Текст книги "Літа зрілості короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 50 (всего у книги 60 страниц)

– Жорстокий вирок ви мені виголосили, – зауважив він, хоча, звісно, зрадів, що в Луврі, з його всім відомою славою, знайшлася хоч одна здержлива людина. Вона причепурилася: кучері лисніють, очі блищать, біліє рука, на яку вона спирається. В глибокому викоті нічної сорочки здіймаються й тремтять принади, що зрікаються пестощів, – і саме в цьому їхній найрідкісніший чар. Король шанобливо тримає втілену доброчесність за руку. Свічки ллють м'яке світло. Яка славна година!

Ця сама година жахлива для Марії Медічі. Вона підслухувала коло замкнених дверей, що робиться в Анрі. Маневри пронози Кончіні не лишали сумнівів. Марія помилялася тільки щодо особи, до якої зразу подався її чоловік. Про чесну пані Гершвіль вона й не подумала. Спочатку вона зачекала якийсь час, щоб розпусна парочка не змогла заперечувати мету своєї зустрічі. А тоді гайнула нагору. Дорогою загубила одну пантофлю, не стала її розшукувати потемки, вдерлась, як буря, до однієї з кімнат, – вона була незамкнена. Маркіза де Верней сиділа в ліжку й читала. Вона всміхалася, – книжка, видно, була комічна, хоча велика й груба. Маркіза сперла її на підібгані коліна, і насмішкуватий погляд її з-над книжки зустрів оскаженілу бабегу; вона давно впізнала гупання ніг, чула навіть, як злетіла пантофля.

Вигляд королеви перевершив її сподівання. Кучері в папільйотках, очі ще дурніші від безсилої люті, в'яла плоть уже пристаркуватої жінки за напівпрозорою тканиною сорочки, гаптованої квіточками, ніби для невинної дівчини. Ні, Анрієтта д'Антраг ні з ким не помінялась би!

Королева, від жадоби помсти то стогнучи, то пронизливо вискаючи, важко шкутильгала туди й сюди по кімнаті: одна нога в пантофлі, друга боса. Нарешті, перекинувши ширмочку і не побачивши за нею нікого, вона вперла кулаки в боки й прохрипіла:

– Де він?

– Хто? – солоденько перепитала маркіза.

Книжка! Зараз голова його вигулькне з-за фоліанта. Марія кинулась туди. Анрієтта поважно сказала:

– Обережно, величносте. Він у книжці. Зараз заговорить.

Марія мружила очі: вона недобачала без окулярів. Нарешті розібрала: латинський твір котрогось із отців церкви.

І в цю мить заговорив її чоловік – Анрієтта чудово наслідувала його голос:

– Хто має зносини з жінками, той – прах і всередині, й зовні.

Марія злякалась.

– Ви вже чаклуєте! – вереснула вона. – Вчена повія!

– Гладка лихварівна, – відрубала Анрієтта начебто спокійно й упевнено, але вже готуючись до втечі під захистом фоліанта. Замахнувшись, Марія влучила в порожню подушку. А шалена суперниця вже реготала й танцювала в проході між стіною й ліжком. Марія рвонулась до неї, але вона швидко сягнула рукою вниз, і в її руці щось блиснуло.

– Ага! – скрикнула Марія. – Ось ви яка! Це у вас спадкове! Ваша матінка заколола пажа.

– Ми вбиваємо пажів, але не шановних дам, – і Анрієтта сховала кинджал. – Моя мати кохала короля Карла Дев'ятого, перше ніж вийшла за пана д'Антрага. Вона теж була вчена куртизанка. Мій родовід вартий вашого, пані. І чоловік у нас один, і свій дофін у кожної. Законний – мій.

І почалась погоня. Марія всією тушею перевалилась через ліжко; Анрієтта спритно прослизнула попід ним і вільно заметалась по всій кімнаті.

– Ку-ку! Ось де я, – виспівувала вона. – Хто спіймає, той і має!

Марія хапала ротом повітря.

– Раз-два, – відраховувала молода жінка. – Пані, ви програли.

– Змилуйся, – прохрипіла Марія, знеможено упавши в крісло. Супротивниця прикрила їй оголене тіло, покірно й шанобливо вклякла перед нею і подала королеві келих вина.

