Текст книги "Чорнильна кров"
Автор книги: Корнелія Функе
Жанр:
Классическое фэнтези
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 32 страниц)
– Що ти розповів Вогнерукому? Що Ґвін слідував за нами?
– Ні, я не наважився. – Фарид притулився до стіни будинку й заплющив очі. – Бачила б ти його обличчя, коли він угледів куницю. Гадаєш, він тепер помре, Меґі?
Вона випростала руку й провела йому по обличчю. Фарид справді плакав. Вона відчула висохлі сльози на його шкірі.
– Сироголовий казав про це! – Вона ледве розуміла слова, які він шепотів. – Я принесу йому нещастя.
– Що ти верзеш? Вогнерукому треба радіти, що ти в нього є!
Фарид поглянув на небо, з якого все ще падав дощ.
– Мені треба повертатися, – сказав він. – Тому я прийшов. Щоб сказати тобі, що спершу мушу залишитися з ним. Я мушу пильнувати його тепер, розумієш? Я просто ні на крок від нього не відходитиму, тоді вже нічого не трапиться. Та ти можеш мене відвідувати, у Роксаниній садибі! Більшість часу ми там. Вогнерукий до безтями закоханий, не відходить від неї. Роксана те, Роксана це… – У його голосі звучали неприховані ревнощі.
Меґі знала, що він відчував. Вона ще добре пригадувала перші тижні в будинку Елінор, душевний неспокій, коли Мо годинами ходив на прогулянку з Резою, навіть не запитуючи доньку, чи хотіла б вона піти разом з ними, пригадувала відчуття, коли стояла за зачиненими дверима і чула за ними батьків сміх, який був призначений не для неї, а для її матері.
– Чому ти так дивишся? – запитала Елінор, коли зненацька застукала Меґі на тому, як та спостерігала за обома в садку. – Одна половина його серця завжди належатиме тобі. Чи цього не достатньо?
Меґі засоромилася. Фарид принаймні ревнував до чужої людини, в її випадку йшлося про рідну матір…
– Прошу, Меґі! Я мушу залишитися з ним. Хто ж іще пильнуватиме його? Роксана? Вона нічого не знає про куницю, і взагалі…
Меґі відвернула голову, щоб він не побачив її розчарування. Клятий Ґвін. Пальцем ноги вона малювала маленькі кола на вологій від дощу землі.
– Ти прийдеш, так? – Фарид схопив її за руки. – На Роксаниних грядках ростуть чудернацькі рослини, вона має гусака, який вважає себе собакою, і старого коня. Єган, її син, стверджує, що в хліві оселився лінчетто, не уявляю, що це може бути. Єган каже, що треба на нього пукнути, тоді він втече. Але ж Єган ще дитя, та мені здається, він тобі сподобається…
– Він син Вогнерукого? – Меґі заклала пасмо волосся за вухо і спробувала всміхнутися.
– Ні, та знаєш що? Роксана вважає мене його сином. Уяви собі! Прошу, Меґі! Приходь до Роксани, гаразд? – Він поклав їй руки на плечі й поцілував її у самісінькі вуста. Його шкіра була волога від дощу. Меґі не відсахнулася, і він узяв її обличчя обома руками і поцілував ще раз, у чоло, у ніс і знов у вуста. – Ти прийдеш, так? Обіцяєш? – прошепотів він і побіг. – Ти мусиш прийти! – крикнув він, перш ніж зник у темному прогоні. – Можливо, тобі навіть краще лишитись на якийсь час у нас, у Вогнерукого і у мене! Цей старий божевільний. З мертвими не жартують!
Затим він зник, а Меґі притулилася до стіни Мінервиного будинку, саме до того місця, де стояв Фарид. Вона торкнулася пальцями вуст, немов мусила переконатися, що Фаридів поцілунок не змінив їх.
– Меґі? – Феноліо стояв угорі на сходах з ліхтарем у руці. – Що ти робиш унизу? Хлопець пішов? Що йому тут треба? Вистоює там із тобою внизу у темряві!
Меґі не відповіла. Вона ні з ким не хотіла розмовляти. Вона хотіла дослухатися до того, що казало її збентежене серце.
