Текст книги "Літа зрілості короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 60 страниц)

– Чудово, – сказала вона. – А я? Де тут моя вигода?

Тюренн милостиво кивнув головою.

– Ми починаємо розуміти одне одного. Ласкава пані, ви хочете зійти на французький трон. Є багато таких, що радше вб'ють вас, ніж допустять туди.

Габрієль відповіла твердо:

– Ніхто з моїх ворогів не сильніший, ніж талан короля. Тут, під Ам'єном, мою долю вирішить воєнний талан.

– А цей талан залежить від нас.

Тюренн дивився на вродливу жінку так, ніби справді замислився про її долю.

– Ви попали в зачароване коло, пані.– Він нахилив голову в один бік, тоді в другий, щоб краще розгледіти її.– Жаль за вас бере. Зрозумійте нарешті, хто стоїть за нас. Це протестанти. Ви маєте друзів, ладних підставити руку під вашу ніжку, щоб ви могли злетіти в сідло.

Пан де ла Тремоїль зразу й продемонстрував сказане. Він став навколішки, обережно взяв ногу Габрієлі й поставив на свою простягнену долоню. Вона не опиралась, бо на хвильку забула про свій намір поводитися стримано.

– Це правда? – спитала вона зацікавлено.

Бородатий фігляр пересунув її ногу з долоні на кінчики пальців, а тоді пустив, і вона впала підошвою на його схилену голову – на велику лисину.

Гордий Тюренн, показуючи на це, тільки й мовив:

– Як бачите, пані.

Тоді вона вдала підлещену й переконану, хоча зрозуміла, що це небезпечні друзі. Пана де Тремоїля вона попросила змінити свою незручну позу, бо він уже досить недвозначно показав, що має на думці.

– Протестанти допоможуть піднестись мені, а я – їм. Та коли я впаду, це окошиться й на них, і не одна голова може злетіти. – І показала на лису голову.

Гості спантеличено мовчали; так далеко їхні передбачення ще не заходили. Але над цим зауваженням варт було замислитись.

– Наша спілка таїть небезпеку для кожного з нас, – сказала вона. – Відверто кажучи, ми зраджуємо короля.

– Те саме робить і він – зраджує і нас, і вас, – відказав Тюренн і підвівся. Уклін його був недбалий: він тільки вдав, ніби хоче йти. Відразу повернувся, підступив до Габрієлі ближче, ніж перше, і заговорив, прикриваючи рота рукою, як швець Цамет:

– Пані, свій ризик ми беремо на себе. В скільки ви оцінюєте ваш? Десять тисяч ліврів на рік, скажімо. Таке утримання ви одержуватимете від протестантів, і один багатий можновладець ручиться перед вами за пунктуальну виплату.

Габрієль у першу мить не знала, як викрутитись. Допоміг їй фігляр. Він вигукнув, ніби ярмарковий закликач, і достеменно таким голосом:

– Вісім з половиною су – раз! Хто дасть більше?

– Треба дати більше, – підтвердила Габрієль. І попрощалася з гостями недвозначним рухом: відвернулась і покликала служниць.

Спустившись із пагорба, Тюренн зібрав свій загін і повів геть.

– Ви слушно робите, що не лишаєте тут нічого, – прогугнявив крізь свій дивовижний ніс пан де ла Тремоїль. – Ця особа не скаже своєму рогоносцеві й слова. Мені здається, що вона його кохає, як Пенелопа Одіссея[65]65
  Що вона його кохала, як Пенелопа Одіссея… – В давньогрецькому епосі розповідається про велику вірність Пенелопи – дружини героя й мандрівника Одіссея, що двадцять років чекала на свого чоловіка, хоча її кохання домагалося багато женихів.


[Закрыть].

– А мені здається, що вона любить гроші не менше, ніж пан де Роні,– відказав пан де Тюренн.

Обидва озирнулись угору, до намету з королівським прапорцем.

Вони пишуть

Коли почули, що їде король, його люба владарка верхи подалася зустрічати його. Вони обнялись, не сходячи з коней. Але, їдучи поряд до табору, говорили зовсім не як коханці.

– Величносте! – почала Габрієль. – Слід вам знати, що герцог де Буйон та інші протестантські вельможі або ж будуть битись за вас, або ж ні,– залежно від вашої поведінки.

