Текст книги "Чорнильна кров"
Автор книги: Корнелія Функе
Жанр:
Классическое фэнтези
сообщить о нарушении
Текущая страница: 22 (всего у книги 32 страниц)
Дерево, пойняте вогнем
Бач, як суху деревину
полум'я лиже,
звиваючись, висовує язик,
вогонь танцює і дрижить,
щоб огорнуть її і охопить.
Джеймс Крюс. Вогонь
У Рези кривавили стопи. На кам'янисту дорогу випала вранішня роса. Вони знову всім, крім дітей, зв'язали руки. Як дітлахи боялися, що солдати завантажать їх на воза!
– Плачте, якщо вас примушуватимуть лізти на воза! – прошепотіли жінки дітям. – Плачте й кричіть, поки вам не дозволять іти поруч із нами.
Але, на щастя, кричати не довелось. Як вони боязко поглядали, двійко дівчаток і один хлопчик, не враховуючи дитя в Міниному череві.
Старшенькій дівчинці було шість років, вона йшла між Резою та Міною. Щоразу, коли Реза дивилась на неї, то запитувала себе, як у цьому віці виглядала Meґі. Мо показував їй фотографії, багато фотографій із усіх тих років, які вона пропустила, утім це були не її спогади, а його. І Меґі.
Мужня Меґі. Резі все ще стискалося серце, коли вона думала про те, як донька у стайні крадькома встромила їй аркуш. Де вона тепер? Може, спостерігає з хащі?
Лиш коли здійнявся крик довкола Чорного Принца, вона під мерехтіння смолоскипа змогла прочитати літери. Більше ніхто не вмів читати, тому вона пошепки передавала повідомлення жінкам, які сиділи поруч із нею. Їй не вдалося сповістити чоловіків, але ті, що можуть ходити, і так утечуть. Лишалися діти, про яких Реза дбала, але тепер вони знали, що робити.
Мо почувався набагато ліпше. Після тих тривалих годин, коли їй знову й знову здавалося, що наступний його подих буде останнім. Після втечі Принца воза, на якому лежав її чоловік, тягнув кінь. Ведмідь звільнив Принца, шепотіли люди, що мало потвердити: ведмідь – нічний жах. Він розбив ланцюги примарним поглядом, перетворився на людину і порвав кайдани господареві. Реза запитувала себе, чи не мала ця людина рубців на обличчі. Коли вночі здійнявся галас, вона дуже боялася за Вогнерукого, Меґі та Фарида, та наступного ранку лють на обличчях солдатів виказала їй, що вони втекли.
Куди ж поділося звалене дерево, про яке писала Med?
Дівчинка вчепилася ручкою в її сукню. Реза всміхнулася до неї і відчула, що Свистун дивиться на неї зі свого коня. Реза швидко відвернула голову. На щастя, ні він, ні Рудий Лис не впізнали її. Скільки в Каприкорновій фортеці їй доводилося слухати Свистунових пісень (тоді той ще мав людського носа), а Рудому Лисові вона чистила чоботи, утім, він не належав до тих, хто залицявся до служниць.
Солдати, їдучи верхи, весело горлали, що заподіє їхній господар Чорному Принцові та його ведмедю, коли знову впіймає їх. Резі хотілося затулити вуха дівчинці біля себе. Її мати, нічого не підозрюючи, їздила з іншими акторами країною, з надією, що її донька в безпеці в таємному таборі.
Дівчинка побіжить. Як і решта дітей разом із їхньою матір'ю. Кривопала теж, напевно, спробує, Ворон і більшість чоловіків… Шпільман із пораненою ногою, який сидів з Мо на возі, залишиться, так само як і Двопалий, і старий ходульних, який вже не довіряє своїм ногам. Бенедикта, яка ледь бачить, куди ступає, напевно залишиться, Міна, чия дитина ось-ось має народитися… і Мо.
Дорога дедалі стрімкіше вела донизу. Вгорі дерева заплітались гілками. Ранок був безвітряний, хмарний і дощовий, проте полум'я Вогнерукого палало навіть у дощ. Реза поглядала повз коней. Як щільно поросли дерева, між ними не виживало нічого, крім темряви. Бігти ліворуч. Чи очікує Меґі, що вона теж намагатиметься бігти? Ні, вона знає, що тата я не залишу, вона ж любить його так само сильно.
