Текст книги "Літа зрілості короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 59 (всего у книги 60 страниц)

Шлях до гавані

Довгими переходами Луврського палацу пролетів далекий крик, коли король зі своїм офіцером рушили до виходу. То був крик страху і радості, невтримного шалу, крик збуреної до дна душі. Арманьяк поспішав за своїм королем, він думав, що то кричить королева, що нарешті вона озвалась. Але Анрі краще розпізнав голос: маркіза до Верней; вона теж колись існувала, ще й дуже відчутно, а тепер він зоставляє позаду тільки її голос.

Дорогою короля зупиняли ще кілька разів. Вітрі[123]123
  Вітрі Ніколя де л'Опіталь (1581–1644) – маркіз, згодом герцог, при Людовіку XIII – маршал Франції.


[Закрыть], капітан гвардійців, наполегливо просив дозволу супроводити його. Адже в місті чекають урочистого в'їзду королеви, і на вулицях повно всяких чужинців та невідомих осіб.

– Ви хочете підлеститись до мене, – відрубав йому король. – Зоставайтеся краще з дамами.

Нa сходах, що вели від його кабінету до виходу, йому зустрілись герцогиня де Меркер, маршал де Буа-Дофен[124]124
  Буа-Дофен Урбан де Лаваль, маркіз де Сабле (1557–1629) – за воєнні успіхи отримав при Генріху IV титул маршала.


[Закрыть] і один з його синів – Анжу. Для кожного знайшлись у нього слова, але говорив він бездумно. Він думав: «Куди ж це я? І нащо?»

Панові де Пралену, ще одному капітанові гвардії, що напрошувався в охоронці, він уже відповів неласкаво, але озирнувся на свого однорукого офіцера: чи тут він? Той був на місці й мав зовсім інакший вигляд: зосероджений, бойовий. Він усе зрозумів. «А що тут розуміти?» – спитав себе Анрі. Вигляд його супутників міг хіба заспокоїти. Вони дожидались біля дуже великого екіпажу й розмовляли про погоду. Там були його давні товариші Лаварден і Роклор, люди без крихти фальшу. Де ла Форс тільки вчора став маршалом, йому не терпиться швидше попасти на Піренеї. Ще три знайомі постаті, а останній – д'Епернон, його ми воліємо бачити тут, а не десь-інде.

Король посадив поруч себе д'Епернона, Лавардена й Роклора, а ліворуч – панів де Монбазона й де ла Форса; отже, разом з королем на передню лаву просторого екіпажу втислися шестеро, і екіпаж захитався й зарипів. Навпроти було місце ще для двох чи трьох. Туди спробував сісти третій – однорукий офіцер.

– Хто ви такий? – визвірився на нього маркіз де Мірбо й штовхнув офіцера в груди.

– Величносте! Обережно з незнайомими! – сказав Роклор. Король хотів відповісти, але в ту мить його сусід Монбазон простяг йому листа, а хтось інший наказав рушати – можливо, другий його сусід, д'Епернон. Коли коні зрушили з місця, однорукий упав. Тоді схопився, побіг за повозом і таки спромігся видертись на передок до візничого. А тоді король наказав спустити з усіх боків опону екіпажу. І пояснив, що хоче побачити, як прибрали місто для урочистого в'їзду королеви. Однорукий офіцер сидів обличчям до нього.

– Яке сьогодні число? – раптом спитав Анрі.

– П'ятнадцяте, – відповів хтось.

– Ні, чотирнадцяте, – поправив інший.

– Між тринадцятим і чотирнадцятим, – тихо нагадав собі Анрі. За повільним екіпажем бігло кілька слуг, а по боках запрягу їхали верхи стайничі. Один з них спитав замість візничого, куди їхати.

– Прямо, – наказав король. А далі щоразу, коли візничий питав, куди повертати, король називав якийсь будинок, якусь церкву. На думці Анрі мав арсенал, але не відкривав цього. Бо хтось міг би випередити екіпаж.

