Текст книги "Чорнильна кров"
Автор книги: Корнелія Функе
Жанр:
Классическое фэнтези
сообщить о нарушении
Текущая страница: 24 (всего у книги 32 страниц)
Непомильні слова
Конюх дурень: минула ціла вічність, поки він осідлав коня.
«Такого, як оцей, я б ніколи не вигадав! – подумав Феноліо. – Пощастило, що я в доброму гуморі».
О, так, він був у найкращому гуморі. Вже годинами він тихенько насвистував. Він упорався! Слова лились на папір, неначе тільки того й чекали. Він нарешті виловив їх із моря літер. Непомильні. Воістину непомильні. Тепер оповідка триватиме, і все буде гаразд. Він усе-таки чарівник, чарівник слова найвищого ґатунку. Решта не варті і його нігтя, ну, хіба хто не в цьому світі. Якби ж цей дурний робітник хоч трохи поквапився. Зрештою, давно пора було прибути до Роксани, а то виїде без листа. Як тоді Меґі отримає його? До речі, молодий шибайголова, якого він послав дівчинці услід, досі не виявляв ознак життя. Певно, заблукав у непрохідній хащі, шмаркач…
Феноліо намацував листа під накидкою. Добре хоч слова легкі, як пір'їнка, навіть найважливіші.
Роксана без зусиль передасть Меґі смертний вирок для Змієголова. І ще гарантовану перемогу для Козимо. Якщо він тільки не вирушить до того, як Меґі отримає записку!
Козимо згорав від нетерпіння, він прагнув дочекатися того дня, коли поведе солдатів на другий бік хащі.
«Бо хоче зрозуміти, хто він такий! – шепотів тихий голос у голові Феноліо (чи він сидів у його серці?). – Він порожній, як коробка без вмісту, твій чудовий янгол помсти. Кілька позичених спогадів, кілька кам'яних зліпків – це все, що має бідолашний леґінь. І твої оповідки про його героїчні подвиги, відлуння яких він так безпорадно шукає у своєму порожньому серці. А ти власне міг би спробувати повернути справжнього Козимо, просто з царства смерті, але на це ти не зважився!»
Цить! Феноліо невдоволено похитав головою. Чому ці обтяжливі думки виринають знову й знову? Хай-но лиш Козимо посяде трон Змієголова. Тоді він матиме власні спогади й щодня отримуватиме нові. І порожнеча відійде.
Ну нарешті. Коня осідлали. Усміхаючись, конюх допоміг йому сісти в сідло. Що за дурень! Феноліо знав, що верхи на коні він не справляв враження. Ну то й що? Ці коні – страшна худоба, надто сильні, як на нього. Утім, поет, що мешкає в князівському замку, не ходитиме пішки, як селянин. До того ж так він швидше пересуватиметься, звісно, якщо худоба рухатиметься в тому ж напрямку, що й він.
Копита цокотіли бруківкою вздовж діжок зі смолою та залізних списів, які Козимо наказав поставити правцем на мури. У замку вночі лунав передзвін ковальських молотків, а в дерев'яних засіках уздовж муру спали солдати, щільно притискаючись один до одного, як личинки в мурашнику. Він створив войовничого янгола, та чи не завжди янголи войовничі?
«Так-так, отже, на вигадуванні мирних персонажів я просто не розуміюся! – подумав Феноліо, риссю проїжджаючи через двір. – Моїх добрих персонажів переслідує нещастя, як Вогнерукого, або ж вони йдуть у розбійники, як Чорний Принц. Чи міг би я вигадати когось, як Мортимер? Очевидно, ні».
Коли Феноліо під’їхав до зовнішньої брами, та розчинилась, і він на мить припустив, що охоронці нарешті засвідчать повагу до придворного поета, але з того, як низько вони опускали голови, старий зрозумів, що це його не стосувалося.
Козимо виїхав назустріч крізь широко розчинену браму на білому коні, такому білому, що аж видавався несправжнім. У темряві Козимо виглядав іще вродливіше, аніж удень, та чи Не притаманно це всім янголам? Сім солдатів слідувало за ним, більше він і не брав з собою на нічні виїзди. Ні, таки збоку їхав хтось іще: Бріана в одній із суконь, подарованій Козимо. Він засипав дівчину подарунками, а дружині і синові не дозволяв покидати замок. Утім, Бріана не справляла враження щасливої. І не дивно. Хто б радів, коли коханий збирається на війну?
