Текст книги "Чорнильна кров"

Автор книги: Корнелія Функе

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 32 страниц)

Ще один посланець

Найблякліше чорнило ліпше за найкращу пам'ять.

Китайське прислів'я

«Чудово! – подумав Феноліо, вийшовши за замкову браму. – Змієголов пінитиметься від люті увесь довгий шлях додому!» Уявивши це, він усміхнувся.

У зовнішньому дворі було повно чоловіків: здавалося, всі мешканці ковальського провулка завітали до замку.

«Ви творитимете слова, я ж накажу викувати мечі, чимало мечів. Невже Козимо вже готується до війни? Настав час і мені взятися до слів», – подумав Феноліо.

Коли він звернув до чоботарського провулка, йому здавалося, ніби він почув кроки позаду. Проте коли він обернувся, то побачив одноногого жебрака, що насилу прошкутильгав повз нього. Милиця вислизала йому з рук, під ногами було справжнє лайно: свинячий гній, лушпиння, смердючі помиї, вилиті з вікон.

«Калік скоро буде чимало, – розмірковував Феноліо. – Війна і є фабрикою калік…» Що за думки? Невже закралися сумніви щодо планів Козимо? Пусте…

«Клянусь усіма літерами абетки! Цих сходів мені не бракуватиме, коли я мешкатиму в замку! – подумав Феноліо, видираючись сходами вгору до своєї комірчини. – Попрошу Козимо, щоб не селив мене в башті. До Бальбулюсової майстерні зрештою також суцільний стомливий підйом сходами! Кілька сходинок для тебе закруто, а на війну ти при старості літ зважуєшся!»

Тихий голос у глибині душі завжди висловлювався у найбільш неслушні хвилини. Проте Феноліо призвичаївся пропускати його повз вуха.

Розенкварца не було на місці. Певно, він виліз із вікна відвідати знайомого скляного чоловічка. Феї також, здавалося, повилітали геть. Зітхнувши, Феноліо сів на ліжко. Він сам не знав чому подумав про онуків, про галас і регіт, яким вони заповнювали його хату.

«Ну то й що? – він гнівався сам на себе. – Мінервині діти здіймають такий самий галас, і як часто ти виганяв їх надвір, бо тобі було занадто!»

Почулися кроки.

«Ось тобі й на. Про вовка помовка!»

Він не в гуморі розповідати історії. Він мусить пакувати речі і сповістити Мінерву, що їй треба шукати нового квартиранта.

– Геть звідси, – гукнув він. – Дратуйте свиней на подвір’ї або курей, а Чорнильний ткач не має часу, бо переїздить до замку!

Двері відчинилися навстіж, однак із-за них вистромились аж ніяк не дві дитячих голівки. Замурзане обличчя, випуклі очі, залатані брудні шкіряні штани. Чоловік видався на диво знайомим. Серце Феноліо калатало. Срібно-сіра мантія Змієголова.

– Що це означає? – запитав він і підвівся з ліжка, утім незнайомець вже переступив поріг.

Він розчепірився і жахливо вишкірився. А коли Феноліо побачив його супроводжувача, йому підкосилися ноги. Баста всміхався до нього, як до друга, якого йому давно бракувало. І він був одягнений у срібло Змія.

– Невдача, знову невдача! – сказав Баста, озираючись. – Дівчинки немає. Ми крадемося за тобою тихо, як коти, бо сподіваємося впіймати двох пташок зразу. А тут лише старий потворний ворон. Але ж один краще, ніж нічого. Зрештою тебе занесло до замку у потрібний час, чи не так? Я відразу впізнав твоє бридке черепашаче обличчя, хоча ти мене навіть не помітив.

Ні, його Феноліо не помітив. Хіба він мав розглядати кожного чоловіка за Змієголовом?

«Якби ти був мудрий, Феноліо, – сказав він собі, – то саме так і вчинив би! Як ти міг забути, що Баста повернувся? Чи не досить було того, що трапилося з Мортимером?»

– Яка несподіванка! Басто! Як тобі вдалося втекти від Тіні? – голосно сказав він і відступив назад. Після того як одного чоловіка з сусіднього будинку зарізали уві сні, Феноліо поклав під подушку ножа, але не був певен, чи той ще досі лежав там.

