Текст книги "Літа зрілості короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 60 страниц)

Містик

Хрестили малого Сурді, чи як там уже його слід було називати, в старій церкві з найбільшим дзвоном, у такій пишноті, що більшої вже й бути не може. Глядачі заповнили всю вулицю, вони мали з чого дивуватись та й обурюватись. Король як хрещений батько виступав у всій величі, а його кохана як хрещена мати насилу трималась на ногах – такий був тягар її коштовностей. Найвисокородніші дами королівства слугували їй як камеристки, один вельможний пан ніс солянку, ще один купіль, а немовля лежало на руках у дружини одного з маршалів. Воно було опецькувате й важке: коли хрещена мати взяла його, щоб потримати над купіллю, то трохи не впустила. Одна дотепна придворна дама сказала, що хрещеник такий ваговитий, бо в нього на задку, як відомо, висять королівські печатки.

Це був натяк на те, що справжній батько – канцлер де Шеверні, вельможа з купіллю. А інші називали винуватцем рідного дядька дитини, і той дядько був не хто інший, як сам єпископ, що хрестив її. Люди добрі, ну й звичаї! Двір сприймав їх весело, та що далі в глиб натовпу, то менше чулося жартів. Надворі лунали й лихі слова, і всі вони спрямовувались врешті-решт на короля.

Це ж самодержець, бог поставив його над нами, і ми падаємо перед ним ниць, а хто поцілував йому коліно, той уже до вечора не сміє взяти в рот їжу. Сам всевишній удихнув у державця свою благодать, тож ми й тремтимо перед нею. Кожному це відоме – а йому самому ні? Нащо він устряє своєю освяченою особою в отакі нечестиві діла? На жаль, він і сам перелюбник, та й живе з перелюбницею, ще й збирається посадити її поруч себе на троні, а тепер, бач, чужих байстрят до хреста тримає. І на всякі лади прилюдно милується зі своєю коханкою; хто стояв ближче, в самій церкві, той бачив. Та лиш надворі, в очах людей, що не бачили його поведінки навіч, вона оберталася в цілковиту наругу над святощами й над королівською величністю.

Якийсь юнак, статечно і пристойно вбраний у чорне, серед натовпу говорив у задумі сам із собою. Він не усвідомлював того, а помітивши, кидав довкола злякані погляди. Обличчя в нього було якесь землисте, з синявими плямами, під очима бліді підкови, вії тремтіли.

– От і славно, – мурмотів він сам до себе. – Не бійся, не бійся! Чини плотський гріх посеред священнодійства. Я все бачу, хоч і стою надворі. Я знаю, як воно робиться. Королю, ти в цьому на сповіді не покаєшся, і я теж свого гріха нікому не відкриваю й ношу в своїй нещасній душі, куди б не пішов, вічне прокляття.

– Отепер ти себе виказав, – шепнув хтось позад нього. Юнак крутнувся, вирячивши очі, й спробував угадати, хто це його страхає, але не зміг витримати погляду, з яким зустрівся.

– Нарешті,– зітхнув він. – Забирайте мене зразу, бо довше я б не стерпів цього.

– Іди за мною, – звелів невідомий. Але повів пристойно одягненого юнака не до вартівні, а в монастир поблизу тієї церкви, де відбулися нечестиві хрестини. Їх упустили; грюкнула брама, забряжчав ланцюг, і вони ввійшли до якоїсь порожньої комірчини. Невідомий замкнув за собою двері. Віконце аж під стелею було заґратоване. Вже вечоріло; блідий юнак мусив сісти так, щоб тьмяне надвечірнє світло вирізняло з сутіні його обличчя та руки. Невідомий лише раз кивнув йому, і перелякана душа почала виливатись у словах. А пальці заламувались і корчились.

– Мене звуть Жан Шатель[54]54
  Жан Шатель (1575–1594) – учень єзуїтів, робив спробу 27 грудня 1594 р. вбити Генріха IV. Молодого злочинця четвертували. Король вважав орден єзуїтів винним у замаху і видав указ про заборону перебування його членів у Франції.


[Закрыть]. Мій батько П'єр Шатель торгує сукном, його крамниця навпроти суду. Я виховувався в єзуїтів, а тепер вивчаю право. Натурою я розпусник – ще змалечку, інакшим я себе й не пам'ятаю. Але більш ніхто не знає, що я такий, – юнак здригнувся й застогнав.

