Текст книги "Чорнильна кров"
Автор книги: Корнелія Функе
Жанр:
Классическое фэнтези
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 32 страниц)
Читайте в Чорнильній трилогії
книжка перша
«Чорнильне серце»
книжка друга
«Чорнильна кров»
книжка третя
«Чорнильна смерть»
Корнелія Функе – одна з найулюбленіших і найпопулярніших письменниць серед дітей та підлітків не лише в Німеччині, а й у багатьох інших країнах світу: Австрії, Швейцарії, Канаді, США, Австралії, Великій Британії… Вона – автор понад чотирьох десятків книжок, багато з яких удостоєно високих національних та міжнародних літературних відзнак.
Народилася Корнелія Функе 1958 року. Здобула педагогічну освіту, працювала вихователькою. У Гамбурзькому інституті дизайну опанувала секрети мистецтва книжкової графіки і, перше ніж писати самій, проілюструвала десятки книжок для дітей.
Корнелія Функе
Чорнильна кров
Брендону Фрейзеру, чий голос є серцем цієї книжки. Спасибі за натхнення і прихильність. Якби не ти, Мо не зайшов би до моєї кімнати, і я ніколи не розповіла б цю історію.
Райнеру Штрекеру, Чарівновустому і Вогнерукому в одній персоні. Кожне слово в цій книжці з нетерпінням чекає щоб ти його прочитав.
І звичайно, як завжди – згадую останньою, але це не робить її гіршою за інших, – Анні прекрасній, якій я впродовж багатьох прогулянок розповідала цю історію, яка мене підтримувала і давала поради і пояснювала, що в історії гарне, а над чим ще слід попрацювати.
(Я дуже сподіваюся, що тепер історію Меґі й Фарида розкрито достатньо добре.)
Знав би я,
Звідки історії,
Пішов би туди.
Майкл Лонґлі
Текст на замовлення
Рядок за рядком
Моя пустеля
Рядок за рядком
Мій рай
Марі Луїзе Кашні. Вірш
Смеркало, а Орфея все ще не було.
Фаридове серце билося швидше, ніж завжди, коли день залишав його наодинці з темрявою. Клятий Сироголовий! Де ж він? На деревах вже затихли птахи, наче задихнулися від наступу ночі, і гори поблизу стали чорні – ніби західне сонце випалило їх. Скоро увесь світ стане такий чорний, як смола, навіть трава під босими Фаридовими ногами, і почнуть перешіптуватися привиди. Фарид знав лише одне місце, де б він почувався у безпеці: за Вогнеруким, так близько, щоб відчувати його тепло. Вогнерукий не боявся ночі, він обожнював її.
– Знову вони тобі вчуваються? – запитав Вогнерукий, коли Фарид притиснувся до нього. – Скільки ще тобі повторювати? У цьому світі немає привидів. Одна з небагатьох переваг цього світу.
Прихилившись до крислатого дуба, він стояв і дивився вгору на самотню вулицю. Угорі, там, де будинки схилялися перед темними горами, ліхтар освітлював потрісканий асфальт. Не більше дюжини їх було, вони щільно тулилися один до одного, наче боялися ночі, так само як і Фарид. Будинок Сироголового був перший по вулиці. В одному з вікон горіло світло. Вже понад годину Вогнерукий вдивлявся в нього. Фарид і собі намагався встояти так само нерухомо, та його кінцівки просто не вміли не рухатися так довго.
– Я зараз туди піду і подивлюся, де він!
– Ні, не підеш!
Обличчя Вогнерукого залишилося незворушне, як завжди, але голос зрадив його. Фарид почув нетерплячку… і невмирущу надію, попри всі зради.
– Ти певен, що він сказав «п'ятниця»?
– Так! І сьогодні п'ятниця, правда?
Вогнерукий лише кивнув та відгорнув з лиця довге, аж до плечей, волосся. Фарид пробував відростити собі таке ж, але воно так уперто кучерявилося й закручувалося, що врешті-решт він обрізав собі його ножем накоротко.
