Текст книги "Чорнильна кров"

Автор книги: Корнелія Функе

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 32 страниц)

Вервечка полонених

– Отже, ви не вірите, що він помер?

Він надяг капелюха.

– Я, звісно, можу помилятись, утім вважаю, що він живий. Усі симптоми свідчать про це. Піди подивись на нього, а коли я повернусь, то й вирішимо.

Лі Гарпер. Вбити пересмішника

Надворі було темно, коли Меґі з Фаридом вирушили услід за Вогнеруким. «На південь, увесь час на південь», – казав Хмароходець. Проте як визначитись, чи йдеш на південь, коли немає сонця і жодних зірок, які б світили крізь чорне листя? Здавалося, темрява пожерла все довкола: дерева і навіть землю під ногами. Мутлики пурхали їм у обличчя, налякані вогнем із Фаридових долонь. Здавалося, що дерева мають очі й руки, а вітер доносив голоси, які шепотіли Меґі незрозумілі слова. Будь-якої іншої ночі вона просто зупинилася б або побігла з хащі. Але цієї ночі вона знала лиш одне: мусила знайти Вогнерукого та батьків, бо не було страху, сильнішого за той, що вгніздився в її серці відтоді, як вона побачила кров Мо на соломі.

Фарид щоразу знаходив сліди від чобіт Вогнерукого, зламану гілку, слід куниці, але ось він безпорадно зупинився і не знав, куди йти. Суцільні дерева у тьмяному місячному світлі, так щільно порослі, що не протоптати стежку між стовбурами. Меґі бачила очі над собою, позаду і поруч. Голодні очі, сердиті очі.

– Фариде! – прошепотіла вона. – Залазьмо на дерево і дочекаймося сходу сонця. Якщо підемо далі, то нізащо не знайдемо сліду Вогнерукого.

– Мені теж так здається! – Вогнерукий так тихо з'явився з-за дерев, немов там стояв. – Уже цілу годину я чую, як ви услід за мною борозните хащу, мов червоні вепри. – Проноза просунув голову між його ніг. – Ось це і є непрохідна хаща, її не найпривітніший закапелок. Дякуйте, що мені вдалося переконати деревних ельфів на ясенях, що ви ненавмисне понадломлювали гілки. А як щодо нічних жахів? Гадаєте, вони не відчувають вас? Якби я їх не розігнав, лежали б ви оповиті страшним сном, як дві мухи павутинням.

– Я не піду назад, – сказала Меґі й твердо поглянула на Вогнерукого. – Я не піду назад, що б ти там не казав.

Вогнерукий мовчки подивився на неї.

– Знаю. Така сама, як твоя мати.

Усю ніч і весь день вони йшли по широкому сліду панцерних. Лише час від часу, коли Вогнерукий бачив, що Меґі від утоми мало не падала з ніг, то оголошував привал. Аж коли сонце ховалося за верхів'я дерев, у зелені хащі, коло підніжжя пагорба, Меґі побачила темну стрічку дороги, на якій розташувались хатинка і стайні.

– Єдиний заїзд неподалік кордону, – прошепотів їм Вогнерукий. – Певно, вони залишили своїх коней у заїзді. У хащі значно швидше пересуватися пішки. У заїзді зупиняються всі, кому треба на південь і вниз до моря: кур'єри, торговці, навіть шпільмани, хоча кожен знає, що господар заїзду – шпигун Змієголова. Якщо нам пощастить, обженемо панцерних. Вони муситимуть обходити, бо з возом і полоненими неможливо спуститися схилами. А ми спустимося і чекатимемо на них біля заїзду.

– А що тоді?

Меґі здалося, що вона побачила в його очах ту ж тривогу, що загнала їх до нічної хащі. Але за кого він хвилювався? За Чорного Принца, інших шпільманів, за її матір? Вона ще дуже добре пам'ятала той день у Каприкорновій комірчині, біля якої Вогнерукий благав Резу тікати з ним і залишити доньку…

Можливо, і Вогнерукий згадав про це.

– Чому ти так на мене дивишся? – запитав він.

– Просто так, – пробурмотіла вона й опустила голову. – Я хвилююся.

– Ну, ти маєш усі підстави, – сказав він і різко відвернувся від неї.

– А що ми робитимемо, коли наздоженемо їх? – Фарид квапливо шкутильгав услід за вогнедувом.