– Вони хочуть більше влади – під звичайним приводом, ніби їхня віра потребує більше свободи. Не турбуйтеся, золото моє найдорожче! Я маю намір дати свободу вірі, але тих її захисників, котрі хочуть захопити більше влади, я кину за грати.

– Величносте, мій коханий владарю, стережіться своїх колишніх одновірців, та й мене. Бо вони мої прихильники й хочуть присилувати вас, щоб ви зробили мене своєю королевою.

Він втупив у неї очі, широко розплющені з подиву й захвату. Отже, вона відкидає своїх прихильників і довіряється тільки йому. Її чарівне личко не таїло від нього сорому й хвилювання.

– А ще що, золото моє?

Вона мовчала, аж поки доїхала до табору. А в своєму наметі призналась:

– Величносте, коханий мій владарю, мені накидали гроші, щоб я пристала до змови проти вас.

– І добрі гроші? – спитав він, а коли вона назвала суму – порадив згодитись. Коли скарбниця вже знов порожніє, придасться й таке.

Але вона видобула торбинку, поставила її на найвище крісло й підвела свого владаря до нього.

– Я заставила своє майно. Швець Цамет дав мені цю торбину. Більше я не варта. Я вся, отак як стою, належу вам до самої смерті, владарю мій, серце моє.

Такого признання він ще ніколи не чув. Вона хотіла навіть стати перед ним на коліна, та він підхопив її й міцно пригорнув. Зіпхнув з високого крісла торбинку, що забряжчала, впавши, і посадив туди кохану.

Його вірний Роні теж привозив йому гроші на воєнні видатки, але відбувалося це інакше. Поки тривала облога Ам'єна і весь цей похід, пан де Роні з'являвся щомісяця з блискучим почтом, за своїм звичаєм, і привозив півтораста тисяч екю, вибитих із членів парламенту, з багатих вельмож, заможних городян – а особливо з податкових відкупників. Цим останнім він погрожував слідством, і вони зразу поступались. Тоді вирушала блискуча процесія з численною охороною скарбу: гармати, піхота, знов гармати, пан де Роні в каре з розгорнених прапорів, поперед нього гармати, позад нього – скарбниця, а він – владар над тим і тим. На ньому легкий обладунок, круг шиї – тонке мереживо від якоїсь дами, а золота перев'язь зашпилена на плечі пряжкою, що здалеку б'є в очі райдужним блиском.

Королю він доповідав про спроби підкупити його. Сам він був невразливий щодо цього, інші – не зовсім. Рідна тітка любої владарки, пані де Сурді, взяла кольє від одного фінансиста, в якого, між іншим, вистачило зухвальства принести й до пані де Роні діамант вартістю шість тисяч екю. Більше він на таке не наважиться. Пан де Роні вмить відучив від таких речей цього руйнівника фінансової моральності. Та й не кажучи вже про гроші, чого лишень не завдячував король своєму вірному слузі! І як би він обходився без нього! Пан де Роні укладав контракти з різниками й годував двадцять тисяч солдатів. Пан де Роні запровадив те, чого й не бувало ніколи, – зразкові похідні шпиталі при війську, – й урятував без ліку поранених.

Щоб він не запишався надміру, Анрі мусив нагадати своєму незрівнянному слузі, що й самого короля б уже не було на світі, якби не один простий солдат. Його земляк, гасконець, що бозна-як опинився серед захисників фортеці, гукнув йому згори, з муру: «Агей! Мельнику з Барбасти! – (Так прозивали Анрі на його далекій батьківщині). – Стережись! Кицька зараз окотиться!» – гукнув гасконець своєю говіркою, яку тут розумів тільки Анрі. Так король дізнався, що стоїть на міні, і вона б його розірвала, якби він не відскочив.

Та що він був живий і не сходив з коня, то врешті здобув і Ам'єн. Це коштувало більш як трьох місяців трудів, не рахуючи наїздів до Парижа, де він мусив виголошувати громові промови, а то столиця підвела б його. Спочатку розбито кардинала-ерцгерцога Альбрехта Австрійського, а потім узято й Ам'єн. Кардинала розбито й вигнано з королівства, він більш ніколи його не побачить; і все це – завдяки набутому мистецтву полководця, який, подібно до герцога Пармського, навчився ухилятись від найризикованіших боїв. Він вимотував ворога в шанцях, мінами та контрмінами. Коли до кардинала надійшла підмога з Нідерландів, він сам так уже знесилів, що зазнав поразки й відступив з країни. Підмога була недостатня. Чому? Колись, уже давно, Анрі сягав думками того дня, коли на нього посуне вся Римська імперія. І ось той день позаду.

