Текст книги "Чорнильна кров"
Автор книги: Корнелія Функе
Жанр:
Классическое фэнтези
сообщить о нарушении
Текущая страница: 30 (всего у книги 32 страниц)
Гості
Якщо звідси не втечу, – подумав він, – то тут і помру!
Роберт Л. Стівенсон. Чорна стріла
Меґі скочила зі сну.
Мо схилився над великим столом, він робив книжку. Ту саму книжку. П'ятсот порожніх аркушів. До завтра Мо мусить закінчити книжку… Блискавка освітила почорнілу від сажі стелю, а грім загрозливо загурчав. Проте не буря розбудила Меґі. Дівчинка почула голоси вартових.
«Меґі, йому не можна так довго працювати: може підскочити температура!» – казав уранці Болотяник, перш ніж його повели назад у темницю. Але що вона вдіє? Щойно вона стала позіхати, Мо відіслав її в ліжко. («Це вже у двадцять третє, Меґі. Гайда в ліжко, бо ще зомлієш, перш ніж ця клята книжка буде готова».) Проте сам ще довго не вкладався. Нарізав, фальцював, скріпляв – і так до світанку.
Коли вартовий відчинив двері, Меґі здалося, ніби прийшла Мортола, щоб убити Мо, перш ніж його звільнить Змієголов. Проте у дверях, важко дихаючи, стояв Змієголов, за ним двоє слуг, блідих від утоми, зі срібними підсвічниками в руках. Важкими кроками князь підійшов до столу, за яким працював Мо, і подивився на майже готову книжку.
– Чого ви хочете? – Мо тримав у руці ніж на папір. Змієголов вирячився, його очі заплили кров'ю, вони почервоніли ще більше від тієї ночі, коли Меґі укладала з ним угоду.
– Скільки ще? – вичавив із себе Змієголов. – Мій син кричить. Кричить усю ніч: відчуває білих жінок так само, як і я. Тепер вони хочуть забрати і його. Коли уночі гримить грім, у них прокидається шалений голод.
Мо відклав ніж убік.
– Я завтра закінчу, як і домовлялись. Я б закінчив швидше, та шкіра на обкладинку мала дірки від колючок і тріщини, та й папір далеко не найкращий.
– Так, я знаю, бібліотекар переказав мені скарги! – Голос Змієголова був такий хрипкий, наче князь геть його викричав. – Якби вирішував Тадео, то залишок свого життя ти провів би тут, у цій світлиці, й переплів би всі мої книжки. Але я дотримаю свого слова! Я відпущу вас тебе, твою дочку, твою жінку і той шпільманський набрід… Я вас усіх відпускаю, тільки віддай мені книжку! Мортола розповіла мені про три слова. Твоя донька схитрувала, та мені байдуже: я простежу, щоб їх ніхто туди не вписав! Я хочу нарешті засміятися їм в обличчя: Холодному чоловікові та його блідим бабам! Ще одна ніч – і я розтрощу свою голову об стіну, вб'ю свою дружину, вб'ю свою дитину, вб'ю вас усіх. Ти зрозумів, Сойко, чи як там тебе звати? Мусиш закінчити, перш ніж знову стемніє!
Мо погладив дерев'яну обкладинку, вчора обтягнуту шкірою.
– Книжка буде готова, коли знову зійде сонце. Заприсягніться життям вашого сина, що ви нас негайно відпустите.
Змієголов озирнувся, наче за ним стояли білі жінки.
– Так, так, я клянуся на чому і на кому захочеш! Коли зійде сонце, приємно чути! – Він ступив крок до Мо і глянув на його груди. – Покажи мені! – прошепотів він. – Покажи мені, куди Мортола тебе поранила. Цією чарівною зброєю, яку мій зброяр розібрав так, що вже ніхто не може її зібрати назад. Я наказав його повісити.
Мо вагався, та зрештою розстебнув сорочку.
– Так близько до серця! – Змієголов притиснув руку до грудей Мо, наче хотів упевнитися, що там ще б'ється серце. – Так! Ти, схоже, знаєш рецепт проти смерті, інакше давно помер би.
Він розвернувся і махнув обом слугам, щоб ті йшли до дверей.
