Текст книги "Чорнильна кров"

Автор книги: Корнелія Функе

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 32 страниц)

Аудієнція для Феноліо

– Леді Коро, – сказав він, – часом доводиться робити не дуже приємні речі. За серйозні справи не можна братися в шовкових рукавичках. Ні. Ми творимо історію.

Мервін Пік. Ґорменґаст. Книга перша: Юний Титус

Феноліо ходив по комірчині туди-сюди. Сім кроків до вікна, сім назад до дверей. Меґі пішла, і не було нікого, хто б йому міг розповісти, чи вона ще застала батька живим. Що за мерзенний безлад! Завжди, коли він саме сподівався, що знову впорався з усім, ставалося щось, що аж ніяк не вписувалося в його плани. Може, десь-таки був він – отой клятий оповідач, котрий доплітав його сюжет, надаючи нових, підступних, непередбачуваних поворотів, змінював ролі для його персонажів, як шахові фігури, або ж просто ставив на шахівницю нових, яким не було місця в його оповідці.

«І Козимо все ще не надіслав посильного! Ну гаразд, трішечки терпіння! – сказав собі Феноліо. – Він усе ж таки щойно ступив на трон і, звісно, має чимало справ. Усі піддані, які хочуть його бачити, прохачі, вдови, сироти, розпорядники, єгері, син, дружина…»

– Що?.. Неподобство! Мене, мене він мав у першу чергу покликати. – Феноліо так роздратовано виголосив слова, що звучання власного голосу сполошило його самого. – Мене! Чоловіка, який повернув його до життя, який його створив!

Феноліо підійшов до вікна й окинув оком замок. На башті ліворуч майорів прапор Змієголова. Так, Змієголов був в Омбрі, він мчав, як дідько, щоб на власні очі побачити зятя, що повернувся з того світу. Рудого Лиса цього разу він не взяв із собою, напевно, той саме грабував і вбивав деінде для господаря, втім, Свистун бродив Омбрійськими вуличками, завжди у супроводі кількох панцерних на повідку. Що вони ще хочуть тут?

Невже Змієголов усерйоз сподівався посадити на трон свого онука?

Ні, цього Козимо не допустить.

На мить Феноліо забув про понурий настрій, і усмішка засяяла на його обличчі. Так, якби ж він тільки міг розповісти Змієголову про те, хто зруйнував його блискучі плани. Якийсь нещасний поет! Як би це його дійняло! Неприємну несподіванку вони підготували йому, завдяки його словам і голосу Меґі.

Бідолашна Меґі. Бідолашний Мортимер.

Як благально вона на нього дивилась! І що за балаган він їй улаштував! Утім, як тільки бідолашна могла подумати, ніби він може допомогти її батькові кількома словами, якщо він навіть не зачитав його до цього сюжету! Не кажучи вже про те, що він не був одним із його створінь. Але ж цей її погляд! Він просто не міг наважитися відпустити її без надії!

Розенкварц сидів на бюрку, схрестивши прозорі ноги, і кидався хлібними крихтами у фей.

– Припини! – напався на нього Феноліо. – Хочеш, щоб вони знову схопили тебе за ноги, спробували викинути з вікна? Повір мені, цього разу я тебе не рятуватиму. Я навіть не змітатиму тебе докупи, коли ти лежатимеш у свинячому гною. Нехай сміттяр спокійно змітає тебе на свій візок.

– Так, звісно, зганяй злість на мені! – Скляний чоловічок повернувся до нього спиною. – Козимо все одно не покличе тебе скоріше до себе!

І він, на жаль, мав рацію. Феноліо підійшов до вікна. Внизу на вуличках хвилювання з приводу повернення Козимо вляглося, можливо, ще й присутність Змієголова вгамувала його. Люди знову розійшлися у справах, свині рилися у відходах, дітлахи гасали одне за одним між щільно наліплених будинків, та часом крізь натовп пробивався солдат-вершник. Солдатів можна було побачити більше, ніж зазвичай, очевидно, Козимо наказав патрулювати вулиці, можливо, щоб панцерні більше не давили його підданих лише через те, що ті заступали їм шлях.