Той, хто допитував його, визвірився:

– Ти, черв'як нещасний, ще хочеш і пишатися тим, що тримав у таємниці свої мерзенні гріхи! Потягуєшся, ховаєш очі й аж харчиш у мерзенному захваті від своєї натури. Створив її бог, і ми ще побачимо, навіщо. Ти ніколи не сповідався у своїх паскудствах, вихваляєшся цим і гадаєш, ніби твої вихователі нічого не знають?

– Ох! На жаль, вони не знають нічого, – промурмотів охоплений жахом юнак. Проте він відчував, що нарешті настає хвилина розплати. Страх перед нею давно вже гнав його від одного протиприродного вчинку до іншого. Він ніколи не сповідався в тому, що робив, і саме через це його розпусті не було ніякого впину.

– Ніколи не сповідався, прошепотів він. – На сповіді завжди замовчував гріх. А тепер запізно – жоден священик уже не відпустить мені гріхів, і святе причастя є для всіх, тільки не для мене. Краще б я був убивцею чи навіть зняв руки на самого короля!

– Твої отці, єзуїти, вже вирішили, що має бути з тебе. Ми знаємо про тебе все і вирішили твою долю. – Невідомий, що в цю мить став відомим, стишив голос і ще раз сказав: – Ми.

Юнак, що чинив протиприродне, зсунувся зі стільця, з зойком обхопив руками єзуїтові коліна й почав безголосо виливати в наставлене вухо свою огидну душу, єзуїт, вислухавши все, без зайвого жалю підтвердив усі страхи нещасного.

– Такому содомлянинові, як ти, сповідь, звичайно, вже не допоможе. Ти не матимеш спокою ні тут, ні там. Але, може, ти ще уникнеш вічних мук на тому світі, коли приймеш мученицьку смерть на цьому.

– Краще б уже я був убивцею! – проскиглив нещасний.

– Ти вже казав це. Але такі нікчеми, як ти, завжди тільки хочуть цього, а зробити не можуть.

Грішник:

– Як заздрю я тому панові, що застромив ноги дівчині в розпоротий живіт і потім був четвертований! Він спокутував свій гріх.

Єзуїт:

– Для тебе цього замало. Тобі дорога лежить прямісінько в ту саму пекельну безодню, що й іншому нечестивцеві, який теж оскверняє святощі своєю розпустою і виправдовує свої мерзенні жадання… чим же? Божественною благодаттю! А сам чинить так, як і ти. Але ж ти жалюгідний черв'як, а він – освячене вмістище найвищої влади, величності. Він грішить проти самої величності.

Грішник:

– І все ж я створений за тим самим взірцем, що й він. Цього в мене ніхто не відбере.

Єзуїт:

– І разом з ним полетиш на той світ. Якщо він допустить до цього, а це ще хтозна. Народившись розпусником, він помщається за свою власну природу на інших розпусниках, присуджує їх до жорстокої страти й тішить себе надією вихитрувати собі таким чином спасіння душі, бо його гріхи спокутують за нього інші грішники, подібні до нього.

Грішник:

– От ви й самі назвали мене подібним до нього. Достойний отче, я добре бачу: все складається так, що я мушу випередити його й заподіяти йому те, що він призначив для мене.

Єзуїт:

– Я цього не казав. Це ти сам кажеш.

Грішник:

– Я це зроблю.

Єзуїт:

– І заслужиш собі мученицьку смерть; як же ти, нікчемо, витерпиш її? А втім, якщо ні, то тобі судились вічні муки, і вибору в тебе нема.

Грішник:

– Чи можу я сподіватись милосердя божого, якщо добре впораюся?

Єзуїт:

– Старим, зачерствілим грішникам пробачалися гріхи за милостиню, подану один-однісінький раз у житті. А з другого боку, невідомо, чи навіть найпобожнішим і найкориснішим учинком можливо спасти вже пропащу душу. З милосердям господнім не торгуються, йому віддаються на ласку чи неласку.

Грішник, постогнавши й поскигливши:

– Я віддаюсь йому.

Єзуїт:

– Отже, ти згоден. Лишається тільки з'ясувати те, чого я, смиренний, не хочу вирішувати сам. Чи благочестивий і корисний обраний тобою вчинок?

Грішник:

– Якщо він може спокутувати свої гріхи моєю смертю, то наскільки ж легше мені спокутувати свої його смертю: адже він таки король!

