Текст книги "Чорнильна кров"

Автор книги: Корнелія Функе

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 32 страниц)

Внутрішній двір замку видався Феноліо напрочуд спорожнілим, коли вона поїхала. В його комірчині Розенкварц уже чекав із докірливим поглядом біля все ще чистого пергаменту.

– Знаєш що, Розенкварце, – сказав Феноліо до скляного чоловічка і зітхнув, усідаючись знову на стілець, – Вогнерукий скрутив би мені старі в'язи, якби довідався, як я витріщався на його дружину. Та яке це має значення! Він все одно скрутив би мені в'язи, однією причиною більше, однією менше – яка різниця? Він не заслуговує на Роксану, коли так часто залишає її саму!

– Настрій, я бачу, князівський! – зауважив Розенкварц.

– Замовкни! – пробурчав Феноліо. – Зараз цей пергамент заповниться словами. Сподіваюся, ти добре перемішав чорнило?

– Певно, саме через чорнило цей пергамент ще й досі неописаний! – в'їдливо озвався скляний чоловічок.

Феноліо не пожбурив у нього пером, хоча руки свербіли. Блідими Розенкварцовими вустами промовляла істина. І скляний чоловічок не винен, що вона така огидна.

Замок на морі

А інколи в якійсь старезній книзі

підкреслено незрозуміло темним.

Ти якось тут була! Куди ж поділась?

Райнер Марія Рільке. Імпровізації на тему капрійської зими (III)

Саме таким Мо й уявляв собі Сутінковий замок: величезні вежі, важкі й округлі, бійниці, мов западини між срібнодаховими зубами. Мо здавалося, що він бачить перед собою слова Феноліо: «Сутінковий замок, суворий наріст на морі, кожен камінь відшліфовано криками, мури липкі від сліз і крові». Так, Феноліо гарний оповідач. Срібло облямовувало зубці й брами, тяглося вздовж мурів, мов слиз слимака. Змієголов любив цей метал, який його піддані називали слиною Місяця, можливо, тому, що якось алхімік вселив віру в те, ніби срібло відгонить білих жінок: вони ненавидять віддзеркалення своїх блідих облич.

З усіх місць Чорнильного світу оце Мо вибрав би в останню чергу. Втім, у цій оповідці не він обирав свій шлях, багато чого було визначено наперед. Оповідка навіть дала йому нове ім'я. Часом Мо здавалося, ніби воно й насправді його. Неначе він носив у собі ім'я Сойка, як насіння, що у цьому світі проросло зі слів.

Він почувався ліпше. Його все ще лихоманило, перед очима неначе було матове скло, проте цей біль був лагідною кицькою порівняно з хижаком, який ще розшматовував його у шпільманському таборі. Мо міг сідати, зціплюючи зуби, міг повертатися до Рези. Він рідко випускав її з поля зору, неначе міг захистити від поглядів солдатів, їхніх стусанів. Її вигляд ятрив більше за рану. Коли за нею та іншими полоненими зачинилась брама Сутінкового замку, Реза від виснаження ледь трималася на ногах. Вона зупинилася і поглянула вгору на мури, які її оточували, як мишеня, що розглядає мишоловку, в яку потрапило. Один із солдатів підштовхнув її держаком списа, Мо з задоволенням схопив би його за горло й задушив би. Ненависть бриніла йому на вустах і в серці, і він проклинав власну слабкість.

Реза поглянула на нього, намагаючись усміхнутись, та була надто знесилена, і він побачив її страх. Солдати загнуздали коней, оточили полонених, неначе їм було куди тікати поміж прямовисних мурів. Гадючі голови, що підпирали дахи й карнизи, не залишали сумніву в тому, хто був господарем цього замку. Вони дивилися згори на безпорадний гурт, висолопивши роздвоєний язик з вузької пащі, вирячивши очі з червоного коштовного каміння, полискуючи срібними лусочками на головах, мов риб'ячою шкірою у місячному сяйві.

– Сойку ведіть до башти! – полинув голос Рудого Лиса широким внутрішнім двором замку. – Решту до в'язниці!

