Текст книги "Чорнильна кров"
Автор книги: Корнелія Функе
Жанр:
Классическое фэнтези
сообщить о нарушении
Текущая страница: 17 (всего у книги 32 страниц)
Феїн цмин
Вогнерукий не вірив Фаридові, коли той розповів йому, що побачив і почув у комірчині Феноліо. Ні, навіть цей старий не міг бути настільки божевільний, жартуючи зі смертю. Та потім, ще того самого дня, кілька жінок, які у Роксани купували трави, повідомили те саме, що й хлопець: мовляв, Козимо Вродливий повернувся, відродився з мертвих.
– Жінки розповідали, що білі жінки так сильно у нього закохалися, що зрештою знову б забрали його, – сказала Роксана. – А чоловіки кажуть, що він увесь цей час ховався від своєї бридкої дружини.
«Шалені історії, втім не настільки шалені, як правда», – думав Вогнерукий.
Про Бріану жінки не могли розповісти. Те, що вона була в замку, не подобалося йому. Ніхто не знав, що там далі відбуватиметься. Нібито Свистун був усе ще в Омбрі з півдюжиною панцерних. Решту Козимо повигонив за міські мури. Вони чекали на прибуття їхнього господаря. Бо всюди говорилося: Змієголов сам приїде, щоб поглянути на цього князя, що воскрес із мертвих. Він так легко не примириться з тим, що Козимо знову відібрав трон у його онука.
– Я сама осідлаю коня й поїду подивлюся, як у неї справи, – сказала Роксана. – Тебе вони не пропустять навіть через зовнішню браму. Але ти можеш зробити для мене дещо інше.
Жінки прийшли не лише щоб придбати трави і потеревенити про Козимо. Вони передали Роксані замовлення від Кропиви, яка була в Омбрі, щоб полікувати двох хворих дітей фарбувальників. Їй потрібен був корінь феїного цмину, небезпечні ліки, бо вбивали настільки ж часто, як і лікували. На якого біса їй потрібен був корінь, стара не сказала.
Для якогось пораненого в таємному таборі, Кропива хоче ще сьогодні повернутися туди. Є ще дещо. Хмароходець прийшов із нею, він ніби має звісточку для тебе.
– Звісточку? Для мене?
– Так. Від якоїсь жінки. – Роксана дивилася на нього, потім пішла до помешкання по коріння.
– Ти поїдеш до Омбри? – Фарид з'явився позаду Вогнерукого несподівано, що той аж здригнувся.
– Так, а Роксана поскаче до замку, – сказав він. – Отже, ти залишаєшся тут і приглянеш за Єганом.
– А хто пильнуватиме тебе?
– Мене?
– Так. – Як він на нього поглянув! На нього і на куницю. – Щоб цього не сталося. – Фарид промовляв так тихо, що Вогнерукий ледь зрозумів його. – Того, про що написано в книзі.
– А, ось ти про що. – Як стурбовано хлопець розглядав його. Немов наступної миті він міг упасти замертво. Вогнерукий мусив стримувати усмішку, хоча йшлося про його смерть. – Тобі Меґі розповіла?
Фарид кивнув.
– Ну гаразд. Забудь про це, чуєш? Слова написано. Можливо, вони справдяться, а може, й ні.
Проте Фарид похитав головою, та так сильно, що чорняве волосся спало йому на чоло.
– Ні! – сказав він. – Ні, вони не справдяться! Присягаюся. Присягаюся джинами, які завивають вночі в пустелі, і примарами, що пожирають мертвих, я присягаюсь усім, чого боюся!
Вогнерукий поглянув на нього.
– Божевільний! – сказав він. – Втім, клятва мені подобається. Ліпше залишимо Ґвіна тут, щоб ти доглядав за ним!
Ґвіну це не сподобалось. Він вкусив Вогнерукого за руку, коли той посадив його на ланцюжок, хапав його за пальці і вкрай розлютувався, коли Проноза поліз до наплічника.
– Ти береш нову куницю, а стара мусить на ланцюг? – запитала Роксана, принісши їм коріння для Кропиви.
– Так. Бо дехто стверджує, що вона принесе мені нещастя.
