Текст книги "Чорнильна кров"

Автор книги: Корнелія Функе

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 32 страниц)

План Феноліо

Дайте мені шматок паперу й олівець, і я переверну світ.

Фрідріх Ніцше

Після свята в замку минуло два дні, два дні, за які Феноліо показав Меґі кожен куточок Омбри.

– А от сьогодні, – сказав він, коли вони зібралися йти після сніданку, – сьогодні я покажу тобі річку. Це крутий узвіз, трохи неприємний для моїх старих кісток, та в іншому місці ніде більше так спокійно не поговориш. Якщо нам пощастить, ти зможеш там побачити русалок.

Меґі залюбки побачила б русалку. У непрохідній хащі, в каламутному ставку вона знайшла одну-єдину русалку, і то, щойно віддзеркалення Меґі з'явилося на воді, вона втекла. Але про що Феноліо хотів спокійно поговорити? Здогадатись було не важко.

Що цього разу вона має вичитати з книжки? Кого і звідки? З іншої оповідки Феноліо? Стежка, якою він повів її донизу, звивалася вздовж крутоберегих ланів, на яких на вранішньому сонці, згорбившись, працювали селяни. Як це, напевно, тяжко – зібрати з кам'янистого ґрунту досить врожаю, щоб вижити взимку. А до того ж усі ці таємні їдці, що прикладалися до мізерних запасів: миші, борошняні хробаки, личинки і мокриці. Життя у світі Феноліо було набагато складніше, проте Меґі здавалося, що його оповідка з кожним наступним днем сповивала її серце чарами, липкими, як павутиння, і водночас принадними…

Все довкола здавалося таким справжнім. Туга за домівкою майже зникла.

– Ходи-но! – Голос Феноліо вивів її із задуми. Річка вигравала на сонці між берегів, облямованих зів'ялим цвітом, що плив по воді. Феноліо схопив її за руку і потягнув за собою між здорових каменюк. Сповнена надії, Меґі схилилась над потоком, що повільно ніс свої води, втім не було видно жодної русалки.

– Власне, вони лякливі. Забагато людей!

Феноліо незадоволено вказав на жінок, які неподалік прали білизну. Він подав знак Меґі йти далі, поки не вщухли голоси і було чути лише плескіт води. Позаду них у блакитному небі височіли омбрійські дахи і вежі. Будинки тіснилися поміж мурами, як птахи у завузькому гнізді, над ними майоріли чорні прапори замку, немов відтворюючи на небі горе Тлустого князя.

Меґі вилізла на плаский камінь, глибоко занурений у воду. Річка була неширока, але здавалася глибокою, з водою, темнішою за тіні на протилежному березі.

– Ну що, бачиш? – Феноліо мало не з'їхав із вогкого каменя.

Меґі похитала головою.

– Що з тобою? – Феноліо знав її добре після усіх цих днів та ночей, проведених разом у Каприкорновому будинку. – Невже знову тужиш за домівкою?

– Ні, ні. – Меґі присіла на коліна і провела пальцями по холодній воді. – Я просто знову бачила цей сон.

Напередодні Феноліо показував їй пекарський провулок, будинки, в яких мешкали багаті торговці прянощами і тканинами, кожну квітку, кожен коштовно обрамлений фриз, якими вмілі омбрійські різьбярі вицяцькували міські будинки. Здавалося, Феноліо вважав це все своїм самобутнім витвором, судячи з гордості, з якою він водив Меґі до кожного закапелка.

«Та ні, не до кожного, – визнав він, коли Меґі хотіла затягти його до провулка, який вони ще не бачили. – Звісно, Омбра має й жахливий бік, але навіщо цим завантажувати твою милу голівку?»

Було вже темно, коли вони повернулися до Мінервиної мансарди. Феноліо сварився з Розенкварцом, бо скляний чоловічок обляпував фей чорнилом. Хоча голоси обох гучнішали, Меґі все одно задрімала під вікном на солом'яному матраці, якого для неї Мінерва доручила занести нагору. Аж раптом з'явилося щось тьмяне, червоне з вологим відблиском, і її серце все швидше й швидше забилося, все швидше, поки вона не прокинулася…

– Он, поглянь! – Феноліо доторкнувся до її руки.