– Шкода, він, певно, не помітив мене в клітці, в якій я сидів, – замуркотів Баста. – Каприкорнові пощастило менше, проте Мортола ще тут, і вона розповіла нашому давньому другу, Змієголову, про трьох пташок, яких ми шукаємо, небезпечних відьмаків, які вбивають за допомогою літер. – Баста повільно підійшов до Феноліо. – Як думаєш, хто ці пташки?

Бастин напарник грюкнув чоботом у двері, що ті аж зачинились.

– Мортола? – Феноліо намагався глузувати, проте його голос радше скидався на передсмертне вороняче каркання. – А чи не Мортола звеліла кинути тебе до клітки і згодувати Тіні?

Баста стенув плечима. З-під накидки стирчав ніж. Новісінький, як виглядало, розкішніший за всі, які він будь-коли мав в іншому світі, і безсумнівно настільки ж гострий.

– Так, це нелюб'язно з її боку, – сказав він, пестливо погладжуючи руків'я ножа. – Та вона дуже шкодує про це. Ну, ти знаєш, яких пташок ми шукаємо? Я допоможу. Одному, який найголосніше співав, ми вже скрутили в'язи.

Феноліо сів на ліжко.

– Припускаю, йдеться про Мортимера, – сказав він, повільно запускаючи руку під подушку.

– Еге ж! – Баста всміхнувся. – Бачив би ти, як Мортола встрелила його. У груди, як ворону, що клює сходи її на грядках.

О, як добре Феноліо знав, що відбувалося в чорній душі! Зрештою Феноліо вигадав його, як і Козимо. Баста любив зображати в подробицях ганебні власні вчинки та діяння інших.

Бастин напарник здавався не таким велемовним. Нудьгуючи, він роззирався у комірчині Феноліо. Добре, хоч скляного чоловічка не було там. Його так легко вбити.

– Тебе ми не розстріляємо. – Баста ступив до Феноліо, мов кіт на полюванні. – Тебе ми повісимо, щоб аж язик висолопився зі старої горлянки.

– Як дотепно! – сказав Феноліо, запускаючи пальці все глибше під подушку. – Але ж ти знаєш, що тоді буде. Ти також помреш.

Бастина усмішка зникла, наче миша в норі.

– До речі! – сердито зашипів він, хапаючись за амулет на шиї. – Я мало не забув. Ти вважаєш, що вигадав мене. А як щодо нього? – Він вказав на іншого чоловіка. – Це Зарізяка. Його ти теж вигадав? Він також колись працював на Каприкорна. Чимало паліїв тепер носить Змієве срібло, хоча дехто з нас вважає, що за Каприкорнових часів більше було втіхи. Усе це манірне збіговисько в Сутінковому замку… – Він презирливо сплюнув на підлогу. – Не випадково на гербі Змієголова змій. Перед ним треба плазувати, шляхетному панові це подобається. Та що вдієш? Платить він добре. Агов, Зарізяко? – запитав він свого супутника. – Скажеш, що цей старий тебе вигадав?

Зарізяка скривив мармизу.

Баста засміявся:

– Лише за твоє обличчя він заслуговує на нашого ножа, правда?

Зарізяка. Так, його він теж вигадав. Феноліо зробилося млосно, коли він згадав, чому він дав йому таке ім'я.

– Ну, старий, кажи вже! – Баста схилився так низько, що він відчув на обличчі його м'ятний подих. – Де дівчина? Якщо скажеш, може, ще трохи поживеш. Спершу малу відправимо услід за її батьком. Вона вже скучила за ним. Обоє любили одне одного до нестями. Кажи бігом, де вона! – Баста витяг ножа з-під паска. Клинок був довгий і ледь вигнутий. Феноліо ковтнув слину, наче міг придушити свій страх. Він засунув руку ще глибше під подушку, проте кінчики пальців наштовхнулися лише на шматок хліба, який, напевно, Розенкварц заховав там.

«Тим ліпше, – подумав він. – Яка тепер користь із того ножа? Баста проштрикнув би мене, перш ніж я встиг би взяти його в руки, не кажучи вже про Зарізяку».