– Покріпіться. В усьому Луврі ніхто менш за мене не думає про те, щоб вам чогось підсипати. Ви мене злякали, бо я легко торопію. Ми могли б чудово порозумітись. Адже і ви, і я – обидві ми багато зa що можемо дорікати королю.

– Розкажіть мені все, що знаєте, – зажадала Марія. – Саме в цю годину з ним щось діється. А ви не спали й чекали.

Жахливі передчуття раптом опосіли нещасну. Страх, породжений нечистим сумлінням, здійнявся з нутра і здушив їй горло. Анрієтта невимовно тішилась.

– Його викрадено, – лагідно призналась вона. – Нарешті. Ми обидві добре доклали рук до цього.

– Я – ні! – скрикнула Марія.

– Я теж ні. Заспокойтеся, – сказала Анрієтта. – Але й ученій куртизанці, а тим паче королеві, не годиться боятися своїх таємних думок.

Марія вже схилилась на бильце крісла, уткнувшись головою в руки. Все її тіло здригалося – спочатку сильно, потім легше, а врешті знерухоміло.

– Глядіть, не засніть тут, вам не можна, – умовляв хлоп'ячий голос поряд. – Пані, скоро вже година вашого урочистого вставання. Я прийду послужити вам, хоч я – прах зовні й усередині.

До себе королева йшла, спираючись на маркізу. Маркіза ж таки знайшла й пантофлю і взула ногу її величності.

Що тут діється?

До обов'язків головного розпорядника фінансів і начальника артилерії додалися ще й нові: закордонні зносини. Міністром закордонних справ лишався пан де Вільруа, а він не повинен був навіть знати, що Роні доручено наглядати за ним. Та це було необхідне, бо Вільруа – не те що зрадник, а просто прихильник союзу з Іспанією – не мав ніяких таємниць від мадрідського двору, та й від ерцгерцога в Брюсселі. Король і його Роні готувалися до війни, хоча й не думали про завоювання. Та й всесвітній державі тільки того й треба. Вона вже розпадається, в неї дедалі менше сил для війни, але мир їй ненависний. Вона поводиться так, як приречені, що наостанці хочуть іще грюкнути дверима. Розвиває гарячкову діяльність, жадібно прагне чужих земель, хоч у неї вже й своїх забагато. Наводнює чужі краї шпигунами, настирливо поширює свої догмати, що мають урятувати лад у інших народів; але той лад – учорашній, і він украй непристойним чином розвалюється в самих рятівників. Беззаконня й хибні ідеї, що панують у Німеччині, як можна передбачити, мають розбуятись до цілковитого звиродніння і загрожують усій Європі нескінченною війною.

Король, який хоче розумно впорядкувати своє старанно виплекане королівство, не буде бездіяльно чекати, поки спонукуваний власною слабкістю загарбник розв'яже війну, яка буде його власною без кінця відтягуваною погибеллю. Він завдає удару перший. Рішучий розтин перепиняє шлях отруті. Ян-Віллем, герцог Клевський, Юліхський і Бергський, не мав спадкоємців. У разі його смерті претензію на його володіння заявив би Габсбург, вони були б обернені в імператорський лен. Та король Франції оголосив свою постанову: ні Австрія, ні Іспанія не повинні успадкувати їх. То була його перша пересторога, для неї він просто скористався підхожою нагодою – самі герцогства не були йому потрібні. Йому був потрібен мир у його дусі, що відповідав духові народів, і це давало йому перевагу. Вся річ у тому, щоб бути в згоді з народами. Кожен має шанс або на виграш, або на програш. Але одна річ певна: що народи звертають погляди на короля Франції й часто оцінюють власних владарів по його славі. І тільки через це проблема невеличких надрейнських герцогств набуде згодом такої великої ваги.

