Текст книги "Літа зрілості короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 58 (всего у книги 60 страниц)

Слава є слава, і Равайяк справді ввійде в історичні твори. Хто знатиме всіх попередніх убивць, тих вісімнадцятьох чи й більше, що пробували вбити короля Анрі? Серед них були сміливі вояки, були й фанатики без слабкого, лукавого сумління. Хто згадає тих юнаків з містичними нахилами, майже чистих душею, які думали, що, вбивши його, пошлють замість себе до пекла більшого грішника! Все забуто, все минуло. Зостався тільки нікчемний хвалько, бо він був останній. Брудні діла, віджилі забобони, і той послідок зібрав у собі весь накип цілого сторіччя згубних звичок. Звироднілий і безсмертний – ось який він, останній.

Тільки доступитись

Ескоман, дама легких звичаїв, цілий рік намагалась урятувати життя королю Анрі. Він багато кохав, і його останнім, не відомим йому другом була жінка, що теж багато кохала.

Вона була ще білявою, а не сивою, як трохи підфарбується, і принади її ще не зовсім зів'яли. Багатьом зовсім юним хлопцям вона подобалась, заради неї вони ходили до лихварів. Але прожити на кошти неповнолітніх важко. І вона вирішила за гроші надавати своє помешкання іншим жінкам з їхніми випадковими кавалерами. Найбільший зиск бував над ранок, коли зачинялись танцювальні та гральні зали й з різних причин такі парочки лишались безпритульними. Ескоман здебільшого приходила додому сама; та коли їй щастило привести до своєї спальні таку пару платних гостей, тоді вона, вбрана, як статечна дама, сиділа в себе на кухні. Вона ні на що не скаржилась. Вона вважала, що загалом життя влаштоване так, як слід.

Інколи випадок бував ще зичливіший до неї. Вже на світанку хтось стукався з вулиці в двері. Ескоман гукала з вікна, щоб зачекали. Тоді хутенько будила пожильця, що наймав у неї другу спальню, й просила його перебратись із ліжка на кухню. Той, що жив у неї торік, не змушував довго просити себе. Він був поступливий, послужливий чоловік і дужче любив читати, ніж спати. Він забирав із собою свої книжки. Поки клієнти користались його ліжком, пожилець заглиблювавсь у поважні речі. Товариство особи жіночої статі з неприкритими принадами ніколи не відвертало його уваги. І все, що робилось у помешканні, його нітрохи не цікавило. Ескоман зі своїм багатим досвідом уміла розрізняти вдавану байдужість і щиру; його байдужість не викликала в неї сумніву. Пожилець був високий і дужий чоловік, а такі звичайно бувають цнотливіші від маленьких і хирлявих. Та оскільки він не виявляв цікавості до її справ, вона зацікавилась його справами.

Коли його не було вдома, вона подивилася, що це він так ревно вивчає. То були насамперед писання якогось Маріани з Товариства Ісусового. Латини вона не розуміла і, коли одної ночі обоє знов опинилися вдвох у кухні, почала обережно випитувати його. Він відповідав охоче – видно, давно стримував бажання з кимось поділитися. Все, що він читав, стосувалось нашого права вбивати тиранів. Ескоман ніколи не чула про таке право, та й не вірила, що якийсь благочестивий отець може дати його нам. Але ім'я того тирана, про якого йшлося, було їй відоме: проповідники часто називали його. «Єгипетський тиран», – так чудно казали вони, хоч мали на увазі короля Франції. А той, навпаки, виявляв вільнодумство й не карав їх. Ескоман стояла за волю, бо й ремесло її потребувало волі – з більшими підставами, здавалось їй, ніж ремесло отих злобливих проповідників на амвонах або крикунів на вуличних перехрестях. Родичі цієї дами легких звичаїв були селяни. Одному з її братів король купив нову корову, а двоюрідному братові, що був колись її женихом, допоміг грішми.