Козимо ж виглядав безтурботним, немов майбутнє принесе самі гаразди. Щоночі він виїжджав верхи (здавалося, йому й не треба спати) і скакав так хутко, що мало який охоронець устигав за ним. Князь поводився як людина, котрій розповіли, що смерть його все одно не втримає. Яка різниця, що він не пам'ятав ані смерті, ані свого життя? День і ніч Бальбулюс оздоблював найліпшими малюнками тексти про втрачене життя. Понад десяток авторів постачали йому рукописні сторінки.
– Заходити до бібліотеки чоловік не хоче! – гірко мовила Віоланта, коли Феноліо востаннє бачив її. – Проте заповнює всі полиці книжками про самого себе.
Слів, з яких Феноліо і Меґі створили князя, Козимо було недостатньо. Їх було просто замало. А все, що він про себе чув, здавалося, належало комусь іншому. Може, тому він і закохався в доньку Вогнерукого: вона не належала чоловікові, яким він нібито був до смерті. Феноліо мусив постійно складати нові пристрасні любовні пісні для Бріани. Здебільшого він крав їх у інших поетів. Старий добре запам'ятовував віршовані рядки, а Меґі не було, щоб упіймати його на цих крадіжках. Бріані щоразу на очі накочувалися сльози, коли шпільмани, знову бажані гості в замку, виконували чергову пісню.
– Феноліо! – Козимо стишив свого коня, а Феноліо схилив голову так природно, як схиляв лише перед молодим князем. – Ви куди, поете? Все готово до військового виступу! – Князь видавався таким самим невгамовним, як і його кінь, що пританцьовував на всі боки і загрожував передати коневі Феноліо свій неспокій. – Чи ви надасте перевагу тому, щоб залишитися тут і гострити пера для пісень, які напишете на честь моєї перемоги?
Військовий виступ? Усе готово? Феноліо зніяковіло озирнувся, а Козимо засміявся.
– Гадаєте, я наказав би збирати війська в замку? Їх забагато. Вони розташувалися внизу біля річки. Я ще чекаю на гурт найманців з півночі. Можливо, вони прибудуть завтра!
Завтра? Феноліо кинув швидкий погляд на Бріану. Ось чому вона так сумно виглядала.
– Прошу вас, ласкавий пане! – Феноліо не зміг приховати стурбованість у голосі. – Ще зарано! Почекайте!
Козимо всміхнувся.
– Червоний місяць, поете! Віщуни вважають це за хороший знак. Знак, який не можна пропустити, інакше обернеться на лихо.
Що за дурниці! Феноліо опустив голову, щоб Козимо не міг прочитати на його обличчі роздратування. Князь, і без того знав, що Феноліо вважає віщунів і ворожок зграєю жадібних до золота здирників.
– Дозвольте вам ще раз сказати, ласкавий пане! – Феноліо повторював застереження. – Єдине, що вам принесе нещастя, це передчасний виступ військ!
Козимо поблажливо похитав головою.
– Ви літній чоловік, Феноліо, – сказав він. – Ваша кров тече повільно, а я молодий! Чого мені чекати? Що Змієголов також завербує найманців і забарикадується в Сутінковому замку?
«Гадаю, він уже давно забарикадувався, – подумав Феноліо. – І тому тобі дочекатись би моїх слів і щоб Меґі прочитала їх, так само, як вичитала тебе з книжки. Дочекайся її голосу!»
– Ще лиш тиждень-два, ласкавий пане! – промовив Феноліо наполегливо. – Ваші селяни мусять зібрати врожай. Інакше з чого вони житимуть узимку?
Про такі речі Козимо не хотів і слухати.
– Старечі балачки! – сказав князь сердито. – Куди поділися ваші палкі слова? Вони житимуть із запасів Змієголова, зі щастя від нашої перемоги, зі срібла Сутінкового замку, яке я накажу роздати по селах!
«Сріблом вони не наїдяться, ласкавий пане, – подумав Феноліо, але вголос не вимовив ні слова, лише поглянув угору на небо. – Як же високо місяць!»
