Текст книги "Чорнильна кров"

Автор книги: Корнелія Функе

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 32 страниц)

Лише сон

Якось парубок сказав:

– Мені не подобається ця історія: всі ми маємо вмерти. Я йду на пошуки країни безсмертя.

Країна безсмертя. Італійська народна казка

Вогнерукий лежав між деревами, здавалося, від дощу промокла навіть шкіра. Фарида морозило, чорне волосся прилипло до чола. Решті, без сумніву, було не солодше. Вони чекали вже цілу годину. Ще до світанку вони залягли в чагарниках, і якраз тоді почався дощ.

Він вже щонайменше всоте забирав з чола мокре волосся, аж тут Фарид різко підняв голову. Вони йдуть нарешті. Маленька розгублена юрба. Фарид хотів був зірватись на ноги, та Вогнерукий схопив його і потяг назад.

– Лишайся, де ти є, зрозумів? – прошипів він. – Я не для того залишив куниць з Роксаною, щоб замість них ловити тебе!

Чарівновустий ішов попереду, біля нього Меґі і Реза. Він тримав у руках меч, як тоді, тієї ночі, коли прогнав зі свого дому Каприкорна і Басту. Біля Рези пленталася вагітна жінка, безперестанку озираючись на Сутінковий замок. Людей було багатенько. Схоже, Змієголов спорожнив усі свої темниць Люди ледь трималися на ногах, мружилися, наче навіть мряка в похмурий день – випробування для їхніх очей. З Чарівновустим попри закривавлену сорочку, схоже, все гаразд, Реза не така бліда, як у темниці. Хоча, можливо, так тільки видається.

Аж тут нижче по дорозі з'явилися люди. Здавалося, вони виростають з дощу, все більше і більше. І серед них Баста. В одній руці він тримав меч, а в другій ніж. Жага крові застигла на його обпаленому обличчі На жодному чоловікові довкола нього не було герба Змієголова. Та яке це мало значення? Можливо, Мортола послала їх, може, Змієголов. Їх було багато, значно більше, ніж тих, що лежали з Чорним Принцом між деревами. Баста, посміхаючись, підняв руку, і вони, оголивши мечі рушили вгору.

Чорний Принц перший вийшов з-за дерев, ведмідь за ним. Обидва стали на дорозі, наче самі могли зупинити різанину. За Принцом вийшли його люди. Тихо проклинаючи все на світі, Вогнерукий підвівся з землі. О, так, це буде кривавий ранок. Дощ не встигатиме змивати кров, а йому доведеться не на жарт розсердити полум'я, бо воно не любить дощу.

– Фариде! – прошипів він до хлопця.

Вони мусять розпалити вогняне коло довкруж тих, котрі для захисту проти мечів не мали нічого, крім рук. Вогнерукий підняв величеньку гілку, гукнув вогонь з вологої кори, полум'я зашипіло і запарувало. Тоді кинув запалену гілку хлопцеві. Бастин голос прорізав ранкові сутінки глузливо і кровожерливо. Фарид заходився розсипати по землі іскри. Він сипав їх на вологу землю, мов селянин зерно. Полум'я зринуло вгору, коли Бастині люди пішли в напад. Меч бився до меча, крики наповнювали повітря, тіла билися одне до одного, а Вогнерукий і Фарид підтримували полум'я, аж поки воно не оточило натовп полонених.

Вогнерукий залишив маленький прохід – вихід у ліс, на випадок, якщо полум'я перестане його слухатись, якщо розізлиться так, що кусатиме всіх: друга і ворога.

Фарид скочив крізь полум'я, як і домовлялися. Яке щастя, що Меґі тут, а то б хлопчина запевне не відходив би від нього. Вогнерукий і далі лишався перед вогняним колом. Він витяг ножа: коли Баста поблизу, ніж краще тримати в руках. Він перешіптувався з вогнем, настирливо, але ніжно, щоб той не робив, що хотів, щоб не ставав з друга ворогом. Розбійників відтискали назад. На Чорного Принца напали відразу троє Бастиних людей, та ведмідь лапами і зубами захищав господаря. Вогнерукого нудило, коли він бачив рани, які вибивають чорні кігті.