І нічого не сталося; він тільки відвоював одне своє місто й завдав поразки старому донові Філіппу. Це буде вже остання поразка: старий хоче укласти мир[66]66
  Старий хоче укласти мир. – Мирна угода між Генріхом IV і Філіппом II була підписана у Вервені 2 травня 1598 р. За угодою Іспанія відмовилась від усіх своїх завоювань у Франції, крім Камбре.


[Закрыть]. Мир! Двадцять шість років його майже не було чи й зовсім не було, бо його то обходили, то порушували. А тепер він має бути укладений на папері, і це зробить його непорушним, найсильніші армії нічого з ним не вдіють. Його ствердять печаткою, і в розтоплений віск увіллється честь королів. Його скріплять присягами, і свідком буде бог.

Те, що має бути священним і остаточним, вимагає часу. Поки посли зі своїми дорученнями та повноваженнями ще в дорозі й розпочати переговори не можна, король Анрі дожидає їх у тривозі. Невже Габсбург справді полишить напризволяще свого старого Філіппа, що так довго був володарем світу? Поки посли десь їдуть, під'їжджають, він щогодини дістає повідомлення про них, щодня вживає якихось заходів, щоб його перемога стала доконаною справою, яку вже годі заперечувати.

Ще в таборі під Ам'єном він призначив Роні начальником усієї артилерії. Зробилось це не без тиску з боку найкращого слуги. Його заслуги вже не полишали королю іншої змоги, а так само й той суворий вираз, із яким пан де Роні нагадував, що врешті-решт він лишається без титулу й без посади. Він – головний розпорядник фінансів держави, але не йменується так, а начальником артилерії лишається, як і доти, пан Жан д'Естре, нікчемний стариган, хоча й рідний батько любої владарки. І та була рада, коли король відкупив посаду в її батька. Це ж багато грошей, і попали вони в їхню ж таки родину. Та для найкращого слуги це знов же підстава докоряти Габрієлі. Вона сподівалась уласкавити його. Але де там! Її поступливість іще посилила ворожість пана де Роні до неї, і те саме було б, якби вона опиралась.

А втім, король під Ам'єном дав своїй коханій титул герцогині де Бофор. Цим він ніби скріпив свою перемогу і публічно підтвердив, що його коханій лишається до трону тільки один останній крок. Його радість від цього була безхмарніша, ніж її радість. Круг неї весь час наростали небезпеки; вона відчувала, що до неї злісно тягнуться якісь щупальця. Жодного дня вже не могла вона зоставатись сама, без короля, і все ж не хотіла показувати йому свій страх. Адже в нього саме щаслива пора, пора швидкого й легкого піднесення до величі, до володіння. Правда, й тут, сердешна красуне, не все таке просте й легке, як ти гадаєш. Він стережеться, як і ти, й вибирає свій шлях обачно. І все ж це правда: він переміг, і цієї години ніхто в нього не відніме.

Анрі писав: «Хоробрий Крійоне, можеш повіситися з досади, що не був тут у понеділок. Може, більш ніколи все не складеться так гарно, і я дуже хотів, щоб ти був коло мене. Кардинал наскочив на нас, надутий, мов індик, а втікав, підібгавши хвоста. В Ам'єні я не затримаюсь, треба зробити ще одне діло».

Габрієль писала: «Вельможна пані, мій великий друже! Ваш любий брат, мій владар, – наймогутніший у світі король. Чи можливо, щоб його столиця не визнала мене? Навіть при його дворі кружляє прізвисько – далебі, такої ганьби я не заслужила. Пані, я не відступлюсь, поки не власкавлю короля, щоб він більше не гнівався на графа де Суассона. Адже то лиш через лиху пораду наш друг відвів своє військо від королівського й ухилився від бою разом з герцогом Буйонським. А герцог – кепський протестант. Якби не це, граф був би вірний королю, як ви. А тепер, вельможна пані, звольте мені сказати: як ви мене приймете, і чи ви й досі мій великий друг?»