– «П'ятниця, під селом, четверта година», – це були його слова. Його дворняга якраз гарчав на мене, наче все, що йому зараз потрібно, – хрусткий смаглявий хлопець!
Вітер пронизував тонкого Фаридового светра, хлопець від холоду розтирав руки. Гарне тепле багаття, так, це саме те, що треба, але при такому вітрі Вогнерукий не дозволить і сірника запалити. Четверта година… Тихо вилаявшись, Фарид зиркнув на небо. Те, що було вже далеко по четвертій, він знав і без годинника.
– Я тобі кажу, він нас навмисне змушує чекати, пихатий дурень!
Вузькі вуста Вогнерукого розтягнулися в усмішці Фариду все легше вдавалося його розсмішити. Можливо, через це він і пообіцяв узяти його з собою, якщо Сироголовий поверне його назад. Назад у його світ, сплетений з паперу, типографської фарби та слів одного старця.
«Та ну! – подумав Фарид. – Чому саме цей Орфей має зробити те, що не вдалося решті? Так багато спроб… Заїка, Золотоок, Вороноустий… пройдисвіти, які виманили в них гроші…»
В Орфеєвому вікні згасло світло, Вогнерукий різко випрямився. Захряснулися двері. Крізь темряву долинули швидкі, нерівномірні кроки. Тоді у світлі самотнього ліхтаря з'явився Орфей – Сироголовий, як його таємно охрестив Фарид через бліду шкіру і через те, що той на сонці прів, як кавалок сиру. Захеканий, він спускався по вулиці, що круто збігала донизу, поруч із ним – його пес, бридкий, як гієна. Коли він помітив на узбіччі Вогнерукого, зупинився і помахав йому, широко усміхаючись.
Фарид схопив Вогнерукого за руку.
– Подивися на цю дурнувату гримасу. Несправжня, як фальшиве золото! – прошепотів він. – Як ти можеш йому довіряти?!
– А хто каже, що я довіряю? Що з тобою таке? Ти якийсь знервований. Може, все-таки хочеш залишитися тут? Машини, рухомі картинки, музика з коробки, світло, яке проганяє ніч.
Вогнерукий переступив через паркан заввишки з коліна.
– Тобі ж це все подобається. Ти нудьгуватимеш у моєму світі.
Що це він каже? Ніби добре не знає, що Фарид бажає собі лише одного: залишитися з Вогнеруким. Хлопчина хотів було сердито відповісти, але пролунав тріск, різкий, наче чобіт розтоптав гілку, і від цього Фарид мимоволі здригнувся.
Вогнерукий зупинився і прислухався. Між деревами нічого не було видно, лише гілки рухалися на вітрі та нічний метелик, блідий як привид, пурхнув Фаридові в обличчя.
– Вибачайте! Трішки затягнулося! – крикнув Орфей їм назустріч.
Фарид ніяк не міг уторопати, як такий голос виходить з цього рота. Вони чули про цей голос у кількох селах, і Вогнерукий відразу вирушив на пошуки. Лише тиждень тому вони знайшли Орфея, в книгарні, він читав казки дітям. Ніхто і не помітив карлика, який раптово визирнув з-за полички, наповненої зачитаними книжками. Але Вогнерукий його побачив. Він перехопив Орфея, коли той саме хотів сідати у свою машину, та зрештою показав йому книжку – книжку, яку Фарид проклинав частіше, ніж будь-яку іншу річ.
– О так, я знаю цю книжку! – прошепотів Орфей. – І тебе, – додав він мало не святобливо і подивився на Вогнерукого, наче хотів видивитися йому рубці зі щік. – Тебе я теж знаю. Ти найкраще, що в ній є. Вогнерукий! Вогнеходець! Хто ж тебе сюди зачитав, у цю найпохмурішу з усіх історій? Не кажи нічого! Ти хочеш назад, але не можеш віднайти двері поміж літерами! Не біда! Я можу змайструвати нові, це буде текст на замовлення! За прийнятною ціною – якщо ти справді той, хто я думаю!