Вогонь потріскував у відповідь, наче хотів бавитися, танцювати, наче не розумів, що тут панує страх, не відчував його запаху та смаку.

Де Фарид? Ось він. Вправно коле ножем довкруж себе, як змія. Вогнерукий схопив його за руку, прошипів до полум'я, щоб воно їх пропустило, і потягнув його за собою.

– Дідько! Треба було залишити тебе з Роксаною! – гарикнув він і штовхнув Фарида крізь вогонь. – Хіба я не казав тобі бути біля Меґі?

Чарівновустий добре бився мечем, набагато краще, ніж Вогнерукий міг уявити, але виглядав стомлено.

Клятий дощ капав за комір, заглушував голос Вогнерукого. Вода співала вогню колискову, прадавню колискову, тому Вогнерукий підвищив голос, кричав голосніше і голосніше, щоб знову збудити полум'я, щоб воно завило і закусало. Фарид помітив, що наробив дощ, і спритно стрибнув туди, де полум'я засинало. Меґі побігла за ним.

Убитий солдат впав на вогняне коло, саме туди, де стояв хлопець, і згасив полум'я своїм мертвим тілом. Вогнерукий стрибнув до вогняної тріщини. З полум'я з'явився Баста. Вогнерукий побачив, як Чарівновустий став перед Резою, а Баста ступив ногою на мертвих, як на міст. Запалюй вогонь. Вогнерукий хотів підійти ближче, та раптом хтось схопив його руку і розвернув. Двопалий.

– Вони нас повбивають! – промимрив він, вирячившись від страху. – Як вони не посічуть, то вогонь підсмажить!

– Відпусти мене! – закричав Вогнерукий.

Баста. Він дивився на Вогнерукого крізь дим, наче їх пов'язували невидимі пута. Баста підняв ножа. В кого він цілить? І чому так посміхається?

Хлопець. Вогнерукий відштовхнув Двопалого. Він кричав до Фарида, та шум довкола проковтнув його голос. Хлопець тримав Меґі за руку.

– Фариде!

Баста метнув.

Вогнерукий побачив, як ніж увігнався в худі плечі. Вогнерукий устиг підхопити хлопця, перш ніж той впав на землю. Баста стояв і реготав. Він досягнув свого, він завжди намагався добратись до серця Вогнерукого, до його дурного серця. Воно розкололося навпіл. Вогнерукий побачив обличчя Меґі, чув, як вона кличе Фарида, і віддав його в її руки. Ноги Вогнерукого тремтіли так, що він не міг устати. Він хотів добратися до Басти, крізь вогонь, крізь солдатів, та Чарівновустий дістався, Чарівновустий, котрий висмикнув Фарида з його історії і чия донька тепер сиділа над хлопцем і плакала… Мо простромив Басту мечем, наче все своє життя тільки те й робив, наче це його основне завдання – вбивати. Баста помер, здивування застигло на його обличчі Він впав у вогонь, а Вогнерукий поплентався до Фарида. Меґі тримала хлопця на руках.

Чи він думав, що хлопець оживе лише через те, що його вбивця помер? Ні, чорні очі зяяли порожнечею, пусткою, мов у покинутій хатині. Вогнерукий став на коліна, на стоптану землю. Реза втішала доньку, та не переставала плакати. Навколо билися і вбивали. І Вогнерукий не розумів, що ж він тут робить, що діється навкруги, чому він сюди прийшов, під ці дерева, дерева, які він бачив уві сні.

У найстрашнішому з усіх снів.

А тепер сон справдився.

Помінялися

Блакить моїх очей згасла цієї ночі,

Червоне злото мого серця.

