Текст книги "Чорнильна кров"
Автор книги: Корнелія Функе
Жанр:
Классическое фэнтези
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 32 страниц)
Меґі читає
Кожна-кожнісінька книжка має душу.
Душу того, хто її написав, і душу тих, хто її прочитав, відчув і бачив уві снах.
Карлос Руїз Зафон. Тінь вітру
Коли в будинку Елінор стало тихо, а сад потонув у місячному сяйві, Меґі надягла сукню, яку пошила для неї Реза. Кілька місяців тому вона розпитувала маму про жіночі сукні в Чорнильному світі.
– Для якої жінки? – запитала Реза. – Для Селянки? Для Шпільманки? Для князівської дочки? Для служниці?
– А що носила ти? – запитала Меґі. Реза поїхала з Даріусом у сусіднє містечко і купила там просту, досить грубу темно-червону матерію. Мама попросила в Елінор дозволу витягти з підвалу стару швейну машинку.
– Ось таку сукню я носила, коли прислуговувала у Каприкорновій фортеці, – пояснила вона і вдягла на Меґі готову сукню. – Для селянки вона занадто вишукана, але для служниці багатого пана – те, що треба. Для Мортоли дуже важливо, щоб наш одяг був ненабагато гірший, ніж одяг князівських служниць, байдуже, що ми прислуговували лише банді паліїв.
На дверях шафи висіло дзеркало, вона стала перед ним, оглянула себе. Перед нею стояла інша людина. В Чорнильному світі вона буде чужинкою: сама сукня нічого не змінить.
«Чужа, як і Вогнерукий у нашому світі», – подумала Меґі і згадала страждання в його очах.
– Нісенітниці! – сказала вона сердито й відкинула волосся назад. – Я ж не залишуся там на десять років.
Рукави сукні вже трохи закороткі, та й на грудях сукня напнулась.
– Ото маєш, Меґі! – сказала Елінор, коли помітила, що груди Меґі вже не пласкі, як палітурка. – Ну, то як, з Пепі Довгапанчоха покінчено назавжди?
Для Фарида вона не знайшла нічого вдалого, ні на горищі, ні в скринях у підвалі. Все пахло нафталіновими таблетками і цигарковим димом. Фарид не дуже сушив собі через це голову.
– Та ну. Якщо все буде добре, то спочатку потрапимо в ліс, – відповів він, – там мої штани точно нікого не цікавитимуть, а щойно доберемося до якогось містечка, я собі вже щось украду!
Для нього все завжди дуже просто. Він не розумів, чому совість мучить Меґі через Мо і Резу і чому вона так переймається сукнею.
– Чому? – все, що він запитав. Він дивився на неї і не розумів, коли вона йому зізналася, що не може дивитися в очі Мо і мамі, відтоді коли вирішила йти з ним. – Тобі тринадцять! Вони ж тебе все одно скоро видадуть заміж, хіба ні?
– Заміж? – Меґі відчула, як їй в обличчя вдарила кров. Чому це вона говорить про такі речі з хлопцем з «Тисячі і однієї ночі», де жінки – служниці і рабині або живуть у гаремі.
– Крім того, – додав Фарид і тактовно вдав, ніби не помітив, що вона зашарілася, – ти так чи інакше не плануєш лишатися там надовго, правда ж?
Ні, не планує. Меґі хотіла посмакувати Чорнильний світ, понюхати і відчути його, побачити фей і князів, а тоді вернутись додому, до Мо і Рези, до Елінор і Даріуса. Але виникала перешкода: можливо, Орфеєві слова їх і перенесуть у Вогнерукову історію, але назад – точно ні. Назад її зможе виписати лише одна людина – Феноліо, автор світу, в який вони хочуть проникнути, творець скляних чоловічків і блакитношкірих фей, Вогнерукого, але і Басти. Так, тільки Феноліо може їх повернути. Кожного разу, коли Меґі про це думала, сміливість полишала її. Меґі хотіла повернути все назад, викреслити два дописані слова: «і дівчина»…
А що, як вона не знайде Феноліо, що, як його більше там нема?