Елінор
Елінор провела кілька жахливих днів і ночей у своєму підвалі. Вранці і ввечері Ґевал приносив їм поїсти, принаймні вони припускали, що це було зранку і ввечері, якщо Даріусів наручний годинник ще точно йшов.
Коли незграбний парубок уперше з'явився з хлібом і пляшкою води, вона запустила йому в голову пластиковою пляшкою. Тобто вона намагалась, та велетень вчасно ухилився, і пляшка розчавилась об стіну.
– Ніколи більше, Даріусе! – прошепотіла Елінор після того, як Ґевал знову зачинив їх, глузливо буркочучи щось собі під ніс. – Ніколи більше не дозволю себе заперти, я дала собі слово тоді у смердючій клітці, коли ці палії з рушницями брели повз ґрати й тицяли мені в обличчя тліючими недокурками. І що? Тепер сиджу заперта у власному підвалі!
Першої ночі вона підвелася з надувного матраца, на якому їй боліла кожна кістка, і почала жбурляти бляшанками в стіну. Даріус лиш сидів на ковдрі, яку розстелив поверх оббивки садового ослона, і дивився на неї, широко розплющивши очі. Пополудні другого дня (чи то вже був третій?) Елінор била банки і схлипувала, порізавши пальці об скло. Коли Ґевал прийшов по неї, Даріус саме змітав шматочки скла, що порозліталися.
Даріус хотів піти за нею, проте Ґевал дав йому грубого стусана у вузькі груди, Даріус зашпортався і впав посеред маслин, маринованих помідорів та усього, що ще повивалювалося з банок, які розбила Елінор.
– Мерзотнику! – накинулась вона на велетня, але той лише шкірився, задоволений, мов дитина, яка розвалила вежу з кубиків, і тихо наспівував, поки вів Елінор до бібліотеки.
«Отож, хто каже, що погані люди можуть бути нещасливими?» – розмірковувала вона, коли Ґевал відчинив двері й кивнув головою, наказуючи йти вперед.
Її бібліотека виглядала жахливо. Брудні кухлі й тарілки, що стояли довкола: на підвіконні, на килимі, навіть на вітринах, у яких лежали її найбільші скарби. І це не було найжахливіше. Ні. А от її книжки! Мало яка вже стояла на місці. Вони лежали стосом на підлозі, між брудних кавових філіжанок і попід вікнами. Деякі навіть валялися розгорнуті, корінцями догори. Елінор не могла на це дивитися! Невже цей виродок не знає, що у книжок ламається хребет?
Якщо він і знав, то не переймався тим. Орфей сидів у її улюбленому кріслі, поруч із ним мерзенний пес тримав у лапах її садовий черевик. Його господар звісив незграбні ноги з поруччя і тримав у руках чудово ілюстровану книжку про фей, яку Елінор лиш два місяці тому придбала на аукціоні за такі гроші, що Даріус тоді схопився руками за голову.
– Оце, – сказала вона ледь тремтячим голосом, – дуже й дуже цінна книжка.
Орфей повернув голову до неї і засміявся. Це був сміх бешкетної дитини.
– Я знаю! – промовив він своїм оксамитовим голосом. – У вас чимало цінних книжок, пані Лоредан.
– Авжеж, – холодно відповіла Елінор. – І тому я їх і не кладу стосом, як прокладки для яєць чи кружала сиру. Кожна має своє місце.
Орфей у відповідь лишень сильніше засміявся. Він закрив книжку, попередньо загнувши сторінку. Елінор глибоко втягнула повітря.
– Книжки – не скляні вази, моя люба, – сказав Орфей підводячись. – Вони й не б'ються так, і не настільки декоративні. Це книжки! Їхній зміст має значення, а він нікуди не подінеться, якщо їх складати стосом. – Він провів долонею по прямому волоссю, немов хвилювався, що його проділ став нерівний. – Цукор каже, ви хотіли зі мною говорити?
Елінор кинула на Ґевала здивований погляд.
– Цукор?
Велетень засміявся, оголивши неповторну колекцію поганих зубів. Елінор просто більше й не запитувала, чому його так назвали.
– Так, звісно. Вже давно хочу поговорити з вами. Я вимагаю, щоб ви звільнили мене і мого бібліотекаря з підвалу! Мені набридло цюркати у відро у власному будинку, не знаючи, день це чи ніч. Я вимагаю, щоб ви повернули мою небогу та її чоловіка, які з вашої вини у надзвичайній небезпеці, і я вимагаю, щоб ви забрали свої тлусті руки геть від моїх книжок, чорт забирай!
