Текст книги "Чорнильна кров"

Автор книги: Корнелія Функе

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 32 страниц)

Повернення Вогнерукого

– У чому річ? – запитав леопард.

– Тут така глупа темрява, і все ж у ній стрибає безліч сонячних плямок.

Редьярд Кіплінґ. Як у леопарда з'явилися плями

На мить Вогнерукому здалося, ніби він ніде й не був, йому наснився поганий сон: прісний присмак, тінь на серці, і більше нічого… Ураз усе повернулося: знайомі звуки, що завжди були з ним, запахи, строкаті стовбури дерев у ранішньому світлі, тінь від листя на обличчі. Деяке вже кольорове (як і в тому світі, тут починалася осінь), проте повітря все ще приємне. Запахло перестиглими ягодами, зів'ялими квітами. Цей запах притлумлював відчуття. Білі, як віск, квіти виблискували в тіні дерев, голубі зірки на тонесеньких стовбурцях, настільки ніжні, що Вогнерукий ступав дуже обережно, щоб їх не розтоптати. Розлогий дуб, платани, ліріодендрони. Як високо вони сягають у небо! Він уже забув, яке велике може бути дерево, який широкий і високий його стовбур і розлога його крона, така, що під нею сховався б цілий загін лицарів. Ліси в тому світі такі молоді. Через них він почувався неймовірно старим, наче роки вкрили його, як попіл. Тут він знову молодий, ненабагато старший від грибів між корінням, ненабагато вищий від будяків і кропиви.

Але де хлопець?

Вогнерукий озирнувся, гукнув його на ім'я, ще раз і ще раз.

– Фариде! – Це ім'я за останні місяці стало близьким, наче власне. Ніхто не відповів. Лише голос вилунював між дерев.

Отже, таки сталося. Хлопець залишився там.

«Що ж він робитиме сам-самісінький? Та що вдієш? – подумав Вогнерукий і озирнувся востаннє. – У тому світі він дасть собі раду краще, ніж я. Гамір, швидкість, натовп – йому все це подобається. До того ж я достатньо його навчив, він грається з вогнем так само вправно, як і я. Так, хлопець дасть собі раду».

Але на мить радість зів'яла в серці Вогнерукого, як квітка біля ніг, а ранкове світло видалося блякле й неживе. Той світ знову його обдурив. Відпустив Вогнерукого після всіх цих років, але залишив собі єдине, до чого прив'язалося серце…

«Ну що ж, і чого це тебе навчить? – Вогнерукий клякнув на мокру від роси траву. – Бережи своє серце для себе. – Він підняв багряний листок, що виблискував у темному моху. – Таких листків у тому світі не було, хіба ні? Що ж це з тобою коїться?»

Він роздратовано підвівся.

«Гей, Вогнерукий! Ти повернувся! Повернувся! – крикнув він собі. – Забудь хлопця, так, він пропав, але ти отримав назад свій світ, цілий світ. Ти отримав його назад. Повір у це! Повір нарешті!»

Якби ж не було так важко. Набагато легше вірити в нещастя, ніж у щастя. Вогнерукий торкнувся кожної квітки, обмацав кожне дерево, розтер між пальцями землю, відчув укус комара, перш ніж нарешті повірив.

Так, він повернувся. Він повернувся. Нарешті. І раптово щастя, як важке вино, вдарило в голову. Навіть думка про Фарида більше не гнітила. Жахіття, що тривало десять років, минуло. Вогнерукий відчув неймовірну легкість – легкість листя, що золотим дощем опадало з дерев.

Щасливий.

«Згадай, Вогнерукий, ось воно, щастя».

Орфей зачитав його саме туди, куди Вогнерукий казав. Ось озерце виблискує між сіро-білим камінням, навколо квітне олеандр, а за кілька кроків від берега росте платан, на ньому вогняні ельфи звили гнізда. Вогнерукому здалося, що вони прилипли до світлого стовбура щільніше, ніж він собі запам'ятав. Недосвідчене око сприйме їх за гнізда бджіл, але ці менші й світліші, світлі, як стовбур під потрісканою корою.

Вогнерукий озирнувся і знову вдихнув, цього повітря йому бракувало десять років. Забуті запахи змішалися з запахами, відомими в тому світі. Дерева на краю озерця там теж були, хоча менші й набагато молодші. Евкаліпт і верба простягли гілки над водою, наче хотіли остудити листя. Вогнерукий обережно проклав собі між ними дорогу і зупинився біля води. Черепаха повільно поповзла геть, коли тінь Вогнерукого впала на її панцир. Жаба вистрілила язиком і проковтнула вогняного ельфа. Вони зграями шмигали над водою і тихо дзижчали, завжди такі злі.

