Текст книги "Чорнильна кров"
Автор книги: Корнелія Функе
Жанр:
Классическое фэнтези
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 32 страниц)
Ну ось і доведено: Мо таки має рацію.
– Меґі, витягни голову з цих книжок, бо скоро не розрізнятимеш реальності і вигадки!
Він дуже часто повторював ці слова, і от вони справдилися. Вона саме думала про Вогнерукого – і ось вночі на вулиці хтось стоїть, так само нерухомо, як і тоді, коли він чекав перед їхнім будинком, такий самий нерухомий, як і ця постать там…
– Меґі, чорт забирай, як довго тебе кликати? – захекалась Елінор. – Чого ти там стоїш як укопана? Ти що, мене не… Хай же йому біс, хто це там?
– Ти теж його бачиш? – Меґі відлягло від серця, і дівчинка мало не повисла у тітки на шиї.
– Авжеж.
Постать швидко пробігла по світлій гальці, на ногах не було взуття.
– Це ж той хлопчина! – Голос Елінор не йняв віри. – Той, що допоміг Сіркодзьобу вкрасти в твого батька книжку. Ну в нього і нерви отак тут з'являтися. Він виглядає досить виснаженим. Він думає, я його впущу? Напевно, і Сіркодзьоб тут.
Елінор стурбовано підійшла до вікна, а Меґі вже вибігла за двері. Дівчинка перестрибнула сходинки і бігла вестибюлем. Реза йшла по коридору до кухні.
– Резо! – крикнула Меґі. – Фарид прийшов. Фарид!
Фарид
Він був упертий, як мул, хитрий, як мавпа, і спритний, як заєць.
Луї Перґо. Війна ґудзиків
Реза повела Фарида в кухню і відразу заходилася коло його ніг. Порізані й закривавлені, вони виглядали жахливо. Реза промила їх і заклеїла пластиром. Фарид ледве розповідав, його язик видавався ватяним від утоми.
Меґі з усіх сил намагалася не витріщатися на нього. Він і досі трохи вищий за неї, хоча з останньої зустрічі вона дуже виросла… Це була ніч, коли він втік з Вогнеруким, з Вогнеруким та книжкою… Вона не забула його обличчя, як і не забула день, коли Мо вичитав його з історії. «Тисяча і одна ніч». Вона не знала жодного хлопця, який би мав такі гарні очі, майже як у дівчини, і такі чорні, як і волосся (зараз воно коротше, ніж тоді; з такою зачіскою він виглядає дорослішим). Фарид. Меґі відчула, як вуста насолоджуються його іменем. Дівчина швидко відвела погляд, коли хлопець звів на неї очі.
Елінор безперестанку витріщалась на Фарида і не соромилася цього. Вона втупилася на нього вороже, як дивилася на Вогнерукого, коли той сидів за її столом і годував куницю хлібом і шинкою. Фаридові вона навіть не дозволила взяти куницю до хати.
– Нехай тільки з'їсть бодай одну птаху в моєму садку! – сказала вона, коли куниця пострибала по світлій гальці, і замкнула двері на засув, наче Ґвін міг відчинити двері.
Фарид крутив у пальцях коробку сірників і розповідав.
– Подивись-но! – прошепотіла Елінор Меґі. – Справжнісінько як Сіркодзьоб. Тобі не здається, що Фарид дедалі схожіший на нього?
Меґі не відповіла. Вона не хотіла пропустити жодного слова з Фаридової розповіді. Вона хотіла дізнатися про повернення Вогнерукого додому, про іншого читця і його собацюру, про шипляче створіння (можливо, це великий кіт з хащі) і те, що Баста кричав услід Фариду: «Біжи-біжи, я все одно тебе дістану, чуєш? Тебе, Вогнежера, Чарівновустого та його гарненьку доньку і старого, який написав ці прокляті слова! Я вас усіх повбиваю. Одного за одним!»
