він працював повільніше, ніж завжди. Та Меґі відчувала: звичні рухи йшли йому на користь.

Вже за кілька годин стара світлиця стала рідною.

Надворі сутеніло, бібліотекар і слуга принесли їм гасові лампи. Тепле світло створювало враження, ніби кімната давно наповнена життям.

– Хто мешкав у цих покоях? – запитав Мо.

– Наша перша княгиня, – відповів Тадео. – Її донька одружилася з сином Тлустого князя. Цікаво, чи Віоланта вже знає, що Козимо загинув? Віоланта народилася з родимою плямою, що спотворила її обличчя, – вів далі бібліотекар. – Казали, що це кара, прокляття фей, бо її мати закохалася в шпільмана. Змієголов звелів відразу після народження дитини відправити княгиню сюди, вона жила тут разом з донькою, доки не померла… померла раптово.

– Сумна історія, – сказав Мо.

– Скільки років було Віоланті, коли її заручили з Козимо і відправили в Омбру? – запитала Меґі.

– Сім. Ми всі сподіваємося, що цього разу дружина народить князеві сина! Приємно знову бачити життя в цій кімнаті! – сказав Тадео неголосно. – Я повернуся з книжками, щойно впевнюсь, що Мортола спить.

– Сім років, Меґі, – сказав Мо, коли бібліотекар пішов. – Тобі вже тринадцять, і я ще досі тебе не відіслав, а про заручини я мовчу.

Приємно було посміятися. Хоча сміх дивно відлунював у високій кімнаті.

Бібліотекар приніс дві книжки.

– Погляньте! – прошепотів Тадео. – Ці розріджені плями на палітурці! І ще складається враження, що чорнило іржавіє. В пергаменті утворюються дірки. Деякі слова вже й не прочитаєш! Що це таке? Черв'яки? Жучки? Я ніколи такого не бачив. У мене був помічник, який знався на книжкових хворобах, та якось він зник, кажуть, пішов до розбійників у ліс.

Мо взяв книжку до рук, розгорнув і провів по сторінках.

– Ви тільки гляньте! – вигукнув він. – Хто це намалював? Я ніколи не бачив таких гарних ілюстрацій.

– Бальбулюс, – відповів Тадео. – Ілюстратор, якого відправили з Віолантою. Він це намалював, коли ще був дуже молодий. Подивіться, його почерк ще недовершений, але зараз його стиль бездоганний.

– Звідки ви знаєте? – спитала Меґі.

Бібліотекар стишив голос.

– Віоланта пересилає мені деякі книжки. Вона знає, що я захоплююся мистецтвом Бальбулюса і що в Сутінковому замку ніхто, крім мене, не любить книжок. Ніхто, з того часу, коли померла її мати. Я хотів би врятувати цю книжку як згадку про княгиню. Знаєте, я думаю, книжка завжди зберігає між сторінок щось від свого власника.

– О, так, я теж у це вірю, – сказав Мо. – Книжка зберігає спогади.

– Знаєте, що з нею зробити, щоб вона не псувалась далі?

Мо обережно закрив книжку.

– Так, але це нелегко. Шашіль, корозія, хто знає, що ще там є… З іншою те саме?

– З цією, – бібліотекар сторожко глянув на двері, – не так кепсько. Але я подумав, вам було б цікаво на неї подивитися. Бальбулюс недавно її закінчив на Віолантине замовлення. Тут усі шпільманські пісні про Сойку. Є лише два примірники цієї книжки: один у Віоланти, другий перед вами. Віоланта зібрала пісні, а Бальбулюс їх проілюстрував. Так, шпільмани… Інколи я думаю, що цей світ давно втратив би пам'ять, якби не строкатий люд. На жаль, Змієголов дуже любить їх вішати! Я весь час кажу, щоб до них перед стратою пускали писаря – записати всі ці чудові пісні, перш ніж слова помруть разом зі шпільманом. Та в цьому замку старого бібліотекаря ніхто не слухає.