– Не знаю, – відповів Вогнерукий, просуваючись поміж деревами. – Я думав, хтось із вас має ідею, ви ж бо конче хотіли піти зі мною.

Шлях був такий урвистий, що Меґі насилу йшла. Але невдовзі вона побачила дорогу, кам'янисту, зборознену потічками, які колись стікали з пагорбів. По другий бік розташовувалися стайні й хатинка, які вона бачила з пагорба. Вогнерукий поманив її до себе, в підлісок, що захищав від цікавих очей.

– Здається, їх тут ще й немає, утім мусять скоро бути! – тихо сказав він. – Можливо, вони навіть заночують, напхають черева й нап'ються, щоб забути про страх від хащі. Я не можу там засвітитися. З моїм щастям я неодмінно надибаю когось із паліїв, які зараз працюють на Змієголова. Але ти, – він поклав Фаридові руку на плече, – а от ти вже можеш дістатись туди. Якщо запитають, звідки ти, просто скажи, що твій господар сидить у заїзді й пиячить. А щойно вони прийдуть, порахуй солдатів, порахуй полонених і скільки серед них дітей. Зрозумів? А я тим часом спостерігатиму за дорогою.

Фарид кивнув і поманив до себе Ґвіна.

– Я піду з ним! – Меґі очікувала, що Вогнерукий розсердиться і заборонить їй теж іти. А він лише стенув плечима.

– Як хочеш. Я ж тебе навряд чи стримаю. Сподіваюсь лише, що твоя мати не викриється, коли тебе впізнає. І ще дещо! – Він схопив Меґі за руку, коли вона вже хотіла йти услід за Фаридом. – Не вбивай собі в голову, що ми зможемо щось зробити для твоїх батьків. Можливо, ми звільнимо дітей, може, навіть кількох дорослих, якщо вони достатньо швидко бігтимуть. Але твій батько не зможе бігти, а твоя мати залишиться з ним. Вона не покине його самого, так само, як не покинула тоді тебе. Ми ж обоє це пам'ятаємо, правда?

Меґі кивнула й відвернула обличчя, щоб Вогнерукий не побачив її сліз. Але він витер їй сльози зі щік.

– Ти дуже схожа на свою матір, – тихо сказав він. – Вона теж ніколи не хотіла, щоб бачили, як вона плаче, навіть коли мала на те підстави. Отже, вперед. Ви достатньо брудні. Кожен матиме вас за конюха й кухарку. Зустрінемося за стайнями, щойно стемніє.

Довго чекати не довелося. Внизу тяглася вервечка полонених: жінки, діти, старі чоловіки, усі зі зв'язаними за спиною руками. Солдати були не панцеровані, їхні понурі обличчя не прикривали шоломи, утім, усі вони мали змію господаря на грудях, срібно-сірі накидки та меч на поясі їхнього ватажка Меґі впізнала відразу. Судячи з виразу його обличчя, його не дуже тішило йти пішки.

– Не дивись на них так! – прошепотів Фарид, коли Меґі стала, мов укопана, і потягнув її за візок, що стояв посеред двору. – Твоя мати ціла й здорова. Ти бачила її?

Меґі кивнула. Так. Реза йшла між двох інших жінок, одна з них була вагітна. А де Мо?

– Гей! – загорлав Рудий Лис, коли його люди погнали полонених на подвір'я. – Чиї ото візки? Нам треба більше місця.

Солдати штовхнули візки, що з одного аж мішки попадали. Чоловік, напевно власник, оскаженіло вибіг із заїзду, та, побачивши солдатів, ковтнув слину й накричав на прислугу, щоб та вирівняла візок. Торговці, селяни, наймити – все більше людей сходилося зі стаєнь та головної будівлі, щоб побачити, звідки стільки галасу на подвір'ї. Гладкий спітнілий чоловік продерся до Рудого Лиса і вилив на нього потік не вельми люб'язних слів.

– Гаразд-гаразд! – почула Меґі бурчання Рудого Лиса. – Але нам потрібне місце. Чи ти не бачиш, що у нас полонені? А може, їх загнати у твої стайні?

– Так, так, займай одну зі стаєнь! – вигукнув гладкий чоловік полегшено і покликав до себе кілька наймитів. Дехто з полонених опустився на коліна просто неба від виснаження і страху.