– Відколи ти віриш у таке?
Справді, відколи?
«Відтоді, як зустрів старого, який стверджував, ніби вигадав тебе і мене», – подумав Вогнерукий.
Увесь шлях до Омбри Ґвін сидів на плечі у Фарида, немов хотів показати Вогнерукому, що ще не пробачив йому. І щойно Проноза висовував носа з наплічника, Ґвін шкірився і так погрозливо гарчав, що Фарид йому кілька разів затискав пащу.
Шибениці перед міською брамою були порожні. Правосуддя в Омбрі все ще чинила Бридка, а вона не в захваті від повішання, можливо тому, що в дитинстві надивилася чоловіків, що теліпаються на мотузці, з синіми язиками і набряклими обличчями.
– Послухай-но, – сказав Вогнерукий до Фарида, коли вони зупинилися між шибеницями, – поки я принесу Кропиві коріння і запитаю у Хмарохідця про звістку, яку він нібито має для мене, приведи сюди Меґі. Мушу з нею поговорити.
Фарид зашарівся, але кивнув. Вогнерукий насмішкувато розглядав його обличчя.
– Що з тобою? Того вечора, коли ти був у неї, трапилося ще щось, крім повернення Козимо з мертвих?
– Це тебе не стосується! – пробурмотів Фарид і ще більше зніяковів.
Селянин, лаючись, гнав завантажений діжками візок до міської брами. Воли стали поперек дороги, а вартові нетерпляче хапалися за повіддя. Вогнерукий скористався нагодою і прошмигнув із Фаридом повз них.
– Все одно приведи Меґі, – сказав він, коли вони розійшлися за брамою. – Але не заблукай від нестямного кохання.
Він дивився услід хлопцеві, поки той не зник між будинками. Не дивно, що Роксана вважає хлопця його сином. Часом і йому самому так здавалося.
Звісточка Хмарохідця
Так, моя кохана,
Наш світ кровоточить
Від більшого болю,
Аніж просто від болю кохання.
Фаїз Ахмед Фаїз. Любов, подарована тобі
Навряд чи знає світ сморід, гіршим за той, що здіймався з чанів фарбувальників. Їдкий запах заходив Вогнерукому в ніс, ще коли він прямував ковальською вуличкою. Котлярі, ковалі і зброярі, поважніші за своїх сусідів і відповідно зарозуміліші. Дзенькіт від молотків, що вдаряли по розжареному залізу, був мало не такий само жахливий, як і сморід, яким тхнуло з вулички фарбувальників. Убогі хатинки фарбувальників були розташовані у найвіддаленішому куточку Омбри: жодна місцина не терпіла їхніх смердючих чанів неподалік від кращих кварталів. Але саме коли Вогнерукий підійшов до брами, що відділяла їхню вуличку від решти території, його штовхнув чоловік, що саме вийшов зі зброярні.
Свистун. Його було неважко впізнати за срібним носом, навіть якщо Вогнерукий ще пригадував ті часи, коли той мав ніс із крові й плоті.
«Що за щастя тебе знову спіткає, Вогнерукий? – подумав він, відвертаючи голову і намагаючись швидко прослизнути повз Каприкорнового шпільмана. – З усіх чоловіків у цьому світі тобі мусить здибатися саме цей кровопивця». Він уже майже сподівався, що Свистун не помітив, з ким він там зіткнувся, утім, саме коли він думав, що прошмигнув повз нього, Срібноносий ухопив його за руку і потягнув до себе.
– Вогнерукий! – сказав він здавленим голосом. Він завжди нагадував Вогнерукому надміру солодкі тістечка. Жоден інший голос Каприкорн не хотів слухати, і те саме стосувалося пісень у його виконанні. Свистун писав чудові пісні про підпали та вбивства, такі чудові, що вони мало не змушували повірити у те, що у світі не було вишуканішої справи за перерізання горлянки. Чи співав він і для Змієголова тих самих пісень, чи, може, вони занадто грубі для срібних залів Сутінкового замку?