Прийнятна ціна! Аякже. Мусили пообіцяти йому майже всі свої кошти, щоб потім ще годинами на нього чекати в цій Богом покинутій місцині, цього вітряного вечора, який пахнув привидами.
– Куниця з тобою? – Орфей спрямував кишеньковий ліхтарик на заплічник Вогнерукого. – Ти знаєш, мій пес її не любить.
– Ґвін саме пішов пошукати щось поїсти. – Погляд Вогнерукого впав на книжку, яку Орфей затиснув під пахвою. – То що? Ти… вже закінчив?
– Аякже! – Пес, вишкірившись, дивився на Фарида. – Слова спершу трохи впиралися. Можливо, через те, що я хвилювався. Як я вже казав, ця книжка, – Орфей провів пальцями по палітурці, – була моєю улюбленою, в дитинстві. Я вперше її прочитав, коли мені було одинадцять. Її викрали з убогої бібліотеки, в якій я її весь час брав читати. Вкрасти самому забракло духу, та я завжди пам'ятав про цю книжку. Вона навчила мене назавжди: з цього світу так легко можна втекти за допомогою слів! Поміж сторінок можна знайти чудових друзів! Друзів, таких як ти, як вогнедуви, велетні, феї!.. Якби ти знав, як я за тобою плакав, коли прочитав про твою загибель! Але ти живий, і все знову буде гаразд! Ти розповіси нову історію.
– Я? – перервав Вогнерукий з іронічною посмішкою. – Ні, повір мені, її розповість інший.
– Можливо! – Орфей закахикав, так, наче йому стало незручно, що так багато розповів про свої почуття. – Хай там як, дуже прикро, що не можу піти з тобою, – сказав він, незграбно ступаючи до паркану на узбіччі вулиці. – Читець мусить лишатися, це залізне правило. Що я тільки не спробував, щоб потрапити до книжки, та все марно.
Він зітхнув, зупинився, застромив руку під куртку, яка незугарно на ньому сиділа, і витягнув аркуш паперу.
– Ось те, що ти замовляв, – сказав він. – Чудесні слова, лише для тебе, вулиця зі слів, які повернуть тебе назад. Ось, читай!
Вогнерукий нерішуче взяв аркуш. Дрібні, похилі літери вкривали його, наче прядиво. Вогнерукий водив пальцем по літерах, ніби на кожну з них спершу мусив указати своїм очам. Орфей спостерігав за ним, як школяр, який чекає на оцінку.
Коли Вогнерукий нарешті підвів голову, його голос звучав здивовано.
– Ти пишеш дуже добре! Чудові слова…
Сироголовий так зашарівся, наче йому в обличчя хтось хляпнув порічковим соком.
– Мені приємно, що тобі подобається!
– Так, мені дуже подобається! Все так, як я тобі й описав. Тільки звучить трішки краще.
Ніяково усміхаючись, Орфей взяв аркуш у Вогнерукого.
– Я не обіцяю, що прибудеш у той самий час, – сказав він стишено. – Закони мого вміння важко зрозуміти, проте повір мені, жоден не знає про них більше, ніж я! Наприклад, книжку слід змінювати або продовжувати розмотувати, використовуючи лише слова, які в ній уже є. Якщо буде забагато чужих слів, нічого не вдасться або станеться щось таке, що ти не задумував! Можливо, станеться щось інше, якщо автор сам…
– Заради всіх фей, у тобі більше слів, ніж у цілій бібліотеці! – нетерпляче перервав Вогнерукий. – Може, вже просто почнемо читати?
Орфей замовк, наче проковтнув язика.
– Авжеж, – відповів він ображено. – Побачиш. З моєю допомогою книжка знову прийме тебе, як блудного сина. Вона вбере тебе, як папір чорнило!