Реза йшла повільніше. Ось воно, звалене дерево, впоперек дороги, із зеленим від моху стовбуром. Дівчинка підвела на неї великі очі Вона боялася, що хтось із дітей розмовлятиме, але вони увесь ранок були німі, як риби.
Рудий Лис вилаявся, приборкав свого коня і наказав першим чотирьом усунути з дороги перешкоду. Вони понуро тицьнули вуздечки своїх коней іншим і попрямували до стовбура. Реза не наважувалася дивитись на край дороги, щоб не видати Вогнерукого і Меґі. Їй здалося, що вона почула тріск, а потім ледь вловний шепіт. Не людську мову, мову вогню. Вогнерукий якось говорив цією мовою з Резою, в іншому світі, в якому вона не діяла, в якому вогонь був глухонімим.
«Набагато краще вона звучатиме там», – казав він і розповідав про вогняний мед, який брав у ельфів. Вона все-таки дуже добре пам'ятала цей звук: неначе полум'я вгризалося в чорне вугілля, немов воно зголодніло пожирало білий папір. Ніхто, крім неї, не почув шепоту в лопотінні листя, накрапанні дощу, щебетанні птахів і тріскотінні цвіркунів.
З-під кори дерева, як зміїне кубло, звивався вогонь. Вони цього не помітили. Аж коли перше полум'я спалахнуло, прожерливе й гаряче, так високо, що мало не підпалило листя дерев, вони налякано й здивовано відсахнулися. Коні без вершників стали дибки і пручалися, а вогонь тим часом шипів і танцював.
– Біжи! – прошепотіла Реза.
І дівчинка побігла, спритно, як оленятко. Діти, жінки, чоловіки, вони побігли до дерев, повз наляканих коней, у темне лоно хащі. Двоє солдатів вистрілили їм услід, але їхні коні стали дибки, і стріли уві' ткнулися в кору дерева. Реза бачила, як одне за одним люди зникали між деревами, солдати кричали один на одного, і як же боляче було залишатися на місці, так боляче.
Дерево горіло, кора обвуглилась…
«Біжіть, – думала Реза, – біжіть!»
А вона стояла, хоча її ноги хотіли бігти, тікати до її доньки, яка десь чекала між деревами. Та вона лишилася. Стояла й відганяла думку про одне: її знову замкнуть. Надто довго вона була полонянкою, надто довго жила спогадами, спогадами про Мо й Меґі… Вона жила ними усі ці роки, коли мусила служити Мортолі й Каприкорнові.
– І не думай робити дурниць, Сойко! – кричав солдат позаду неї. – А то проткну тебе!
– Які ще дурниці? – відповів Мо. – Невже я схожий на дурня, щоб утікати від твого самостріла?
Вона мало не засміялася. Йому завжди вдавалося так легко її розсмішити.
– Чого ви чекаєте? Поверніть їх! – репетував Свистун.
Срібний ніс зсунувся, його кінь усе ще харапудився, хоч як вершник не рвав вуздечку. Кілька чоловіків послухалися, неохоче побрели до хащі і подались назад, коли щось, рикаючи, заворушилось у підліску.
– Нічний жах! – кричав один із них. Чоловіки стояли на дорозі, з блідими обличчями й тремтячими руками, наче їхні мечі були безсилі проти жахів, які підстерігали між деревами.
– Нічний жах? Серед білого дня, от дурні! – волав Рудий Лис. – Це – ведмідь, і не більше!
Солдати знову почвалали до хащі, тримаючись близько один до одного, мов купка курчат, що ховаються за квочкою. Реза чула, як вони, лаючись, продиралися крізь дерезу й ожину. Рудий Лис зі Свистуном перешіптувались, а солдати, що охороняли полонених, що залишилися, витріщились на хащу, наче звідти ось-ось вискочить нічний жах і проковтне їх усіх жужмом.
Реза бачила, як Мо поглядав на неї, бачила полегшення на його обличчі, коли він її помітив, і розчарування через те, що вона залишилась. Він був уже не смертельно-блідий. Реза ступила крок до воза, хотіла взяти руку Мо, та солдат грубо відштовхнув її.
Дерево все ще палало. Полум'я потріскувало, немов наспівуючи дражнилку про Змієголова, а чоловіки повернулися з хащі, не привівши жодного втікача.
Бідолашна Меґі
– Вітаю, – пролунав м'який, мелодійний голос. І Леонардо поглянув угору. Перед ним стояла найвродливіша дівчина у світі. Вона, певно, налякала б його, якби не журба в її синіх очах. Він добре знав, що таке журба.