– Погляньте-но. Тепер я таки повірив, що останнім часом усі повертаються з мертвих. Я взагалі-то думав, що Баста тебе давно вже закопав, порізавши на шматки. Ти знаєш, що він також повернувся? Він і стара, Мортола, ти, певно, пригадуєш її. Змієголов із радістю прийняв їх у себе. Ну звісно, ти ж знаєш, він завжди цінував їхнє смертоносне кулінарне мистецтво.
Вогнерукий приховав страх, що сповнював його серце, за посмішкою.
– Ти ба, Свистуне, – сказав він. – Новий ніс тобі добре пасує, набагато краще, ніж старий. Він усім каже про те, хто є твоїм новим господарем, і що він належить шпільманові, якого можна купити за срібло.
Свистунові очі не змінилися. Блідо-сірі, як небо дощового дня, вони вивчали Вогнерукого, як застиглі очі птаха. Від Роксани Вогнерукий знав, як Свистун поплатився носом. Якийсь чоловік відрізав йому його за те, що той звабив його доньку своїми підозрілими піснями.
– Ти все ще маєш небезпечно гострого язика, Вогнерукий, – сказав він. – Настане час, і тобі хтось його нарешті виріже. Колись ти вже, здається, вивернувся, бо Чорний Принц зі своїм ведмедем захистили тебе? Невже ці двоє все ще пильнують тебе? Давно їх не бачив. – Свистун роззирнувся.
Вогнерукий швидко кинув оком на обох панцерних. Кожен із них був принаймні на голову вищий за нього.
«Що сказав би Фарид, якби побачив мене зараз? – подумав він. – Що я б ліпше залишив його з собою, щоб він міг дотримати свої клятви?» Свистун, звісно, мав меча. Його рука вже лежала на ефесі. Очевидно, він так само мало, як і Чорний Принц, дотримувався закону, який забороняв шпільманам носити зброю.
«Як добре, що ковалі так голосно б'ють молотками! – думав Вогнерукий. – Бо інакше було б чути, як голосно калатає моє серце».
– Мушу йти далі,– сказав якомога байдужіше. – Передай вітання Басті, а з закопуванням він ще може надолужити. – Вогнерукий обернувся, спроба непогана, проте Свистун міцно тримав його за руку.
– Ну, звичайно, і куниця твоя тут! – прошипів він.
Вогнерукий відчув вологий Пронозин писочок біля свого вуха.
«Це не та куниця, – намагався він заспокоїти своє шалене серце. – Не та. Та чи Феноліо взагалі згадував ім'я куниці, коли інсценував мою смерть? – Він не міг пригадати, хоч убий. – Муситиму просити Басту ще раз дати мені книжку, щоб перевірити, – гірко подумав він. Рухом руки він загнав Пронозу назад до наплічника. – Ліпше не думати про це».
Свистун усе ще тримав його за руку. Він мав рукавиці зі світлої шкіри, витончено прошиті стібками, немов жіночі.
– Змієголов скоро буде тут, – пошепки мовив він до Вогнерукого. – Новина про його зятя, який дивом відродився, йому зовсім не до вподоби. Він вважає все це злим маскарадом, який мусить ввести в оману його беззахисного онука.
Четверо охоронців спустилися вниз вуличкою, охоронці в уніформі кольору Тлустого князя. Кольору Козимо. Ще ніколи Вогнерукий так не вітав озброєних.
Свистун відпустив його руку.
– Ми ще побачимося, – прошипів він гугнявим голосом.
– Напевно, – відповів Вогнерукий.
Потому швидко проштовхнувся повз обідраних хлопців, які стояли з широко розплющеними очима перед мечем, обійшов жінку, яка простягнула дірявого чавунця ковалеві, і зник за брамою, що вела до вулички фарбувальників.
Ніхто не вистежував його. Ніхто більше не хапав і не тягнув назад.
«Вогнерукий, ти маєш надто багато ворогів!» – подумав він і сповільнив ходу лише коли підійшов до чанів, з яких здіймалися випаровування від гною. Пара нависала навіть над струмком, який відносив смердючу багнюку попід міським муром униз до річки. Не дивно, що русалок можна було знайти лише вгору від того місця, в якому струмок впадав у річку.
