Текст книги "Чорнильна кров"

Автор книги: Корнелія Функе

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 32 страниц)

З вулиці знову долетів сміх. Бріана теж підійшла до вікна.

– Цей хлопець – дуже гарний вогнедув, – сказала вона.

– Справді? – Її господиня кинула на неї короткозорий погляд. – Я гадала, що ти не любиш вогнедувів. Ти ж завжди кажеш, що вони ні на що не здатні.

– Цей хороший. Набагато кращий за Ворона. – Бріанин голос звучав хриплувато. – Я його ще на святі помітила.

– Віоланто! – Голос Феноліо звучав нетерпляче. – Ми могли б на мить забути про хлопця-вогнедува? Козимо не любив книжок, ну добре, таке трапляється, але ж дещо більше про нього ви мені можете розповісти?

– Навіщо? – Бридка знову тримала берил перед оком. – Дайте нарешті упокоїтися Козимо, він мертвий! Небіжчики не хочуть лишатися серед живих. Чому цього ніхто не розуміє? І якщо ви хочете почути його таємницю, то він не мав жодної! Він міг годинами говорити про зброю. Йому подобалися вогнедуви і кидії ножів, дикі прогулянки верхи посеред ночі. Він спостерігав, як кують мечі, і годинами фехтував унизу в дворі з вартовими, поки не оволодів зброєю настільки ж добре, як вони, утім від шпільманських пісень після першого куплету він починав позіхати. Йому б не сподобалися пісні, які ви про нього написали. Можливо, розбійницькі пісні йому припали б до серця, але те, що слова, як музика, змушують серце битися швидше, цього він просто не розумів! Навіть смертна кара цікавила його більше за слова, хоча він ніколи не отримував насолоди від неї, на відміну від мого батька.

– Невже? – У голосі Феноліо звучало здивування, але в жодному разі не розчарування. – Їзда верхи серед ночі, – бурмотів він, – прудкі коні. А чому б і ні?

Бридка не звертала на нього уваги.

– Бріано! – сказала вона. – Візьми оцю книжку. Якщо я достатньо хвалитиму Бальбулюса за його нові картини, можливо, він нам трохи дасть її. – Служниця взяла книжку і знову підійшла до вікна.

– Але народ любив його, правда? – Феноліо підвівся зі стільця. – Козимо добре ставився до них: до селян, бідних, шпільманів…

Віоланта провела рукою по родимці на щоці.

– Так, усі його любили. Він був такий привабливий, що його, напевно, просто мусили любити. А щодо селян… – Вона втомлено потерла короткозорі очі. – Знаєте, що він завжди про них казав? «Чому ж вони такі бридкі? Бридкий одяг, бридкі обличчя?» Коли вони приходили до Козимо з суперечками, він намагався бути справедливим, та йому надзвичайно набридало. Він щоразу не міг дочекатися, коли ж знову вийде до солдатів, коня та собак…

Феноліо мовчав. Його обличчя було таке безпорадне, що Меґі стало його шкода. «Може, він уже не захоче, щоб я його вичитувала?» – міркувала вона і на якусь дивну мить відчула щось подібне до розчарування.

– Бріано, ходімо! – наказала Бридка, проте її служниця не поворухнулась. Вона дивилася донизу, на подвір'я, немов ніколи в житті не бачила вогнедува.

Віоланта наморщила чоло і підступила до неї.

– Чому ти так вилупилася? – запитала вона і примружено поглянула на подвір'я.

– Він вирощує квіти з полум'я, – пролепетала дівчина. – Спочатку вони мов золоті бруньки, а тоді проростають пелюстками. Таке я бачила лиш раз… коли була дуже маленька…

– Чудово, та зараз ходи. – Бридка повернулася і покрокувала до дверей.

Вона мала дещо дивну манеру ходити: опустивши голову, але з рівною, як свічка, спиною.

Бріана востаннє кинула погляд на подвір'я, а потім поквапилася за нею.

Бальбулюс розмішував фарби, коли вони увійшли до майстерні: блакитну для неба, теракотову і умбру для землі. Віоланта щось прошепотіла. Напевно, лестила Бальбулюсові. Вона вказала на книжку, яку для неї принесла Бріана.

– Я прощаюся, ваша високосте! – сказав Феноліо.

– Так, ідіть! – відповіла вона. – Та коли наступного разу мене відвідаєте, то не запитуйте про померлого чоловіка, а принесіть одну з пісень, які ви пишете для шпільманів! Мені вони дуже подобаються, насамперед ті, що про розбійника, який гніває мого батька. Як же його звати? А, точно, Сойка.