А погляд на Іспанію, зовсім недалеку, й на іспанські Нідерланди, якими правлять австрійський ерцгерцог та іспанська інфанта, кидає народи в дрож. Нa честь інфанти якусь жінку живцем поховали; досить знати це. Там можновладці певної породи ще не відкрили для себе вартості людського життя: вони переступили через ціле сторіччя відкриттів, найславніше сторіччя Заходу. Їхня власна пиха має за підвалини могили, в які вони кладуть живих. Король Франції виграє свою війну заздалегідь, досить тільки глянути на іспанські Нідерланди. Проте він, як завжди, доводить свою миролюбність, він і далі плекає своє королівство, наче сад; він навіть сприяє замиренню Об'єднаних провінцій Голландії з їхнім ворогом у Брюсселі. Мовби ніде нічого, принцеса Оранська буває при інфантиному дворі – обидві дами з найвисокоморальнішого європейського товариства. Правда, одна розуміє високу моральність як щире переконання і самопожертву. А друга дотримується церемоніалу й моди, носить ланцюжки з золотих кульок, наповнених пахощами; самопожертва не її діло, жертви за неї приносять живцем поховані, і сумління її задоволене. Люди однієї й другої породи досі живуть поряд при тому самому дворі, і ту саму землю населяють народи, які не мають між собою нічого спільного, крім черева. Король Франції ще лишає їм час, хоча й озброюється.

Чого він хоче? Так підозріливо запитують, але однозначної відповіді тут нема, бо він за кордоном насаджує мир, а вдома живе в добрій згоді з єзуїтами; навіть більше – тримає на посаді міністра Вільруа, прихильного до іспанців. І ось трапився прикрий випадок, бо пан де Роні занадто буквально сприйняв своє нове доручення. Він викрив одного з писарів міністра Вільруа. Сам міністр лишився осторонь, його не годилось ославити зрадником. І все ж він вирішив, що безпечніш буде усунути свідка; тому цього писаря виловили з Сени, але не втопленого, а задушеного. А незабаром настало перше січня, і рано вранці Роні з'явився з новорічними дарунками в кімнату королеви, де їхні величності ще спочивали. При тьмяному світлі він висловив свої побажання і поклав, як звичайно, два гаманці, наповнені золотими й срібними гральними фішками. Король узяв першого гаманця. По другий ніхто не простяг руки, і Роні сам підніс його королеві:

– Baша величносте, тут іще один для вас.

Марія не відповіла, і Роні побачив, що вона повернулась до нього спиною. Король дратливо сказав:

– Давайте його сюди. Вона не спить, вона просто лютує. Мене цілу ніч мучила, і вам теж перепало. – А потім завів свого щирого слугу до кабінету й почав гірко скаржитись на Марію, на ті сцени, що вона йому влаштовує, на її важку вдачу. Звичайно, обидва розуміли, що насамперед її переконання лишають бажати кращого. Чи можна її наставити на кращу путь? Роні давав свої поради кружним шляхом чи нарікав на надмірну щедрість короля до маркізи. Вона приїздила й в арсенал, щоб підлеститись до нього: хотіла впевнитись, чи він справді виплатить їй те, що обіцяв король. Головний скарбничий, на її думку, на те й поставлений, щоб задовольняти її вимоги. Марно було пояснювати їй, що король усі свої гроші бере не з власної кишені, що і його, й усіх годують купці, ремісники, селяни. «А їм вистачає одного владаря. Утримувати ще й усю його незліченну рідню та коханок вони зовсім не хочуть». Дослівно так говорив Роні з маркізою й повторив ці слова перед королем.

То була наука для короля, і обидва знали, що ця наука цілком слушна, але не може змінити нічого. А проте від таких розмов нагромаджується певна нехіть між цими двома чоловіками, що мають на світі, власне, тільки один одного. Духівник Котон, єзуїт, простосердий і хитруватий, непокоїв короля, доводячи йому, що народна любов до нього помалу згасає. І винен у цьому був, коли вірити Котонові, жорстокий збирач неправедних данин, що думав тільки про нагромадження й підбивав короля на смертний гріх жадоби. Це приголомшило Анрі, який хотів уславитись тим, що при ньому народові живеться не важче, а щасливіше. Своїй маркізі, що поскаржилась на міністра, він дав відсіч; і все ж якась нехіть лишається. Король зробив деякі гострі зауваження щодо порядкування фінансами – цілком слушні, звичайно. Королівське господарство стало завдяки Роні чесним і саме через це – немилосердним. Що з того, що прибутки держави витрачаються доцільно, коли заради них у бідної родини забрали останню корову? Це вже наука для Роні; і знов обидва знали, що вона слушна, але марна.