– Отже, зразу, щойно зійде сонце, я пошлю по тебе, по тебе й по книжку, – сказав він упівоберта. – Принесіть мені щось поїсти, в залу! – гаркнув Змієголов уже за дверима, коли вартові зачиняли двері на засув. – Збудіть кухарів, прислужниць і Свистуна. Збудіть усіх! Я хочу їсти. І пісень, хочу слухати похмурих пісень. Свистун мусить співати так голосно, щоб я не чув, як плаче дитина.
Мо підійшов до вікна. Завмер і дивився крізь вікно.
– До сходу сонця? Встигнеш? – спитала Меґі стурбовано.
– Звичайно, – сказав він не обертаючись.
Над морем мерехкотіли блискавки, як віддалене сяйво. Меґі підійшла до Мо, він обійняв її. Він знав, що вона боялася грому.
– Ти бачив страх на його обличчі? – прошепотіла Меґі. – Саме так написав Феноліо.
– Так, навіть Змієголов мусить грати роль, яку задумав для нього Феноліо, – відповів Мо. – Але й ми мусимо, Меґі. Як тобі таке подобається?
Остання ніч
Коли саме Змієголов відпустить полонених, не міг сказати жоден шпигун, але це станеться сьогодні. Розбійники сиділи і голосно розповідали про минулі пригоди. Можливо, так вони намагалися прогнати страх.
Вогнерукий не хотів ані говорити, ані слухати. Він знову прокидався серед ночі від страшних снів. Цього разу вони його неймовірно перелякали. Вони були такі справжні, що Вогнерукий скочив з ліжка. «Це все мертві. Вони притягують страшні сни, – казав Фарид. – Вони нашіптують жахливі речі, а тоді лягають тобі на груди, щоб відчути шалений стукіт твого серця. Від цього в них з'являється відчуття, що вони знову починають жити!»
Таке пояснення сподобалося Вогнерукому. Він боявся смерті, але не мертвих. Втім, якщо сни показують те, що на нього чекає? Реальність – крихка річ, голос Чарівновустого його навчив раз і назавжди.
Сни про мертвих, постійно мерці, всюди тільки кров і смерть? Якось йому наснилася Реза, якось Меґі, тоді знову Болотяник. Чорного Принца він теж бачив – на його грудях кров. А сьогодні, сьогодні – Фаридове обличчя… Звичайно, він спробував переконати хлопця, щоб той залишився з Роксаною в копальні. Але його переконувати безнадійно.
Фарид скрутився, як немовля, підтягнув коліна до грудей, біля нього спали дві куниці Як мирно хлопець спить, зовсім інший хлопець, ніж той з його снів. По його темному обличчю, навіть промайнула усмішка. Можливо, йому снилася Меґі. Він так часто про неї запитував. Вогнерукий дуже добре пригадував свої відчуття, коли вперше закохався. Яким беззахисним стало його серце, тріпотіло й здригалося, щасливе і жахливо нещасне водночас.
Холодний вітер задув у штольню. Вогнерукий побачив, як хлопець здригнувся уві сні. Ґвін підвів голову. Вогнерукий зняв плащ з плечей і вкрив Фарида.
– Чого ти на мене так дивишся? – прошепотів він куниці. – У твоє серце він теж прокрався, як і в моє. Як тільки з нами могло таке статися, Ґвіне?
«А що, коли старий насилає такі сни?» Вогнерукий аж здригнувся від такої думки, коли ліг на тверду землю біля Роксани. Але ще довго не міг стулити очей. Лежав і прислухався, як дихає хлопець.
Перо і меч
Мо працював цілу ніч, а за вікном вирувала гроза, наче світ Феноліо і не здогадувався, що в ньому зароджується безсмертя. Меґі намагалась не спати, але зрештою таки заснула, поклавши голову на стіл. Мо відніс її в ліжко, як відносив незліченну кількість разів. І знову здивувався, як вона виросла. Вже майже доросла. Майже.