Елінор заткнула рота – і кляла саму себе, кожним прокльоном, який їй спадав на думку. О, ні! Що їй казав Даріус? Що вона сама собі сотню разів казала, лежачи внизу на гидкому надувному матраці? Стримуйся, Елінор, будь розумною, Елінор, тримай язик за зубами… Усе марно. Вона вибухнула, мов занадто роздута повітряна кулька.
Орфей усе ще сидів, закинувши ногу на ногу.
– Можливо, я міг би їх повернути. Так, можливо! – сказав він, пестячи своєму псові гидку морду. – Та навіщо? – Незграбним вказівним пальцем він провів по обкладинці книжки. – Це гарна обкладинка, чи не так? Можливо, дещо без смаку зроблена, крім того, я собі інакше уявляю фей, та все ж…
– Так, вона гарна, я знаю, та обкладинка зараз мене не цікавить! – Елінор намагалась говорити неголосно, та їй просто не вдавалося. – Якщо ви можете повернути обох, то поверніть, чорт забирай! Поки не запізно. Стара хоче його вбити, невже ви не чули? Вона хоче вбити Мортимера!
З байдужою міною Орфей поправив зім'яту краватку.
– Але ж він убив Мортолиного сина, як я зрозумів, Око за око, зуб за зуб, як це так гарно зветься в одній доволі відомій книзі.
– Її син – убивця! – Елінор стиснула кулаки. Вона хотіла кинутися до Кругловидого, вирвати книжку з його рук, із рук, які видавались такими ніжними й білими, немов вони тільки тим і займалися, що перегортали книжкові сторінки, та Цукор став їй поперек дороги.
– Так, так, я знаю. – Орфей глибоко зітхнув. – Я все знаю про Каприкорна. Я безліч разів читав книжку, що розповідає його історію, і мушу сказати, він був вдатний лиходій, один із найкращих у царстві літер. І ось так просто взяти і вбити його… Якби ви мене запитали… то це все ж таки злочин. Хоча я радий за Вогнерукого.
О, якби вона тільки могла його вдарити, лише один-єдиний раз, пройтися по широкому носі, по вустах, що підсміювалися!
– Каприкорн наказав викрасти Мортимера! Він ув'язнив його доньку, а його дружину тримав роками у полоні! – На очах Елінор виступили сльози люті й безпорадності. – Прошу! Пане Орфею, чи як вас там ще називають! – Вона доклала всіх зусиль і виявила максимум самовладання, щоб бути хоч трохи люб'язною. – Прошу! Поверніть їх обох назад, а разом і Меґі, поки її там не розчавив-велетень чи не прокололи списом.
Орфей відкинувся у кріслі і розглядав її, як зображення на мольберті. Як природно він привласнив її крісло, немов Елінор ніколи не сиділа в ньому, поруч із Меґі, чи з Резою на колінах, коли та була ще малям. Елінор гамувала обурення. «Тримай себе в руках! – наказала вона собі, не зводячи очей із блідого Орфеєвого обличчя в окулярах. – Тримай себе в руках. Заради Мортимера і Рези, заради Меґі!»
Орфей відкашлявся.
– Чесно кажучи, я не розумію, що ви маєте на увазі, – сказав він, розглядаючи свої нігті, обгризені, мов у школяра. – Я заздрю цій трійці!
Якусь мить Елінор не могла збагнути, що він каже. Лише коли він повів далі, вона зрозуміла.