Вони хотіли розлучити їх. Мо бачив, як Реза, ледь тримаючись на ногах, підійшла до Рудого Лиса. Один із кінних так грубо відштовхнув її чоботом, що вона впала. І Мо відчув біль у грудях, немов ненависть породила щось. Нове серце, холодне й черстве, готове вбити.

Зброя. Якби він мав бодай яку зброю, один з огидних мечів, які всі вони носили за пасками, або ножа. Здавалося, у світі не було нічого більш жаданого, ніж отакий гострий шматок металу.

Вони стягнули його з воза. Мо мало не падав, однак тримався прямо. Четверо солдатів схопили його, і він уявив, як вбиває їх, одного за одним. А в грудях нове холодне серце відбивало такт.

– Гей, обережніше з ним! – гаркнув Рудий Лис на чоловіків. – Гадаєте, я увесь триклятий шлях тягнув його сюди для того, щоб ви, телепні, його тепер уграли?

Реза заплакала. Мо чув, як вона називала його ім'я, знову й знову. Він обернувся, але ніде її не бачив, чув лише її голос. Мо вигукнув її ім'я, розштовхав солдатів.

– Гей, припини! – гримнув на нього солдат. – Чого хвилюєшся? Скоро знову зійдетеся. Змієголов любить, коли жінки присутні під час страти.

– Він ніяк не може насолодитись її голосінням і скиглінням, – глузував інший. – От побачиш, тільки заради цього її залишать трохи пожити. А ти отримаєш розкішну страту, Сойко, можеш бути певен.

Сойка. Нове ім'я. Нове серце. Як шматок льоду в грудях, з гострими, як лезо, краями.

Млин

Ми їхали і їхали верхи, і нічого не відбувалося. Усюди, куди ми прибували, було тихо, спокійно і гарно.

«Тихий вечір в горах, – так можна було б назвати цю картину», – подумав я; якби вона не була така неприродна.

Астрід Ліндґрен. Брати Лев'яче Серце

Понад три дні Вогнерукий з Меґі та Фаридом добиралися до Мишачого млина. Три довгі, сірі дні, за які Меґі не вимовила й слова, хоча Фарид намагався підбадьорити її. З неба мрячило, і вже невдовзі жоден із них не пам'ятав, як це – спати в сухому одязі. Лише коли якось увечері перед ними відкрилася темна долина з млином, із-за хмар проглянуло сонце. Сідаючи за пагорби, воно заливало золотом річку й покриті гонтом дахи. Жодна інша хата не виділялась так, як мельникова: кілька стаєнь, млин, велике дерев'яне колесо, глибоко занурене у воду. Берег річки, на якому стояв млин, поріс вербами, тополями, вільхою, дикими грушами та евкаліптовими деревами. Перед сходами до млина стояв віз, його саме завантажували мішками. Крім чоловіка й хлопчика, котрий, побачивши подорожніх, побіг до будинку, нікого не було видно. Все виглядало мирно й спокійно, дзюрчання води заглушувало навіть цвіркотіння цикад.

– Ось побачиш, – прошепотів Фарид до Меґі,– Феноліо щось написав. Неодмінно.

– Ми запитаємо про листа і рушимо далі, – мовив Вогнерукий. – Сюди приходить чимало людей, і після того, що трапилось на дорозі, тут з'являться солдати. Як на мене, нам би зачекати, щоб усе знову втихомирилось, але…

– А якщо листа ще немає? – занепокоєно поглянула на нього Меґі. – Я ж написала Феноліо, що чекатиму на листа тут!

– Пригадую, що ніколи тобі не дозволяв йому що-небудь писати.

Меґі промовчала, а Вогнерукий знову зиркнув на млин.

– Сподіваюся, що Хмароходець доставив листа за призначенням, і старий нікому його не показав. Тобі не треба пояснювати, що можуть накоїти літери.

Він востаннє озирнувся, аж потім вийшов із прихистку за деревами. Подав знак Фариду й Меґі йти за ним і подався до млина. Перед дверима млина на сходах сидів хлопець, і кілька курок, сокорячи, розбіглися, коли Ґвін метнувся до них.