Вона вважала короля хорошою людиною. Та це ще не означало, що її пожилець поганий. Хиба його в тому, що він бере близько до серця чиїсь чужі чвари, ніби вони його близько обходять, хоч насправді вони бозна-які далекі від його простої, немудрої душі. Дама легких звичаїв умить розгадала його й не раз пробувала навернути до жінок, та, на жаль, марно. Вона була певна: якби завдати добрячої роботи його повнокровному тілу, то дух його дуже скоро збувся б тієї згубної одержимості. Одначе він вибрався з помешкання, пояснивши, чому. Він хотів поїхати в рідні краї, щоб признатися святим отцям у своєму надприродному призначенні. Нехай вони схвалять його намір. Йому потрібне було підтвердження; він відкривався не тільки хазяйці помешкання. На нього вже пальцем показують на вулицях: оцей уб'є короля. Казали, а самі знизували плечима: чого саме цей? Але говорили про це тільки спотайна, бо хтозна, – ще, чого доброго, сам уплутаєшся.

Ескоман дуже пишалася, що буває в домі, де часом з'являється король: у багатія Цамета. Той охоче користався жрицями кохання як окрасою й привабою своїх гральних залів у ті години, коли там збиралося змішане товариство. Та коли з'являлись високі особи, не кажучи вже про його величність, – такі, як Ескоман, чорним ходом виміталися геть. Їй ніколи й на думку не спало стати перед очі короля. Вона тільки невтомно, безстрашно, не зважаючи ні на яку небезпеку, намагалась наблизитись до будь-кого, хто міг би допомогти їй урятувати життя короля. Та його самого вона ніколи не підстерігала й не адресувала йому жодного зі своїх незліченних листів – така священна була для неї його особа.

Те, що було їй відоме, вона звірила колишньому шевцеві, що за походженням був їй рівнею. Цамет швидко завів її до тихої кімнати, де колись відпочивала Габрієль д'Естре, відпочивала часинку перед тим, як почалися страхіття її агонії. Швець і дама легких звичаїв разом зітхнули над долею короля.

– Тепер настала і його година, – шепотів багатій. А бідна жінка в блискучій сукні зі стеклярусом горіла від палкої надії.

– Він дізнається й убезпечить себе. Тільки доступитись би до нього! Цамет, ти повинен поговорити з ним.

– Ескоман, я не такий могутній, як ти гадаєш. Одне зайве слово – і вони мене самого впорають.

– Цамет, чого ти боїшся! Він же король, він тебе захистить, коли ти йому скажеш, що знову з'явився його вбивця.

– Ескоман, по-перше, король уже не той, що був. Через свої тяжкі турботи він став дуже дратливий. Згадай іще одне: він завжди хотів, щоб його любили. А тепер його оточує ненависть, і життя під тиском такої ненависті йому не дороге, я ж його давно знаю.

– Цамет, я люблю його. Ми ж обоє його любимо. Кожен, хто знає, що знову з'явився його вбивця, з любові скаже йому правду.

– Ескоман, а багато їх сказали йому ту правду, коли ти її відкрила їм? І чи певним особам потрібна твоя правда?

– Цамет, такого я від тебе не сподівалася. Ти натякаєш, що королева знає про підготовлюване вбивство, що й вона причетна до нього.

– Ескоман, мовчи ради Христа, а то мені доведеться задля нашої безпеки замкнути тебе в найглибшому зі своїх підвалів.

– Коло твоїх торбин із золотом, Цамет? Та чи вони справді ще там? Деяких коштовностей я більш не бачу в твоєму домі. Чи ти вже думаєш про втечу?

– Ескоман, тобі треба помічати тільки дозволене, а того, що заборонене, не чути. Королева нетямиться з мстивості, бо королівські судді присудили відшмагати її любчика Кончіні й день потримати під вартою за зухвальство; а король радіє. Це й затвердило вирок йому.

– Цамет, королеву одна фрейліна сповістила, що я ради порятунку короля маю повідомити її про щось дуже важливе. Королева погодилась – та й як же інакше! Завтра вона мене прийме.

– Ескоман, сьогодні королева виїхала до заміського палацу.

,– Цамет, якби це не ти сказав, я б не повірила. Ні, ні, вона завтра повернеться. Я підказала їй, щоб вона перехопила ті листи, котрі завтра підуть до Іспанії.

– Ескоман, вибач мені, прошу. Я б нічого не пошкодував, якби ти пообіцяла мовчати, наче риба, про все, що тут говорилося.

– Цамет, твої гроші не дадуть мені щастя. Вони й тобі самому не поможуть.