Мо заглибився у літери, що бігли по пергаменту, мов тоненький чорнильний струмінь.

– Пробачте мою цікавість. Я чув, ви заперечуєте, що ви Сойка. Бальбулюс намалював Сойку, – прошепотів Тадео. – У піснях його зображено так: чорняве волосся, високий на зріст… Хіба не схожий на вас?

– Гадки не маю, – сказав Мо. – Він завжди в масці, чи не так?

– Так, так. Але ви знаєте, в нього дуже гарний голос, зовсім не як у птаха. Вибачте мою зухвалість, але, – він змовницьки стишив голос, – у вас дуже гарний голос. І якщо у вас є рубець… – Бібліотекар утупився в руку Мо.

– О, ви маєте на увазі оцей, так? – Мо вказав пальцем на рядок, біля якого Бальбулюс намалював зграю білих собак. – Так, у мене є такий рубець, але це не ті собаки, яких тут намальовано, і в пісні розповідається не про них.

Старий бібліотекар ступив крок назад.

– Тоді це все-таки ви! – видихнув він. – Надія бідних, жах катів, месник і розбійник, ліс його дім, як у ведмедів і вовків!

Мо закрив книжку і зачепив металеві замки за обтягнену шкірою палітурку.

– Ні, – сказав він. – Ні, це не я, але я вам все одно дуже вдячний за книжку. Я давно вже не тримав їх у руках, буде приємно нарешті знову щось почитати. Правда ж, Меґі?

– Так, – погодилася вона і взяла книжку. Пісні про Сойку. Що б сказав Феноліо, якби дізнався, що Віоланта наказала збирати їх потайки!

– Мені дуже шкода, – мовив Тадео і рішуче витягнув у неї книжку з рук. – Але я не можу залишити жодної книжки тут. Мортола погрожує, що звелить осліпити того, хто принесе бодай одну книжку в цю світлицю. Осліпити, уявіть собі! Лише ж очі розкривають нам світ книжок! Я вже й так дуже ризикнув, прийшовши сюди, але я так прив'язався до цих книжок, що просто мусив запитати про пораду. Прошу, скажіть мені, що мені зробити, щоб їх урятувати!

Меґі була настільки розчарована, що вона відмовила б у його проханні.

– Звичайно, – сказав Мо. – Я запишу, що треба зробити. Потрібен час – тижні, місяці Я не знаю, чи зможете дістати всі суміші, та спробувати варто. Я неохоче даю такі поради, але вам доведеться розклеїти одну з книжок, бо, щоб її врятувати, треба, щоб сонце вибілило сторінки. Якщо ви не знатимете, як це зробити з найменшими втратами, я з радістю допоможу. Мортола може спостерігати за моєю роботою, якщо вона хоче переконатися, що я не займаюся нічим небезпечним.

– О, я вам вдячний! – Стариган низько вклонився. – Я щиро сподіваюся, що Змієголов залишить вам життя або бодай подарує швидку смерть.

– Мо! Не допомагай йому! – сказала Меґі, коли вартовий зачинив двері на засув. – Він жалюгідний боягуз!

– О, я його добре розумію. Хоч у нашому світі вигадали таку корисну річ, як шрифт для сліпих, я б не дуже хотів жити без очей.

– Байдуже! Я б йому не допомагала.

– Ти колись бачила такі гарні книжки, Меґі? – запитав він і простягся на ліжку.

– Авжеж! – відповіла Меґі. – Кожна, яку мені дозволяють прочитати, краща за ці, чи не так?

Мо не відповів. Він спокійно сопів. Сон нарешті знайшов його.

Доброта і милосердя

Ось висим – п'ять чи шість нас, – і погас

Вогонь життя в тілах, таких бридких,

Гниє і опадає м'ясо з них,

На порох перетліють скоро й кості.

