Текст книги "Літа зрілості короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 40 (всего у книги 60 страниц)

Прощання

Лист від двадцять четвертого лютого 1599 року приніс Габрієлі велику новину: в ньому Анрі назвав її своєю самодержицею. Багатьма чудовими словами він уже називав її, не раз уже позичав вирази хвали для своєї коханої зі сфер могутності й величі. Але такої хвали, такого вславлення вона ще не чула від нього.

Вона була в захваті. А від глибокого захвату стала мовчазна. Не відповіла на лист і вже не відчувала нетерплячки; навпаки, тиждень здавався їй закоротким для того. щоб розглянути зокрема кожне з нечисленних слів його листа, зглибити його зміст. «Янголе мій прекрасний». – «Як недавно я була така далека від неземного янгольського спокою. І чи справді я прекрасна – тепер, коли ношу під серцем уже четверте наше дитя? Це ти сказав, мій любий владарю». – «Такої вірності, як моя, ще світ не бачив». – «Це щира правда, і він не силує себе, дотримуючи на восьмому році ще більшої вірності, ніж на першому. Це літа – вони поєднали нас».

Вона згадувала давні дні, своє власне переродження – як вона помалу стала належати йому до кінця, хоч, бувши ще нічим, мала холодне й горде серце. А тепер, на вершині щастя, створеного тільки з кохання, його та її кохання, їй захотілось низько схилитися перед кимось убогим чи недужим.

Сім днів проминули для неї солодко – під серцем дитя, в голові повно мрій – і були, мабуть, найкращі в її житті. Другого березня її коханий владар оголосив своєму дворові, що в першу неділю після великодня звінчається з нею. Оскільки нарешті було визначено день, папі Климентові теж лишилось небагато часу на вагання та зволікання. Кілька днів він молився, змусив увесь Рим постувати (це посеред карнавалу!), бо він мав розірвати шлюб короля Франції й дозволити йому звести на трон дочку свого народу.

Ту обручку, що колись була впала додолу, король тепер надів па палець своїй королеві прилюдно. До неї він додав коштовні золоті весільні дарунки; а втім, йому вони коштували не більше, ніж обручка, бо він сам колись отримав їх у дарунок від міст Ліона та Бордо. Двір, звичайно, звернув увагу і на це, й ще на деякі речі, що нібито ставили під сумнів щирість його наміру. Тим часом настав карнавал, і загальні веселощі трохи пом'якшили злість, яка доти була непримиренніша. В ті дні навіть не ходили чутки, не згадувано призвісток, не лунали прокляття з уст проповідників.

Габрієль і сама спочатку аж розгубилася – стільки всього було треба приготувати для її великого дня. Вона замовила вінчальну сукню зі світло червоного оксамиту, – адже це барва королев. І вона була гаптована золотом і тоненькими срібними нитками, мала понашивані шовкові стьожки й коштувала тисячу вісімсот екю. Кравець, що пошив ту сукню, зоставив її у себе в майстерні, поки її не оплатять. А вдома у Габрієлі її власний кравець працював над другою святковою сукнею, що коштувала не дешевше й особливо подобалась їй тим, що на широких, за іспанською модою, рукавах переплітались літери H і G. Кругле золоте сонце на голові в королеви мали прикрасити п'ятдесят вісім діамантів вартістю одинадцять тисяч екю.

А до того – ще таке складне діло, як вибір меблів для покою королев Франції в Луврі. Зроблено малюнки меблів, відхилено їх, зроблено знов; урешті вийшли звичайні крісла, тільки оббиті кармазиново-червоним шовком. Але то були королевині крісла, а тому вони здавалися дивом. Їх поставили у пані де Сурді до того часу, поки нова королева справді займе свої покої. Габрієль тим часом оселилась уже в Луврі, але зразу вибиралася звідти своїм потайним ходом, як тільки Анрі кудись від'їздив.

Той потайний хід тепер стерегли її пажі, серед них і юний Гійом. Коли вона якось увечері проходила повз нього, він дуже дивно остеріг її.

– Вельможна пані,– сказав пан де Сабле, – хоч ви, зa своєю звичкою, ходите повсюди у своєму королівському палаці, але, ради бога, уникайте невеличких сходів до мансарди в північному крилі. Там ви можете наткнутись на отруйного павука.