«Так, Козимо всьому дасть лад! – розмірковував Феноліо. – Він буде хорошим князем, наскільки це можливо. Хтозна, може статися, він знову дозволить шпільманам ходити до міста і у звичайні базарні дні».

– Саме так. Це буде моя перша йому порада. Він має знову впускати шпільманів до міста, – пробурмотів Феноліо. – А якщо він до сьогоднішнього вечора не пришле по мене, я піду до нього без запрошення. Що він собі думає, невдячний негідник? Вважає, що на кожному кроці воскрешають?

– Мені здавалося, він ніколи не помирав. – Розенкварц подерся вгору до свого гнізда. Там він був поза межами досяжності. – Що з батьком Меґі? Гадаєш, він ще живий?

– Звідки мені знати? – роздратовано відповів Феноліо. Він не хотів, щоб йому нагадували про Мортимера. – Ну, принаймні за цю халепу мене ніхто не може притягнути до відповідальності! – бурмотів він. – Я тут ні до чого, що всі втручаються в мій сюжет, немовби він їм фруктове дерево, яке треба серйозно прорідити, щоб родило.

– Прорідити? – лицемірив Розенкварц. – Вони лиш додають. Твоя оповідка росте, вона переростає у справжній бур'ян! І, як на мене, не в привабливий. Феноліо саме розмірковував, чи не кинути в нього чорнильницею, аж як Мінерва просунула голову у двері.

– Посильний, Феноліо! – Її обличчя було червоне, неначе вона зашвидко бігла. – Посильний із замку! Хоче тебе бачити! Козимо хоче тебе бачити!

Феноліо поквапився до дверей, розрівнюючи на собі туніку, яку йому зшила Мінерва. Він уже кілька днів поспіль не знімав її, вона була добряче зім'ята, втім, що тут удієш. Коли він хотів було заплатити Мінерві, та лиш похитала головою і сказала, що він уже заплатив оповідками, які розповідав її дітлахам щодня і щовечора. Все одно, туніка була розкішною, навіть якщо і заплачено за неї дитячими оповідками.

Посильний чекав на вуличці перед будинком, з поважним виразом обличчя та наморщеним від нетерпіння чолом. На ньому була чорна мантія, неначе Князь Зітхач усе ще сидів на троні.

«Дурниці! Все тепер буде інакше! – подумав Феноліо. – Неодмінно! Відтепер я розповідатиму цю історію, а не мої персонажі».

Його провідник навіть ні разу не обернувся до нього, коли він вуличками поспішав за ним.

«Непривітний бовдур! – подумав Феноліо. – Та, напевно, навіть він вийшов з-під мого пера, один із багатьох безіменних, якими я залюднив цей світ, щоб головним персонажам ходилося не надто самотньо».

На зовнішньому дворі замку перед стайнями вешталися безліч панцерних. Феноліо запитував себе, що їм тут треба. Між зубцями фортечного муру, вгорі, люди Козимо ходили туди-сюди, мов зграя собак, яка мала охороняти ватагу вовків. Панцерні вороже зиркали на них.

«Дивіться-дивіться собі! – думав Феноліо. – Для вашого темного господаря у моєму сюжеті не буде головної ролі, він лиш красиво вибуде звідти, як і належить пристойному лиходієві Може, вигадати нового негідника, оповідки швидко надокучають без пристойного лиходія? Втім, Меґі не позичить свій голос, щоб створити його».

Охоронці біля брами внутрішнього двору здійняли догори списи.

– Що це означає?

Голос Змієголова пролунав назустріч Феноліо, щойно він увійшов до внутрішнього двору.

– Невже ти хочеш сказати, що він мене примусить далі чекати, ти, вошива Хутромордо?