Фарид розповідав, а Резин погляд увесь час зупинявся на брудному клаптику паперу на столі. Реза наче боялася, що слова на ньому знову перетягнуть її в Чорнильний світ. Коли Фарид повторив Бастину погрозу, Реза обняла Меґі. А Даріус, який весь цей час мовчки сидів біля Елінор, затулив обличчя руками.
Фарид не дуже хотів розповідати, як босоніж дістався до будинку Елінор. У відповідь на запитання Меґі він промимрив щось про вантажівку і різко перервався, наче в нього раптово закінчилися слова. Коли він замовк, у великій кухні стало дуже тихо.
Фарид привів з собою невидимого гостя. Страх.
– Даріусе, завари каву! – наказала Елінор і оглянула з невеселим обличчям накритий до вечері стіл. – Ця вже холодна як лід.
Даріус похапцем, як білка в колесі, взявся до роботи. Елінор холодно дивилась на Фарида, наче виключно він був причиною кепських новин. Меґі ще добре пам'ятала, як її раніше лякав цей погляд. Жінка з кам'яними очима, так вона тоді потайки охрестила Елінор. Інколи це прізвисько їй пасувало.
– Яка чудова історія! – видала Елінор.
Реза вирішила допомогти Даріусові. Фаридова розповідь його так схвилювала, що він ніяк не міг упоратися з кавою і вже втретє рахував ложки, які засипав у фільтр.
– Отже, Баста повернувся, маю підозру з новесеньким ножем та ротом, набитим м'ятою! Чорт забирай! – Елінор дуже лаялась, коли хвилювалась або нервувала. – Наче не досить того, що я кожну третю ніч прокидаюся спітніла, бо бачу уві сні його огидне обличчя, не кажучи вже про його ніж. Треба заспокоїтися! Справи виглядають так: Баста знає, де живу я, але, вочевидь, шукає вас. Отож ви тут у безпеці, як у Бога за пазухою. Зрештою, він не знає, що ви в мене, правда? – Елінор тріумфально подивилась на Резу та Меґі, наче те, що вона наразі сказала, могло всіх порятувати.
Але Меґі вмить засмутила тітку.
– Але ж Фарид знає, – відповіла дівчина.
– Справді! – пробурчала Елінор і знову зиркнула на Фарида. – Ти знаєш. Звідки?
Її голос пролунав так різко, що Фарид мимоволі втягнув голову.
– Якась стара жінка нам розповіла, – мовив він невпевнено. – Після того як феї, яких взяв з собою Вогнерукий, раптово перетворились на попіл, ми ще раз ходили в Каприкорнове село. Він хотів з'ясувати, чи з іншими сталося те саме. В усьому селі ані душі, навіть дворняг нема. Лише попіл. Ми спробували довідатись у сусідньому селі і… ну ми там і почули, що якась товста жінка бурмотіла про мертвих фей і що, на щастя, не повмирали люди, які зараз у неї…
Елінор усвідомила свою провину. Вона опустила погляд і змела крихти з тарілки.
– Чорт забирай, промимрила вона. – Так. Я забагато розповіла, в цьому магазині, з якого вам дзвонила. Я була така збентежена після того, як повернулася з порожнього села! Хіба я могла здогадатися, що ці базарні баби все розкажуть Сіркодзьобу? Відколи старші жінки розмовляють з отаким?
«Або з таким, як Баста», – додала подумки Меґі.
Фарид лише здвигнув плечима і зашкутильгав заліпленими ногами по кухні.
– Вогнерукий все одно здогадався, що ви тут, – сказав він. – Якось ми навіть приходили, бо він хотів довідатись, як у неї справи. – Хлопець кивнув головою в Резин бік.
Елінор зневажливо фиркнула.
– Він хотів довідатись? Як люб'язно. – Їй ніколи не подобався Вогнерукий, і те, що він вкрав у Мо книжку, ще більше її розлючувало.
Реза ж усміхнулась, але так, щоб не побачила Елінор.
Меґі добре пам'ятала той ранок. Даріус приніс мамі дивні маленькі в'язки, які знайшов перед дверима: свічку, олівці і коробку сірників, зв'язаних веронікою з блакитними квітами. Меґі відразу зрозуміла, від кого вони. І Реза також.