Наступного ж таки дня вона, йдучи сама, не знати як опинилась коло тих заказаних сходів. Хоч биття власного серця остерігало її, та вона ступила на поламані сходинки, вкриті густою пилюкою. Горішня комірчина стояла відчинена, під тьмяним даховим віконцем сидів, зігнувшись над фоліантами, якийсь дуже старий чоловік. Знов оті таємні книжки, по яких утаємничені читають людську долю… Габрієль перехилилась через поріг, далі вона не ступила – мабуть, не хотіла наражатись на свою долю, – але й назад не повернула. Старезного діда видно було тільки в напівпрофіль: обличчя аж чорне від зморщок. Він щось мурмотів, гортав сторінки, шкрябав на стіні якісь знаки.

І нарешті вголос підсумував те, що вичитав. Голос у нього виявився на диво лункий.

– Нікому цього не кажи, Біцакассере. Тепер ти один в усьому світі знаєш, що їй судилося. Вона не тільки ніколи не вийде за короля Франції. Очі її не побачать і наступного великодня. Але мовчи, Біцакассере: флорентійські мудреці бережуть свої таємниці.

Габрієль насилу дісталась до людної частини палацу. Вона зразу прийняла тих осіб, що хотіли поговорити з нею й не сподівались таких знаків ласки, які посипались на них. Але сама вона думала: «Чи він чув, що я підходила. Я просто збігла вниз по тих сходинках, але ж вони були товсто вкриті пилюкою».

Вона більш не хотіла піддаватися страхові й вірити ошуканцям. Наступний великдень – але ж він уже ось-ось, і її велика година вже не підвладна зорям: вона вже почалася. Коли вона вранці встає, сорочку їй подають вельможні дами; скоро на це матимуть право тільки герцогині. Принцеси з Лотарінзького дому допомагають їй одягатись. Найвідданіша з усіх, мадемуазель де Гіз, зачісує її. За столом позад неї стоять охоронці самого короля. За його наказом, пан де Фронтенак, супроводячи її у виїздах, бере з собою подвійну охорону. Що може статися з нею?

То була її найвеличніша пора. А найщасливіша? Та вже минула, вона була тоді, коли він їй написав: «Такої вірності, як моя, ще світ не бачив». Коли він звертався до неї: «Янголе мій прекрасний», – і називав її своєю caмодержицею. Тривала вона сім днів.

Тепер король виливав свої почуття в діях, квапливих і рішучих. Він убезпечував майбутнє матері й дитини від усіх можливих небезпек. Коли його самого не стане, то хай хтось інший має достатню могутність, щоб захищати їх, і хай він буде певен, що в цьому є вигода й для нього. Анрі обрав для цього маршала Бірона, сина людини, яку він любив, і цю любов він згодом переніс і на сина. Пообіцяв йому меч конетабля, а за дружину йому призначив Франсуазу, найменшу сестру Габрієлі. Правда, вважали, що вона не дочка старого пана д'Естре, а народилась нібито від нешлюбного співжиття її матері з маркізом д'Алегром, і це тепер завдавало багато клопоту. Мало того, що Бірон опирався, так ще й Антуан д'Естре нахвалявся зректися Франсуази й зняти галас через давно переболіле безчестя, якщо король не заплатить.

Бірон отримав нові титули й маєтки. Брат Габрієлі[82]82
  Брат Габрієлі…– Франсуа Аннібал, маркіз Кеврськвй, герцог д'Естре (1573–1670), французький маршал. За своє довге життя був військовим і дипломатом, займав високі посади при синові, а також при онукові Генріха IV – Людовіках XIII і XIV.


[Закрыть], відважний вояк на ім'я Аннібал, щиро відданий сестрі, мав допомагати маршалові, коли доведеться захищати королеву чи обстоювати право її сина Цезаря на трон. Крім того, король мав намір одружити Аннібала з мадемуазель де Гіз, уже підтоптаною красунею, через своє минуле небажаною для женихів з монарших родів. Зате Габрієль таким чином порідниться з домом Гізів. Чого ще бракувало для її безпеки? Принцеси крові пообіцяли королю, що стоятимуть за неї. На її бік став і незалежний владар, герцог Савойський[83]83
  Герцог Савойський Карл-Еммануїл Великий (1562–1603) – в 1588 р. виступив претендентом на французький престол, конкуруючи зі своїм родичем Генріхом Наваррським.