Тихший голос злякано відповів. Феноліо побачив Туліо, коротуна Тлустого князя, котрий стояв перед Змієголовом. Він сягав князеві якраз до розшитого сріблом паска. Позаду нього було двоє охоронців Тлустого князя, а за Змієголовом – щонайменше двадцятеро важкоозброєних чоловіків. Жахливе видовище, хоча Рудого Лиса там не було, і навіть Свистун десь подівся.

– Ваша дочка прийме вас. – Голос Туліо тремтів, як листя на вітрі.

– Моя дочка? Якщо мені захочеться Віолантиного товариства, то запрошу її до свого замку. Я хочу нарешті побачити небіжчика, який воскрес! І тому ти негайно відведеш мене до Козимо, смердючий кобольдів виродку!

Туліо затремтів.

– Князь Омбри, – почав він наново тоненьким голосом, – не прийме вас!

Ці слова примусили Феноліо відсахнутися, немов від удару в груди, і він ступив у трояндовий кущ, який вчепився колючками у його щойно зшиту туніку. Що ж це знову-таки означає? Не прийме? Чи це входило в його плани?

Змієголов випнув губи, немов щось йому зле смакувало. Жили набрякли на скронях, темним по червоній плямистій шкірі. Він пильно поглядав на Туліо ящірячим оком. Потім вихопив із рук найближчого до нього солдата самостріл і, коли Туліо, мов наляканий кролик, знітився, спрямував його на пташку в небі. Постріл був влучний. Птах із закривавленим жовтим пір'ям упав Змієголову просто під ноги. Золотий пересмішник, Феноліо навмисно вигадав його для замку Тлустого князя. Змієголов нахилився і витягнув стрілу з крихітних грудей.

– Ось, візьми! – сказав він і втиснув до рук Туліо мертву пташку. – І перекажи своєму господареві, що, цілком очевидно, він залишив свій розум у царстві мерців. Цього разу нехай це буде йому виправданням, але якщо він відправить тебе під час моїх наступних відвідин з подібним зухвалим посланням, то отримає не пташку, а тебе зі стрілою в грудях.

Туліо поглянув на закривавлену пташку в руці і кивнув.

Проте Змієголов розвернувся і дав знак своїм людям слідувати за ним. Провідник Феноліо боязко опустив голову, коли вони крокували повз нього.

«Подивися на нього! – думав Феноліо, коли Змієголов пройшов так близько від нього, що здавалося, старий відчуває запах його поту. – Ти вигадав його!»

Феноліо втягнув голову в плечі, мов черепаха, яка учуває небезпеку, і не поворухнувся, аж поки брама не зачинилася за останнім панцерним.

Перед входом, який залишився зачиненим для Змієголова, все ще чекав Туліо й дивився на мертву пташку в руці.

– Показати її Козимо? – запитав він зі сполоханим виразом обличчя, коли вони підійшли до нього.

– Нехай її засмажать на кухні, якщо хочеш! – накинувся на нього провідник Феноліо. – Та йди геть з дороги.

Тронний зал не змінився від останнього візиту Феноліо. На вікнах усе ще висіло чорне сукно. Лише свічки дарували світло, а статуї порожніми очима дивилися на кожного, хто підходив до тронного крісла. Втім, тепер там сидів їхній живий прототип, так схожий на свої кам'яні копії, що темний зал здався Феноліо дзеркальним кабінетом.

Козимо був сам. Не було видно ні Бридкої, ні його сина. Лише шість охоронців стояли позаду, майже невидимі у тьмяному світлі.

Феноліо зупинився на належній відстані від трону і вклонився. Щоправда, він вважав, що ніхто в цьому чи іншому світі не заслуговував на те, щоб він, Феноліо, схиляв перед ним у покорі чоло, тим паче ті, кого він створив своїми словами, проте мусив дотримуватися правил гри цього світу, а уклін перед тими, хто вдягався в шовк і оксамит, був такий же природний, як рукостискання в його давньому світі.