– Так! – сказала Елінор, барабанячи ножем по тарілці – Дуже добре, що Сіркодзьоб знову там, де й має бути. Тільки подумаю, що він по ночах тиняється навколо мого дому! Шкода лише, що він не прихопив Басту з собою.
Баста. Коли Елінор промовила це ім'я, Реза підвелася зі стільця, вибігла в коридор і повернулася з телефоном. Вона простягнула слухавку Меґі, а другою рукою почала так схвильовано жестикулювати, що навіть Меґі було важко прочитати її знаки. Але врешті-решт вона зрозуміла.
Слід подзвонити Мо. Звичайно.
Мо довго не підходив до телефону. Певно, саме працював. Коли Мо був у відрядженні, він працював до пізньої ночі, щоб швидше повернутися додому.
– Меґі? – Він здивувався. Можливо, він подумав, вона дзвонить через сварку, але кого зараз цікавила їхня дурнувата сварка? Минуло кілька хвилин, поки тато зрозумів, що сталося. – Повільніше, Меґі! – повторював він знову і знову. – Повільніше.
Легше сказати, ніж зробити, коли серце вистрибує, а Баста вже напевно чекає перед хвірткою. Меґі не наважилася додумати цю думку до кінця.
Мо, проте, був на диво спокійний, немов знав, що минуле їх наздожене ще раз.
«Історії ніколи не закінчуються, Меґі, – якось мовив він. – Навіть якщо книжки намагаються нас одурити і переконати в протилежному. Історії завжди продовжуються, вони не закінчуються на останній сторінці й не починаються на першій».
– Елінор ввімкнула сигналізацію? – спитав він.
– Так.
– Повідомила поліцію?
– Ні. Вона каже, їй все одно не повірять.
– Нехай усе-таки подзвонить. І хай опише Басту. Ви зможете його описати?
Ну й питаннячко! Меґі намагалася забути Бастине обличчя, але воно, певно, залишиться в пам'яті на все життя, чітке, як світлина.
– Слухай сюди, Меґі! – Схоже, Мо не такий спокійний, як вдає. Його голос був іншим, ніж завжди. – Я повертаюся цієї ночі. Скажи це Елінор і мамі. Найпізніше завтра вранці буду вдома. Замкніть усе, і хай вікна будуть зачинені весь час, зрозуміло?
Меґі кивнула, вона забула, що Мо не побачить цього по телефону.
– Меґі?
– Так, зрозуміло. – Вона спробувала вимовляти спокійно й сміливо, хоча насправді дуже боялася.
– До завтра, Меґі!
З татового голосу стало зрозуміло, що він відразу вирушить у дорогу. І раптом, коли побачила перед собою нічну дорогу, довгу дорогу назад, у неї з'явилась нова жахлива думка.
– А що з тобою? – викрикнула вона. – Мо! А що, як Баста тебе десь вистежить? – Але батько вже поклав слухавку.
Елінор вирішила оселити Фарида в кімнатці під дахом, де колись спав Вогнерукий. У цій комірчині книжки вишикувалися навколо ліжка так високо, що, напевно, кожному, хто там ночував, снилося, що вони його розчавлять. Меґі доручили показати Фаридові дорогу. Коли дівчина побажала добраніч, хлопець лише механічно кивнув у відповідь. Виглядав він, як і того дня, коли Мо зачитав його в Каприкорнову церкву, дуже безпорадно – худий хлопець без імені, з тюрбаном на чорному волоссі.
Елінор уночі весь час перевіряла, чи таки ввімкнула сигналізацію. Даріус витяг дробовика, з якого Елінор час від часу стріляла в повітря, коли помічала бродячих котів під пташиним гніздом у садку. В широкому помаранчевому халаті, подарунку Елінор на Різдво, Даріус рішуче всівся у крісло у вестибюлі, поклав дробовик на коліна і вдивлявся у вхідні двері. Та коли Елінор удруге перевіряла сигналізацію, Даріус уже глибоко і міцно спав.