Під вологим покровом річки вигравала барвиста луска. Спершу Меґі вважала її листям, але потім побачила очі, очі, що дивилися на неї, подібні до людських, але й геть інші, бо не мали білків. Русалчині руки, майже прозорі, вражали ніжністю і тендітністю. Ще один погляд – хвіст у лусочках вдарив по воді, і нічого вже не було видно, крім зграї сріблястих, як слиз равлика, риб і табунця вогняних ельфів, яких вона бачила з Фаридом у хащі. Фарид… він розпустив їй до ніг вогняну квітку, лише для неї. Вогнерукий багато чого навчив його…

– Мені здається, що бачу один і той самий сон, я не можу пригадати. Пам'ятаю лише страх. Ніби трапилося щось жахливе! – Вона повернулася до Феноліо. – Як ти гадаєш, таке буває?

– Дурниці! – Феноліо прогнав думку, як уїдливу комаху. – У твоєму злому сні винен лише Розенкварц. Певно, феї сідали тобі на чоло вночі, бо він їх розізлив! Вони малі мстиві бідолахи, і на кому вони помстяться, їм, на жаль, байдуже.

– Ага. – Меґі знову занурила пальці у воду. Вона була така холодна, що дівчинка здригнулася. Вона чула, як, перучи, сміялися жінки, а якийсь вогненний ельф прилаштувався на її руці. З людського обличчя на неї витріщилися комашині очі. Меґі поквапливо зігнала крихітну істоту.

– Дуже мудро, – мовив Феноліо. – Від вогненних ельфів мусиш убезпечитися. Вони спалять тобі шкіру.

– Я знаю, Реза розповідала. – Меґі поглянула ельфові услід. На руці залишилася червона пекуча пляма.

– Вони – мій винахід, – гордо пояснив Феноліо. – Вони виробляють мед, який дозволяє розмовляти з вогнем. Дуже популярний серед вогнедувів. Та ельфи хапають кожного, хто заблизько підходить до їхніх гнізд. Навряд чи хто знає, як украсти мед і не вжалитись. Вогнерукий чи не єдиний.

Меґі лише кивнула. Вона заледве слухала.

– Про що ти хотів зі мною поговорити? Ти хочеш, щоб я щось прочитала, так?

Кілька зів'ялих червоних квіток пропливло по воді, червоних, як засохла кров, і серце Меґі знову забилося так сильно, що вона притисла руку до грудей. Що ж це коїться?

Феноліо розшнурував торбину і витрусив у долоню плаский зеленкуватий камінець.

– Розкішний, правда? – запитав він. – Я придбав його сьогодні вранці, ти ще спала. Це берил, камінь для читання. Його використовують як окуляри.

– Я знаю, і що? – Меґі провела пучками по гладенькому каменю. – У Мо було їх чимало. Вони лежали на підвіконні його майстерні.

– Що-що? Ну не будь така нетерпляча! Віоланта підсліпувата, як кріт, а її чарівний синочок заховав її камінь для читання. Отже, я придбав нового (хоча це мене мало не розорило). Сподіваюсь, вона мені буде настільки вдячна, що розповість нам дещо про її покійного чоловіка! Звісно, я вигадав Козимо, та вже минуло чимало часу відтоді, коли я написав про нього. Чесно кажучи, я не дуже пригадую. Окрім того, хтозна, як він змінився відтоді, як ця оповідка надумала розвиватися самостійно!

У Меґі пробудилося лихе передчуття. «Ні, він не може мати такий намір. Навіть Феноліо не може додуматись до такого! Правда?»

– Послухай, Меґі! – Він стишив голос, немов жінки, які вище за течією прали білизну, могли його почути. – Ми обоє повернемо Козимо!

Меґі випросталася так різко, що мало не послизнулась і не впала у воду.

– Ти збожеволів. Украй збожеволів! Козимо помер!

– Це хтось може довести? – Усмішка Феноліо їй не сподобалася. – Я ж тобі казав, – його тіло спалили до невпізнання. Навіть його батько був не певен, чи то був Козимо! Лише коли промайнуло півроку, він дозволив поховати померлого у саркофазі, призначеному для сина.

– Але то був Козимо, чи ні?

– Хто запевне скаже? Була жахлива різанина. Подейкують, ніби палії зберігали алхімічний порошок у фортеці. Рудий Лис підпалив його, щоб урятуватися втечею. Полум'я охопило Козимо та більшість його людей, мури позавалювалися, і ніхто не міг пізніше сказати, хто були ті небіжчики, яких знайшли серед руїн.

Меґі здригнулась. Та Феноліо, здавалося, все це дуже подобалося. Вона не могла повірити у те, що він виглядав задоволеним.