«Нумо, згинайся, старий, навіть якщо тобі болить спина! – думав він, покірливо схиляючи голову. – Ти сам так влаштував».

Козимо розглядав його, немов не був певен, чи пригадує його обличчя. Він був одягнений у біле, усе біле, немов тільки й хотів підкреслити схожість зі статуями.

– Ти Феноліо, поет, чи не так? Той, кого вони називають Чорнильним ткачем? – Феноліо уявляв собі його голос дещо глухішим. Козимо поглядав на статуї, пробігав поглядом від однієї до другої. – Мені хтось порадив покликати тебе. Здається, моя дружина. Вона стверджує, що ти – найрозумніша голова, яку можна знайти у просторі між цим замком і замком Змієголова, і що розумні голови мені будуть потрібні. Але не тому я звелів прийти тобі…

«Віоланта? Віоланта порадила йому?» – Феноліо намагався приховати здивування.

– Не тому? Чому ж, ласкавий пане? – запитав він.

Козимо спрямував на нього погляд, такий далекий, ніби дивився крізь нього. Князь поглянув на самого себе, посмикав себе за розкішну туніку, в яку він був одягнений, і поправив пасок.

– Моє вбрання більше не пасує мені,– зауважив він. – Усе якесь трохи задовге чи зашироке, немовби зшите для тих статуй, а не для мене.

Він усміхнувся до Феноліо дещо безпорадно. Це була ангельська усмішка.

– Ви… гм… пережили тяжкі часи, ласкавий пане, – сказав Феноліо.

– Так, мені всі про це розповідають. Знаєте, я не пам'ятаю. Я дуже мало що пам'ятаю. Моя голова почувається напрочуд порожньою. – Він провів рукою по чолу і знову поглянув на статуї. – Тому й я покликав вас, – сказав він. – Кажуть, ви майстер слова, і я хочу, щоб ви мені допомогли пригадати. Тим самим я доручаю вам записати все, що відомо про Козимо. Нехай вам про це розкажуть мої солдати, моя прислуга, моя няня, моя дружина. Бальбулюс перепише ваші історії й створить мініатюри до них, а потім я попрошу зачитувати мені їх, щоб знову наповнити образами й словами порожнечу в моїй голові і серці. Ви впораєтесь?

Феноліо поквапливо кивнув.

– О, так, так, певна річ, ласкавий пане. Я все зафіксую. Історії з вашого дитинства, коли ваш поважний батько ще був живий, історії ваших перших виїздів верхи до непрохідної хащі, все про той день, коли ваша дружина з'явилася в замку, і про той, коли народився ваш син.

Козимо кивнув.

– Так. Так! – сказав він з полегшенням у голосі. – Я бачу, ви розумієте, про що йдеться. І не забудьте про мою перемогу над паліями і про мій час у білих жінок.

– Поза будь-яким сумнівом.

Феноліо розглядав вродливе обличчя якомога непомітніше. Як таке могло статися? Звісно, він не лише мав повірити у те, що він є справжнім Козимо, але й мав також розділити усі спогади з небіжчиком.

Козимо підвівся з трону, в якому ще незадовго до цього сидів його батько, і почав ходити туди-сюди.

– Деякі історії я вже чув. Від моєї дружини.

«Бридка. І знову вона». Феноліо роззирнувся у пошуках чогось.

– Де ваша дружина?

– Вона шукає мого сина. Він утік, бо я не прийняв його діда.

– Дозвольте запитання, ласкавий пане. Чому ви його не прийняли?

За спиною Феноліо відчинилися важкі двері, і Туліо прослизнув до залу. Він уже не тримав у руці мертву пташку, сідаючи навпочіпки біля ніг Козимо на східцях, проте страх ще й досі читався на його обличчі.