У другому будинку, в двері якого постукав Вогнерукий, знали, де він може знайти Кропиву. Його направили до жінки з заплаканими очима, яка заколисувала маля. Вона мовчки дала йому знак іти до будинку, якщо це можна було назвати будинком. Кропива схилилася над дівчинкою з червоними щічками та скляними вічками. Коли помітила Вогнерукого, випросталася з непривітною міною.
– Роксана попросила мене принести ось це!
Вона кинула побіжний погляд на коріння, стиснула вузькі вуста і кивнула.
– Що з дівчинкою? – запитав він.
Мати знову сіла біля ліжка.
Кропива знизала плечима. Здавалося, вона мала те саме вбрання кольору моху, що й десять років тому – і не переносила його так само, як і тоді.
– Зла лихоманка, але виживе, – відповіла Кропива. – Це нічого порівняно з тим, від чого померла твоя донька… поки її батько роз'їжджав по світу! – Вона дивилася йому просто у вічі, немов хотіла переконатися, що її слова завдали болю, проте Вогнерукий знав, як приховувати біль. Він знався на цьому майже так само добре, як на грі з вогнем.
– Це коріння небезпечне, – сказав він.
– Гадаєш, мусиш мені пояснювати? – Стара так розлючено поглянула на нього, неначе він вилаяв її. – Рана, яку воно має вилікувати, також небезпечна. Він дужий, інакше вже давно помер би.
– Я його знаю?
– Ти знаєш його дружину.
«Про що казала стара?» Вогнерукий поглянув на хвору дитину. Її маленьке обличчя було червоне від лихоманки.
– Я чула, Роксана тебе знову впустила до свого ліжка, – сказала Кропива. – Вона дурніша, ніж я думала. А тепер іди за хату. Там Хмароходець, він тобі більше скаже про жінку. Вона передала ним звістку для тебе.
Хмароходець стояв біля скаліченого олеандрового куща між хатинками фарбувальників.
– Бідолашне дитя, ти його бачив? – запитав він, коли Вогнерукий підійшов. – Я просто не можу дивитися, коли вони хворіють. А матері… здається, вони виплачуть собі всі очі. Я ще пригадую, як Роксана… – Він раптом замовк. – Вибач, – пробурмотів він і застромив руку під брудний кітель, – я забув, що це була й твоя дитина теж. Ось, це тобі. – Він вийняв записку з-під кітеля, папір такий тонкий і білесенький, якого Вогнерукий у цьому світі ще ніколи не бачив. – Жінка дала мені це для тебе. Кропива знайшла її та її чоловіка у хащі, поблизу Каприкорнової старої фортеці, і забрала їх до таємного табору. Чоловік поранений, досить серйозно.
Вогнерукий нерішуче розгорнув папірця. Він одразу впізнав почерк.
– Вона каже, що знає тебе. Я їй сказав, що ти не вмієш читати, але…
– Я вмію читати, – перервав його Вогнерукий. – Вона мене навчила.
«Як вона сюди потрапила?» Це було єдине, про що він міг думати, у той час як Резині літери танцювали перед його очима. Папірець був такий зім'ятий, що було важко розшифрувати слова. Не те щоб читання йому коли-небудь легко давалося…
– Вона так і сказала: «Я навчила його». – Хмароходець зацікавлено поглянув на нього. – Звідки ти знаєш цю жінку?
– Це довга історія. – Він запхнув записку до наплічника. – Мушу йти, – сказав він.
– Ми сьогодні ще повернемося, Кропива і я! – вигукнув Хмароходець йому вслід. – Може, що переказати цій жінці?
– Так. Скажи їй, що я приведу до неї її доньку.
У провулку ковалів усе ще стояли солдати Козимо. Вони оцінювали меча, недоступного для простого солдата. Свистуна не було. З вікон на вуличку звисали строкаті фіранки, Омбра святкувала повернення померлого князя, та Вогнерукому було не до святкування. Слова у наплічнику обтяжували його. Чарівновустий у цьому світі був вочевидь ще менш щасливий, аніж Вогнерукий у світі Мо. Чи знав він тепер, як почуваєшся, втиснутий до чужого сюжету? Чи не мав часу щось відчути, перш ніж Мортола вистрелила в нього?