Феноліо відчув, як піт заливає йому очі.

– Гей, Басто! Знаю, що ти любиш сам себе послухати, проте нехай він нас нарешті відведе. – Зарізячин голос прозвучав мов кумкання жаб уночі на пагорбах. Зарізяка з жаб'ячим голосом.

– Розпитати його ми можемо й пізніше, зараз мусимо відшукати решту! – квапив він. – Хтозна, що ще накоїть цей мертвий князь! А якщо він нас більше не випустить зі своїх клятих воріт? Що, коли він навздогін пошле своїх солдатів?

Баста, зітхнувши, встромив ножа знову під пасок.

– Гаразд, ти маєш рацію, – сказав він понуро. – Поспішати не варто. Випитувати – це мистецтво, справжнє мистецтво.

Він грубо схопив Феноліо за руку, заломив її і штовхнув старого до дверей.

– Як у давні часи, правда? – прошепотів Баста йому на вухо. – Я тебе вже виштовхував з твого дому, пам'ятаєш? Поводься так само добре, як і тоді – трохи житимеш. А коли проходитимемо повз жінку, яка у дворі годує свиней, скажи їй, що ми зайшли, щоб відвести тебе до давньої приятельки, зрозумів?

Феноліо кивнув. Мінерва не повірить жодному його слову, та, можливо, вона таки покличе когось на допомогу?

Бастина рука вже лежала на клинку, як знову почулися кроки східцями вгору. Стара деревина скрипіла й тріщала. Дітлахи. О, ні, тільки не це! Утім, крізь двері пролунав не дитячий голос.

– Чорнильний ткачу?

Баста кинув стурбований погляд на Зарізяку, а Феноліо впізнав голос: Хмароходець, старий канатоходець, який вже приносив йому звісточку від Чорного Принца. Той, напевно, не стане у пригоді зі своєю негнучкою ногою! Та яка новина привела його сюди? Може, Чорний Принц щось чув про Меґі?

Баста скерував Зарізяку ліворуч, а сам став праворуч від дверей. Потім дав сигнал Феноліо – і знову вийняв ножа з-під паска.

Феноліо відчинив двері. Вони були такі низькі, що старий щоразу пригинав голову, коли проходив крізь них. Хмароходець тер коліно.

– Кляті сходи! – сварився він. – Круті й порохняві. Добре, хоч ти на місці, і мені не треба підніматися ще раз. Ось. – Він обернувся, немов старий будинок мав вуха, і засунув руку до шкіряної сумки. – Дівчинка, яка мешкає у тебе, надіслала тобі ось це. – Він простягнув йому шматок паперу, що скидався на сторінку з записничка Меґі. Меґі ненавиділа виривати сторінки з книжки. Отже, звістка мала бути дуже важлива. Баста відразу ж і відбере її в нього.

– Ну, тримай! – Хмароходець нетерпляче сунув аркуш йому під носа. – Знаєш, як я поспішав принести тобі це?

Феноліо схопив листок. Він знав лиш: Басті не можна отримати повідомлення Меґі. Нізащо. Його пальці міцно вп'ялися в папір.

– Послухай! – вів далі Хмароходець. – Змієголов напав на таємний табір. Вогнерукий…

Феноліо майже непомітно хитнув головою.

– Чудово. Дуже дякую, знаєш, у мене саме гості, – сказав він, намагаючись розповісти очима про те, що не могли промовити його вуста. Він водив ними то вліво, то вправо, немов вони, як палець, могли вказати туди, де Баста і Зарізяка чекали за дверима.

Хмароходець відступив крок назад.

– Тікай! – вигукнув Феноліо і вистрибнув з дверей.