– Ескоман, я оце весь час думаю про одну особу, що вислухала б тебе. Їй, можливо, треба того, що й тобі, хоч це ще не означає, що вона має більше сили проти долі, ніж ти. Але ти з нею стрінешся в моєму домі; я не скажу, ні коли, ні хто вона така. Ти мусиш сама вгадати. А тепер прошу тебе щиро: вибач мені.

Дама легких звичаїв знала одного юнака, що служив у міністерстві й викрадав для неї листи. Власне, юнаків було двоє: перший, що розповів їй про жахливі листи, аби додати ціни своїм обіймам, потім відмовився принести їй ті листи. На всі її палкі слова про те, який жахливий злочин він може відвернути, юний урядовець відповідав: «Хліб усюди смачний, люба моя пані».

Зате його приятель, на якого вона доти не звертала уваги, якось на вулиці, в тисняві, не дивлячись на неї, тицьнув їй у руку якийсь згорток і щез. Удома, розгорнувши той пакуночок, вона впала на ліжко, – серце її мало не розірвалось від нестямної радості. Вона вже бачила короля врятованим. Тільки не знала, як. Цей несподіваний успіх – у який їй ще не йнялося віри, тому вона раз по раз мацала рукою ті листи, – анітрохи не підказав їй, що ж робити далі. Навпаки, вона розгубилася ще дужче. Може, їхати негайно в арсенал до пана де Сюллі? Звичайно, вона вже давно писала йому – і, звичайно, відповіді не отримала. А тепер показати йому оці вкрадені листи? Вона вважала його жорстокою людиною і не наважилась поїхати.

Вона зашила листи в спідницю, пішла на Сент-Антуанську вулицю до єзуїтів і попросилася до патера Котона. Вона не подумала про одне: якщо вбивцю короля знає все місто, то й рятівниця його не може лишитися невідомою. На неї нагримали, Котон навіть не вийшов. Її прийняв і вислухав отець прокуратор, але про зашиті листи вона, на щастя, не сказала. Її схвильовану розповідь він вислухав щонайбайдужіше. А потім холодно відпустив її: іди, мовляв, з миром. Тоді вже їй урвався терпець:

– То ви попускаєте, щоб король помер, а ти, собако, хочеш і далі жити?

Вона ляснула велебного отця по обличчю, і той зразу став ласкавий та чемний. Спитав її, що вона збирається робити.

Ескоман:

– Злізу на тумбу десь на розі й нацькую на вас люд, душогуби. Душогуби! – закричала вона, але грубі мури, звичайно, не пропустили ні звуку.

– Заспокойся, дочко моя. Я сам поїду в Фонтенбло до короля.

– Це правда? – спитала вона з сумнівом, але їй самій дуже хотілось повірити. Не може того бути, щоб люди були жахливіші за хижих звірів. Треба тільки підхльоснути їхні мляві серця, хоч би й ляпасом.

І вона пішла собі, навіть не помічаючи, що хтось іде за нею назирці – і так цілий день. А ще один побіг із резиденції Товариства Ісусового до палацу герцога д'Епернона. Було восьме травня. Король був зовсім не в Фонтенбло, саме в ту годину він проходжався з дофіном за високими живоплотами свого саду, а королева з послом уладнували різні справи. На перехресті двох вулиць Ескоман наткнулась на свого колишнього пожильця.

Той не дав сторопілій жінці й слова сказати: ніби вони розлучились тільки вчора, почав оповідати дамі те, чого не доказав тоді. Його великий подвиг має здійснитись найближчим часом, йому наказано, йому дано повноваження. Його вразливе сумління нарешті погодилося. Це сталось тоді, коли він у себе на батьківщині побачив, як його благочестива матір приймає святе причастя. Йому самому, як убивці короля, святих дарів відмовлено. Та він переклав свій злочин на матір, що саме була в стані цілковитої безгрішності, і тепер йому нема чого боятись пекла, бо той злочин уже зник зі світу. А коли навіть йому судилося пекло, що ж – там він стрінеться з уславленими постатями, подібними до нього.

Ескоман відповіла, що він, видимо, в своєму суді добре навчився, як спихати вину на невинного.

– Але стережись! Ти дізнаєшся, що хтось тебе випередив.