Вогнерукий лише кивнув та подивився на безлюдну вулицю. Фарид відчув, що він дуже хотів вірити Сироголовому, проте боявся знову зневіритися.
– А що зі мною? – Фарид підійшов близько до Вогнерукого. – Він написав щось і про мене, чи не так? Ти перевірив?
Орфей зиркнув на нього менш доброзичливим поглядом.
– Ой, леле! – насмішкувато мовив до Вогнерукого. – Хлопець, здається, до тебе прив'язався! Де ти його підібрав? Десь на узбіччі?
– Не зовсім, – відповів Вогнерукий. – Його висмикнула з його оповідки та ж людина, яка й мені зробила цю послугу.
– Чарівновустий? – Орфей вимовив ім'я так зневажливо, наче не міг повірити, що хтось на нього заслуговував.
– Еге ж. Так його звуть. Звідки ти знаєш? – Здивуванню Вогнерукого не було меж.
Собацюра обнюхував Фаридові босі пальці. Орфей здвигнув плечима.
– Рано чи пізно чуєш про кожного, хто навчає літери дихати.
– Отож-бо? – У голосі Вогнерукого почулась недовіра, але він не розпитував далі. Лише вдивлявся в аркуш, вкритий дрібними Орфеєвими літерами.
Сироголовий усе розглядав Фарида.
– Ти з якої книжки? – запитав він. – І чому не хочеш назад у свою оповідку, а рвешся в його? Тобі ж там нічого робити!
– Яке тобі до цього діло? – вороже відповів Фарид. Сироголовий подобався йому щораз менше. Він був занадто цікавий і занадто хитрий.
Вогнерукий тихо засміявся.
– Його оповідка? Ні, за нею він і на грам не тужить. Хлопець змінює оповідки, як змія шкіру. – В його голосі Фарид почув щось майже подібне до захвату.
– Справді? – Орфей знову глянув на Фарида так зневажливо, що той найохочіше копнув би його в незграбні коліна, якби не собацюра, який витріщався на нього голодними очима.
– Гаразд, – сказав Орфей. – Я тебе все одно застерігаю! Зачитати тебе назад – дрібничка, але цьому пацику нема чого шукати у твоїй оповідці! Я не можу називати його ім'я. І хоча йдеться лише про одного хлопця, я не можу гарантувати, що все вдасться. Та навіть коли і вдасться, він, ймовірно, спровокує плутанину. Можливо, він принесе тобі нещастя!
«Що цей дурень каже? – Фарид подивився на Вогнерукого. – Прошу! – подумав він. – Прошу! Не слухай його! Візьми мене з собою».
Вогнерукий зустрів його погляд. І посміхнувся.
– Нещастя? – сказав він, і по його голосу було чути, що ніхто не мусить розказувати йому, що таке нещастя. – Дурниці. Хлопець приносить мені щастя. Крім того, він досить добрий вогнедув. Він іде зі мною. І ось це також. – Перш ніж Орфей зрозумів, про що йшлося, Вогнерукий схопив книжку, яку Сироголовий поклав біля себе на паркан. – Вона ж тобі більше не потрібна, і я спатиму набагато спокійніше, якщо вона буде в мене.
– Але… – Орфей розгублено подивився на Вогнерукого. – Я ж тобі казав, це моя улюблена книжка! Я дуже хотів би залишити її собі.
– Я теж, – відповів Вогнерукий і простягнув книжку Фаридові. – Ось. Пильнуй.
Фарид притиснув книжку до грудей і кивнув.
– Ґвін, – сказав він, – нам ще треба покликати Ґвіна. – Та коли Фарид витягнув шматочок сухого хліба з кишені і хотів було покликати Ґвіна, Вогнерукий затиснув йому рота рукою.