Засмагла шкіра Феноліо трохи зблідла.

– Звідки… звідки ви взяли, що ці пісні написав я?

Бридка засміялася.

– О, ви забули? Я – донька Змієголова, певна річ, я маю шпигунів! Ви боїтеся, що я розповім батькові, хто автор? Не хвилюйтеся, ми обговорюємо одне з одним лише найнеобхідніше. І до того ж його більше цікавить, про що йдеться у піснях, аніж хто їх написав. А втім, на вашому місці я поки що залишилася б по цей бік хащі!

Феноліо вклонився, вимушено всміхаючись.

– Я врахую вашу пораду, ваша високосте, – сказав він.

Оббиті двері грюкнули, коли він зачинив їх за собою.

– Чорт забирай, – бурмотів Феноліо. – Чорт забирай, чорт забирай!

– Що сталося? – Меґі стурбовано поглянула на нього. – Це через те, що вона сказала про Козимо?

– Дурниця! Ні! Якщо Віоланта знає, хто пише пісні про Сойку, то Змієголов знає запевне. Він має значно більше шпигунів, ніж вона, і що тоді, якщо він недовго залишатиметься по свій бік хащі? Ну, гаразд, ще є час, щоб ужити заходів… – Меґі, – прошепотів він до неї, спускаючись крученими сходами. – Я ж тобі казав, що мав прототипа для Сойки. Вгадай, кого? – Він очікувально поглянув на неї. – Ти мусиш знати, що я люблю брати за прообраз для персонажів справжніх людей, – змовницьки прошепотів він. – Не кожен письменник удається до цього, та з власного досвіду скажу, що це їх просто робить жвавішими! Вирази обличчя, жести, поставу, голос, можливо, родиму пляму чи рубець я краду тут, там, і ось вони дихають, поки кожен, хто чує про них або читає, не повірить, що може доторкнутися до них! Щодо Сойки, я не на кожного зважав. Він мав бути не надто старий, але й не надто молодий, гладкий або малий, звичайно, теж ні, герої ніколи не бувають малі, товсті чи бридкі, можливо, у справжньому житті, але не в оповідках… Ні, Сойка мусив бути високий і ставний, як люблять люди.

Феноліо замовк. Почулися кроки, хтось спускався сходами вниз, і над ними на грубо отесаних східцях з'явилася Бріана.

– Перепрошую! – сказала вона, озирнувшись із відчуттям провини, ніби вислизнула крадькома, без відома господині. – Але цей хлопець. Чи ви знаєте, у кого він навчився так бавитися з вогнем? – Вона дивилася на Феноліо, немов найбільшим її бажанням було почути відповідь і водночас вона цього найбільше боялася. – Ви знаєте? – знову запитала вона. – Ви знаєте його ім'я?

– Вогнерукий, – відповіла Меґі замість Феноліо. – Вогнерукий навчив його. – І лише коли вона вдруге промовила ім'я, Меґі зрозуміла, кого їй нагадувало Бріанине обличчя і вогнисто-рудий вилиск волосся.

Хибні слова

Лишаться тобі нехай руде волосся

І мій шалений сміх.

А інше все, погане чи хороше,

Іщезне геть,

Мов той листок зів'ялий, що течія несе.

Франсуа Війон. Балада про маленького Флорестана

Вогнерукий саме проганяв Пронозу від Роксаниного курника, коли Бріана прискакала до садиби. Серце його мало не завмерло, коли він її побачив. Вона виглядала, наче донька багатого купця. Відколи це служниці носять такі сукні? А ще кінь, на якому вона сиділа, не пасував до тутешніх умов своєю коштовною збруєю, позолоченим сідлом і чорним, як смола, кольором хутра, яке так полискувало, немов три конюхи цілий день тільки тим і займалися, що вичісували його. З нею був солдат, вбраний у кольори Тлустого князя. Він байдуже дивився на вбогу хатинку і поля. Втім, Бріана дивилася на Вогнерукого. Вона випнула підборіддя, точнісінько як її мати, поправила шпильку на волоссі і дивилася на нього.

Якби він тільки міг зробитися непомітним! Який неприязний був її погляд, який дорослий, мов у ображеної дитини. Вона так схожа на свою матір. Солдат допоміг їй злізти з коня, потім напував коня біля криниці і вдавав із себе глухого й сліпого.