[Закрыть], бо його сподобили високої честі – віддати дочку за спадкоємця французької корони. Правда, юний Цезар був уже заручений, але за нинішніх обставин мадемуазель де Меркер була йому нерівня. Для відшкодування її заручили з юним Конде – одинадцятирічним принцом з Бурбонського дому, єдиним, хто, за людським розсудом, міг стати небезпечним для сина Габрієлі. Король думав навіть, чи не зробити з можливого претендента на трон священика. «Кардинал, дуже багатий – а моїй Габрієлі й моєму плем'ю не буде чого боятись», – так думав Анрі.

Тим часом і до нього дійшло лихе пророцтво флорентійського мага, але він його в одне вухо впустив, а в друге випустив. Він діє і, якби долю можна було спинити, відвернув би все. Через два роки Бірон його зрадить і позбудеться голови, – це буде більше горе для короля, ніж для самого змовника. Всього два місяці – й де Габрієль?

Про чаклуна Біцакассера розповіла Габрієлі мадемуазель де Гіз, коли заплітала їй коси. Габрієль не злякалась, вона повторила те, що казав Анрі про астрологів: вони брехатимуть доти, поки нарешті вгадають правду, її доля не має нічого спільного з якимось старезним дідуганом, що все ж таки не зумів зберегти свої відкриття для себе. Її доля лежить відкрито на дужій долоні її владаря. Вона в безпеці, бо вона з ним: куди він, туди й вона.

Це було слушне вдень. Якби ж то не ніч із її снами! Однієї ночі, коли вона лежала в ліжку королев, а поруч неї лежав її коханий, і їх оточували всі мури Луврського палацу, на неї наринув страшний вогонь, що мало не пожер її. Вона прокинулась, від її стогону прокинувся й коханий – і він також побачив уві сні той самий вогонь і перелякався ще дужче через те, що був безсилий урятувати її. Обоє сіли в ліжку, обнявши одне одного. Те, що вони говорили, розрада, якої вони шукали, і жах, що стрясав їх – усе це було не дуже важливе. Їх обох до дна душі пройняв подив, що їхнє щастя, певно, скінчилось, минулося. Стільки зроблено, стільки підготовано й відвернуто – і всю штучну споруду безпеки й спокою розвалив один сон.

Кому, власне, принесено цю жертву, вранці вони вже не пам'ятали. Анрі сказав своїй самодержиці – так він назвав її знову, – що причина цієї тривоги тільки в її вагітності, а від неї тривога передалась і йому. Через це краще їм перебути піст не в місті. З усім своїм двором вони поїхали до Фонтенбло, і там Габрієль натішилась останніми тижнями, які милостиво вділила їй доля. Коханий і на хвилину не покидав її; не було й мови про те, що вони ще колись у житті можуть розлучитися. А саме це було вже близько, та про нещастя не хочеться думати: поки воно не настало, про нього забувають. І тим страхітнішим воно здається потім, коли стане живою дійсністю.

Патер Бенуа, простий священик, був душпастирем простого люду в міських кварталах навколо ринку, перше ніж король зробив його своїм духівником. Король Анрі вважав, що тому священикові, котрому довірявся простий люд, може довіритись і він, бо в ньому, певно, не буде фальшу. Патер Бенуа й справді був такий і з чисто релігійної вимогливості зажадав, щоб король пробув останній тиждень перед Великоднем сам, а герцогиню де Бофор на цей час відіслав від себе – на знак своєї готовності до покути. З коханкою при боці покути не відбувають; це ще примножило б спокусу, якої й так не бракує. Майбутня королева повинна перша подавати добрий приклад. Патер Бенуа з якнайкращими намірами відіслав її до Парижа, щоб вона там виконала свій благочестивий обов'язок перед очима в усіх.

Анрі спочатку сказав «ні». І навпростець спитав патера, хто це нашептав йому таке. Той голосно запротестував: він, мовляв, не слухається когось, а чинить так, як велить йому його духовне звання, – і Анрі врешті повірив. Сердега священик щиро відданий йому; Анрі зробив би його єпископом, якби не опирався Рим, що вважав Бенуа за таємного протестанта. Щодо Габрієлі – Анрі не пам'ятав жодного слова священика, яким той пробував би їй зашкодити. Він не проти Габрієлі й говорить так, безперечно, цілком щиро.