– Фариде, злови кляту куницю! – наказав Вогнерукий, свистом підкликаючи до себе Пронозу.

Ґвін зашипів на Фарида, прослизнув між його ноги й пострибав за куркою. Сокорячи, птаха пурхнула по сходах млина вгору, за нею повз хлопця промчала куниця. За мить кудкудакання стихло, і Меґі стривожено поглянула на Вогнерукого.

– Чудово! – пробурмотів він, даючи заскочити до свого наплічника Пронозі. – Куниця в борошні й мертва курка. Ми завоюємо прихильність до себе! От, згадай чорта…

Чоловік, котрий завантажував воза, обтріпав запорошені борошном руки об штани і підійшов до них.

– Перепрошую! – вигукнув назустріч йому Вогнерукий. – Де мельник? Я, звісно, заплачу за курку. Ми тут, щоб дещо забрати. Листа.

Чоловік зупинився. Він був на цілу голову вищий за Вогнерукого.

– Тепер я мельник, – сказав він. – Мій батько помер. Листа, кажете? – Він уважно оглядав подорожніх. Найдовше він затримався на обличчі Вогнерукого.

– Так. Листа з Омбри! – відповів Вогнерукий, поглядаючи вгору на млин. – Чому він не меле? Селяни не приносять зерна чи робітники перевелися?

Мельник стенув плечима.

– Вчора один приніс вологу спельту. Висівки посклеювали жорна. Мій робітник годинами намагається очистити їх. Що то має бути за лист? І для кого? На чиє ім'я?

Вогнерукий задумливо поглянув на нього.

– То ви маєте листа?

– Він для мене, – сказала Меґі й підійшла до мельника. – Меґі Фольхарт. Так мене звати.

Мельник пильно поглянув на неї – на її брудну сукню, її сплутане волосся – і кивнув.

– Він у мене там, – сказав він. – Я так багато розпитую лише тому, що лист, який потрапляє у чужі руки, – небезпечна річ. Заходьте, я лиш завантажу мішок.

– Наповни пляшки водою, – прошепотів Вогнерукий до Фарида, вішаючи йому на плече свого наплічника. – Я зловлю кляту куницю, заплачу за курку, і щойно Меґі матиме листа, рушимо далі.

Фарид не встиг і слова мовити, як Вогнерукий зник за дверима млина. Разом із Меґі. Хлопець провів рукою по брудному обличчю і поглянув їм услід.

– Наповни пляшки водою! – бурмотів Фарид, спускаючись схилом до річки. – Злови куницю. Що він собі думає? Що я тепер його слуга?

Хлопець усе ще стовбичив на сходах, а Фарид стояв у холодній воді й занурював гарбузовий бутель. Щось у цьому хлопцеві не подобалося Фариду. Щось у його обличчі. Страх. Так і є. Він боїться. Чого?

«Навряд чи мене», – подумав Фарид і озирнувся. Щось було не так, він відчував. Він завжди відчував, ще колись, в іншому житті, в якому він мусив стояти на варті, вистежувати, прокрадатися за кимось, розвідувати. О, так, він знав, як пахне небезпека. Він запхав пляшки з водою до Пронози в наплічник і полоскотав сонну куницю за вухом.

Фарид помітив мерця, коли зібрався вертати вбрід до берега. Йому здалося, що колись він уже бачив це обличчя. Чи не цей молодик кинув йому мідяка в миску на святі в Омбрійському замку? Тіло заплуталося в галуззі, утім рану на грудях видно чітко. Ніж. Серце Фаридові раптом защеміло, аж подих перехопило. Він поглянув до млина. Хлопець сидів перед млином, напружено вчепившись у плечі, неначе боявся розсипатись від страху. А мельник зник.

З млина не долинав жодний шум, утім це нічого не означало. Дзюрчання води все заглушувало – крики, брязкіт мечів…

«Ну ж бо, Фариде! – гаркнув він на себе. – Підкрадись, розвідай, що там відбувається».