Замки тримали добре. Вони затисли порожні сторінки, наче між ними оселилася смерть. Палітуркова шкіра виблискувала червоним, обтягуючи дерев'яну обкладинку, наче рідну. Корінець Мо заокруглив, міцно зброшурував, блок ретельно обрізав. Та для цієї книжки вся ця робота анічогісінько не важить. Ніхто її не читатиме, ніхто не покладе її біля свого ліжка, щоб знову і знову перегортати сторінки. Здавалося, вона звідкись узяла голос, він ледь чутно шепотів слова, які не можливо знайти на її порожніх сторінках. Але вони там були. Феноліо їх написав, далеко, там, де жінки й діти оплакують мертвих чоловіків і батьків. Так, замки – це важливо.
Важкі кроки залунали в коридорі. За вікном поблідла ніч. Щойно зійде сонце…
Меґі швидко встала з ліжка, прибрала волосся й розправила зім'яту сукню.
– Думаєш, вона сподобається Змієголову?
Свистун відчинив двері, з ним чотири солдати. Срібний ніс звисав з його обличчя, наче приріс до шкіри.
– Ну, Сойко? Закінчив?
Мо глянув на книжку.
– Думаю, що так! – сказав він, та коли Свистун простягнув по неї руку, він сховав її за спину. – О, ні. Книжка буде в мене, поки твій господар не виконає свою частину угоди.
– Невже? – Свистун глузливо засміявся. – А ти не думав, що мені відомі способи, як її в тебе забрати? Потримайся за неї ще трохи.
Про зал і про могутні двері, які нарешті відчинили перед ними, – про все це Мо читав, а коли побачив переляканий погляд Меґі, то відразу зрозумів, що вона пригадала. Каприкорнова червона церква не була і близько така розкішна, як тронний зал Змієголова. Стіни помальовано червоним, колони обабіч, лише ці, на відміну від Каприкорнових, обсипані срібною лускою. Навіть статую Каприкорн скопіював у Змієголова, але скульптор, який увічнив Срібного князя, був куди майстерніший. Трон мав форму гнізда срібних гадюк, дві з них з застиглими розчепіреними пащами підпирали руки Змієголова.
Господар Сутінкового замку вбрався розкішно, ніби збирався достойно привітати своє безсмертя: плащ зі сріблясто-білим чаплиним пір'ям, знизу чорні шовкові шати. За ним, як зграя різнобарвних птахів, вишикувався почет. Звичайно, і Мортола тут. Вона стояла позаду, в чорній сукні. Басти не було. Тадео покірно опустив голову й час від часу стривожено усміхався до Мо. Відразу біля трону стояв Рудий Лис, схрестивши руки під лисячим плащем.
«Це все гра, гра Феноліо, – подумав Мо і пішов уздовж срібних колон. – Але чому вона видається такою справжньою? Не зле було б довідатись про її правила».
Змієголов виглядав ще стомленіше: потемніле й поплямоване обличчя, зблідлі губи, лише рубін у носі виблискував червоним. Хто зна, скільки ночей не спав князь.
Змієголов подав Свистунові знак – і Срібноносий простягнув руку до Феноліо. Було важко віддавати книжку, зрештою, інших варіантів порятунку не було.
– Чудово! – Змієголов провів по шкіряній палітурці. – Розбійник він чи ні, а книжки переплітає гарно. Як вважаєш, Рудий Лисе?
– Розбійники багато що вміють, – відповів Рудий Лис. – Чому ж і не кляті книжки переплітати?
– Ви чули? – Змієголов повернувся до кольорового почту. – Здається, мій герольд думає, ніби мене обдурило маленьке дівчисько. Здається, він думає, що я легковірний дурень порівняно з Каприкорном, його попереднім господарем.
Рудий Лис хотів заперечити, та порухом руки Змієголов наказав йому мовчати.
– Хай так! – промовив князь голосно, щоб кожен у залі почув. – Уяви собі, попри мою дурість, я знайшов шлях, як довести, хто з нас помиляється.
Кивком голови він наказав Тадео підійти. Бібліотекар підбіг і витяг з-під широкого плаща перо і чорнило.