– Ґвін залишається тут! – Якби Вогнерукий сказав, що хоче залишити тут свою праву руку, Фарид дивився б на нього з такою ж недовірою. – Чого ти на мене так дивишся? Ми зловимо собі іншу куницю, якусь, яка менше кусається.
– Принаймні ти розсудливий, – сказав Орфей.
Про що це він каже?
Та Вогнерукий уникнув питального Фаридового погляду.
– Годі вже, починай читати! – гримнув він на Орфея. – Чи нам ще стовбичити тут аж до сходу сонця?
Орфей подивився, наче хотів щось сказати. Відтак кахикнув.
– Так, – сказав він, – так, ти маєш рацію. Десять років у чужій оповідці – це довго. Читаймо.
Слова.
Слова наповнили ніч запахом невидимих квітів. Слова, сплетені на замовлення, виловлені з книжки, в яку Фарид міцно вхопився, слова, нанизані одне на одного блідими, як тісто, Орфеєвими руками, слова, щоб створити новий зміст. Вони розповідали про інший світ, сповнений чудес і жахів. Фарид вслухався і забував про час. Він уже навіть не відчував, що час узагалі існує. Існував лише Орфеїв голос, що геть не пасував до рота, з якого долинав. Голос стирав вулицю з ямами і убогі будинки, ліхтарі, паркан, на якому сидів Орфей, навіть місяць над чорними деревами. Повітря запахло чимось невідомим і солодким…
«Він може, – думав Фарид, – він справді це може, а голос Орфея робить мене сліпим та глухим до всього, що не створене з літер».
Коли Сироголовий замовк, Фарид збентежено озирнувся, запаморочений від милозвучності тексту. Чому будинки і ліхтарі, заржавілі від вітру та дощу, ще тут? І Орфей, і його собацюра?
Не було лише Вогнерукого.
Фарид стояв на тій же безлюдній вулиці. Не в тому світі.
Фальшиве золото
– Ні! – Фарид почув у власному голосі страх. – Ні! Що ти наробив? Де він?
Орфей тріумфально підвівся на стіні, усміхнувся, проклятий аркуш усе ще був у його руці.
– Вдома. Де ж іще?
– А що зі мною? Читай далі! Ну, читай!
Все розпливалося за стіною сліз. Він був один, знову один, як тоді, поки не знайшов Вогнерукого. Фарид так затремтів, що не помітив, як Орфей витяг у нього з рук книжку.
– І знову доведено! – долинуло бурмотіння. – Я справедливо ношу своє ім'я. Я володар усіх слів, написаних та промовлених. Ніхто не може зрівнятися зі мною.
– Володар. Що це ти верзеш? – Фарид закричав так голосно, що навіть собацюра прищулився. – Якщо ти так добре розумієшся на своїй справі, чому я ще тут? Гайда, читай ще раз! І віддай мені книжку! – Фарид сягнув по неї, але Орфей відхилився з неймовірною гнучкістю.
– Книжку? Чому це я мушу її віддати? Ти, напевно, і читати не вмієш. Я відкрию тобі таємницю! Якби я захотів, ти б уже був там, але тобі немає чого шукати в його історії, тому речення про тебе я просто не прочитав. Зрозумів? А тепер гибай звідси, поки я не нацькував на тебе мого пса. Коли він був цуценям, пацани – такі от, як ти – кидали в нього камінням, відтоді він ох як любить ганятися за такими, як ти!
– Ти, сучий сину! Брехун! Махляр!
Фаридів голос зірвався. Чи він цього не знав? Чи він не казав Вогнерукому? Несправжнім, як фальшиве золото, був цей Сироголовий. Щось протиснулось поміж ногами, пухнасте, з круглим носом, маленькими ріжками. Куниця.
«Його нема, Ґвіне! – подумав Фарид. – Вогнерукого нема. Ми більше його не побачимо!»
Собацюра опустив безформну голову й повільно ступив до куниці, та Ґвін вишкерив гострі, як голки, зуби, і псюра приголомшено відвернув писка.