Час у них щось поцупити.

Вогнерукий клякнув на мокрий камінь. Позаду щось зашелестіло, він зловив себе на думці, що озирнувся побачити темне Фаридове волосся та рогату Ґвінову голову, але то була ящірка. Вона виповзла на камінь і лягла під осіннє сонце.

– Дурень! – бурмотів він собі, нахиляючись. – Забудь хлопця, а куниці ти не потрібен. Ти добре знаєш, чому її лишив. Дуже добре знаєш.

Відображення Вогнерукого затремтіло на темній воді. Обличчя не змінилося. Рубці на місці, але принаймні жодних нових ушкоджень, ніс не приплюснутий, нога не затвердла, як у Кокереля. Навіть голос зберіг. Цей Орфей, здається, розуміється на своєму ремеслі.

Вогнерукий нахилився ще нижче. Де вони? Можливо, його забули? Блакитні феї забувають обличчя за кілька хвилин. А ці? Десять років – чималий час, але чи вони рахують роки?

По воді пішли кола, і його відображення перебилося іншим обличчям. Жаб'ячі очі на майже людському обличчі, довге волосся, зелене й ніжне, мов трава. Вогнерукий витягнув руку з прохолодної води, йому назустріч висунулася інша, худа та витончена, майже як у дитини, вкрита дрібною прозорою лускою. Вологий прохолодний палець торкнувся його обличчя, провів по рубцях.

– Так, моє обличчя важко забути, еге ж? – прошепотів Вогнерукий. Русалки не люблять гучних звуків. – Отже, впізнаєш рубці. А пригадуєш, що я просив, коли прийшов сюди вперше?

Золотаво-чорні жаб'ячі очі подивилися на нього, тоді русалка зникла, розчинилася, наче марево. За мить з темної води виринуло відразу троє русалок. Бліді плечі виблискували, як листя лілій, риб'ячі хвости в кольоровій лусці, як на окуневих черевцях, ледь помітно рухалися під водою.

Малесенькі мушки над водою покусали обличчя та руки Вогнерукого, наче тільки й на нього чекали, та вогнедув не відчував їх. Русалки його не забули, ні обличчя, ні те, що йому потрібно, аби викликати вогонь.

Вони висунули руки з води. Повітряні пухирці принесли на поверхню русалчин сміх, беззвучний, як і все довкола. Русалки гладили Вогнерукому руки, обличчя і шию, поки його шкіра не охолола і не вкрилася такою ж тонкою оболонкою, як і в русалок.

Вони зникли, так само як і з'явилися. Їхні обличчя розтанули в темряві озера. Вогнерукий подумав, що це був лише сон, але шкіра холодна, руки блищать.

– Дякую! – прошепотів він, хоча на воді залишилося тільки його відображення. Вогнерукий підвівся, продерся крізь кущі олеандру й обережно підійшов до вогняного дерева. Ото би вже Фарид стрибав по мокрій траві, мов лоша…

Вогнерукий підійшов до платана і запхав усередину вологі пальці. Назустріч вилетіли розлючені ельфи, але він заспокоїв їх тихим дзижчанням. Якщо зловити правильний тон, то їхнє збуджене шмигання швидко перетвориться на непевне ширяння, а дзижчання й обурення стануть сонними. А тоді їхні маленькі гарячі тільця опустяться тобі на руки. Навіть якщо й дуже пектиме, слід просунути пальці глибше в гніздо, і тоді знайдеш те, що шукав, – вогняний мед. Якби не русалчина волога, Вогнерукий відчував би укуси бджіл, а вогняні ельфи випекли б йому дірки в шкірі. Але навіть із таким захистом не можна бути занадто жадібним, інакше налетять тобі на обличчя, спалять шкіру й волосся і не відпустять, доки не скорчишся від болю біля їхнього дерева.

Вогнерукий ніколи не був занадто жадібний і не дратував їх. Він вишпортав з гнізда лише маленьку грудку, не більшу за ніготь на великому пальці.