– Все дуже просто, Рудий Лисе! Не я, а ти перший напишеш своє ім'я в цій книжці! Тадео мене запевнив, що написані літери можна витерти Бальбулюсовим скребком. Отже, ти пишеш своє ім'я, я знаю, ти вмієш писати. Тоді ми даємо Сойці меча в руку, і він б'є тебе ним у живіт! Хіба так ми не з'ясуємо, чи ця книжка дає безсмертя? Оце справжня гра зі смертю. Чого ти так зблід? – знущався Змієголов, провівши вказівним пальцем по замках на книжці. – Хіба ти не любиш таких ігор? Ходи сюди і вписуй своє ім'я. Але не те, що сам собі вигадав, а те, яке тобі дали при народженні.
Рудий Лис озирнувся, наче шукав допомоги, та ніхто не заступився, навіть Мортола. Вона стисла бліді губи і стояла. Якби її погляд убивав, як її отрута, то, без сумніву, книжка Змієголову не допомогла б. Рудий Лис утупився в загострене перо, наче не знав, що з ним робити. Тоді старанно вмочив його в чорнило і став писати.
– Чудово! – Змієголов махнув одному зі слуг, які з тацями, повними фруктів і солодощів, чекали біля срібних колон. Мед капав з його пальців, коли він упихав у рота випічку. – Ну, чого ти ще чекаєш, Рудий Лисе? Випробуй долю! Починай.
Рудий Лис стояв, уп'явшись очима у Свистуна, який довгими руками обхопив книжку, наче дитину. Срібноносий відповів лихою усмішкою. Рудий Лис різко повернувся і пішов униз по сходах, біля підніжжя яких чекав Мо.
Мо забрав руку від Меґі і відштовхнув доньку, хоча вона й опиралася. Панцерні розступилися, наче звільняли сцену. Залишився один солдат, який за помахом Змієголова заступив дорогу Рудому Лису, витягнув його меч з піхов і простягнув срібне руків'я Мо.
І це гра Феноліо? Вже байдуже. Коли Мо заходив до залу, він би руку віддав за меча, але такого не хотів. Так само як і цієї ролі, яку йому хотіли приписати чи то Феноліо, чи Змієголов.
– Ні, дякую, – сказав Мо і ступив крок назад. – Мечі – не мої інструменти. Я довів це книжкою?
Змієголов витер мед з пальців і оглянув його з ніг до голови.
– Але Сойко! – сказав він здивовано. – Ти ж чув. Вправності тут не треба. Ти його тільки вдар у живіт!
Рудий Лис дивився на Мо потьмянілими від люті очима.
– Забудь, Змію! – сказав Мо голосно. – Якщо ти маєш рахунки з цим кровопивцем, то зводь їх сам. Ми домовлялися про інше.
Змієголов оглядав його з таким зацікавленням, наче Мо – екзотичний звір, що випадково потрапив у його покої. А тоді зареготав.
– Така відповідь мені подобається! – крикнув він. – Вона мене остаточно впевнила, що я зловив кого треба. Ти, Сойко, без сумніву, хитрий лис. Та попри все я дотримаюся домовленості.
Князь кивнув солдатові. Без жодних вагань той повернувся і встромив довгий клинок у герольдове тіло, так швидко, що Рудий Лис навіть не встиг відступити.
Меґі скрикнула. Мо пригорнув доньку, сховавши її обличчя в себе на грудях. Рудий Лис стояв і розгублено витріщався на меч, який стирчав з нього, наче був частиною тіла.
З пихатою посмішкою на устах Змієголов оглянув присутніх, насолоджуючись німим жахом. Рудий Лис схопив меч, який стримів з його тіла, і, скривившись, витягнув клинок. У великій залі стало так тихо, наче всі, як один, перестали дихати. Змієголов заплескав у долоні.
– Погляньте на нього! – крикнув він. – Чи ще хтось вважає, що Лис зміг би пережити цей удар? Ну то як, Рудий Лисе?
Герольд не відповів, він стояв і дивився на закривавлений меч.
– Дівчина не збрехала, і Змієголов – не легковірний дурень, який купується на дитячі казочки! – збуджено вигукував князь. – Тоді з цим закінчили. Тепер я маю безсмертного герольда! Час сказати те саме про самого себе. Свистуне! – крикнув він і повернувся до Срібноносого. – Звільни зал! Виведи всіх. Залишаються тільки десять панцерних, ти, Рудий Лисе, бібліотекар і двоє полонених. Ти йдеш також! – кинув він Мортолі, коли та хотіла заперечити. – Йди до моєї дружини і зроби нарешті, щоб дитина замовкла!