– Про що я вас уже давно хотів запитати, – сказав Козимо, саме коли Феноліо збирався попрощатися. – У вас, напевно, гарні взаємини зі шпільманами. Усі тільки й говорять про цього вогнедува, який нібито вміє розмовляти з полум'ям…
Феноліо краєм ока побачив, як Бріана понурила голову.
– Ви маєте на увазі Вогнерукого?
– Саме так його звати. Я знаю, що він Бріанин батько. – Козимо кинув на дівчину ніжний погляд. – Але вона не хоче про нього говорити. До того ж каже, що не знає, де він. Але, може, ви знаєте? – Козимо лагідно поплескав свого коня по шиї.
– Чому ви запитуєте?
– Ну, а хіба незрозуміло? Він уміє розмовляти з вогнем! Подейкують, ніби розпалює полум'я заввишки в метр і воно не обпікає його.
– Вам потрібен Вогнерукий для вашої війни. – Феноліо не стримався і голосно засміявся.
– Що тут такого смішного? – наморщився Козимо.
«Вогнерукий як зброя!» Феноліо похитав головою.
– Розумієте, – сказав він, – я знаю Вогнерукого досить добре. – Він побачив, як здивовано Бріана поглянула на нього. – Він може бути ким завгодно, але не вояком. Він вас просто візьме на кпини.
– Ну, цього не варто робити. – В голосі Козимо продзвеніла лють.
А Бріана дивилась на Феноліо, немов сила-силенна запитань крутилися в неї на язиці.
– Ваша високосте, – сказав він квапливо, – прошу наразі вибачити мене! Одне з Мінервиних дітей хворе, а я обіцяв роздобути у Бріаниної матері трохи трав.
– Он як. Звісно, їдьте, поговоримо пізніше. – Козимо взяв до рук повід. – Якщо не покращає, повідомте мені, я пришлю цирульника.
– Дякую вам, – сказав Феноліо, та перш ніж рушити, мусив поставити ще одне запитання. – Я чув, що вашій дружині теж зле? – Про це старому розповів Бальбулюс, його єдиного допускали до Віоланти.
– Та ні, вона просто розлючена. – Козимо взяв Бріану за руку, немов утішаючи за те, що йшлося про його дружину. – Віоланта швидко шаленіє. Це в неї від батька. Вона просто не хоче розуміти, чому її не випускають із замку. Але ж очевидно, що довкола шпигуни її батька, і в кого вони намагатимуться спершу вивідувати? У Віоланти і Якопо.
Важко було не повірити кожному слову, яке сходило з цих чарівних вуст, головне, що мовлено їх було щиро й переконливо.
– Певно, ви маєте рацію! Та прошу не забувати, що ваша дружина ненавидить свого батька.
– Можна когось ненавидіти і, тим не менше, коритись йому. Правда? – Козимо поглянув на Феноліо з таким ясним виразом очей, які можна побачити хіба лиш у дитини.
– Так, так, напевно, – відповів Феноліо ніяково. Щоразу, коли Козимо так дивився, старий почувався, немов несподівано побачив чисту сторінку в книжці, тонко тканий словесний килим, поїдений міллю. – Ваша високосте! – сказав він, ще раз схиливши чоло, і спрямував коня риссю до брами.
Бріана добре описала шлях до материної садиби. На щастя, дівчина попередила про гусака, тому Феноліо міцно тримав коня за повід, коли птах, ґелґочучи, вийшов назустріч. Роксана сиділа перед убогою хатинкою. Здавалося, її краса пасувала сюди, як коштовність на капелюх жебрака. Її син спав поруч із нею на порозі, згорнувшись клубочком і поклавши голову їй на коліна.
– Він хоче піти з нами, – сказала Роксана, коли Феноліо незграбно злізав з коня. – Мала теж плакала, коли я сказала, що мушу їхати. Але я не можу взяти їх із собою до Змієголова: він наказував вішати дітей. Подруга дбатиме про неї, про нього, про квіти і про тварин…
Роксана погладила синове темне волосся. На мить Феноліо захотів, щоб вона не їхала. Але що тоді буде з його словами? Хто розшукає Меґі? Чи йому знову просити Козимо про вершника, який ще не повернувся? Хтозна, може, й Роксана не повернеться, і твої дорогоцінні слова пропадуть.