Вогнерукий перестав дзижчати, і вогняні ельфи відразу збадьорішали і швидко закрутилися довкола, а їхні голоси стали подібні до сердитого джмелиного дзижчання. Проте вони на нього не напали. Головне – не дивитися на ельфів і вдавати, ніби ти їх не помічаєш, розвернутися і непоквапом іти геть. Ельфи ще трохи летіли за Вогнеруким, а тоді відстали.

Вогнедув попрямував уздовж вузького струмка, що витікав з озерця і повільно вився між вербами, вільхами й порослою очеретом травою. Вогнерукий знав, куди виведе струмок: геть з непрохідного лісу, в якому навряд чи зустрінеш подібного до себе. Струмок виведе його на північ, туди, де ліс належить людям, де хащані дерева швидко стають жертвами сокир і вмирають ще до того, як їхнє верховіття надасть прихисток бодай одному вершнику. Струмок виведе на широку долину між пагорбами, на які не ступала людська нога. Там хазяйнують велетні, ведмеді й створіння, яким ще ніхто не дав імені. Невдовзі на схилах з'являться перші вуглярські хатинки, перша гола місцина в густій зелені, і Вогнерукий знову побачить людей, яких йому так довго бракувало.

Він пригнувся, коли побачив між двома деревами сонного вовка, і не наважувався поворухнутися, аж поки сірий писок не зник. Так, ведмеді й вовки. Треба знову навчитись прислухатися до їхніх кроків, відчувати, що вони поблизу, перш ніж хижаки побачать його, не забути і про великих диких котів, строкатих, як стовбури дерев у сонячному світлі, і змій, зелених, як листя, в якому вони так люблять ховатися. Ці змії сповзають з гілок тихіше, ніж його рука змітає листочок з плеча. На щастя, велетні спускаються з пагорбів лиш подекуди взимку і живуть там, куди навіть він не наважується ступити. Проте є й інші створіння, не такі лагідні, як русалки, і їх не вгамуєш дзижчанням, як вогняних ельфів. Вони непомітні, добре ховаються на деревах і в листі і через це не менш небезпечні: струпи, хапуни, нічні жахи… Деякі з них дістаються аж до вуглярських хатин.

– Отже, обережніше, – прошепотів Вогнерукий. – Ти ж не хочеш, щоб твій перший день удома став твоїм останнім днем.

Сп'яніння від повернення помалу вивітрилося, і він знову думав тверезіше. Проте щастя, м'яке й тепле, мов пушок молодого птаха, залишилося в його серці.

Біля струмка Вогнерукий зняв одяг, змив з тіла русалчин мул, кіптяву вогняних ельфів і бруд того світу. Убрався в одяг, який не носив десять років. Вогнерукий ретельно за ним доглядав, та кілька дірок у чорній тканині міль все-таки прогризла, та й рукави зносились. Одіж була чорно-червоною – кольорів вогнедувів; так само канатохідці вдягаються в небесну блакить. Він провів по шерехатій тканині, вдягнув сорочку з широкими рукавами й накинув на плечі темний плащ. Добре, що вбрання ще впору. Дороге задоволення – пошити новий одяг, навіть якщо просити кравця перешивати стару одіж, як то робили шпільмани.

Коли почало сутеніти, Вогнерукий став шукати безпечне місце для ночівлі. Урешті виліз на звалений корковий дуб: його коріння стирчало так високо в небо, що було добрим місцем, щоб заночувати. Дерево далі хапалося за землю, наче не хотіло просто так відпускати життя. Його крона випустила свіжі пагінці, хоча вже в землю. Вогнерукий чіплявся за шерехату кору і, балансуючи, вправно видерся могутнім стовбуром.

Коли він випростався зверху серед коріння, звідти знервовано випурхнули феї, які саме шукали будівельний матеріал для гнізд. Блакитні феї не особливо дбають про гнізда, які будують навесні, проте щойно перший листок стане кольоровим, вони лагодять їх та набивають хутром і пір'ям, вплітають травинки й гілочки в стінки й ущільнюють їх мохом та феїною слиною.

Двоє малесеньких блакитних створінь не полетіли геть, а жадібно витріщилися на його лисяче волосся. Вечірнє сонце, просочуючись крізь гілля, вималювало їхні крила червоним.

– Ну звісно! – Вогнерукий тихо засміявся. – Ви хочете кілька волосин для ваших гнізд.