Зігнувшись, він перейшов річку вбрід і поповз за колесом млина до берега. Серце шалено калатало, коли він притулився до стіни млина.

Ґвін. Ґвін забіг усередину. І Вогнерукий пішов за ним. Недобре. Зовсім недобре. Ще й Меґі з ним. Фарид поглянув догори млина. Найближче вікно на добрий шмат вище його голови, та стіна, на щастя, грубо фугована.

– Нечутно, як змія, – прошепотів він собі, підтягуючись угору.

Віконна пройма була біла від борошняного пороху. Затамувавши подих, Фарид зазирнув усередину. Незграбний парубок з придуркуватим обличчям, певно, мельників робітник. Чоловіка поряд із ним Фарид ніколи не бачив, от про іншого, на жаль, не скажеш такого.

Баста. Те саме вузьке обличчя, та сама лиха посмішка. Лиш одяг змінився. Баста вже не вдягав білу сорочку та чорний костюм із квіткою в петлиці. Ні, Баста був убраний у срібно-сірі кольори Змієголова. За паском стирчав ніж, збоку висів меч, а в лівій руці він тримав мертву курку.

Від Вогнерукого його відділяло лише млинове жорно та Ґвін, що сидів на круглому камені й жадібно дивився на курку, а кінчик його хвоста тіпався туди-сюди. Меґі стояла впритул до Вогнерукого. Чи думала вона про те саме, що й Фарид? Про смертоносні слова Феноліо? Можливо, бо намагалась привабити до себе Ґвіна, але куниця нехтувала нею.

«Що робити? – думав Фарид. – Що ж мені робити? Залізти туди? Даремно! Мій недоладний маленький ніж не заподіє нічого двом мечам, а там же ще й робітник і мельник».

– Ну? Це ті, на кого ви чекали? – запитав мельник Басту.

– Так, це вони! – промуркотів Баста. – Маленька відьма й Вогнежер на додачу. Тут очікування воістину мало сенс. Навіть якщо я напевно вже більше ніколи не виб'ю кляте борошно з легень.

Зметикуй щось, Фариде. Ну ж бо. Він розгледівся. Вікно, біля якого стоїть робітник, дерев'яні сходи, що ведуть на горище, певно, там зберігається зерно. Крізь дерев'яний розтруб, який здіймався над даховою покрівлею, засипалося зерно на млинове жорно. Розтруб! Так! А що, як…

Фарид поглянув на млин угору. Чи є там угорі ще одне вікно? Ледь більше за дірку в стіні, та він пролазив і у вужчі шпарини.

Серце йому нестямно билося, коли він дерся стіною вгору. Ліворуч вирувала річка, а з верби так підозріливо витріщилася ворона, неначе ось-ось збиралася видати його мельникові. Фарид задихався, проштовхуючи плечі крізь вузьку шпарину в стіні. Коли він ступив ногами на білі від борошна дерев'яні балки, вони підступно зарипіли, та дзюрчання води заглушило цей шум. Фарид заповз на животі на розтруб і зазирнув усередину. Ось він, біля жорна, під ним Баста, а навпроти, по другий бік жорна, мусив бути Вогнерукий з Меґі. Фарид не бачив його, та здогадувався, про що думав Вогнерукий: про слова Феноліо, які розповідали про його смерть.

– Злови куницю, Зарізяко! – сказав Баста чоловікові поруч із ним. – Ну, хутчіш!

– Сам лови. Думаєш, я хочу підчепити сказ?

– Ґвіне, ходи сюди! – Це був голос Вогнерукого.

Що він робить? Невже хоче посміятися над своїм страхом, так, як коли вогонь обсмалював його шкіру? Ґвін зіскочив із жорна. Напевно, всівся на плечі у Вогнерукого і спостерігає за Бастою. Дурний Ґвін. Нічого не знає про ті слова…

– Гарне нове вбрання, Басто! – сказав Вогнерукий. – Коли слуга знаходить нового господаря, мусить вдягати нові шати.