Ґеорґ Тракль. Уночі

Врятувалися майже всі. Їх урятували вогонь, ведмедева лють, люди Чорного Принца і Мо, який цього похмурого ранку вправлявся вбивати, наче хотів стати майстром убивств. Баста, Зарізяка і чималенько інших нападників лежали між деревами, землю було вкрито їхніми тілами, як зів'ялим листям. Убили двох шпільманів і Фарида.

Фарид.

Вогнерукий зблід мов смерть, коли ніс його в копальню. Меґі тримала Фаридову руку, наче це могло допомогти, а всередині боліло так, наче ніколи не стане краще. Вогнерукий не прогнав лише її, коли вклав Фарида у віддаленій штольні на свій плащ. Ніхто не наважувався заговорити до нього, коли він нахилився над мертвим хлопцем і стер йому попіл з чола. Роксана хотіла заговорити, та коли побачила обличчя Вогнерукого, дала йому спокій. Тільки Меґі він дозволив сидіти біля Фарида, наче в її очах бачив власний біль. І так вони сиділи в нутрощах Змієгори, як сидять, коли закінчується історія. Не було слів, які можна було би промовляти.

– Ти теж хочеш, щоб він повернувся, правда?

– Він уже більше ніколи не повернеться… – прошепотіла Меґі, не зводячи очей із Фарида. Вона не мала сил говорити голосніше. Вся сила зникла, наче Фарид забрав її з собою. Він забрав з собою все.

– Існує легенда, – Вогнерукий подивився на свої руки, наче там написано, що йому казати, – легенда про білих жінок.

– Що то за легенда? – Меґі не хотіла слухати жодних оповідок, ніколи більше. Ця назавжди розбила її серце.

– Роксана її знає, – сказав він. – Вона розповість. Просто йди до неї і скажи, що я мушу йти. Скажи, що хочу з'ясувати, чи ця легенда правдива.

Він говорив дивно, запинався, наче йому було неймовірно важко знайти правильні слова.

– І нагадай їй мою обіцянку: я завжди знайду дорогу до неї, байдуже де я. Перекажеш?

Що він каже?

– З'ясувати? – Голос Меґі захлинався в сльозах. – Що?

– Про білих жінок розказують різне. Щось із того – забобони, але дещо – правда. Так завжди з легендами. Феноліо, можливо, розповів би більше, але, чесно кажучи, я не маю настрою його питати. Краще я вже сам запитаю білих жінок. – Вогнерукий підвівся. Він стояв і озирався, наче забув, де він.

Білі жінки.

– Вони скоро прийдуть? – запитала Меґі стурбовано. – Вони прийдуть, щоб забрати Фарида!

Вогнерукий похитав головою і вперше усміхнувся. Дивна сумна усмішка, таку Меґі бачила лише у Вогнерукого і не розуміла її.

– Ні. Вони приходять, коли ти ще живий, коли їм треба тебе переманити поглядом або шепотом. Вони приходять, коли ти ще дихаєш, але зовсім близько до смерті. Коли твоє серце б'ється слабше і слабше, коли відчують запах страху чи крові. Якщо вмираєш швидко, як Фарид, то йдеш до них сам.

Меґі погладила Фаридові пальці. Вони були холодніші за камінь, на якому вона сиділа.

– Не розумію, – прошепотіла вона. – Якщо вони не прийдуть, як ти їх про щось питатимеш?

– Я їх покличу. Але тобі краще іти до Роксани і переказати їй те, що я тебе просив. – Вогнерукий приклав пальця до рота, коли вона ще щось хотіла спитати. – Прошу, Меґі! – Він не часто називав її на ім'я. – Передай Роксані, що я тобі сказав, і що мені шкода. Ну, йди вже.

Коли при вході в штольню Меґі озирнулася, Вогнерукий стояв біля Фарида і дивився на нього. Вперше, відколи вона знала Вогнежера, на його обличчі з'явилися почуття, які він завжди приховував: ніжність, любов і біль.