– Ходімо! – прошепотів Фарид до Меґі, і вони почали пробиратися пліч-о-пліч крізь натовп. Здавалося, ніхто не зважував на полонених, але це й не було потрібно. Жоден із них не виглядав так, ніби мав сили для втечі. Реза підтримувала вагітну жінку. Так, мати була жива й здорова, хоча Меґі не наближалась до Рези, побоюючись, що Вогнерукий мав рацію і що мати викриється, помітивши Меґі. Як безпорадно вона роззиралася. Вона вхопила за руку солдата, юнака з безбородим обличчям, а тоді…

– Фариде!.. – Меґі не вірила своїм очам. Реза розмовляла! Не з допомогою рук, а вустами. Її голос було ледь чути серед гамору, але це був її голос. Як таке могло бути? Солдат грубо відштовхнув Резу. Чорний Принц і ведмідь тягли візок на подвір'я. Обидва, як воли, запряжені у воза. Один ланцюг обвивав чорну морду ведмедя, другий – його шию та груди. Проте Реза не бачила ні ведмедя, ні Принца – вона дивилася на візок.

Не промовивши ані слова, Меґі побігла. Її серце завмерло. Мо лежав на возі з заплющеними очима, під брудною ковдрою, але вона все одно бачила кров. Уся його сорочка була закривавлена, сорочка, яку він так любив надягати, хоча рукава вже зносилися. Меґі забула про все: про Фарида, солдатів, попередження Вогнерукого… Вона лиш пильно дивилася на свого батька та його незворушне обличчя. Світ раптом став порожнім місцем, а її серце – холодною, мертвою річчю.

– Меґі! – Фарид схопив її за руку і потяг за собою, як би вона не впиралася, і притис її до себе, коли вона почала схлипувати.

– Він помер, Фариде! Ти його бачив? Мо… він помер! – промовляла вона знову й знову це жахливе слово. – Помер. Пішов. Назавжди…

Меґі відштовхнула Фаридові руки.

– Я мушу до нього!

«Ця книжка притягує нещастя, Меґі, нічого, крім нещастя. Навіть якщо ти мені не віриш» – чи не так він казав їй у бібліотеці Елінор? Яким гірким тепер було кожне слово. Смерть підстерігала його в книжці.

– Меґі! – Фарид усе ще міцно тримав її. Він трусив її, ніби намагаючись розбудити. – Меґі, послухай. Він не помер! Гадаєш, його б тягали тоді за собою? Ходи зі мною. Ну, ходи вже!

Фарид потягнув Меґі за собою. Він так хутко проштовхувався крізь натовп, немов його не цікавив неспокій довкола. Зрештою він зупинився біля стайні, до якої солдати заганяли полонених. Меґі витерла сльози і намагалася так само дивитися попереду, але хіба то можливо, коли серце враз так защеміло, немов його розрізали навпіл?

– У тебе доста їжі? – запитав Рудий Лис. – Ми вийшли з клятої хащі, голодні, як вовки.

Меґі побачила, як Резу й решту жінок штовхнули до темної стайні, а двоє солдатів розв'язали Принца і його ведмедя.

– Звісно, достатньо! – сказав гладкий господар обурено. – А коней не впізнаєте, так вони блищатимуть.

– Хотілося б вірити, – мовив Рудий Лис. – Інакше Змієголов подбає про те, щоб ти недовго залишався власником цих стаєнь. Завтра вдосвіта ми вирушимо далі. Мої люди й полонені залишаться в стайні, а я хочу мати окреме ліжко і не ділити його з купою покидьків, що хропуть і випускають гази.

– Певна річ! – Господар поспіхом кивнув. – Але що з отією потворою? – Він стурбовано вказав на ведмедя. – Він сполошить мені коней. Чому ви його не вбили і не залишили в хащі?

– Змієголов хоче повісити його разом із його господарем. А ще мої люди вірять, ніби він нічний жах, що розгулює в образі ведмедя, і тому це кепська думка – запустити йому в шкіру стрілу.

– Нічний жах? – захихотів господар. Здавалося, не повірив. – Хай би він хто, до стаєнь його не пущу. Прив'яжіть його за пекарнею, може, коні його не вчують.

– Що з пораненими? – гукнув солдат Рудого Лиса. – Залишимо обох просто на возі?

– Щоб назавтра вони померли чи втекли? Що ти верзеш, йолопе? Зрештою, через одного з них ми прокралися до клятої хащі, правда? – Рудий Лис знову обернувся до господаря. – Чи серед твоїх гостей є цирульник? – запитав він. – Я маю полоненого, який мусить вижити: Змієголов планує для нього розкішну страту. З небіжчиком справжньої втіхи не відчуєш, якщо ти розумієш, що я маю на увазі.