– Це хто тут слуга? Такий нахабний, наче ніколи не куштував мого ножа! Вже забув, як верещав, коли він розпоров тобі обличчя? – Баста став чоботом на жорно. – Посмій мені тільки поворухнути пальцем. Руки вгору. Я знаю, що ти можеш витворяти в цьому світі з вогнем. Лише шепни мені, лише поворухнись – і мій ніж стирчатиме у грудях малої відьми.

Лише шепни. Так, гайда до роботи, Фариде! Він роззирнувся, шукаючи щось, поспіхом стулив із соломи смолоскипа і почав нашіптувати.

– Ну ж бо! – заманював він, поклацував і шипів так, як показував йому Вогнерукий. Фарид прошепотів усі слова, аж поки крізь солому не пробилося крихітне полум'я.

– Ой! Бачиш, як мала відьма дивиться на мене, Зарізяко? – крикнув унизу Баста з удаваним переляком. – Шкода, що їй потрібні літери, щоб чаклувати. Проте книжками тут і не пахне. Правда ж, було люб'язно з її боку написати, де вас знайти? – Баста спробував пропищати, як дівчинка: – «Люди Змієголова схопили їх усіх, моїх батьків та шпільманів. Напиши щось, Феноліо!» Ну чи щось на зразок того… Знаєш, я засмутився, що твій батько ще живий. Не дивись так недовірливо, мала відьмо, я досі не вмію читати, але й не планую навчитися цього, утім довкола достатньо дурнів, які вміють читати, навіть у цьому світі. Просто перед Омбрійською брамою нам до рук потрапив писака. Довго він розшифровував твої карлючки, але цього було в усякому разі достатньо, щоб бути тут раніше за вас. Ми навіть встигли вбити посланця від старого, який мав вас попередити.

– А ти навіть балакучіший, аніж раніше, Басто! – Голос Вогнерукого звучав знуджено. Як гарно він уміє приховувати свій страх!

Помалу Баста витягнув ножа з-під паска. Вогнерукий не любив ножів. Свого ножа зазвичай він засовував до наплічника, а той стояв надворі, обпертий до стіни. Часто-густо Фарид просив його носити ножа на паску, та Вогнерукий нічого й чути про це не хотів.

– Он як, балакучіший, кажеш. – Баста розгледів своє віддзеркалення на оголеному лезі. – Про тебе цього не скажеш. Та знаєш що? Оскільки ми давно знайомі, я особисто передам твоїй дружині повідомлення про твою смерть! Як тобі таке, Вогнежере? Як думаєш, Роксана тішитиметься, побачивши мене знову? – Він пестливо провів двома пальцями вздовж леза. – А щодо тебе, мала відьмо, було надто люб'язно довірити листа старому канатохідцю, який зі своєю здерев'янілою ногою був мало не вдвічі повільніший за мого ножа.

– Ти вбив Хмарохідця? – Голос Вогнерукого вже не звучав знуджено.

«Стій, не руш, прошу! – шепотів Фарид. – Прошу, зупинись». Він квапливо підживлював полум'я соломинами.

– Ти не знав? – Бастин голос пом'якшав від задоволення. – Твій давній друг відходив своє. Спитай Зарізяку, він був там.

– Ти брешеш! – Голос Меґі тремтів.

Фарид обережно перехилився. Він побачив, як Вогнерукий різко потягнув її за собою, очима шукаючи запасний вихід, та його не було. Позаду нього й Меґі лежали складені стосами заповнені борошном мішки, праворуч заступав дорогу Зарізяка, ліворуч – робітник з дурнуватим вишкіром, а перед вікном стояв сам мельник. Утім, біля їхніх ніг лежала солома, чимало соломи, і вона горіла б не гірше за папір.

Баста зареготав, вистрибнув на жорно і поглянув згори на Вогнерукого. Тепер він стояв просто біля лотока.

«Поквапся, ну ж бо, – прошепотів Фарид, підпалив солом'яний віхоть і потримав над жолобом. – Хоч би розтруб не зайнявся. Хоч би солома прослизнула крізь розтруб».