«Та ну! Він там!» – казала вона собі щоразу, коли ця думка прискорювала биття її серця. Він же не може себе просто переписати назад, без читця! Але якщо Феноліо знайшов іншого читця, такого як Орфей або Даріус? Дар, здається, не такий унікальний.
«Ні. Він ще там! Точно!» – думала Меґі і всоте читала прощальний лист до батьків. Вона сама не знала, чому написала його на папері, який створила разом з Мо. Тата це не дуже заспокоїть.
Найдорожчий Мо! Люба Резо! (Меґі знала цей лист напам'ять.)
Будь ласка, не переймайтесь. Фарид мусить знайти Вогнерукого, щоб попередити його про Басту, і я йду з ним. Я не залишусь там надовго, хочу лише побачити хащу і Тлустого князя, Козимо Вродливого і, можливо, Чорного Принца і його ведмедя. Я хочу знову побачити фей і скляних чоловічків, і Феноліо. Він перепише мене назад. Ви знаєте, що він може. Не турбуйтесь. Каприкорна там більше нема.
До зустрічі, тисяча поцілунків, Меґі
P. S. Я принесу тобі книжку, Мо. Там, напевно, чудові книжки, книжки, написані від руки – повні малюнків. Елінор такі ховає за вітрини Тільки звідти вони набагато кращі. Будь ласка, не лютуй.
Вона тричі рвала листа і писала нового, але кращим він від цього не став. Не існувало слів, які б стримали Мо від гніву, а Резу від сліз і хвилювання, як тоді, коли Меґі на дві години пізніше повернулася зі школи. Вона поклала лист на подушку – там вони його точно побачать – і ще раз стала перед дзеркалом.
«Меґі, що ти робиш? – подумала дівчина. – Що ти робиш?»
Але відображення не відповіло.
Після опівночі вона впустила Фарида до себе. Хлопець оторопів, коли побачив її сукню.
– В мене немає підхожого взуття, – зітхнула Меґі. – Але, на щастя, сукня довга, чобіт майже не видно, правда?
Фарид лише кивнув.
– Вона гарна, – промимрив він зніяковіло.
Меґі замкнула двері й витягла ключ, щоб двері можна було відімкнути. Елінор мала запасний ключ. Вона його, певно, спочатку не знайде, але Даріус знатиме, де той ключ. Дівчина ще раз подивилася на лист на подушці…
Фарид мав на плечах рюкзак з горища Елінор.
– Так, без проблем, хай собі забирає, – сказала Елінор, коли Меґі запитала про нього, – ця штука одного мого дядька. Хай той хлопчина запихає туди ту смердючу куницю. Мені ця ідея дуже навіть подобається.
Куниця! Серце Меґі тьохнуло.
Фарид не знав, чому Вогнерукий залишив куницю, і Меґі йому не пояснила. Вона знала причину. Зрештою, вона сама ж і розповіла Вогнерукому про роль, яку куниця відіграє в його історії. Розповіла, що він помре страшною кривавою смертю через Ґвіна, якщо те, що написав Феноліо, здійсниться.
Але Фарид лише пригнічено похитав головою, коли дівчина запитала про куницю.
– Він зник! – відповів він. – Я прив'язав його в саду, бо Книгогризка мені постійно насідала на вуха через своїх птахів. Він перекусив мотузку і десь зник!
Розумний Ґвін.
– Він все одно мусить залишитися тут, – сказала Меґі. – Орфей нічого про нього не написав. Реза потурбується про Ґвіна. Він їй подобається.
Фарид кивнув і засмучено глянув у вікно, він не заперечував.
Орфеєві слова перенесуть їх у хащу. Фарид знав, що Вогнерукий піде в Омбру, туди, де замок Тлустого князя. Там Меґі й сподівалася знайти Феноліо. Він багато розповідав їй про Омбру, коли вони сиділи в Каприкорновій темниці.