Його страх додав Фаридові сміливості.
– Віддавай, ну ж бо! – Він стусонув Орфея худим кулаком у груди. – Аркуш і книжку! Або я розпорю тебе, як коропа!
Фаридові схлипування не зробили його слова й наполовину такими переконливими, як би він хотів.
Орфей лагідно поплескав свого собаку по голові і заклав книжку собі за пояс.
– О, а тепер ми злякалися, правда, Цербере?
Ґвін притиснувся до Фаридових ніг. Ґвінів хвіст тривожно посмикувався. Навіть тоді, коли куниця стрибнула на дорогу та зникла між деревами по другий бік вулиці, Фарид подумав, що, певно, через собаку.
«Сліпий та глухий! – думав він згодом знову і знову. – Сліпий і глухий, Фариде».
Орфей посміхався, як людина, що знає більше за свого співрозмовника.
– Мій юний друже, – сказав він, – я таки перелякався до смерті, коли Вогнерукий вимагав повернути книжку. На щастя, він віддав її тобі, інакше я б не зміг нічого вдіяти. Важко було вмовити замовників не вбивати Вогнерукого, та вони мусили погодитися. Тільки за цієї умови я зголосився на роль наживки… наживки для книжки, бо, якщо ти ще цього не зрозумів, лише вона єдина важить. Йдеться лише про книжку, ні про що інше. Так, вони пообіцяли, що з голови Вогнерукого не впаде і волосина, але про тебе, на жаль, ніколи не йшлося.
Перш ніж Фарид зрозумів, про що казав Сироголовий, то відчув ножа на своїй шиї – гострого, як очерет, і холоднішого, ніж серпанок між деревами.
– Ну і хто це в нас тут? – прошепотів йому на вухо голос, якого він ніколи не забуде. – Тебе я останнього разу не бачив у Чарівновустого? А ти все-таки допоміг Вогнерукому вкрасти книжку, правда? Гм, ти гарний хлопчисько.
Ніж уп'явся Фаридові в шкіру, і м'ятний подих обдавав обличчя. Якби він не впізнав Бастин голос, то подих упізнав би запевно. Ніж та листочки м'яти – їх Баста завжди носив з собою. Він розжовував й випльовував її під ноги. Небезпечний як скажений пес, і не занадто розумний. Але як він сюди потрапив? Як він їх знайшов?
– Ну, як тобі мій новий ніж? – промуркотів він Фаридові у вухо. – Я б охоче його познайомив зі Вогнежером, та Орфей має слабкість до Вогнерукого. Ну то хай вже буде, я Вогнежера ще знайду. Його й Чарівновустого та його дочку-відьмачку. Вони всі заплатять…
– За що? – викрикнув Фарид. – За те, що врятували тебе від Тіні?
Але Баста тільки сильніше притис ножа хлопцеві до шиї.
– Врятували? Нещастя вони мені принесли, нічого іншого, крім нещастя!
– Заради неба, сховай ножа! – втрутився Орфей з огидою в голосі. – Він усього-на-всього дитина. Хай собі йде. Книжка в мене, як домовлялися, отож…
– Хай собі йде? – Баста голосно зареготав, але сміх застряг у його горлі.
За ними в лісі щось зашипіло, собацюра нашорошив вуха. Баста різко обернувся.
– Що це таке, чорт забирай? Проклятий недоумку, що ти випустив з книжки?
Фарид відчув, як Баста на мить послабив руку. Цього було достатньо. Хлопець так сильно вкусив Басту за руку, що аж відчув присмак крові.
Баста крикнув і випустив ножа.