Вулиця Лa-Феронрі вузька, дуже людна, там важко проїхати запрягом, але й обминути її нема як. Вона продовжує собою вулицю Сент-Оноре. Там, де одна переходить у другу, королю впав у очі один дворянин, пан де Монтіньї. Колись Анрі зізнався цьому нічим не визначному придворному, що хотів би померти. Сказав, що радий би знайти в самотині справжній душевний спокій. Але зразу похопився й додав: «Державці не мають на світовому морі іншої гавані, крім домовини, і повинні вмирати в розпалі діяльності». А тут, в'їжджаючи до вулиці, вже недалекої від його гавані, він гукає:

– Слуга покірний, Монтіньї, слуга покірний!

Коли над'їхав королівський екіпаж, вулицю запрудив натовп, куди густіший, ніж звичайно. Люди відтісняли одні одних до муру монастиря Невинних немовляток, ніби прохід і так не був звужений крамничками та ятками, що ліпилися попід муром. Всі поскидали капелюхи, дивились розгублено, ніби заблукані, й мовчали, мовчали. Перед будинком із емблемою-саламандрою дорогу зовсім перегородили дві фури – одна з сіном, друга з барилами вина. Візничому довелось обминати ту перепону майже без нічиєї допомоги, бо більшість стайничих та скороходів скористалися проходом через монастирський цвинтар. Тільки декотрі з них допомагали усунути з дороги фури. Якщо хтось від самого Лувру йшов назирці за екіпажем і вичікував нагоди, то сприятливішої, ніж ця затримка, годі й сподіватись. Однорукий офіцер на передку сидить обличчям до короля, і його уваги не уникла б і волосинка, якби ворухнулась, не те що людина.

Проїхали. Фури здано в правий бік, а з лівого протиснувся екіпаж – обережно, щоб не зачепитись. Король підводить обличчя до одного будинку й вигукує – ніхто не добрав, що саме, візничий, мабуть, подумав, що це до нього, щоб не ловив гав. Усі, хто сидить в екіпажі, теж зводять очі. Над склепінням підворіття емблема: серце, увінчане короною й пробите стрілою.

Однорукий офіцер жахнувся: він на мить забувся, що має пильнувати, бути напоготові! І зразу бачить: запізно, лихо сталося. Він сплигує додолу, щоб накинутись на вбивцю. Але того вже хтось б'є по обличчю руків'ям шпаги. Герцог д'Епернон гукає:

– Стійте! Не вбивайте його!

Однорукого паралізувала лють: виходить, він не здався нінащо, нікудишній охоронець, зважений і визнаний надто легким – у єдиний день його життя, який йому зарахується. Яке пуття тепер зі слів, хоч він міг би як очевидець, у згоді зі своїм сумлінням, засвідчити те, що для більшості ще затемнене сторопінням і нестямним жахом. Убивця підкрався з-за екіпажу, поки король дивився вгору, на емблему – серце, увінчане короною й пробите стрілою. Туди звели очі всі, тільки один не звів – герцог д'Епернон: він виглядав убивцю. Король, поки дивився вгору, обнімав зрадника за шию й давав йому прочитати листа; це дозволило герцогові повернути голову й виглядати свого поплічника. А другою рукою король спирався на плече пана де Монбазона. З цього боку й завдав удару вбивця; але король сидів так, що спершу він тільки легко поранив його.

Король зняв руку з плеча пана де Монбазона.

– Мене поранили, – сказав він. І дістав у груди, тепер уже не захищені, а підставлені під ніж, другий удар. Цей уже був несхибний, остаточний; ніж проник у легені й розітнув аорту. Третій, запізнілий, тільки зачепив рукав пана де Монбазона. Той, охоплений жахом, спитав:

– Величносте! Що сталося?

Король відповів кволо, але виразно:

– Нічого. – І ще раз, востаннє: – Нічого, – а тоді з рота йому ринула кров, і ла Форс скрикнув:

– Величносте! Моліться богу!

Всі супутники короля, опріч ла Форса, покинули його, в них на думці був тільки вбивця. В нього видерли закривавлений ніж, але він відбивався голими руками, неймовірно сильними, від цілого клубка тіл, що насідали на нього, але повалити не могли. Слуги і один дворянин, ла П'єр, урешті таки скрутили його, і саме в ту хвилину надбіг Монтіньї, слуга покірний! Він порадив відвести вбивцю поки що до недалекого палацу Реців. І все товариство короля, супроводжуване ще багатьма, рушило туди як ескорт убивці.