– Якби я міг вибрати собі місце в Чорнильному світі, – прошепотів він Меґі якось уночі, коли вони не могли заснути, бо Каприкорнові люди знову стріляли у бездомних котів, – тоді б я обрав Омбру. Як-не-як Тлустий князь – великий шанувальник книжок, чого не скажеш про його ворога Змієголова. Так, в Омбрі письменнику живеться добре. Кімнатка під дахом на швацькій чи сідлярській вулиці, від них не так страшно смердить. Скляний чоловічок підточував би мені пера, феї літали б над ліжком, а крізь вікно я б дивився на вулички, на все це кольорове життя…
– Що береш з собою? – Фаридів голос наполохав думки Меґі. – Ти ж знаєш, нам ліпше не брати з собою багато речей.
– Так.
«Що він собі думає? Що мені треба десяток суконь, тому що я дівчина?» Вона візьме з собою тільки стару шкіряну торбу. Мо завжди брав її з собою в подорож, коли Меґі була ще маленькою дівчинкою. Торба нагадуватиме їй про батька і не привертатиме в Чорнильному світі багато уваги. На речі в торбі, якщо їх хтось побачить, увагу звернуть так чи інакше: пластикова зубна щітка, ґудзики на вовняному светрі, кілька олівців, кишеньковий ніж, фотографія батьків і ще одна з Елінор. Найдовше вона думала, яку б книжку взяти з собою. Якщо не брати ніякої, то враження, ніби їдеш без одягу. Але книжка має бути легка, треба вибирати з кишенькових.
«Книжки в купальниках, – називав їх Мо, – для більшості випадків вдягнені погано, але для відпочинку – практична річ». На поличках Елінор немає кишенькових книжечок, але Меґі має кілька. Вона вибрала книжечку, подаровану Резою. Всі історії відбуваються біля озера неподалік від будинку Елінор. Отож вона бере з собою часточку дому, бо будинок Елінор став для неї домом. І хто знає, можливо, Феноліо використає з неї слова, щоб переписати Меґі назад, в її історію…
Фарид підійшов до вікна, прохолодний вітер віяв у кімнату, рухав шторами, які пошила Реза. Одягнута в незвичну сукню, Меґі затремтіла. Ночі тут ще досить приємні, але що чекає на них у Чорнильному світі? Можливо, там зима…
– Я хоч попрощаюся з ним, – пробурмотів під ніс Фарид. – Ґвіне! – крикнув він через вікно і прицмокнув.
Меґі миттєво відтягла його від вікна.
– Припини! – накинулась на нього. – Ти що, хочеш усіх розбудити? Ґвіну тут буде добре. Він, напевно, давно знайшов самичку. Їх тут навколо багато блукає. Елінор непокоїться, що вони зжеруть солов'я, який вечорами співає під її вікном.
Фарид скривився як середа на п'ятницю, проте від вікна відійшов.
– Чому ти його не зачиняєш? – запитав він. – А що, як Баста… – він недоказав.
– Сигналізація Елінор працює і при відчиненому вікні, – відповіла Меґі і запхала записник до торби. Була причина, чому вона не хотіла зачиняти вікно. Якось уночі, в готелі біля моря, неподалік від Каприкорнового села, вона переконала Мо прочитати їй вголос вірш. Вірш був про нічного метелика, він любив спати на вітрі, що пахнув м'ятою. Наступного ранку метелик намагався залетіти в кімнату, і Меґі ще досі не може забути, як його маленька голова стукалася об скло. Ні, вікно буде відчинене.
– Сядьмо на диван, близько одне до одного, – сказала вона. – Вдягни заплічник.
Фарид послухався. На диван він сів нерішуче, як і тоді на крісло. Це була стара, плюшева штукенція, з китицями і ґудзиками на стертій світло-зеленій обшивці.
– Щоб ти мала зручне місце для читання, – сказала Елінор, коли попросила Даріуса занести диван до Меґі.
Що скаже Елінор, коли помітить, що Меґі зникла? Чи зрозуміє вона? «Напевно, лаятиметься! – подумала дівчина і стала навколішки біля свого ранця. – І тоді скаже: „Чорт забирай, чому ця дурепа не взяла мене з собою?“ Так, вона щось таке скаже». Меґі вже сумувала за тіткою, але спробувала більше не думати про Елінор, про Резу і про Мо. Головне – не думати про Мо, бо ще, чого доброго, уявить собі татові очі, коли той знайде її листа… Ні!