На вуличці, що вела вгору до замку, юрбилися люди, як у базарний день. Вогнерукий підвів погляд на вежі з чорними прапорами. Що думала його донька про те, що чоловік її господині повернувся?
«Навіть якщо у неї про це запитаєш, вона не скаже!» – подумав він, знову прямуючи до брами. Настав час іти. Поки він знову не натрапив на Свистуна…
Меґі чекала з Фаридом під порожніми шибеницями. Хлопець щось шепотів їй, і вона сміялася.
«Вогонь і попіл! – подумав Вогнерукий. – Поглянь-но, які щасливі вони обоє, а ти знову мусиш виголошувати лихі новини. Чому завжди ти? Дуже просто, – відповів він сам собі. – Бо вони ліпше пасують до твого обличчя, аніж хороші».
Чорнильні ліки
Спогади про мого батька загорнуті у білий папір, як хліб, котрий беруть з собою на роботу.
Як чарівник виймає хусточки і кроликів із капелюха, він витягав із свого тонкого тіла любов.
Єгуда Аміхай. Мій батько
Меґі припинила сміятися, щойно забачила Вогнерукого. Чому його обличчя таке серйозне? Фарид сказав, що він щасливий. Чи це її погляд змусив його дивитися звіром? Чи він лютував на неї, що вона попрямувала за ним до його оповідки і нагадувала роки, про які він хотів забути?
– Про що він хоче говорити зі мною? – запитала вона у Фарида.
– Напевно, про Феноліо, – відповів він, – і про Козимо. Він хоче знати, що старий має на думці!
Наче вона знала, що сказати…
Коли вогнедув зупинився перед Меґі, на його обличчі не проглядалося жодного сліду звичної загадкової усмішки.
– Привіт, Меґі, – мовив він.
З його наплічника сонно мружилася куниця, але це був не Ґвін. Той сидів на плечі у Фарида і форкав, коли ніс його товариша з'явився над плечем Вогнерукого.
– Привіт, – зніяковіло відповіла вона. – Як справи?
Дивне відчуття – знову його побачити. Вона відчувала радість і водночас недовіру.
Звідусіль невпинно до міської брами йшли люди: селяни, гендлярі, чарівники, жебраки, всі, хто почув про повернення Козимо. Новини в цьому світі розносилися швидко, хоча й не було ні телефону, ні газет, і лише багаті писали листи.
– Добре! – Він усе-таки всміхнувся.
Так, Фарид не обманював. Вогнерукий щасливий. Здається, він мало не соромився цього. Його обличчя виглядало набагато молодшим, попри рубці, утім раптом воно знову посерйознішало. Інша куниця зістрибнула на землю, коли її господар зняв наплічника і дістав аркуша.
– Власне, я хотів поговорити з тобою про Козимо, нашого князя, який так несподівано ожив, – сказав він, розгортаючи зім'ятий папірець. – Але тепер, схоже, мушу спочатку показати тобі ось це.
Меґі збентежено взяла записку. Коли вона побачила на ній почерк, то недовірливо поглянула на Вогнерукого.
«Як лист від моєї матері потрапив до нього? Тут, у цьому світі?»
Вогнерукий сказав лише:
– Читай.
І Меґі читала. Слова накидались їй на шию, як зашморг, який з кожним словом щільніше затягувався, поки Меґі вже не могла дихати.
– Що сталося? – стривожено запитав Фарид. – Що там написано? – Він поглянув на Вогнерукого, але той не відповідав.
А Меґі втупилася в Резині слова.
– Мортола… стріляла в Мо?
Позаду юрмилися люди, котрі хотіли побачити Козимо, новісінького Козимо, та що їй до того? Ніщо більше її не цікавило. Лише одне вона хотіла знати.
– Як так? – Вона безпорадно поглянула на Вогнерукого. – Чому вони тут? І як справи у Мо? Це ж не небезпечно?
Вогнерукий уникав її погляду.