«…Вижити!..» – Фарид стиснув руку Меґі й усміхнувся.

– О, так! – Господар кинув на воза допитливий погляд. – Прикро, коли засуджені вмирають до страти. Однак з цирульником допомогти не можу. Втім, є така мохиня, вона допомагає на кухні і якось було впоралася з гостями.

– Нехай прийде!

Господар нетерпляче дав знак хлопцеві, який притулився до одвірка стайні. А Рудий Лис покликав двох солдатів.

– Поранених заносьте також до стайні! – почула Меґі його голос. – Четверо з вас охоронятимуть сьогодні вночі Сойку, зрозуміло? Ані грама вина чи медовухи, і нехай лише ви заснете!

– Сойка? – Господар вирячився. – У вас на возі Сойка? – Рудий Лис кинув на нього попереджувальний погляд, і чоловік приклав гладкі пальці до рота. – Жодного слова! – видушив він. – Жодного слова, від мене ніхто ні про що не дізнається.

– Ото ж бо, – пробурчав Рудий Лис і роззирнувся, немов хотів переконатися, що ніхто більше не почув його слів.

Коли солдати підняли Мо з воза, Меґі ступила крок уперед, та Фарид стримав її.

– Меґі, що з тобою? – процідив він. – Вони ж тебе враз замкнуть. Гадаєш, це допоможе?

Меґі похитала головою.

– Він ще живий, Фариде, правда? – прошепотіла вона.

– Я ж тобі казав. Усе буде добре, ось побачиш!

– Гей ви там, голубочки, геть від коней!

Перед ними стояв Свистун. Меґі опустила голову, хоча й була певна, що він її не впізнає. Свистун був вдягнений вишуканіше за всіх шпільманів, які дотепер потрапляли Меґі на очі. Його шовкове вбрання вигравало, наче павичевий хвіст, а персні на пальцях були зі срібла, як і ніс на обличчі. Схоже, Змієголов добре платив за пісні, які йому подобалися.

Свистун підморгнув їм і поплівся до Рудого Лиса.

– О, ти вже повернувся з хащі! – вигукнув Свистун. – Та ще й з багатою здобиччю. Нарешті хороша новина для Змієголова.

Рудий Лис щось відповів, але Меґі вже не слухала: хлопець повернувся з Мохинею – жінкою, що ледь діставала йому до плеча. Її шкіра була сіра, як букова кора, а обличчя зморщене, як мочене яблуко. Мохиня, цілителька… Засмальцьований від смаження халат, ноги босі, та на чоловіків довкруж вона дивилася визивно.

– Справжня мохиня, – пробубонів Рудий Лис, коли його солдати відсахнулися від крихітної жінки, немов та була настільки небезпечна, як ведмідь Чорного Принца. – Думав, вони ніколи не виходять із хащі. Кажуть, вони розуміються на зціленні. У цієї старої відьми, Кропиви, мати, здається, теж була Мохинею?

– Так, та її батько ні на що не годився. – Маленька жінка так пильно розглядала Рудого Лиса, немов намагалася з'ясувати, яка кров тече в його жилах. – Ти забагато п'єш! Поглянь на своє обличчя. Якщо так питимеш і далі, твоя печінка скоро репне, як перестиглий гарбуз.

Солдати зареготали, утім Рудий Лис вгамував їх самим поглядом.

– Слухай, карлице, ти тут не для того, щоб давати мені поради! – гаркнув він на Мохиню. – Я хочу, щоб ти оглянула одного з моїх полонених, бо він мусить прибути живим до замку Змієголова.

– Так, так, я вже знаю, – відмовила мохиня, все ще насуплено розглядаючи його обличчя. – Для того, щоб твій господар зміг його вбити за всіма правилами мистецтва. Принесіть мені гарячої води і чистого сукна. Крім того, мені хтось має допомагати.

Рудий Лис подав знак хлопцеві.

– Якщо хочеш мати помічника, підбери собі когось, – пробурмотів він і непомітно помацав своє черево, певно, припускаючи, що там у нього печінка.

– Одного з твоїх людей? Ні, дякую. – Мохиня презирливо наморщила куцого носа й роззирнулася, аж її погляд зупинився на Меґі. – Оця видається не повною дурепою.