В екіпажі, коло смертельно пораненого короля, зостався самий маршал де ла Форс. Він прикрив його своїм плащем, а до натовпу на вулиці гукнув:

– Короля тільки поранено!

Зостався ще пан де Гюрсон, той, що перший надбіг на місце події і руків'ям шпаги розтовк убивці ніс. Ла Форс доручив йому очистити вулицю й розвернути коней. Зусиллями добровільних помічників це нарешті вдалося зробити. Круг екіпажу, з якого крапала на бруківку кров, люди вже не товпились. Усі, прибиті жахом, задкували до муру і в підворіття, відпихаючи одне одного. Не чути було ані слова.

Ла Форс наказав підняти з усіх боків опону екіпажу. Вони з Гюрсоном повезли короля, що лежав горілиць, із заплющеними очима й блідим, аж жовтим обличчям. По вулиці Сент-Оноре повезли його назад до королівського палацу Лувру. Обидва недовго були близькі до нього, зате чесно виконали свій останній обов'язок перед ним. Ла Форс іще раз гукнув до натовпу: «Короля тільки поранено!» – але з екіпажу, по його високих приступках, стікає на вулицю все більше крові. Народе, це кров твого короля Анрі. А люди мовчать, мовчать… Екіпаж хитається, рипить, розганяється швидше, і за ним лишається темний слід. На його шляху змовкають свідки небесних присудів і земних здійснень. Поки що вони тільки сприймають те, що сталося, сповненою жаху й жалю душею. Що з цього буде? Хтозна… як не рахувати однієї окремої події.

Герцог д'Епернон полишив іншим хапати вбивцю; різкі рухи не для нього. Він тільки вигукував поради – зокрема нагадував, щоб убивцю короля не замордували передчасно. Коли його повели геть, д'Епернон зашкутильгав слідом. «А ватяне серце! – пригадалось йому. – Воно ж мало зробити нашого приятеля невидимим, як і годиться. Ватяне серце, подарунок отців єзуїтів, зі скіпочкою святого хреста всередині чи й без скіпочки, байдуже; невидимим, цього він мав право чекати. Та хай там як, а діло впорано. Короля вже нема. Діло впорано». Але в ту саму хвилину він зіткнувся лице в лице з одноруким офіцером і вмить зрозумів, що опинився під владою ворога.

Нa вигляд той ворог був невблаганний. У колотнечі він загубив капелюха, його сталево-сива чуприна наїжачена. Ніздрі неприродно роздуті, губи судомно скривлені, з-під настовбурчених брів крижаним полум'ям світять очі. Своєю єдиною рукою відставний капітан збиває з генерал-полковника капелюха. Д'Епернон скоса позирає на всі боки; від люду на узбіччях вулиці годі сподіватись рятунку. А в обличчя вже ляпнув капітанів плювок, густий, в'язкий, – так і прилип.

Капітан, певне, курить люльку, бо харкотиння в нього чорне й густе, воно заліпило герцогові д'Епернону весь вид – лоб, очі, щоки й губи. А єдиний капітанів кулак натискає негідникові на підборіддя. Ось якою мовою говорять із ним. Жодного слова, але все зрозуміле. Герцог д'Епернон скоряється наказові, шкутильгає в напрямі Луврського палацу. Тяжкий то шлях – по темному сліду на бруку. Він обминав би той слід, але кулак велить: наступай! Цю кров ти маєш унести до палацу на своїх ногах.

Від стін, з підворіть підбігають якісь постаті, кожна осібно; вони теж підносять зціплені кулаки. Д'Епернон спочатку пробував ховати своє запльоване обличчя. Але йому дали втямки, так само без слів, що він повинен виставляти його на наругу. Під кінець того шляху в нього самого лишалась єдина думка: віддати на ту наругу всього себе. Нехай його розпізнає весь двір, хай королева сахнеться від нього. Король уже неживий, проте обіцяє своєму зрадникові: для того, щоб на нього глянути, він прокинеться. Отак вони й увійшли до луврської вартівні: один – затаврований безумством і нестерпною ганьбою, другий – потемнілий від гніву, сталево-сивий і невблаганний.