– Як вам спало на думку, що вони хочуть повернутися? – тихо запитав він. – Якби я там був, я нізащо не повернувся б назад! У цьому світі нема жодного місця, за яким я так само журився б, як за пагорбом, на якому розташований замок Тлустого князя. Чимало разів я вештався Омбрійським ринком, розглядав вежі, прапори з вишитим левом. Я уявляв, як воно – блукати непрохідною хащею, спостерігати, як Вогнерукий краде мед у вогняних ельфів. Я уявляв Роксану, шпільманку, в яку він закоханий. Я стояв у Каприкорновій фортеці й відчував запах трунку, який Мортола варила з аконіту й болиголова. Замок Змієголова часто сниться мені, часом я сиджу в одній із його в'язниць, часом пробираюся з Вогнеруким крізь браму, дивлюся на голови шпільманів, котрих Змієголов наказав посадити на палю, бо співали не тих пісень… Клянуся всіма літерами на світі! Коли Мортола назвала мені своє ім'я, я гадав, вона божевільна. Гаразд, вона і Баста були схожі на персонажів, якими, як вони стверджували, вони й були, але чи могло бути насправді, щоб хтось вичитав їх сюди з моєї улюбленої книжки? Чи є й інші, які вміють читати так, як я? Лише коли Вогнерукий підійшов до мене, у цій затхлій бібліотеці з нікудишньою добіркою книжок, я повірив у це. О, як мені билося серце, коли я побачив його обличчя з трьома невиразними рубцями, які залишив ніж Басти! Воно билося сильніше, аніж того дня, коли мене вперше поцілувала дівчина. Це був він, сумний герой моєї найулюбленішої книжки. І я знову відправив його туди. Але щоб самого себе? Безнадійно. – Він засміявся, гірко й сумно. – Я лише сподіваюся, що він усе ж таки не помре, як цей автор-недотепа передбачив для нього. Та ні! У нього все гаразд, я певен, Каприкорн врешті-решт мертвий, а Баста – боягуз. Коли мені було дванадцять, я написав цьому Феноліо, щоб він змінив оповідку або принаймні написав продовження, в якому Вогнерукий повертається. Він мені не відповів, так само, як і «Чорнильне серце» ніколи не отримало продовження. Ну що ж… – Орфей глибоко зітхнув.
Вогнерукий, Вогнерукий… Елінор стиснула губи. Кого цікавило, що було з Пожирачем сірників? Спокійно, Елінор, не бовкни щось зайве знову, цього разу мусиш метикувати, кмітливо і помірковано. Завдання не з легких…
– Послухайте. Якщо ви хочете опинитися в цій книжці… – Їй вдалося, щоб її голос звучав так, ніби вона не надає особливого значення тому, про що говорить. – Чому б вам просто не викликати назад Меґі? Меґі знає, як зачитати самого себе до оповідки. Вона вміє! Напевно, вона може пояснити вам, як це робити, або ж зачитати вас!
Кругле Орфеєве обличчя так різко спохмурніло, що вона відразу збагнула, що серйозно помилилася. Як вона тільки могла забути, яким зазнайкуватим і набундюченим типом він був?
– Ніхто, – тихо сказав Орфей, погрозливо повільно підводячись із її крісла, – ніхто не вчитиме мене, як читати. А тим паче якесь дівчисько!
«Ну ось, він тебе знову посадить до підвалу!» – подумала Елінор. Що тоді? Шукай, Елінор, шукай у своїй довбешці правильну відповідь! Щось уже має тобі спасти на думку!
– Певна річ, що ні! – пролепетала вона. – Ніхто, крім вас, не міг зачитати Вогнерукого. Ніхто. Але…
– Ніхто. Але. Будьте обережні. – Орфей став, ніби зібрався заспівати арію, взяв із крісла книгу, яку так недбало відкинув убік. Розгорнув її на тому місці, де загнутий куток споганив біло-кремову сторінку, пройшовся кінчиком язика по губах, немов мусив їх пом'якшити, щоб слова не прилипали до них. А тоді бібліотеку заповнив його чарівний голос, що геть не пасував до його зовнішності. Орфей читав, немов улюблена страва танула йому в роті, жадібно насолоджуючись звучанням слів, перлинами на язику, словесним насінням, яке він пробуджував до життя.
Так, можливо, він був найбільшим майстром свого мистецтва. Бо віддавався йому з надзвичайною пристрастю.
– Є легенда про пастуха, Тудура з Лланґолена, котрий одного дня зустрів табунець фей, що танцювали під мелодію крихітного вуличного скрипаля.
Щось тихо зацвіркотіло позаду Елінор, вона обернулася, та нічого не побачила, крім Цукра, який спантеличено дослухався до Орфеєвого голосу.
– Тудур опирався зачарованим струнам, проте зрештою підкинув у повітря шапку, вигукнувши «Танцюють всі, заграй-но, чортяко!», і приєднався до дикого танцю.