Меґі ще довго не лягала. Вона дивилась на полички, на яких стояли її записники, проводила рукою по краях і врешті стала навколішки перед червоною полакованою скринею, яку не відчиняла кілька місяців: туди не влазила вже жодна книжка, та й для подорожей скриня заважка. Тому для нових улюблених книжок Елінор подарувала їй книжкову шафу із заскленими дверцятами і різьбленням, яке звивалося по темному дереву, наче не забуло, що колись було живим. Вже й тут полички добре заповнені. Книжки Меґі дарував не лише Мо, а й Реза, і Елінор. Навіть Даріус час від часу якусь приносив. Давні друзі-книжки і надалі мешкали в скрині. Коли Меґі підіймала важку покришку, їй здавалося, наче назустріч ринуть забуті голоси, наче на неї дивляться знайомі обличчя. Які вони зачитані…
– Хіба не дивно, як товщає книжка, коли її прочитати багато разів? – запитав Мо, коли вони на останньому дні народження Меґі переглядали кожну з цих книжок. – Наче кожного разу щось залишається між сторінками. Почуття, думки, звуки, запахи… І коли ти через багато років знову гортаєш книжку, впізнаєш там себе, трішки молодшого, трішки іншого, наче книжка тебе зберегла, як засушену квітку, невідомого і близького одночасно.
Трішки молодша, так. Меґі взяла горішню книжку й погортала її. Щонайменше дюжину разів її перечитувала. У вісім років цей епізод подобався їй найбільше. А ось тут вона підкреслила червоним олівцем, коли їй було десять, бо цей уривок здався їй неймовірно чудовим. Вона провела пальцем по кривій лінії – не було тоді ще ні Рези, ні Елінор, ні Даріуса, лише Мо. Ні туги за блакитними феями, ні спогадів про порубцьоване обличчя, ні про рогату куницю, ні про босоногого хлопця, ні про Басту та його ніж. Цю книжку читала інша Меґі, зовсім інша… Між її сторінок вона такою й залишиться, як спогад.
Меґі зітхнула, закрила книжку і поклала у скриню. Дівчинка чула, як за стіною туди-сюди ходить Реза. Вона так само, як і Меґі, постійно думає про Бастину погрозу?
«Варто піти до неї, – подумала Меґі. – Вдвох страх удвічі менший».
Коли дівчина встала, Резині кроки замовкли. За стіною стало тихо, мов уві сні. Можливо, сон – не така вже й погана думка. Мо не повернеться раніше лише через те, що Меґі не спатиме і чекатиме на нього. Якби вона могла йому подзвонити, але тато постійно забуває ввімкнути мобілку.
Меґі зачинила скриню так тихо, наче шум міг збудити Резу, задула свічки, які запалювала щовечора попри суворі заборони Елінор. Коли вона зняла футболку, в двері хтось постукав – тихо, дуже тихо. Меґі відчинила, бо думала, що за дверима Реза, яка все-таки не змогла заснути, але там стояв Фарид. Хлопець почервонів як буряк, коли побачив, що на ній лише майка. Промимрив вибачення і, перш ніж Меґі щось відповіла, пошкутильгав геть. Дівчина швидко натягла футболку і побігла за ним.
– Що таке? – прошепотіла вона стурбовано, махаючи хлопцеві, щоб той повертався в її кімнату. – Щось унизу?
Фарид похитав головою. Він тримав у руці аркуш – зворотний квиток Вогнерукого, як його в'їдливо обізвала Елінор. Він нерішуче пішов за Меґі в кімнату. Коли вони зайшли, хлопець озирнувся, наче йому було дуже незатишно в закритих приміщеннях. Не дивно, бо з того часу, як він з Вогнеруким безслідно зник, він усі дні і ночі перебував просто неба.