Роксана вийшла з хати. Очевидно, відвідини були несподівані для неї, так само як і для Вогнерукого.

– Чому ти не сказала, що він повернувся? – накинулася Бріана.

Роксана відкрила було рота і знову стулила його.

Куниця зіскочила Вогнерукому з плеча й зникла за курятником.

– Я попросив її, – який хрипкий був його голос. – Я думав, що ліпше сам тобі скажу.

«Та твій батько боягуз, – додав він подумки, – боїться власної доньки».

Як розлючено вона на нього подивилася! Точнісінько як раніше. Та вона була вже надто доросла, щоб ударити його.

– Я бачила цього хлопця, – сказала вона. – Він був на святкуванні, а сьогодні жонглював полум'ям для Якопо. Він грався з вогнем точно як ти.

Вогнерукий побачив, як позаду Роксани з'явився Фарид. Він зупинився у неї за спиною, а Єган проштовхнувся між ними вперед. Він кинув заклопотаний погляд на солдата, потім підбіг до сестри.

– Звідки в тебе такий кінь? – запитав він.

– Віоланта дала. На знак подяки за те, що я беру її з собою вночі до шпільманів.

– Ти береш її з собою? – Роксанин голос звучав стурбовано.

– А чому б і ні, їй це подобається! І Чорний Принц дозволив. – Бріана не піднімала на неї очей.

Фарид побрів до Вогнерукого.

– Чого їй тут треба? – прошепотів він. – Це служниця Бридкої.

– Вона ще й моя донька, – відповів Вогнерукий.

Фарид недовірливо вп'явся очима у Бріану, втім вона не звертала на нього уваги. Вона прийшла заради батька.

– Десять років! – сказала вона докірливо. – Тебе не було десять років, і ти так просто повертаєшся? Всі казали, ти помер! Змієголов згноїв тебе у своїй в’язниці! Палії пригнали тебе до нього, бо ти не хотів розкрити їм усі свої таємниці!

– Я їх розкрив, – безгучно сказав Вогнерукий. – Майже всі.

«І вони завдяки їм підпалили інший світ, – подумки додав він. – Інший світ, який не мав дверей, крізь які я міг би повернутися».

– Ти наснився мені! – Бріанин голос став таким гучним, що її кінь схарапудився. – Мені наснилося, що панцерні прив'язують тебе до стовпа і спалюють! Я відчувала дим і чула, як ти намагався говорити з вогнем, але він тебе не слухався, і полум'я зжерло тебе. Майже щоночі я бачила цей сон! До сьогодні. Я боялася спати, впродовж десяти років, а тепер ти стоїш тут, живий-здоровий, немов нічого й не сталося! Де… ти… був?

Вогнерукий поглянув на Роксану – і побачив те саме запитання в її очах.

– Я не міг повернутися, – сказав він. – Я не міг. Я намагався. Повір мені.

Хибні слова. Нехай це була чистісінька правда, звучали вони мов брехня. Він знав. Слова ні на що не придатні. Часом вони чудово звучать, та щойно потрібні, підводять. Ніколи не підбереш правильні слова, ніколи, та де ж їх шукати? Серце німе, мов риба, яких би зусиль не докладав язик, щоб наділити його голосом.

Бріана відвернулася від нього і сховала обличчя в конячу холку, а солдат усе ще стояв біля криниці й удавав, ніби є повітрям.

«Я б наразі теж не проти стати повітрям», – подумав Вогнерукий.

– Це правда! Він не міг повернутися! – Фарид виступив уперед, немов мусив захищати Вогнерукого. – Не було виходу! Точнісінько так, як він каже! Він був у зовсім іншому світі, такому ж справжньому, як і цей. Є чимало, надзвичайно багато світів, усі вони різні, і їх описано у книжках!

Бріана повернулася до нього.

– Невже я виглядаю, як маленька дівчинка, яка вірить у казки? – презирливо запитала вона. – Раніше, коли він надовго зникав, що моя мати мала на ранок червоні очі від сліз, шпільмани розповідали мені про нього. Буцімто він розмовляє з феями, що він у Велетня, що він на дні морському шукає вогонь, який навіть вода не може погасити. Я не вірила байкам ще тоді, та вони подобались мені. Тепер уже не подобаються. Я не маленька. Допоможи піднятися в сідло! – звеліла вона солдатові.

Він мовчки скорився. Єган уп'явся очима в меча, що висів на паску.

– Залишайся поїсти! – сказала Роксана.