Вона швидко запхала руку в ранець і витягла книжку з географії. Аркуш, який приніс Фарид, і переписаний текст лежали разом. Меґі взяла аркуш зі своїм почерком. Фарид відсунувся, коли дівчина сіла біля нього. На мить їй здалося, що він налякався.
– Що таке? Ти що, передумав?
– Ні! Тільки… з тобою ще такого ніколи не траплялося, правда?
– Чого саме? – Меґі вперше помітила на його підборідді волосинки. Вони виглядали дивно на молодому обличчі.
– Ну, те… те, що сталося з Даріусом.
Ах, он воно що. Він боявся з'явитися у світі Вогнерукого зі спотвореним обличчям, з закостенілою ногою або німим, як Реза.
– Ні, звичайно, ні! – Меґі не вдалося втамувати ображені нотки в голосі. Хоча чи могла вона бути певна, що Феноліо дістався потойбіч неушкодженим? Феноліо, олов'яний солдатик… вона ж їх після того більше ніколи не бачила. Бачила лише тих, які вийшли з них! Байдуже. Не думай так багато, Меґі Читай, бо сміливість тебе знову покине, перш ніж відчуєш на язиці навіть слово…
Фарид відкашлявся, наче читатиме він, а не вона.
Ну, чого вона ще чекала? Щоб Мо постукав у двері і здивувався, чому це вона їх замкнула? Довкола давно все стихло. Батьки спали. Не думай про них, Меґі! Думай про текст… і про місце, куди він тебе перенесе. Про місце, сповнене чудес і пригод.
Меґі поглянула на чорні, красиві літери. Вона шукала на язиці смак першого складу, намагалась уявити світ, про який шепотіли літери, дерева, птахів, незнайоме небо… І коли шалено забилося серце, вона почала читати. Її серце стугоніло так само шалено, як і тієї ночі, коли вона мусила вбити голосом. Але цього разу треба просто себе перечитати. Відчинити двері поміж літерами.
Раптово свіжий запах тисячі квітів заповнив кімнату. Тоді зникло все: її письмовий стіл, лампа і відчинене вікно. Останнє, що побачила Меґі, був Ґвін, що сидів на підвіконні, нюхтів і дивився на неї.
Чорнильний світ
День. Сонячне проміння просочувалося крізь незліченне листя. Тіні витанцьовували на болоті. Зграя червоних ельфів шмигала над темною водою.
«Я можу! – перша думка Меґі, коли вона відчула, що слова її впустили, що вона більше не в будинку Елінор, а в іншому, зовсім іншому місці. – Я можу. Я зачитала сама себе, сама себе».
Вона проникла в текст так, як часто проникала в думках. Але цього разу їй не треба вживатися в роль книжкового персонажа. Вона братиме участь у дії сама. Меґі. Навіть той Орфей не зміг цього зробити. Вогнерукого він зачитав, та себе не зміг. Нікому досі, окрім неї, це не вдавалося: ні Орфею, ні Даріусу, ні Мо.
Мо.
Меґі озирнулася, наче сподівалася, що тато стоїть за нею, як завжди стояв у незнайомих місцях. Але там стояв Фарид і здивовано роззирався. Будинок Елінор далеко, дуже далеко. І вороття нема.
Страх, як чорна, гнила вода, захлеснув Меґі. Вона відчула самотність усім тілом. Їй тут не місце! Що вона накоїла?
Вона поглянула на аркуш. Яка від нього зараз користь? Наживка, яку вона проковтнула. Текст Феноліо зловив її. Відчуття перемоги зникло, наче й не було. Його поглинув страх. Страх, що вона зробила жахливу помилку, яку вже не виправиш. Меґі в розпачі намагалася знайти якесь інше відчуття у своєму серці, але там не було нічого, навіть цікавості до світу навколо неї. Назад, тільки назад! Це все, про що вона могла думати.
Фарид усміхався.
– Подивися на ці дерева, Меґі! – сказав хлопець. – Вони ростуть аж до неба. Подивись!