– Вибач! – промимрив він і витріщився на свої ноги. Два пластири відклеїлися. – Вже дуже пізно. – Він подивився Меґі в очі і зашарівся. – Орфей сказав, що він не все прочитав, – нерішуче вів далі. – Слова, які б перенесли і мене, він просто випустив. Навмисне. Але мені треба попередити Вогнерукого і тому…
– Тому… що? – Меґі підсунула стілець, а сама сіла на підвіконня. Фарид сів так само нерішуче, як і зайшов до кімнати.
– Зачитай мене, будь ласка!
Хлопець простягнув брудний аркуш і так благально подивився чорними очима, що Меґі не знала, як не відвести погляд. Які в нього довгі густі вії, в неї і близько не такі гарні.
– Будь ласка! Ти зможеш! – запинався він. – Тоді… вночі в Каприкорновому селі… я добре пригадую: в тебе був такий самий аркуш!
Тоді в Каприкорновому селі. В Меґі ще досі здригалося серце, коли вона пригадувала, як вичитала Тінь, та не змогла дати їй вбити Каприкорна – Мо зробив це замість Меґі.
– Орфей написав слова, він сам сказав! Він просто їх не прочитав, але вони тут, на аркуші! Моє ім'я там не написано, інакше нічого не вдалося б. – Фарид заговорив швидше: – Орфей казав, що в цьому таємниця: використовувати слова лише з історії, яку хочеш змінити.
– Так він сказав? – У Меґі завмерло серце, наче перечепилося за Фаридові слова.
«…використовувати слова лише з історії, яку хочеш змінити». Ось чому вона не змогла нічого вичитати з Резиних розповідей: вона вживала слова, яких немає в «Чорнильному серці». А може, вона не достатньо майстерно пише?
– Так. Орфей дуже високо себе несе, через те, що вміє читати. – Фарид виплюнув це ім'я, мов сливову кісточку. – Але, як на мене, він і близько не читає так добре, як ти або твій батько.
«Можливо, – подумала Меґі. – Але ж він зачитав Вогнерукого назад. І сам написав для цього текст. Ні Мо, ні мені так не вдалося б».
Вона взяла у Фарида аркуш з Орфеєвим текстом. Важко розібрати, хоча почерк гарний, дивно сплетений і дуже своєрідний.
– На якому реченні пропав Вогнерукий?
Фарид здвигнув плечима.
– Не знаю, – промимрив він зажурено.
Дівчина забула: він же не вмів читати. Меґі провела пальцем по першому реченню: «Вогнерукий повернувся в день, наповнений пахощами ягід і грибів».
– Не вийде, – сказала вона. – В нас навіть книжки немає. Без книжки нічого не вийде.
– Але в Орфея теж не було книжки! Вогнерукий забрав у нього книжку, перш ніж він почав читати оцей папірець! – Фарид відсунув стільчик і підійшов до Меґі. Від його близькості дівчина заціпеніла.
– Не може бути! – промовила вона.
Але Вогнерукий зник. Кілька речень, написаних від руки, відкрили йому двері, в які Мо так даремно добивався. І не Феноліо, автор книжки, написав ці речення, а чужинець… Чужинець з дивним ім'ям. Орфей.
Меґі добре знала, що чекає за літерами. Вона сама відмикала ці двері, виманювала живих створінь з пожовклих сторінок і бачила, як її тато вичитав з арабської казки хлопця. Цей Орфей знав більше, набагато більше, ніж вона, навіть більше, ніж Мо, якого Фарид називав Чарівновустим… І раптом Меґі відчула страх перед словами на брудному аркуші й кинула папірець на письмовий стіл, наче він її обпік.
– Прошу! Принаймні спробуй! – Фаридів голос звучав благально. – А що, як Орфей зачитав Басту? Вогнерукий мусить дізнатися, що вони спільники! Він думає, що у своєму світі він у безпеці, що Баста йому не загрожує.
Меґі вдивлялася в Орфеєві слова. Вони звучали гарно, запаморочливо гарно. Меґі відчула, як вуста хочуть спробувати їх на смак. Ще трішки – і вона почала б читати. Дівчина перелякано затисла рота долонею.
Орфей.