Він відрізав пасмо волосся. Дрібненькими, як у жучка, руками одна фея схопила той жмутик і швиденько шмигнула геть. Інша, така маленька, що, певно, тільки-но вилупилася зі свого перлисто-білого яйця, полетіла вслід за нею. Він скучив за ними, за цими маленькими нахабними створіннями, так скучив.

Під ним поміж деревами обступала ніч, над ним верховіття дерев ще червоніли на західному сонці, як щавель на літньому полі. Скоро феї заснуть у гніздах, миші й кролики – у норах, у білок від нічної прохолоди замруть лапки, і мисливці готуватимуться до полювання.

«Сподіваюся, в них не прокинеться апетит на вогнедува», – подумав Вогнерукий і розлігся на зваленому стовбурі. Устромив ножа в надтріснуту кору, накрився плащем і подивився вгору на темне листя. Сова здійнялася з дуба й зникла. Коли згас день, дерево уві сні зашепотіло слова, незрозумілі жодному людському вухові.

Вогнерукий заплющив очі й прислухався.

Він знову вдома.

Дочка Чарівновустого

Хіба існував лише один світ, який мріяв про інші світи?

Філіп Пульман. Чарівний ніж

Меґі ненавиділа сварки з Мо. Вона тремтіла, і ніщо не могло її втішити: ні мамині обійми, ні лакричні цукерки, які Елінор тицяла їй, коли їхні голоси долинали аж до бібліотеки, ні Даріус, який вірив у чудодійну силу гарячого молока, підсолодженого медом.

Ніщо.

Сварка особливо неприємна, тому що Мо власне прийшов до неї лише щоб попрощатися. На нього чекало нове замовлення, кілька хворих книжок, занадто старих і дорогоцінних, щоб переслати їх сюди. Раніше Меґі поїхала б із ним, але цього разу вона вирішила залишитися з Елінор і мамою.

Чому він зайшов до її кімнати саме тоді, коли вона читала записники?

Через ці книжки вони останнім часом часто сварилися, хоча Мо так само ненавидів сварки і зазвичай зникав у майстерні, яку Елінор збудувала для нього за будинком. Перегодом, коли вже не лютувала, Меґі йшла до тата. Він ніколи не повертав голови, коли вона прокрадалася крізь двері й мовчки сідала біля нього на стілець; він там завжди на неї чекав. Меґі спостерігала за його роботою, вона споглядала його ще тоді, коли навіть не могла читати, їй подобалося дивитися за його руками, як вони звільняють книжку з обтріпаного одягу, розклеюють замусолені сторінки, розрізають нитки, що тримають пошкоджений книжковий блок, або розмочують старий клаптик паперу, щоб полагодити протертий аркуш. Невдовзі Мо зводив на неї погляд і питав, чи подобається їй колір лляної обшивки, чи їй також здається, що паперова каша, яку він замісив для склеювання, темнувата. У такий спосіб Мо просив пробачення: не будемо більше сваритися, Меґі, забудьмо, що ми наговорили одне одному…

Але сьогодні інакше. Він не піде у майстерню, а поїде до колекціонера, щоб продовжити життя друкованим скарбам. Цього разу тато не подарує на знак примирення книжку, яку знайшов у антикварній крамничці, або закладку, прикрашену сойчиним пір'ям, на яке він натрапив у садку Елінор…

Чому вона не читала іншу книжку, коли він зайшов до кімнати?

– Їй же Богу, Меґі, в тебе в голові самі записники! – накинувся Мо, як і щоразу, коли ось так на неї натрапляв: лежить на килимі, глуха і сліпа до всього, що відбувається довкола, очі вп'ялися в літери, якими вона записала все, що розповіла Реза – про «те», що вона там пережила. Так Мо називав його сумним голосом.

Там.

Чорнильним світом назвала Меґі ту місцину, про яку Мо говорив так зневажливо, а мама згадувала з тугою… Чорнильний світ, як у книжці «Чорнильне серце», книжці, яка розповідала про ту місцину. Книжки немає, та мамині спогади такі живі, наче не минуло і дня відтоді, як вона там була, в тому світі з паперу й типографської фарби, у світі фей та князів, русалок, вогняних ельфів і дерев до небес.

Незліченні дні і ночі сиділа Меґі біля Рези й записувала те, що мати розповідала пальцями. Голос Реза залишила в Чорнильному світі, а тому вона розповідала дочці про ті роки або олівцем і аркушем, або руками. Жахливі чудові роки, як мама їх називала. Часом Реза малювала, що бачила в тому світі: фей, пташок, невідомі квіти. Накидані на аркуші кількома штрихами, вони виглядали такими справжніми, що Меґі здавалося, ніби вона бачила їх на власні очі.