Єзуїт:

– Годі тобі про свою спокуту, отці єзуїти не марнуватимуть на неї часу. Вони зважуватимуть становище й провину короля, що переслідує католицьку віру, а єресь терпить.

Грішник:

– Ви правду сказали, достойний отче, що я черв'як. Ну що ж, пишатимусь хоч тим, що я черв'як.

Поки що – ні

Дванадцятого грудня до міста Ам'єна приїхали король з маркізою де Монсо. Вони прибули з нечисленним почтом і негайно з'явилися до духовного судді – як звичайнісінька пара, що хоче побратись і клопочеться про розлучення однієї зі сторін. Їм сказали, що треба почекати, поки оскаржений чоловік дасть свої свідчення й наведе докази на свій захист. Пан де Ліанкур досі не з'являвся на виклик. З поваги до себе він усе відсовував надалі ганебну процедуру, нав'язану йому, але насправді вже погодився, хоч і з чисто особистими застереженнями, без яких не міг обійтись. У нього в скрині зберігалось вельми ваговите й правдиве свідчення, яке він заповідав прочитати після його смерті, а потім зберегти навіки.

Сімнадцятого, коли король з маркізою прождали вже п'ять днів, він таки з'явився нарешті додому до єпископського вікарія, привізши й свого нотаря. Але адвокат пані Габрієлі д'Естре заперечував свідчення їх обох. Присутній там не був більш ніхто, дім духовного судді був зачинений для сторонніх осіб. Знаючи пана Нікола д'Амерваля де Ліанкура, можна було не сумніватися, що висловлювтиметься він дуже скромно. А з другого боку, своєму супротивникові й утискачеві, що виступав від імені пані д'Естре, він дав так мало нагод за щось учепитись, як може тільки справді безтілесна істота.

Потім адвокат порадив скаржниці (щодо цього він уже домовився й з її вінценосним коханцем), щоб вона не наголошувала виключно на чоловічій неспроможності оскарженого. Річ у тому, що перша його дружина була зведеною двоюрідною сестрою папа Жана д'Естре, батька скаржниці. Це незаперечна обставина, і пан де Ліанкур її визнає без великої шкоди для своєї честі, а тим часом її вистачить, щоб його другий шлюб визнали недійсним.

Та цим не обійшлося; духовний суддя вів справу якнайдоскіпливіше і якнайбезсторонніше, хоча й надзвичайно швидко, – до цього, всупереч власному сумлінню, його спонукала присутність короля. Пана де Ліанкура звели на очі зі скаржницею, і він мусив визнати, що ні разу не спромігся виконати подружній обов'язок, скільки не пробував. Йому довелось вислухати свідчення двох лікарів– доктора медицини і хірурга-практика, що нібито обстежили його, як вони твердили. Зрозуміти, як вони це зробили, було важко – хіба що якимсь надприродним способом. Перед суддями було замкнуте обличчя, людина, неприступна у своїй скромності; прихована впевненість у собі немовби дивно відмежовувала цю істоту від усіх, хто сподівався довести її неспроможність.

Вікарій припинив допит оскарженого й звернувся до скаржниці з прямим запитанням:

– Чи погодились би ви, знаючи про стан здоров'я пана де Ліанкура, жити з ним як сестра з братом?

– Ні,– відповіла Габрієль.

По тому склали вирок, що оголошував шлюб недійсним. Вирішальною підставою лишилася зведена кузина. І тим незаперечніше було враження, що, власне, переміг тут пан де Ліанкур. Із королем він попрощався такими словами:

– Величносте! Сподіваюся, що я в усьому чинив згідно з вашою волею.

Може, то була чистісінька пиха, дарма що цей чоловік зігнувся вдвоє в уклоні й не розгинався, поки король із пані д'Естре не вийшли. На відповідь ніхто не спромігся.

Та хай там як, а люба владарка вже була вільна, а далі видно буде. Щасливі, обоє поквапливо повернулись до Парижа і вийшли з карети перед домом Габрієлі. Вона пішла перевдягтися. Короля, запорошеного, в чоботях, обступили його кузени Конті й Суассон та десятків зо три дворян, яких вони привели з собою. Ще кілька кавалерів, новачки при дворі, прийшли самі. Варта при дверях їх не знала, але їй сказано впустити їх, отож врешті-решт кожен, хто хотів, зміг проникнути до кімнати, де сидів король, а кімната була невелика.