Так само гадає й сам Бенуа; згодом, коли станеться нещастя, він поки змога заспокоюватиме своє сумління, твердитиме собі, що його фатального втручання ніхто йому не підказав. Бо хто ж йому заявив, що булла, яка призначить його єпископом, ніколи не буде видана, якщо він не перешкодить королю прийняти святе причастя зі смертним гріхом на душі й не відішле його коханки до Парижа? Хто? І скільки їх було? Може, сам лукавий кинув це сім'я в голову священикові; чию ж подобу прибирав тоді лукавий? Він, певно, обертався в багато непримітних постатей, певно, чаклував, щоб потім ніщо не виказало його сліду. І все ж патер Бенуа помалу вистежить лукавого – пізніше, коли нещастя вже станеться. Він аж занедужає від того й попросить короля, щоб той відпустив його назад до ринку.

Коли Анрі сказав їй про неминучу розлуку, Габрієль зразу, без переходу, після такого глибокого спокою запала в страшний розпач. Вона так і знала! Біцакассер казав правду. Патер Бенуа теж у змові, а кермує всім, і навіть зорями, її найлютіший ворог Роні. Цей новий тон безмежної розпуки злякав Анрі. Ридаючи, кинулась вона йому до ніг. «Не покидай мене!» Тоді й він став навколішки, пригорнув її до грудей і почав ласкаво втішати: для них обох це однакове горе, але його треба перетерпіти. А вона нарікала:

– О любий мій владарю, ми більше не побачимо одне одного!

Він відповідав:

– Та всс минеться! Моя рука тебе захищатиме, де б ти не була. Хто це посміє!

Він і справді так думав: не посміють. А крім того, пояснював вагітністю і її лихі передчуття, і цей жахливий вибух. Водночас і йому самому дуже важко було не обуритись проти цієї нав'язаної ухвали. Решту днів він бачив її млявою, знеможеною, всі чуття, особливо зір, були ослаблені болем у голові, з ранку й до вечора ніби стисненій невидимим шоломом. Тільки не захворій, найдорожчий мій скарбе, єдине, що я маю!

Двір розпустили – кожне поїхало до своєї парафії, щоб там відбути покуту. При них лишились тільки ті, хто мав супроводити Габрієль у дорозі й відповідати перед королем за неї. П'ятого квітні, в понеділок великого тижня, герцогиня де Бофор вирушила до Парижа в паланкіні. Коханий провів її верхи. Дорогою вони зупинилися повечеряти, але не змогли їсти. Потім нічліг – остання їхня ніч, обійми, що вже не поєднують. Габрієль відвертає голову, стиснуту невидимим шоломом. Вона не засне; попри тяжку втому, вона вже давно не може спати.

Вранці вони доїхали до берега Сени, на воді чекала велика повільна барка. Її мали тягти коні; плавно, не трусько повезе вона далі найдорожчий скарб. Король суворо нагадує дамам з почту герцогині, герцогові де Монбазонові[84]84
  Герцог де Монбазон Еркюль де Роган (?– 1654) – під час походів Генріха IV його намісник у Парижі.


[Закрыть], командирові його охорони, і панові де Варенну, генеральному поштмейстерові, щоб ні на крок не відходили від герцогині: вони відповідають за неї головою.

В останню хвилину вона з іще не знаною йому силою стиснула його в обіймах. Ми вже ніколи не побачимось, ніколи, ніколи! Він був близький до того, щоб вимовити рятівне слово і повернутись разом з нею. Але її прекрасні руки ослабли, і він зміг лагідно зняти їх зі своєї шиї, цілуючи її в уста. Нарешті вона змирилася з розлукою, ще раз припоручила йому дітей, і він зійшов на берег. Коні налягли на хомути, і барка тихо попливла по річці. Поки вони бачили одне одного, Габрієль безперестану махала своєю прекрасною рукою, а Анрі простягав до неї руку з капелюхом. Коли її зовсім не стало видно, він утер очі: рідний образ іще раніше сховався за туманом сліз.