Спочатку Мо переплітав записники з Резиними спогадами. Але якось Меґі помітила, як стурбовано він дивиться, коли донька їх гортає, занурена в малюнки й слова. Звичайно, вона розуміла його невдоволення, зрештою цей світ із літер та паперу на багато років забрав його дружину. Хіба могло йому подобатися, що його дочка майже ні про що інше не думає? Так, Меґі дуже добре розуміла Мо, та все ж не могла задовольнити його вимог: сховати записник і забути про Чорнильний світ.

Можливо, їй не було б так сумно, якби не зникли феї та кобольди – всі ці незвичайні створіння, яких вони привезли з собою з того клятого Каприкорнового села. В садку Елінор ніхто з них уже не жив. Порожні гнізда фей усе ще висіли на деревах, печери кобольдів також іще були, проте їхні мешканці зникли. Спершу Елінор думала, що ті чарівні істоти втекли, що їх викрали абощо. Але згодом побачили попіл. Дрібний, як порох, він укривав траву в садку, сірий попіл, сірий, як і тінь, з якої якось виринули незвичайні гості Елінор. І Меґі зрозуміла, що від смерті не втечеш, навіть коли тебе створено зі слів.

Уперта Елінор не могла змиритися з цією думкою. В розпачі вона повернулася в Каприкорнове село і побачила там самі порожні вулиці й спалені будинки.

– Знаєш, Елінор, – сказав їй Мо, – я боявся цього. Я не міг до кінця повірити, що існують слова, які можуть повернути мерців. До того ж, якщо бути чесним, вони не підходять до нашого світу.

– А я й не вірю! – лише відповіла Елінор.

Ще чимало тижнів по тому Меґі чула схлипування з кімнати Елінор, коли вечорами пробиралася в бібліотеку взяти собі книжку. Вже майже рік вони жили разом у великому будинку, і Меґі відчувала: Елінор подобалося, що вона не живе на самоті зі своїми книжками. Тітка віддала їм найкращі кімнати. (Колекція старих шкільних підручників та книжки кількох письменників, які впали в неї в немилість, переселилися на дах.) З вікна в кімнаті Меґі видно засніжені гори, а зі спальні батьків – озеро, відблиск води якого манив до себе фей.

Ще ніколи Мо не від'їжджав, не сказавши і слова на прощання. Без примирення…

«Можливо, мені спуститися і допомогти Даріусові в бібліотеці?» – думала Меґі, сидячи над книжкою і витираючи сльози.

Вона не плакала, коли сварилася з Мо, сльози з'являлися згодом… І коли тато помічав її заплакані очі, то щоразу заглядав у них із жахливим відчуттям провини.

Звичайно, всі знову чули, що вони сварилися! Даріус уже, певно, підігріває молоко з медом, а Елінор засуджуватиме Мо і чоловіків загалом, щойно Меґі просуне голову в кухняні двері. Ні, краще вона залишиться в кімнаті.

Ах, Мо. Він вирвав у неї з рук записник і забрав із собою. Саме той, в якому вона зібрала ідеї для власних історій, початки, перші слова, позакреслювані речення, всі її даремні спроби… Як він міг отак просто забрати? Вона не хотіла, щоб Мо читав його, щоб бачив, як вона марно нанизує слова, які так легко і впевнено спадають з уст, коли вона читає. Так, Меґі записувала мамині розповіді, заповнювала сторінку за сторінкою тим, що описувала Реза. Але щойно пробувала зіткати щось нове, історію, яка матиме власне життя, їй нічого не спадало на думку. Слова зникали з її голови, мов сніжинки, від яких залишається вогка плямка на шкірі.

Хтось постукав у двері.

– Заходьте! – важко видихнула вона та обмацала кишені, шукаючи старомодну хустинку, яку їй подарувала Елінор. («Це хустинка моєї сестри. Її ім'я теж починалося на „М“, як і твоє. Внизу в куточку, бачиш? Я подумала, краще хай вона буде в тебе, аніж її з'їсть міль».)

Реза просунула голову крізь двері.

Меґі спробувала усміхнутись, але вийшло якось жалюгідно.

– Можна зайти? – Резині пальці малювали в повітрі слова швидше, ніж Даріус їх вимовляв. Меґі кивнула.