Він провів пальцями по обличчю, обмацав ніс, рот, оглянув себе, і коли з'ясував, що він – це він і зовсім не ушкоджений, то застрибав, як цвіркун. Хлопець пробігся по коріннях дерев, які звивалися по густому і м'якому моху як змії, перестрибував з одного кореня на інший, реготав і крутився, розчепіривши руки, поки йому не запаморочилося в голові. З усмішкою на обличчі він сперся на стовбур, його не обхопили б і п'ять дорослих чоловіків, і подивився вгору на переплетені гілки.
– Тобі вдалося, Меґі! – вигукнув він. – Тобі вдалося! Чуєш, Сироголовий? Вона може! Твоїм текстом. Те, що ти пробував тисячу разів! Вона може, а ти ні!
Він нестримно зареготав, як маленька дитина. Реготав доти, поки не помітив, що Меґі мовчить.
– Що з тобою? – запитав він і перелякано торкнувся її вуст. – Ти ж не…
…втратила голос, як мама? Чи втратила? Язик у роті обважнів, але слова вимовлялися:
– Ні. Ні, зі мною все гаразд.
Фарид полегшено усміхнувся. Його безтурботність розвіяла страх Меґі, і вона нарешті уважно роззирнулася. Вони стояли у широкій, густо порослій лісом долині. Навколишні пагорби були щільно вкриті квітами – здавалося, їхні головки вростають одна в одну. Каштани і крислаті дуби на схилах, ясені й тополі внизу – вони вплітали своє листя в сріблясте вербове. Хаща виправдовувала свою назву. Таке враження, ніби вона не мала ні початку, ні кінця. Зелене море, в якому втопитися легше, ніж у солоних хвилях справжнього моря.
– Чи можна в таке повірити? Чи можна уявити собі таку красу? – Фарид реготав так нестримно, що якийсь звір – його не було видно через усе це листя – люто гаркнув на них згори. – Вогнерукий описував цю місцину, та вона набагато краща. Як може співіснувати стільки різного листя? А подивись тільки на квіти та ягоди! З голоду ми не помремо!
Фарид зірвав круглу чорно-синю ягоду, обнюхав її і засунув до рота.
– Я знав старого, – мовив хлопець і витер сік з губів, – він щоночі біля багаття розповідав про Рай. Саме так Рай і виглядає: килими з моху, прохолодні озерця, квіти, солодкі ягоди, дерева до небес. Листя розмовляє з вітром. Чуєш?
Так, Меґі чула. І бачила юрби ельфів, малесеньких червоношкірих створіннячок, що, як комарі, шмигали над озерцем. У воді, всипаній опалими квітами, виблискувала зелень дерев, довкруж росли кущі, вкриті червоним цвітом.
Блакитних фей Меґі не побачила, проте навколо літало чимало метеликів, бджіл, птахів, у повітрі висіла срібляста від роси павутина, у траві бігали ящірки, кролики. Усе шурхотіло, шуміло, хрускотіло, шкребло, погрюкувало, шипіло, вуркотіло, щебетало. Цей світ тріскотів життям, проте видавався нерухомим, немов у ньому не існує часу, наче мить не має ні початку ні кінця.
– Думаєш, він тут був? – Фарид зажурено озирнувся, немов сподівався, що Вогнерукий ось-ось вийде з-за дерев. – Звісно. Орфей зачитав його саме сюди. Він читав про це озерце, про тих червоних ельфів і про дерево там позаду, про те з блідою корою, там їхні гнізда.
– Він казав, треба йти за струмком, на північ, бо на півдні царство Змієголова, там не встигнеш промовити своє ім'я, а вже висітимеш на шибениці. Подивлюсь я на це згори! – Спритно, як білка, хлопець видряпався на молоде дерево. Меґі не встигла й оком зморгнути, як він перелетів на ліані в крону дерева-велетня.
– Що ти робиш? – крикнула навздогін.
– Згори видно краще!
Фарид ледь виднівся серед гілок. Меґі склала аркуш з Орфеєвим текстом і засунула його у торбу. Вона більше не хотіла бачити літери, вони здавались отруєними жуками, як склянка з книжки «Аліса в Задзеркаллі», яка припрошувала: з'їж мене! Її пальці натрапили на записник з мармуровим папером, і раптом на очі накотилися сльози.