– То напевно був він, ти знаєш це! – прошепотіла Меґі. – Феноліо! Ми не можемо воскрешати мертвих!

– Я знаю, знаю, напевно ні. – Його голос був сповнений сильного жалю. – Хоча – хіба не мерці повернулися, коли ти викликала Тінь?

– Ні! Вони всі знову перетворилися на попіл! Уже за кілька днів. Елінор страшенно плакала: вона поїхала до Каприкорнового села, хоча Мо намагався відмовити її, і навіть там більше не було нікого. Вони всі зникли. Назавжди.

– Гм… – Феноліо уважно вдивлявся у свої руки. Вони виглядали як руки селянина або ремісника, не так, як виглядають руки, які лише водять пером. – Отже, ні, ну гаразд! – пробурмотів він. – Можливо, так воно й краще. Що ж то буде за оповідка, якщо в будь-який час мертві оживатимуть? Це призведе до безнадійного хаосу і стане зовсім нецікаво! Ні. Ти маєш рацію: мертві мають залишатися мертвими. І тому ми не повертатимемо Козимо, а лише когось, хто схожий на нього!

– Схожий на нього? Ти збожеволів! – прошепотіла Меґі. – Украй збожеволів!

Але такий висновок не вразив Феноліо.

– Ну й що? Усі письменники божевільні! Повір мені, я ретельно підбиратиму слова, настільки ретельно, що наш новоспечений Козимо буде твердо переконаний у тому, що він є колишнім Козимо. Розумієш, Меґі? Навіть якщо він двійник, йому про це не потрібно знати. Йому цього не можна знати! Що скажеш?

Меґі лише похитала головою. Вона прийшла сюди не для того, щоб змінити цей світ. Вона хотіла лише побачити його!

– Меґі! – Феноліо поклав їй руку на плече. – Ти бачила Тлустого князя. Він будь-якої миті може померти, і що тоді? Змієголов не лише шпільманів вішає! Він мордує селян, котрі зловили кролика у хащі. Він примушує дітей працювати на срібних копальнях, аж поки малі не осліпнуть і не стануть каліками, а герольдом він призначив Рудого Лиса, палія і вбивцю!

– Ах, так? А хто його такого вигадав? Ти! – Меґі розлючено відштовхнула руку Феноліо. – Ти завжди мав прилюбність до злодіїв.

– Авжеж! Може бути. – Феноліо знизав плечима, ніби не міг нічого вдіяти. – А що я мав робити? Хто читатиме оповідку про двох милих князів, які правлять веселою купкою щасливих підданих? Що це буде за оповідка?

Меґі схилилася над річкою і виловила одну з червоних квіток.

– Ти вигадуєш їх із задоволенням! – тихо сказала вона. – Усіх цих потвор.

Цього Феноліо не зміг спростувати. Обоє мовчали, а жінки тим часом поклали сушити на каміння білизну. На сонці було все ще по-літньому тепло, попри вже зів'ялий цвіт, який річка невтомно наносила до берега.

Феноліо зрештою перервав мовчання.

– Меґі, прошу тебе! – сказав він. – Ще єдиний раз. Якщо ти мені допоможеш знову довести до ладу цю оповідку, я напишу тобі найкращі слова, щоб знову повернути тебе додому, коли захочеш! А раптом ти передумаєш, бо тобі в моєму світі більше подобається, то я і батька твого приведу… і твою матір… Навіть оцю книгогризку, хоча вважаю, що вона жахлива особа, після того, що ти мені розповіла!

Меґі всміхнулася. «Так, Елінор тут би сподобалось», – подумала вона, а Реза напевно залюбки ще раз би завітала сюди. Але Мо ні, нізащо. Ніколи.

Меґі раптом різко підвелася і розправила сукню. Вона зиркнула на замок угорі й уявила, як би то було, якби там нагорі володарював Змієголов зі своїм саламандровим поглядом. Навіть Тлустий князь їй не дуже сподобався.

– Меґі, повір мені, – сказав Феноліо. – Ти зробиш дещо насправді хороше. Ти повернеш батькові сина, дружині – її чоловіка, дитині – її батька, хоч це не дуже то й мила дитина! І ти допоможеш зруйнувати плани Змієголова. Прошу, Меґі! – Мало не благально він дивився на неї. – Допоможи мені. Це ж моя оповідка! Повір мені, я знаю, що для неї найкраще! Позич мені свій голос, ще один-єдиний раз!