І поки Меґі отямилася, солдат грубо схопив її за плечі. Останнє, що вона побачила, перш ніж пошкутильгала услід за Мохинею до стайні, було Фаридове перелякане обличчя.

Знайоме обличчя

– Повір мені. Часом, коли життя здається найнестерпнішим, раптом з'являється світло, приховане в суті речей.

Клайв Баркер. Абарат

Коли мохиня опустилася біля Мо на коліна, він був при тямі. Притулившись спиною до вологої стіни, він сидів і шукав очима серед усіх полонених, які причаїлись у напівтемній стайні, Резине обличчя. Меґі він побачив лише коли мохиня нетерпляче покликала її до себе. Звісно, він одразу збагнув, що навіть усмішка може їх викрити, утім, так тяжко було стриматися, щоб, забачивши її, не притиснути до себе, так тяжко приховувати радість і страх, які переповнювали серце.

– Чого стовбичиш? – гаркнула стара на Меґі. – Ходи-но вже сюди, дурепо.

Мо міг би її притиснути до себе, та Меґі поквапом присіла на коліна поряд із нею і прийняла закривавлені пов'язки, які стара необережно знімала йому з грудей.

«Не дивися на неї! – думав Мо і примушував свої очі дивитися куди завгодно – на руки старої, на інших полонених, лиш не на свою доньку. – Цікаво, чи Реза теж бачила її? У неї все гаразд», – думав він. Так. Напевно. Вона не схудла і не виглядала хворою чи ушкодженою. Якби він міг перекинутися з нею принаймні кількома словами!

– Що за напасть, що з тобою? – неприязно запитала мохиня, коли Меґі мало не розлила воду, яку подавала їй. – З таким самим успіхом я могла б узяти когось із солдатів. – Шкарубкими пальцями вона обмацувала рану Мо. Йому боліло, проте він зціпив зуби, щоб Меґі нічого не помітила.

– Ти завжди з нею така сувора? – запитав він стару.

Мохиня пробурмотіла щось незрозуміле, не дивлячись на нього, а Меґі зважилася на швидкий погляд, і він усміхнувся до неї, сподіваючись, що вона не бачитиме в його очах тривоги, страху, що він, як на зло, саме тут знову зустрів її, серед усіх цих солдатів.

«Обережно, Меґі!» – намагався він очима сказати їй. Як у неї тремтіли вуста, напевно від усіх тих слів, які вона так само, як і він, не могла вимовити. Так було приємно бачити її. Навіть тут. Як часто, у лихоманні дні і ночі, він був упевнений, що більше ніколи не побачить її обличчя.

– Ворушіться швидше, ясно? – Рудий Лис виринув з-за спини у Меґі, і дівчина миттю опустила голову, подаючи миску з водою маленькій старій жінці.

– Тяжка рана! – відзначила мохиня. – Дивно, що ти ще живий.

– Так, дивно. – Мо відчував погляд Меґі, немов то була її рука. – Може, феї прошепотіли мені на вухо кілька цілющих слів.

– Цілющі слова? – Мохиня зморщила носа. – Що то за слова такі? Базікання фей настільки ж безглузде й марне, як і вони самі.

– Ну, певно, хтось інший нашепотів їх мені.

Мо бачив, як Меґі зблідла, допомагаючи старій перев'язувати його рану.

«Нічого страшного, Меґі, – хотів він сказати, – мені не зле». Та все, що він міг зробити, – ще раз поглянути на неї, мимохідь, немов її обличчя означало для нього не більше, аніж решта сторонніх облич.

– Віриш ти чи ні, – мовив він до старої, – я чув слова. Спочатку я думав, що то промовляв голос моєї дружини, та потім я помітив, що то був голос моєї доньки. Я так чітко чув її голос, неначе вона сидить отут, поруч зі мною.

– Так, так, коли лихоманить, ввижається всіляке! – понуро відмовила мохиня. – Я чула від людей, які божилися, що з ними розмовляли мерці. Мерці, янголи, нечисть… – Вона обернулась до Рудого Лиса. – Я маю мазь, яка допоможе. А ще приготую відвар, який він мусить випити. Більше нічим не зараджу.

Коли мохиня повернулась до них спиною, Меґі доторкнулася рукою до пальців Мо. Ніхто не помітив цього, так само, як і легкого потискування, яким він привітав її у відповідь. Мо ще раз усміхнувся до неї. Та коли мохиня знову повернулася, він швидко відвів погляд убік.

– Оглянь ще і його ногу! – вказав Мо на шпільмана, який спав поруч із ним у соломі.