Котон відчув сприятливий для нього настрій і запевнив старших у ордені, ніби король уже достиг для того, щоб дати відставку своєму непідкупному протестантові. Тоді він справді залишиться зовсім один і буде в їхніх руках. Роні боронився, він виставляв Котона на посміх. Його винахідлива поліція змайструвала для нього писання, в якому королів духівник ставив усілякі запитання дияволові; той мав давати відповіді устами одержимого. Роні розголосив те писання; воно здалося всім наївним, і за реготом, що знявся через нього, всі випустили з уваги, про що, власне, велись переговори з лукавим. Ішлося про смерть короля.

Щоб зовсім затушкувати свою помилку, Котон симулював замах на себе – своєю рукою завдав собі легкої рани, яку двір і місто зразу поставили на карб протестантові Роні. Анрі, почувши те, негайно поїхав до арсеналу і обняв свого щирого слугу.

– Якби ви справді мали кровожерну вдачу, то починали б не з цього єзуїтського телепня.

Роні не був такий певний щодо цього, одначе скористався сприятливою хвилиною.

– Величносте! – сказав він значуще. – І ви, і я вміємо розпізнавати поважне за сміховинними пригодами.

Анрі:

– Нас хочуть посварити. Це справді дуже поважна річ.

Роні:

– Їм ідеться про вашу війну. Удар націлено не в міністра фінансів, а в начальника вашої артилерії.

Анрі лайнувся своєю давньою лайкою.

– А я вже гадав, що цього разу напустив досить туману й сховався в ньому.

Роні:

– Ваше справжнє обличчя хоч-не-хоч видне крізь будь-який туман, і воно завжди те саме. Всім упадає в очі, що ви з палкої любові до Товариства Ісусового віддалили від себе всіх протестантів. Король Яків так далеко не заходить, і вам вірять менше, ніж йому. Краще було б помиритися з ними.

Анрі:

– Якби ж то вже настав той час! Але ж протестанти зрадили мене з Біроном.

Роні:

– Забудьте це! Покваптеся! Бо хто може передбачити, як скоро протестантському військові доведеться захищати вас і вашу владу.

Анрі:

– Ви гадаєте, що знов дійде до цього? Правда, однодумці іспанців сміливішають, а вони круг мене, куди не глянь. Та однаково ви пильнуєте Вільруа, а я – королеву. Про це я мовчу, але ви й самі знаєте ще більше за мене.

Роні – швидко:

– Шаноба не дозволяє мені вивідувати щось і тут. Я волію думати, що дружина короля до останку скорена його величчю і дбає тільки про неї. А втім, у вашій родині й при вашому дворі ніхто не має такої влади, щоб закликати до країни іспанців. Змовник сидить у своєму місті, за мурами й брамами. Він має військо, а позад себе – кордон. Моя перша й остання думка, величносте, – герцога Буйонського треба повалити й стратити.

Анрі:

– Пане начальнику артилерії, ви, як на мене, надто легко прирікаєте моїх людей на страту. Невже королева розумніша за вас? Вона не любить жодного єретика, але цього хоче пощадити. Скажіть самі, чи це добрий шлях до того, щоб помиритися з моїми протестантами? Бірон був не їхній, і то вони не хочуть мені його пробачити. А цей – їхній.

Роні:

– Тим більш потрібно, щоб вони побачили силу свого короля й упізнали в ньому давнього короля Наваррського. Величносте! Самою поблажливістю досягнете небагато, особливо у нашого впертого гугенотського поріддя.

Анрі:

– Хай буде по-вашому. Якби в Лa-Рошелі були настроєні відповідно і добровільно впустили мене до їхньої фортеці, я залюбки поїхав би до них. Старшим я поклав би руку на плече й нагадав би їм про перші турботи та труди – вони в нас були спільні й досі лишаються найкращим з усього, що було.