– А що з нами? – крикнув Мо Змієголову. – Моя донька і я виконали нашу частину угоди, отже, виводь ув'язнених із темниці і відпускай нас.
– Звичайно, Сойко! – поблажливо кинув він у відповідь, підвівши руку. – Ти дотримав своєї обіцянки, я дотримаю своєї. Слово честі Змієголова. Я вже послав людей вниз у темницю, але звідти до брами дорога довга, побудь з нами ще трохи!
Гра. Мо озирнувся і побачив, як зачиняються величезні двері.
– Як ти почуваєшся, Рудий Лисе? – Змієголов глянув на герольда з прохолодою. – Як то – бути безсмертним?
Рудий Лис мовчав. Він усе ще тримав меч, яким його прокололи.
– Поверніть мені мій меч, – сказав він хрипко, не зводячи очей з господаря. – Цей ні до чого не годен.
– Та ну. Дурниці. Я накажу викувати нового меча як подяку за послугу, яку ти мені сьогодні зробив! – відповів Змієголов. – Та перше мусимо зробити ще одну дрібничку: витерти твоє ім'я з моєї книжки.
– Витерти? – Погляд Рудого Лиса зупинився на Свистунові, який тримав книжку в руках.
– Витремо, так. Цю книжку задумано, щоб зробити безсмертним мене, а не тебе. Але для цього писар зараз напише три слова.
– Для чого? – Рудий Лис витер рукавом піт з чола.
– Щоб звільнити місце, так би мовити, місце для мене, – відповів Змієголов. – І знаєш що? Як винагороду за те, що ти жертовно довів, як надійно книжка захищає від смерті, тобі дозволено, щойно писар напише слова, вбити Сойку. Якщо його взагалі можна вбити. Як тобі така пропозиція?
Меґі почала схлипувати і трималася міцно за тата, поки двоє панцерних її не відтягли.
– Три слова! – Рудий Лис підійшов до Мо.
«Мортимере, ти дурень», – подумав Мо.
– Три слова, добре, рахуй зі мною, Сойко. – Рудий Лис підняв меч. – На четвертому я б'ю тебе, і ти відчуєш біль, я обіцяю, але, можливо, помреш не відразу.
– Починай, Тадео, – наказав Змієголов. – Ти добре пам'ятаєш ті слова, які я тобі казав? Напиши їх, та не вимовляй. Просто їх порахуй.
Свистун розгорнув книжку і простягнув її старому. Пальці Тадео тремтіли, він умочив перо в чорнильницю.
– Один, – сказав він, і перо задряпало по папері. – Два.
Рудий Лис, посміхаючись, наставив кінчик меча до грудей Мо.
Тадео підняв голову, занурив перо знову в чорнило і з острахом глянув на Змієголова.
– Ти розучився рахувати, старий? – запитав князь.
– Три! – видихнув бібліотекар.
Мо почув, як Меґі вигукнула його ім'я, і подивився на кінчик меча. Слова, тільки слова захищали його від оголеного леза…
Очі Рудого Лиса розширилися, він захитався і впав у ноги Мо. Свистун мовчки глянув на мертвого, а Тадео опустив перо і відсахнувся від книжки, наче та наступної миті вб'є і його, тихо, одним-єдиним словом.
– Заберіть його геть! – наказав Змієголов. – Щоб білі жінки не забрали його з мого замку перші!
Три панцерних винесли Рудого Лиса. Лисячі хвости його плаща волочилися по плитах. Мо стояв і дивився на меч біля своїх ніг.
– Кому хочеться мати безсмертного герольда? – крикнув Змієголов мертвому Рудому Лису навздогін. – Якби ти був розумніший, ти б зрозумів.
– Витерти його ім'я, ваша милість? – промовив Тадео нерішуче.
– Звичайно. Його ім'я і ці три слова. Але витирай добре. Сторінки мусять знову бути білі, як свіжий сніг.
Коли Тадео закінчив, Свистун витягнув книжку з бібліотекаревих рук і віддав Змієголову.