Катрін писала – та враз спинилася злякано. Її перо трохи не вивело: «герцогиня де Свиньйон» – прізвисько, що лунало всюди й здавалося людям дуже дотепним. Не всім Габрієль була однаково ненависна. Декотрі просто підхоплювали жарт, що саме був у моді й подобався їм. Інші не хотіли набувати ворогів, заступаючись за зненавиджену фаворитку. Найрозважливіші уникали згадувати непристойне прізвисько. Пані де Сагон задовольнялася кривою міною, коли заходила мова про Габрієль, але й та міна вмить зникала. До відвертого цькування, до свисту й тюкання було ще дуже далеко. Навпаки, тверезіші натури передбачали нове піднесення Габрієлі. Вона ще пройде половину останнього кроку – але тільки половину, не весь. Тож не варто поки що псувати взаємини!

Катрін писала: «Пані герцогине де Бофор, моя люба подруго! Я така задоволена вами, що насилу можу дочекатись вашого повернення, щоб поцілувати вас в обидві щоки. Ви так поводилися з моїм любим братом, королем, і так радили йому, наче я сама. Ви не хвалитеся тим, як відбули пана де Буйона, але я знаю. Знаю й те, що після від'їзду кепського протестанта король прикликав до себе доброго. Я маю на увазі пана де Морнея; це ваша заслуга, що він знов у ласці в нашого владаря. Люба моя, ви й самі цього не знаєте. Бо ви чиста серцем і служите нашій вірі без розрахунку. Але ми бажаємо, щоб ви вміли й молитись, і розраховувати. Я відкрию вам, що принцеса Оранська в Парижі, вона потай живе у мене в домі. Вона так багато страждала й боролася, що я в її присутності шкодую за своїми хибними кроками, хай навіть вони випливали з моєї натури й були неминучі. Графа де Суассона я весь цей час не бачила; він тяжко кається, що під Ам'єном зі своїм військом покинув короля. Ми слабкі. Але пані д'Оранж, сильна й благочестива, називає мою подругу Габрієль доброчесною й щирою християнкою».

Анрі писав: «Пане дю Плессі! Іспанський король хоче укласти зі мною мир і слушно робить. Я його розбив зі своїми двадцятьма тисячами війська, з них чотири тисячі англійців, яких ласкаво надала королева Єлизавета. Добре, що я мав таку людину, пане де Морней, що тішиться її довірою, як тішиться моєю, і зуміла знову зблизити нас. Як свідчення своєї довіри, я зараз посилаю вас до моєї провінції Бретані – провести переговори з паном де Меркером. Він у скруті: прибічники покидають його. Тепер він ще може вимагати з мене грошей за те, що здасть мені мою провінцію, а після укладення миру з Іспанією вже не могтиме, бо я прийду з військом. Покажіть своє вміння – ви ж завжди були моїм дипломатом, ви навіть угадали моє справжнє ставлення до протестантської віри, яке я незабаром доведу. Коли мене поранено в губу, ви всі тоді побачили в цьому осторогу. Що ж, треба в неї вірити – тим паче, що вона була не єдина; бо хоч би як розумно я намагався мислити й діяти весь час, деякі явища, що з ними я стикаюсь, суперечать розумові. Коли я в'їздив до Ам'єна, на моєму шляху стояла шибениця й на ній висів якийсь давній стратенець. Але його, на мою честь, одягли в нову білу сорочку. Зотліле тіло, а вбране наче для воскресіння з мертвих. Я й вусом не моргнув. А от мого маршала Бірона, хоч який він міцний, це видовище злякало дужче. Він мусив повернути свого коня до якогось будинку, сидячи в сідлі, зіперся на стіну й зомлів».

Протестант

Морней і сам наче воскрес із мертвих; дехто лякається його, як маршал Бірон стратенця у свіжій сорочці. Меркер, останній з Лотарінзького дому, що зберіг за собою владу в якійсь частині королівства, зрікається її – насамперед тому, що мусить, бо сам краще за всіх знає: висадки іспанців на бретонському узбережжі, якою він стільки погрожує, він не діждеться. Та Меркер відмовиться від своєї влади швидше, ніж міг би, коли перед ним стане Морней.