Чорна курка

Послужливий Бассомп'єр умить видобув колоду карт. Ні? Що ж, коли вельможна пані не хоче зіграти партію, то, може, вдасться розважити її розмовою. Це також не вдалося, і Бассомп'єр, що й далі поводився невимушено, навіть трошечки блазнював, подумав собі, що ця подорож небезпечна. Цікавий від природи, він устиг вивідати куди більше за інших. При першій-таки нагоді він покинув барку й повернувся до короля. Адже його послано з герцогинею тільки задля розваги їй. «Величносте! Мушу повідомити вас, що вельможну пані ніяк не щастило розважити, так вона тужить за вами. Але ще дужче гнітить її страх, – про це я маю свою думку, але вам її не скажу. Коли той страх виявиться пустим – мене при тому не було. Переконайтеся самі, що я тут».

Довго пливло річкою те сумне судно, та нарешті причалило біля арсеналу. Герцогиню де Бофор дожидали: її брат, її швагер маршал Баланьї, дами з роду Гізів – зокрема та вельможна панна, що так часто заплітала їй коси, – та й ще дехто. Всі помітили, як загострилися риси її обличчя, помітили блідість, червоні повіки, але їй сказали, що в неї чудовий вигляд, і взагалі, зустріли її по-святковому. Дім її сестри, дружини маршала де Баланьї, був поряд, і Габрієль спробувала відпочити там. Та зразу туди з'явились відвідувачі, вони напхалися й до кімнати, де Габрієль хотіла побути сама. Вона підвелася.

– Куди мені податися? – спитала пана де Варенна.

І з паном де Варенном сталося те саме, що й з патером Бенуа: він порадив найкраще, як на його думку, і потім так ніколи й не зрозумів до кінця, чому воно обернулось найгіршим. Правда, дещо згодом стало йому ясніше, ніж бідоласі священикові. Варенн весь час знав про агента Бончані. Нe те щоб той сам коли сказав йому: «Привези її туди». До нього, безперечно, з'являлись посередники та підшіптувачі невідомо від кого, але він не звертав на них ніякої уваги. З цього випливало, що то були якісь повсякденні знайомі, і вони й самі, певно, не здогадувалися, хто їх підсилає. Коли він порадив Габрієлі той дім, де вона, мовляв, знайде такий спокій, як ніде більш, йому не згадалося жодне обличчя, жоден голос. Він поки що й не усвідомлював, що, радячи їй поїхати до того дому, скорявся підступним нашіптуванням. Він збагнув це, аж коли все минулося. А тоді Варенн уже мав поважні підстави не відкривати правди нікому, – якщо, звісно, він сам був цілком певен за ту правду.

Габрієль звеліла, щоб її віднесли до того дому. Вона була і сонна, і водночас збуджена, в голові у неї снувалися гарячкові думки: «Цей дім не для мене, я не повинна туди входити, Сагон мене остерегла. Навіть із королем, а сама й поготів. Тітки Сурді в місті нема. Моя челядь розійшлася, всі відбувають покуту. Король теж відбуває покуту, і я ніяк не можу обминути цей дім. Я ніколи не думала, що ввійду туди, але тепер не маю вибору й скоряюсь».

В паланкіні з нею сиділа мадемуазель де Гіз, убрана так самісінько, як вона, – наче її сестра. Обличчя в цієї панни було вже зів'яле, її любовна кар'єра наближалась до кінця, і тепер вона всі свої надії покладала на одруження з Аннібалом, братом майбутньої королеви. Габрієль вона, звичайно, ненавиділа – як ненавиділа кожну жінку, котра мала ще шанси на щастя. Вона твердо поклала собі супроводити герцогиню де Бофор повсюди, тим паче що вона єдина з усіх принцес лишилася при ній; король їй за це віддячить. Дорогою вона розповідала всякі плітки, їй було байдуже, що Габрієль не слухає.

А там, куди прямував цей паланкін, його нетерпляче дожидало троє. Перший був сам господар дому, решта двоє – з супротивних стихій, непримиренні вороги один одному. За кілька днів перед тим до Цамета в контору прийшла якась проява, що її він залюбки наказав би викинути геть; її бридота була зловісна й відверто свідчила про злочинну душу. Проте старезна чорнолиця проява шепнула кілька слів, і швець відразу завів її до порожньої кімнати. Ввійшла вона старою і згорбленою; та щойно їй показали на стілець, вона скористалась ним не так, як усі люди, а лягла на нього животом і просунулась тулубом попід ним, головою вперед, не торкаючись підлоги. Це вона зробила з дивовижною легкістю, а за мить уже сиділа на стільці як звичайно, мовби нічого й не було.