Роксана оглядала поранених жінок, а Болотяник – чоловіків. Мо ніде не було, Принца теж. Можливо, вони вартували вгорі біля входу в штольню. Реза допомагала Роксані. Вона саме перев'язувала обпечену руку, а Роксана змазувала старій жінці поріз на чолі тією ж пастою, якою колись змазувала ногу Вогнерукого. Знову стояв запах весни.

Коли Меґі вийшла з темного коридору, Роксана підвела голову. Можливо, вона сподівалася, що то були кроки Вогнерукого. Меґі сперлася спиною до холодної стіни.

«Це все сон, – подумала вона, – страшний-страшний сон». Їй паморочилося в голові від горя.

– Що це за легенда? – запитала вона в Роксани. – Легенда про білих жінок… Вогнерукий каже, ти мені її розповіси. І що він кудись іде, бо хоче з'ясувати, чи вона правдива…

– Йде? – Роксана відклала мазь. – Що ти кажеш?

Меґі витерла очі, сліз не було. Можливо, вона їх усі вже виплакала. Звідки ж вони беруться, ці сльози?

– Він сказав, що покличе їх, – пробурмотіла вона. – І що ти мусиш пам'ятати його обіцянку. Він завжди повернеться, він знайде шлях, де б він не був…

Роксана й Реза випростувалися.

– Що ти кажеш, Меґі? – спитала її мама стривожено. – Де Вогнерукий?

– Біля Фарида. – Так боляче вимовляти це ім'я. Реза обняла її.

А Роксана стояла і вдивлялася в темну штольню, з якої прийшла Меґі. Тоді проскочила повз дівчинку і зникла в темряві. Реза побігла за нею, не відпускаючи руку Меґі. Роксана випереджала їх на кілька кроків. Вона наступила на край своєї сукні, впала, встала й побігла далі. Ще швидше. Та все одно прибігла запізно.

Реза мало не наштовхнулась на Роксану. Та стала, як укопана, біля входу в штольню, в якій лежав Фарид. На стіні горіло її ім'я – вогняні літери. Білі жінки ще не зникли. Вони витягували бліді руки з грудей Вогнерукого, наче виривали його серце. Можливо, Роксана була останньою, кого побачив Вогнерукий. А може, він побачив, як заворушився Фарид, перш ніж сам упав.

Меґі нерішуче підійшла до Фарида, як до чужого. Вона не знала, що їй відчувати. Вона не знала, що їй думати. А Роксана стояла біля Вогнерукого, затиснувши рукою рота, наче лише так могла стримати біль. На стіні штольні горіло її ім'я. Не промовивши і слова, вона стала на коліна, вклала голову Вогнерукого собі на руки і нахилилася над ним, її чорне волосся вкрило його обличчя, мов серпанок.

Фарид і далі сидів мов оглушений.

– Меґі? – пробурмотів він важким язиком.

Цього не могло бути. Він повернувся. Фарид. Його ім'я більше не мало болючого присмаку. Фарид простягнув їй руку, і вона схопила її, так швидко, наче мусила його втримати, щоб не пішов знову, не пішов далеко-далеко.

Роксана схлипувала, зовсім тихо, так тихо, що з-за її волосся ледь долітали звуки.

Фарид скочив, зашпортавшись за плащ. На колінах підповз до Вогнерукого і з жахом в очах провів по його застиглому обличчі.

– Що сталося? – закричав він на Роксану. – Що ти наробила? Що ти з ним зробила?

Фарид нахилявся над Вогнеруким, прикладав йому вухо до грудей, прислухався, схлипував і притискав обличчя туди, де вже не билося серце.

У штольню прийшов Чорний Принц, Мо, за ними виринали обличчя, все більше і більше.

– Йдіть геть! – кричав на них Фарид. – Усі йдіть геть! Що ви з ним зробили? Чому він не дихає? Де кров, чому нема крові?