Міністр зрозумів останні слова короля як наказ і сприйняв той наказ із захватом. Він, мовляв, скоряється, він негайно їде на збори протестантських депутатів, що мають невдовзі відбутись. Він скаже їм: «Слухайте! Я сповіщаю вас, що має прибути наш владар. Я тільки один із вас, але як міністр тішуся близькістю до короля й знаю його добре. Король нічого не зрікається, він ні в чому не зневірився – ні в нашій спільній справі, ні в боротьбі за неї…»

– Боротьбі, що ніколи не припиняється, – промовив Роні владно, ніби говорив не в своєму арсеналі перед одним-однісіньким слухачем, а вже стояв у місті Шательро перед усім синодом.

Анрі повторив: «Що ніколи не припиняється», – й приклав палець до вуст. Це про його війну, добру війну, що має випередити війну згубну. Ми вичікуємо, готуємось і мовчимо.

Міністр уже все обміркував і переконав короля, щоб той призначив його самого губернатором Пуату: в тій провінції лежало місто ІІІательро, де мав зібратися синод, та й сама Лa-Рошель, фортеця над океаном. П'ятого липня 1005 року він вирядився туди, та ще й не сам. Губернатор узяв із собою півтори тисячі кіннотників, бо мав намір сказати своїм одновірцям чимало суворої правди. Синод зустрів його з почестями, які належаться представникові короля. Роні й не думав ніколи, що вони можуть стати зрадниками. Коли б це навіть дозволила їхня недосконала людська природа, то їхні укріплені міста були занадто слабкі, та й полишені їм за Нантським едиктом тільки тимчасово. Можете спокійно тримати їх і надалі, сказав їм міністр. Для вас це важливо, для короля – анітрохи. Але скарг ваших він більше слухати не буде, бо вже знає їх. Зате ви його планів не знаєте. А головне – його воля така, щоб ви уникали будь-яких переговорів не тільки з його чужоземними ворогами, а й із тими містами чи правителями в самому королівстві, чия поведінка йому не до вподоби. Роні назвав їх відверто, і той, що був у всіх на думці, не привернув уваги серед інших; але вони зрозуміли, що надійшов час рішуче стати на бік свого давнього владаря й сподвижника. І тоді вони дали остаточну згоду на все, чого вимагав від них королів посланець, їхній брат по вірі.

Правда, після засідання вони послали до нього найвпливовіших з-поміж себе, в тому числі пана Філіппа де Морнея, і ось якраз йому Роні добряче намилив голову, так що ніякого пом'якшення королівської волі він не домігся. Що це таке? Своє місто Сомюр Морней укріпив так, що воно саме потребує восьмитисячної залоги. Але без гармат ті укріплення нічого не варті. І нехай панове протестанти всі об'єднають свої війська! І тримають їх весь час напоготові! Найгрізніші вороги вашого короля поки що причаїлися, сказав Роні. Може, він знав більше, ніж висловив, і не тільки всім відома змова якогось там Буйона привела його сюди?

Він полишив їм здогадуватися. Нехай тільки усвідомлять, що на них будуть розраховувати, коли нависне безіменна загроза й народ та країну може паралізувати чаша з отрутою. Коли залунає незабутня хода гугенотських полків, ця чаша промине їх. Як не дивно, але саме цей непохитний міністр, їхній брат по віровизнанню, що тільки вимагав від них пожертвувати своїми привілеями та громадянськими свободами, ба навіть своєю безпекою, саме – саме він зміцнив у них міру в їхнього короля. Хоч як далеко розвели їх життєві груди, та й його помилки, але вони ще раз побачать його між собою – в незмінній подобі. Прийди ж, наш Анрі! Фортеця Ла-Рошель упустить тебе, і хоч би ти привів з собою багатотисячне військо, ми відчинимо перед ним брами, розвалимо мур на триста ліктів!

У Ла-Рошелі

Настав вересень, приїхав він сам, і в його гугенотських землях була велика радість, потай змішана зі слізьми. Щоб побачити його, ларошельці піднімались на дахи, на арки, на щогли кораблів у гавані. Дзвони дзвонили для нього – який знайомий їхній звук! Так само вони калатали, коли він білявим юнаком в'їздив сюди, тільки-но вирвавшися з полону в старої Катерини. Тоді він задля обережності спершу зрікся нав'язаної йому віри й повернувся до своєї питомої – і аж потім показався своїм одновірцям. А сьогодні вони приймали його такого, як він є, з усім, що зробило з нього його нелегке життя, – і голова, й борода в нього посивіли дочасно.