Король, бувши в доброму настрої, жартував із блазнихою Матюріною – жіночкою стрункою й гарною, тільки трохи дурнуватою; вона грала свою роль при дворі з цілковитим правом. Коли вже існує посада блазня, то чом не бути й блазнисі; королю корисно задля вивчення людської натури пильно спостерігати обох – і Шіко, й Матюріну. Відповідаючи на вітальні слова придворних, король водночас перемовлявся з блазнихою галантними фразами, яких ні він, ні вона не сприймали поважно, хоч Матюріна, закотивши очі під лоба, випрохувала в нього поцілунок. І враз – якийсь ляск, наче від ляпаса: в тисняві ніхто й не догледів, що сталося.

– Тьху, чорт, ця навіжена кусається! – гукає король. Він підносить руку до губи– по ній тече кров. Один із придворних, такий собі пан де Монтіньї[55]55
  …такий собі пан Монтіньї…– Монтіньї Франсуа де ла Гранж (1554–1617), маршал Франції, служив Генріху III і Генріху IV.


[Закрыть], що стояв, низько схилившись, бо хотів поцілувати короля в коліно, враз випростався й побачив за спиною в короля незнайоме обличчя, бліде й розгублене.

– Ви або я! – розлючено крикнув Монтіньї.– Хтось із нас двох поранив короля!

Блідого юнака схопили, біля його ніг знайшли закривавленого ножа. Він вибріхувався недовго і врешті зізнався, що поранив короля. Через те, що король борюкався з блазнихою, вбивця не влучив у шию і тільки зачепив губу. Король сказав:

– Відпустіть його.

Але юнак простяг руки, щоб його схопили й відвели. Як його звуть, він не признався, сказав тільки, що йому вісімнадцять років.

Хірург відразу зашив губу. Треба було зробити ще кілька стібків, але король не міг довше витерпіти біль. Тому рот у нього лишився помітно скривлений, і, звісно, знайшлись такі, що казали, ніби це від нещирої вдачі. Чарівна Габрієль прибігла зразу, як тільки почалася операція. Вона тримала своєму любому владареві голову, цілувала його в очі, щоб він відчував тільки її, а більше нічого. Коли він стогнав, вона повертала своє прекрасно обличчя то в один, то в другий бік і зустрічала тільки холодні погляди, а тому зрозуміла: «На якусь долоню далі – і я б зосталась сама, мені довелось би йти геть, та ще й хтозна, чи випустили б». Її обличчя перекривилось, це вже була не чарівна Габрієль.

У короля боліла рана, злякався він не дуже, навіть сказав, що не хоче лягати раніше через таку дрібничку. А навпаки, пішов до собору й вислухав подячну відправу. Вбивцю-невдаху через три дні засудили на смерть і стратили; хоч його брали на тортури, він так і не признався, хто його підбив на злочин. І все ж тих підбурювачів викрили, й королівський парламент послав на шибеницю одного з колишніх його вчителів. А всіх членів Товариства Ісусового вигнали з королівства.

Така рішучість нарешті змусила до поступок і папу: невдовзі він знову прийняв короля Франції в лоно церкви. Останні прибічники Ліги скільки сили намагалися перешкодити цьому. Поки ще не сплив відміряний їм куций час, вони повсюди піднімали зброю – Майєнн, Немур, Епернон, Жуайоз і Меркер[56]56
  Меркер Філліпп-Емманюель Лотарінзький (1558–1602) – герцог, губернатор Бретані, воєначальник. Брав активну участь у боротьбі проти Генріха IV як одна з чільних постатей Ліги і союзник іспанського короля Філіппа II.


[Закрыть], усе могутні вельможі, кожен у своїй провінції. З Нідерландів вони покликали іспанців, і востаннє королю Анрі довелось зіткнутися з повстанням, з міжусобною війною; а втім і те, й друге були приречені, їхній час минувся. Та однаково цей король, попри всю душевну стійкість, ненадовго втратив відвагу й зневірився в своєму радісному служінні.

Двадцять років радісного служіння, початого ще маленьким королем Наварри, боротьба, праця, перемоги, здобуття влади, смертельний стрибок і знов безнастанна праця – а тепер, здасться, все марне, нічого не досягнуто: ні миру, ні народної любові, ні повного володіння. Він не злякався, коли знову зазіхнули на його життя, ні, він скоріш засмутився і відчув утому, першу втому. Це й видно було. Одна придворна дама дозволила собі спитати: що це за новий настрій у їхнього життєрадісного владаря? Може, він чим незадоволений? Тоді він лайнувся своєю лайкою і вилив душу в злих словах – проти народу, а зовсім не проти тих сил, що його баламутили й підбурювали. Про них він мовчав навіть перед такою безневинною дамою. Невдячний народ! Тільки й думає, що про замахи на свого короля.