– Я не збираюсь приймати його. – Козимо зупинився біля трону і провів рукою по фамільному гербу. – Я наказав охоронцям біля брами ніколи більше не впускати до цього замку мого тестя, а також усіх, хто служить йому.

Туліо звів на нього очі, так недовірливо й перелякано, немовби відчував стрілу Змієголова у власних волохатих грудях.

Козимо незворушно вів далі:

– Мені доповіли, що відбувалося в моїй державі, поки мене… – знову він зволік якусь мить, – не було. Назвімо це так: мене не було. Я вислухав моїх розпорядників, моїх єгерів, купців, селян, моїх солдатів та мою дружину. Так я дізнався про надзвичайно цікаві речі, тривожні речі. І уявіть собі, поете, майже все лихе, про що мені доповіли, пов'язане з моїм тестем! Скажіть-но мені, оскільки ви буцімто за свого у шпільманів, що розповідає строкатий люд про Змієголова?

– Строкатий люд? – Феноліо відкашлявся. – Ну, те, що всі кажуть. Що він дуже могутній, можливо, занадто могутній.

Козимо безрадісно всміхнувся.

– О, так. Безсумнівно. І що?

«Куди він хилить? Ти маєш знати, Феноліо, – стурбовано думав він. – Якщо ти не знаєш, що відбувається в його голові, то хто тоді знає?»

– Ну, кажуть, Змієголов править залізною рукою, – вів далі нерішуче. – В його державі не існує закону, крім його слова і печатки. Він мстивий і пихатий, здирає з селян стільки, що ті голодують, посилає непокірних підданих і навіть дітей на свої срібні копальні, де вони працюють, аж поки під землею не харкають кров'ю. Браконьєрам, яких зловлять у його частині хащі, виколюють очі, крадіям він наказує відрубувати праву руку, – що ваш батько, на щастя, вже давно скасував. Єдиний шпільман, який може безпечно наблизитися до Сутінкового замку, – Свистун, якщо не волочиться з Рудим Лисом, плюндруючи села.

«Господи, невже все це я написав? – думав Феноліо. – Напевно».

– Так, усе це я власне чув. Що ще? – Козимо схрестив руки на грудях і заходив туди-сюди.

«Може, мені варто було зробити його менш вродливим, – подумав Феноліо. – Він виглядає трохи несправжнім».

– Що ще? – Феноліо наморщив чоло. – Змієголов завжди боявся смерті, а з віком цей страх дійшов до одержимості. Кажуть, уночі він стоїть на колінах, бурмоче щось собі під ніс, боячись, що білі жінки заберуть його. Миється по кілька разів на день, щоб не захворіти, і надсилає людей у далекі краї зі скринями, повними срібла, щоб придбали йому чудодійний засіб від старіння. Він одружується з молодими жінками, сподіваючись, що ті народять йому сина.

– Так! – мовив Козимо тихо. – Так, про це все мені доповідали. Є куди жахливіші історії. Кажуть, що Змієголов посилає Рудого Лиса вночі через кордон погрожувати моїм селянам. Кажуть, що він претендує на всю непрохідну хащу, наказує оббирати моїх торговців, коли ті пристають до берега в його портах, здирає з них податки, коли ті їдуть його дорогами і мостами, і платить розбійникам з битого шляху, щоб ті грабували на моїх дорогах. Кажуть, він вирубує ліс на свої кораблі в моїй частині хащі. Він навіть має шпигунів у моєму замку і на кожній омбрійській вуличці. Навіть моєму синові він буцімто заплатив, щоб той доповідав про все, що мій батько обговорював зі своїми радниками. І наостанок, – Козимо показово замовк, а тоді вів далі: – мене запевнили, що посильний, який попередив паліїв про мій наступ, був від мого тестя. Змієголов, буцімто щоб відсвяткувати мою смерть, з'їв перепелицю зі змащеними сріблом крилами, а моєму батькові надіслав листа, так уміло посипаного отрутою, що кожна літера на ньому була смертельна, як змія. Ви все ще запитуватимете, чому я його не приймаю?