– Чи не ти? Бо всюди балакають, ніби ти відтоді зсунулася з глузду. – І він пішов далі. А в неї раптом потекли по щоках сльози. Вулицею саме несли порожній паланкін; вона сіла в нього й назвала свою адресу. Вдома вона прибралась по змозі розкішніше: цього вечора вона хотіла бути в Цамета.

Королева Наваррська того дня також думала про гральні столи фінансиста. Той переказав їй: якщо в неї нема грошей на партію-другу, він вважатиме за честь відкласти для неї гаманець. Та це її цікавило найменше, хоч вона, як звичайно, передчасно витратила всі свої гроші, а до короля, свого колишнього чоловіка, вже не мала доступу. Тим часом вона знає: його вирішено вбити.

Ох! Не тільки вона це знає. Те, що відоме так широко, навряд чи буде здійснене. Коли вона сама якось спробувала підіслати до короля вбивцю, то робила все потай, але однаково той замах не вдався. З великої ласки господньої король зостався живий. Хоч би ж не вдався і цей замах! Своєму капеланові вона наказала відправити месу за рятунок одного живого, чийого ім'я не назвала. А слухаючи месу, подумки твердила: «Господи, врятуй його! Хоч цього разу! Ще хоч один раз!» Марго молилась у серці своєму про те, щоб не втратити супутника своєї молодості, не осиротіти до кінця – адже весь її рід вимер. Двадцятирічного коханця, нещодавно виписаного з провінції, вона відіслала геть. Усі помисли її спрямовані на Анрі.

А він не допускає її до себе. «Та й хіба він повірить мені після того, як я сама зазіхала на його життя. Марго, яке страшне безсилля! Анрі, друже мій, невже ти не бачиш своїх ворогів? Адже будь-хто може перелічити їх тобі, але всі мовчать, це змова мовчання. Тільки я, я одна не хочу мовчати, та що ж… Коли я напишу йому, що королева, його дружина… Він сам це знає. Якби ж тільки він захотів повірити в те, що знає! А втім, і листа мого він би не отримав. Він оточив себе своїми королівськими жандармами. Раніш його захищала воля до життя. Він дуже хотів жити. Анрі, я тебе не впізнаю!

Та вони не посміють убити його. Все місто втаємничене, воно не стерпить такого злочинства, спалахне бунт. На вбивцю показують пальцями. А ще по місту ходить якась жінка, що хоче врятувати життя короля. Я випереджу її. Мого права, мого останнього права не відніме у мене ніхто. І чого вона тичеться всюди, а до мене не прийде?»

Пані Маргарита Валуа поїхала додому до Ескоман, дами легких звичаїв. Їй сказали, що та саме в Цамета. Марго теж поїхала туди, її зустріли з великими почестями, сам господар провів її до зали для високих гостей і вручив їй гаманця. Партнерами її були панове д'Епернон та де Монбазон і ще якась дама, не знайома нікому. Герцог д'Епернон тихенько сказав королеві Наваррській, що це дуже багата чужинка. Можливо, він сам почув таке від господаря й повірив. Гаманець, із якого чужинка діставала золото, здався Марго дуже подібним до її власного. Д'Епернон, що був партнером королеви, раз по раз помилявся, і перед чужинкою громадилися виграні монети. Раптом вона встала з-за столу, але подагрик обома ногами загородив їй вихід і зажадав реваншу. Ще чого бракувало: витрусити людям кишені, а тоді втекти!

Ескоман знову сіла. Вони з Марго пильно придивились одна до одної, й кожна розпізнала другу. Ескоман побачила: «Це та вельможна особа, що допоможе мені. Зараз вона накаже обом кавалерам покинути нас, ми з нею поговоримо, і король буде врятований». А Марго відзначила собі: «Не така, як її змальовують, – ще досить молодява дама легких звичаїв, – і все ж це вона. Просто вона дуже схудла, он як щоки позападали. Одначе вигляд у неї не пригнічений, навпаки – вона сповнена запалу. Вона дає мені приклад, як не здаватися, попри весь глум, і втому, й небезпеки». Марго вже розтулила рота – і саме в ту мить до неї звернувся господар дому. Він стояв, уклоняючись мало не доземно, і його обличчя бачила зі свого місця тільки Марго. Їй упало в очі, що він не такий, як звичайно, а зовсім прибитий. Затинаючись, він пробелькотів:

– Вельможна пані, пробачте, що я перебиваю вам партію. Ваша партнерка хотіла бачити певну особу, і та особа саме прибула.