– Я знаю лише те, що там написано, – сказав він. – Мортола стріляла у твого батька, Реза з ним у таємному таборі, і я маю тебе знайти. Мій друг приніс мені її записку. Він ще сьогодні повертатиметься до табору, разом із Кропивою. Вона…
– Кропива? Реза розповідала мені про неї! – перервала його Меґі. – Вона цілителька, дуже хороша… вона вилікує Мо, хіба не так?
– Авжеж, – сказав Вогнерукий, але все ще не дивився на дівчинку.
Фаридів погляд спантеличено блукав від нього до Меґі.
– Мортола стріляла в Чарівновустого? – пробелькотів він. – Отже, коріння для нього! Але ти сказав, що воно небезпечне!
Вогнерукий кинув на нього застережливий погляд – і Фарид замовк.
– Небезпечне? – прошепотіла Меґі. – Що небезпечне?
– Нічого. Я відведу тебе до них. Просто зараз. – Вогнерукий накинув наплічника. – Йди до Феноліо і скажи йому, що ти поїдеш на кілька днів. Скажи, що ми з Фаридом будемо з тобою. Очевидно, старого це не дуже заспокоїть, але що вдієш? Не розповідай, куди ми йдемо і чому! Новини швидко поширюються у цих пагорбах, і Мортолі, – додав він, стишивши голос, – ліпше не дізнатися, що твій батько живий. Табір, у якому він переховується, знають лише шпільмани, всі вони мусили поклястися, що нікому з чужих не викажуть цю криївку. Та все ж…
– …клятви порушують! – Меґі закінчила його речення.
– Саме так. – Вогнерукий кинув погляд по той бік міської брами. – Йди. Непросто пройти крізь такий натовп, але поквапся. Скажи старому, що нагорі, на пагорбі живе шпільманка, він…
– Він знає, хто така Роксана, – перервала його Меґі.
– Певна річ! – Цього разу усмішка Вогнерукого була гірка. – Я щоразу забуваю: він усе знає про мене. Отже, він має сповістити Роксану про те, що я мушу піти на кілька днів. І нехай пильнує за моєю донькою. Її він, напевно, теж знає?
Меґі лише кивнула.
– Гаразд, – вів далі Вогнерукий. – Перекажи старому: якщо бодай одне з його клятих слів завдасть Бріані шкоди, він гірко пожалкує, що створив того, хто вміє викликати вогонь.
– Я передам! – прошепотіла Меґі і побігла.
Вона проштовхувалася повз людей, які, як і вона, хотіли у місто.
«Мо! – думала вона. – Мортола стріляла в Мо». І її сон збувся, той її червоний сон.
Феноліо стояв біля вікна, коли Меґі примчала до комірчини.
– Лишенько, на кого ти схожа? – вигукнув він. – Чи я тобі не казав, що не потрібно туди виходити, коли увесь народ скупчується між будинками? Проте варто цьому хлопцеві лиш свиснути – і ти вже вискакуєш, як дресирований собачка!
– Припини! – накинулась на нього Меґі, так грубо, що Феноліо замовк. – Ти мусиш дещо написати. Швидко, прошу!
Вона потягнула його до столу, на якому тихо сопів Розенкварц.
– Написати що? – Феноліо збентежено опустився на стілець.
– Мій батько… – пробубоніла Меґі, висмикуючи тремтячими руками одне зі щойно заточених пер з глека. – Він тут, але Мортола стріляла в нього. Йому зле! Вогнерукий не хотів мені цього казати, отже прошу, напиши щось, що-небудь, що його знову вилікує. Він у хащі, в якомусь таємному таборі шпільманів. Швидше, прошу!
Феноліо розгублено поглянув на неї.
– Стріляла у твого батька? І він тут? Чому? Не розумію!
– І не треба! – закричала Меґі несамовито. – Ти маєш лише допомогти йому. Вогнерукий хоче мене відвести до нього. Я вичитаю йому здоров'я, розумієш? Він же зараз у твоєму сюжеті, ти можеш навіть мертвих повертати, то чому ти не міг би вилікувати рану? Прошу! – Вона вмочила перо у чорнило і всунула йому в руки.
– Даруй, Меґі, – пробурмотів Феноліо. – Це жахливо, але я не знаю, що маю писати. Я навіть не знаю, де він. Якби я принаймні знав, як воно там виглядає.