«Отруєний пергамент? Господи, кому таке спало на думку? – думав Феноліо. – Тільки не мені».

– Відібрало мову, поете? – запитав Козимо. – Я почувався так само, коли мені розповідали всі ці жахіття. Кажуть, Змієголов доручив отруїти матір моєї дружини, бо та заслуховувалася співом якогось шпільмана. Він надіслав Рудому Лисові підкріплення зі своїх панцерних, щоб я не повернувся з паліївської фортеці. Мій тесть намагався знищити мене, поете! Я забув цілий рік мого життя, а всі попередні роки такі непевні, немовби хтось інший це пережив. Ви кажете, я помер. Але я не знаю, де був! Утім, я знаю, хто бажав моєї смерті та винен у тому, що я порожній, як патрана риба, почуваюся молодшим за сина. Скажи мені, на яке покарання заслуговують за такий жахливий злочин?

«Хто він? – запитував Феноліо подумки. – Ой, леле, Феноліо, ти знаєш, як він виглядає. Але хто він?»

– Є лише одне належне покарання, поете! – вів далі Козимо. – Я піду війною проти тестя, аж поки не стане Сутінкового замку, і Змієголова забудуть.

Феноліо стояв у затемненій залі і відчував, як кров шуміла в скронях.

«Війною? Мені, напевно, почулося! – думав він. – Велика епоха, Феноліо! Чи не ти писав про велику епоху?»

– Він узяв собі Каприкорнових зарізяк: Рудий Лис тепер його герольд, а Свистун – захисник мого сина! Глузувати він міг з мого батька, але не з мене! – Козимо зашарівся, гнів надавав йому ще більшої привабливості.

«Війна. Подумай, Феноліо. Подумай! Війна – те, чого ти хотів?» Він відчув, як його старі коліна затремтіли.

А Козимо ніжно поклав руку на свій меч і повільно вийняв його з піхов.

– Заради цього мене відпустила смерть, поете, – сказав він, розтинаючи повітря довгим, тонким клинком. – Щоб я приніс справедливість у цей світ і скинув з трону самого біса. Заради цього варто боротися. Заради цього варто навіть померти. Ви мусите допомогти мені, Чорнильний ткачу! – Козимо граційно засунув меч назад у піхви. Туліо, сидячи біля його ніг на східцях, затремтів. – Ви напишете звернення до моїх підданих. Поясните їм наш намір, вкладете надію в серця, змусите відчути огиду до нашого ворога. Шпільмани нам також будуть потрібні, а ви їхній друг. Напишіть запальних пісень, поете! Пісень, які викличуть бажання боротися. Ви творитимете слова, я ж накажу викувати мечі, чимало мечів.

Козимо стояв, мов розгніваний янгол, і вперше в житті Феноліо відчув щось подібне до ніжності до свого чорнильного створіння.

«Я дам йому крила, – подумав він. – Так, я це зроблю. Напишу йому крила».

– Ваша високосте! – Цього разу схилити голову було не важко, і на мить йому здалося, що він створив собі сина.

«Не робись таким сентиментальним на старості!» – сказав він собі, проте ця настанова не змогла перебороти незвичну ніжність у серці.

«Мушу скакати разом з ним! Виступимо проти Змієголова… хоча я – літній чоловік».

Феноліо, герой у власному світі, поет і воїн водночас. Ця роль йому сподобалась. Ніби написав її для себе.

Козимо ще раз усміхнувся. Феноліо бився об заклад, що кращої усмішки не існувало ані в цьому, ані в будь-якому іншому світі.

Здавалося, що й Туліо не встояв перед чарами Козимо. Не зводив очей зі свого воскреслого господаря, склавши ручки на грудях, ніби вони тримали пташку з простреленою грудиною.