Вона знала мову маминих знаків так само добре, як і літери алфавіту, – краще, ніж Мо і Даріус, і набагато краще, ніж Елінор, яка часто в розпачі кликала Меґі, коли Резині пальці промовляли занадто швидко.

Реза зачинила за собою двері і сіла на підвіконня. Меґі завжди кликала маму на ім'я, можливо, тому, що десять років у неї не було матері, а можливо, з тієї ж загадкової причини, чому батько для неї завжди був лише Мо.

Меґі відразу впізнала записник, який Реза поклала їй на коліна. Це той самий, який забрав Мо.

– Він лежав перед дверима, – промовили Резині руки.

Меґі провела пальцями по прикрашеній орнаментом обкладинці. Отже, Мо повернув його. Чому ж не зайшов? Був занадто сердитий? Чи, може, жалкував?

– Він хоче, щоб я віднесла записники на горище. Принаймні на деякий час. – Меґі раптово відчула себе такою маленькою. І водночас дуже дорослою.

– «Може, мені перетворитися на скляного чоловічка, – сказав він, – чи пофарбувати шкіру в блакитний колір, бо моїй доньці й дружині бракує фей та скляних чоловічків більше, ніж мене».

Реза всміхнулася й провела Меґі вказівним пальцем по носі.

– Так, я знаю, він не думає так насправді! Та щоразу неймовірно сердиться, коли бачить мене з записниками…

Реза подивилася крізь вікно в сад. Він такий великий, що не видно ні початку, ні кінця, лише високі дерева й старі кущі рододендрону, що височіли навколо будинку Елінор, наче вічнозелений ліс. Відразу під вікном Меґі – галявина, довкола якої галькою вимощено вузеньку доріжку. Скраю лавка. Меґі добре пригадує ніч, коли вона сиділа на ній і спостерігала, як Вогнерукий видував вогонь.

Постійно набурмосений садівник Елінор прибрав зів'яле листя аж після обіду – і посеред галявини забовванів згар: колись тут Каприкорнові люди спалили найкращі книжки Елінор. Садівник постійно намагався переконати Елінор засадити це місце або посіяти на ньому траву, але тітка лише енергійно хитала головою.

– Відколи на могилах сіють траву? – накинулася вона на садівника, коли той запитав про це останнього разу, і наказала залишити деревій, який так пишно проріс по краях випаленої землі, наче пласкими кошиковими суцвіттями хотів нагадати про ніч, коли полум'я проковтнуло друкованих дітей Елінор.

Червоне сонце заходило за горами, ніби теж хотіло нагадати про давно згаслий вогонь. Холодний вітер залетів з саду в кімнату. Реза здригнулась.

Меґі зачинила вікно. Вітер притис до шибки кілька зів'ялих блідо-жовтих і прозорих трояндових пелюсток.

– Я не хочу з ним сваритися, – прошепотіла Реза. – Я раніше ніколи не сварилася з Мо, ну добре, майже ніколи… Можливо, він має рацію.

Реза прибрала з чола волосся, таке ж довге, як і у Меґі, але темніше, наче на нього впала тінь. Зазвичай Реза прибирала його заколкою. Меґі віднедавна стала збирати волосся так само, як і Реза, і часом, коли ставала перед дзеркалом, здавалося, що бачить матір замолоду.

– Ще рік, і вона тебе переросте, – казав Мо, коли хотів подратувати Резу, а Даріус інколи через короткозорість плутав Меґі з її матір'ю.

Реза провела вказівним пальцем по шибці, наче вимальовуючи контури пелюсток. Її руки заговорили знову, нерішуче, як часом вуста.

– Я розумію твого батька, Меґі, – промовила вона. – Мені також здається, що занадто часто говоримо про цей інший світ. Не розумію, чому знову і знову повертаюсь до нього. І чому постійно розповідаю тобі лише гарні спогади, а не про сидіння під вартою, Мортолине покарання, про те, як коліна й руки боліли від роботи, боліли так, що не могла спати… Про всі ті жахи… Я тобі ніколи не розповідала про служницю, яка вмерла від страху, тому що в нашу комірчину прокрався нічний жах?

– Так, розповідала! – Меґі підсунулася ближче, та мамині руки замовкли. Руки, спрацьовані після всіх цих років прислуговування, спочатку в Мортоли, а потім у Каприкорна.

– Ти розповіла мені все, – сказала Меґі, – навіть найжахливіші речі, але Мо не хоче вірити!