Поки всовував вогняний віхоть крізь розтруб, обпік пальці Вогнерукий і Меґі в пастці, хіба йому до обпечених пальців?

– Бідолаха Хмароходець надто повільний, – промуркотів Баста, перекидаючи ножа з долоні в долоню. – Ти, Вогнежере, спритніший, та все одно не втечеш. Цього разу я покремсаю не лише твоє обличчя, я розпущу твою шкіру на смужки з голови до ніг.

Саме час. Фарид випустив вогняну солому. Розтруб проковтнув її, мов мішок зерно, і виплюнув Басті на чоботи.

– Вогонь! Звідки вогонь? – долинув мельників голос.

Фаридові пальці пекли, шкіра взялася пухирями, а полум'я витанцьовувало на Бастиних ногах, лизало йому руки. Він злякано відсахнувся, впав горілиць із жорна і розбив голову в кров. О, так, Баста боявся вогню, він боявся його більше, ніж лиха, від якого його мали захищати амулети.

А Фарид стрибнув на сходи, відштовхнув убік робітника, який витріщився на Фарида, наче на привида, підскочив до Меґі й потягнув її за собою, до вікна.

– Стрибай! – скрикнув до неї. – Вискакуй! Хутко!

Меґі тремтіла, вона заплющила очі, перш ніж стрибнути. Але стрибнула.

Фарид обернувся до Вогнерукого. Він говорив із полум'ям, поки мельник і робітник безпорадно відбивалися порожніми мішками від вогняних пломенів, а вогонь танцював. Танцював для Вогнерукого.

Фарид присів у відчиненому вікні.

– Ходи! – гукнув він до Вогнерукого. – Ну, ходи вже!

Де Баста?

Вогнерукий відштовхнув убік мельника й крізь дим і полум'я побіг до Фарида. Хлопчина саме повис у віконній проймі, як побачив Басту. Той приголомшено підтягнувся на жорні й схопився за потилицю рукою, геть червоною від крові.

– Лови його! – закричав Баста до Зарізяки. – Лови Вогнежера!

– Мерщій! – вигукнув Фарид. Та Вогнерукий зашпортався за порожній мішок. Ґвін зіскочив з плеча Вогнерукого і пострибав до Фарида. Коли вогнедув випростався, між ним і вікном стояв Зарізяка з мечем у руці.

– Гайда! – вигукнула Меґі, дивлячись на Фарида вгору великими від страху очима.

Та Фарид підтягнувся назад до палаючого млина.

– Тікай геть! – крикнув хлопцеві Вогнерукий, б'ючи палаючим мішком Зарізяку.

Зарізячині штани зайнялися. Хитаючись, він розтинав повітря мечем, то в бік полум'я, то в бік Вогнерукого.

Фарид саме скочив на солому, як Зарізяка поранив Вогнерукого в ногу. Вогнедув похитнувся й приклав руку до стегна. Зарізяка знову здійняв меча.

– Ні! – Фаридові власний голос дзвенів у вухах, коли хлопчина накинувся на Зарізяку.

Фарид вкусив Зарізяку за плече, наступив йому на ногу, поки той не випустив із рук меча, і штовхнув у вогонь. Кахикаючи, виринув із чаду Баста, утім Вогнерукий відтягнув його назад і зашипів до язиків полум'я. Ті накинулись на Басту, мов люті гадюки. Фарид чув, як він закричав, але не обертався. Хлопець почвалав до вікна, підтримуючи Вогнерукого, який, лаючись, затискав пальцями кровотечу в нозі. Вогнерукий живий.

Найліпша з усіх ночей

– Їж, – сказала Мерло.

– Ні за що, – відповів Десперо і відсахнувся від книжки.

– Чому ні?

– Це зруйнує всю оповідку, – мовив Десперо.

Кейт Ді Камілло. Пригоди Десперо

Жоден із них не пам'ятав, як чкурнув із млина. Фарид пригадував лише обличчя Меґі, кров на воді, коли Вогнерукий стрибнув у річку, дим, що ще клубочився до неба, коли вони вже понад годину йшли вбрід по холодній воді. Ніхто не наздоганяв їх. Лише Ґвін з'явився на березі. Дурний Ґвін.