Цей Морней зробив із маленького Наварри великого короля, якщо тільки Анрі не домігся цього сам. Визнати це останнє член Лотарінзького дому аж ніяк не схильний. Він скоріш припише все надприродним якостям якогось Морнея. Адже той спромігся навіть повернути королю прихильність королеви Англії після того, як вона гнівно відвернулась від зрадливого одновірця, і, певне, знає й такі заклинання, що впливають на пропащих та мертвих. І не здумаєшся, як зі своїх могил устануть адмірал Коліньї, і жертви Варфоломіївської ночі, і всі гугеноти, полеглі в давніх боях. Чом ні, коли навіть уцілілі були видимо поховані живцем, і здавалося, що протестантам кінець навіки. Бо такому наверненому єретикові, як цей король, менш за все годиться прикликати до себе давніх сподвижників.

Але він ось прикликав цього Морнея, і це тільки початок. Навернений єретик, безнеречно, має на думці відновити протестантів у правах; до нього навіть вони самі не мали таких зухвалих претензій. 1 хто ж тепер йому перешкодить – йому, переможцеві Іспанії? Спочатку він насадить кругом єресь і аж потім погодиться на мир з католицькою величністю.

Герцог де Меркер убачав у всьому, що діялось, кричуще неподобство, несумісне з ладом і зі священними привілеями і взагалі незбагненне, неуявленне – справжнє диявольське наслання. «Десь узявся такий король, що стільки ламає – і весь час здобуває перемоги. Скасовує гідні шани звичаї, переступає через наймогутніші роди, врешті й через самий Лотарінзький дім: через мого брата Гіза, улюбленця народу, через мого гладкого брата Майєнна, а тепер і через мене, хоч я сиджу на найдальшому кінчику суходолу і, так довго протримавшись, уже гадав був, ніби я вічний, як океан або як всесвітня держава. І ось виявляється, що і всесвітня держава не вічна, і сам я мушу сумніватись у собі; отже, незабаром і океан, мабуть, відступить. Цей замок опиниться на сухому».

Та поки що буруни, ревучи, як завжди, ще били в скелі, на яких стояв замок, і крізь залізні грати хлюпали аж у найглибші його підземелля. Володар замку відчинив нагорі вікно; шум його моря був для нього приємний, мав нагадувати йому, хто він, коли протестант із королівським почтом увійде до цієї кімнати. Герцог убезпечився. Скільки почту приведе з собою посол, стільки ж увійде до кімнати правими й лівими дверима його, герцогових, людей. Морський володар уже став химерником – недарма він був рідним братом фурії Монпансьє. Нараз він помітив, що його ключник із дверей подав йому знак, а тоді причинив двері, лишивши тільки вузеньку шпарку. Меркер рвучко обернувся: в кімнаті стояв тільки один чоловік – той самий протестант.

Протестант дивився спокійно, а вельможа з могутнього дому, хоч стояв спиною до вікна, збентежено кліпав очима. Та він швидко отямився, роздивився прибулого й дав йому знак підійти ближче. Морней зачекав, поки герцог сяде, а потім повернув запропонованого стільця так, щоб світло з вікна не падало йому в очі. Герцог був змушений теж повернутись до нього, і тепер вони сиділи лице в лице, однаково освітлені, без помітної переваги на чиємусь боці. Меркер думав: «А все-таки лишається шум моря; цей до нього не звик. Прибій – ось моя перевага». Якусь хвильку він слухав протестанта, а тоді приклав долоню до вуха, і Морней урвав свою мову.

Вів став чекати. Вікна не зачиняли. Він розглядав Mеркера, а той його. Чи можна чекати несміливості від того, хто все життя прожив у подорожах до європейських дворів, від того, перед ким сама найбільша з королев у пам'ятну годину показала себе звичайною жінкою? Несміливості перед людьми – від того, хто тільки бога боїться. Його лоб іще повищав, бо волосся повипадало, і тепер він чи не більший за решту обличчя, але зморщок на ньому нема, відблиск неба сприймає так само гладенька поверхня. Бог пана дю Плессі-Морнея не любить наморщених лобів. На тім'я начесано ще чимало, і за обома мухами ще лежать кучерики, як ведеться у всіх старих протестантів ще з часів їхньої слави. Колись їх носив і король Анрі.