Хмароходець мало не покотився сходами. Феноліо радше сунувся сходами вниз, аніж спускався. Він не обернувся, аж поки не почув, як позаду лаявся Баста і кумкав Зарізяка. У дворі перелякано скрикнули діти, і звідкілясь долинув Мінервин голос. Феноліо побіг поміж сараї та шворки, на яких висіла їхня щойно випрана білизна. Свиня плуталась йому під ногами, він зашпортався й упав у багнюку, а коли підвівся, то побачив, що Хмароходець був не такий спритний, як він. А як же інакше, з його закляклою ногою? Баста вхопив Хмарохідця за горло, а Зарізяка відштовхнув убік Мінерву, яка з граблями заступила йому шлях. Феноліо сховався, спочатку за порожньою діжкою, відтак за свинячим коритом, потім поповз до сараю.

Деспіна.

Дівчинка приголомшено дивилась на Феноліо. Він притулив пальця до вуст і поповз далі, протиснувся крізь дошки, туди, де Мінервині діти мали свою схованку. Він помістився, хоча схованка не була розрахована на літніх чоловіків, які повнішали в стегнах. Обоє дітей приходили сюди, коли не хотіли спати чи ухилялися від роботи. Вони показали схованку тільки Феноліо як доказ їхньої дружби – і в обмін на хорошу оповідку про привидів.

Він чув, як зойкнув Хмароходець, як Баста горлав щось, а Мінерва плакала. Він мало не поповз назад, але страх паралізував його. Що він міг протиставити Бастиному ножу і Зарізячиному мечу? Звістка від Меґі попливла Феноліо перед очима, сторінка була брудна від багнюки, утім ще можна було розібрати написане.

– Я не знаю! – почув він крик Хмарохідця. – Я не знаю, що вона написала! Я не вмію читати! – Хоробрий Хмароходець. Він, напевно, таки знав. Зазвичай він просив, щоб усе, що він передавав, говорили йому.

– Але ти можеш сказати, де вона, правда? – почувся Бастин голос. – Кажи. Вона разом з Вогнеруким? Ти прошепотів його ім'я старому!

– Я не знаю! – знову закричав Хмароходець, а Мінерва ще дужче заголосила і покликала на допомогу.

«Люди Змієголова забрали їх усіх: моїх батьків і шпільманів, – читав Феноліо. – Вогнерукий кинувся їм навздогін… Мишачий млин…» Літери попливли йому перед очима. Знову він почув крик знадвору. Він вкусив себе за кісточку, так сильно, що аж закровило. «Напиши щось, Феноліо. Врятуй їх! Напиши».

Йому здалося, ніби він чує голос Меґі. І знову зойк. Ні. Ні, він не міг ось так тут відсиджуватися. Він виповз назовні, далі й далі, аж поки не випростався.

Баста все ще тримав Хмарохідця, притискаючи його до муру, а стояв Зарізяка поряд з ножем у руці. Кітель старого канатохідця був закривавлений і порваний. Де Мінерва? Її ніде не видно, проте Деспіна з Іво стояли за сараєм і спостерігали.

– Басто! – Феноліо ступив крок уперед. Він вклав у свій голос увесь гнів і страх і підняв догори рясно списаний папірець.

Баста обернувся з удаваним здивуванням.

– Так ось де ти ховаєшся! – заволав він. – У свиней! Я так і знав. Ліпше неси сюди листа, поки Зарізяка не порізав твого друга на стрічки.

– Самі візьміть його!

– Навіщо? – Зарізяка засміявся. – Ти ж можеш нам його зачитати!

Так. Він міг. Феноліо стояв і не знав, що робити. Куди поділися всі відмовки? Хмароходець дивився на нього, скривившись від болю й страху. Аж раптом він вирвався від Басти і побіг до Феноліо. Біг він швидко, попри заклякле коліно, проте Бастин ніж був швидшим, значно швидшим. Він простромив Хмарохідцеві спину, як стріла Змієголова протикає груди золотавого вівчарика. Шпільман упав у багнюку, а Феноліо закляк на місці й затремтів. Він так сильно трусився, що аркуш від Меґі вислизнув з рук додолу. А Хмароходець лежав долілиць у багнюці і не ворушився. Деспіна вийшла зі своєї схованки. На подвір'ї стало тихо.

– Читай, писако!