– Вітер знегод пролетів над ними, – пояснив він одному зі своїх найдавніших сподвижників, коли вони потім сиділи разом у залі за сімнадцятьма столами, по шістнадцять душ за кожним.

Молоде покоління дивувалося безмірно, бачачи навіч, у плоті цю легендарну постать. Вона підносить келих, утирає губи, широко розплющує очі. Оці самі очі під Іврі ніби чарами скували ворога, і той стояв на місці з усіма своїми списами, аж поки на нього налетіли наші. Ці самі очі пам'ятають обличчя всіх людей у королівстві, від сьогодні – й моє обличчя. Я в них живу, і найвродливіша з усіх жінок, що будь-коли ходили по землі, теж у них живе. Вона була нашої віри, і сам він потай наш, а вони отруїли йому чарівну Габрієль. У його очах закарбовані образи померлих, тим-то вони такі великі та сумні, що мусять умістити всіх, хто живе вже тільки в них. Ми й самі живемо на світі лиш тому, що він так багато боровся. Так думало молоде покоління, але дивувалось воно недовго, бо швидко освоїлося з цією незвичайною появою, забуло про збентеження, говорило про свої щоденні справи, сперечалось і сміялось. То той, то той підбігав, щоб побачити короля зблизька. Декотрі, осмілівши, цілували йому руку, а найсміливіші просили сказати їм хоч слово.

Анрі зі своїми давніми сподвижниками перелічували, скільки їх лишилось. Вони були веселі, бо знов сиділи разом, і хід часу ще не забрав їх з собою; проте часто згадували в розмові своїх мерців. А ті помалу стають численніші за нас, коли голови наші біліють від вітру знегод. Останнім серед померлих протестантів був пан де ла Тремоїль, отой кумедний чоловік, – навіть спомин про нього міг насмішити. Як приятель герцога де Буйона, він зробився ненависним королю й дуже вчасно пішов з цього світу, перше ніж його схопили. Його ім'я поминули швидко. Що вдієш – після такої тривалої розлуки король і його протестанти мусять дати спокій декому з померлих.

Відвертати увагу від цього небіжчика особливі підстави мав Агріппа д'Обіньє. Він спитав: а чи є взагалі померлі, чи тільки відсутні? Агріппа твердив, ніби вони можуть подавати звістку про себе з того місця, куди попали, а декотрі навіть повертаються, – це незаперечна правда. Того дня, коли поліг його молодший брат, Агріппа лежав на соломі між двома товаришами й уголос проказував молитву. На словах «і не введи нас у спокусу» він відчув, як його тричі ляснула чиясь долоня, і то так гучно, що обидва товариші схопились і подивилися на нього. «Помолися ще раз», – сказав один, і коли він послухався, на тих самих словах його знову тричі ляснула долоня – братова, як Агріппа збагнув потім, коли знайшов його на бойовищі мертвого.

Анрі сказав:

– Агріппо, ти поет. Не кожен, у кого вмирає хтось близький йому, відчуває це бодай за милю, а що вже казати – за двадцять миль.

Він подумав про Габрієль, про її останній день, коли вона була ще жива, а він уже оплакував її, і ніякі три удари долонею не спонукали його мерщій їхати до неї.

Агріппа, що завжди обстоював існування надприродних сил божественного походження:

– Капітана Атіса ми самі, своїми руками поховали з усіма військовими почестями, а проте вночі він тихо прокрався до себе в ліжко. Він був зовсім холодний і потім вибрався вікном. Ну, хай нас розсудять богослови, – докінчив він, розчарований загальною мовчанкою.

Анрі мовчав не тому, що йому стало моторошно; навпаки, він помітив, що нічого не відчуває при словах про якісь призвістки та дивні події, що досі мали для нього значення алегорій, коли не чогось більшого. Він дивився на наївного рубаку, який так щиро прагнув посмертного життя, що зі страху перед смертю сприймав за правду найнеправдоподібнішу історію. Агріппине сумління теж остерігало його, і тому згадані три удари завжди йшли за тими самими словами: «І не введи нас у спокусу».

