Текст книги "Чорнильна кров"
Автор книги: Корнелія Функе
Жанр:
Классическое фэнтези
сообщить о нарушении
Текущая страница: 32 (всего у книги 32 страниц)
Фаридова надія
І ось він мертвий, і душа його втекла
в Безсонячну країну.
Філіп Реве. Полювання у великому місті
Коли вартові перед сходом сонця вдруге забили на сполох, Чорний Принц наказав усім спуститися глибоко в штольні, туди, де у вузьких коридорах стояла вода і, здавалося, можна було почути дихання землі. Феноліо підійшов до Меґі й потягнув її з собою.
– Ось. Але я нічого не гарантую, – прошепотів старий. – Можливо, це ще одна помилка, чорним по білому. Я занадто утомлений, щоб про це думати. Нагодуй її, цю кляту оповідку, нагодуй її новим текстом, я не слухатиму. Я лягаю спати. Це останнє, що я написав.
Нагодуй її.
Фарид запропонував, щоб Меґі читала там, де спали Вогнерукий і він. Заплічник Вогнерукого лежав біля його ковдри, обидві куниці скрутилися по боках від нього. Фарид присів і притиснув заплічник до грудей, наче в ньому стукало серце Вогнерукого. Очима, сповненими очікування, він глянув на Меґі, але вона мовчала. Дивилася на літери і мовчала. Почерк Феноліо розпливався перед її очима, наче вперше не захотів, щоб його прочитали.
– Меґі? – Фарид дивився на неї. В його очах бриніло стільки суму, стільки розпачу.
«Для нього, – подумала вона, – тільки для нього». І стала на коліна на ковдру, під якою спав Вогнерукий.
Вже промовивши перші слова, вона відчула, що Феноліо добре зробив свою справу, відчула, як літери дихнули на неї. Літери ожили, оповідка знову ожила. Вона хотіла збільшитися. Вона цього хотіла! Феноліо відчував те саме, коли писав її?
«Одного дня, коли смерть знову отримала багату здобич, – почала Меґі, їй здалося, ніби вона читає добре знайому книжку, яку недавно відклала вбік. – Феноліо, великий поет, вирішив більше не писати. Він стомився від слів і їхньої сили спокушати. Йому було прикро, що вони його обманювали, насміхалися з нього і мовчали, коли мали говорити. Отож він викликав іншого, молодшого за себе, на ім'я Орфей. Спритний з літерами, хоча ще не вміє добирати їх так майстерно, як Феноліо. Старий вирішив навчити його свого мистецтва. Для кожного майстра настає пора передати своє вміння. Певний час Орфей замість нього мусить бавитися зі словами, спокушати і брехати з їх допомогою, творити і руйнувати, проганяти і викликати назад. А Феноліо чекатиме, щоб його втома минула, щоб у ньому знову прокинулося зацікавлення літерами. І тоді він відішле Орфея назад – у світ, з якого його викликав тільки для того, щоб той свіжими словами вберіг життя його історії».
Голос Меґі затих. Він відлунював під землею, наче в нього з'явилася тінь. І тієї миті, коли запала тиша, почулися кроки. Кроки на мокрому камені.
Знову одна
Орфей зник просто перед очима Елінор. Пляшка вина вислизнула Елінор із рук, впала на дерев'яну бібліотечну підлогу й розбилася серед усіх тих розкритих книжок, які залишив Орфей.
Пес завив, і так огидно, що Даріус примчав аж із кухні. Ґевал стояв, витріщившись на місце, де хвилину тому був Орфей.
– Він… – прошепотіла Елінор. – Даріусе, він… Він там… вони всі там. Тільки ми тут!
На мить Елінор відчула безмежний жаль до себе. Вона, Елінор Лоредан, тут, серед усіх цих книжок, і вони не впускають її, жодна з них. Двері, які її кличуть, зачинено. Кляті безсердечні книженції! В них повно порожніх обіцянок, повно фальшивих приманок, вони постійно збуджують голод, та ніколи не втамують його, ніколи!
«Елінор, ти ж сприймала все по-іншому! – подумала вона, витираючи сльози. – Ну то й що? Хіба ти не досить стара, щоб змінити думку, попрощатися з давньою любов'ю, яка так підступно тебе обдурила? Бідолаха Елінор, самотня Елінор!»