Цамет зрозумів, що ця проява зовсім не ветха; навпаки, її спритність видалась фінансистові демонічною. Які жахливі слова шепнула вона! Переляканий Цамет почав говорити про чорні зморшки, про два нарости на лобі, схожі на роги. Як же приховати так виразно накарбовані прикмети! З таким обличчям, із якого можна наперед вичитати задумане чорне діло, навряд чи можливо виконати його перед очима в усіх. Щодо цього проява заспокоїла Цамета – чи, краще сказати, відняла в нього останню надію. Вона пообіцяла, що в належну годину з'явиться в подобі осяйного янгола. А тоді, згорбившись по-старечому, пішла.

Третій був паж Гійом де Сабле: він не спускав Біцакассера з очей від тої хвилини, коли чаклун з'явився в комірчині на горищі Луврського палацу. Тоді він зразу міг би знешкодити лихого ворога, але так би він ніколи не довідався, яка небезпека загрожувала. Гійом теж володів мистецтвом робитись інакшим, наприклад, маленьким і тихеньким, наче мишка. Біцакассер ні разу не помітив, що за ним хтось стежить, бачить усі його перетворення, що той хтось був присутній навіть у кабінеті агента Бончані, коли ті двоє готували отруту.

Невдовзі після того, як убивця Габрієлі пішов від шевця, до Цамета ввійшов юний Сабле й також шепнув йому кілька слів. Почувши їх, Цамет затрусився, відчинив ту саму порожню кімнату, ретельно замкнув за собою двері й зразу приклав руки до грудей, щоб заприсягтись у своїй безневинності. Пан де Сабле пильно подивився на нього й упевнився, що Цамет справді не супротивник йому, а скоріше спільник – наскільки дозволить страх. Юний Гійом іще зберіг ту душевну свіжість, що може доходити аж до віри в людсько серце. «Яка це людина, коли вона не погрузла до кінця в гріхах, може ненавидіти чарівну Габрієль!» – так мислив він.

Сабле спитав відкупника податків, чи той зичить добра герцогині де Бофор, і Цамет відповів «так», а по обличчю в нього текли великі краплі.

– Мене в це вплутали, і це найтяжча випроба за все моє життя, – признався він. – Це не вона інтригувала проти мене через державний борг, насправді то був пан де Роні, але він усе спихає па неї, бо ненавидить її.– Цамет ухопився за лоба, він забув, що говорить із вісімнадцятирічним юнаком, хай і дворянином. Далі він белькотів уже щось незрозуміле, але Гійом усе бачив і розумів. Він сказав:

– Вона гідна нашої любові, і ми її врятуємо.

– Слава Ісусу Христу! – вигукнув Цамет. – Пане мій, будьте ласкаві, підіть до мого економа, щоб він найняв вас між челядь на той день, коли з'явиться висока гостя. Той демон зробить так само.

– Будьте певні, що я не менший демон, – сміливо запевнив Гійом. Помітивши, що Цамет розглядає родимку в нього на щоці, він випередив можливе заперечення: він теж уміє змінюватися. Що ж, це добре; на цьому вони попрощалися.

І ось настав очікуваний день: з'явився паланкін, його поставили на кам'яні плити в саду, і швець Цамет, аж сяючи від такої високої честі, торкається всіма пальцями землі,– ще трошки, і він поцілував би ту землю. Пан де Монбазон, що командував охоронцями, розставляє солдатів по садибі. Обох дам із паном де Варенном господар веде в дім. Зручні сходи, велика зала – тут ми колись вечеряли і грали в карти. Який веселий був тоді король, хоча збирався на війну! «Які ми були щасливі», – думає Габрієль, спогадуючи минулі години, дарма що й тоді її гнітив страх. Вона повертається до дійсності. Оце сюди вона має ввійти? Це ж та сама кімната, якої вона тоді так боялась. Пустий страх, як здавалося тоді. А тепер виявляється, що він був не пустий. Нога не кориться їй. Але Габрієль входить.