– Я це знаю краще за вас, – відказала пані Маргарита Валуа. – Я до ваших послуг, – звернулась вона до Ескоман, дивлячись їй просто в вічі.

– Та особа чекає надворі,– тихо вимовив Цамет.

– Га? Що? – перепитав глушко.

Ескоман схопилася, відіпхнула з дороги пана до Монбазона разом зі стільцем і побігла. Стовписько в залах відразу поглинуло її.

У Монбазона набрякли на лобі жили. Він спитав:

– Д'Епернон, а чого це вона покинула всі гроші, що ми з нею вдвох виграли?

Замість відповіді зрадник захихотів своїм потайним смішком, згріб усе золото й посунув його до пані Маргарити.

– Може, воно їй більше не потрібне, – сказав він нарешті. Марго обома жменями жбурнула те золото йому в обличчя й кинулася вслід за зниклою жінкою. Але та зникла назавжди.

Ескоман хотіла вибігти через взірцеву кухню; там її чекав офіцер поліції. Вона обминула його, але наскочила на інших; ті накинули їй на голову товсті полотнища й зв'язали її.

Ще й з в'язниці вона примудрялася посилати остороги й заклики; один з них дійшов до королевиного аптекаря. Марія Медічі вислухала його. А свої дорогоцінні документи Ескоман спромоглася переслати міністрові Сюллі. Той не приховав їх від короля – щоправда, повитиравши небезпечні імена. Першим з них було королевине, але ж її коронація однаково неминуча. Король їздить по вулицях під захистом своїх жандармів. Ще кілька днів, і він вирушить у похід. Навіщо ж додавати що більше гіркоти в його й так невеселе життя?

Для того, щоб винести письмові докази з тюрми, де сиділа рятівниця, доля обрала мадемуазель де Гурней – названу дочку пана Мішеля де Монтеня. Все життя ви зустрічаєте тих самих людей, Анрі, а тепер вони збираються коло вас наостанці. Наймудріший з ваших небіжчиків посилає вам останню марну осторогу.

Господь близько

Королівські жандарми були новим загоном, який існував менше року – відколи король не був певен за свою безпеку у себе в столиці. Прапор їхній був з білого шовку, на ньому вигаптувано золотом блискавку й такий напис: «Quae jubet iratus Jupiter». Усюди, де звелить у своєму гніві Юпітер, – є королівські жандарми. Цей гнів, ця погроза блискавкою, – столиця не впізнавала свого короля Анрі. Її вулиці так звикли бачити його без супроводу, верхи чи й пішки. Він сам розпитував людей. Того, хто смикнув його за плащ, він зупинив поглядом. Ніж випав з руки, а король пішов далі.

У одному з луврських подвір'їв поставили травневе деревце, і воно тричі падало. Король сказав:

– Якийсь німецький князь вирішив би, що це погана призвістка, і його піддані твердо повірили б, що він має померти. Але я не марную часу на забобони.

Лікар Лаброс переказав йому, щоб він особливо стерігся чотирнадцятого травня, і запропонував змалювати наперед постать його вбивці. Нічого хитрого в цьому не було. Анрі тільки знизав плечима. Він улаштував огляд своїм полкам – старим гугенотам, героям Іврі, французькій гвардії хороброго Крійона, швейцарцям. Щодня він відсилав військо до кордонів королівства. Сам він збирався переступити кордон останнім, ризикуючи навіть, що не встигне. Король і не думає втікати від людей – адже від своєї долі однаково не втечеш. «Бадьоро вперед, назустріч долі», – такі були його слова.

До себе він не допускав нікого, крім солдатів. Під кінець денних трудів йому лишався його начальник артилерії, їхня військова рада в арсеналі. Всі начерки й накази, які вони обидва заносили на папір, зберігалися там аж до передачі в руки воєначальників, під їхню відповідальність. У кабінеті короля ніхто не знайшов би нічого, він і сам рідко туди заходив. Бо, опинившись у своєму кабінеті, він зразу відчував себе глибоко самотнім – і навіть боявся, що це вже навіки. Важка хода жандармів за дверима вже не заспокоювала. Що вдіє зовнішня могутність проти внутрішнього безсилля?