Єва Іботсон. Таємниця сьомої відьми
Меґі не сказала жодного слова. Як би Фарид не намагався розвеселити її, вона сиділа між деревами, обхопивши руками ноги, і мовчала. Так, вони багатьох звільнили, та її батьки лишилися в полоні.
Жоден втікач не був ушкоджений. Лише одне дитя підвернуло ногу, але дорослі могли його нести. Хаща проковтнула їх усіх так швидко, що за кілька кроків люди Змієголова полювали вже за тінню. Вогнерукий посадив дітей до дупластого дерева, жінки продиралися через хащі, поки ведмідь Чорного Принца відволікав солдатів. Чоловіки повилазили на дерева аж до крони. Вогнерукий та Принц сховалися останні, збивши солдатів зі сліду.
Принц порадив визволеним повернутись до Омбри і приєднатись до шпільманського табору.
Сам він мав інші плани. Перш ніж рушити, він поговорив з Меґі, і потому вона більше не дивилась безнадійно.
– Принц сказав, що не дозволить, щоб мого батька повісили, – розповідала дівчинка Фаридові. – Він знає, що Мо – не Сойка і що він розтовкмачить Змієголову, що він не того упіймав.
Меґі настільки була сповнена надій, що Фарид лише кивнув і пробурмотів: «Ну, чудово!», хоча думав, що Змієголов стратить Чарівновустого.
– Принц шукатиме Свистунового нишпорку? – запитав Фарид Вогнерукого, коли вони збиралися в дорогу.
– Довго шукати не доведеться, – відповів Вогнерукий. – Треба лиш почекати, доки у котрогось шпільмана кишені не наповняться сріблом.
– А що з Мишачим млином? – запитала Меґі. – Млином, про який ти розповідав у хащі? Ми підемо туди?
– Не обов'язково. А чому ти запитуєш?
Меґі мовчала. Вона була певна, що відповідь не сподобається Вогнерукому.
– Я передала Хмарохідцеві листа для Феноліо, – зрештою сказала вона. – Я попросила його написати щось таке, що врятує моїх батьків, і щоб він надіслав це до Млина.
– Листа? – Голос Вогнерукого звучав пронизливо, аж Фарид обійняв Меґі за плечі. – Ну, чудово! А що, коли він потрапить на очі чужим?
Фарид втягнув голову в плечі, а Меґі відповіла Вогнерукому пильним поглядом.
– Ніхто, крім Феноліо, не може їм тепер допомогти, – сказала вона. – І ти це знаєш. Ти знаєш це напевно.
Стукіт у двері
Ланцелот дивився у келих.
– Він жорстокий, – проказав нарешті.
– Але чого йому бути людяним? Невже ви очікуєте від янголів людяності?
Г. Г. Уайт. Король у Камелоті, частина II
Уже кілька днів вершник, якого Феноліо послав по Меґі, був у дорозі.
– Ти мусиш мчати, як вітер, – мовив старий і додав, що йдеться про життя і смерть вродливої дівчини. – Зрештою, він хотів, щоб хлопець таки постарався! – Тобі, напевно, не вдасться її переконати повернутися з тобою, вона дуже вперта. Отож домовся з нею про нове і цього разу надійне місце зустрічі й скажи їй, що ти якомога скоріше повернешся з листом від мене. Запам'ятав?
Солдат повторив слова без особливих зусиль і пустив коня чвалом, запевняючи, що повернеться найпізніше за три дні. Якщо парубок виконає обіцянку й скоро повернеться, Феноліо не матиме листа, якого він міг би передати Меґі. Бо слова, які б усю цю оповідку привели до ладу (хороших врятували, лихих покарали), просто не хотіли з'являтися!
День і ніч Феноліо сидів у комірчині, яку йому виділив Козимо, і дивився на пергамент, що йому принесла Мінерва. Але все було мов зачароване коло: що б він не починав, думки розпливались, як чорнило на вологому папері. Куди ж вони поділися, ці кляті слова? Чому вони висохли, мов листя? Він сварився з Розенкварцом, наказував принести вина, печені, солодощів, інше чорнило, нове перо. А на фортечних внутрішніх дворах били й кували молотками, зміцнювали замкову браму, чистили діжки зі смолою, гострили списи. Підготовка до війни зчиняла гамір. Особливо коли з нею поспішали. А Козимо дуже поспішав.