Феноліо підвів голову. У руці Баста тримав ніж, який щойно стирчав зі спини Хмарохідця. Феноліо не зводив очей з закривавленого леза записки Меґі в Бастиній руці. Не вагаючись стис кулаки. І вдарив Басту в груди, немов і не було ніякого ножа, немов і не було ніякого Зарізяки. Баста відсахнувся, перечепився через відро з бур'янами. Лаючись, підвівся на ноги.

– Ану припини, старий! – прошипів він. – Попереджаю востаннє. Читай вголос!

Та Феноліо витягнув з купи брудної соломи, скиданої перед свинарником, Мінервині вила для гною.

– Убивця! – прошепотів він, підносячи Басті під носа грубо викувані залізні зубці. Куди пропав його голос? – Убивця, вбивця! – повторив голосніше і ткнув вилами Басті в груди, туди, де билося його чорне серце.

Баста відхилився і загорлав:

– Зарізяко, ходи сюди і відбери в нього кляті вила!

Та Зарізяка вийшов на подвір'я з мечем у руці і прислухався. У провулку цокали копита.

– Мусимо втікати, Басто! – вигукнув він. – Охоронці Козимо наближаються!

Баста ненависно поглянув на Феноліо.

– Ми ще побачимося, старий! – прошепотів він. – Але ти лежатимеш переді мною у лайні, як він. – Баста зневажливо переступив нерухомого Хмарохідця. – А оце, – сказав він, засовуючи записку від Меґі за пасок, – оце мені прочитає Мортола. Хто б міг подумати, що третя пташечка власноруч напише, де її знайти? А на додачу ми отримаємо Пожирача полум'я!

– Басто, ходімо нарешті! – Зарізяка нетерпляче махнув рукою.

– Іду-йду, не гарячкуй! Думаєш, вони нас повісять, бо тепер на одного шпільмана стало менше? – відказав Баста байдуже і зник між будинками.

Здавалося, Феноліо чув голоси, брязкання зброї. Він став на коліна біля Хмарохідця, обережно перевернув його на спину і приклав вухо до грудей – так, наче не помітив смерті на його обличчі. Він чув, як діти підійшли до нього. Деспіна поклала йому долоню на плече, вузьку і легку, мов листячко.

– Він помер? – прошепотіла дівчинка.

– Сама бачиш, – сказав її брат.

– Його заберуть білі жінки?

Феноліо похитав головою.

– Ні, він сам піде до них. Ти ж бачиш. Він уже пішов. Але вони приймуть Хмарохідця у своєму Білому замку. Там є двір, двір, заповнений пахучими квітами, і вгорі натягнуто канат із місячного світла, лише для Хмарохідців… – Слова лилися природно, чудові, втішні слова. Та чи по смерті все відбувалося саме так? Феноліо цього не знав. Його ніколи не обходило, що відбувається після смерті, ні в цьому, ані в іншому світі.

Мінерва з'явилася у дворі, ледь пересуваючи ноги. З нею був цирульник, що мешкав на розі, та ще дві жінки з блідими від страху обличчями. Деспіна підбігла до матері, Іво стояв біля Феноліо.

– Ніхто не захотів прийти на допомогу. – Мінерва схлипувала, опускаючись на коліна біля небіжчика. – Вони боялися. Всі!

– Хмароходець, – пробурмотів цирульник. Люди звали його костоправом, витягачем каміння, віщуном на сечі, а якщо його клієнт помирав, янголом смерті. – Ще тиждень тому він мене запитував, чи не знаю я ліків від болю в коліні.

Феноліо пригадав, що він бачив цирульника у Чорного Принца. Чи розповісти йому, що сказав Хмароходець про таємний табір? Чи можна йому довіряти? Ні, ліпше нікому не довіряти. Нічому й нікому. Змієголов має багато шпигунів.

Феноліо підвівся. Ніколи ще він не почувався таким старим, йому здавалося, що ще один день він не переживе. Млин, про який писала Меґі, де, до біса, той млин? Назва видалася знайомою… Звичайно, в одному з останніх розділів «Чорнильного серця». Мельник не був другом Змієголова, хоча млин стояв неподалік Сутінкового замку, у темній долині на південь від непрохідної хащі.

– Мінерво, скільки часу потрібно вершникові, щоб дістатися до Сутінкового замку?