Вона спочивала до вечері. Мадемуазель де Гіз не покидала її. Пан де Варенн поставив вартових коло дверей і аж тоді дозволив собі сісти за картярський стіл. Він знайшов партнерів, багатих, як і він сам, хоча кавалерів і дам, рівних йому становищем, тут не було. На місце двірського товариства, що роз'їхалось, насунули люди звичайно скромнішої ваги. Звістка, що герцогиня де Бофор у Цамета, швидко розлетілась по місту. Новобагатьки з'їжджались у каретах, бідні дворяни теж прокрадались туди, ухиляючись від бризок з-під коліс, і всі разом наповнили фінансистів дім ущерть. Одні були раді задля свого реноме програти тут гроші, інші – готові виграти ті гроші в них. І всі однаково палали бажанням привітати майбутню королеву.

Пан де Варенн не хотів відриватись від гри, тому всі докучали господареві, щоб він пропустив їх до її кімнати. Цього йому ще бракувало до всіх його турбот! Цамет насварився, що витурить усіх, як не сидітимуть чемненько за своїми картами. Обличчя в нього було землисте, він раз у раз утирав його, і страх за життя своєї високої гості не давав йому й на хвильку зупинитися. Власною особою він наглядав, коли привезли замовлені припаси, і серед них кошик із птицею, з якого вирвалася чорна курка – несподівано перелетіла над сходами й трохи не потривожила вишуканого товариства. Та її випередив і спіймав один кухарчук. Курка була чорна, а спритний хлопець – ясний, мов світанок. Він був не тільки весь у білому без жодної плямки, як годилось у такий святковий день, а голова його була наче позичена в янгола й насаджена на тулуб простого челядника. Саме коли Цамет споглядав цю загадку, хтось торкнув його ззаду, і голос його економа промовив:

– Це він. Як добре придивитесь, то розгледите, що шкіра на обличчі штучна, зроблена зі свинячого міхура й розмальована янгольськими фарбами. Кучерики, такі сонячно біліші, понаклеювані на голову, та ще й пришиті до штучної шкіри. І вміло накручені, щоб сховати оті нарости на лобі. Та хто знайомий з чортом, той однаково знає, що він має роги. Я його, на щастя, розкусив, а от він поки що має мене за вашого справжнього економа.

Тоді Цамет крутнувся на підборах, ще дужче злякавшися: його економ теж фальшивий Він побачив підстаркуватого чолов'ягу, в якого між перукою та густою бородою світились юнацькі очі.

– Сабле! – шепнув він і застогнав. – Чим воно скінчиться?

Паж Гійом уклонився, ніби вислухавши господарів наказ.

– Моє діло – пильнувати, щоб юшка вийшла смачна і щоб туди не попало ніщо негодяще. – І, сповнений гідності, в подобі економа пішов собі далі.

Цамет вчасно схаменувся, що не повинен іти за ним у двері для челяді. Він повернувся до своїх зал і побачив там звичну картину: люди пили вино, гучно сперечалися за виграші; важко повірити, що діється сьогодні насправді. Тим часом у відкритій, без передньої стіни, кухні розпалили вогонь, там стовпились цікаві, й вони з усіх боків смикали фінансиста. Коли ж нарешті вийде вельможна герцогиня! Вона мусить вийти, її обов'язок перед власним званням і перед товариством – споживати їжу прилюдно. Особливо напосідалась така собі пані де Мартіг: мовляв, її право – прислуговувати герцогині де Бофор за столом. Оскільки знатніших жінок саме не було там, Цамет мусив іще радіти, що нагодилася ця звичайнісінька інтриганка. Тільки-но він пообіцяв їй те, чого вона хотіла, йому спало на думку, що саме вона може бути отруйницею. Він крикнув: «Ні!» – сам перелякався, що виказує себе, й зник у стовпищі.

Економ стояв у кухні, спиною до зали. Його прикривали собою рослі, дужі лакеї, що демонстрували свої зуби та м'язи, не пускаючи людей до кухні. Там було повно челяді, поміж неї й недавно найняті служники, яких ніхто не знав, туди ж таки зайшли ще й поставники провізії. Панувала метушня, безладдя, робота не посувалась. Економ стежив за всім одночасно: за горщиками, за руками – що хто ними робить, надто янголоподібний кухарчук. Той бігав туди й сюди, бо старший кухар не давав йому спокою: наказував ловити чорну курку, а та раз у раз виривалася знову. Юнак кляв її, а курка позирала на нього скоса. Щоб уникнути його рук, вона пурхнула в нього над кучерявою головою й шаснула прямо під розпалене кухонне вогнище. Хлопець поліз туди за нею долічерева, бо так зажадав кухар. Чорної курки він під вогнищем не знайшов, усі вже думали, що вона згоріла, – а вона вже косує сердито з найдальшого кутка.