Вона так голосно схлипнула, що аж затисла рукою рота.
Даріус співчутливо глянув на Елінор і нерішуче підійшов. Добре, хоч він із нею. Але й він не допоможе.
«Я хочу до них! – подумала Елінор у розпачі. – Вони моя сім'я: Реза, Меґі і Мортимер. Я хочу побачити хащу, відчути фею на руці, зустріти Чорного Принца, навіть якщо й доведеться терпіти запах його ведмедя, хочу почути, як Вогнерукий розмовляє з вогнем, навіть коли він і досі мені огидний! Я хочу, хочу, хочу…»
– О Даріусе! – схлипнула Елінор. – Чому цей клятий чоловік не взяв мене з собою?
Даріус дивився на неї своїми мудрими совиними очима.
– Ге, куди він зник? Цей байстрюк мені ще винний! – Ґевал підійшов до того місця, звідки зник Орфей, і роззирнувся, наче той сховався між поличками.
– От дідько, що він собі думає? Отак просто зник! – Ґевал нахилився і підняв аркуш.
Це аркуш, який читав Орфей! Він забрав з собою книжку, та залишив текст, який відчинив йому двері? Отже, не все втрачено…
Елінор рішуче висмикнула аркуш у Ґевала з рук.
– Віддайте сюди! – крикнула вона й притисла аркуш до грудей, як Орфей притискав книжку. Ґевалове обличчя спохмурніло. Здавалося, що в ньому борються протилежні почуття: лють на зухвальство Елінор і страх перед літерами, які вона так пристрасно притискала до грудей. Елінор засумнівалася, котре почуття переможе.
– Лише подивіться на них! – зареготав Ґевал. – Ну, і що ти робитимеш з цією писаниною, книгогризко? Розчинишся у повітрі, як Орфей, Сорока і двоє твоїх друзів? Гайда, не гальмуй! Та спершу я хочу дістати гроші, які мені винні Орфей і стара!
– Винагорода для тебе, звичайно, я розумію! – сказала Елінор. – У кімнаті я заховала трохи грошей. Даріусе, ти знаєш, де вони. Віддай йому все, що там ще є. Головне, щоб він зник.
Ґевал пошкандибав за Даріусом. Елінор лишилася в бібліотеці.
Довкола запала тиша. Орфей відіслав назад усі створіння, які вичитав з її книжок. Лише його пес із обвислим хвостом обнюхує місце, де ще кілька хвилин тому стояв господар.
– Так порожньо! – пробурмотіла Елінор. – Так порожньо…
Вона почувалася неймовірно самотньою. Певно, ще самотнішою, ніж коли Сорока забрала з собою Мортимера і Резу. Книжки, в якій вони всі зникли, теж немає. Що станеться з книжкою, яка пропаде у власній історії?
«Забудь про книжку, Елінор! – подумала вона, коли сльоза збігала по носі. – Як ти їх шукатимеш?»
Орфеїв текст. А що, як не він переніс Орфея? Елінор обережно відчинила скляну вітрину, витягла чудове ілюстроване видання казок Андерсена з дарчим підписом автора й поклала туди аркуш.
Новий поет
Орфея ледь було видно в темряві. Він нерішуче вийшов на світло гасової лампи. Меґі здалося, наче він щось засунув під куртку, але дівчинка не зрозуміла, що саме. Можливо, книжку.
– Орфею! – скочив до нього Фарид.
Меґі уявляла Орфея інакшим… прикметнішим. Перед нею стояв приземкуватий молодик у недолугому костюмі. Стояв знічено, мовби проковтнув язика, і розглядав Меґі, штольню, коридор і Фарида, який, здається, забув, що цей чоловік обікрав його і здав Басті. Орфей, схоже, не впізнав Фарида, та коли нарешті здогадався, хто перед ним, знову спромігся заговорити.
– Хлопчина Вогнерукого? А як ти сюди потрапив? – спитав він.
Меґі мусила визнати: його голос вражав куди більше, ніж його обличчя.
– Ну добре, не має значення. Отже, це чорнильний світ! Я знав, що я зможу! Я знав!
Самозакохана усмішка розплилась на обличчі. Ґвін зашипів і відскочив убік, коли Орфей наступив йому на хвоста, та Орфей куниці навіть не помітив.