Назустріч їм вийшли солдати, стукнули об землю прикладами мушкетів. Вони були безмовні, як і народ на вулицях, і погляд у кожного був такий, як в однорукого капітана. А той дійшов аж до підніжжя парадних сходів і ще провів очима герцога д'Епернона, що ступав ними вгору, задерши голову й так само підставляючи обличчя кожному, хто захотів би плюнути в нього. А тоді відставний офіцер, обтяжений боргами, подався в старе подвір'я до фінансової управи.

Він сказав там, що король полишив усне розпорядження, яке збирався скріпити підписом, коли повернеться. Писарі, що доти тільки стояли та перешіптувалися, враз усі заметушились. Попросили пана офіцера сісти. Послали кудись кур'єра з письмовим наказом. Запевнили пана офіцера: ще хвилинку, і його борг буде погашено. Він їм не повірив, він чекав, що його заарештують і відведуть до глибокої, довічної темниці, куди попадають не за борги. Але прийшов сам начальник управи. Хоробрий капітан розплатився. Офіцер, якого любив наш король, вільний.

Seul roi[125]125
  Єдиний король (фр.).


[Закрыть]

Анрі ще раз вернувся до тями – чи, краще сказати, до нього вернулась тінь його давньої свідомості,– коли його виносили з екіпажу. Це сталось перед сходами, що вели до королевиних покоїв. Його зразу спробували очутити вином. Пан де Серізі, лейтенант його гвардії, підняв йому голову, і король кілька разів кліпнув очима. А потім вони вже лишались заплющені. Щоразу, як він їх розплющував, у нього зринав далекий, розпливчастий спогад. Перший: «Арсенал, я ж хотів до Роні, мене не зрозуміли». Другий спогад, теж далекий і розпливчастий: «Габрієль, люба владарко, твої уста вдихають у мене твоє дихання. Зостанься зі мною!» Третій спогад мав би звучати так: «Ми не вмираємо». Та це вже не та думка, яку зродив і зміцнив у собі живий, щоб знайти відвагу для життя серед людей і в пам'яті нащадків. Ту думку думав інший, не цей, що вже згасає. І все ж, коли повіки піднялись утретє, останнє, що майнуло в мозку за цими великими очима, які зразу й склепилися навіки, було: «Ми не вмираємо».

Тіло занесли до кабінету короля й поклали на ліжко. Зразу ж до кімнати напхалось повно людей; більшості щастило тільки мигцем глянути на закривавлену сорочку, на землисте чоло, на груди, набряклі кров'ю, на заплющені очі й розтулені уста. Людям казали, що король живий, а що ніхто не хотів і думати інакше, то цей труп якийсь час іще був королем. Найближче до трупа був перший королівський лікар – тодішній звався Пті – та архієпископ Амбренський, чий велетенський собор стоїть у Альпах. Не священик, а лікар наважився заговорити до мертвого, щоб той просив Ісуса, сина Давидового, помилувати його.

Нарешті тиша в переповненій кімнаті стала нестерпна, і хтось прикрив розтулений рот короля орденом. То було признання, що він уже не дихає. По стовпиську пробіг рух, що розколов його надвоє. І коли вбігла Марія Медічі, останки були видні їй ще від дверей.

– Король помер! Король помер! – заволала вона в нестямі. Канцлер, учений правник, суворо нагадав її величності:

– У Франції королі не вмирають! – Він привів з собою дофіна й тепер показав королеві на нього. – Король живий, величносте!

Вона відчула розчарування, чи, власне, обурення, її Кончіні щойно рвонув двері до спальні й гукнув: «Е ammazzato![126]126
  Його вбито! (Іт.)..


[Закрыть] Ми його спекались!»

Дофін зразу вийшов з кімнати. Правда, він поцілував мерця в руку, вклонився й перехрестився, але робив це похапцем. Він не плакав, бо плакала мати. Він ненавидів у цій кімнаті всіх: усі були причетні до вбивства. Те, що він тепер бачив і в що мусив повірити, вже давно відкрила йому його турбота, яку він сам вважав дитинячою й слабодухою. «Мій милостивий тату, дозвольте про щось вас попросити. Мій шанований тату, ви покинете мене самого. Мій великий тату, ви маєте слабкого сина».