Не все й неправда. Нам у вічі кажуть: ти вже вичерпався. Кажуть, шепочуть, замовчують: старий, розпусний, віджив своє, не поспіваєш за нового добою. Де там! Ми могли б і випередити її, та й не тільки її, це ми знаємо. Ми здобували науку звідусюди, всяку науку, яку лишень може сприйняти людина і тепер, і в майбутньому. Ту науку вам давали і сумніви, й добра воля. І зневіра, і кари, і злети, й перемоги, і надмірності, і самообмеження. Нічого не слід зневажати, – це переконання вкоренилося в нас, – коли б ні, то інакше як могли б ми стати такою простою людиною? І нащадки, й істина потребують саме простої людини, що спочатку пройшла слизький шлях. Але сьогодні? Але тут? Тільки хода жандармів свідчить, що ми ще є на світі. Але пробудемо тут уже недовго.

«Не спалюй усієї сили своєї ще до півночі. Господь близько, а учні його сплять. Господи, але що ж я мав робити, щоб дочекатись тебе безвинним? Ти караєш мене тим, у чому я завинив. Треба було тільки менше любити, менше грати, менше перековувати людей, і я не знемігся б понад свої літа. Я хочу тебе спитати: як же це узгодити? Щоб почуття лишились тупі, а дух окрилився аж до здатності осягти врешті отакий Великий план? Ти порадив би мені, господи, впокоритися до кінця, хоч би як я приступав до тебе: з клятьбою чи з молитвою. Отож я лишаю тебе. Може, ти благословиш мене потім».

– Хоч би вже скоріше, – сказав Анрі й задивився на кістяк у подобі орача. Була вже досвітня година, остання свічка блимала перед гравюрою, а тоді погасла й вона. Хоч би вже скоріше, каже Анрі.

Тринадцятого відбулася призначена на цей день коронація Марії Медічі, регентки королівства. Після церемонії в Сен-Дені Анрі показав людові, що там зібрався, дофіна і сказав, що це король. Як завжди в часи короля Анрі, на коронацію допустили всіх без розбору, всі стани, весь народ, скільки його зібралося. Серед простолюду зразу заворушились, як тільки король вивів перед них дофіна й сказав: «Ось ваш король»? Ні прості люди, ні значні городяни не зрозуміли його. А вельможі подумали: він натякає, що регентство не довічне. Він і його нащадки зостануться. І це підтвердила сама регентка. Доти собор не міг умістити всієї пишноти й гордості, яку вона являла. І раптом вона заплакала.

Безперечно, в тих сльозах виливалась її радість, бо вона знала: новий король Луї, замість якого правитиме вона, зійде на трон дуже скоро. Та що про це знав мало хто, то люди, звичайно, дивувалися. Король, що так часто покидав столицю, вирушаючи у походи з певною метою, тепер неначе зрікається трону й виряджається в якусь безвість. Навіть одній людині нелегко довго чекати подій, що їх можна назвати так або так, але будь-яка назва жахлива. А для юрби це зовсім нестерпне. Народ вважає короля Анрі своїм і тепер хоче бути спокійним за нього. Не можна безкарно змушувати народ, щоб він трусився за життя найдорожчої йому людини. І тут, у соборі, багато людей оглядалися: чи нема де вбивці? Вони б його роздерли на шматочки, і вся мана скінчилась би. Але з огляду на громадський спокій, на втихомирення тривоги всі були задоволені, що король принаймні не покине королівства, не призначивши собі наступника. Коронація королеви скінчилася гучним зітханням полегкості – сама вона сподівалася цього найменше. Попри весь свій тріумф, вона добре-таки натрусилась зі страху, аж до судоми. Ще десять хвилин, і вона б не витримала.