«Позич мені свій голос…» Меґі все ще дивилася вгору, але вона більше не бачила веж і чорних прапорів, лиш Тінь і Каприкорна, що лежав мертвий і розпадався прахом.

– Гаразд, я подумаю, – сказала вона. – Але тепер на мене чекає Фарид.

Феноліо так здивовано поглянув на неї, ніби в неї з доброго дива з'явилися крила.

– Ага, він чекає? – Його несхвальний голос був очевидним. – Та я хотів піти з тобою до замку, щоб принести Бридкій камінь. Я хотів, щоб ти почула, що вона розповість про Козимо…

– Я пообіцяла! – Вони домовилися зустрітися перед міською брамою, щоб Фаридові не проходити повз охоронців.

– Пообіцяла? Ну й що? Ти не перша дівчинка, яка змусить свого прихильника чекати.

– Він мені не прихильник!

– Тим ліпше! Оскільки твого батька тут нема, я мушу зрештою пильнувати тебе! – Феноліо понуро поглянув на неї. – Ти виросла! Дівчатка тут у твоєму віці вже виходять заміж. Еге, не дивися на мене так! Середня Мінервина донька п'ять місяців як одружена, а їй саме виповнилося чотирнадцять. Скільки років цьому хлопцеві? П'ятнадцять? Шістнадцять?

Меґі нічого не відповіла. Вона просто відвернулася від нього.

Віоланта

Вже наступного дня моя бабуся почала розповідати мені оповідки. Напевно, вона це робила задля того, щоб нас обох вивести зі стану великого смутку.

Роальд Дал. Відьми чаклують

Феноліо просто умовив Фарида піти з ними до замку.

– Бачиш, усе якнайліпше! – прошепотів він до Меґі. – Він може собі розважати цього вередливого бешкетника, княжого сина, а ми матимемо змогу спокійно порозмовляти з Віолантою.

На зовнішньому дворі замку цього ранку все ніби вимерло. Лиш кілька засохлих галузок і розчавлених тістечок нагадували про свято. Наймити, ковалі, конюхи – всі вони вже давно стали до праці, проте, здавалося, гнітюча тиша зависла між мурами. Вартові мовчки пропустили їх, упізнавши Феноліо, а під деревами внутрішнього двору назустріч вийшла група людей у сірому вбранні.

– Цирульники! – пробурмотів Феноліо, стурбовано дивлячись їм услід. – Їх більше, ніж достатньо, щоб вилікувати дюжину чоловік. Нічого доброго це не означає.

Служник, який з'явився перед очима Феноліо біля тронного залу, виглядав блідим і втомленим від безсонної ночі.

– Тлустий князь, – прошепотів він до Феноліо, – ще під час свята на честь свого онука подався до ліжка і відтоді не підводився. Він не їсть і не п'є, а ще надіслав посильного до каменотеса, який теслює над його саркофагом, щоб прискорити справу.

До Віоланти їх таки впустили. Тлустий князь не забажав бачити ані свою невістку, ані онука. Навіть цирульників відіслав геть. Він терпів лише присутність Туліо, свого пажа з волохатим обличчям.

– Вона знову там, де їй не дозволено бути! – ведучи їх замком, шепотів служник, ніби хворий князь міг чути його у своїх покоях. У кожному коридорі на них згори дивилися статуї Козимо. Відтоді як Меґі знала про наміри Феноліо, кам'яні очі ще більше непокоїли її.

– Але ж фігури мають одне й те саме обличчя! – прошепотів їй Фарид, та перш ніж Меґі змогла пояснити, чому так, служник мовчки подав знак підійматися гвинтовими сходами.

– А що, Бальбулюсу ще й досі так добре платять за те, що він впускає Віоланту до бібліотеки? – тихо запитав Феноліо, коли їхній проводир зупинився перед дверима, оббитими латунними літерами.

– Бідолашна повіддавала йому майже всі свої прикраси, – у відповідь прошепотів служник. – Та кого це дивує, свого часу він мешкав у Сутінковому замку. Всі, хто походить з місцин по той бік хащі, вирізняються жадібністю, це знає кожен. За винятком пані.

– Заходьте! – непривітно відгукнувся хтось на його стук.

Приміщення, до якого вони увійшли, було таке світле, що Меґі довелося мружитися після всіх цих темних коридорів та сходів. Денне світло падало крізь високі вікна на ряд дорогих різьблених бюрок. Чоловік, котрий стояв біля найбільшого бюрка, був ні молодий, ні старий, з чорнявим волоссям і карими очима, які дивилися не дуже люб'язно, коли він до них обернувся.