Оперення на послові чорне з білим, як у всіх цих круків. А проте вишукане. Добірні тканини, крапчастий плащ, на шиї відкритий, так що видно: на камзолі вигаптувано хрест, чорним по чорному, дуже скромно й шляхетно, і все ж хрест. Що тут удієш? Вони сповнені гордині, але, на жаль, бувають такі становища, коли навіть можновладець неспроможен покарати їх за ту гординю. Наприклад, крізь ляду в підлозі цієї зали скинути в найглибше підземелля замку. Приплив саме заповнив його так, що людині там можна тільки стояти по шию в воді. Ось що думає можновладець під одноманітний шум моря, що зробив його химерником.

Якби хоч знати, чи цей протестант усміхається. Чоло й очі його неприступно поважні, тим підозріліша тоненька зморщечка, що збігає по щоці, й, можливо, криє в собі непевну усмішечку. Та зморщечка збігає від носа, кінчик якого червоний, до сивого квачика на підборідді, що якраз поміщається між краями збриженого білого коміра. Якби знати, чого той ніс почервонів, від нежиті чи від вина, але насамперед – чи цей протестант усміхається. Це вже загрожує чаклунством. Герцогові де Меркеру здавалось, ніби посол бачить його наскрізь, – таке йому нашепотіли забобонні уявлення про містичні якості протестантів. З ними всіма діло нечисте. А цього-от іще й називають їхнім папою.

Вікно так і лишалось відчинене, тому пан де Морней почав свою мову спочатку. Він просто вирішив, що супротивник, загнаний у кут, хоче по змозі утруднити йому все. Звичайно, досвідчений промовець після стількох успіхів на бурхливих церковних радах його одновірців якось подолає й шум моря, і то не напруженням голосу, а самим лише мистецтвом. Пан де Меркер скоро в цьому пересвідчився; а втім, йому й ішлося не про це. Трохи раніше чи трохи пізніше він мусив поступитись і зректися своєї влади; йшлося щонайбільше про ціну. Його дужче тривожило щось інше.

– Це правда, що у вас свій, окремішній бог? – спитав можновладець, що зістарівся на цьому крайньому кінчику суходолу.

Морней відповів нітрохи не здивовано:

– Мій бог – єдино сущий.

– Чи він якось відкривається вам? – спитав Меркер.

– А хто ж, як не він, і нині, й завжди дає мені всю мою силу? – відказав Морней. Спокійно, без виклику він пояснив, що ніколи не здобував перемог нічим іншим, крім правди, зате правдою перемагав несхибно – навіть наймогутнішого ворога, який не володів правдою. Йому здалося, що на обличчі цього останнього ще могутнього члена Лотарінзького дому відбилась недовіра, і це тяжко образило Морнея, йому аж стало жаль недовірка. І тому він навів найкращі докази зі своїх богословських творів; так докладно він ще ніколи не говорив. Насамкінець він згадав земні вияви вічного. Міжусобна війна в королівстві з самого початку була ділом рук честолюбних чужинців і постійною спокусою для напівфранцузів – «таких, як Лотарінзький дім», вчулося Меркерові, хоч ніякі імена не були вимовлені. В ньому зразу ж загорілася лють. Вона б не дійшла до такого білого жару, якби не була заздалегідь підготована Меркеровим забобонним страхом перед цим протестантом. «У підземелля його!» – вимагала лють, тим часом як на обличчя він, навпаки, напустив спокій. А в душі був близький до того, щоб скористатись потайним механізмом і опустити ляду.

Морней своєю чистою душею гадав, що йому пощастило досягти цілковитого впливу на ворога віри й короля – впливу духовного й світського, на користь богові й мирові в державі. Адже на обличчі пана де Меркера не було вже тривоги й прихованої злості. Тепер господар дивився на нього як на друга, так лагідно, так просвітліло, думав Морней, тим часом як Меркер у своїй зіпсутій душі впивався його страшною повільною смертю в затопленому підземеллі.

Тільки в одному він іще хотів упевнитись:

– А ваш бог і нині творить чудеса? Вони скінчилися разом з Біблією, чи у вас він і далі творить їх?

– Благість господня триває вічно, – відповів протестант. І вперше в цій залі схилив чоло – аби втішити готового до каяття грішника.