Та Бріана похитала головою і мовчки розвернула коня. Солдат підморгнув Єганові, який усе ще не зводив очей з меча. Потому вони поскакали геть, на конях, які здавалися завеликими для вузької кам'янистої стежки, що вела до Роксаниної садиби.

Роксана відвела Єгана до хати, а Вогнерукий залишився стояти перед курятником, поки обоє вершників не зникли між пагорбами.

Фаридів голос тремтів від обурення, коли він врешті-решт перервав мовчання.

– Ти ж не міг повернутися!

– Ні… Але ти маєш визнати, що твоя історія звучала не надто правдиво.

– Все одно! Було саме так!

Вогнерукий знизав плечима і дивився у той бік, де зникла його донька.

– Інколи я сам думаю, що мені усе це тільки наснилося, – пробурмотів він.

Позаду кудкудакала курка.

– Хай йому грець, де Проноза? – З прокльоном Вогнерукий відчинив двері курятника. Біла курка випурхнула повз нього назовні, інша лежала з закривавленим пір'ям на соломі. Біля неї сиділа куниця.

– Пронозо! – зашипів Вогнерукий. – Прокляття, чи я не казав тобі дати курям спокій?

Куниця дивилася на нього. З закривавленого писка звисало пір’я. Проноза випростався, підняв скуйовдженого хвоста і підійшов до Вогнерукого. Як кіт, він потерся об його ноги.

– Ти тільки поглянь! – прошепотів Вогнерукий. – Ей, Ґвіне.

Його смерть повернулась.

Нові господарі

З осміхом вмирає деспот, знаючи, що після його смерті свавілля лиш господаря змінить, та не матиме кінця і краю гніт.

Гайнріх Гайне. Цар Давид

Тлустий князь помер мало не наступного дня після того, як Меґі з Феноліо була в замку. Він помер на світанку, а три дні по тому до Омбри прискакали панцерні Меґі була з Мінервою на базарі коли вони в’їхали до міста. Після смерті свекра Віоланта наказала удвічі посилити охорону на брамі, втім панцерних було так багато, що вартові без опору впустили їх до міста. На чолі панцерних їхав Свистун, зі своїм срібним носом, схожим на дзьоба, таким начищеним, немов Свистун власноруч відполірував його з такої нагоди. Вузькі провулки луною відгукувалися на форкання коней, а коли вершники з'явилися між будинками, на ринковій площі враз запанувала тиша. Вигуки торговців, жіночі голоси – все замовкло, коли Свистун приборкав коня і невдоволено подивився у натовп.

– Дайте дорогу! – вигукнув він. Його голос пролунав напрочуд здавлено, проте яким іще він міг бути у чоловіка, який не мав носа? – Дорогу посланцям Змієголова! Ми тут, щоб віддати останню шану вашому померлому князю і проголосити спадкоємцем його онука.

Мовчання втримувалося, аж залунав голос:

– Четвер – базарний день в Омбрі, так завжди було, та якщо поважні пани спішаться, то зможуть пройти куди треба!

Свистун шукав поглядом сміливця поміж облич, які дивились на нього, проте юрба сховала чоловіка. А на ринковій площі здійнявся схвальний гул.

– Ага, он як! – гаркнув Свистун у гомін. – Гадаєте, ми проскакали через кляту хащу заради того, щоб отут позлазити з коней і проштовхуватися крізь натовп смердючих селян? Не встиг кіт здохнути, а миші вже танцюють на столі. Та я маю для вас новини. У вашому злиденному місті знову з'явився кіт, і пазури він має гостріші, аніж попередній!

Він мовчки повернувся у сідлі, підвів догори руку в чорній рукавиці і дав вершникам знак. Потому погнав свого коня у натовп.

Понура тиша, яка було запала над базаром, розлізлася, як сукно, і між будинків здійнявся галас. Вершники оточували будинки, панцеровані, як залізні ящірки, з низько опущеними забралами, з-під яких виднілися лише вуста й очі. Бряжчали шпори, у захисних щитках і нагрудних панцирах відображалися нажахані обличчя. Мінерва забрала дітей з дороги. Деспіна зашпорталась, і Меґі хотіла допомогти їй, утім, перечепившись через кілька головок капусти, впала. Чоловік підвів її на ноги, щоб Свистун не збив дівчину конем. Меґі чула, як над нею форкав кінь, відчула, як блискучі шпори пройшлися їй по плечах. Вона пірнула під перекинутий прилавок гончаря, порізавши руки об черепки. Тремтячи, вони сиділа навпочіпки серед розбитого начиння, тріснутих бочок, розірваних лантухів і безпорадно спостерігала, як топчуть копитами інших, кому пощастило менше: когось вершники били коліном чи держаком списа. Коні лякалися, ставали дибки і розбивали глеки й голови.