– Е, ні! – втрутився Рудий Лис. – Чи той житиме, чи ні, мені байдуже.

– А, розумію! Ви все ще вважаєте мене за цього розбійника. – Мо спер голову до стіни і на мить заплющив очі. – Напевно, нічого не допоможе, якщо я вам ще раз скажу, що я – не він?

Рудий Лис кинув у відповідь лише зневажливий погляд.

– Розповіси про це Змієголову, може, він тобі повірить. – І грубо підвів Меґі на ноги. – Забирайтеся геть! Досить! – гаркнув він на неї та на Мохиню.

Його люди виштовхали їх обох до дверей стайні. Меґі озирнулась, шукаючи очима матір, та Рудий Лис схопив її за руку і випхав надвір. А Мо зажадав слів, таких, як убили Каприкорна. Його язик хотів відчути їх, хотів послати їх услід Рудому Лисові і побачити, як той стирається на порох, так само як і його колишній господар. Але не було нікого, хто написав би йому слова. Скрізь був лише сюжет Феноліо, що огортав їх жахами і темрявою. І, схоже, передбачав його смерть в одному з наступних розділів.

Папір і вогонь

– Гаразд, отже вирішено, – нетерпляче мовив голос в іншому кінці в'язниці.

Це був голос кобольда, закутого в ланцюги.

Твіґ геть забув про нього.

– Чи міг би хтось і з мене скинути пута?

Пол Стюарт. Бурелов

Вогнерукий прокрадався дорогою, а йому назустріч, мов жовтаві очі, горіли вікна заїзду. Проноза скакав попереду, наче тінь у темряві. Ніч стояла безмісячна, а у дворі та між стайнями було так темно, що його пошрамоване обличчя, мабуть, скидалося б на бліду пляму.

Перед стайнею з полоненими стояло аж четверо охоронців, утім вони не помітили Вогнерукого. Вони знуджено вдивлялися в ніч, тримаючи руки на мечах, і знову й знову ненаситно поглядали на освітлені вікна. Із заїзду долинали дзвінкі, п'яні голоси, доносилися звуки лютні й здавлений спів. Отже, Свистун повернувся з Омбри і виспівує тут, блаженний від крові та вбивств. Тим паче треба лишатись непоміченим. Меґі й Фарид чекали, як і домовлялися, за стайнями, проте вони сперечалися так голосно, що Вогнерукий підійшов ззаду до хлопця і затулив йому рота рукою.

– Ви що? – роздратовано прошипів він. – Хочете, щоб вас запроторили до решти?

Меґі опустила голову. В неї на очах знову з'явилися сльози.

– Вона хоче до стайні! – прошепотів Фарид. – Вона думає, що вони всі сплять! Неначе…

Вогнерукий знову затиснув йому рукою рота. Знадвору долинали голоси: хтось приніс охоронцям поїсти.

– Де Чорний Принц? – прошепотів він, коли голоси вщухли.

– Разом із ведмедем за пекарнею. Скажи, що їй не можна до стайні! Там щонайменше п'ятнадцятеро солдатів.

– А скільки біля Принца?

– Троє.

Троє. Вогнерукий поглянув на небо. Місяця не було, і довкола стояла глупа темрява.

– Хочеш його звільнити? Троє – це небагато! – Фаридів голос звучав схвильовано. Жодних слідів страху. Вона таки його колись занапастить, оця хоробрість. – Ми переріжемо їм горлянки, перш ніж вони пискнуть.

Фарид часто казав такі речі. Вогнерукий щоразу запитував себе, чи це лише його балачки, чи він уже так робив.

– Ну ти й пройдисвіт! – сказав Вогнерукий тихо. – Скільки там полонених?

– Одинадцять жінок, троє дітей, дев'ятеро чоловіків, не рахуючи Чарівновустого!

– Як у нього справи? – Вогнерукий поглянув на Меґі. – Ти його бачила? Він може ходити? – Вона похитала головою. – А твоя мати?

Вона кинула на нього стрімкий погляд. Їй не подобалось, коли Вогнерукий згадував Резу.

– Ну кажи вже, з нею все гаразд?

– Здається! – Вона притулила руку до стіни стайні, немов так відчувала батьків. – Але я не змогла з нею поговорити. Прошу! – Як благально вона поглянула на нього. – Напевно, всі сплять. Я буду дуже обережною!