До півночі тіло убрали в білий шовк. Наступного дня на факультеті зробили розтин, вийняли внутрішні органи, щоб перенести їх до Сен-Дені. Серце було заповідане єзуїтам, одначе обставини й прикмети підказали, що й для благочестивих отців, і для інших краще буде зачекати з цим. Набальзамовані останки виставили напоказ, цього не пощастило уникнути: хто ж би захотів накликати на себе підозру, ніби цей труп – його рук діло. Спочивальня з'єднувала кабінет короля з великою галереєю. Туди можна було попасти вільно, якщо тільки проникнеш до Лувру з вулиці і якщо ти сам – вулиця.

Воля короля Анрі ще панує. Народ може входити до нього й виходити, як міг завжди, в усі дні його тріумфу: коли він давав бенкет; коли королівська величність являлась усім, щоб засвідчити перед кожним, перед другом і ворогом, свою суверенність; коли Анрі здобував перемогу – над кимось або над чимось. Можливо, що тепер збіглось і одне, й друге, й третє. В кожному разі, його столиця користається його палацом, тією кімнатою, де він лежить, виставлений напоказ, на ліжку, обтягненому парчею в пишних зборках. Воно стоїть між двома вікнами, що сягають аж до підлоги, а за вікнами видно течію Сени.

Ті оглядини тривали аж до десятого червня, три тижні, достатньо для незліченних юрб люду, що плавом пливли з провінцій. Його столиця і його королівство користались його домом, як своїм власним. Аж до найдальших зал усе зайняли його піддані. Вони стережуть його спустошене тіло, як не сміли й не вміли стерегти, поки мали його живого. Це правда, що тоді народ короля Анрі захопив Луврський палац: двір було витіснено, королева сховалась у покоях, іще дальших, ніж ті, куди вона ходила, коли кувався замах на його життя. Його солдати зразу стали теж народом, таким, як і всі; вони не охороняли й не захищали більш нікого – тільки його. Але ж його вже не стало…

Будь-хто з багатьох тисяч міг вихопитись на стіл і закликати до повстання. Він міг висловити те, що відчували всі: «Наш король Анрі й ми були одним цілим. Він владарював із нами, а ми – в його особі. Він хотів, щоб ми були кращі і щоб нам жилося краще. Він був однієї крові з нами, і саме через це ту кров пролили».

Але його вже не стало. І коли в ті дні його народ марно вартував над його останками – весь народ, і вчені правники, і ремісники, і мореплавці, і борці за віру, і борці за волю, – небагато бракувало до того, щоб на стіл вихопився якийсь дужий селянин. Приміром, той, що колись з'їв половинку білого буханця, а Анрі з'їв другу, і вони вдвох випили дзбанок вина. А тепер його вже не стало, але ми зостались на світі, і ми сумуємо. В житті народу сум– це звичне почуття, звідси й покора – до повстань ще далеко. І оглядини покійного короля, й захоплення палацу, що вже не належить йому, – все це минеться щасливо. Двір зітхне з полегкістю, коли похмура юрба піде геть з усім своїм убивчим смутком.

Останнього дня дофін Луї, тепер уже король Луї, чи Людовік Тринадцятий, наробив великої прикрості, і за це його вінценосна мати мала намір дошкульно покарати його, коли відновиться спокій і лад. Він свавільно, без ніякого супроводу вийшов до люду – цей несміливий хлопець, від природи схильний боятися людей і зневажати їх, чи то окремих осіб, чи то цілі юрби. На порозі кімнати, де спочивала тлінна оболонка й видимість його батька, він упав навколішки, навколішки дійшов до ложа і поцілував підлогу перед ним. А підлога була брудна, затоптана, і така поведінка зовсім не личила новому королю. Лиш одне виправдовувало її. Батько часто водив Луї за руку; тепер він зробив так востаннє.