– Дурниці! – мовив Феноліо сердито. – Звісно, я зробив копію.
– Що ти там кажеш? – здивовано подивилась на нього Роксана.
– Та нічого, нічого! – Йой, тепер він вже розмовляв сам із собою. – Мушу вам ще дещо розповісти. Не їдьте до млина! Один шпільман, котрий співає для Козимо, приніс мені повідомлення від Чорного Принца.
Роксана притисла руку до рота.
– Ні, ні. Це не настільки страшно! – заспокоїв її Феноліо. – Батько Меґі у полоні Змієголова, але цього, чесно кажучи, я очікував. І Вогнерукий, і Меґі… Коротше кажучи, млин, біля якого Меґі мала чекати на мого листа, згорів ущент. Мельник, певно, розповів кому тільки зміг, що якась куниця сипала вогняним дощем зі стелі, а якийсь відьмак з порубцьованим обличчям розмовляв із полум'ям. Із ним буцімто був демон в образі темношкірого хлопця, котрий і врятував чоловіка з рубцями, коли того поранили. Була ще якась дівчинка.
Роксана дивилась на нього відсутнім поглядом.
– Поранений?
– Так, але вони втекли! Це найголовніше! Роксано, ви гадаєте, що зможете їх знайти?
Роксана провела рукою по чолу.
– Я спробую.
– Не переймайтеся сильно! – сказав Феноліо. – Ви ж чули. Вогнерукий має тепер демона, який його захищає. Хоча він і самотужки завжди непогано впорувався!
– О, так!
Феноліо проклинав кожну зморшку на своєму старому обличчі – такою вродливою була ця жінка. Чому він не такий красень, як Козимо? А втім, чи сподобалось би це їй? Їй подобався Вогнерукий, котрий, власне, давно мав померти, якби все відбувалося так, як він написав.
«Феноліо! Це занадто. Ти поводишся як ревнивий закоханий!»
Утім, Роксана не зважала на нього – вона дивилась на хлопця, який спав у неї на колінах.
– Бріана страшенно розлютилась, коли довідалася, що я поїду вслід за її батьком, – сказала вона. – Сподіваюсь, Козимо пильнуватиме її і не розпочне війну, доки я не повернусь.
Феноліо промовчав. Навіщо розповідати про плани Козимо? Щоб Роксана ще більше хвилювалася? Ні. Він дістав з-під накидки листа для Меґі. Літери, які могли перетворюватися на звук, потужний звук… Жодного разу він не наказував Розенкварцові так старанно опечатати листа.
– Цей лист може врятувати батьків Меґі, – сказав старий. – Він може врятувати її батька. Він може врятувати нас усіх, пильнуйте його!
Роксана покрутила опечатаний пергамент, неначе той видався замалим для таких важливих слів.
– Я ще ніколи не чула про листа, який відкриває в'язницю Сутінкового замку, – сказала вона. – Гадаєте, правильно навіювати дівчинці примарні сподівання?
– Це не примарні сподівання, – мовив Феноліо, трохи образившись, що Роксана не йняла віри його словам.
– Ну, гаразд. Якщо я знайду Вогнерукого, і дівчинка ще з ним, вона отримає вашого листа. – Роксана знову погладила синове волосся. – Вона любить свого батька?
– Ще б пак, вона його дуже любить.
– Моя донька теж. Бріана так сильно любить Вогнерукого, що не хоче з ним розмовляти. Коли він раніше йшов кудись – до хащі, на море, куди його саме вабили вогонь чи вітер, – вона бігла вслід за ним своїми маленькими ніжками. Мені здається, він цього навіть і не помічав: він зникав швидко, наче лис, що вкрав курку. Та вона все одно любила його. Чому? Цей хлопець теж його любить. Він навіть думає, що він йому потрібен, але Вогнерукому не потрібен ніхто, крім вогню.
Феноліо задумливо подивився на неї.
– Ви помиляєтеся! – сказав він. – Він був дуже нещасний, коли так довго був далеко від вас. Ви б його бачили.
Як недовірливо вона поглянула на нього.
– Ви знаєте, де він був?