– Охоронці не спатимуть, – сказав Вогнерукий. – Отже, вигадай якусь побрехеньку для них. Маєш чим написати?

– У мене є папір, – прошепотіла вона, поквапливо вириваючи сторінку з книжечки. – І олівець також!

Яка мати, така й донька. Завжди має чим писати.

– Ти її відпустиш? – Фарид приголомшено поглянув на Вогнерукого.

– Так!

Меґі очікувально дивилась на нього.

– Пиши. Завтра, на шляху, яким ви йтимете, лежатиме звалене дерево. Коли воно займеться, усі, в кого є сили й хто достатньо молодий, мають бігти ліворуч до лісу. Ліворуч, це важливо! Пиши. Ми чекатимемо на них і сховаємо їх. Написала?

Меґі кивнула. Її олівець рухався швидко. Він лише міг сподіватися, що Реза розбере дрібний почерк у темній стайні, бо його не буде поруч, щоб присвітити їй.

– Ти придумала, що скажеш охоронцям? – запитав Вогнерукий.

Меґі знов кивнула. Вона виглядала маленькою дівчинкою, якою була ледь більше року тому, і Вогнерукий запитав себе, чи не було таки помилкою відпустити її. Утім, поки він встиг роздумати, вона вже пішла. Підтюпцем побігла через двір і зникла в заїзді. Коли вона знову вийшла, тримала в руці глечика.

– Прошу! Мене послала мохиня, – чули вони її дзвінкий голос, звернений до охоронців, – віднести дітям молока.

– Ти тільки поглянь. Хитра, мов шакал! – прошепотів Фарид, коли охоронці розступилися. – І хоробра, як левиця.

В його голосі відчувалося стільки захвату, що Вогнерукий мимоволі всміхнувся. Хлопець закоханий.

– Так, очевидно вона розумніша за нас обох разом узятих, – прошепотів він хлопцеві. – І хоробріша, принаймні за мене.

Фарид лише кивнув. Він дивився на відчинені двері стайні і полегшено всміхнувся, коли Меґі знову з'явилася в дверях.

– Ну що, бачив? – прошепотіла вона Фаридові, коли знову опинилася біля нього. – Все просто.

– Гаразд! – сказав Вогнерукий і поманив Фарида до себе. – Тож тримай за нас кулаки, щоб і нам настільки ж просто все вдалося. Що скажеш, Фариде? Маєш настрій трохи побавитися з вогнем?

Хлопець виконав своє завдання не менш холоднокровно, аніж Меґі. Він вдавав, що самовіддано приборкує полум'я, проте робив це так невимушено, немов стояв на мирній ринковій площі, а не перед заїздом, у якому сиділи Рудий Лис та Свистун. Охоронці штовхали один одного, сміялися, вдячні за розваги цієї безсонної ночі.

«Здається, я тут єдиний, в кого душа сховалась у п'яти», – думав Вогнерукий, пробираючись крізь смердючі рибні тельбухи та гнилі овочі. Очевидно, кухарі гладкого господаря вивалювали все, чим не могли пригостити своїх гостей, просто за будинок. Кілька щурів шугнуло, почувши кроки Вогнерукого, а поміж кущів заблищали голодні кобольдові очі.

Принца прив'язали неподалік від гори кісток, а от ведмедя подалі, щоб не зміг дотягтися до кісток. Він сидів на цепу, перев'язана морда зажурено сопіла і час від часу видавала глухе жалібне скавучання.

Охоронці неподалік увіткнули в землю смолоскипа, утім полум'я одразу згасло, коли вітер доніс тихий голос Вогнерукого. Чорний Принц підвів голову. Він зразу збагнув, хто вештається в темряві, якщо вогонь зомлів. Ще кілька стрімких беззвучних кроків – і Вогнерукий схилився за волохатою спиною ведмедя.

– Молодець хлопчина! – прошепотів Принц, не обертаючись. Для мотузків, якими його зв'язали, вистачило гострого ножа.

– О, так, він великий молодець. І нічого не боїться, на відміну від мене. – Вогнерукий роздивлявся іржаві замки на ведмедевих ланцюгах. – Хочеш прогулятися до лісу? Але ведмідь мусить поводитися тихо, як сова.

– А що з рештою?

– Четверо охоронців перед стайнею, ще чотирьох Рудий Лис приставив до Чарівновустого, і ще з десяток охороняють решту полонених. Навряд чи ми зможемо відволікти усіх їх, тим паче щоб урятувати поранених і калік.