– Це білі жінки. Ми їх бачили. Він сам їх покликав.

– Ти брешеш! – накинувся на Роксану Фарид. – Для чого йому це?

Роксана провела пальцем по рубцях Вогнерукого.

– Існує легенда, яку шпільмани розповідають своїм дітям, – сказала вона, не дивлячись на жодного з них. – Про вогнедува, в якого білі жінки забрали сина. У своєму розпачі він згадав, що розповідають про білих жінок: вони бояться вогню і водночас знемагають за його теплом. Тому він вирішує покликати їх за допомогою дару і попросити повернути йому сина. Вогнедув заманює їх вогнем, вогонь танцює й співає, а білі жінки повертають синові життя. Вони забирають вогнедува з собою. Він ніколи не повертається. Кажуть, він змушений жити в них вічно, він змушує вогонь танцювати для них.

Роксана взяла захололу руку Вогнерукого і поцілувала вкриті сажею кінчики пальців.

– Це лише легенда, – вела вона далі. – Вогнерукий завжди охоче її слухав. Він казав, що вона така чудова, що в ній мусить бути іскра правди. Тепер він зробив її правдою. Він ніколи не повернеться. Навіть якщо й обіцяв. Цього разу ніколи.

Ніч була довга.

Роксана і Принц залишилися біля Вогнерукого, а Фарид піднявся нагору, туди, де місяць протискався крізь чорні хмари і зі змоченої дощем землі піднімався туман. Він відштовхнув вартових, які хотіли його затримати, і впав у мох. Він лежав під отруйними Мортолиними деревами і схлипував. Меґі пішла до нього, та Фарид прогнав її. Дівчина пішла шукати Мо.

Реза спала біля тата. Мо сидів і дивився в темряву, наче там написано історію, яку він не міг збагнути.

– Ходи сюди, – сказав він тихо. Меґі сіла поруч і притислась обличчям до його плеча.

– Я хочу додому, Мо! – прошепотіла вона.

Так. Це була довга ніч. Довга, мов тисяча ночей, і темніша за будь-яку ніч, що Меґі пережила. Вона не знала, як довго спала біля Мо. Її розбудив Фарид. Потягнув її з собою, геть від поснулих батьків.

– Меґі! – прошепотів хлопець і стис її руку. – Я знаю, як усе виправити. Ти підеш до Феноліо! Скажи йому, хай щось напише, щоб оживити Вогнерукого! Тебе він послухає!

– Ні, Фариде. Вогнерукий мертвий. Феноліо нічого не вдіє. Він більше не напише жодного слова після того, що сталося з Козимо.

Феноліо змінився. Меґі його ледь впізнала, коли знову побачила. Колись його очі нагадували очі маленького хлопця, тепер це були очі старої людини. Його погляд став недовірливий, непевний. Відтоді, як помер Козимо, він більше не вважав за потрібне голитися, зачісуватися чи вмиватися. Він лише запитав її про книжку, яку зробив Мо.

– От і чудово! – пробурмотів він. – Змієголов безсмертний, а Козимо мертвий мертвішого. В цій оповідці все з ніг на голову перекинулося!

Феноліо спав, коли вони спустилися по крутій драбині в штольню.

– Феноліо! – Фарид став грубо трясти старого.

– А, то ти! – пробурмотів він сонно. – Хлопець, який повернувся з того світу. Що ти хочеш? Мені вперше за ці дні снився добрий сон!

– Ти мусиш щось написати!

– Написати? Я більше не пишу. Всі мертві! Для чого мені вигадувати, коли ця оповідка їх убиває?

– Але ти мусиш його повернути! – Фаридові вуста тремтіли. – Ти зробив Змієголова безсмертним, чому ж його не зробив?