Коли Елінор цього разу роззирнулася, то побачила чоловіка, оточеного маленькими створіннями, вдягненими у листочки. Чоловік обертався на босих ногах, як дресирований ведмідь, а за крок від нього якийсь коротунчик з дзвіночковим цвітом на голівці грав на скрипочці, трохи більшій за жолудь.
– На голові скрипаля відразу з'явилася пара ріжок, і хвіст виріс із-під його пальта! – Орфеїв голос наростав, аж поки не переріс у спів. – Танцюристи-привиди перетворились на цапів, псів, котів та лисиць і разом із Тудуром пішли у танок.
Елінор затисла рота руками. І ось вони з'явилися, повилазили з-за крісла, вискочили на книжкові стоси, танцювали на розгорнутих сторінках брудними ратицями. Пес підскочив і загавкав на неї.
– Припиніть! – крикнула Елінор Орфею. – Негайно припиніть!
З тріумфальною посмішкою він закрив книгу.
– Вижени їх у садок! – наказав він Цукрові, який стояв, мов укопаний.
Той зніяковіло побрів до дверей, відчинив їх і випустив усю зграю танцюристів, що цигикали, верещали, гавкали, бекали, вниз по коридору, повз спальню Елінор, і гармидер вщух.
– Ніхто, – мовив Орфей, і жодного сліду посмішки не виявлялося на його круглому обличчі, – ніхто не вчитиме Орфея, як читати. Ви помітили? Ніхто не зник! Можливо, кілька книжкових шашелів, якщо такі є у вашій бібліотеці, можливо, кілька мух…
– Можливо, кілька водіїв унизу на дорозі, – додала Елінор хрипким голосом, але, на жаль, не можна було не почути, що вона була вражена.
– Можливо, – сказав Орфей і зневажливо знизав круглими плечима. – Це ніяк не вплине на мою майстерність, чи не так? Я от сподіваюся, ви розумієтеся на мистецтві приготування їжі, бо мені украй набридло те, що калапуцяє Цукор. І я голодний. Я завжди голоднію після читання.
– Куховарити? – Елінор мало не задихнулася від гніву. – Я маю грати вашу куховарку у власному будинку?
– Ну звісно. Зробіть послугу. Чи, може, ви хочете, щоб Цукру спало на думку, що ви і наш заїкуватий друг не потрібні? Він і без того розлючений, бо й досі не знайшов у вашому будинку чогось, що можна було б украсти. Ми справді не маємо навертати його на нерозумні думки, чи не так?
Елінор глибоко зітхнула і намагалася не звертати уваги на тремтіння у колінах.
– Ні. Ні, цього ми не хочемо, – сказала вона, повернулася і пішла на кухню.
Не такий
І вона поклала йому до вуст лікувальну траву – він одразу заснув.
Вона обережно вкрила його. Він проспав увесь день…
Дітер Кюн. Парцифаль Вольфрама фон Ешенбаха
Коли вони прийшли, печера була відлюдною, лише Реза й Мо, дві жінки й четверо чоловіків. Двоє з чоловіків сиділи разом із Хмарохідцем біля вогню: вогнедув Ворон і Двопалий. Його обличчя при денному світлі не виглядало привітнішим, та й решта так неприязно дивилася, що Реза мимоволі підсунулася ближче до Мо.
Лише Ворон здавався збентеженим.
Мо спав, неспокійним лихоманковим сном, і спав він так уже понад добу, на що Кропива стурбовано хитала головою. Всі шестеро зупинилися лише за кілька кроків від нього. Вони заступали Резі світло ззовні. Одна жінка стала поперед інших. Вона не була дуже стара, але її пальці були карлючкуваті, як кігті у птаха.
– Він мусить піти! – сказала вона. – Ще сьогодні. Він – не один із нас, так само, як і ти.
– Що ти маєш на увазі? – Резин голос тремтів, хоч вона намагалася бути спокійною. – Він не може піти. Він ще надто слабкий.
Якби хоч Кропива була тут! Але вона пішла, пробурмотіла щось про хворих дітей і якусь траву, коріння якої, можливо, зіб'є жар. Кропиви усі шестеро побоялися б, відчули б страх, повагу, тривогу, а от вона сама була для шпільманів просто чужа, охоплена розпачем нетутешня, зі смертельно хворим чоловіком – навіть якщо ніхто і гадки не мав, наскільки чужі вони були у цьому світі.