– Ах, Чорнильний ткачу! – промовив він і неохоче відклав убік заячу лапу, яку тримав у руці.

Меґі знала, для чого ту використовували. Мо часто їй пояснював. Пергамент стає еластичний, коли його розтирати заячою лапою. А ще там були фарби, назви яких Мо постійно мусив наново їй повторювати. «Скажи ще раз! – як часто вона мучила його цим проханням, бо не могла наслухатися їхніх назв: аурипігмент, лазурит, фіолетовий і малахітова зелень. – Чому вони ще й досі такі яскраві, Мо? – запитувала вона. – Їм уже стільки років! З чого їх зроблено?» І Мо їй це пояснював: розповідав, як їх виготовляють, усі ці чудові фарби, які навіть сотні років по тому сяяли, ніби їх вкрали у веселки, бо книжкові сторінки захищали їх від світла і повітря. А що для малахітової зелені необхідно було потовкти цвіт диких півників і розбавити його жовтим окисом свинцю, а що червоний походить від пурпурових равликів та вошей… Скільки разів вони удвох роздивлялися картинки в одному з дорогоцінних рукописів, які Мо мусив звільнити від вікового бруду.

«Поглянь-но на ці витончені завитки! – промовляв він. – Можеш собі уявити, наскільки тонкими мають бути пензлики і пера, якими малюють подібні речі, Меґі?» Як часто він скаржився, що тепер ніхто не розуміється на виготовленні такого інструменту. І ось вона побачила їх на власні очі: тонкі, як волосина, пера і крихітні пензлі, цілий оберемок у глазурованому глечику, пензлі, які могли б наносити квіти й обличчя розміром з головку шпильки на пергамент і папір, змочені невеликою кількістю Гуміарабіку, щоб фарба ліпше трималася. У неї свербіли руки, щоб витягнути одного пензля з оберемку і взяти з собою, для Мо…

«Лише задля цього він мусив би прийти з нами! – подумала вона. – Щоб постояти в цьому приміщенні».

Майстерня книжкового мініатюриста, художника-ілюстратора… Світ Феноліо здавався ще вдвічі, втричі чудовішим.

«Елінор віддала б свого мізинця за те, аби опинитися тут», – подумала Меґі й хотіла підійти до одного з бюрок, розглянути все зблизька: пензлі, фарби, пергамент, та Феноліо стримав її.

– Бальбулюсе! – Він ледь помітно вклонився. – Як майстер сьогодні почувається? – В його голосі відчувалося глузування.

– Чорнильний ткач шукає пані Віоланту, – монотонно пояснив служник.

Бальбулюс вказав на двері за спиною.

– Ну, ви знаєте, де бібліотека. Можливо, її ліпше було б перейменувати на «скарбницю забутих коштовностей». – Він трохи гаркавив. Язик бився об зуби, немов йому бракувало місця в роті. – Віоланта саме роздивляється мою нову роботу, тобто те, що вона може там угледіти. Це копія оповідок, які ви написали для її сина. Мушу зізнатися, що пергамент я б ліпше використав для інших текстів, проте Віоланта наполягла.

– Власне, мені шкода, що ви мусите марнувати ваше мистецтво на такі дурниці, – відказав Феноліо, навіть не удостоївши поглядом роботу, яка лежала перед Бальбулюсом.

Здавалося, Фарида також не цікавила картина. Він поглянув у вікно, з якого небо світилося блакитніше за будь-які фарби на вишуканих пензлях. Меґі ж хотілося побачити, наскільки Бальбулюс розумівся на мистецтві, чи були підстави для того, щоб його міна була така зарозуміла. Вона непомітно ступила вперед і побачила картину, облямовану сухозліткою, на якій виднівся замок між зелених схилів, ліс, розкішно вдягнений вершник серед дерев, феї, які дзижчали довкола, і білий олень, який пустився навтіки. Ніколи раніше вона не бачила такої картини, як ця. Малюнок вигравав, як вітраж, як вікно в пергаменті Дівчина з величезним задоволенням схилилася б над картиною: розглядала б обличчя, начиння для вуздечки, квіти і хмари, проте Бальбулюс блимнув таким крижаним поглядом, що вона, зашарівшись, відсахнулася.