Відтак вершники зникли, так само несподівано, як і з'явились. До площі долинав цокіт кінських копит, коли панцерні мчали провулком угору до замку. В повітрі пахло страхом. Селяни підбирали розтоптані овочі, матері витирали дітям сльози з облич і кров із колін, жінки стояли перед черепками посуду – і знову на ринку вляглася тиша. Надзвичайна тиша. Голоси стиха проклинали вершників. Навіть угамувались плач і стогін. Мінерва стурбовано підійшла до Меґі, Деспіна та Іво схлипували біля матері.

– Так. Схоже, у нас новий господар, – гірко сказала вона, допомагаючи Меґі підвестися. – Ти можеш відвести дітей додому? Я залишуся тут і подивлюся, чим зможу допомогти. Напевно, у декого зламані кістки, та, на щастя, на ринку є кілька цирульників.

Меґі лише кивнула. Вона не знала, що відчувала. Страх? Гнів? Відчай? Здавалося, не існувало слова, яке б описало стан її душі. Мовчки взяла Деспіну та Іво за руку і попростувала з ними додому. Коліна боліли, і вона шкутильгала, та все одно квапилася провулком, аж діти ледь встигали за нею.

– Негайно! – видавила з себе Меґі лиш єдине слово, дошкандибавши до комірчини Феноліо. – Маємо негайно читати! Негайно. – Її голос тремтів, та й уся вона тремтіла.

– Що сталося? – Феноліо сидів за своїм бюрком. Пергамент перед ним був густо списаний. Поруч із ним стояв Розенкварц із пером у руці і приголомшено дивився на Меґі.

– Зараз! – кричала вона. – Зараз! Вони заїхали верхи, просто на людей!

– А, панцерні вже тут. Я ж казав тобі, мусимо поквапитися. Хто ватажок? Рудий Лис?

– Ні, Свистун. – Меґі підійшла до ліжка й сіла. Раптом вона знову відчула лише страх, немов стояла на колінах між розбитих прилавків, неначе гнів її здувся, як повітряна кулька. – Їх так багато! – прошепотіла вона. – Вже запізно! Що Козимо вдіє проти них?

– Ну, то вже мій клопіт! – Феноліо взяв із рук скляного чоловічка перо і знову почав писати. – Тлустий князь теж має чимало солдатів, і вони слідуватимуть за Козимо, коли він знову буде тут. Звісно, було б ліпше, якби ти вичитала його, коли його батько був іще живий. Тлустий князь трохи поспішив зі смертю, втім цього не змінити! Та можна інше. – Він читав, з наморщеним чолом, те, що написав, викреслив ще одне слово, додав інше і кивнув до скляного чоловічка: – Пісок, Розенкварце, поквапся!

Меґі трохи підняла сукню і поглянула на розбиті коліна. Одне набрякло.

– А ти певен, що з Козимо буде ліпше? – тихо запитала вона. – Виходячи з того, що про нього розповіла Бридка, не скажеш.

– Та, звісно, буде краще! Що за питання? Козимо завжди стояв на боці добра, що б там не казала Віоланта. Крім того, ти ж вичитаєш нову версію. Так би мовити, покращену версію.

– Але… навіщо новий князь? – Меґі втерла рукавом заплакані очі. Їй усе ще вчувалися брязкання зброї, форкання, іржання і галас беззахисних людей.

– Що може бути кращим за князя, який робить те, що ми хочемо? – Феноліо взяв новий шмат пергаменту. – Ще лиш кілька рядків, – бурмотів він. – Бракує дрібниць. О, прокляття, ненавиджу писати на пергаменті. Сподіваюсь, ти замовив новий папір, Розенкварце?

– Авжеж, – ображено відповів скляний чоловічок. – Та вже давно не було поставок, врешті-решт папірня по той бік хащі.

– Так, на жаль. – Феноліо вернув носа. – Дуже непрактично. Воістину!

– Феноліо, почуй мене нарешті! Чому б нам замість Козимо не вичитати цього розбійника? – Меґі знову натягнула сукню на коліна. – Ну, розбійника з твоїх пісень! Сойку.

Феноліо засміявся.