Стояла глупа ніч. Вогнерукий вийшов з води й упав у траву. Фарид стривожено дослухався до темряви, проте не чув нічого, окрім шуму, гучного й безупинного, як подих велетенського звіра.

– Що це? – прошепотів хлопець.

– Море. Ти забув, як воно шумить?

Море. Ґвін вискочив Фаридові на спину, коли той роздивлявся ногу Вогнерукого.

– Забирайся геть! – гаркнув Фарид на куницю. – Йди полюй! На сьогодні ти накоїв доста.

Хлопець випустив Пронозу з наплічника і почав шукати щось, чим міг би перев'язати рану.

– Бідолашний Хмароходець! – пробурмотів Вогнерукий. – Одного разу він утік від смерті, а тепер стара з косою таки забрала його. Схоже, білі жінки не люблять, коли хтось вислизає з їхніх пазурів.

– Мені шкода. – Меґі промовляла так тихо, що Фарид насилу розумів її. – Мені так шкода. Це все моя вина, Хмароходець помер так по-дурному. Як же тепер Феноліо знайде нас, хоч би й написав щось?

– Феноліо… – Вогнерукий промовив ім'я, як назву хвороби.

– Ти їх також відчув? – Меґі поглянула на Фарида. – Мені здавалося, я шкірою відчувала його слова. Здавалося, вони от-от уб'ють Вогнерукого, а ми нічого не вдіємо!

– Але ж удіяли, – мовив Фарид.

Утім, Вогнерукий відкинувся назад і поглянув угору на зірки.

– Ну що ж, побачимо. Може, старий передбачив для мене вже щось інше. Може, смерть чигає на іншому розі?

– Нехай собі чигає! – сказав Фарид і витягнув торбу з наплічника Вогнерукого. – Трохи феїного пилку ніколи не завадить.

Він посипав рану блискучим порошком, стягнув із себе сорочку, відрізав ножем смужку й заходився обережно обмотувати ногу Вогнерукого, і собі кривлячись від болю: опіки на пальцях давалися взнаки.

Вогнерукий ухопив хлопця за руку.

– Лишенько, на твоїх пальцях стільки пухирів, неначе на них танцювали вогненні ельфи, – зауважив він. – Здається, нам обом потрібен цирульник. На жаль, тут нема Роксани. – Зітхаючи, вогнедув улігся на спину й поглянув на темне небо. – Знаєш що, Фариде? Якби батько Меґі не витягнув мене з моєї оповідки, то я б, напевно, ніколи не отримав би такого неймовірного сторожового пса, як ти. – Він підморгнув Меґі. – Ти бачила, як він вчепився зубами? Б'юся об заклад, Зарізяка подумав, що то Принців ведмідь гризе йому плече.

– Припини вже! – Фарид не знав, куди подіти очі, і зніяковіло смикав бадилину між голих пальців ніг.

– Так, але Фарид куди розумніший за ведмедя! – сказала Меґі.

– Авжеж. Він ще й розумніший за мене! – додав Вогнерукий. – А те, що він витворяє з вогнем, починає мене непокоїти.

Фарид не витримав і вишкірився. Від гордості кров ударила йому в скроні, та, на щастя, у темряві цього ніхто не побачив.

Вогнерукий помацав стегно й обережно став на ноги. Ступивши перший крок, він скривився від болю, але потім прошкутильгав кілька разів узбережжям угору-вниз.

– Ну, ось, – казав він. – Дещо повільніше, ніж зазвичай, та все буде гаразд. Мусить бути. Мені здається, я твій боржник, – сказав він Фаридові. – Як тобі віддячити? Покажу тобі нову гру з вогнем, яку ніхто, крім мене, не знає? Що скажеш?

Фарид затамував подих.

– А що за гра? – запитав він.