Герцог де Сюллі багатьом навіював страх, хоча його самого смерть його владаря спочатку змусила тремтіти за свою безпеку: адже він занадто добре служив королю. Приголомшений першим ляком, він потай утік з арсеналу, бо не хотів, щоб його впізнали й вистежили. Та коли побачив на вулицях обличчя, безліч облич з усе тим самим виразом, – він став на чолі своєї кінної варти. З тією вартою він з'явився до Луврського палацу, зажадав без церемоній, щоб його допустили до королеви, але дістав досить правдоподібну відповідь, що вона тяжко пригнічена, просто-таки в нестямі. Тоді йому сяйнуло, що з них двох тільки одне може не відчувати тривоги й страху: він або вона.

І згодом вона ніколи не виявляла до нього відвертої ворожості. Він ще якийсь час зберігав свою могутність, чи бодай зовнішню подобу могутності,– щоб великий король хоч про людське око жив і далі в своєму великому міністрі. Це робилося заради народу, його грізного смутку, поки і народ, і міністр помаленьку втратили свою силу, і їх можна було відіслати додому – і слугу короля, і нещасний народ. Марія Медічі, як тільки це стало можливе, поринула в розкіш, у святкове сп'яніння від власної дурості та блиску її нікчемного владарювання. Рубенсові, що малював усе це, було дуже прикро, що саме така постать стала осереддям такого любого йому буяння неземної чуттєвості.

Серце короля Анрі нарешті опинилося в тих, кому він його заповів. А доти воно довго подорожувало: його показували в провінціях. Воно об'їздило їх, лежачи на колінах єзуїта. Глибоко пригнічені юрби народу бачили, як його серце само приїздить до них і знов від'їздить, їм не треба було самим їхати до столиці, щоб привезти його. Та однаково. Вони вже ніколи не забудуть, що колись, єдиний раз, мали свого короля. Серце його билось не тільки для них: і заради власної першості, і заради величі Франції, і заради миру в усьому світі. І все ж вони були в нього перші, вони стояли найближче до його серця, поки були бідні.

Єдиний король, що досі живе в пам'яті бідноти.

Seul roi de qui le pauvre ait garde la memoire.

Allocution d'Henri Quatrieme Roi de France et de Navarre

du haut d'un nuage qui le demasque pendant l'espace d'un eclair, puis se referme sur lui

On m'a conjure, on a voulu s'inspirer de ma vie, faute de pouvoir me la rendre. Je ne suis pas tres sur, moi-meme, de desirer son retour, et encore moins, de bien comprendre pourquoi j'ai du accomplir ma destinee. Au fond, notre passage sur la terre est marque par des peines et des joies etrangeres a notre raison, et parfois au dessous de nous-memes. Nous ferions mieux, si nous pouvions nous regarder. Quant aux autres, ils m'ont assurement juge sans me voir. Certain jour, jeune encore, quelqu'un, s'approchant par derriere, me ferma les yeux de ses mains; a quoi je repondis que pour l'oser, il fallait etre ou grand ou fort temeraire.

Regardez-moi dans les yeux. Je suis un homme comme vous; la mort n'y fait rien, ni les siecles qui nous separent. Vous vous croyez de grandes personnes, appartenant a une humanite de trois cents ans plus agee que de mon vivant. Mais pour les morts, qu'ils soient morts depuis si longtemps ou seulement d'hier, la difference est minime. Sans compter que les vivants de ce soir sont les morts de demain. Va, mon petit frere d'un moment, tu me ressembles etrangement. N'as-tu pas essuye les revers de la guerre, apres en avoir connu la fortune? Et l'amour donc, ses luttes ahannantes suivies d'un bonheur impatient et d'un desespoir qui perdure. Je n'aurais pas fini poignarde si ma chere maitresse avait vecu.

On dit cela, mais sait-on? J'ai fait un saut perilleux qui valait bien des coups de poignard. Mon sort se decida au meme instant que j'abjurai la Religion. Cependant, ce fut ma facon de servir la France. Par la, souvent nos reniements equivalent a des actes, et nos faiblesses peuvent nous tenir lieu de fermete. La France m'est bien obligee, car j'ai bien travaille pour elle. J'ai eu mes heures de grandeur. Mais qu'est-ce qu'etre grand? Avoir la modestie de servir ses semblables tout en les depassant. J'ai ete prince du sang et peuple. Ventre saint gris, il faut etre l'un et l'autre, sous peine de rester un mediocre amasseur d'inutiles deniers.