– Діти… ти мусиш нас зрозуміти! – Інша жінка була ще молода і вагітна. Немов захищаючись, вона поклала руку на живіт. – Такі, як він, наражають на небезпеку наших дітей, і Марта має рацію: ви геть не належите до нас. Це єдине місце, на якому нам дають зупинитися. Ніхто не проганяє нас звідси, але якщо вони почують, що Сойка тут, це минеться. Вони скажуть, що ми його переховуємо.
– Але він не Сойка! Я ж вам казала. І хто такі «вони»?
Мо прошепотів щось у лихоманці, його рука вчепилася у Резину. Вона заспокійливо провела йому по чолу, влила до вуст ковток Кропивиного відвару. Її відвідувачі мовчки спостерігали за нею.
– Ніби ти не знаєш! – сказав високий худорлявий чоловік, якого душив сухий кашель. – Змієголов шукає його. Він пошле сюди панцерних. Він нас усіх повісить за те, що переховуємо його тут.
– Я ще раз вам кажу! – Реза схопила руку Мо, тримала її дуже міцно. – Він не розбійник чи ще хтось там з ваших оповідок! Ми тут лише кілька днів! Мій чоловік переплітає книжки, це його ремесло, єдине!
Як вони подивилися на неї!
– Давно не чув гіршої брехні! – Двопалий скривив рота. Він мав жахливий голос. Судячи з залатаного барвистого вбрання, він був одним із тих, хто розігрував комедії на ринках, голосно і грубо, аж поки глядачі, регочучи, не розганяли усю свою тугу з серця. – Що шукає палітурник посеред непрохідної хащі неподалік від старої Каприкорнової фортеці? Ніхто добровільно не йде туди, через білих жінок чи всіляку іншу нечисть, яка вештається посеред руїн. А Мортола, чого їй возитися з якимось там палітурником? Навіщо їй було стріляти в нього якоюсь там відьмівською зброєю, про яку ще ніхто ніколи не чув?
Інші схвально кивнули – і зробили ще один крок до Мо. Що їй було робити? Що вона могла сказати? Яка користь від голосу, якщо ніхто не слухав?
«Нічого страшного, що ти не можеш говорити, – часто казав їй Вогнерукий. – Люди все одно не вміють слухати».
Може, вона й покликала б когось на допомогу, та хто ж прийде? Хмароходець із Кропивою пішли, з самого ранку, листя ще багряніло на схід сонця, а жінки, які приносили Резі поїсти й інколи підміняли її, перебуваючи з Мо, щоб вона кілька годин могла поспати, на ближній річці разом із дітьми прали білизну. Перед печерою було лише кілька старих чоловіків, які прийшли сюди, бо набридли людям і чекали на смерть. Вони навряд чи їй допоможуть.
– Ми не викажемо його Змієголову! Ми лише повернемо його назад, туди, де Кропива вас знайшла. До клятої фортеці. – Це був знову той, з кашлем.
Ворон сидів на його плечі. Реза знала таких воронів відтоді, як писала на базарах свідоцтва й листи-прохання – їхні власники вимуштровували їх красти монети, поки самі показували свої фокуси.
– У піснях Сойка захищає Строкатий люд, – продовжив господар ворона. – А ті, кого він ніби вбив, загрожували нашим жінкам і дітям. Ми цінуємо це, і всі вже співали пісень про нього, але не лізтимемо за нього в зашморг.
Вони це вже давно вирішили. Вони віднесуть Мо. Реза хотіла закричати на них, але просто не мала сили.
– Це його вб'є, якщо ви його віднесете назад! – Її голос був ледь голосніший за шепіт.
Їх це не обходило, Реза бачила це в їхніх очах.
«А як інакше? – думала вона. – А що б робила я, якби зовні були мої діти?» Вона пригадала візит Змієголова до Каприкорнової фортеці на страту якогось спільного ворога. Відтоді вона знала, як виглядає людина, яка отримує задоволення від того, що завдає іншим горя.
Жінка зі скарлюченими пальцями стала на коліна біля Мо й підняла йому рукав догори, перш ніж Реза могла запобігти цьому.
– Ось, бачите? – сказала вона тріумфуючи. – Він має рубець, точнісінько як у піснях: там, де пси Змієголова покусали його.