– Чарівновустий?

– Так. Чоловік, якого вони шукали у вас. – Один замок розімкнувся. Ведмідь загарчав. – Нехай другий ланцюг поки повисить на ведмедеві, а то ще з'їсть куницю.

Вогнерукий заходився розрізати мотузок, яким зв'язано Чорного Принца. Треба було поспішати, бігти, поки Фаридові не стомляться руки. Клацнув другий замок. Ще один стрімкий погляд на хлопця…

«Клянусь вогнем ельфів! – подумав Вогнерукий. – Він підкидає смолоскипи майже так високо, як я!»

Утім, щойно Принц скинув пута, якийсь гладун підступив до Фарида, а за ним прислуга і солдат. Чоловік накричав на хлопця, обурено вказуючи на полум'я. Фарид лише всміхнувся, відступив, підтанцьовуючи, і далі жонглював смолоскипами. О, так, він кмітливий, як і Меґі! Вогнерукий поманив Принца за собою. Ведмідь побрів услід навкарачки. Ніч поглинула їх, немов вони були її частиною.

– Зустрінемося внизу біля дороги, біля зваленого дерева! – Принц кивнув і злився з ніччю.

А Вогнерукий вирушив на пошуки хлопця і Резиної доньки. На подвір'ї галасували солдати, викривши втечу Чорного Принца і ведмедя. Сам Свистун вийшов із хати. Проте ні Фарида, ні дівчинки Вогнерукий не знайшов.

Солдати заходилися обшукувати зі смолоскипами узлісся. Вогнерукий шепотів у темряву, аж поки вогонь не став млявий і смолоскипи один за одним не позгасали. Чоловіки зупинилися на дорозі, роззираючись від страху перед темрявою, ведмедем та всім тим, що ще вночі блукає хащею.

Туди, де звалене дерево перегородило дорогу, ніхто з них не наважувався йти. Хаща і пагорби там такі німі, наче жодна людина ніколи не ступала туди. Ґвін сидів дереві, Фарид і Меґі чекали по другий бік під деревами. У хлопця кровила губа, а дівчина стомлено поклала йому голову на плече. Вона сором'язливо підвелася, коли з'явився Вогнерукий.

– Ти звільнив його? – запитав Фарид.

Вогнерукий узяв його підборіддя й поглянув на розбиту губу.

– Так. Що б там завтра не сталося, Принц і його ведмідь допоможуть нам. Що з губою?

– Та, пусте. Один із солдатів хотів мене затримати, але я втік. Ну скажи вже! Я молодчина? – Наче він не знав відповіді.

– Ще й який. Я аж починаю непокоїтись: якщо ти і далі так ростимеш, я скоро не зможу з тобою змагатись.

Фарид усміхнувся.

Проте Меґі була сумною. Вона виглядала такою розгубленою, мов дитина в спустошеному таборі. Неважко уявити, що коїлося у неї в душі, навіть йому, який ніколи не знав кревних батьків. Чарівники, шпільманки, мандрівний цирульник… Вогнерукий мав багато батьків – багато зі строкатого люду дбало про недоглянутих дітей.

«Ну, скажи вже їй щось, Вогнерукий, що-небудь! – подумав він. – Тобі ж вдавалося прогнати смуток її матері. Хоча й ненадовго, на якусь вкрадену мить».

– Послухай. – Він став навколішки перед Меґі. – Якщо ми завтра звільнимо кілька осіб, Чорний Принц відведе їх у безпечне місце, але ми втрьох підемо по решту.

Меґі дивилась так недовірливо, наче перед нею був не Вогнерукий, а неміцний канат, по якому їй треба було йти в повітрі.

– Чому? – Коли вона говорить так тихо, годі запідозрити чарівну силу її голосу. – Чому ти хочеш їм допомогти? – Цього вона не виголосила: «Останнього разу ти ж цього також не зробив. Тоді, у Каприкорновому селі».

Що він мав на це відповісти? Що в чужому світі легше просто спостерігати, аніж у власному?

– Скажімо, мушу зробити щось хороше? – зрештою сказав він.

Він знав, що не варто пояснювати, що він мав на увазі. Вони обоє пригадують ту ніч, коли він видав її Каприкорнові. І ще дещо, він мало не додав: «Мені здається, твоя мати задовго була полонянкою». Він знав, що ці слова не сподобалися б Меґі.

За годину до них долучився Принц зі своїм ведмедем.