– Днів зо два, якщо він хоче загнати коня, – тихо відповіла Мінерва.

Два дні чи трохи менше, поки Баста дізнається, про що йдеться в листі Меґі. Якщо поскаче до Сутінкового замку.

Баста не вміє читати, отже, привезе листа Мортолі, а Сорока, очевидно, стовбичить у Сутінковому замку. Залишається ще два дні, поки Мортола прочитає повідомлення Меґі і пожене Басту до Мишачого млина. Де Меґі, можливо, вже чекає… Феноліо зітхнув. Два дні. Цього досить, щоб попередити її, та, мабуть, замало для слів, яких вона чекає від нього і які б урятували її батьків.

«Напиши щось, Феноліо. Напиши…»

Наче це так просто! Меґі, Козимо – усі вони хотіли від нього слів. Потрібен час, щоб знайти слова, і саме його у Феноліо обмаль!

– Мінерво, перекажи Розенкварцу, що я мушу йти до замку, – сказав Феноліо. Він ураз дуже стомився. – Його я заберу пізніше.

Мінерва погладила по волоссю Деспіну, яка квилила у спідницю, і кивнула.

– Так, іди до замку! – сказала вона захриплим голосом. – Іди й скажи Козимо, щоб відправив солдатів услід убивцям. Їй-богу, я стоятиму в першому ряду, коли їх вішатимуть!

– Вішатимуть? Та що ти кажеш? – Цирульник провів рукою по рідкому волоссю й безрадісно поглянув на небіжчика. – Хмароходець був шпільманом. Нікого не повісять за вбивство шпільмана. За вбитого в хащі карають суворіше.

Іво недовірливо подивився на Феноліо.

– Їх не покарають?

Що йому на це відповісти? Ніхто не покарає Басту й Зарізяку. Можливо, Чорний Принц або той чоловік, який вдягнув Сойчину маску. Козимо не відправить услід жодного солдата. Знедолений і ніким не захищений був Строкатий люд по обидва боки хащі.

«Та одного вершника Козимо мені дасть, якщо я попрошу, – подумав Феноліо, – прудкого вершника, який попередить Меґі про Басту – і передасть їй, що я працюю над потрібними словами».

«Напиши щось, Феноліо. Напиши щось, що б звільнило їх усіх і вбило Змієголова…»

Так, бачить Бог, він напише для Козимо палкі пісні і потужні слова для Меґі. І її голос допоможе щасливому завершенню цієї історії.

Безнадійно

Гірчичниця підвелася і на тоненьких срібних ніжках попрямувала перевальцем до своєї тарілки…

– Надзвичайна гірчичниця! – сказав Варт. – Звідки вона у вас?

Т. Г. Уайт. Король у Камелоті, частина І

На щастя, Даріус умів готувати, інакше після першого ж частування Орфей напевно знову зачинив би Елінор у підвалі і вичитував би собі їжу з її книжок. Утім, завдяки кулінарній майстерності Даріуса їм усе частіше й надовше дозволяли підніматись нагору, хоч і під наглядом Цукра, бо Орфей їв залюбки й багато, і йому подобалося те, що готував Даріус.

Побоюючись, що Орфей дозволятиме підніматись нагору лише Даріусу, вони вдавали, ніби Елінор є ініціаторкою всіх духмяних лагоминок, а Даріус – невтомний помічник, що нарізав, замішував і куштував, проте тільки-но Цукор знудьговано простував до дверей, щоб там до дірок проглядати книжкові полиці, Даріус брав на себе ополоник, а Елінор – нарізку, хоча й різала так само бездарно, як і куховарила.

Час від часу до кухні забрідала якась постать, розгублено роззираючись довкола, часом то була людина, часом істота з хутром чи крилами, одного разу навіть балакуча гірчичниця. Елінор вгадувала, яку з її бідолашних книжок Орфей тримав у руках. Крихітні чоловічки зі старомодними зачісками, схоже, з'явилися з «Подорожі Гулівера». Гірчичниця походила з Мерлінової хатини з «Меча в камені», а чарівний і надзвичайно збентежений фавн, який на витончених козячих копитцях притюпав якось під обід, напевно, – з «Нарнії».