– Я вже чую їх, ці слова! – сказав Козимо, повертаючись до трону. – Знаєте, моя дружина любить записані слова. Слова, що липнуть, як мертві мухи, до пергаменту чи паперу. З моїм батьком було так само. Але я хочу чути, а не читати! Подумайте, коли добиратимете слова, запитуйте себе, як вони звучать! В'язкі від пристрасті, темні від журби, солодкі від любові – ось які вони мусять бути. Напишіть слова, в яких пульсуватиме весь наш праведний гнів, і скоро цей гнів поселиться в усі серця. Напишіть палке звинувачення, а ми проголошуватимемо його на кожній ринковій площі. «Стережися, Змієголове! Твої злочинні дні добігають кінця!» Це мають почути аж по його бік хащі. Незабаром кожен селянин захоче боротися під моїм стягом, кожен молодик, кожен літній чоловік. Вони прийдуть сюди, до замку, завдяки вашим словам! Я чув, Змієголов охоче палить замкові каміни книжками, зміст яких йому не подобається. Але як він спалить слова, які кожен співає і промовляє?

«Він міг би спалити людину, яка промовляє їх, – подумав Феноліо. – Або того, хто їх написав». Тривожна думка трохи остудила його палке серце.

– Звичайно, я беру вас під особисту охорону, – сказав Козимо. – Надалі ви мешкатимете тут, у замкових покоях, як належить придворному поету.

– У замку? – Феноліо відкашлявся. – Це… дуже великодушно з вашого боку.

Настали нові часи, чудові часи. Велика епоха…

– Ви будете хорошим князем, ласкавий пане! – сказав він розчулено. – Хорошим і великим князем. А мої пісні про вас співатимуть ще століття по тому, як про Змієголова давно забудуть. Обіцяю.

За спиною пролунали кроки. Феноліо здригнувся, розгніваний, що його перервали такої зворушливої миті. Віоланта поспішала залою, ведучи за руку сина, позаду – її служниця.

– Козимо! – гукнула вона. – Вислухай його. Твій син хоче вибачитися!

Якопо не збирався вибачатися. Схоже, Віоланта притягла його за собою. Малий набурмосився, здавалося, не дуже радів поверненню батька. А от Віоланта сяяла, Феноліо ще ніколи не бачив такою, і родимка на її обличчі видавалася ледь помітною.

– Я не вибачатимусь! – виголосив Якопо, коли мати підштовхнула його вгору східцями до трону. – Він мусить вибачитися перед моїм дідусем!

Феноліо непомітно відступив крок назад. Пора йти.

– Ти мене пам'ятаєш? – запитав Козимо. – Я був суворим батьком?

Якопо стенув плечима.

– О, так, ти був суворим, – відповіла за нього Бридка. – Ти забирав у нього собак, коли він поводився так, як зараз. І коня.

О, вона була хитра, хитріша, аніж вважав Феноліо. Він тихо підійшов до дверей. Як добре, що він скоро мешкатиме у замку. Він мусить не зводити очей з Віоланти, інакше вона скоро наповнить порожню пам'ять Козимо на свій смак. Козимо байдуже всміхався до своєї дружини.

«Він вдячний їй, – подумав Феноліо. – Він вдячний, що вона заповнить його порожнечу своїми словами, та він її не кохає. Ну, певна річ, про це ти знову не подумав, Феноліо! Чому ти не написав жодного слова про те, що Козимо кохає свою дружину? Чи не ти розповів Меґі історію про квіткарку, яка подарувала серце не тому, кому потрібно? Ну, принаймні Віоланта кохає Козимо. Досить поглянути на неї. З другого боку, Віолантина служниця, Бріана. Меґі стверджувала, що те дівча – донька Вогнерукого. Чи не з захватом вона дивилася на Козимо? А Козимо? Невже поглядає на служницю частіше, ніж на власну дружину? Не має значення! – думав Феноліо. – Тут скоро йтиметься про речі важливіші, ніж любов. Набагато важливіші…»