– Вірш, якого ви вчора принесли, – сказав Бальбулюс знудженим голосом, схиляючись над роботою, – хороший. Ви маєте частіше щось подібне писати, але ж я знаю, що ви надаєте перевагу оповідкам для дітей та пісням для строкатого люду. Навіщо? Щоб ваші слова наспівував вітер? Виголошені слова живуть не довше, аніж комаха! Лише записане слово живе вічно.

– Вічно? – Феноліо вимовив це так, ніби не було нічого смішнішого у світі. – Нема нічого вічного, Бальбулюсе. А для слів нема нічого ліпшого, аніж бути оспіваними шпільманом! Так, певна річ, вони змінюються, щоразу співаються інакше, та хіба це не чудово? Оповідка, яка має інше вбрання, коли її чуєш знову, що може бути кращим? Оповідка, яка росте і вкривається бруньками, мов істота! А порівняйте їх із тими, які друкують у книжках! Гаразд, можливо вони довше живуть, проте дихають лише тоді, коли людина розгортає книгу. Вони – мов звук, затиснутий між палітурками, і лише голос пробуджує їх знову до життя! Потім вони сиплють іскрами на всі боки, Бальбулюсе! Вони стають вільними, немов птахи, які випурхують у світ. Так. Можливо, ви маєте рацію, і папір робить їх безсмертними. Але що мені до того? Хіба я живу довше, акуратно втиснутий між сторінками разом зі своїми словами? Дурниці! Ми не безсмертні, і навіть найкращі слова нічого не вдіють. Правда ж?

Бальбулюс слухав його, не змінюючи виразу обличчя.

– Який незвичний погляд на речі, Чорнильний ткачу! – сказав він. – Щодо мене, то я набагато кращої думки про безсмертність моєї роботи, аніж про шпільманів. Але чому ви зараз не йдете до Віоланти? Певно, вона скоро має йти, щоб вислуховувати селянські скарги або ж купецькі лементування щодо розбійників з битого шляху. Наразі майже неможливо знайти годящий пергамент. Його крадуть, а потім пропонують на базаpax за шаленими цінами! Чи ви собі уявляєте, скількох кіз необхідно забити, щоб викласти вашу оповідку?

– Для кожного розгорту близько однієї, – сказала Меґі і вловила на собі ще один крижаний Бальбулюсів погляд.

– Розумна дівчинка, – сказав він таким тоном, що його слова радше скидались на образу, аніж на схвалення. – А чому? Бо ці дурні козарі женуть отари по реп'яхах та колючих чагарниках, не думаючи про те, що козяча шкіра потрібна для письма!

– Хм, я ж вам невпинно пояснюю, – сказав Феноліо, підводячи Меґі до дверей бібліотеки. – Папір, Бальбулюсе. Папір – це сировина майбутнього.

– Папір! – Бальбулюс зневажливо чмихнув. – Чорнильний ткачу, ви ще божевільніший, ніж я думав.

Меґі відвідала з Мо стільки бібліотек, що збилася з ліку. Чимало бібліотек були більші, але навряд чи якась була краща за бібліотеку Тлустого князя. По ній було видно, що вона колись була улюбленим місцем господаря. Тут стояв лише один бюст Козимо, з білого каменю, до якого покладено трояндовий цвіт. Килими, які прикрашали стіни, були кращі за ті, які висіли у тронному залі, свічники важчі, кольори тепліші, і Меґі побачила достатньо речей у Бальбулюсовій майстерні, щоб припустити, які скарби її оточували тут. Скріплені ланцюжками, вони стояли на полицях, не так, як у бібліотеці Елінор, корінець до корінця, а обрізом догори, бо там знаходилася назва. Перед полицями рядами стояли бюрка, напевно, призначені для найновіших скарбів. Скріплені ланцюжками, як і їхні сестри на полицях, книжки лежали на бюрках накриті, щоб сонячні промені не потрапляли на Бальбулюсові зображення, а бібліотечні вікна було завішено важкими полотнищами. Очевидно, Тлустий князь знав, як згубно сонячне світло впливає на книжки. Лише дві книжки було розгорнуто. Перед однією з них стояла Бридка, так низько схилившись, що мало не торкалася сторінок носом.

– У Бальбулюса все краще й краще виходить, Бріано, – сказала вона.

– Він жадібний! Перлину за те, що він впускає вас до бібліотеки вашого свекра! – Її служниця стояла біля іншого вікна, виглядаючи надвір, а Віолантин син смикав її за руку.