Давній бойовий товариш, аби приховати збентеження, засміявся і сказав, що богослов у них напохваті,– адже Філіпп Морнсй саме той, кого їм треба. Анрі справді спитав Морнея, яка його думка; але той лишив привидів зовсім осторонь і почав виголошувати цілий трактат про вічне блаженство так педантично та ревно, як може тільки мирянин, що засвоїв науку про бога, і Анрі майже не слухав. Він зіперся головою на руку й замислився серед бучного бенкету.

Замислився король про те, де він тепер: серед людей, причетних до його незрілої молодості, в давньому священному місці, довкола знайомі сподвижники, над головою – ніякого балдахіна. «Начебто повернулись наші найдавніші взаємини й переконання, хоч насправді ми з такої далечі насилу можемо пригадати їх – і їхню відчайдушну сміливість, і їхню слабкість. Треба було постаріти, щоб ніж перестав нас страхати. Лиш тепер, лиш тут відкривається, що страх за життя покинув нас. Що ж до вічного блаженства, то сенс його вже не відкриється нам. І те, й друге – і втрата страху за життя, і втрата надій на вічність – однаково невеселе. Що більше зроблено – хай навіть діла твої недовершені,– то сумніший і тверезіший стаєш ти».

Трохи повернувшись убік, він побачив бастіон у гавані: на нього він сходив іще за життя своєї любої матусі Жанни, п'ятнадцятирічним. Була ніч, і море, як і тепер, котило могутні хвилі; вони доганяли одна одну, хлюпали піною, і рев їхній був голосом далечі, що його не знала, а вітер приносив подих іншого світу; той світ мав бути вільний від ненависті й насильства, від влади лукавого. Відтоді королівські мореплавці й колоністи справді плавали туди, зазнавали катастроф, бідували на пустельних островах. Ті, що повернулись, однаково не здаються, вони вимагають нових кораблів, аж тепер вони пройнялись певністю щодо свого призначення й уже не бояться катастроф.

«Нічого не боятися – це, власне, вже спуск з вершини, як ми самі пересвідчилися. Той спуск почався непомітно. Коли? Це вже забулось. Пам'ятається одне: та битва, в якій ми маємо полягти, аж ніяк не остання, і після нас вона триватиме далі, паче ми її учасники. Я гадаю, що та війна, котру я готую, необхідна. І коли я не доживу до неї, поляжу раніше, – дарма: всього так чи так не довершиш. Оце і є спуск з вершини, але служіння не припиняється».

Він сидів і міркував отак, а інші дивились на нього зворушено – й самі не розуміли чому. «Це ж наш король Наваррський, – промовляли вони один до одного мовчки, без ніяких слів. – Посивілий, повернувся він до нас». Морней урвав свою лекцію про вічність, і Агріппа перехилився через стіл:

– Величносте, коли я бачу ваше обличчя, то стаю зухвалий, як колись. Прошу вас, розстебніть три ґудзики на своєму камзолі і явіть мені ласку: скажіть, за що ви мене зненавиділи.

Анрі поблід, і з того вони виразно побачили, що зараз він дасть волю почуттям.

– А хіба ви не зрадили мене? – спитав він. – Не досить того, що з Біроном, так ще й з Буйоном злигалися. Я ж знаю твої листи до його приятеля ла Тремоїля, отого блазня з писклявим голосом. Він уже помер, то хай писклявить і зраджує на тому світі.

Агріппа відповідає:

– Адже небіжчик був куди слабкіший за вас! А я дуже рано навчився від вас, величносте, завжди стояти за гнаних і стражденних.

Анрі обнімає простосердого рубаку й каже:

– У вас, гугенотів, вистачає чесноти й на себе, і на своїх зрадників.

Отаким чином король і його протестанти владнали всі свої непорозуміння. На прощання вони потиснули руки.