Ну і що тепер? Старий дурень, що він тут знову наговорив!
– Е-е-е, так, – пролепетав він. – Звісно. Я ж сам там був.
«Ну, збреши вже що-небудь. Де вони були? Правдою тут не задовольнитися. Трішки доладної брехні, яка б усе пояснила. Чому б не вигадати кілька хороших слів для Вогнерукого, хоч і заздрю йому через дружину?»
– Він каже, що не міг повернутися. – Роксана не вірила цьому, та з голосу було чути, як би вона хотіла в це повірити.
– Свята правда! То був жахливий час! Каприкорн наказав Басті вполювати Вогнерукого, вони завезли його далеко звідси. Намагались вивідати, як примовляти до полум'я. – Оце так брехня. І хто там знав, брехня то чи ні? Можливо, вона близька до правди. – Повірте мені, Баста помстився за те, що ви надали перевагу Вогнерукому, а не йому! Вони ув'язнили вогнедува на довгі роки. Зрештою він утік, та невдовзі його знайшли і забили мало не до смерті. – Про це йому розповідала Меґі. Трішки правди не зашкодить, і Роксані не обов'язково знати, що це було через Резу.
Феноліо відчував, як йому ставало приємно розповідати, як його тішило спостерігати за Роксаною: як збільшуються її очі, як вона заворожено слухає, пристрасно очікуючи наступних слів. Може, таки щось зіпсувати Вогнерукому? Ні, старий уже якось убивав вогнедува, нині він зробить йому послугу: змусить дружину пробачити десять років відсутності.
«Часом я можу бути люб'язним чоловіком!» – подумав Феноліо.
– Він думав, що помре, що ніколи більше не побачить вас. І це було найстрашнішим для нього. – Феноліо відкашлявся. Він розчулився з власних слів, і Роксана теж. Він бачив, як недовіра зникла з її очей, як вони стали лагідними від любові. – Він блукав чужими країнами, мов підкинутий під двері пес, шукаючи шлях, у кінці якого не Баста чи Каприкорн, а ви чекали б на нього. – Слова з'являлися самі по собі, ніби Феноліо знав, що відчував Вогнерукий усі ці роки. – Від самотності його серце стало холодне, мов камінь. Нічого, крім туги, не жило в ньому, туги за вами і за донькою.
– Він мав двох доньок, – стиха долинув Роксанин голос.
Прокляття, старий геть забув. Звісно, двох! Та Роксана настільки захопилась його словами, що така помилка не розірвала тенета.
– Звідки ви знаєте? – запитала вона. – Він мені ніколи не розповідав, що ви так добре знайомі.
«О, ніхто не знає його ліпше за мене! – подумав Феноліо. – Запевняю вас, моя красуне».
Роксана відкинула з лиця чорне волосся. Феноліо побачив у ньому слід сивини, неначе вона причесалася запорошеним гребінцем.
– Я поїду завтра з самого ранку, – сказала жінка.
– Пильнуйте себе! – мовив він, коли нарешті сидів на коні. – Себе і листа. І привітайте від мене Меґі. Скажіть, що все буде гаразд. Я обіцяю!
Коли він поскакав геть, Роксана задумливо стояла поряд із заснулим сином і дивилася вслід Феноліо.
«Все одно він її не заслуговує! – подумав Феноліо, наближаючись до омбрійських вогнів, не таких яскравих і не настільки численних, як у його старому світі, та принаймні так само привабливих. Скоро будинки за оборонними мурами залишаться без чоловіків. Так, усі вони підуть із Козимо: Мінервин чоловік, хоча вона попросила його залишитися, і чоботар, котрий мав майстерню по сусідству. Навіть лахмітник, котрий щовівторка волочився місциною, хотів воювати проти Змієголова. – Цікаво, чи пішли б вони за Козимо так само охоче, якби я зробив його бридким? Бридким, як Змієголов, з катівським обличчям…»
– Ні, дивлячись на вродливе обличчя, набагато легше довіряєш шляхетним намірам, і тому Феноліо вчинив мудро, посадивши на трон янгола. Так, дуже мудро. – Феноліо піймав себе на тому, що тихенько муркотів собі під ніс, коли кінь проніс його повз охорону. Вартові мовчки дали проїхати старому князівському поету, чоловікові, котрий створив їхній світ. Так, схиляйте ваші голови перед Феноліо!