– Сойку? О, Господи! Я хотів би побачити твоє обличчя, але без жартів. Ні! Ні, ні! Розбійнику не личить урядувати, Меґі! Робін Ґуд теж не став королем! Вони здатні на заколоти, більш ні на що. Навіть Чорного Принца я не міг би посадити на трон. Цим світом правлять князі, а не розбійники, чарівники чи селяни. Так власне я влаштував. Нам потрібен князь, повір мені.

Розенкварц загострив перо, вмочив його у чорнило – і Феноліо знову почав писати.

– Так! – почула Меґі його шепіт. – Так, це дуже чарівно звучатиме, коли ти читатимеш. От Змієголов здивується. Надумав собі, що може панувати в моєму світі, як йому подобається, та помилився. Він гратиме ту роль, яку я накажу йому грати, жодної іншої!

Меґі підвелася а ліжка і пошкутильгала до вікна. Знову почався дощ, небо так само мовчки плакало, як і люди на ринку. А вгорі над замком здійнявся прапор Змієголова.

Козимо

– Так, – відповів Аборсен. – Я заклинач, та не звичайний. У той час, як інші пробуджують мертвих, я дарую їм вічний спокій.

Ґарт Нікс. Сабріель

Коли Феноліо нарешті відклав перо, вже сутеніло. На вулиці було тихо. Цілий день там було тихо, немов усі втекли до своїх будинків, як миші, що ховаються від лисиці.

– Готово? – запитала Меґі, коли Феноліо відкинувся в кріслі й потер втомлені очі.

Її голос звучав слабко і боязко – таким голосом навряд чи воскресиш князя, втім урешті-решт вона вже якось пробудила потвору, хоча останні слова за неї прочитав Мо.

Мо. Після подій на ринку їй ще більше бракувало його.

– Так, готово! – Голос Феноліо звучав самовдоволено, точнісінько як у Каприкорновому селі, коли він і Меґі вперше об'єдналися, щоб змінити оповідку. Тоді все скінчилося добре, але тепер… Тепер вони самі стовбичили в оповідці. Чи стануть від того слова Феноліо слабкіші, чи сильніші? Меґі розповіла про Орфеєве правило: ліпше використовувати слова, що вже зустрічалися в оповідці, та Феноліо лише зневажливо махнув рукою.

– Дурниці. Згадай олов'яного солдатика, якому ми написали щасливий кінець. Я тоді навіть не думав перевіряти, чи використовую слова з його оповідки. Можливо, це правило стосується людей на кшталт Орфея, які нахабно втручаються в оповідки інших, але напевно не письменника, котрий хоче змінити власну оповідку!

Феноліо чимало позакреслював, проте його почерк став розбірливіший. Меґі очима обмацувала слова. Так, цього разу це були слова Феноліо, не вкрадені в іншого поета…

– Добре чи ні? – Він умокнув шматок хліба в суп, який Мінерва кілька годин тому принесла їм нагору, і очікувально дивився на неї. Звісно, суп прохолов, жоден із них не міг думати про їжу. Лише Розенкварц щось трохи з'їв. Усе його тіло від того змінило колір, та Феноліо різко вирвав йому з рук крихітну ложечку і запитав, невже він хоче позбавити себе життя.

– Розенкварце! Припини! – сказав він суворо, коли скляний чоловічок витягнув прозорого пальця у напрямку до своєї тарілки. – Досить – значить досить! Ти ж знаєш, що не переносиш людської їжі. Хочеш, щоб я тебе знову відвів до цирульника, який останнього разу мало не зламав тобі носа?

– Це так нудно їсти завжди один пісок! – вередував скляний чоловічок і ображено забрав пальця. – А той, що ти мені приносиш, не дуже смачний.

– Невдячний чолов'яга! – лаявся Феноліо. – Я виловлюю його з дна річки. Останнього разу русалки влаштували собі з того забавку, затягуючи мене у воду. Я мало не втонув через тебе.

Здавалося, це не вразило скляного чоловічка. З ображеним виразом обличчя він усівся біля глека з перами, заплющив очі і вдавав, немов спить.

– Двоє чоловічків уже померло від цього! – прошепотів Феноліо до Меґі. – Вони просто не можуть відірвати пальці від нашої їжі. Недоумки.