Je me risque bien loin, car enfin, mon Grand Dessein est de l'epoque de ma decheance. Mais la decheance n'est peut-etre qu'un achevement supreme et douloureux. Un roi qu'on a appele grand, et sans doute ne croyait-on pas si bien dire, finit par entrevoir la Paix eternelle et une Societe des Dominations Chretiennes. Par quoi il franchit les limites de sa puissance, et meme de sa vie. La grandeur? Mais elle n'est pas d'ici, il faut avoir vecu et avoir trepasse.

Un homme qui doit cesser de vivre, et qui le sent, met en chemin quand meme une posterite lointaine, abandonnant son?uvre posthume a la grace de Dieu, qui est certaine, et au genie de siecles qui est hasardeux et qui est incomplet. Mon propre genie l'a bien ete. Je n'ai rien a vous reprocher, mes chers contemporains de trois siecles en retard sur moi. J'ai connu l'un de ces siecles, et qui n'etait plus le mien. Je lui etais superieur, ce qui ne m'empechait pas d'etre meme alors un rescape des temps revolus. Le suis-je encore, revenu parmi vous? Vous me reconnaitriez plutot, et je me mettrais a votre tete: tout serait a recommencer. Peut-etre, pour une fois, ne succomberais-je pas. Aі-je dit que je ne desirais pas revivre? Mais je ne suis pas mort. Je vis, moi, et ce n'est pas d'une maniere surnaturelle. Vous me continuez.

Gardez tout votre courage, au milieu de l'affreuse melee ou tant de formidables ennemis vous menacent. Il est toujours des oppresseurs du peuple, lesquels oncques n'aimai; a peine ont-ils change de costume, mais point de figure. J'ai hai le roi d'Espagne, qui vous est connu sous d'autres noms. Il n'est pas pres de renoncer a sa pretention de suborner l'Europe, et d'abord mon royaume de France. Or, cette France qui fut mienne, en garde le souvenir;elle est toujours le poste avance des libertes humaines, qui sont liberte de conscience et liberte de manger a sa faim. Il n'y a que ce peuple qui, de par sa nature, sache aussi bien parler que combattre. C'est, en somme, le pays ou il y a le plus de bonte. Le monde ne peut etre sauve que par l'amour. A une epoque de faiblesse, on prend violence pour fermete. Seuls les forts peuvent se permettre de vous aimer, puisque aussi bien, vous le leur rendez difficile.

J'ai beaucoup aime. Je me suis battu et j'ai trouve les mots qui saisissent. Le francais est, ma langue d'inclination: meme aux etrangers je rappellerai que l'humanite n'est pas faite pour abdiquer ses reves, qui ne sont que des realites mal connues. Le bonheur existe. Satisfaction et abondance sont a portee de bras. Et on ne saurait poignarder les peuples. N'ayez pas peur des couteaux qu'on depeche contre vous. Je les ai, vainement redoutes. Faites mieux que moi. J'ai trop attendu. Les revolutions ne viennent jamais a point nomme: c'est pourquoi il faut les poursuivre jusqu'au bout, et a force. J'ai hesite, tant par humaine faiblesse que parce que je vous voyais deja d'en haut, humains, mes amis.

Je ne regrette que mes commencements, quand je bataillais dans l'ignorance de tout ce qui devait, par la suite, m'advenir: grandeur et majeste, puis trahison amere, et la racine de mon c?ur morte avant moi, qui ne rejettera plus. Si je m'en croyais, je ne vous parlerais que de cliquetis d'armes, et de cloches faisant un merveilleux bruit, sonnant l'alarme de toutes parts, les voix criant incessament: Charge! charge! et Tue! tue! J'ai failli etre tue trente fois a ce bordel. Dieu est ma garde.

Et voyez le vieil homme qui n'a eu aucune peine a vous apparaitre, quelqu'un m'ayant appele.

En guise de rideau, le nuage d'or se referme sur le roi.