– А, ти кажеш про Вогнерукого? – Феноліо сидів і тер обличчя. – Так, він мертвий-мертвісінький, зрештою, я для нього це давно запланував, якщо пригадуєте. Ця оповідка не може придумати нічого кращого. Я вже не її творець. Це смерть, косар, холодний король, називай її як хочеш. Це її танок, і байдуже, що я напишу, вона бере мої слова і упокорює їх!

– Дурниці! – Фарид не витирав сльози, які збігали по обличчю. – Ти мусиш його повернути. Це була не його смерть, а моя! Змусь його знову дихати! Це ж лише кілька слів, зрештою, ти таке вже робив для Козимо і для Чарівновустого.

– Мо тоді ще не помер, – сухо відповів Феноліо. – А Козимо лише виглядав, як Козимо. Меґі і я створили його наново. На жаль, це була жахлива невдача. Я ввів у гру безсмертя, але це інше, ніж повертати мертвих! На цьому й зупинімося. Якщо в цій оповідці хтось помирає, то мертвим він і залишиться! Так мусить бути в цьому світі, так як є в тому, звідки я прийшов.

– Як тобі язик повертається таке казати? – накинулась Меґі на Феноліо.

– Я безсердечний стариган, я знаю. Ні, Меґі, слова мене вже давно не слухаються. Вони слухаються лише тоді, коли їм це вигідно. Вони, як змії, повернулися проти мене.

– Ти партач, жалюгідний партач! – Фарид відійшов від Меґі. – Ти нічого не розумієш у своєму ремеслі! Але інший розуміється. Той, хто переніс сюди Вогнерукого. Орфей. Він його поверне, побачиш. Виписуй його сюди! Хоч це ти можеш зробити?! Дістань Орфея, і хай він пише замість тебе! Навчи його, що вмієш сам! Хай він замість тебе знайде правильні слова. Він любить твою історію, він сам це Вогнерукому казав! Він тобі навіть листа написав, коли був хлопчиком.

– Хіба? – В голосі Феноліо знову зазвучали давні цікаві нотки.

– Так, він захоплюється тобою! Він вважає твою історію найкращою з усіх, він це сам казав!

– Ну, вона непогана. Тобто вона була непогана. – Феноліо був задоволений. – Учень. Учень для Феноліо. Поетів учень. Гм. Орфей… – Він промовив це ім'я, наче спочатку мусив спробувати його на смак. – Єдиний поет, який коли-небудь мірявся силами зі смертю… Гаразд.

Фарид подивився на нього з такою надією, що це знову різонуло Меґі по серцю.

– Ти розумієш, що нам буде потрібна допомога, Меґі? – спитав Феноліо.

– Якщо ти напишеш, я прочитаю, – відповіла дівчина.

«І допоможу занести в історію людину, яка допомогла Мортолі зачитати мого батька і мало його не вбити», – додала Меґі подумки.

Сойка

Світ існував, щоб його прочитали. І я його прочитав.

Лайн Шарон Шварц. Зруйнований читанням

Реза і Меґі ще спали. Крізь щілину блідо просочувався ранок, він пахнув розмарином, чебрецем і ягодами з отруйних Мортолиних дерев. Ця суміш відомого з невідомим у світі Феноліо знову і знову бентежила Мо, і це невідоме здавалося йому справжнішим, ніж те відоме.

Мо підійшов до них. Вони розглядали його як якогось екзотичного звіра, про якого вони наслухалися найдивніших історій. Мо більш ніж будь-коли відчував себе актором, який вийшов на сцену – з недобрим відчуттям, що не знає ні вистави, ні своєї ролі в ній.

– Я завжди думав, що Сойку вигадав поет, – сказав Хапало, побачивши, як Мо вийшов назовні. – Єдиний, хто може претендувати на маску з пір'я, це Чорний Принц, Коли надійшла звістка, що Сойку зачинили в Сутінковому замку, я подумав, що знову хочуть повісити якогось бідолаху з порубцьованою рукою. Але коли я побачив, як ти б'єшся в лісі… «…і його меч заходить в них, мов голка між сторінки…» Влучно описано, о так!