Меґі втупила в нього погляд. І раптом потекли сльози, які вона увесь час стримувала.
– Прошу! – шепотіла вона. – Просто спробуй! Вогнерукий чекає. Він чекає перед брамою.
Феноліо поглянув на неї – і взяв перо з її рук.
– Я спробую, – хрипко сказав він. – Ти маєш рацію, це мій сюжет. В іншому світі я не зміг би допомогти, але тут, можливо, вийде… Підійди до вікна! – наказав він, коли Меґі принесла йому два аркуші пергаменту. – Поглянь надвір, пороздивляйся людей чи пташок у небі, відволічись як-небудь. Лиш не дивися на мене, бо не зможу писати.
Меґі послухалася. Вона вгледіла Мінерву з дітьми внизу у натовпі та жінку, що мешкала навпроти, свиней, які, рохкаючи, пхалися поміж люди, солдатів із гербом Тлустого князя на грудях – і все ж таки вона не бачила всього цього насправді. Вона лиш чула, як Феноліо вмокав перо у чорнильницю, як воно шкрябало по пергаменту, зупинялося і писало.
«Прошу! – думала вона. – Прошу, нехай він знайде правильні слова. Прошу».
Перо замовкло, а тим часом на вулиці жебрак з милицею відштовхував дитину з дороги. Час тягнувся. На вуличках юрбилися люди, гавкав пес, із замку понад дахами долинав звук сурем.
Меґі не знала, скільки промайнуло часу, коли Феноліо, зітхаючи, відклав перо. Розенкварц усе ще сопів, витягнувшись, як лінійка, за посудиною з піском. Феноліо встромив до неї руку і присипав вологе чорнило.
– Ти щось придумав? – обережно запитала Меґі.
– Так, так, але не питай мене, чи це те, що треба.
Він простягнув їй пергамент, і її очі забігали по рядках. Їх було небагато, але якщо вони були справжні, то їх якраз достатньо.
– Я його не вигадував, Меґі! – сказав Феноліо. – Твій батько – не мій персонаж, як Козимо, Вогнерукий чи Каприкорн. Він не з цього сюжету. Отже, не покладай забагато надій, чуєш?
Меґі кивнула, скручуючи пергамент.
– Вогнерукий каже, ти маєш пригледіти за його донькою, поки його не буде.
– За його донькою? У Вогнерукого є донька? Це я написав? A-а, так, а їх не дві було?
– Одну з них ти знаєш у будь-якому разі. Це Бріана, служниця Бридкої. – Меґі схопила шкіряну торбинку, яку принесла з іншого світу, і пішла до дверей. – Пильнуй її. Я маю переказати, що інакше ти пожалкуєш, що створив того, хто вміє викликати вогонь.
– Він так сказав? – Феноліо відсунув стільця і засміявся. – Знаєш що? Він мені все більше подобається. Я думаю, що напишу ще одну оповідку про нього, таку, в якій він буде героєм і не…
– …помре? – Меґі відчинила двері. – Я перекажу йому, але гадаю, йому недовго стане стовбичити в одній із твоїх оповідок.
– Але ж він стовбичить у ній. Він навіть добровільно повернувся у мою оповідку! – вигукнув Феноліо услід Меґі, коли та поспішала сходами донизу. – Ми всі стовбичимо тут, Меґі, по самі вуха! Коли ти повернешся? Я хочу представити тебе Козимо!
Меґі не відповіла. Звідки їй було знати, коли вона повернеться?
– Оце ти називаєш поквапитися? – запитав Вогнерукий, коли вона захекана стояла перед ним, засовуючи пергамент Феноліо до торбинки. – Для чого цей пергамент? Чи, може, старий дав тобі одну зі своїх пісень як причастя у дорогу?
– Щось на кшталт того, – відповіла Меґі.
– Ну, аби лиш моє ім'я не з'являлося там, – сказав Вогнерукий.
– Нам далеко? – вигукнула Меґі, наздоганяючи його й Фарида.
– Увечері дістанемося, – сказав Вогнерукий через плече.