Франсуа Війон. Епітафія у формі балади, писана собі й своїм товаришам у чеканні шибениці

– Коли ми повернемось? – Фарид запитував Вогнерукого кілька разів на день і щоразу чув ту ж відповідь:

– Не сьогодні.

Бойовище в лісі відбулося майже два тижні тому. Фаридові було шкода часу, який вони гають у мансарді.

– Що буде з Меґі? Ти обіцяв, що ми повернемось!

– Якщо ти і далі діставатимеш мене, я забуду свою обіцянку, – сказав Вогнерукий і пішов до Роксани.

День і ніч вона доглядала за пораненими, сподівалася, що хоч ці чоловіки повернуться в Омбру, проте декому зарадити не змогла.

«Він залишиться з нею, – думав Фарид щоразу, коли бачив Вогнерукого біля Роксани. – І я муситиму повертатися в Сутінковий замок сам». Ця думка завдавала такого болю, наче його кусав вогонь.

На п'ятнадцятий день, коли у Фарида з'явилося відчуття, що він ніколи не змиє запах мишачого лайна і блідих поганок, двоє шпигунів принесли новину: в Змієголова народився син. І щоб відсвяткувати цю подію – так оголошували герольди на площах – він за два тижні на знак своєї доброти й милосердя звільнить усіх в'язнів Сутінкового замку. Включно з Сойкою.

– Брехня! – сказав Вогнерукий. – У Змієголова замість серця смажена перепелиця. Він нікого ніколи не відпустить із милосердя, байдуже скільки синів у нього народиться.

Чорний Принц не вірив у милість Змієголова, як і Вогнерукий, попри всі запевнення Феноліо, що все станеться саме так, як і повідомили шпигуни. До пізньої ночі розбійники радилися. Фаридові заборонили брати участь, а Вогнерукого запросили до ради.

– Що вони планують? Ну, розкажи нарешті! – запитав Фарид, коли Вогнерукий вийшов з печери.

– За тиждень вони вирушають.

– Куди? До Сутінкового замку?

– Так. Побачимо, чи й далі так радітимеш. Нам, як хробакам, знову треба заповзти в землю, і цього разу набагато глибше, ніж тут…

– Ще глибше?

Звичайно. Сутінковий замок: жодного кутка, де б сховатися, жодного куща, жодного дерева.

– Біля підніжжя північного схилу є покинута копальня. Предок Змієголова, здається, занадто глибоко звелів копати, і багато штолень завалилося. Та це трапилося так давно, що й сам Змієголов не пам'ятає про цю копальню. Лихе місце, проте добрий сховок, до того ж єдиний біля Змієгори. Ведмідь знайшов вхід туди.

– А тоді? – запитав Фарид.

– Чекати, чи Змієголов дотримається обіцянки.

– І все?

– Про решту дізнаєшся згодом.

– Ви берете старого з собою? – розчаровано запитав Вогнерукий, коли побачив Феноліо серед тих, хто вирушав у похід. – Ви збожеволіли? Відведіть його куди-небудь, найкраще до білих жінок, відішліть його геть!

– Урешті-решт, що ти маєш проти нього? – запитав Принц. – Безневинний стариган. Навіть моєму ведмедю він подобається. Він написав для нас кілька гарних пісень, уміє розказувати чудові історії, хоча зараз у нього не багато бажання розповідати. Крім того, він не хоче до Омбри.

– Не дивно, з усіма тими вдовами й сиротами, – відповів Вогнерукий.

Коли Феноліо подивився в його бік, Вогнерукий глянув на нього таким крижаним поглядом, що старий поспіхом відвернувся.

Це був мовчазний марш. Кілька разів Вогнерукому доводилося викликати вогонь, щоб прогнати створінь, яких ніхто не бачив, проте всі відчували. Фарид стомився до смерті, обличчя й руки геть роздряпані колючками. Аж тут над верхівками дерев виринули срібні вежі.