«Цікаво, що б ти сказав, якби я потвердив, що Сойку вигадав поет, так само, як і тебе?» – подумав Мо.

– Час вирушати, – мовив Принц. – Вони прочісують ліс аж до моря. З двох наших сховків вони вже викурили все, що можна, на копальню не натрапили тільки тому, бо не думають, що ми засіли так близько до замку. Сьогодні вночі половина наших людей віднесе поранених у мансарду, решта підуть зі мною і Роксаною до Омбри.

– А він куди піде? – Хапало глянув на Мо.

Усі подивилися на нього. Мо відчув їхні погляди, як відчуваєш пальці на шкірі. Погляди, сповнені надії. Що вони про нього чули? Може, розповідають історії про те, що сталося в Сутінковому замку?

– Йому треба зникнути звідси! Змієголов його шукатиме, навіть якщо й розтрубить усюди, ніби напад улаштувала Мортола. – Він кивнув худорлявому. – Скажи ще раз, що там оголошували герольди у твоєму селі?

– Обіцянка Змієголова, – почав хлопець запинаючись. – Якщо Сойка з'явиться на цьому боці лісу, він помре найповільнішою смертю, яку коли-небудь дарував кат Сутінкового замку. А тому, хто його спіймає, виплатять сріблом його вагу. Ти зробив його безсмертним? – запитав хлопець. – Вони кажуть, ти так само не можеш померти. Кажуть, ти зробив собі таку ж книжку з білими аркушами, в якій сидить твоя смерть.

Мо не стримав усмішки. Як часто Меґі дивилась на нього такими великими очима.

Вони всі чекали на відповідь, навіть Чорний Принц. Він бачив це по їхніх обличчях.

– О, ні, – сказав вій. – Я можу померти. Повір мені, я це добре відчув. А щодо Змієголова, здається, я зробив його безсмертним. Та ненадовго.

– Що ти маєш на увазі? – Хапалова усмішка застигла на його грубому обличчі.

– Наразі ніщо не в змозі вбити Змієголова: жоден меч, жоден ніж, жодна хвороба. Книжка, яку я для нього переплів, захищає його. Але ця книжка – і його смерть. Він тішитиметься з неї лише кілька тижнів.

– Чому? – запитав хлопець.

– О, це не дуже важко, вкоротити життя книжці. І, без сумніву, палітурник на цьому розуміється. Це моє ремесло, навіть коли всі думають інакше. Зазвичай я не вбиваю книжку. Навпаки, мене кличуть, щоб продовжити її життя. А в цьому випадку мені, на жаль, довелося вкоротити їй віку. Зрештою, я не хотів бути винним у тому, що Змієголов на віки вічні засяде на троні і гаятиме час, вішаючи шпільманів.

– Ти все-таки чаклун! – захрипів Хапало.

– Ні, – відповів Мо. – Я – палітурник.

– Ідіть вже! – Принців голос обірвав розмову. – Йдіть і зробіть ноші для поранених.

Чорний Принц махнув Мо, щоб той ішов з ним.

– Кілька тижнів, – повторив він, коли зайшли до штольні. – А точніше, скільки це тижнів?

Скільки? Навіть Мо не знав. Якщо не помітять, що він зробив, усе закінчиться швидко.

– Не дуже багато, – відповів він.

– І вони не зможуть врятувати книжку?

– Ні.

Принц усміхнувся. Це перша усмішка, яку Мо побачив на його темному обличчі.

– Сойко, ці новини тішать. Знаєш, дуже легко втратити запал, коли борешся проти безсмертного ворога. Але ти ж розумієш, що він ще настирливіше тебе переслідуватиме, коли помітить, що ти його обдурив?

Тому Мо нічого й не розповів Меґі, а потайки зробив, що мусив зробити, коли вона спала. Він не хотів, щоб Змієголов прочитав на її обличчі страх.