– Її можна показати лише на морі, – відповів Вогнерукий. – Але нам так чи інакше треба туди, бо нам обом потрібен цирульник. А найліпший живе на морі. В тіні Сутінкового замку.

Вони вирішили вартувати по черзі Фарид перший заступив на варту, і поки Меґі й Вогнерукий спали у нього за спиною під розлогим скельним дубом, він сидів у траві й дивився вгору на зоряне небо. Фарид намагався пригадати ніч, коли він почувався так, як цієї, – цілком задоволений собою. Утім, жодна не спала на думку. Ця була найліпша, попри всі жахи, яких він зазнав, попри болючі обсмалені пальці, хоча Вогнерукий змастив їх феїним пилком і Роксаниною охолоджувальною пастою. Він почувався таким жвавим, неначе вогонь. Він урятував Вогнерукого. Він сильніший за слова. Все гаразд.

Позаду гризлися куниці, певно, через здобич.

«Коли місяць стоятиме над пагорбом, збуди мене!» – сказав Вогнерукий.

Проте, коли Фарид підійшов до вогнедува, той міцно спав, і Фарид повернувся на своє місце під зірками.

Невдовзі позаду почулися кроки.

– Я постійно прокидаюся, – сказала Меґі. – Я просто не можу позбутися думок.

– Про те, як тепер тебе знайде Феноліо?

Дівчина кивнула. Як сильно вона вірила у слова. Фарид вірив у інші речі: у свій ніж, у хитрість і мужність. І в дружбу.

Меґі схилила голову йому на плече. Обоє мовчали. Аж раптом здійнявся вітер, холодний і поривчастий, солоний, як морська вода. Меґі, тремтячи від холоду, обхопила руками коліна.

– Цей світ, – сказала вона, – він подобається тобі?

Фарид ніколи не ставив собі таких запитань. Йому подобалося знову бути з Вогнеруким. А де, байдуже.

– Він жорстокий, – вела далі Меґі. – Мо часто казав, що я надто легко забуваю, який він жорстокий.

Фарид погладив обпеченими пальцями її світле волосся. Воно вилискувало навіть у темряві.

– Вони всі жорстокі,– сказав він. – Той, з якого я прийшов, той, з якого ти походиш, і оцей. У твоєму світі, можливо, не відразу видно жорстокість, вона прихованіша.

Він обійняв її, відчув її страх, хвилювання, лють… Здавалося, він чув шепіт її серця, виразно, як голос вогню.

– Знаєш, що дивно? – запитала вона. – Навіть якби я могла повернутись, я б не повернулася. Це безглуздо, чи не так? Немовби я завжди хотіла сюди. Чому? Тут жахливо!

– Жахливо й чудово, – сказав Фарид і поцілував Меґі.

Йому подобалося цілувати її. Набагато більше, ніж усе, що коли-небудь подобалося.

– Ти все одно не можеш повернутися, – прошепотів він. – Щойно ми звільнимо твого батька, я поясню йому це.

– Що поясниш?

– Ну, що, на жаль, він має залишити тебе тут. Бо ти тепер належиш мені, а я залишаюся з Вогнеруким.

Дівчина засміялась і зніяковіло поклала голову Фаридові на плече.

– Про це Мо не захоче навіть чути.

– Ну то й що? Скажи йому, що дівчата у твоєму віці тут виходять заміж.

Вона ще раз засміялась, а тоді враз посерйознішала.

– Можливо, й Мо залишиться, – сказала вона тихо. – Можливо, ми всі залишимось… Реза й Феноліо. Елінор і Даріуса ми потім також заберемо. І заживемо щасливо до кінця наших днів. Вони не мають права повісити Мо, Фариде! Ми його врятуємо? І мою матір, і решту. В оповідках так завжди: кояться жахливі речі, але все закінчується добре. А це і є оповідка.

– Безперечно! – мовив Фарид, хоча він, хоч убий, не міг уявити щасливого кінця.

Врешті Меґі заснула поруч із ним. А хлопець сидів і охороняв її і Вогнерукого. Цілу ніч. Найліпшу з усіх ночей.