Дуже невеселий був п'ятий день нового року: велика процесія, король теж їде у своїй кареті, коні йдуть ступою, наче на похороні. На чиєму ж? «Не на моєму, – думає Анрі.– До мене вони не добрались. Поки що – ні». Але в густому натовпі завжди трапиться якийсь язикатий злюка, і зловити його неможливо; ось він виголошує:

– Вже його везуть у візку на Гревський майдан.

Що ж, бувають слова, від яких можна або сміятись, або плакати. Анрі навіть вусом не моргнув, сидів, наче засуджений, весь у чорному, з пластирем на губі. Той невловний паскудник на свій лад мав рацію. Може, цей шлях справді веде на Гревський майдан?

Коли він вийшов з карети, народ привітав його вигуками «слава!», і придворні поздоровили його з цим. Він промурмотів:

– Народ… А що ви хочете? Мого найлютішого ворога вони б вітали так само, а то й краще.

То був невеселий день. Та за ним ідуть нові й нові дні, й те, чим ти є й чим маєш лишитись, помалу знов бере в тобі гору, тільки вже збагачене, обтяжене досвідом. Діяльна натура вже не перейматиметься так глибоко тим, що на світі є нерозум та злоба і що їх не можна викорінити навіть найневтомнішими зусиллями. Навпаки, діяльна натура вивіряє себе на цьому, вона вчиться, і її ставлення до життя стає гнучкіше.

Анрі віднайшов свій гумор – той самий, що мав змолоду, з того самого тіста. Тільки виявлявся він тепер на іншому щаблі життя, і за ним таїлося більше. Насамперед до себе він не завжди ставився за правилами, яких вимагає велич найвищої влади, не дотримувався таємничості й урочистості. Щодо цього з ним якимись невідомими шляхами вмів порозумітися простий люд. Багато хто відчував, до якої межі можна дійти в недозволеному – звичайно, при умові, що вгадаєш слушну хвилину. Якось Анрі відвідав ярмарку – і ось перед однією будою бачить фігляра, достоту схожого на нього і вбраного так, як він того пам'ятного дня: весь у чорному, а на губі пластир. Раптом на пісному покутницькому виду наче зблиснула іскринка – майстерно вдано, – і фігляр у подобі короля дзвінким голосом починає вигукувати непристойності. Ото сміху було!

Ну що тут удієш? Звісно, нічого. Та Анрі й не хотів нічого робити. Дав фіглярові грошей і пішов своєю дорогою, зате йому стало ще трохи зрозуміліше, чому він розминувся з любов'ю народу, не спіймав її, наче кільце під час гри в серсо. Не так легко буде йому здобути народну любов. Від земного владики люди вимагають того самого, що й від небесного: суворості, незбагненності, недосяжності. Величі в шатах простоти не розуміють і не прощають; отже, виправдати його в майбутньому може тільки незрівнянна велич і славні на весь світ скарби. Аж під кінець, а може, й після кінця він здобуде любов народу. А поки що – ні. Ще його не вб'ють – і не любитимуть. Поки що – ні.

Після останнього замаху Агріппа сказав йому:

– Величносте! Ви зреклися своєї віри тільки устами, і цього разу ніж дістав тільки до уст. Лихо, коли ви зречетесь її серцем!

Король кивнув головою. Якось він усе ж таки зустрівся з ученим правником, що колись у Сен-Дені вимовив зловісні слова – задовго до того, як вони справдилися в замаху вбивці. Відтоді правник уникав зустрічі, і тепер він опустив очі. Король заспокоїв його приязною мовою, навіть не згадавши про ту давню зустріч, і тільки закінчив розмову з багатозначним притиском: «Nihil tam populare quam bonitas». Його шанувальник глянув на нього з подивом.

Отак згладжуються в пам'яті навіть найсуворіші, найкарколомніші випробування, і розум урешті згадує їх без страху – майже без страху. Звісно, король Анрі вже не з тими почуттями, що перше, вітав ніким не стримувану юрбу, коли вона з якоїсь нагоди обступала його.

– Багато люду, – казав він. – Я радий бачити свій люд. Тільки мушу спочатку обвикнути серед нього.