– Бо відчуває, що ми попри все згадуємо лише приємне. Наче багато його було. – Реза похитала головою. Її пальці знову замовкли, а за якусь мить вели далі. – Я потайки вишуковувала час, секунди, хвилини, інколи цілу дорогоцінну годину, коли нам можна було піти в ліс, щоб назбирати Мортолі трав для її чорних пійл.

– Але були роки, коли ти була вільна! Роки, коли ти перевдягалася й працювала писарем на ярмарках.

Реза, перевдягнена в чоловіка… Меґі часто уявляла цей образ: її матір, волосся коротке, в темному писарчуковому халаті, на пальцях чорнило, і найкращий почерк, який можна зустріти в Чорнильному світі. Так їй розповідала Реза. Так вона заробляла собі на життя у світі, в якому жінці дуже важко забезпечити себе. Меґі залюбки послухала б цю оповідь іще раз, хоча кінець цієї історії сумний. А далі почалися нещасливі роки. Проте траплялись і приємні події. Велике свято в замку Тлустого князя, на яке Мортола взяла служниць, свято, на якому Реза побачила Тлустого князя, Чорного принца і його ведмедя, і штукаря на канаті, Хмарохідця….

Проте Реза мовчала. Коли її пальці знову заворушились, вони говорили повільніше, ніж зазвичай.

– Забудь Чорнильний світ, Меґі, – промовили вони. – Забудьмо його разом, принаймні на деякий час. Заради твого батька… і заради тебе. Бо перестанеш бачити красу довкола.

Вона знову визирнула у вікно, на вулиці сутеніло.

– Я тобі вже все розповіла, – казали її руки. – Все, що ти хотіла знати.

Так, Меґі запитувала багато про що. Чи бачила вона велетня? Який одяг носила? Як виглядає фортеця в лісі, куди відвезла її Мортола? І цей Тлустий князь, чи його замок теж великий та розкішний, як і Сутінковий? Розкажи про його сина, про Козимо Вродливого, і про Змієголова та його панцерних. В його замку все зі срібла? Який завбільшки ведмідь Чорного принца? І що там з деревами: вони розмовляють? А що це за старенька, яку всі називають Кропивою? Вона вміє літати?

Реза вичерпно відповідала на всі ці запитання, але навіть з тисячі відповідей не складуться десять років. Проте дещо Меґі ніколи й не запитувала. Про Вогнерукого, наприклад. Але Реза все одно про нього розповідала: кожен у Чорнильному світі знав його ім'я, навіть після того, як він зник, його називали Вогнехідцем, і саме тому Реза його одразу впізнала, коли вперше зустріла в тому світі…

Було ще одне запитання, яке крутилося в Меґі на думці, але й Реза не знала на нього відповіді. Як справи у Феноліо, автора книжки, яка засмоктала на свої сторінки спершу Резу, а тоді і свого творця?

Вже минув рік відтоді, як голос Меґі огорнув Феноліо словами, написаними ним же. Він зник, немов слова його проковтнули. Інколи Меґі сниться його зморшкувате обличчя, та вона не може зрозуміти, щасливе воно чи сумне. Зрештою, черепашаче обличчя Феноліо завжди було таким. Якось уночі, коли Меґі прокинулася від одного з цих снів і не змогла заснути, вона почала писати історію. Історію про те, як Феноліо намагався переписати себе додому, в село до своїх внуків. Але, як завжди, далі трьох перших речень справа не пішла.

Меґі погортала записник, який в неї забрав Мо, і знову закрила.

Реза взяла її за підборіддя і зазирнула в очі.

– Не сердься на нього.

– Я ніколи на нього довго не серджуся! Він знає. Скільки його не буде?

– Десять днів, можливо довше.

Десять днів! Меґі подивилася на поличку над ліжком. Там, гарно складені, стояли злі книжки, як вона їх потайки охрестила. Книжки, наповнені Резиними історіями: скляними чоловічками, русалками, вогняними ельфами, нічними жахами, білими жінками і всіма тими дивними створіннями, про яких їй розповіла мама.

– Гаразд. Я йому подзвоню. Я попрошу змайструвати для них скриню. Але ключ буде в мене.

Реза поцілувала її в чоло. А тоді обережно провела долонею по записнику на колінах Меґі.

– Чи є хтось, хто краще переплітає книжки за твого тата? – спитали її пальці.

Меґі всміхнулась і похитала головою.