Тим часом Морней був за столом дуже мовчазний, як не рахувати лекції про вічне блаженство, що навела смуток на Анрі. Тепер той зостався в спорожнілій залі вдвох із паном дю Плессі-Морнеєм. Уже вечоріло. Загаяні гості, виходячи, наприпослідок озиралися з порога. Король напевне мав ще порадитися про найважливіше, бо зайшов у віконну нішу зі своїм давнім порадником, найпершим серед протестантів; його навіть називали їхнім папою. Тоді вже останні з двохсот бенкетників, тихо ступаючи, вийшли і нечутно зачинили двері.

Анрі за руку підвів Філіппа до вікна й став перед ним, вивчаючи поглядом знайоме обличчя: яке воно стало маленьке під непомірно вирослим чолом! Очі дивляться розумно; ми все ж тримаємось, коли не зважати на деякі зриви, як тоді, з Сен-Фалем. Погляд досвідчений, але не бадьорий, – від цієї людини нема чого сподіватись дерзань. «Коли ми були молоді, моє королівство Наварра, досить сумнівне самою своєю природою, мало в його особі спритного дипломата, що самою силою своєї любові до правди міг викрити всіх брехунів. Де ви, давні часи! А втім, саме тоді ми найдужче боялись ножа, бо ще не виправдали свого життя, були аж надміру жадібні до своїх майбутніх діянь і не відали розчарування в них».

– Філіппе, чи багато ми досягли?

– Всього, що було призначене вам чи покладене на вас, величносте. Зрозумійте, що наш господь багато чого іншого й не вимагає, і не дозволяє.

– А ви знаєте, пане дю Плессі, що в світі назріває велика війна?

– Мене ж не допущено на вашу раду. Ухвали всевишнього я пізнаю через пережиті випробування. Мене печуть свіжі, відкриті рани, а остання чекає попереду.

Щo там він шепоче в сутіні? Чоло похилено, воно закриває обличчя. Морней підводить його й виразно промовляє:

– Збережіть мир у світі, поки самі ще живете. Величносте, як тільки ваш віддих замре, з вас знімається ваша висока відповідальність, вона повертається до бога.

– І це все? – спитав Анрі.– Отакий вигляд має твоє безсмертя, Філіппе? Твоє вічне блаженство?

Замість відповіді Анрі почув тільки зітхання, і йому захотілось відвернутися. Проте він іще сказав:

– Ваше розуміння бога дивовижно збагатилось. Ви говорите про нього так учено, що він уже не може, як колись, наповнювати ваше серце. Ось ми ще раз зустрілися з вами на цьому світі, а у вас у думках тільки ваша філософія вічності.

– Мій син поліг при штурмі Гельдерна, – сказав Морней просто й чітко.

Анрі пригорнув його до себе.

– Бідолашний мій!

Їхні руки довго лишалися сплетені. Сліз на очах не було. Згодом Морней напише трактат «Про сльози». В дійсності він не плаче, та й Анрі тепер плаче тільки з дрібніших приводів. Вирішальні події застають його закутим у панцер.

– Ваш єдиний син, – мовив Анрі з притиском. Це могло означати: «Яке ж пуття з вашої віри?»

Морней сказав так само просто:

– Тепер я не мию сина, а отже, й дружини.

Що він має на увазі, спитав Анрі. Чи пані де Морней уже отримала тяжку звістку?

– Вона нічого не знає,– сказав прибитий долею. – Сьогодні до мене приїхав гонець. Я сам мушу повідомити її; вона цієї звістки не переживе. Тоді я буду в розлуці з обома тими, для кого жив, – то невже не побачуся з ними там?

– У вас є внутрішня певність.

– Нема її! – вигукнув Морней. І зразу додав сухо й спокійно: – Шарлотта не просто покине мене, вона зробить це з власної волі. Мене гнітить страх, що любов минається, а з нею й усе, надто ж надія на вічне блаженство.

– Друже, нам нема чого боятись, – сказав Анрі.– Я знаю це від сьогодні і тому благословляю свій приїзд до Лa-Рошєлі. Під кінець якийсь голос скаже нам: «Ми не вмираємо», – але це означатиме тільки, що ми зробили своє.

Морней зрозумів це як останнє слово короля, – так підказав йому ляк, що стрепенувся в серці. Він уклонився і відійшов. На прощання король наказав:

– Коли ваше передбачення справдиться, напишіть мені. Я хочу знати достеменно, як помирала пані де Морней.