О, як Феноліо сушив свої старі мізки! Але йому ну ніщо не спадало на думку! Минали дні, і Феноліо охопила розпука. А що, коли Змієголов уже повісив Мортимера? Чи захоче тоді Меґі читати? Чи не буде їй байдуже до Козимо й цього світу, якщо її батько помре?
«Дурниці, Феноліо, – бурмотів він, годинами закреслюючи речення за реченням. – Якщо тобі не спадають на думку слова, то цього разу треба обійтися без них. Козимо врятує Мортимера!»
«Он як? А що, коли вони штурмуватимуть замок Змієголова, загинуть усі в'язні? – промовляв він подумки. – А якщо загони Козимо буде розбито під прямовисними мурами Сутінкового замку?»
Феноліо відклав перо й сховав обличчя в долоні. Надворі стемніло, а його голова була така ж порожня, як і пергамент перед ним. Туліо запросив його від імені Козимо до столу, але він не мав апетиту, хоча й залюбки поспостерігав би за тим, як радісно Козимо слухав пісні, які він написав про нього. Хоча Бридка й повторювала безліч разів, що її чоловікові ці слова сидять у печінках, цей Козимо любив твори Феноліо: прекрасні казки про його колишні героїчні вчинки, часи з білими жінками і битву під Каприкорновою фортецею.
Так, він користувався прихильністю князя-красеня, а Бридка все частіше марно просила про допуск до чоловіка. Віоланта частіше, аніж до повернення Козимо, сиділа в бібліотеці. Після смерті її свекра їй не потрібно було прокрадатися туди чи підкуповувати Бальбулюса прикрасами: Козимо не цікавило, чи вона читала. Він переймався лише, чи вона писала листи своєму батькові, чи якось інакше спілкувалася зі Змієголовом.
Феноліо було шкода Віоланти в її самотності, але він утішав себе тим, що вона завжди була самотня. Навіть її син нічого не змінив. Та все ж Бридка ще ніколи так не прагнула товариства, як компанії Козимо. Родимка на її обличчі знебарвилась, і тепер воно палало від любові. Козимо не відповідав взаємністю. Ба більше, він наказав охороняти дружину. До Віоланти приставили незграбного голомозого чолов'ягу, який колись натаскував хортів Змієголова. Він ходив слідом за Бридкою, немов собака, намагаючись передбачити всі її думки. Подейкували, що Віоланта просила Бальбулюса писати листи Козимо, в яких вона запевняла його у вірності й покірливості, та чоловік не читав їх. Один із його розпорядників стверджував навіть, що Козимо розучився читати.
Феноліо забрав руки від обличчя і, сповнений заздрощів, розглядав заснулого Розенкварца, який лежав біля чорнильниці і мирно посопував. Феноліо саме взявся за перо, як постукали у двері.
Хто це в таку пізню годину? В цей час Козимо часто виїжджав верхи на прогулянку.
Перед дверима стояла Віоланта, вбрана в одну з тих чорних суконь, які вона припинила носити після повернення Козимо. Очі її почервоніли, неначе вона виплакала їх.
Феноліо підвівся.
– Заходьте! – мовив він. – Де ваша тінь?
– Я купила виводок собак і наказала натаскати, щоб зробити приємне Козимо. Відтоді він зникає.
Вона кмітлива, о, так, навіть дуже кмітлива. Чи знав він про це? Ні, він заледве пригадував, що вигадав її.
– Сідайте ж! – Феноліо підставив їй власного стільця (іншого не було), а сам сів на скриню під вікном, в якій зберігав одяг, розкішне вбрання, вироблене для придворного поета за наказом Козимо.
– Козимо знову взяв із собою Бріану! – сказала Віоланта надломленим голосом. – Їй дозволяється виїжджати з ним верхи, їсти з ним, навіть ночі вона проводить у нього. Тепер вона розповідає історії йому, а не мені, читає йому вголос, співає й танцює для нього, так, як раніше для мене. А я сама. Ви не могли б із нею поговорити? – Віоланта нервово обсмикнула сукню. – Бріана любить ваші пісні, може, вона вас послухається! Вона мені потрібна. У цьому замку я не маю нікого, крім Бальбулюса, а той хоче від мене лише золота на свої нові фарби.
– А що з вашим сином?
– Він мене не любить.
Феноліо мовчав: вона мала рацію. Якопо не любив нікого, окрім свого хижого діда, і ніхто не любив Якопо. Любити його було нелегко.
Знадвору долинали звуки ночі та кування ковалів.