– Бріано! – вередував він. – Ходи вже. Яка нудьга. Ходімо зі мною на подвір'я. Ти обіцяла.

– За перлини Бальбулюс купує нові фарби! За що ж іще він може їх купити? Золотом у цьому замку платять ще лише за статуї небіжчика. – Віоланта здригнулася, коли Феноліо зачинив за собою двері. Усвідомлюючи свою вину, вона сховала книжку за спиною. Лиш як побачила, хто перед нею стоїть, напруження з обличчя зійшло. – Феноліо! – сказала вона і прибрала з чола пасмо мишастого кольору. – Це треба так мене лякати? – Родима пляма на її обличчі була схожою на відбиток лапи.

Феноліо, всміхаючись, поліз до торби на паску.

– Я вам дещо приніс.

Віоланта жадібно схопила зелений камінь. Її руки були малі й пухлі, як у дитини. Вона знову поквапно розгорнула книжку, яку сховала за спиною, тримаючи берил перед одним оком.

– Бріано, ходи вже, а то накажу обрізати тобі волосся! – Якопо схопив служницю за волосся і потягнув за нього щосили, що вона аж скрикнула. – Мій дідусь так само робить. Він чикрижить волосся наголо шпільманкам і жінкам, які живуть у хащі. Він каже, що вночі вони перетворюються на сов і кричать попід вікнами, поки хтось не помре в ліжку.

– Не дивись на мене так! – прошепотів Феноліо до Меґі. – Дияволя не я вигадав. Гей, Якопо! – Він штовхнув ліктем Фарида, поки Бріана все ще намагалася звільнити волосся від маленьких пальців. – Дивись, кого я тобі привів.

Якопо відпустив Бріанине волосся і без особливого захвату поглянув на Фарида.

– Він не має меча, – зауважив малий.

– Меча! Ще чого? – Феноліо покрутив носом. – Фарид – вогнедув.

Бріана підвела голову і поглянула на Фарида. Та Якопо, як і доти, дивився не надто зацікавлено.

– Який чудовий камінь! – пробурмотіла його мати. – Мій колишній зовсім не такий добрий. Я все бачу, Бріано, кожну літеру! Я тобі розповідала, що моя мати навчила мене читати, вигадавши для кожної літери невеличку пісеньку? – Вона почала тихенько наспівувати: – Веселий ведмедик відкушує від «В» велике вухо… Ще тоді я не дуже добре бачила, але вона писала мені величезними літерами на підлозі, вона їх викладала пелюстками або маленькими камінцями. А, Б, В, а ведмідь реве.

– Ні, – відповіла Бріана. – Ні, про це ви ніколи не розповідали.

Якопо досі роздивлявся Фарида.

– Він був на моєму святі! – зауважив Якопо. – Він жонглював смолоскипами.

– Та це пусте, дитяча забавка. – Фарид так пихато на нього дивився, ніби не Якопо, а він сам був княжим сином. – Я вмію різні речі, та вважаю, що ти для цього надто малий.

Меґі побачила, як Бріана скрадливо всміхнулася, витягуючи шпильку з золотавого волосся і сколюючи його наново. Вона робила це дуже граційно. Фарид спостерігав за Бріаною, і Меґі зловила себе на тому, що їй хочеться мати таке ж чудове волосся, хоча й не була певна, що так граційно зможе впоратися зі шпилькою. На щастя, Якопо знову привернув Фаридову увагу, відкашлюючись і схрестивши руки. Напевно, він копіював свого діда.

– Покажи мені, інакше тебе відшмагають. – Слова звучали смішно, виголошені таким дзвінким голосом, і водночас страшніше, аніж із вуст дорослого.

– Та невже?.. – Обличчя Фарида не виказало жодних почуттів. Він безперечно підгледів дещо у Вогнерукого. – Як думаєш, що я тоді з тобою зроблю?

Якопо відібрало мову, проте саме тієї миті, коли він хотів попросити маминої підтримки, Фарид простягнув йому руку.

– Ну, гаразд, ходімо.

Якопо вагався, і в якусь мить Меґі захотілося взяти за руку Фарида і піти з ним на подвір'я, замість того, щоб слухати, як Феноліо шукатиме сліди небіжчика. Та Якопо виявився спритніший. Його коротенькі бліді пальчики міцно вчепилися у Фаридову засмаглу руку, та коли він ще раз обернувся у дверях, його обличчя було як у щасливого і звичайнісінького хлопчика.