Принц повів людей до північного схилу Змієгори. Земля морщилася, мов зіжмаканий одяг, дерева щулилися, наче занадто часто чули звук сокир. Фарид ще ніколи не бачив таких дерев. Їхнє листя чорне, як ніч, їхня кора колюча, як їжак. Гілки рясніли червоними ягодами.

– Мортолині ягоди! – прошепотів Вогнерукий, коли Фарид нарвав жменю ягід. – Ці дерева ростуть дуже швидко, вистрілюють з-під землі, мов гриби, і не дають рости іншим деревам. Ці кусючі дерева, як їх називають, мають отруйне листя, отруйні ягоди, їхня кора обпікає руки гірше, ніж вогонь.

Фарид викинув ягоди і витер руку об штани.

Дерева й каменюки прикривали вхід в копальню. Принц протиснувся перший. Фарид завагався, коли побачив, як круто вниз треба спускатись і як там темно.

– Ходімо, – прошепотів Вогнерукий. – Сонце скоро зійде, і Змієві солдати навряд чи вважатимуть, що ти білочка.

– Звідти смердить, як з могили, – сказав Фарид і з тугою подивився вгору на небо.

– Там унизу купа мертвих, – сказав Хапало. – Гора їх зжерла, тому що вони занадто глибоко копали. Їх не видно, але їх відчуваєш на запах. Вони закупорили штольні, як лантухи з дохлою рибою.

Фарид подивився на Хапала перелякано, та Вогнерукий підштовхнув його в спину.

– Скільки тобі повторювати: боятися варто не мертвих, а живих. Засвіти кілька іскор, щоб мали світло.

Розбійники облаштувалися в незасипаній штольні. Безпечно Фарид не почувався. Ще тиждень, доки Змієголов звільнить полонених! Цей тиждень тягтиметься довго. Фарид уже сумував за мишачим лайном у мансарді. Вночі він безперервно витріщався на каменюку, що закривала штольню, в якій вони спали.

Йому здавалося, ніби він чув, як бліді пальці шкребуть по каменях.

Вогнерукому знову снилися недобрі сни, але тепер його заспокоювала Роксана, зашіптуючи його знову в сон. Її тихий голос, м'який і ніжний, нагадував Фаридові голос Меґі. Як він сумує за Меґі! А що, як вона його забула, так як Вогнерукий часто про нього забував, відколи з'явилась Роксана?.. Лише Меґі змушувала забути про ревнощі, та Меґі не було поруч.

На другу ніч у копальню прийшов хлопець, який працював у стайнях Сутінкового замку. Коли Свистун наказав повісити його брата, він став шпигуном Чорного Принца. Хлопчина повідомив, що Змієголов хоче відправити ув'язнених на дорогу, яка веде з пагорба до портів, але за умови, що вони сядуть на корабель і ніколи не повернуться.

– Змієголов якось помилував в'язнів і відпустив на цю дорогу, – сказав Чорний Принц. – Тільки от корабель, що мав їх перевозити, виявився кораблем, що перевозить рабів. Кажуть, за неповний десяток полонених Змієголов отримав дуже гарну срібну вуздечку.

Раби? Фарид пригадав площі, на яких продавали людей, де їх оглядали і обмацували, мов худобу.

– Ну, не кривися так, наче Меґі продали! – сказав Вогнерукий. – Принц щось придумає.

Чорний Принц спробував усміхнутись, та не міг приховати тривогу.

– Єдине, на що ми можемо сподіватися, – що полонених супроводжуватимуть небагато солдатів, – сказав він. – Бранців треба буде швидко сховати, найкраще перечекати в копальні, доки все заспокоїться. Можливо, нам знадобиться вогонь.

Вогнерукий подув на пальці – на них затанцювало полум'я, ніжне, мов метеликові крильця.

– Навіщо я тут? – спитав він. – Вогонь буде. Та меча до рук не візьму. Ти знаєш, я не вправляюся з мечем.