– Козимо планує зміцнити міські мури, – вела далі Віоланта. – Він хоче вирубати всі дерева, аж униз до річки. Кропива, певно, прокляла вже його. Вона нібито сказала, що поговорить з білими жінками, щоб вони забрали його назад.
– Не переймайтесь. Білі жінки не заберуть Козимо.
– Ви певні? – Віоланта потерла запалені очі. – Бріана – мій читець! Він не має права відбирати її в мене. Я хочу, щоб ви написали її матері. Козимо наказав читати всі мої листи, а ви можете попросити Роксану прийти сюди. Вам він довіряє. Напишіть Бріаниній матері, ніби Якопо хоче побавитися з її сином, і щоб вона під обід привела його до замку. Я знаю, вона була шпільманкою, а тепер вирощує лікарські трави. Всі міські цирульники ходять до неї. Я маю кілька дуже рідкісних рослин у садку. Напишіть їй, що вона може взяти там усе, що захоче: насіння, пагінці, відсадки – все, що забажає, нехай лиш прийде.
Роксана. Вона хоче, щоб Роксана прийшла сюди.
– Чому ви хочете говорити з матір'ю, а не з самою Бріаною? Вона не маленька дівчинка.
– Я намагалась! Вона не слухається. Лише мовчки дивиться на мене, бубнить вибачення і знову йде до нього. Ні. Я мушу поговорити з її матір'ю.
Феноліо мовчав. Він не був певен, що Роксана прийде. Зрештою, він сам наділив її душу всіма цими рисами: гідністю й неприязню до князівської крові. З другого боку, чи не він пообіцяв Меґі наглянути за донькою Вогнерукого? Якщо йому не вдавалося дотриматися слова, бо слова ганебно підвели його, може, спробувати принаймні з цим…
«Я не хочу бути поруч із Вогнеруким, коли він дізнається, що його донька проводить ночі з Козимо!» – подумав він.
– Ну, гаразд, я відішлю до Роксани посланця, – сказав він. – Проте багато не очікуйте. Я чув, вона не тішиться з того, що її донька живе при дворі.
– Я знаю! – Віоланта підвелася й кинула погляд на папір, який чекав на бюрку. – Пишете нову оповідку? Чи не про Сойку? Мусите спочатку показати її мені! – На мить вона стала справжньою дочкою Змієголова.
– Неодмінно, – квапливо запевнив Феноліо. – Ви отримаєте її ще до того, як вона потрапить до шпільманів. І я напишу її такою, як вам найбільше до вподоби: сумною, безнадійною, моторошною…
«І жорстокою», – додав він подумки.
Так, Бридка любила похмурі історії. Вона не хотіла, щоб їй розповідали про щастя й красу, вона хотіла чути про смерть, лихо, мерзоту. Вона хотіла мати власний світ, а про красу в ньому ще ніколи не йшлося.
Вона все ще дивилась на нього тим самим пихатим поглядом, який її батько кидав на світ. Феноліо пригадав слова, які він колись написав про її сім'ю: «Шляхетна кров. Сотні років рід Змієголова твердо вірив у те, що кров у його жилах робить його сміливішим, розумнішим та сильнішим за всіх його підданих». Сотні років той самий погляд, навіть в очах Бридкої, яку власне цей рід втопив би одразу після її народження в оборонному рові довкола фортеці, як цуценя з вадами.
– Прислуга каже, що Бріанина мати ще краще співає, аніж дочка. Від її співу каміння плаче, а троянди квітнуть.
Віоланта провела собі по обличчю там, де нещодавно червоніла родима пляма.
– Щось подібне я теж чув. – Феноліо провів її до дверей.
– Вона начебто раніше навіть у замку мого батька співала, та я не вірю. Мій батько ніколи не пропускав крізь браму шпільманів, хіба що вішав їх перед нею.
«Так, тому що ходили чутки, що ваша мати зрадила його зі шпільманом», – подумки відповів Феноліо, відчиняючи двері.
– Бріана каже, що її мати більше не співає, бо вважає, ніби її голос приносить велике нещастя всім, кого вона любить. З Бріаниним батьком саме так і сталося.
– І про це я чув.
Віоланта вийшла в коридор. Навіть зблизька її родиму пляму було майже не видно.
– Ви відправите посланця до неї завтра зранку?
– Як забажаєте.
Бридка поглянула в темний коридор.