– Ні, – прошепотіла вона. – Ні в цьому, ні в жодному іншому світі.

Реза пішла на кухню допомогти Даріусові та Елінор з вечерею. Меґі й далі сиділа на підвіконні, бо хотіла побачити, як садок Елінор заповнюватимуть тіні. Білочка з розпатланим настовбурченим хвостом прошмигнула через галявину. Дівчина пригадала Ґвіна, приручену куницю Вогнерукого. Дивно, але вона починала розуміти смуток на його порубцьованому обличчі.

Так, можливо, Мо правий. Вона занадто часто думає про світ Вогнерукого, занадто часто. Меґі навіть кілька разів читала вголос Резині історії, хоча знала, як це небезпечно. Хіба вона (якщо бути відвертою, такою відвертою, якою буваєш зрідка) потайки не плекала надії, що слова пропустять її? Що б зробив Мо, якби дізнався про ці намагання? Закопав би їх у садку чи викинув в озеро? Час від часу він погрожував так учинити з котами-приблудами, які прокрадалися в його майстерню.

«Так. Я зачиню їх на замок!» – подумала Меґі.

На вулиці спалахнули перші зірки.

Відразу, як Мо змайструє для них скриню. Скриня для її улюблених книжок заповнена по самі вінця. Вона червона, як дикий мак. Мо саме відсвіжив фарбу. Скриня для записників має бути іншого кольору, найкраще зеленою, як хаща. Накидки вартових у замку Тлустого князя також зелені?

Міль вдарилася об шибку і нагадала Меґі про блакитношкірих фей та найкращі Резині оповідки про фей: як вони зцілили обличчя Вогнерукого, коли Баста його порізав. Це була подяка за те, що Вогнерукий звільняв їхніх сестер з дротяних кліток, в які тих зачиняли гендлярі, продаючи чарівні створіння на ярмарках як талісмани. Далеко в хащу він через це… Досить!

Меґі притулила чоло до холодної шибки.

Досить.

«Я віднесу їх у майстерню Мо, – подумала вона, – негайно. І коли він повернеться, попрошу зробити новий записник – для історій про цей світ».

Дещо вона вже почала писати: про садок Елінор та її бібліотеку, про замок біля озера. Колись там жили розбійники, Елінор їй розповідала про них, завжди з багатьма кривавими подробицями, Даріус аж забував сортувати книжки, його очі збільшувалися від страху за грубими скельцями окулярів.

– Меґі, вечеря!

Голос Елінор загримів по сходах. У неї дуже потужний голос. Гучніший, ніж протитуманна сирена «Титаніка», казав Мо.

Меґі зіскочила з підвіконня.

– Вже йду! – гукнула вона крізь двері.

Тоді знов забігла до своєї кімнати, зняла записники з полички, один за одним, поки руки ледве їх утримували, і, балансуючи з ними по коридору, занесла в кімнату, де Мо облаштував бюро. Колись, як вона, Мо і Вогнерукий зупинилися в Елінор, то була спальня Меґі. З вікна цієї кімнати видно всипаний галькою майданчик перед будинком, ялинки, великий каштан і сіре комбі Елінор. Воно стояло там за будь-якої погоди, тому що бабця Меґі вважала, що автомобілі, якщо їх розпещувати гаражами, швидше іржавіють. Коли вони вирішили остаточно оселитися в Елінор, Меґі захотіла вікно, крізь яке видно садок. І ось тепер Мо в оточенні колекції старих путівників залагоджує паперову роботу в колишній спальні Меґі. Тоді Меґі ще не була в Каприкорновому селі, в неї ще не було матері, вона майже ніколи не сварилася з Мо…

– Меґі, де ти там? – Голос Елінор ставав нетерплячим. Віднедавна в неї болять руки й ноги, але вона не хоче йти до лікаря.

(– Що мені робити? – її єдиний коментар. – Хіба вони придумали пігулку від старості?)

– Вже спускаюся! – крикнула Меґі й обережно поклала записники на письмовий стіл. Дві книжки сповзли зі стосу і мало не перекинули вазу з осінніми квітами, яку Реза поставила перед вікном. Меґі впіймала її, і вода не вилилась на рахунки та чеки за бензин. З вазою в руці, пальцями, липкими від квіткового пилку, дівчина стояла перед вікном і раптом біля дороги між деревами побачила постать. Її серце затріпотіло, і ваза вислизнула з пальців.