– Фантастично! – бурмотів він і водив долонею по стінах. – Це, напевно, один із коридорів під Омбрійським замком. Вони ведуть до князівських гробниць.
– Ні, не він, – крижаним голосом відрубала Меґі.
Орфей, Мортолин помічник, чарівновустий зрадник.
Яке порожнє його кругле обличчя!
– Як справи в Елінор і Даріуса? Якщо ти їм щось зробив… – Меґі не доказала. А що тоді?
Орфей подивився на них так здивовано, наче досі не помічав їх.
– Елінор і Даріус? Ах, то ти та дівчина, яка нібито сама себе сюди зачитала? – Орфей насторожився.
– Через тебе мій тато мало не помер! – Меґі лютувала, аж голос тремтів.
Орфей зашарівся, та швидко опанував себе.
– Ну, а хіба я винен, що Мортола не звела з ним рахунків? – відповів він. – Ти сама щойно сказала, що він ще живий. Отож нема чого хвилюватися! – Здвигнув плечима і повернувся до Меґі спиною. – Дивно! Куди це я потрапив? Це все дуже схоже на копальню, я нічого не читав про копальню…
– Не має значення, що ти там читав. Я тебе зачитала!
Голос Меґі різонув так, що Фарид кинув на неї занепокоєний погляд.
– Ти? – Орфей повернувся і глянув на неї з такою зневагою, що кров ударила в обличчя Меґі. – Ти, напевно, не розумієш, з ким розмовляєш! Де феї? Панцерні? Шпільмани? – Він відштовхнув Меґі й підбіг до драбини, яка вела нагору, та Фарид став йому на дорозі.
– Ти лишаєшся, де стоїш, Сироголовий! – крикнув Фарид. – Хочеш знати, чому ти тут? Через Вогнерукого.
– Невже? – Орфей глузливо пирснув зо сміху. – То ти його не знайшов? Ну, можливо, він не хоче, щоб його знайшли, і вже точно, щоб не ти.
– Він мертвий, – перервав його Фарид. – Вогнерукий мертвий, і Меґі зачитала тебе лише для того, щоб ти повернув його!
– Вона – мене – не – зачитала! Скільки ще пояснювати?
Фарид схопив Орфея за руку і потягнув за собою. Туди, де лежав Вогнерукий. Роксана повісила перед штольнею, в якій він лежав, плащ Вогнерукого. Вона і Реза поставили довкруж запалені свічки, замість квітів.
– Всемилостивий! – вигукнув Орфей. – Мертвий! Він мертвий!
На його очах виступили сльози. Тремтячими пальцями він зняв запітнілі окуляри і витер їх краєчком куртки. Тоді нерішуче підступив до Вогнерукого, нахилився і доторкнувся до руки.
– Холодний! – прошепотів він і відсахнувся. Очі, залиті слізьми, дивились на Фарида. – Це Баста? Кажи! Так, там було написано, що Каприкорнова банда мусила вбити куницю, а він спробував її врятувати! Очі я собі з обличчя виплакав, коли читав цей розділ, навіть жбурнув книжкою об стіну! Я лише тому відправив його назад, бо думав, він тут у безпеці! Горенько! Мертвий! – Орфей схлипнув і нахилився над тілом Вогнерукого. – Хвилиночку! Закололи. Закололи, так написано в книжці! Де рана? Закололи через куницю, так, так там написано. – Він різко повернувся і подивився на Ґвіна, який сидів на плечі і шипів на нього. – Він залишив куницю. Він залишив її, так само, як і тебе. Що тут робить куниця? Ти що, язика проковтнув? – В Орфеєвому голосі з'явилися крижані нотки.
– Він помер не через Ґвіна, – прошепотів Фарид.
– Не через куницю? А через кого тоді?
Перш ніж Фарид устиг відповісти, позаду нього пролунав голос:
– Хто це? Що цей чужинець тут хоче?
Орфей підскочив, наче його на чомусь зловили. Там стояла Роксана, біля неї Реза.
– Роксана! – прошепотів Орфей. – Прекрасна шпільманка… – Він засоромлено поправив окуляри і вклонився. – Можна відрекомендуватися? Моє ім'я Орфей. Я був… товаришем Вогнерукого. Так, думаю, можна сказати.