Та Меґі слухала одним вухом. Вона всілася з пергаментом на ліжко і читала, слово за словом. У вікно завівало дощем, який ніби хотів нагадати про іншу ніч – ніч, в яку вона вперше почула про книжку Феноліо, а надворі стояв Вогнерукий… «Вогнерукий виглядав щасливим на внутрішньому дворі замку. І Феноліо також, і Фарид, і Мінерва, і її діти. Так має бути й надалі. Я читатиму заради них усіх! – розмірковувала Меґі. – Заради шпільманів, щоб Змієголов не вішав їх за пісню, і заради селян на ринку, котрим коні розчавили овочі. А Бридка? Чи стане Віоланта щаслива, коли раптом знову матиме свого чоловіка? Чи помітить, що Козимо був інший? А Тлустому князеві її слова вже не допоможуть. Він ніколи не дізнається про повернення сина».

– Ну скажи вже що-небудь! – Голос Феноліо звучав невпевнено. – Невже тобі не подобається?

– Та ні, подобається. Чудово.

На його обличчі з'явилося полегшення.

– Ну, то чого ти ще чекаєш?

– Із родимою плямою на її обличчі, я не знаю… звучить як чаклунство.

– Та ну. Мені здається, це романтично і ніколи не зашкодить.

– Гаразд, якщо ти так вважаєш. Це твоя оповідка. – Меґі знизала плечима. – Але тут є іще дещо. Хто замість нього зникне?

Феноліо зблід.

– Лишенько, я геть забув. Розенкварце, ховайся у своєму гнізді! – наказав він скляному чоловічкові. – Фей, на щастя, тут нема.

– Але ж переховування не допоможе, – тихо сказала Меґі, коли скляний чоловічок, звисаючи на руках, пересувався до занедбаного гнізда фей.

З вулички долинало цокання копит. Один із панцерних скакав на коні повз будинок. Очевидно, Свистун навіть уві сні не давав омбрійцям забути, хто справжній новий господар.

– Ось, прошу, це знак! – прошепотів Феноліо до Меґі. – Коли той зникне, втратою це не буде. До того ж звідки ти дізнаєшся, що взагалі хто-небудь зник? Таке, мабуть, трапляється лише тоді, коли вичитуєш когось, хто лишає в оповідці порожнє місце, яке треба заповнити. Втім, наш новий Козимо ще не має власної оповідки! Він народиться сьогодні з цих слів!

Так. Можливо, він мав рацію.

Цокіт копит змішався зі звучанням голосу Меґі. «Ніч у Омбрі була тиха, така тиха, – читала вона. – Рани, завдані панцерними, ще не загоїлись, а деякі не загояться ніколи». І вона вже більше не думала про страх, який відчувала вранці, лише про гнів, про гнів на чоловіків, котрі вдяглися в залізо і штовхали жінок і дітей гострими носаками у спину. Гнів робив її голос сильним і повним, пробуджував до життя.

«Двері і вікна було зачинено, а за ними плакали діти, тихо, немов страх тримав на замку навіть їхні ротики, тим часом їхні батьки вдивлялись у ніч, боязко запитуючи себе, наскільки темним буде майбутнє за їхнього нового господаря. Втім раптом пролунав стукіт копит по чоботарівській і сідлярівській вуличках… – Слова розтікалися легко. Вони лилися Меґі а язика, немов тільки й чекали, щоб їх прочитали, пробудили до життя саме цієї ночі. – Люди поквапилися до вікон. Сповнені страху, вони виглядали а них, очікуючи побачити одного а панцерних або ж самого Свистуна а його срібним носом. Але то хтось інший скакав угору до замку, хтось настільки знайомий, що змусив їх збліднути. Прибулець мав обличчя їхнього померлого князя, Козимо Вродливого. Його копія в'їхала на білому коні вгору вуличкою, він був такий вродливий, як у піснях про Козимо. Вершник проскакав крізь замкову браму, над якою майорів прапор Змієголова, і загнуздав коня на тихому нічному дворі. Всім, хто бачив у місячному сяйві Козимо, здавалося, ніби він ніколи й не вмирав. Омбрійський народ святкував, і з найвіддаленіших сіл прийшли люди, щоб побачити того, хто мав обличчя померлого, і вони шепотіли: „Козимо повернувся. Козимо Вродливий. Він повернувся, щоб посісти місце свого батька і захистити Омбру від Змієголова“.

І так сталося. Рятівник посів трон, а родима пляма на обличчі Бридкої потьмяніла. І Козимо Вродливий наказав покликати батькового придворного поета, щоб послухати його поради, бо йому доповіли про його мудрість, і настала велика епоха».

Меґі впустила пергамент. «Велика епоха…»

Феноліо поквапився до вікна. Меґі теж чула цокіт копит, та вона не підвелася.