Звісно, вона знала це ім'я й історію, що огортає його, наче плетиво з квітів і колючок. Елінор дала їй книжку, де все описано якнайкраще.
Меґі подивилась на Фарида.
– Скільки йому років?
– Орфею? – Хлопець знизав плечима. – Двадцять, двадцять п'ять, звідки я знаю? Важко сказати. В нього дитяче обличчя.
Такий молодий. А судячи зі слів на аркуші, так не скажеш. Вони звучали, наче багато про що знали.
– Будь ласка! – Фарид дивився на неї. – Ти спробуєш?
Меґі визирнула у вікно. Вона згадала порожні гнізда фей, зниклих скляних чоловічків і слова Вогнерукого: «Часом, коли рано-вранці йдеш до криниці, щоб помитися, ці малесенькі феї шмигають над водою, наче ваші метелики, от лише блакитні, мов фіалки. Вони не дуже привітні, та вночі блищать, як світлячки».
– Гаразд, – мовила вона. Їй здалося, наче хтось інший відповів Фариду. – Я спробую. Але спершу хай загояться твої ноги. В тому світі не можна бути слабким.
– Дурниці, з моїми ногами все гаразд! – Фарид пройшовся по м'якому килиму туди-сюди, наче міг так щось довести. – А може, спробуй вже!
Меґі похитала головою.
– Ні! – відповіла вона рішуче. – Спершу мушу навчитися читати цей текст. Такий почерк не легко розібрати. До того ж у кількох місцях аркуш замащено. Певно, я його перепишу. Цей Орфей нас обдурив. Він написав щось про тебе, але я не певна, що цього достатньо. Та й… – вона спробувала вимовити спокійно, – якщо я читатиму, я йду з тобою.
– Що?
– Так! Чому ні? – Голос Меґі зірвався, Фаридів переляканий погляд зачепив її.
Хлопець не відповів.
Хіба він не розуміє, що вона теж хоче побачити все те, про що з тугою в голосі розповідали Вогнерукий і її мама: зграї фей над травою, дерева, такі височезні, що хмари заплутуються в їхніх гілках, ліс без стежок, шпільманів, замок Тлустого князя і срібні вежі Сутінкового замку, ярмарок в Омбрі, багаття, яке вміє танцювати, озерця, які перешіптуються одне з одним, русалок…
Ні, Фарид не розумів. Він, схоже, ніколи не відчував туги за іншим світом, за батьківщиною, яка краяла серце Вогнерукому. Фарид хотів лише одного: попередити Вогнерукого про Бастин ніж і знову бути зі своїм учителем. Хлопець був тінню Вогнерукого. Це роль, яку він хотів грати, байдуже в якій історії.
– Забудь! Це неможливо! – Фарид пошкутильгав до стільця, сів і почав зривати пластири з великих пальців, які Реза так старанно на них наклеїла. – Ніхто не може сам себе зачитати в книжку. Навіть Орфей не може! Він сам так сказав Вогнерукому. Він намагався кілька разів, але це просто неможливо.
– Он як? – Меґі спробувала говорити впевненіше. – Ти сам казав, що я краще читаю, ніж він. Може, мені таки вдасться!
«Якщо в мене не виходить писати так, як він», – додала вона подумки.
Фарид схвильовано зиркнув на неї і запхав пластири до кишені.
– Але там небезпечно, – сказав він. – Особливо для д… – Він замовк, напружено розглядаючи закривавлені пальці.
Дурень. Від люті в Меґі стало гірко в роті. Що він собі думає? Вона ж знає про той світ більше, ніж він.
– Я знаю, що це небезпечно, – сказала вона роздратовано. – Або я вирушаю з тобою, або не читаю. Вирішуй. А тепер іди геть. Мушу подумати.
Перш ніж піти, Фарид глянув на Орфеїв аркуш.
– Коли спробуєш? – запитав він на порозі. – Завтра?
– Можливо, – відповіла Меґі.
Дівчина зачинила за ним двері і залишилась наодинці з Орфеєвим текстом.