– Бріана ніколи не розповідає про свого батька. Куховарка стверджує, що він вогнедув. Бріанина мати дуже кохала його, але якийсь палій закохався в неї і порізав вогнедуву обличчя.
– Цю історію я теж чув! – Феноліо подивився на неї задумливо. Історія Вогнерукого, солодка і гірка, Віоланті безперечно була до смаку.
– Розповідають, що вона відвезла його до цирульника і залишалася з ним, доки його обличчя не загоїлось. – Яким далеким був її голос, наче вона загубилася серед слів Феноліо. – Та він усе одно покинув її. – Віоланта відвернулась. – Напишіть листа! Ще сьогодні вночі.
Віоланта поквапно пішла.
– Розенкварце, – сказав Феноліо, зачиняючи за нею двері, – як гадаєш, я можу створювати лише сумних і лихих персонажів?
Проте скляний чоловічок спав, а поряд із ним з пера скрапувало чорнило на чистий пергамент.
Роксана
Феноліо чекав на Роксану в замковій приймальні, тут простолюдини доповідали розпорядникам Козимо про їхнє клопотання, а писар занотовував їхні слова на папері (пергамент задорогий для таких потреб). Відтак клопотальники йшли геть, сподіваючись, що князь коли-небудь вирішить їхню справу. Але Тлустий князь таким не переймався, тому його підданці самі собі давали раду, з кровопролиттям чи без, залежно від темпераменту й обставин. Можливо, Козимо щось змінить…
– Що я тут роблю? – пробурмотів Феноліо.
Він ще лежав у ліжку (значно зручнішому, ніж у Мінервиній комірчині), коли з'явився посильний Бридкої. Віоланта передає своє вибачення і просить замість неї поговорити з Роксаною, бо він, як ніхто інший, розуміється на тому, щоб дібрати доречні слова. Чудово. Так чинили заможні – звалювали неприємні речі в житті на інших. Хоча… він завжди хотів зустрітися з дружиною Вогнерукого. Чи вона й насправді така вродлива, як він зобразив?
Зітхнувши, Феноліо опустився в крісло, в якому зазвичай сидів розпорядник Козимо. Після повернення Козимо в замку з'являлась велика кількість прохачів, тож надалі їм було дозволено візити лише двічі на тиждень. Їхньому князеві було байдуже до селянина, в якого сусід украв свиню, чоботаря, якому торговець продав непридатну шкіру, швачки, яку щоночі бив чоловік, коли повертався п'яним. Звісно, в кожному більшому містечку був суддя для врегулювання подібних чвар, однак у таких правочинців правда була на боці того, хто наповнював золотом кишені суддів. А ті, хто не мав золота, приходили до янголоподібного князя, не розуміючи, що той клопотався лише підготовкою до своєї війни.
Роксана увійшла з двома дітьми: дівчинкою рочків п'яти і старшеньким хлопчиком, певно Бріаниним братом.
– Гм, чому б нам не піти до саду? – запропонував Феноліо і спритно підвівся з князівського стільця.
Вона, либонь, навіть вродливіша, аніж він зобразив. Зрештою, він таки добирав найдивовижніші слова, коли писав сцену для «Чорнильного серця», в якій Вогнерукий побачив Роксану вперше. І все-таки, коли вона так раптово з'явилась перед Феноліо, він ураз закохався в неї, мов молодик.
«Якого дідька, Феноліо?! – сварився він на себе. – Ти її вигадав, а тепер уп'явся в неї, неначе вперше в житті побачив жінку!»
Найгіршим було те, що, здається, Роксана помітила це.
– Так, ходімо до саду! Я багато про нього чула, проте ще ніколи там не була, – сказала вона з усмішкою. – Чи спершу хочете розповісти, чому хотіли зі мною поговорити? У вашому листі йшлося про Бріану.
Феноліо кляв Віолантині ревнощі, невірне серце Козимо і себе самого.
– Спершу ходімо до саду, – сказав він. Може, просто неба буде легше сказати про те, що доручила Бридка.
Хлопчик заходився шукати Якопо, щойно вони вийшли надвір, а дівчинка залишилася з Роксаною. Вона чіплялася за руку, а Феноліо не мовив ні слова.
– Я знаю, чому мене сюди покликали, – сказала Роксана, коли він вкотре добирав слова. – Бріана ніколи б не розповіла. Служниця, що приносить сніданок Козимо й часто звертається до мене за порадою через хвору матір, розповіла, що Бріана майже не залишає його кімнату. Навіть уночі.