– Меґі! – сказала затинаючись Реза. – Як він сюди потрапив?
Меґі мимоволі сховала записник з текстом Феноліо за спину.
– Як справи в Елінор? – накинулась Реза на Орфея. – І в Даріуса? Що ти з ними зробив?
– Нічого! – Орфей був такий збентежений, що навіть не помітив, що жінка, яка раніше розмовляла лише пальцями, знову мала голос. – Я намагався навчити їх ставитись до книжок спокійніше. Вони зберігають їх, як пришпилених комах, кожну на своєму місці! Книжки хочуть відчути повітря між сторінок і читачеві пальці…
– Ти не схожий на друга Вогнерукого, – перебила Роксана. – Але якщо збираєшся з ним попрощатися, прощайся вже, бо я забираю його з собою.
– Забираєш із собою? Що ти таке кажеш? – Фарид став їй на дорозі. – Орфей тут, щоб його повернути!
– Геть з моїх очей! – крикнула Роксана. – Коли я вперше побачила тебе на своєму подвір’ї, вже тоді зрозуміла, що ти принесеш лихо. Померти мусив ти, а не він.
– Послухай! – прошепотіла Меґі до Рези. – Вогнерукий справдив слова з легенди, він повернув Фарида з мертвих. Слова, Роксано! Вони роблять дивні речі. Орфей на них розуміється!
– О так, розуміюся! – Орфей поспіхом підійшов до Роксани. – Я змайстрував йому двері зі слів, щоб він повернувся до тебе, він тобі не розповідав?
Роксана недовірливо глянула на нього. Орфей вів далі.
– І я напишу для нього щось, що поверне його зі світу мертвих. Я знайду слова, смачні і п'янкі, як запах лілії, слова, які задурманять смерть, і вона відпустить свої холодні пальці, якими схопила його гаряче серце! – Усмішка засяяла на його обличчі, наче він зачаровувався своєю майбутньою величчю.
Роксана похитала головою, наче хотіла звільнитися від чарів його голосу, і задула свічки довкола Вогнерукого.
– Тепер я розумію, – сказала вона й накрила Вогнерукого плащем. – Ти чарівник. Якось я ходила до чарівника, коли померла наша наймолодша донька. Хто ходить до чарівників, той у розпачі, вони це знають. Вони живляться фальшивими надіями, мов ворони мертвим м'ясом. Він давав такі ж солодкі обіцянки, як і ти. Обіцяв те, чого я найпалкіше хотіла. Всі вони так роблять. Вони обіцяють повернути те, що люди втратили назавжди: дитину, друга або чоловіка.
Роксана накрила плащем застигле обличчя Вогнерукого.
– Я таким обіцянкам не вірю. Вони тільки посилюють біль. Я заберу його з собою в Омбру і знайду місце, де його ніхто не турбуватиме: ні Змієголов, ні вовки, ні феї. Коли моє волосся посивіє, він ще виглядатиме так, наче спить. Кропива розповіла, як можна зберегти тіло, навіть якщо душа давно його покинула.
– Ти скажеш мені, правда? – Фаридів голос тремтів, наче він знав відповідь. – Ти ж скажеш, куди віднесеш його?
– Ні, – відповіла Роксана. – Тобі останньому в цьому світі.
Куди?
Велетень відхилився на кріслі.
– Кілька історій в тебе ще є, – промовив він. – По очах бачу.
Браян Патен. Велетень з історіями
Фарид дивився, як поранених і мертвих складали на ноші. Шестеро розбійників стояли між деревами, прислухаючись до кожного підозрілого звуку. Вдалині височіли верхівки срібних веж. Відчуття, що Змієголов бачить їх, не покидало нікого. Здавалося, він там, угорі, в замку, відчуває, як вони вночі скрадаються навшпиньки по його горі. Хтозна, що тепер може Змієголов? Тепер, коли він безсмертний і непереможний, як сама смерть?
Меґі також повертається в Омбру, з Чарівновустим і Резою. Чорний Принц розповів про село, занадто бідне і віддалене від доріг, щоб ним бодай хтось зацікавився.