Фарид штурхонув Басту ліктем у груди і побіг. Про паркан на узбіччі вулиці він зовсім забув. Хлопець перечепився і так боляче впав на коліна, що аж перехопило подих. Коли підвівся, побачив на асфальті папірець, аркуш, який забрав Вогнерукого. Вітер, напевно, відніс його ген по вулиці. З шаленим поспіхом Фарид схопив аркуш. «Тому речення про тебе я просто не прочитав. Зрозумів?» – відлунював Орфеїв голос. Фарид притиснув аркуш до грудей і побіг до дерев по той бік вулиці. Цербер гарчав і гавкав, та враз заскавулів. Щось моторошно зашипіло, і Фарид побіг швидше. Орфей закричав, страх зробив його голос пронизливим та огидним. Баста вилаявся, а тоді знову почулося шипіння, несамовите, як, у великих котів з колишнього Фаридового світу.
«Не озиратися! – думав він. – Біжіть, біжіть! – наказував він своїм ногам. – Нехай кіт зжере собацюру, хай він їх усіх позжирає – Басту і Сироголового разом з ним, – тільки біжіть!»
Зів'яле вогке листя між деревами приглушувало його кроки. Послизнувшись на крутому схилі, Фарид відчайдушно обхопив стовбур дерева, тремтячи притиснувся до нього і вслухався в ніч. А що, коли Баста почує, як він віддихується?
Схлипування вирвалося в нього з грудей. Фарид затис собі рота руками. Книжка, книжка в Басти! Хіба не він мав за нею дивитися – і як він тепер віднайде Вогнерукого? Фарид провів рукою по Орфеєвому аркушу, все ще притискаючи його до грудей. Вогкий і брудний, він був усією його надією.
– Агов, ти, маленький кусючий байстрюче! – Бастин голос прорізав нічну тишу. – Біжи-біжи, я все одно тебе дістану, чуєш? Тебе, Вогнежера, Чарівновустого та його гарненьку дочку і старого, який написав ці прокляті слова! Я вас усіх повбиваю. Одного за одним! Як оце я зараз розпоров чудисько з книжки.
Фарид не наважувався дихати.
«Ну ж бо! – подумав він. – Біжи далі. Баста тебе не бачить!»
Тремтячими руками він намацав стовбур наступного дерева, сперся на нього і подякував вітру за те, що той зашумів гілками та заглушив його кроки. «Як часто треба тобі повторювати? У цьому світі немає привидів. Одна з небагатьох переваг, яку він має». Він чув голос Вогнерукого, наче той ішов за ним. Знову і знову Фарид повторював ці слова, в той час як сльози бігли по обличчю, а колючки роздряпували ноги. Немає привидів, немає привидів!
Гілка вдарила його в обличчя, так сильно, що він майже скрикнув. За ним ідуть? Він нічого не чув, лише вітер. Фарид послизнувся і покотився вниз по схилу. Кропива обпекла ноги, реп'яхи заплуталися у волоссі. Щось стрибнуло на нього, пухнасте й тепле, і встромило йому носа в обличчя.
– Ґвін? – Фарид обмацав невеличку голову. Так, ось вони, маленькі ріжки. Він притулився обличчям до м'якого хутра куниці. – Баста повернувся, Ґвіне! – прошепотів він. – І в нього книжка! Що буде, якщо Орфей його зараз зачитає? Колись він точно повернеться, ти теж так думаєш, правда? Як же нам тепер попередити Вогнерукого?
Ще двічі Фарид натрапляв на дорогу, яка збігала вниз по горі, та не наважувався по ній іти, він краще далі продиратиметься по колючому чагарнику. Фарид не зупинявся. Лише коли перші промені сонця проникли крізь дерева і Баста так і не з'явився, Фарид зрозумів, що втік.
«Що тепер? – подумав він, лежачи в сухій траві і важко дихаючи. – Що тепер?»
І раптом він згадав інший голос, голос, який висмикнув його у цей світ. Чарівновустий. Авжеж. Лише він зможе зараз допомогти, він або його дочка. Меґі. Вони живуть у книгогризки, Фарид був там одного разу з Вогнеруким. Дорога довга, та ще й роздряпані ноги. Але він мусить дістатися туди швидше від Басти…