– Так. Так, саме… Віоланта тому й непокоїться. І вона сподівається, що ви…
Дідько, як він белькотів. Не знав, що казати далі. Мерзенний безлад. У цій оповідці забагато персонажів. Як він міг передбачити, що їм спаде на думку? Особливо коли йдеться про серця молодих дівчат. Невже він мав розумітися на цьому?
Роксана дивилась на нього, немов чекаючи на закінчення речення.
«Старий клятий дурню, ще не вистачало, щоб ти зашарівся!» – подумав Феноліо і відчув, як кров ударила йому в зморшкувату шкіру, неначе бажаючи прогнати звідти його літа.
– Хлопець розповідав про вас, – сказала Роксана. – Фарид. Він закоханий у дівчинку, яка живе у вас. Меґі, чи не так? Коли він промовляє її ім'я, здається, наче в нього в роті перлини.
– Так, боюся, що Меґі теж його любить.
«Що саме розповів їй про мене хлопець? – стривожено подумав Феноліо. – Що я вигадав її і чоловіка, якого вона любить, лише щоб потім його вбили?»
Дівчинка все ще тримала Роксанину руку. Роксана всміхнулась і встромила квітку в її довге темне волосся.
«Знаєш що, Феноліо? – подумав він. – Це все дурня! Як ти міг вигадати її? Вона завжди існувала, задовго до твоїх слів. Таку, як вона, не можна створити лише зі слів! Ти помилявся увесь цей час! Вони всі вже існували: Вогнерукий, Каприкорн, Баста, Роксана, Мінерва, Віоланта, Змієголов… Ти просто записав їхню оповідку, але вона їм не сподобалась, і тепер вони пишуть власну…»
Дівчинка доторкнулась пальцями до квітки і всміхнулася.
– Це – донька Вогнерукого? – запитав Феноліо.
Роксана здивовано поглянула на нього.
– Ні, – сказала вона. – Наша друга донька померла, вже давно. Але звідки ви знаєте Вогнерукого? Він мені ніколи про вас не розповідав.
«Феноліо, ти повний дурень».
– О, я, звичайно, знаю Вогнерукого! – затнувся він. – Я навіть досить добре його знаю. Я часто буваю у шпільманів, коли вони розпинають свої шатра перед міським муром. Там, е-е, я його і зустрів…
– Справді? – Роксана провела рукою по пір'ястому листю якогось кущика. – А я й не знала, що він ще там з'являвся. – Із задумливим виглядом вона підійшла до іншої клумби. – Дикі мальви. Їх я маю й на своїх грядках. Які ж вони гарні! А корисні які… Вогнерукий пішов геть. Знову. Я лиш отримала звісточку, що він слідує за людьми Змієголова, які викрали кількох шпільманів. Її мати, – вона обняла дівчинку за плечі, – також там. І Чорний Принц, його друг.
То вони і Принца упіймали? Феноліо намагався приховати страх. Очевидно, все було ще гірше, аніж він думав.
Роксана доторкнулася до гронця лавандового кущика. Солодкий аромат здійнявся у повітря.
– Кажуть, ви бачили, як убили Хмарохідця. Ви знали його вбивцю? Я чула, то був Баста, один із паліїв із хащі.
– На жаль, те, що ви чули, – правда. – Феноліо щоночі бачив Бастиного ножа.
– Хлопець розповів Вогнерукому, що Баста повернувся. Але я сподівалася, він обманює. Я хвилююсь. – Вона говорила так тихо, що Феноліо ледь розумів її. – Так хвилююся, що лише стою і вдивляюсь у хащі, неначе він ось-ось з'явиться між деревами, так, як того ранку, коли він повернувся. – Вона зірвала насіннєву коробочку й струсила кілька дрібних насінин у долоню. – Я можу їх узяти?
– Усе, що захочете, – відповів Феноліо. – Насіння, пагінці, відсадки – так маю вам передати від Віоланти, якщо вмовите вашу доньку надалі складати товариство знову їй, а не її чоловікові.
Роксана поглянула на насіння в долоні і висипала його на клумбу.