Мо побачив, що князеві незграбні пальці тремтіли, коли занурювали перо в чорнило. Змієголов ще раз звів на нього погляд.
– Ти, без сумніву, не такий дурний і не вплів у цю книжку чари, правда ж, Сойко? – спитав він вичікувально. – Існують способи довести людину до смерті – і не лише чоловіка, але і його дружину та доньку, – які роблять смерть напрочуд довгою і болісною. Смерть не приходитиме багато днів і ночей.
– Чари? Ні,– відповів Мо, дивлячись на меч біля своїх ніг. – На чарах я не розуміюсь. Переплітання книжок – ось що я роблю, більше нічого. І все, що я про це знаю, ввійшло в цю книжку. Не більше і не менше.
– Гаразд. – Змієголов занурив перо і знову завмер. – Білі! – пробурмотів він, розглядаючи білі сторінки. – Подивіться лишень, які вони білі. Білі, мов жінки, які приносять смерть, білі, мов кістки, які лишає Холодний чоловік, коли досита наївся м'яса і напився крові.
А тоді заходився писати. Він вписав своє ім'я в порожню книжку. І закрив її.
– Зроблено! – закричав він переможно. – Зроблено, Тадео! Закривай його, пожирача душ, ворога, якого неможливо вбити. Ось тепер він мене не вб'є. Тепер ми однакові. Два Холодних чоловіки, ми разом володарюватимемо в цьому світі. Навіки!
Бібліотекар скорився, але коли закривав замки, глянув на Мо. «Хто ти?» – запитували його очі.
Мо не знав відповіді.
– А знаєш, ти мені подобаєшся, Сойко, – сказав Змієголов. – З тебе вийшов би добрий герольд, але ролі розподілено інакше.
– Так, розподілено, – сказав Мо.
– Відпустіть його! – кивнув Змієголов панцерним. – Його, дівчину і всіх, кого він захоче взяти з собою.
Солдати неохоче розступилися.
– Ходи, Мо! – прошепотіла Меґі і схопила його руку.
Яка вона бліда й беззахисна. Мо дивився повз панцерних, згадав оточений муром двір, який чекав на них іззовні, срібних гадюк, які дивилися згори, затулки для смоли над брамою. Він подумав про арбалети вартових на шпилях, про списи брамників і про солдата, який штовхнув Резу в багнюку. Не промовивши й слова, він нахилився… і підняв меч, який випав з рук Рудого Лиса.
– Мо! – Меґі випустила його руку і перелякано подивилась на тата. – Що ти робиш?
– Ви тільки погляньте! – сказав Змієголов. – Ти, здається, не віриш моєму слову, Сойко!
– О, я вірю! – сказав Мо, та меч не опустив. – Але тут усі, крім мене, мають зброю. Ну то я собі подумав, а чи не взяти цей нічийний меч. Ти отримуєш книжку, і якщо нам двом пощастить, від сьогодні ми більше не побачимося.
– Але ж чому? – крикнув Змієголов. – Мені дуже весело бавитися з тобою, Сойко. Ти добрий гравець. Саме тому я і дотримаю слова. Відпустіть їх! – гукнув він панцерним. – Скажіть це і брамникам. Змієголов відпускає Сойку, бо більше не боїться його. Змієголов безсмертний!
Всю дорогу по замку їх супроводжували лише два солдати. Решта полонених чекали перед брамою. Мо не міг знайти Резу, аж раптом хтось вибіг із натовпу і побіг до нього й Меґі. Ніхто її не затримав. Можливо, солдати вже чули, що сталося з Рудим Лисом. Мо відчув, як вони уважно спостерігають за ним, за людиною, яка загнала смерть між білі сторінки. Йому байдуже, що вони думають. Хай собі бояться. Реза обняла Мо, а тоді мало не задушила Меґі.
– Ходи, Резо, маємо пройти крізь браму! – прошепотів він. – Доки господар цього замку не передумав! Нам є багато що розповісти одне одному, але ходімо!
Вартові просто стояли – мечі й списи в руках – і дивилися їм услід. Лише один панцерний вийшов з ними, мовчки вказуючи їм дорогу, якою вони мусять іти.