А коли Марія Медічі з короною на голові повернулась до Лувру, хто ж оббризкав її з балкона водою? Ще й назвав: «Пані регентко!» Вона розлючено гукнула йому:

– Вічний Веселун? Можете йти тепер до своєї левиці! – То була одна співачка, такої ще не чувано, три солов'ї нібито померли від заздрості. Крім того, Марія дізналася, що вона, власне, не буде ніякою регенткою – тільки членом ради, де інші голоси важитимуть не менше за її голос. Можна було передбачити, що голос герцога де Сюллі важитиме навіть більше. Йому Анрі признався, що побоюється великого лиха від коронації королеви. Ще б пак!

Останній, хто остеріг його в той день, тринадцятого, був його син Вандом, син Габрієлі. Анрі ласкаво взяв гладкого юнака під руку й повів через усю велику залу, що невдовзі й спорожніла. Всі придворні були похмурі, навіть ті, хто був підданий королю. Його навіть не підслухували – така панувала пригніченість.

– Чого ти просиш у мене? – спитав Анрі сина Габрієлі.– Згадай: твоя мати, моя люба владарка, вірила в усі пророцтва. Я поділяв усі її страхи навіть у снах. А врешті вона померла не від отрути, природною смертю. В глибині душі вона почувала себе дозрілою для неї. То тільки здається, ніби ми біжимо наввипередки з убивцею. Насправді ми завжди швидші.

– Величносте! Я дуже радий чути, що ви так певно сподіваєтесь уникнути всіх замахів. Але оця ніч на чотирнадцяте – найфатальніша, – не здавався Цезар.

Ніч Анрі проспав добре; зате королеві дoвелocь кілька разів уставати з ліжка. Вранці чотирнадцятого він молився довше, ніж звичайно. Хода жандармів заважала йому, і він відчував спокусу відіслати їх геть. До нього зайшла королева – такого не бувало вже давно. Вона розповіла про страшний сон – ніби він лежав поруч неї трупом.

– Ну, і злий труп був із мене? – спитав він трохи надміру гостро, і вона злякалася, що її розгадано. Той сон вона бачила наяву. Віщі сни не мучать тих, хто знає забагато й через те не спить. Анрі сказав:

– Не турбуйтесь, пані, за моє життя! Ще три дні і я вирушу в похід, узявши з собою гвардію й жандармів.

Королева похитнулась і оглянулася, на що спертись, але за чоловікову руку не вхопилась.

– Усього три дні? – перепитала вона. Причиною такої поведінки могла бути тривога за його життя – коли не якесь інше побоювання. Як легко проґавити час, коли для дуже ризикованого діла зостається всього три дні!

Вона сама не знала, чого їй триматись. Несподівано вона попросила Анрі зоставатись весь цей день удома. Це просив переказати його син Вандом. Ось як було з нею: її тягло вберегти його від небезпеки, вона й не хотіла цього робити, і все ж зробила, тільки прикрившись кимсь іншим. Анрі заперечив, що фатальна ніч уже минула. Марія:

– По-справжньому фатальний сьогоднішній день, каже ваш син Вандом, а він це знає від лікаря Лабрюса, і його вам би слід було вислухати.

Анрі думає: «Так, слід би вислухати його, він хотів змалювати мені вбивцю. Куди врешті-решт завів би слід? Мені жаль королеви, вона нещасна жінка». Він подав їй руку. Нашому життю, якого йому було ще жалкіше, він не міг подати руки. Коли Марія вкладала в його руку свою, в неї вже підгиналися ноги. Якби вона була впала навколішки, то призналась би в усьому. Але він цього не хотів, тож підтримав її за плечі.

– Пані,– сказав він, – Нащо вам потім дорікати собі, ніби ви примусили мене зі страху зостатися дома. Але я справді хочу відпочити.

Після обіду він якусь часинку був дуже веселий. Але ніхто не хотів сміятись разом з ним, і він раптом відчув утому, хоч до сну його й не тягло. Він ліг і кожного, хто входив, питав, котра година. Входили й виходили жандарми й слуги. Один відповів:

– Четверта, – а тоді довірчо, як говорили з ним підлеглі, порадив: – Вам би дихнути свіжим повітрям, величносте.

– Твоя правда, хай подадуть карету, – сказав король. Тоді до його ліжка підійшов його старий перший камердинер, пан д'Арманьяк; розставивши ноги, він і руками, й усім тілом загородив йому шлях.

– Величносте! Коли ви втомлені й не хочете сідати в сідло, то краще прийміть у великому дворі селян, вони прийшли й дожидають вас.