– Я не планую вертатися по цей бік лісу, – сказав Мо. – Можливо, біля Омбри знайдеться добрий сховок для нас.

Принц знову всміхнувся.

– Знайдеться, – сказав він і глянув на Мо так, наче хотів зазирнути йому в серце.

«Спробуй! – подумав Мо. – Подивися мені в серце і скажи, що ти там знайшов, бо я сам не розумію, що там».

Він пригадав собі, як уперше прочитав про Чорного Принца.

«Який чудовий персонаж!» – подумав Мо тоді. Та людина, яка зараз перед ним стояла, вражала куди більше, ніж образ, який створювали слова. Може, трохи нижчий. І сумніший.

– Твоя жінка каже, ти не той, за кого ми тебе маємо, – сказав Принц. – Вогнерукий казав те саме. Він розповідав, що ти з тієї країни, в якій він був усі ці роки, коли ми вважали його мертвим. Вона дуже відрізняється від цього світу?

Мо всміхнувся.

– О, так. Дуже.

– Чим? Люди щасливіші?

– Можливо.

– Можливо? – Принц нахилився і підняв щось, що лежало на ковдрі, під якою він спав. – Я забув, як називає тебе твоя жінка. Вогнерукий називав тебе дрібним ім'ям: Чарівновустий. Та Вогнерукий мертвий, а для решти ти – Сойка. Навіть мені важко назрівати тебе по-іншому, після того, як побачив, як ти б'єшся в лісі. Відтепер це твоє.

Мо ще ніколи не бачив цієї маски, яку простягнув йому Принц. Шкіра темна і порепана, пір'я виблискує білим, чорним, жовто-коричневим і синім. Синім, як у сойки.

– Цю маску оспівано в багатьох піснях, – сказав Чорний Принц. – Я трохи її носив. Тепер вона твоя.

Мо покрутив маску в руках. На мить у нього прокинулося дивне бажання її вдягнути, наче вдягав її багато разів. О, так, слова Феноліо могутні, але всього-на-всього слова. Кожен актор може обирати собі роль, чи не так?

– Ні, – сказав Мо і віддав маску Принцові. – Хапало має рацію, Сойка – це стареча вигадка. Не боротьба моє ремесло, повір мені.

Чорний Принц задумано подивився на нього, та маску назад не взяв.

– Збережи її, – сказав він. – Її стало занадто небезпечно носити. А щодо твого ремесла, ніхто з нас не народився розбійником.

Мо лише поглянув на свої руки: довго треба було змивати всю цю кров, яка липла до них після бою в лісі. Мо ще стояв – маска в руці – в темній штольні, яка пахла давно забутими мерцями, коли почув за собою голос Меґі.

– Мо? – Вона стурбовано подивилась на тата. – Де ти був? Роксана хоче вирушати в дорогу, і Реза запитує, чи ми йдемо з нею. Що скажеш?

Так, що він скаже? Куди йти?

«Назад у майстерню, – подумав він. – Назад у будинок Елінор. А може, ні? Куди хоче Меґі?» Він подивився на неї і відразу зрозумів. Звичайно. Вона хоче залишитися тут, через хлопця, не лише через Мо. І Реза теж хоче, попри темницю, в якій вона сиділа, попри весь цей біль і всю цю темряву. Що у світі Феноліо такого, що сповнює серце тугою? Хіба він її теж не відчуває? Швидка солодкава отрута…

– Що скажеш, Мо? – Меґі взяла його руку. Як вона виросла!

– Що скажу? – Він прислухався, наче міг почути шепіт літер на стінах штолень або в тканині ковдри, під якою спав Чорний Принц. – Тобі сподобається, якщо я тобі скажу… Покажи мені фей, Меґі. І русалок. І ілюстратора з Омбрійського замку. Подивимося, чи його пензлі такі вже тонкі.

Небезпечні слова. Але Меґі обняла його так сильно, як обнімала востаннє, коли ще була маленькою.