Охоронці також вирушать із Козимо, і солдати, ті, що вгорі на замку, робітники, однолітки хлопця, який мандрує з Вогнеруким. Навіть Іво, Мінервин син, пішов би, якби мати його пустила.
«Вони всі, звісно, повернуться, – подумав Феноліо, під'їжджаючи до стаєнь. – Принаймні більшість із них. Все буде гаразд. Та де там гаразд. Неперевершено!»
Лютий Орфей
Всі слова записано тим самим чорнилом.
«Квітування» і «катування» майже однакові.
І я можу списати словом «кров» цілу сторінку,
З верху до низу, – і це її не заплямить,
А мене не вразить.
Філіп Жаккотте. Розмова
Елінор лежала на своєму надувному матраці й дивилася в стелю. Вона знову сварилася з Орфеєм. Хоча знала, що покаранням стане підвал.
«Негайно в ліжко, Елінор! – ображено подумала вона. – Так колись карав тебе твій тато, коли ти читала книжку, що, на його думку, не відповідала твоєму віку. Негайно в ліжко, часом о п'ятій по обіді. Особливо кепсько було влітку, коли надворі співали пташки, сестра казилась під вікном, сестра не любила книжок і обожнювала набріхувати на тебе, коли ти замість того, щоб бавитися з нею, втикалася в книжку, яку тато заборонив читати. „Елінор, не сварися з Орфеєм!“ Як часто Даріус торочив тобі про це. Так ні, ти не могла стриматись! Та як інакше, якщо його бридкий пес заслинив найцінніші книжки, бо його господар не вважав за потрібне поставити їх назад до шафи! Щоправда, віднедавна він не діставав більше жодної книжки з полиці, що принаймні хоч трохи втішало».
– Він читає лише з «Чорнильного серця»! – прошепотів Даріус, коли вони вгорі на кухні мили посуд. Їхня посудомийна машина зіпсувалася. Наче мало того, що вона, мов кухарка, мусила працювати у власному будинку, тепер ще й руки її набрякали від миття посуду! – Здається, він підбирає слова, – вів далі Даріус, – складає їх докупи, записує, увесь час тільки й пише, кошик для паперу вже повний. Тоді читає вголос, що написав, і якщо нічого не відбувається…
– Тоді?
– Нічого! – уникливо відповів Даріус, ретельно вишкрібаючи засмальцьовану пательню, утім Елінор знала, що оте «нічого» не збентежило б його так і не заткнуло б йому рота.
– Що? – запитала вона.
У Даріуса аж вуха почервоніли, і він розповів їй: Орфей кидав її книжками об стіну, її чудовими книжками! Він кидав їх на підлогу від люті. Подеколи книжки вилітали з вікна, бо йому, бач, не вдавалося те, що вдалося Меґі: «Чорнильне серце» не відчиняло йому свій світ, як би він не благав оксамитовим голосом, знову й знову читаючи речення, крізь які він так жадав прослизнути. Звісно, вона бігом побігла, почувши, як він кричить. Щоб урятувати своїх друкованих дітей!
– Ні! – волав Орфей, аж було чути аж на кухні. – Ні, ні, ні! Впусти мене нарешті, тричі клята річ! Це ж я повернув Вогнерукого до книжки! Зрозумій нарешті!
Що ти значиш без нього? Я повернув тобі Мортолу й Басту! За це я заслужив винагороду, правда?
Ґевал не стояв перед бібліотечними дверима. Певно, він саме тинявся по будинку, шукаючи, що б його вкрасти (те, що книжки найцінніші в цьому будинку, він не додумався б і за сотню років). Елінор не пригадувала, якими лайливими словами наділила Орфея. Вона пам'ятала лише книжку, чудове видання віршів Уїльяма Блейка. І все одно Орфей кинув томівку з вікна, а Ґевал схопив її ззаду й потягнув до сходів у підвал.
«О Меґі! – думала Елінор, лежачи на своєму надувному матраці й розглядаючи облущений тиньк на підвальній стелі. – Чому ти не взяла мене з собою? Чому ти мене принаймні не спитала?»