Звісно, Елінор непокоїлась, чи всі ці створіння бува не продерлись до її бібліотеки. Не увесь же час вони стояли на кухні зі скляним поглядом? Та зрештою попросила Даріуса пошпигувати, вдаючи, ніби розпитуватиме про кулінарні побажання. Даріус повернувся з заспокійливою звісткою: її святая святих виглядала жахливо, утім крім Орфея, його огидного пса і ще одного блідого чоловіка, котрий Даріусу підозріло нагадував Кентервільського привида, ніхто не обмацував, не забруднював, не обнюхував чи якось інакше не обтяжував книжок Елінор.

– Слава Богу! – зітхнула вона полегшено. – Отже, вони повертаються туди, звідки прийшли. Огидний хлопчисько розуміється на своєму ремеслі. І, певно, він таки навчився їх вичитувати: ніхто не зникає в книжках замість вичитаних істот!

– Авжеж, – зауважив Даріус, і Елінор здалося, що вона відчула тінь заздрощів у його голосі.

– Утім, він монстр, – додала вона, недотепно намагаючись утішити Даріуса. – Шкода, що цей будинок має щедрі їстівні припаси, інакше Орфей вже давно мусив би послати Ґевала на закупи і самотужки впоратися з нами обома.

Так минали дні, а вони не могли нічого змінити ані у власному ув'язненні, ані з Мортимером і Резою. Про Меґі Елінор намагалася взагалі не думати. А Орфей, єдиний, хто міг би в усьому так легко навести лад, сидів, як гладкий блідий павук, у її бібліотеці й бавився з її книжками та їх мешканцями, неначе то були іграшки-складанки.

– Цікаво, скільки ще так триватиме? – нарікала вона, певно, всоте, поки Даріус насипав рис у миску, – звісно, варений так довго, як то має бути, м'який, проте розсипчастий. – Невже він планує довіку тримати нас як дармову обслугу, а він тим часом розважатиметься з моїми бідолашними книжками? В моєму домі?

Даріус нічого не відповів. Натомість він мовчки наповнив чотири тарілки їжею, від якої Орфей напевно не поспішатиме йти з цього дому.

– Даріусе! – прошепотіла Елінор, поклавши руку на його сухорляве плече. – Може, ти все-таки спробуєш? Хоч він і тримає книжку завжди біля себе. Ти міг би додати йому щось у їжу…

– Він змушує Цукра скуштувати першим.

– Так, я знаю. Ну тоді мусимо спробувати щось інше. А потім ти нас зачитаєш до книжки, услід за ними! Позаяк цей мерзотник не хоче вичитати їх до нас, підемо услід за ними!

Даріус похитав головою, як і щоразу, коли Елінор добирала до тієї самої ідеї інших слів.

– Я не можу, Елінор! – шепотів він, а його очі туманіли, чи то від пари, що здіймалася з їжі й осідала на окулярах, чи то від сліз, їй ліпше було того не знати. – Я ніколи ще нікого не зачитував до книжки, завжди лише вичитував з неї, і ти знаєш, чим це закінчувалось.

– Ну, гаразд, тоді вичитай когось сильного, хороброго. Абикого. Хай лиш вижене тих обох з мого будинку! Кого обходить, з'явиться він пласконосим чи безголосим, головне, щоб він мав цілу гору м'язів!

Цукор просунув голову в двері. Його голова, не ширша за шию, щораз дивувала Елінор.

– Орфей запитує, як там їжа?

– Саме готова, – відказав Даріус і тицьнув йому до рук тарілку, що парувала.

– Знову рис? – пробурчав Цукор.

– Так, мені шкода, – сказав Даріус, проходячи повз нього з тарілкою для Орфея.

– А ти берися до десерту! – наказав Цукор Елінор, коли та піднесла виделку з їжею до рота.

Ні. Так не може тривати далі. У власній бібліотеці огидний хлопчисько кидає її книжки на підлогу, наче то цукеркові коробки.

«Має бути якийсь вихід! – думала вона, накладаючи у дві мисочки горіхове морозиво. – Має бути. Має бути. І чому мені, дурній, нічого не спадає на думку?»