Старшому кухареві урвався терпець, і він щосили ляснув підлеглого по ніжнобарвному личку. Та від удару не лишилось ні червоної плями, ні синця. Поки хлопець ловив чорну курку, між кухарем і економом щось відбулося. Кожен моргнув другому – так вони порозумілися. Янголоподібний кухарчук уже набув собі в чорній курці запеклого ворога, і не він ганявся за нею, а вона за ним. Видно, надумала не більш і не менш як вискубти дзьобом один із його сонячних кучериків. Коли кухарчук зі своїм ворогом на спині пробігав повз економа, той схопив курку.

– Ти не скрутиш чорній курці голови, як тобі, певне, хочеться, – промовив спокійний голос чоловіка, звиклого до влади й поваги, а потім дзвінкий, бадьорий: – Я пильную.

Янгол уважно глянув на нього й прощебетав:

– Адже сьогодні у нас юшка з птиці,– а тоді зразу прорипів ніби заіржавіло: – З чорної курки, з білої гуски. – Підстрибнув і побіг.

А за спиною в економа пискляво закричав Цамет:

– Вельможна герцогиня вже зволить вийти! А в нас іще юшка не готова.

Хвилювання допомогло йому пропхати свою товстеньку постать крізь тисняву; він опинився коло дам, саме як вони виходили з кімнати, і, раз по раз кланяючись, підвів до столу. Той стіл був накритий тільки для них на найвиднішому місці, занадто великий для всього двох гостей, хоч би й таких вельможних. Пані де Бофор і мадемуазель до Гіз сиділи далеко одна від одної, а простір між ними заповнювали їхні пишні спідниці однакового кольору й крою. Цамет стояв навпроти високих осіб за порожнім краєм столу – не стояв, а похитувався, пританцьовував, кивав на всі боки своїм лакеям, щоб ті не підпускали до столу натовп. Звільнити місце, – тут ідеться про життя незамінної людини. Він повинен бачити все, не лишати без нагляду жодної тарілки чи ложки, а особливо того, що робить пані де Мартіг.

Вино Цамет відкоркував сам, і сам витер келихи; налив і зітхнув з полегкістю, коли принцеси випили: поки що з ними нічого не сталося. Пані де Мартіг подобалась йому дедалі менше. Вона домоглася того, щоб подавати страви вельможним дамам, – хоча як я міг це собі дозволити, питав себе Цамет. Вона маленька, худощока, додає собі зросту, накрутивши високу зачіску, але обличчя від того здається ще більше сплюснутим, і під білилом та рум'янами у неї риси достеменної отруйниці, дрібні й різкі. Якщо Біцакассер має тут спільників, то це може бути тільки вона. Бере в лакеїв найважчий таріль руками, схожими на павучі лапки, але тримають вони міцно, як залізні Ця підозріла інтриганка розрізує диню, – пильнуй, щоб вона чого не підмішала в сік. Тільки мадемуазель де Гіз узяла скибочку, Цамет дивиться пригнічено, але в думках охоче жертвує менш значною особою. Вона підставляє свою тарілку, і Мартіг хіть-не-хіть кладе їй скибку, призначену для герцогині. Цаметові вже здасться, що принцеса блідне; ось зараз вона впаде. Ну й дарма, хоч це й страхіття. Зате Габрієль була б урятована. Але ніхто не падає, не вмліває.

Майбутня королева просить помаранчу, сама чистить її, спершу пильно обдивившись з усіх боків. Круглі очі господаря боязко шукають на шкуринці дірочки – малесенької дірочки, як від уколу голкою. Господи боже, дорогоцінна істота кладе помаранчу, кривить уста й каже:

– Вона гірка.

Тепер настала черга зомліти Цаметові. Він хапається за живіт і верещить:

– Геть усі! Геть усі звідси!

Лакеї мусять випровадити всіх гостей до інших кімнат, чи делікатно, чи й силоміць. Фінансист махає обома руками: швидше, швидше!