Обличчя герцогове зразу спохмурніло. «Цей здатен утекти навіть із підземелля. З'явиться янгол і відкриє йому грати», – подумав він і вирішив не пускати в хід механізму. А до речі, хоч пан де Меркер помітив це не зразу, Морней без ніяких задніх думок так поставив свого стільця, що герцог мусив підсунутись до нього, отож провалився б разом з ним.

Того дня переговори більш не провадились, а в наступні герцог де Меркер завдавав послу більше труднощів, ніж передбачалось. У нього відродилась надія. Місто Вервен лежить у іншому кінці королівства, в герцогстві Гіз, звідки походив весь Лотарінзький дім. Саме у Вервені іспанці мали визнати себе остаточно переможеними й підписати угоду про те, що це королівство в усі майбутні поріччя їм не належатиме й з волі божої не може належати. Меркер отримав найсвіжіші новини, і вони підтвердили йому, що дипломати Габсбурзького дому ще чіпкіші, ніж генерали.

Тому він сам ладен був роздерти себе за те, що одного дня розгубився перед протестантом Морнеєм, а власне, перед самим єретиком Анрі, й не наважився тоді втопити одного з них. По-перше, цей був послом того, а можливо, навіть мав іще вищі повноваження. Вищі повноваження! Що ж, побачимо. Принаймні у Вервені бог цих людей іще не явився, та, видно, й не збирається, – так думав тепер герцог де Меркер. Але протестанта таки слід було втопити; до цієї думки він уперто повертався, бо на безлюдді, серед реву стихій, зробився химерником.

Під кінець жовтня Морней опинився в Анжері. Маршал Бріссак, учений гуманіст і мухолов, скликав до цього міста кількох значних панів, щоб вони схвалили його розпорядження з нагоди скорого приїзду короля. Король мав їхати через Сомюр і Анжер до своєї провінції Бретані. Губернатором Сомюра був пан де Морней, а в Анжері королівською залогою командував сам маршал. Тим прикріша була пригода, що сталася з королівським губернатором у королівському місті Анжері, трохи не перед очима в маршала, якому винуватець навіть доводився родичем.

В Анжері з паном де Морнеєм, губернатором Сомюра, зустрівся на вулиці такий собі пан де Сен-Фаль. Морней саме розмовляв з одним судовим радником. При ньому був його стайничий, а також економ, а крім того один секретар і один паж. Сен-Фаль був у супроводі десятьох озброєних людей, яких він спочатку заховав. Він звернувся до сомюрського губернатора зі скаргою за якісь перехоплені листи, що їх губернатор наказав розпечатати. Скаржник поводився зухвало, Морней відповідав йому стримано. Він, мовляв, наказав розпечатати листи, бо їх знайшли в підозрілої особи. А побачивши під ними підпис пана де Сен-Фаля, відіслав листи за адресою. Потім Морней висловив подив: адже після цього випадку минуло вже п'ять місяців!

Це разюче твердження не заспокоїло пана де Сен-Фаля, він почав говорити ще зачіпливіше й відмовився прийняти таке пояснення.

– Ну, то й не треба, – нарешті мусив сказати Морней. – Звітувати я повинен тільки перед королем. А з вами я готовий будь-коли стрітись на полі честі.

Сен-Фаль, ніби він дожидав цих слів як умовленого знаку, вихопив з-під плаща кийок, і в ту ж мить до нього кинулись десятеро його збройних супутників. Під їхнім захистом напасник зміг сісти на коня й утекти. Морней, чоловік уже немолодий, від удару по голові повалився додолу.

Західні провінції охопило сильне хвилювання. Ніхто не вірив, що йшлося про особисту сварку двох дворян. Ні, це був умисний, обміркований підступ: вивести з ладу так званого протестантського папу, і тоді король навряд чи наважиться вирушити у свою подорож і покине саму думку про те, щоб надати протестантам вільності. Адже в них усе вже підготовано: на своїх церковних радах і політичних зборах протестантська партія вже висунула свої умови, вкрай рішучі, і Морней домігся від короля обіцянки задовольнити їх. Удар по голові в останню хвилину врятував королівство від найжахливішої сваволі, яку збиралась чинити партія ворогів ладу.