Він з радістю прийняв і молодого герцога Гіза[57]57
  Він з радістю прийняв і молодого герцога Гіза… – Йдеться про Шарля Лотарінзького, герцога Гіза (1571–1640), сина глави Ліги Генріха Гіза.


[Закрыть], прощати було для нього щастям. Молодий вельможа зрозумів те, що ніяк не доходило до старих: час заколотів минув, і претензії його дому застаріли. Він з'явився до Лувру й приніс королю свою покору, тобто водночас і відмову Лотарінзького дому від боротьби за корону Франції. Його батько був блискучим героєм Ліги; о, того любов народу не обминула! Король заговорив до пана де Гіза, що стояв перед ним, глибоко збентежений:

– Облишмо слова, ми з вами обидва не красномовці. Я все знаю. Ви зі мною, і вам, сподіваюся, буде в мене краще, ніж там, де ви були. Я заступлю вам батька. – І обняв найпершого зі своїх ворогів. Цим виграшем він скористався не гаючись: оголосив війну Іспанії.

Філіпп, колишній повелитель світу, зазнав поразки від короля Анрі[58]58
  …Філіпп, колишній повелитель світу, зазнав поразки від короля Анрі. – Мова йде про розгром Генріхом IV переважаючих іспанських сил при Фонтен-Франсез у франко-іспанській війні 1595 р.


[Закрыть]. То була його перша явна перемога над всесвітньою державою. Бозна й відколи іспанські війська бились під личиною його внутрішніх ворогів, жодного разу не оголошуючи чесно, що збираються завоювати його королівство. І ось нарешті Анрі бачить давнього, ненависного ворога без личини. Навпаки, внутрішній ворог тепер скотився до ролі мізерного допоміжного війська, і його розбито разом з Іспанією – розбито непевним і ризикованим способом, яким Анрі досі починав і вигравав усі свої бої. Він сам лізе в гущу січі, важачи власним життям. З кількома сотнями кінноти заганяє багато численнішого ворога туди, куди хоче, і там розбиває його. Він лишається тим самим, «удає короля Наваррського», ніби й досі молодий. І це вдавання справді омолоджує його. Всі бачать це, всім це каже биття власного серця, і вони з розкритими ротами прислухаються до того, що розносить по країні Фама: «У нас вічно молодий король, він перший у світі, йому немає рівного, і він наш. У ньому ми віднайшли одні одних. Ніякі партії, ніякі ліги, ні навіть віра нас уже не роз'єднає. Ми б'ємось уже не з-під батога, не понуро. Ми б'ємося велично».

Звичайно, Анрі розуміє: це хвилинні пориви. Навіть у чаду перемоги він не забуває, що таке народ, а його народ не любить його. Поки що – ні. Бої – це свята, хоча й небезпечні свята, а перемоги далеко випереджають правду. А всю правду про нього розкриють тільки великі труди й турботи. Правда, після бурі успіхів життя здається гладеньким, ох, яким гладеньким та згідливим! Останні великі можновладці, чи принаймні передостанні, скоряються, навіть гладкий Майєнн. Його вже так розперло, що аж дивитись жаль; і чом це перемога над ворогами дається нам лиш тоді, коли на них уже й дивитися жаль? Цих останніх ворогів Анрі прийняв у Монсо, в маркізиному маєтку, – з музикою, виставою, добрим обідом і всіма почестями. Дивився, як Майєнн тричі вклоняється перед ним, а два ад'ютанти підтримують важке черево. Схилити коліна Анрі йому не дозволив. Тільки потім, у парку, ступав так широко й швидко, що товстун геть засапався; оце й була вся його помста.

– Вашу руку, пане кузене, більше вам не загрожує ніщо. – І доручив своєму Роні відпоїти змученого двома пляшками вина.

Як і слід було сподіватись, його парламент відмовився оплачувати війну. Мовляв, і так народ у тяжких злиднях. Але ж цілих дванадцять років злидні не стримували його від знущань із самого себе. І ось з'явився король, що врятував його від самого себе, не лиш від ворога. Король відповів своєму парламентові:

– Я говорю те, що почуваю. Така вже натура у французів: вони не можуть любити те, що бачать. А коли вже не бачитимете мене, тоді ви мене полюбите.

Він промовляв не сумно й не ображено, своїм звичайним, для всіх знайомим тоном, і вони почули з тих слів: «Любіть мене чи не любіть, а я знаю своє служіння, і воно для мене радісне».