– Коли побачиш вуглярську хатину, казав Вогнерукий, тоді знатимеш, що ти пройшов хащу. – Фаридів голос долинав до неї, мов голос дивного птаха. – Я запам'ятав кожне його слово. Якщо я захочу, слова липнуть до моєї пам'яті, як мухи до смоли. Мені не треба паперу, щоб їх зберегти. Знайдеш вуглярів і випалені чорні плями на лісових шатах, знай, людський світ уже близько, так він казав. Іди за струмком. Він веде на північ. Слід іти на північ, доки не побачиш високо над річкою на східному схилі пагорба замок Тлустого князя. Замок сірий, як осине гніздо, навколо нього розляглось містечко, там на його площах можна видувати вогонь аж до неба…
Меґі опустилася на коліна серед фіалок і фіолетових дзвіночків, багато квітів уже в'янули, але ще запаморочливо солодко пахнули. Між ними кружляла оса, а може, ця комаха виглядає, як оса? Як багато Феноліо взяв зі своєї реальності, а скільки вигадав? Усе здавалося таким знайомим, але водночас і чужим.
– Яке щастя, що я попросив Вогнерукого, щоб він мені все детально описав!
Меґі побачила босі Фаридові ноги. Він розгойдував ними на запаморочливій висоті.
– Вогнерукий часто не міг заснути, він боявся снів. Я його будив, коли вони були дуже страшні. Ми сідали до багаття, і я розпитував. Я вмію розпитувати. О, так, я – майстер.
Меґі не стримала посмішки через гордість в його голосі. Вона глянула вгору на листяний дах. І тут, як і в садку Елінор, листя набирає барви. Обидва світи дихали в одному ритмі. Можливо, так завжди було. Чи, може, обидві історії нерозлучно з'єдналися саме в той день, коли Мо дозволив Каприкорнові, Басті та Вогнерукому перейти з одного світу в інший. Вона ніколи не дізнається відповіді. Хто ж знає на це відповідь?
Під колючим, важким від темних ягід кущем щось зашурхотіло. Вовки, ведмеді, плямисті коти – про них Реза теж розповідала. Меґі мимоволі ступила крок назад, але її сукня зачепилася за високий будяк, білий від посохлого цвіту.
– Фариде? – крикнула вона і розсердилася через страх у своєму голосі. – Фариде!
Але він, здавалося, її не чув. Він і далі сидів високо серед гілок, безтурботно, як пташка під сонячним промінням, і лопотів собі щось під ніс. А Меґі в цей час тут, серед тіней, які рухаються, мають очі, гарчать… Може, то змія? Меґі так рвучко шарпонула сукню, що та аж порвалась. Меґі невпевнено відходила назад, поки не вперлася в шорсткий стовбур дуба. Змія хутко поповзла геть, наче сам вигляд дівчинки налякав її до смерті. Але під кущем і далі щось шурхотіло, і нарешті з колючих гілочок висунулася пухнаста рогата голова з круглим носом.
– Ні, – прошепотіла Меґі. – О ні.
Ґвін докірливо витріщився на неї, наче це її провина, що все його хутро вкрите маленькими колючками.
Фаридів голос щораз гучнішав. Хлопець нарешті злазив зі свого спостережного пункту.
– Ні хатини, ні замку – нічого! – крикнув він. – Ми таки витратимо кілька днів, щоб вийти з цього лісу. Але Вогнерукий саме цього й хотів. Він не хотів поспішати. Мені здається, він більше сумував за деревами і за феями, ніж за людьми. Не знаю, як тобі, дерева, звичайно, гарні, дуже гарні, але я також хочу побачити замок, інших шпільманів та й панцерних…
Він зістрибнув на траву, пострибав на одній нозі по блакитних квітах і радісно скрикнув, коли побачив куницю.
– Ґвіне! Ага, я знав, що ти мене почуєш! Ходи-но сюди, чортяко! Ну, Вогнерукий дуже здивується, що його давній друг з нами, правда?
«О так! – подумала Меґі. – Йому від переляку ноги підкосяться!»