– Це він! – прошепотів Феноліо. – Він їде, о, Меґі, він їде! Послухай-но!

Та Меґі все ще сиділа і дивилась на списаний аркуш, їй здавалося, що слова дихали. Плоть із паперу, кров із чорнила. Вона раптом відчула таку втому, що шлях до вікна здався надзвичайно далеким. Меґі почувалася мов дитина, яка сама спустилася до підвалу та злякалася. Якби ж Мо був поруч…

– Зараз! Зараз він проскаче повз нас! – Феноліо так сильно висунувся з вікна, немов хотів шубовснути на вуличку. Принаймні він не пропав, як то було тоді, коли вона викликала Тінь.

«Та куди йому пропадати? – подумала Меґі. – Здавалося, має бути лише одна оповідка, ця оповідка, оповідка Феноліо. Здавалося, вона не мала початку й кінця».

– Меґі! Ну ходи вже! – Він схвильовано підкликав її до себе. – Ти чудово читала, надзвичайно чудово! Але ти, напевно, знаєш. Деякі речення не належали до моїх найкращих, час від часу були якісь шпортання, і трохи більше кольору не завадило б, та яка вже різниця? Спрацювало! Спрацювало вочевидь!

Постукали у двері. Розенкварц виглядав із заклопотаним обличчям зі свого гнізда, а Феноліо обернувся, переляканий і водночас розгніваний.

– Меґі? – прошепотів чийсь голос. – Меґі, ти тут?

Це був Фаридів голос.

– Що йому тут треба? – пробурчав Феноліо. – Відправ його геть! Тільки його й бракувало! О, так! Він їде! Меґі, ти чарівниця!

Стукіт копит став гучніший. Але Меґі не підійшла до вікна. Вона побігла до дверей. Фарид стояв під дверима, здавалося, плакав.

– Ґвін, Меґі… Ґвін знову тут, – залепетав він. – Не розумію, як він мене знайшов! Я навіть кидав у нього камінням.

– Меґі! – Голос Феноліо звучав надто роздратовано. – Ти де поділася?

Вона мовчки схопила Фаридову руку та потягла його за собою до вікна.

Білий кінь піднявся вуличкою. Його вершник мав чорняве волосся, а обличчя його було молоде і гарне, як у замкових скульптур. Лише очі були не білокам'яні, а темні, як його волосся, і живі. Він озирнувся, немов саме прокинувся зі сну.

– Козимо! – приголомшено прошепотів Фарид. – Мертвий Козимо…

– Власне, не зовсім, – прошепотів Феноліо. – По-перше, він не мертвий, як неважко помітити, а по-друге, це не той Козимо. Це новий-новісінький, котрого Меґі і я разом створили. Звісно, цього ніхто не помітить, ніхто, крім нас.

– Його дружина теж не помітить?

– Ну, можливо, вона помітить! Але кого це обходить? Вона майже не виходить із замку.

Козимо зупинив свого коня на відстані менше метра від Мінервиного будинку. Меґі мимоволі відійшла від вікна.

– А він сам? – шепотіла вона. – За кого він сам себе має?

– Що за питання? Звісно, за Козимо! – нетерпляче відповів Феноліо. – Але ж не збивайте мене з пантелику! Ми лише попіклувалися про те, щоб оповідка продовжувалася так, як я колись планував. Не більше, не менше!

Козимо повернувся в сідлі і пильно подивився донизу вулички, якою приїхав, – немов щось загубив, але забувся, що саме. Потому він тихо клацнув язиком і погнав коня далі, повз майстерню Мінервиного чоловіка і вузький будинок, в якому мешкав цирульник, чиє вміння виривати зуби Феноліо так часто лаяв.

– Це не добре. – Фарид відсахнувся, немов сам чорт проскакав повз нього. – Викликати мертвих приносить нещастя.

– Він ніколи не був мертвий, чорт забирай! – накинувся на нього Феноліо. – Скільки ще мушу пояснювати це? Він сьогодні народився, з моїх слів і голосу Меґі, отже, не верзи дурниць. Що ти тут робиш? Відколи це пристойних дівчат відвідують серед ночі?

Фарид змінився на виду. Потім мовчки повернувся і подався до дверей.

– Дай йому спокій! Він може відвідувати мене, коли захоче! – нагиркала на Феноліо Меґі. Сходи були слизькі від дощу, і вона наздогнала Фарида лише на останній сходинці. Вигляд у нього був сумний.