А одновірці побитого зі свого боку запевняли одні одних, що треба облишити всі поступки. їм лишаються тільки їхні укріплені міста і знову війна. Отаке було становище, коли Морней, ще зовсім слабий, одержав листа від короля, де той писав, що образи завдано йому самому – як королю і як другові. «Як король я вчиню згідно з законом. Якби я був тільки друг, я оголив би шпагу».

То були слова обурення, слова непогамовного нетерпіння. Життя швидко йде вперед, та тільки-но замріє попереду вершина, як виправдання цього життя й цієї влади, – той рух раптом затинається, як у Вервені, так і в Бретані. Й замирення між вірами теж відсовується – через якийсь дурний удар по голові.

Маршал Бріссак дістав наказ видати свого швагера Сен-Фаля поліційному офіцерові, присланому від короля, «не зволікаючи й не утруднюючи справи ні під яким приводом, бо те, що сталось, зачіпає за живе мене самого, це замах на мою владу й на службу королю».

Саме це мухолов Бріссак знав якнайкраще, тому він підступив до крісла, в якому сидів недужий Морней, із таким щирим задоволенням, яке йому траплялось відчути дуже рідко.

– Наш владар страждає ще тяжче, ніж ви, шановний друже, – промовив Бріссак з обличчям апостола, намальованого рукою великого майстра. Видно було навіть пишну бороду, хоч її не було, а очі він, ніби мученик, звів до найвищих хмар. – Я ладен сам піти до в'язниці,– сказав цей святий, – щоб ваша кривда була відомщена, а король задовольнився. Краще себе віддати в жертву, ніж безсило дивитися.

– Ви не безсилий, – відказав Морней. – Ви лицемір. Свого швагра ви сховали від короля. Він знайшов притулок у котромусь із міст пана де Меркера. А з самим герцогом ви квапитеся сплести ще якусь інтригу, хоча йому скоро вже кінець, та й вам ця інтрига зовсім не потрібна.

– Хто я такий? – перепитав Бріссак, аж здригнувшись від жаху. – Ви самі в це не вірите. Подивіться на мене, й ви не посмієте повторити те слово.

Морней не став його повторювати: презирство переважило в ньому гнів. А Бріссак тим часом примудрився побліднути, наче мертвяк, погляд його погас, на голові з'явився терновий вінець. Морней дивився на те з огидою. А Бріссак думав: «Ось зараз я тебе одним махом так упораю, що ти, протестантський круку, впадеш зі своєї гілляки неживий. Спробувати?» Він насилу переборов спокусу.

«Пащо зважати на пропащого», – подумки сказав собі Морней. Бо цей лицемір і лицедій здавався йому найневиправнішим з усіх грішників. Після замаху, вчиненого на нього, він і про пана де Меркера став думати інакше. Себе він звинувачував у легковажності й наївності, бо ніколи нікого зі своїх ближніх не вважав невиправним, і тепер – навіть більше, ніж замолоду; та це й природно, бо з літами ми слабнемо. І все ж він гадав, що непогамовний герцог ближчий до образу божого, ніж оце безхребетне ніщо, яке кривляється перед ним.

Морней уже не зважав на те ніщо в людській подобі, він промовляв наче до неживої речі. Назвав умови, на яких згоден пробачити образу: перепросини в такій урочистій формі, щоб усі на них звернули увагу. І хай пан де Сен-Фаль стане перед ним на одне коліно. Почувши те, маршал Бріссак забув прикидатись і обурився щиро.

– Аякже! – вигукнув він. – Поїдьте, коли ваша ласка, до нього, і він вас перепросить як годиться, хоч і не в такій незвичайній формі. Хто ви такий, взагалі?

– Я представник короля, якого ми тут дожидаємо. Він розшукає твого Сен-Фаля й покарає його.

– Це ще побачимо, – відказав Бріссак. – Не забувайте, що мені довелося здати йому столицю, а то б він ніколи не здобув її.

З тими словами, які він мав іще сказати, Морней звертався вже до стіни. Він, мовляв, тепер добре розуміє, наскільки має рацію король, коли вимагає належного йому послуху і захищає своїх слуг та їхню дворянську честь. А втім, хай маршал Бріссак зволікає, скільки зможе: врешті-решт Сен-Фаль однаково опиниться за ґратами. Щодо цього Морней дає слово сам собі.