Куниця стрибнула Фариду на коліна й ніжно лизнула підборіддя. Всіх інших вона кусала, навіть Вогнерукого, але у Фаридових руках вона поводилася, наче мале кошеня.
– Прожени його, Фариде! – сказала Меґі різкіше, ніж хотіла.
– Прогнати? – Хлопець засміявся. – Що ти верзеш? Ти чув, Ґвіне? Що ти їй такого зробив? Може, поклав мертву мишу на її дорогоцінні книжки?
– Прожени його, кажу тобі! Він сам дасть собі раду, ти знаєш! Прошу тебе! – додала дівчина, коли побачила, як ошелешено хлопчина подивився на неї.
Фарид випростався, куниця сиділа на його руці. Його обличчя стало вороже, такого виразу вона ще не бачила. Ґвін стрибнув хлопцеві на плече і втупився в Меґі, наче розумів кожне її слово. Отже, виходу немає, доведеться розповісти. Але як?
– Вогнерукий тобі не казав, ні?
– Що? – Він подивився на неї так, наче хотів ударити.
Угорі по листяному даху загрозливо зашумів вітер.
– Якщо ти не проженеш Ґвіна, – сказала Меґі, кожне слово давалося неймовірно важко, – тоді Вогнерукий це зробить. І тебе прожене разом з ним.
Куниця й далі витріщалася на неї.
– Чого б це? Він тобі не подобається, от і все! Тобі Вогнерукий ніколи не подобався, а Ґвін тим паче.
– Неправда! Ти нічого не розумієш! – Голос Меґі став пронизливим. – Він помре через Ґвіна! Вогнерукий помре, так написав Феноліо! Можливо, оповідка змінилася, можливо, оця нова оповідка і все, що написано в книжці, – лиш гора мертвих літер, але…
Меґі не наважувалася говорити далі. Фарид стояв і тряс головою, наче слова встромилися в нього, як голки, й боліли.
– Він помре? – Його голос ледь було чути. – Він помирає в книжці?
Він стояв перед нею неймовірно розгублений, з куницею на плечі. Він а таким острахом розглядав дерева навколо себе, наче вони теж хотіли вбити Вогнерукого.
– Але… якби я знав, – запнувся він, – я б порвав той клятий аркуш! Я б ніколи не дозволив зачитати його назад!
Меґі мовчки дивилась на Фарида. А що вона могла сказати?
– Хто його вб’є? Баста?
Над ними одна за одною пострибали дві білки, обидві вкриті білими цяточками, наче їх хтось заляпав фарбою. Куниця хотіла побігти за ними, але Фарид притримав її за хвоста.
– Хтось із Каприкорнових людей, більше Феноліо нічого не написав!
– Але ж вони мертві!
– Ми не знаємо запевно. – Меґі хотіла його втішити, але не знала як. – А коли вони живі? А навіть якщо й ні, Мо й Даріус не вичитали всіх, дехто лишився. Вогнерукий спробує врятувати Ґвіна від них, і вони за це його вб'ють. Так написано в книжці, і Вогнерукий це знає. Тому він не взяв куницю з собою.
– Так, не взяв. – Фарид озирнувся, наче шукав вихід, шлях, щоб відправити куницю назад. Ґвін устромив йому носа в щоку, і Меґі побачила сльози на Фаридових очах.
– Почекай тут, – сказав він, різко обернувся і пішов з куницею геть. Він ступив лише кілька кроків, і ліс проковтнув його, як жаба муху. Меґі лишилася сама серед квітів. Частина таких квіток росли в садку Елінор. Але це не садок Елінор. Це навіть не той самий світ.
Цього разу вона не могла просто закрити книжку, щоб повернутися у свою кімнату, на диван, який пахнув Елінор. Хіба вона не знала, що світ за літерами настільки великий, що в ньому легко пропасти назавжди?.. Лише одна людина могла написати їй дорогу назад – цей старий. Меґі навіть не знала, де саме він у цьому світі живе і чи живий іще. Чи може цей світ існувати, якщо його творець помер? Чому ж ні? Яка книжка припиняє існувати після смерті її автора?
«Що я наробила? – подумала Меґі, поки стояла і чекала на Фарида. – Мо, що ж я наробила? Забери мене звідси!»