– Твоя правда, – відповів Анрі й на це. – Може, трохи розважусь.

Унизу він зразу впізнав тих селян: то були ті самі, за чиїм столом він колись сидів на болотистій луці. Він приїхав до них уже в гарячці й поставився до них неласкаво, бо вони давали їсти за шістьох череватому неробі, а самі голодували. Цього разу вони привезли якусь клітку; в таких звичайно возять свійську птицю. Але крізь щілини між дошками видно було людину, що сиділа там, скорчившись; на запитання вона відповідала незрозумілим белькотом.

Король упізнав серед прибулих одного селянина в бурій вовняній одежі, згорбатілого від років і десятиріч усе однакової тяжкої роботи, однакових рухів у тій самій поставі. А колись він був стрункий, мов дворянин, і навіть зважився зітнутись із дворянином за дівчину. Тепер би він цього не зробив. Король звернувся до нього, і він пояснив, що в курячій клітці сидить його рідний брат, Жюль Сімон. Він завжди був трудящим хліборобом, поки проказа не виїла йому очей і не об'їла губів.

– Оце до такого вже дійшло? – сказав Анрі – Невже вас завжди щось має об'їдати? Перше вас об'їдав той чоловік, що їв за шістьох… – А сам подумав: «Якби я оце спитав їх, чи мають вони по неділях курку в горщику, вони б напевне відповіли: «Так». Бо я маю годувати їхнього прокаженого». І наказав своєму першому камердинерові порахувати, скільки грошей є при ньому.

– Сімдесят чотири екю, – сказав д'Арманьяк, і Анрі звелів:

– Віддай їм усі.

Селяни попадали навколішки, приголомшені таким щедрим дарунком, якого кожному вистачило б на життя; але тут він мав полегшити одному з них смерть. Найстаріший – сиві пасма падали йому на кощаві плечі, на вигляд йому було років сімдесят, але Анрі відняв від того двадцять, – п'ятдесятирічний чоловік сказав:

– Наш добрий владарю, колись ви на ловах проїздили повз мою хатину й побачили, що вона ось-ось завалиться. Ви наказали її полагодити й зразу виплатили тридцять ліврів, та ще й сорок су за їжу.

– А! – гукнув король. – То я їв у тебе! Якого дня? І що було на обід!

– У неділю, курка.

Анрі засміявся – востаннє в житті весело засміявся. Він киває головою, хоче йти, вже ступає – й застигає на місці.

 
Прощання, повне болю,
Жорстока мить.
 

Велике подвір'я було оточене жандармами. Їхній капітан підійшов і доповів, що екіпаж, згідно з наказом, подано. І ті панове, що мають його супроводити, вже чекають.

«Що я наказував? Кого запрошував з собою?» Але він не скасував нічого. Пан д'Арманьяк попросився по-молодечому – наскільки міг:

– Величносте! Візьміть мене з собою.

– Навіть жандармів не візьму, – вирішив Анрі.– Що сказали б мої селяни? Тільки мій народ і я. А де королева?

Він ще раз повернувся до покоїв. Але Марії Медічі не зміг розшукати.

Коли він уже виходив, йому заступив дорогу якийсь однорукий офіцер.

– Величносте! Під Монмельяном у мене влучила куля. Мене звільнили з війська, я заборгувався, і ось сьогодні мене мають посадити до в'язниці. Порятуйте свого вояка від цього нещастя й ганьби.

Король:

– Я сплачу ваші борги.

Офіцер:

– Цього ви не можете. Я прошу тільки за свою свободу.

Король:

– Друже, я докладу твої борги до своїх і заплачу за себе й за тебе. Арманьяк, іди до старого подвір'я, в фінансову управу, й скажи там, яка моя воля. А як повернусь, я підпишу розпорядження.

Офіцер:

– Величносте! Доти мене вже заарештують, і вам доведеться мене визволяти.

Король:

– Вони вас не знайдуть, капітане. Де ви можете перебути цю годину найбезпечніше?

Арманьяк – дуже тихо:

– У вашому екіпажі, величносте!

Король дивиться на нього, він поблід. Переступає з ноги на ногу, нарешті каже:

– Їдьмо зі мною, капітане!