Іти з ними? Фарид бачив, як Меґі на нього дивилась. Вона стояла біля мами й решти жінок. Чарівновустий стояв разом з розбійниками, на поясі меч. Кажуть, він убив Басту, і не лише його. Ще з десяток солдатів померли від його руки, Фарид чув, розбійники так казали. Важко повірити. Тоді, на пагорбах у Каприкорновому селі, Чарівновустий навіть дрозда вбити не міг, не те щоб людину. З другого боку, а що навчило вбивати? Відповідь неважко було знайти. Страх і лють. У цій історії їх вистачає.
Роксана стояла біля розбійників. Вона відвернулася від Фарида, щойно помітила його погляд. Вона поводилася з ним, ніби він порожнє місце, наче він привид, лихий привид, який ізжер серце її чоловіка.
– Як це – бути мертвим, Фариде? – запитувала Меґі. Та він не міг пригадати. Або просто не хотів.
Орфей у тонкій сорочці тремтів від холоду. Принц наказав йому змінити світле вбрання на темну накидку й вовняні штани. Та попри новий одяг він виглядав, як рак серед щук. Феноліо дивився на нього так скептично, як старий кіт дивиться на молодого приблуду, який заліз на його територію.
– Ти тільки поглянь на нього! – прошепотів Феноліо так голосно, щоб почув кожен. – Молоко на губах не обсохло, нічого не знає про життя, хіба він уміє писати? Найкраще відразу відправити його назад. Хоча цю жалюгідну оповідку все одно ніщо не врятує.
Відколи Меґі зачитала Орфея, він не написав жодного слова. Лише по-дурному стояв або ходив туди-сюди, а розбійники позирали на нього недовірливо. І Чарівновустий кидав на нього не дуже привітні погляди. Коли Мо побачив Орфея, то зблід, – здавалося, він схопить Сироголового і заб'є до смерті. Та Меґі взяла тата за руку і відтягнула від Орфея.
– Фариде! Ти вже вирішив? – Чийсь голос вирвав його з цих похмурих думок. Перед ним стояла Меґі. – Ти підеш з нами? Реза сказала, ти можеш у нас залишатися, скільки захочеш, і Мо не проти.
– Зачекай. – Він залишив Меґі й побіг до Орфея. – Я вирішив. Я йду з Меґі! – сказав він Орфеєві. – А ти роби, що хочеш.
Сироголовий поправив окуляри.
– Що ти кажеш? Звичайно, я йду з вами! Я хочу побачити Омбру, хащу, замок Тлустого князя. – Він подивився вгору на пагорб. – На Сутінковий замок, звичайно, теж подивився б, та після того, що тут сталося, здається, неслушна нагода. Ну, це ж мій перший день тут… Ти бачив Змієголова? Він вселяє страх? Ці лускуваті срібні колони, я б на них теж охоче подивився…
– Ти тут не для того, щоб усе оглядати! – люто прогарчав Фарид.
– Як ти зі мною розмовляєш? Я роблю те, що хочу. Ти гадаєш, мною понукатиме такий шмаркач, як ти? Думаєш, слова беруться просто з повітря? Йдеться про смерть! Можуть минути місяці, поки до мене не прийде слушна думка. Її не викличеш просто так, навіть вогнем. А нам потрібна геніальна, божественна думка. Що означає… – Орфей подивився на свої нігті, здерті, аж до м'яса. – Мені потрібен слуга! Чи, може, ти хочеш, щоб я витрачав свій час на те, щоб прати одяг і шукати їжу?
Собака. Клятий собака.
– Гаразд. Я буду твоїм слугою. – Фарид з великим зусиллям вимовив ці слова. – Якщо ти його повернеш.
– Чудово! – Орфей посміхнувся. – Тоді дістань мені щось поїсти. Попереду довгий неапетитний перехід.
Поїсти. Фарид зціпив зуби, та послухався. Щоб оживити Вогнерукого, він би зішкріб срібло з веж Сутінкового замку.
– Фариде! Ну то що? Ти йдеш з нами? – Меґі зупинила його, коли той пробігав повз неї, несучи в кишенях хліб і сушене м'ясо.
– Так! Так, ми йдемо з вами! – Він ніжно обняв її і прошепотів: – Я його врятую, Меґі. Я поверну Вогнерукого. Ця історія закінчиться добре. Я обіцяю.