– Не вийде. Моя донька вже давно не слухається мене. Вона любить тутешнє життя, хоча знає, що мені це не подобається. Вона любить Козимо, відтоді, як уперше побачила його у день весілля. Їй не було ще й семи років. Вона весь час хотіла лише сюди, до замку, хоча для цього мусила стати служницею. Якби Віоланта не почула, як вона співала внизу на кухні, Бріана, напевно, донині вичищала б нічні горщики, виносила недоїдки свиням і крадькома пробиралася б нагору, щоб порозглядати кам'яні образи Козимо. Вона стала Віолантиною молодшою сестрою. Носила її сукні, пильнувала її сина, співала й танцювала для неї і стала шпільманкою, як колись її мати. Але не такою, з квітчастими спідницями й брудними ногами, з ліжком посеред дороги та ножем від пройдисвітів, а вбраною у шовкові сукні та з м'яким ліжком. Утім, волосся вона носить розпущене, як я колись, і любить вона на повну силу, так само, як я. Ні! – сказала вона й поклала насіннєву коробочку Феноліо в долоню. – Перекажіть Віоланті, що я не можу допомогти, навіть якщо дуже хочу цього.
Дівчинка поглянула на Феноліо. Цікаво, де ж була її мати?
– Послухайте! – сказав він Роксані. Від її краси запаморочилося в голові. – Візьміть стільки насіння, скільки хочете. Воно набагато краще вродить на ваших грядках. Вогнерукий пішов з Меґі. Я відправив до неї посланця. Щойно гонець повернеться, ви про все дізнаєтесь!
Роксана знову зібрала жменю коробочок і обережно поклала до торбинки на паску.
– Дякую, – сказала вона. – Але якщо я найближчим часом нічого не чутиму про Вогнерукого, то піду на його пошуки. Я вже доста начекалася і не можу думати ні про що інше, крім як про те, що Баста знову тут!
– Та де ви його знайдете? Останнє, що я чув від Меґі, це те, що вони хотіли йти до млина, Мишачого млина. По той бік хащі, на землях Змієголова! Там небезпечно!
Роксана всміхнулася так, наче пояснювала дитині, як влаштовано світ.
– Тут скоро теж буде небезпечно, – сказала вона. – Чи ви гадаєте, до Змієголова не дійшли чутки, що Козимо наказав день і ніч кувати мечі? Може, варто підшукати інше місце роботи. Поки стріли паліїв не посипалися вам на бюрко.
У зовнішньому замковому дворі чекав Роксанин кінь, старий вороний, охлялий і з сивою мордою.
– Я знаю Мишачий млин, – сказала вона, підсаджуючи дівчинку на коня. – Я заскочу туди, а якщо не знайду там обох, спробую пошукати їх у Болотяника. Він найліпший цирульник, якого я знаю, по той і по цей бік хащі. Він піклувався про Вогнерукого, коли той ще був хлопчиком. Може, що чув про нього.
Звісно, Болотяних! Як Феноліо забув про нього? Якщо Вогнерукий колись і мав кого за батька, то, звісно, Болотяника. Цей цирульник кочував зі шпільманами з місця на місце, від ринку до ринку.
«До біса, Феноліо! – подумав старий. – Як можна забути власні оповідки? І не виправдовуйся літами!»
– Якщо побачите Єгана, відправте його додому, – сказала Роксана, вискакуючи на коня позаду дівчинки. – Він знає дорогу.
– І на оцій старій шкапі ви збираєтесь їхати непрохідною хащею?
– Ця стара шкапа все ще довозить мене, куди я схочу, – сказала Роксана. Дівчинка схилила голівку їй на груди, коли вона ухопила коня за повід. – Бувайте здорові!
– Роксано, – прошепотів Феноліо, схопившись за повід, – мені треба передати Меґі листа. Я відправив їй услід вершника, який має мені повідомляти, де вона і як у неї справи, та він ще не повернувся (ні слова про Басту та Зарізяку, Феноліо, це її лиш зайвий раз розтривожить!). Отже, до чого я веду (Феноліо, не витріщайся так на неї і не белькочи, як старий торохтій!). Ви могли б узяти листа для Меґі, раптом ваш Вогнерукий поскаче услід? Таким чином ви її скоріше застанете, аніж будь-який посланець, якого я до неї відправлю!
«Що то буде за лист? – глузував внутрішній голос. – Лист, в якому ти напишеш, що тобі нічого не спало на думку?»
Але він проігнорував голос, як завжди.
– Це дуже важливий лист! – Говорити ще тихіше він не міг.
Роксана наморщила чоло.
– Останній лист, якого ви отримали, коштував Хмарохідцеві життя. Утім, гаразд, принесіть його мені, якщо хочете. Повторюю, дуже довго я не чекатиму.