Реза з силою відштовхнула її, що та впала під ноги іншим.
– То не були пси Змієголова. Вони належали Басті!
Це ім'я змусило усіх здригнутися. Втім, вони не пішли. Ворон допоміг жінці підвестися, а Двопалий ближче підійшов до Мо.
– Нумо! – сказав він іншим. – Піднімаймо його. – Всі вони підійшли до нього. Лише вогнедув вагався.
– Прошу! Повірте ж мені! – Реза відштовхувала їхні руки. – Як ви можете думати, що я вас обманюю? Що б то була за дяка за вашу допомогу?
Жоден не звертав на неї уваги. Двопалий стягнув ковдру з Мо, яку їм дала Кропива. Вночі у печері було холодно.
– Погляньте! Ви відвідуєте наших гостей. Дуже люб'язно.
Вони занепокоїлися. Як діти, яких упіймали за лихою витівкою. Незнайомець стояв при вході до печери. Якусь мить Реза думала, що то був Вогнерукий, і спантеличено запитувала себе, як таке могло статися, щоб Хмароходець так швидко привів його сюди. Але потім вона побачила, що чоловік, на якого всі шестеро так дивилися, відчуваючи провину, був чорним. Усе на ньому було чорне: його довге волосся, його шкіра, його очі, навіть його одяг. А поруч, майже на голову вищий, стояв, так само чорний, як і господар, ведмідь.
– Це, напевно, відвідувачі, про яких розповідала Кропива, чи не так? – Ведмідь, рохкаючи, втягнув голову, ступаючи за господарем до печери. – Вона каже, вони знають мого давнього і дуже доброго друга. Вогнерукого. Ви вже всі про нього чули, чи не так? І ви, напевно, знаєте, що його друзі – завжди й мої друзі. Звісно, те саме стосується і його ворогів.
Усі шестеро розійшлися порізно, майже похапцем, немов не хотіли заступати чужинцеві Резу. А вогнедув нервово всміхнувся.
– Ну й ну, Принце, що тебе сюди занесло?
– Та, усяка всячина. Чому зовні немає охорони? Гадаєте, кобольдам більше не смакують наші запаси?
Він повільно почвалав до них, а ведмідь важко ступав услід за ним, рохкаючи, неначе вузька печера була йому не до вподоби. Вони назвали його Принцом. Авжеж! Чорний Принц! Вона чула його ім'я на ринку в Омбрі, від служниць у Каприкорновій фортеці, так, навіть від Каприкорнових людей. Але на власні очі, коли книжка Феноліо вперше поглинула її, вона так його ніколи й не побачила. Він був кидієм ножів, дресирувальником ведмедів… і другом Вогнерукого, відтоді, як обидва були мало не вдвічі молодшими за Меґі.
Принц дивився вниз на Резу. Три ножі стирчали з-під його строкато розшитого паска, блискучі й гострі, хоча жодному шпільманові не дозволяли носити зброю. «Щоб їх без перешкоди можна було посадити на палю!» – часто глузував Вогнерукий.
– Ласкаво просимо до таємного табору! – мовив Чорний Принц, блукаючи поглядом по закривавленій пов'язці Мо. – Друзям Вогнерукого тут завжди раді, навіть якщо, можливо, видається інакше. – Він насмішкувато розглядав присутніх.
Лише Двопалий, не відводячи очей, зустрів його погляд і потому опустив голову.
Принц знову поглянув на Резу.
– Звідки ти знаєш Вогнерукого?
Що їй було на це відповісти? З іншого світу? Ведмідь обнюхував хліб, який лежав поряд із нею. Гарячий подих хижого звіра жахав її.
«Скажи правду, Резо, – подумала вона. – Ти ж не мусиш розповідати, в якому світі це було».
– Я була служницею у паліїв, упродовж кількох років, – сказала вона. – Я втекла, але мене вжалила змія. Вогнерукий знайшов мене і допоміг. Без нього я б померла.
«Він сховав мене, – додала вона подумки, – але невдовзі вони знайшли мене, Баста й інші, а його забили майже до смерті».
– Що з твоїм чоловіком? Я чую, він не один із нас. – Чорні очі вивчали її обличчя. Здавалося, вони вміли розпізнавати неправду.