– Він мені покаже, ти чула? – гордо запитав малий, але його мати навіть не підвела очей.

– О, цей камінь чудовий, – лише шепотіла вона. – Якби він ще був не кольоровий і якби я мала по одному для кожного ока…

– Ну, на жаль, я ще не знайшов скляра. – Феноліо опустився на один зі стільців, які привітно стояли між книжковими бюрками. На обшивках усе ще вирізнявся старий герб – лев, який не плакав, а на деяких шкіра була така потерта, що свідчило про те, скільки часу Тлустий князь проводив тут, поки нещастя не відібрало в нього радість від книжок.

– Скляра? Навіщо? – Віоланта дивилася на Феноліо крізь берил.

– Скло можна шліфувати, що дозволить вашим очам ліпше бачити, набагато краще, ніж камінь. Але жоден омбрійський склодув не розуміє, про що я кажу!

– Так, я знаю, в цій місцевості лише каменярі трохи здібні! Бальбулюс стверджує, що на північ від непрохідної хащі немає пристойного палітурника.

«Я знаю одного вдатного», – мимохіть подумала Меґі й так сильно захотіла, щоб Мо на мить з'явився тут, що відчула біль.

Бридка ж знову дивилася у свою книгу.

– У володінні мого батька є хороші склодуви, – сказала вона, не відриваючи очей. – Він доручив засклити кілька вікон у своєму замку. За це він мав продати у наймити сотню селян. – Здавалося, вона вважала ціну надмірною.

«Вона мені не подобається», – подумала Меґі й заходила від бюрка до бюрка. Палітурки були надзвичайні, і з превеликим бажанням вона непомітно запхала б принаймні одну з них під сукню, щоб спокійно роздивитися її у комірчині Феноліо, проте скобки, які тримали ланцюги, були міцно скріплені з дерев'яними оправами.

– Розглядай її спокійно! – Бридка так несподівано заговорила до неї, що Меґі здригнулася.

– Дякую, – пробурмотіла Меґі і розгорнула книжку.

Їй пригадався день, коли Мо пояснив, чому книжку розгортають. «Розгорни її, Меґі», – сказав він і підсунув книжку, дерев'яну оправу якої з'єднували дві латунні закріпки. Дівчина безпорадно поглянула на нього, Мо підморгнув їй і так сильно вдарив кулаком по краю між закріпками, що вони, клацнувши, відчинилися, як маленькі ротики, – і книжка розгорнулася.

Книжка, яку Меґі розгорнула в бібліотеці Тлустого князя, не виказувала жодного сліду старовини, на відміну від іншої. Жодні плями плісняви не спотворювали пергамент, жоден жук, жоден книжковий шашіль не гриз її. Меґі знала, що такі речі трапляються з рукописами, які Мо реставрував. Роки давалися взнаки пергаментові і паперу, книжка мала надто багато ворогів, і час так само робив її тіло змарнілим, як і у людини.

– Ось із чого видно, Меґі, – завжди казав Мо, – що книжка жива істота!

Якби ж вона тільки могла йому показати ось це! Надзвичайно обережно вона перегортала сторінки – і все ж була не зовсім уважна, бо вітер доносив Фаридів голос, немов подарунок з іншого світу. Меґі дослухалася до зовнішніх звуків, знову затискаючи книжкові закріпки. Феноліо та Віоланта все ще розмовляли про поганих палітурників, обоє не звертали на неї уваги, і Меґі підійшла до одного з завішених вікон і визирнула крізь полотнище. Вона кинула погляд на садок, оточений кам'яним муром, на квітник, схожий на кольорову піну, і на Фарида, який стояв посеред квітів, а полум'я лизало його голі руки, як у Вогнерукого, коли Меґі вперше спостерігала, як він метав вогонь тоді, в садку Елінор. Перш ніж він зрадив її…

Якопо грайливо сміявся, плескав у долоні. Княжич злякано відсахнувся, коли Фаридові смолоскипи закрутилися, немов піротехнічні колеса.

Меґі несамохіть усміхнулась. Так, Вогнерукий дуже багато чого навчив його, хоча Фаридів вогонь здіймався ще не так високо, як у вчителя.

– Книжки? Ні, я ж вам кажу, Козимо ніколи не заходив сюди! – Віолантин голос зазвучав значно різкіше, і Меґі обернулася. – Він не знаходив нічого цікавого в книжках, він любив собак, гарні чоботи, швидкого коня… Часом він навіть любив свого сина. Та я не хочу про нього говорити.