– Вона каже, він палітурник, та ми ліпше знаємо! – Двопалий сплюнув зневажливо.
– Що ви знаєте? – Принц поглянув на них, а вони мовчали.
– Він палітурник! Принесіть йому папір, клей і шкіру, і він доведе вам, коли йому буде ліпше.
«Не плакати, Резо, – думала вона. – Ти достатньо поплакала за останні дні».
Худорлявий знову закашляв.
– Гаразд, ви чули, що вона сказала? – Принц присів навпочіпки біля неї. – Обоє залишаться тут, поки не прийде Вогнерукий і не підтвердить те, що вона розповіла. Він вже нам скаже, чи це лише сумирний палітурник, чи розбійник, про якого ви завжди базікаєте. Вогнерукий знає його, твого чоловіка, чи не так?
– Так, – тихо відповіла Реза. – Він знає його ще довше, ніж мене.
Мо повернув голову. Він прошепотів ім'я Меґі.
– Меґі? Це твоє ім'я? – Принц відштовхнув морду ведмедя, коли той знову обнюхував хліб.
– Це ім'я нашої доньки.
– У вас є донька? Скільки їй років? – Ведмідь перевернувся на спину, щоб йому почухали черево, немов псові.
– Тринадцять.
– Тринадцять? Майже такого віку, як донька Вогнерукого.
– Донька Вогнерукого?
Він їй ніколи не розповідав, що має доньку.
– Чого ви ще стоїте? – гримнув Принц. – Принесіть свіжої води! Ви що, не бачите, як його лихоманить?
Жінки заметушилися, як здалося Резі, полегшено від того, що знайшовся привід піти з печери. А чоловіки нерішуче стояли.
– А що, коли це все ж таки він, Принце? – запитав худорлявий. – А що, коли Змієголов довідається про нього раніше, аніж Вогнерукий з'явиться тут? – Він так сильно кашляв, що аж притискав руку до грудей.
– Якщо він хто? Сойка? Дурниці! Його напевно взагалі не існує. А якщо й так? Відколи це ми видаємо тих, хто на нашому боці? А що, коли пісні правдиві, і він захистив ваших дружин, ваших дітей…
– Пісні ніколи не бувають правдиві. – Брови Двопалого були такими темними, немов він намастив їх сажею. – Він, напевно, не кращий за інших харцизяк з битого шляху, ненаситний до золота вбивця, нічого більше…
– Можливо, а можливо, й ні, – відказав Чорний Принц. – Я бачу лише пораненого і жінку, яка просить про допомогу.
Чоловіки мовчали. Утім, погляди, які вони кидали на Мо, були все ще неприязні.
– Зараз же забирайтеся геть. Ну ж бо! – накинувся на них Принц. – Як же йому одужати, коли ви на нього так витріщилися? Чи, може, ви думаєте, що його дружині бракує вашого жахливого товариства? Зробіть послугу, надворі достатньо роботи.
Вони пішли. Буркочучи, поплелися геть, як люди, які не виконали те, заради чого прийшли.
– Він не Сойка! – прошепотіла Реза, коли вони пішли.
– Очевидно ні! – Принц почухав свого ведмедя за круглим вухом. – Але боюся, що ті чоловіки переконані в протилежному. А Змій пообіцяв високу винагороду за Сойчину голову!
– Винагороду? – Реза поглянула на вхід до печери.
Двоє з чоловіків усе ще стояли там. – Вони повернуться, – прошепотіла вона. – І намагатимуться таки відвести його.
Чорний Принц похитав головою.
– Ні, поки я тут. А я залишуся, доки не прийде Вогнерукий. Кропива сказала, що ти надіслала йому звісточку, отже, він скоро буде тут і скаже їм, що ти не обманюєш. Правда ж?
Жінки повернулися з мискою води. Реза занурила в неї шматок тканини і охолодила чоло Мо. Вагітна жінка схилилася над нею і поклала їй на коліна кілька засушених квіток.
– Ось, – прошепотіла вона до неї. – Поклади їх йому на серце. Це приносить щастя.
Реза провела рукою по сухих головках квітів.
– Вони слухаються тебе, – сказала вона, коли жінки знову пішли. – Чому?
– Бо вони обрали мене своїм королем, – відповів Чорний Принц. – І тому що я влучно кидаю ножі.
